Того задушливого ранку Саллі щойно впоралась з своїм немудрим господарством і тільки розігнула спину, як побачила, що до неї з зарослів наближається Марітана. Марітана була зовсім гола, і її струнке смагляве тіло чітко вимальовувалось у яскравому світлі.
— Господи, це ти, Марітано! — вигукнула Саллі, щиро зрадівши появі дівчини.
— Егем, — протуркотіла Марітана, посміхаючись.
— Чого ти тоді втекла? — спитала Саллі.
Марітана задзюркотіла тихесеньким сміхом і похитала головою, ніби причини її втеч та появ були таємницею для неї самої.
Саллі раптом згадалось крихітне кенгуреня, що вона його викохувала в Південному Хресті. Кенгуреня приніс їй Дінні. Його пес накинувся на матір-кенгуру й загриз її, і Дінні витяг маля з материнської сумки. То був гірський кенгуру, симпатичне маленьке створіння, карооке, з довгими віями і м’яким сіро-коричневим хутром. Саллі вигодувала його соскою, і воно почало стрибати навколо неї, гризло травинки та гичку з її рук і бігало слідком, немов цуценя.
Дінні відгородив куточок у дворі, і Саллі тримала його там. Але одного разу на подвір’я вдерлися бродячі собаки. Вони пошматували кенгуреня у неї на очах. Саллі ніколи не забуде того страшного видовища, того жаху та гніву, що охопили її. Вона била собак і несамовито кричала, аж поки Морріс вискочив з хати. Та кенгуреня було вже мертве.
Яка жорстока доля спіткала це смирне, безпорадне звірятко! Саллі гірко ридала, впавши Моррісу на груди. Морріс запевняє, що вона ніколи не плакала з таким глибоким розпачем. Минуло багато часу, перш ніж цей трагічний випадок почав стиратися в пам’яті Саллі. Карі оченята й тоненькі безпомічні лапки кенгуреняти ще довго переслідували її.
І тепер Марітанині очі та руки нагадали їй те звіря. Дівчина рухалась з тією ж дикою і настороженою грацією, як і маленьке гірське кенгуреня, і в Саллиній уяві знову постала жахлива картина його загибелі. Саллі намагалась відігнати цей спогад. Марітана не така, як інші тубілки. Ось вона стоїть, простодушна і беззахисна, яскраве сонце осяває її струнке оголене тіло. Саллі здригнулась, знову згадавши, як пси шматували кенгуреня, її охопив панічний страх за Марітану, хоч вона розуміла безглузду недоречність цього почуття.
Марітана збагнула, що місіс Саллі чимось стривожена. Але її привітний жест та посмішка показали, що все вже минулось. Саллі сподівалась, що ніхто з чоловіків не проходитиме мимо, поки Марітана зодягнеться. І Марітана вмить здогадалась, про що думає Саллі, коли та кинула погляд на дорогу.
Їй не довелось говорити — піди одягнися. Марітана сама пурхнула геть і за хвилину вже виконувала свій обряд обмивання. Мабуть, Фріско дуже розсердиться, коли побачить, скільки води вона перевела, подумала Саллі. Але вона не змогла зупинити Марітану, яка з радісним сміхом намилювалась та обливала себе водою.
Її волосся було ще мокре і звисало довгими лискучими пасмами, коли вона знову прийшла до Саллі, що сиділа в своєму саморобному триногому кріслі: обрубок корча, обтягнутий шматком мішковини. Марітана вирядилась у те плаття, яке допомогла їй пошити Саллі. Побризкуючи намистом, з сяючими очима, вона чекала, щоб місіс Саллі її похвалила.
— Отак буде краще, — сказала з посмішкою Саллі. Марітана відповіла їй своїм дзюркотливим сміхом — їй здавалось, що вона розгадала причину хвилювання білої жінки.
Гостя присіла навпочіпки і по-дитячому наївно сказала:
— Все йшла, йшла. Сонце вгору, сонце вниз, я іду, іду… Дуже хочу їсти.
«Здалеку, видно, притьопала, охляла, бідолаха», — подумала Саллі.
— Еге, розумію, — сказала вона квапливо. — Зараз ти вип’єш чаю і чогось поїси, Марітано.
Поки Марітана уминала товсті кусні хліба з варенням, Саллі підгорнула жар і повісила над багаттям котелок з водою. Понад усе на світі Марітана любила випити чаю з Саллі, як з подругою і рівнею. А зараз вона до того ж була ще й страшенно голодна. Гостя не промовила більше жодного слова, поки не з’їла всього, що їй було дано, й не випила кілька кварт чаю.
Після цього обличчя Марітани знову заясніло, і вона була готова продовжувати бесіду.
— Маєш кубу? — спитала вона весело.
— Боронь боже! — Саллі вражено звела очі на Марітану. — Ні! Чого ти мене про це питаєш?
— А я маю, — пояснила Марітана. — Мінгарі залишив дитинку на камінцях, а ми там сиділи, пам’ятаєш? Бардок сказав — іди в табір, там є багато їсти. У чорних — нічого. Їсти? Нема. Вода? Нема.
— Он воно що! — Саллі з жахом, дивилась на свою гостю. Отже, її родичі через те і прислали Марітану до Фріско, що в них скрутно з водою та їжею! Але як сприйме Фріско звістку про дитину від мінгарі? І хто батько дитини? Фріско чи Бардок?
Саллі знала, що Марітана стежить за нею. Вона силкувалась приховати почуття тривоги й відрази, що охопило всю істоту. Та Марітана миттю побачила зміну в настрої місіс Саллі. Вона посмутніла й насупилась. Потому різко звелася на ноги й пішла геть.
Того вечора в таборі Фріско було дуже гамірно. Під кінець дня він повернувся з роботи, привівши з собою кількох своїх приятелів. Побачивши Марітану, Фріско бурхливо привітав її, але одразу ж почалапав у трактир і заявився додому аж після заходу сонця. Разом з ним прийшли і його приятелі; коли зовсім споночіло, вони засвітили ліхтар.
Саллі бачила, як червонясте світло вихоплювало з пітьми легку химерну постать Марітани; чоловіки чіплялися до неї з жартами, а вона відповідала, пересипаючи свою мову непристойною лайкою, що викликало добродушний регіт. Фріско, наспівуючи, бренькав на гітарі.
Потім чоловіки сіли кружка й почалася гра: вгору злітали монети, лунали збуджені вигуки. Надійшло ще двоє старателів, які недавно приїхали на приїск. З кишень штанів у них визирали пляшки: хлопці знайшли самородок на тридцять унцій і вирішили покропити свою першу удачу в Хеннані.
Але один з них був такий п’яний, що всім заважав, і його виштовхали з кола. Заточуючись, він поплівся до багаття, де сиділа Марітана, щось стиха мугикаючи собі під ніс та граючись з собаками, які привели своїх господарів на ту-ап. П’яний сів поруч неї. Марітана миттю схопилась на ноги і шаснула геть, але він схопив її і почав тягнути в кущі.
Марітана заверещала, собаки кинулись на її кривдника. Здійнявся страшенний ґвалт — сердиті крики та лайка чоловіків, верещання Марітани, собачий гавкіт і репетування п’яного: «Вона сама до мене причепилась! Теж мені, за якусь чорнопику суку отакий лемент!»
Фріско одним ударом звалив його з ніг і накинувся на Марітану. Він тряс її за грудки, бив по голові та обличчю, аж поки Марітана нарешті не вирвалась та не зникла в пітьмі. Саллі чула, як вона схлипує десь у кущах. Фріско, відстоявши свою честь, повернувся у коло гравців, де його зустріли гучним реготом. Гра не припинялась майже до півночі.
Вранці, вийшовши з намету, Саллі побачила Марітану, що спала біля її вогнища.
— Юккі![17] — скрикнула гостя, схоплюючись на ноги і мружачись від сонця. — Довго були закриті мої очі!
Вона уважно стежила, як Саллі розгортає попіл і кладе на жарини сухий хмиз, наповнює водою котелок і вішає його на гачок над вогнем.
— Інкі схопив мене, — пояснила вона, лякливо озирнувшись на Фрісків намет. — Фріско злий, бив мене.
— Я знаю, — відповіла Саллі. — І я дуже сердита за це на Фріско.
— Правда? — здивувалась Марітана.
Вона метнулась до Фріскового намету й так само, як Саллі, розворушила жар, розпалила багаття, налила в закопчений котелок води й повісила його над вогнем. Потім сполоснула обличчя та руки, як робила місіс Саллі, й поставила чашки та блюдця на стіл під повіткою біля намету. Вона вже навчилась варити вівсяну кашу та смажити яєчню з салом і тепер куховарила, готуючи сніданок Фріско.
Звечора Морріс теж ходив грати до Фріско, але повернувся рано й ліг спати. Саллі й собі зібралася була лягати, але трохи засиділась, втішаючись свіжістю зоряної ночі. Отак вона й стала свідком того, що спіткало бідолашну Марітану. А Морріс тільки чув крики та злився, що йому не дають заснути.
— Треба перебратися звідси, — сказав він Саллі за сніданком. — Я більше не можу терпіти Фріскового сусідства.
— Якби ми жили далі від дороги, — гаряче підхопила Саллі, — було б зручніше, й не стільки над тобою очей. А вчора ввечері — то просто жах, я навіть хотіла заступитись за Марітану, тільки…
— Ще чого! — сердито крикнув Морріс. — Не наше то діло, і не можна в нього встрявати! Такі скандали виникають завжди, коли в таборі заведеться тубілка.
— Але ж, любий, — запротестувала Саллі, — Марітана нічим не завинила, а Фріско її так жорстоко побив!
— Не твій це клопіт! — Морріс терпіти не міг, коли йому перечили. — Фріско винуватий, що держить у себе Марітану. Він знає, чим це кінчиться. Але я не дозволю тобі втручатися в такі справи, бути заступницею якоїсь тубілки.
— Ах, Моррісе!
З одного боку Саллі не хотіла сваритися з чоловіком, а з другого — вона не могла не дорікнути йому в душі за те, що він не вважає за потрібне захистити Марітану від побоїв. І Саллі дуже потерпала, відчуваючи, що їй не легко буде примиритися з цим, хоча вже й починала розуміти, в яке незручне становище вона може поставити саму себе, втручаючись у долю Марітани. Як, наприклад, владнається справа з дитиною Марітани?
Наступного ранку Марітана знову сиділа навпочіпки біля Саллиного вогнища. Вигляд у неї був розгублений і нещасний — наче собака, яку побив той, хто завжди її годував і пестив.
— Фріско каже — йди геть, каже — к бісу, — промовила вона, дивлячись на Саллі так, ніби чекала від неї пояснення цих слів — Не хоче мене. Не хоче, щоб темна приносила йому в табір кубу.
Саллі спалахнула. Вона просто не тямила себе від болю й образи за Марітану. Фріскова брутальність і безстидство обурювали її до глибини душі. Вона не знала, що сказати Марітані. Але раптом їй спало из думку.
— А Бардок хоче кубу? — спитала Саллі.
— Егем! — обличчя Марітани просяяло. — Він хоче. Багато сміявся і стрибав. Стара жінка давно не приносила кубу.
— То йди до Бардока, Мірі! — сказала Саллі. — Дитині буде краще з твоїми родичами.
— Ні, — рішуче сказала Марітана. — Дощу — нема. У чорних їсти — нема. Фріско дає їсти.
Саллі зітхнула: так і є, родичі послали Марітану до Фріско, щоб одержати від нього частку його запасів. Вона нагодувала дівчину добрим сніданком, і та зникла в чагарниках ще до того, як Морріс прокинувся.
Наступного дня до Фріско прийшли Бардок, його брат та один з найстаріших чоловіків племені. Фріско кричав і лаявся й відмовився дати їм подарунки, якими звичайно наділяв своїх темношкірих гостей. Потім Морріс розповідав Саллі, що Фріско намагався втовкмачити тубільцям своє категоричне небажання нести будь-яку відповідальність за дитину Марітани.
А Бардоку здалося, ніби Фріско хоче забрати дитину собі, і зчинилась страшна буча. Але Бардоків брат, який не раз водив на розвідки партії старателів і розумів мову білих краще за своїх одноплемінників, сяк-так з’ясував непорозуміння. Він пояснив, що Марітана — Бардокова дружина, і той може позичити білому саму її, а не дитину, якою її нагородив мінгарі, бо в дитині живе дух одного з предків племені. Через те дитина належить племені і Бардокові, бо він є її племінним батьком.
Коли Фріско збагнув, що Бардок не пов’язує вагітність Марітани ні з собою, ні з ним і щиросерде вірить байці про мінгарі, він аж покотився від реготу. Насміявшись, Фріско щедро обдарував тубільців харчами, додавши до всього, як завжди, пляшку вина та плитку тютюну.
— Очевидно, вони вважають, що в кожної тубілки відбувається непорочне зачаття! — жартівливо вигукнув він, радіючи, що уник неприємних обов’язків. — Вона може підхопити дитину від будь-якої каменюки чи ковбані з водою, де живуть духи предків, а мінгарі, певне, — один з них.
Але Саллі не могла так легко зняти з Фріско всяку відповідальність. І кожного разу, коли Фріско наближався до табору Гаугів, він наштовхувався на її спину. Місіс Гауг демонстративно не бажала ні дивитися в його бік, ні розмовляти з ним. Морріс казав, що вона поводить себе просто безглуздо. Адже Фріско нічого іншого й не міг зробити.
— Принаймні він міг потурбуватись, щоб Марітана не ходила голодна, виношуючи його дитя, — гнівно заперечила Саллі.
Марітанине плем’я ще деякий час стояло табором біля пересохлого озера; кочівників часто бачили в місті. Води й дичини було тепер так мало в глибині країни, казав Дінні, що тубільці змушені жебрати їжу в білих.
Якось Марітана привела своїх родичів до місіс Саллі, цілком переконана в тому, що та буде з ними така ж добра й ласкава, як і з нею самою. І Саллі відчула, що під поглядом сміхотливих очей Марітани незрівнянно важче відмовити старій тубілці й не дати їй кілька жмень борошна чи цукру, ніж раніше, коли вона казала кочівникам, що приходили старцювати до її намету: «Нема, нема нічого! Ідіть собі геть…»
Марітана трохи побоювалась своїх родичів: покірливо мовчала в присутності чоловіків і виявляла належну шану старим жінкам. Зате Саллі траплялося бачити, як вона весело хизувалася серед дівчат та дітей у своєму колись гарному барвистому платті, тепер пом’ятому і брудному. Вона до сліз смішила своїх подруг, величаво ступаючи по нерівній кам’янистій землі, підібравши спідницю, удаючи з себе місіс Саллі, або показувала, як матінка Баггінс поспішає до опріснювача, вихляючи гладкими стегнами, і верещить на Педді Кевана за те, що він допомагає фургоннику розпрягати коні, замість того щоб нести до неї додому два важчезні гасові бідони з водою.
Саллі швидко переконалась, що Марітана не дуже побивається за Фріско. Вона була весела й безтурботна, як і раніше, перекочовувала з своїм племенем з місця на місце, завжди голодна і майже гола, хоч на ній ще й лишалося намисто та клапті від колишнього плаття.
Морріс відмовився від наміру перенести свій табір далі від Фріско.
Чи варто? — сказав він. — Можливо, ми скоро взагалі переїдемо в Мензіс або Кеноуну.
Від’їзди старателів, зневірених у багатстві Хеннана, сіяли загальну невпевненість і тривогу. Морріс також вважав, що вони з Фріско мають з своєї ділянки надто мало. Людей дедалі більше приваблювали Мензіс та Кеноуна. Розвідники й фінансисти уже сперечались, який з цих приїсків може стати центром золотодобування.
Крах рудників лорда Фінгала в Лондондеррі викликав паніку. Коли шахта, заморожена до початку розробок у великих масштабах, нарешті стала до ладу, раптом виявилось, що багаті руди в ній уже вибрані. Нова штольня та поперечний шурф дали майже пусту породу під верхнім золотоносним шаром. Акції катастрофічне знецінились, і хоч правління компанії намагалось відшкодувати збитки, багато вкладників розорилось. Золоті приїски Західної Австралії стали неходовим товаром на європейському ринку.
Крамниці й трактири в Хеннані позакривались. Лише кілька літніх старателів ще віяли пісок у виярку між Марітаною та Кассіді. Але Фріско все-таки вірив, що недаремно Брукмен, Чарлі де Роз та Зеб Лейн так міцно тримаються за свої розробки на Великому Боулдері. Вони запевняли, що «незабаром ці рудники справдять найбільші надії і слава Хеннана підніметься до небес».
Злий дух