— Слухайте, якщо ці ящірки були такі розумні, чому після них нічого не лишилося? Де їхні міста, де їхні будинки, де все те, що ми знаходимо після печерної людини: кам'яні ножі та інше? Якщо людина забереться з Землі, скільки ми після себе залишимо! Милі не пройдеш, не наштовхнувшись на місто. А дороги, а все інше!
Але хлопця зупинити було неможливо. Він і не моргнув. Продовжував:
— Ви, як і раніше, оцінюєте інших по людських мірках. Ми будуємо міста, дороги, аеропорти тощо, а вони ні. Вони жили по-іншому. Спосіб життя був зовсім іншим. У них не було міст. Не було нашого мистецтва. Не знаю, що в них було, тому що дуже вже вони чужі, і від них нічого не могло залишитися, крім зброї. Але й вона не збереглася. Ми, може, кожного дня перечіплюємося через їхні релікти і не підозрюємо про це.
Тоді я вирішив, що з мене досить. Його просто неможливо притиснути. Чим розумніший ти, тим розумніший і він.
Я зазначив:
— Послухайте, звідки ви все це знаєте? Що ви — жили з ними? Чи вони говорять англійською? А, може, ви вивчили мову ящерів? Ну ж бо, скажіть кілька слів ящериною.
Але той не втратив рівноваги. Він, як і раніше, повільно наповнював склянку.
— Ні, я не знаю їхньої мови, і вони зі мною не говорили. Тільки дивилися на мене своїми холодними жорсткими очима — зміїними очима, — і я знав, про що вони думають, а вони знали, про що думаю я. Не питайте, як це відбувалося. Просто так було. Все. Я знав, що вони на полюванні, і знав, що мене вони не відпустять.
Тут ми перестали його питати. Дивилися на нього, потім Рей спитав:
- І що ж сталося? Як вам вдалося піти?
— Ну, це просто. На вершині пагорба з'явилася якась тварина. Довга, футів десять, вузька, й притискалася до землі. Ящерів охопило збудження. Я відчував його хвилями. Вони неначе забули про мене у запалі кровожерливості — і побігли туди. Я сів у машину, повернувся і розбив її.
Більшої брехні мені чути не доводилося. Джо відкашлявся.
- І що ж сталося з динозаврами?
— Як, ви хіба не зрозуміли? Я думав, це достатньо ясно. Всі ці маленькі розумні ящери — мисливці. Мисливці за інстинктом і за бажанням. Це їхнє найбільше захоплення в житті. Вони полювали не заради їжі — заради забави.
- І вони стерли с лиця Землі всіх динозаврів?
— Всіх, що жив у їхній час, всі сучасні їм види. Думаєте, це неможливо? Скільки нам треба було, щоб знищити мільйонні стада бізонів? Припустимо, ми всерйоз візьмемося: скільки років протримаються леви, тигри, жирафи? На той час, коли я з цими ящерами зустрівся, більшої дичини вже не залишалося — жодної рептилії більшої за п'ятнадцять футів, може бути. Всі зникли.
Ми мовчали, дивилися на свої порожні пляшки і думали. Всі ці динозаври, великі, як будинок, убиті маленькими ящерами з рушницями… Вбиті заради забави.
Джо нахилився, легко поклав руку хлопцю на плече й потрусив. Він сказав:
— Гей, професор, але якщо це так, що сталося з найменшими ящерами з рушницями? Га? Ви туди не поверталися, щоб дізнатися?
Професор з якимось розгубленим виразом подивився на нас. — Ви все ще не розумієте! Це вже почалося. Я бачив це по їхніх очах. У них закінчилася велика дичина, кінчилася втіха їхнього життя. І що ж вони мали робити? Звернулися до іншої дичини — найнебезпечнішої з усіх — і потішилися вволю. Перебили цю дичину до кінця.
— Що за дичина? — спитав Рей. Он ще не зрозумів, але ми з Джо зрозуміли.
— Вони самі, - голосно відповів професор. — Прикінчили всіх інших і взялися за себе — і не зупинилися, доки нікого не лишилося.
Ми знову замовкли і думали про цих великих ящерів, великих, як будинок, яких прикінчили маленькі ящери з рушницями. Потім подумали й про маленьких ящерів, як вони, коли нічого вже не залишалося, вдалися до цих рушниць один проти одного.
Джо сказав:
— Бідні дурні ящери.
— Так, — погодився Рей, — бідні здурілі ящери.
І тут він нас налякав по-справжньому: підскочив, очі його витріщилися, немовби ось-ось вискочать з очниць. И заволав:
— Йолопи! Якого дідька ви тут слину пускаєте через ящерів? Вони вже мільйони років як мертві! Це був перший розум на Землі, і ось чим він кінчив. Але це в минулому. А сьогодні другий розум — і як він, по-вашому, закінчить?
Він відштовхнув свого стільця і попрямував до виходу. На порозі обернувся і сказав:
— Бідні дурні люди! Поплачте краще за них…