— А як же, герцог? Без собак не обійтися, коли ловиш негрів або індіян. Пам'ятаю, йшли ми з Еспаньоли до Багамських островів по рабів. І ходили так частенько, бо на золотих рудниках та плантаціях вони, матері їх ковінька, гинули, мов мухи. Отож доводилось привозити нових…
Федя широко розкритими очима дивився на боцмана. Як може він так просто, ніби між іншим, говорити про рабство, про загибель тисяч людей! А Хуан розповідав далі:
— Прибули до Багамських островів, кинули якір в одній тихій бухті. Індіяни як угледіли каравелу, мов вітром здуло, — гайнули всі до лісу. Вони ж ледачі, їм би тільки тинятися по лісі та напихати їжею собі черево… Кинулись ми їх ловити. А в них ноги, що в тих антилоп. Гасають голі, а ми ж у доспіхах. Та ще й спекота надворі. Хвалити бога, виручили собаки. В такому ділі один пес ліпше за десятьох солдатів. Це вже повірте мені, герцог. Я тих індіян стільки переловив, що й ліку нема… Пес індіянина за тисячу кроків чує, з-під землі його дістане! Добру поживу ми тоді мали! Щоб не збрехати… — Хуан почухав потилицю, — зловили чоловік з чотириста. Це крім тих, кого собаки на шмаття пороздирали. А людське м'ясо вони полюбляли більше, ніж свинину…
Федя відчув, як по спині в нього побігли мурахи.
«Годувати собак людським м'ясом… Яке страхіття! В голові не вкладається!»
— І ці теж? — спитав він.
— Що?
— Їдять людей…
— Аякже! Це песики породисті! — задоволено вигукнув боцман. — Вони нащадки славетного Леоніско, а той же був у самого Бальбоа!
І Хуан з захопленням став розповідати про відомого Феді з історії жорстокого конкістадора Васко Нуньєс Бальбоа, як той спритно сіяв незгоди серед індіян та нацьковував одне на одного їхні племена. Особливо захоплювався боцман одним походом Бальбоа, коли той 1513 року перетнув Панамський перешийок і першим з європейців вийшов на берег Тихого океану.
— У Бальбоа була жменька людей, та він усе йшов і йшов уперед, — через гори, ліси. Доводилось сокирами прорубувати собі дорогу… Аж ось з волі господньої двадцять дев'ятого вересня, на Михайлів день, побачили вони океан. О, здобич мав славну Бальбоа!
Купу золота і двісті чудових перлин надіслав він до королівської казни…
Федя слухав і не слухав. Собаки, що сиділи в клітці, тепер викликали в нього жах і огиду. Хуанова розповідь здавалась дикою, кошмарною казкою, хоч хлопчик знав, що це правда, страшна правда. Таж він сам читав про звірства конкістадорів, як вони вбивали, цькували собаками індіян, як топтали їх кіньми, спалювали на вогнищах, не милуючи ні жінок, ні дітей, ні старих… Понад мільйон жителів острова Гаїті (це ж його іспанці називали Еспаньолою) конкістадори винищили за якогось півстоліття.
— Даруйте, — вибачився боцман, — забалакався, а в мене справи. І провіант треба видати Габріелю, і воду, і заправити сигнальні ліхтарі…
…Федя знайшов Ніанга біля брашпиля — лебідки, якою підіймали якір. Хлопчик сидів із заплющеними очима і щось наспівував тягуче і сумне. Феді стало шкода Ніанга. Він обійняв його за плечі, тихо спитав:
— Про що ти співаєш?
— Цю пісню співала моя мама, — журно глянув на Кудряша Ніанг. — У ній розповідається про те, як чоловіки нашого племені пішли в ліс на полювання, оточили стадо слонів і один поранений слон схопив хоботом молодого мисливця, високо підняв його і кинув об землю. Помер мисливець. Його принесли в село, і всі плакали…
Феді дуже хотілося спитати в Ніанга, як він опинився на каравелі, та тільки чи зручно питати, коли хлопчик у такому невеселому настрої? Але негр, ніби вгадавши Федині думки, раптом заговорив сам.
— Мій батько був найхоробріший серед мисливців нашого племені. Він сам зі списом у руках ходив полювати на лева… І жили ми добре, гарно жили. Було в нас завжди і м'ясо, і риба. А в лісі назбирували ягід, всякого коріння… — Ніанг зітхнув. — У нас гарно було в селі. З одного боку ліс, з іншого — ріка… Нема тепер нічого… — голос у хлопчика затремтів, на очі навернулися сльози.
— На нас напали білі… Підпалили хати, цькували нас собаками. Відтоді й ненавиджу я собак, дивитись на них не можу… — Ніанг схлипнув. — Ми сховалися в джунглях, але білі йшли за нами по п'ятах. Мій батько і всі чоловіки племені довго оборонялись. Однак у білих були рушниці, а в наших воїнів тільки луки і списи… Білі повбивали наших чоловіків, убили й батька. А тоді схопили всіх жінок, дітей і погнали до моря… Там стояв корабель, як оце «Улюбленець Нептуна», і нас почали заганяти в трюм. Оцин білий наглядач з довгою бородою штовхнув у спину мою сестру, і вона впала. Білий ударив її ногою. Мама кинулась на нього, і наглядач вистрелив… — Ніанг витер на очах сльози, важко зітхнув: — Мами не стало…
Федя мовчав. Чим міг він розрадити сироту, які слова підібрати, щоб хоч трохи зменшити його горе. Страхітлива розповідь Ніанга ставила Федю перед лицем жорстокої і невблаганної дійсності, що в ній він волею випадку опинився.
— Довго плив по морю корабель… Нам давали по маленькому сухарику на день і води по півкухля… У трюмі було страшенно жарко й задушливо. Багато з нашого племені вимерло. Вмерла й моя старша сестра, а згодом молодша і брат… Одного разу вдосвіта ми почули нагорі стрілянину з гармат. Згодом усе затихло, а далі загукали, забігали по палубі, почали знову стріляти… Потім відчинився люк і всіх вигнали нагору, на палубу… Це були англійські корсари. Вони відвезли всіх в Алжір і продали на ринку невільників. Мене ж капітан корсарів містер Джемс залишив у себе служником. Пробув я в нього недовго. Скоро біля Канарських островів містер Джемс зі своїми корсарами напав на «Улюбленця Нептуна». Почався бій. Матроси дона Дієго стріляли краще і потопили «Елджирін» (так називався той корабель). Вже коли він став тонути, я вхопився за уламок щогли… Мене витяг Педро. Ніанг помовчав.
— У воді я був не сам. Там плавали корсари, і, щоб їх підібрати, з «Улюбленця Нептуна» спустили всі три баркаси… Так я опинився тут… А Педро, Федю, лиха людина. Він бив мене щодня нагаєм і кулаками. А одного разу посадив на ланцюг і три доби їсти не давав… Ось бачиш, що лишилося в мене від клятого нашийника? — І Ніанг показав багряний рубець на шиї.
— Дон Дієго теж б'є мене, — зітхнув Ніанг, — але менше. Я тільки боюся його, коли він п'яний. Тоді ховаюсь де-небудь у трюмі…
І знову перед Федею спливла в усій своїй неприхованості сувора і неприваблива середньовічна дійсність. Ні, не такими він уявляв собі моряків парусного флоту в епоху великих географічних відкриттів…
Федя дав слово Ніангові, що віднині нікому не дозволить знущатися з хлопчика.
— Ми будемо дружити і допомагати один одному, — поклявся Кудряш.
— Стривай, — схопивши Федю за руку, шепнув Ніанг. — Он бачиш, сеньйор Гуго йде…
У Феді не було ані найменшого бажання зустрічатися віч-на-віч з астрологом, і разом з Ніангом він попрямував на бак.
Між фок-щоглою і носом так само, як і на кормі, височіла надбудова, але одноярусна. Ніанг розповів, що в ній містяться каюти-комірчини пілота, астролога, боцмана, контра-маестре і живе частина матросів.
— А де ж решта спить?
— Як де? — здивовано глянув на Федю Ніанг. — За погожої ночі на палубі, а в негоду— в трюмі.
— А на чому вони сплять?
— На чому попало. На ящиках, на барилах, на дошках. Крім дона Дієго, постелі мають тільки сеньйори Адальберто, Хуан і Гуго.
Хлопці пройшли на ніс каравели і вилізли на спостережний майданчик.
— Гарно вирізано, правда? — показав Кудряш на позолочену фігуру Нептуна.
— Я теж умію вирізувати з дерева й кістки. Мене батько навчив, — мовив Ніанг. — Хочеш, попрошу в сеньйора Габріеля поліно і виріжу тобі демона.
— Демона? — здивувався Федя. — Навіщо він мені?
— Відганятиме від тебе злих духів, ворогів, хвороби і всякі нещастя. Найліпше вирізати з червоного або чорного дерева, тільки де його візьмеш на каравелі?
Широко розставивши ноги, Федя стояв на спостережному майданчику. Свіже морське повітря приємно холодило груди. На хвилину забулися всі неприємності. Дивлячись на морську просторінь, Федя відчув себе бувалим моряком, стріляним морським вовком, що не раз і не два зазирав у вічі небезпеці і зробив не одну кругосвітню подорож.
Ех, як би позаздрили йому друзі-однолітки! Адже нікому з них не доводилось не те що поплавати, а навіть здалеку бачити іспанську каравелу шістнадцятого століття.
Зненацька попереду судна спінилась вода. Федя мимоволі схопив Ніанга за руку. Віддалік сплив кит, за ним другий. Спини в китів були темно-сірі, боки світлі, а на задній частині тулуба виднілись блідо-сірі плями.
— Це фінвали, — визначив Федя, — оселедцеві кити.
З шумом вдихаючи і видихаючи з себе повітря, кити пускали високі фонтани. «Метрів по п'ятнадцять або й більше», — прикинув Кудряш розміри китів.
Хлопці з цікавістю стежили, як велетні, порозкривавши пащеки, пливли збоку, полюючи на рибу. На каравелу кити не звертали ніякої уваги. Ось вони наблизились до «Улюбленця Нептуна». Тепер було чітко видно вузькі з загостреними кінцями грудні плавці, високий спинний плавець… Важко плюхнувши хвостами, кити, мов по команді, пірнули і зникли в глибині океану.
А тим часом вітер помітно дужчав. Каравела то збиралася на сірі хребти хвиль, то поринала вниз. Часом водяні бризки обливали хлоп'ят.
Долетіла команда Адальберто:
— Боцмане! Поставити грот з двома бінетами!.. Марсель… Фок… бізань… блінд!
— Сеньйор Адальберто гарний чоловік, — очі в Ніанга потепліли. — Він ніколи навіть не крикнув на мене. Їсти дає. От якби ще читати мене навчив. Я, правда, читаю не дуже…