1
У крамниці продавалися різні рослини. Був тут, наприклад, пречудовий кактус, який годувався компліментами. Раз на два дні до нього треба було підійти і наговорити чимало приємного: який він зелений, який гарний, якої в нього унікальної форми колючки. Якщо господар забував підгодувати кактус або говорив компліменти недбало, без почуття, скоромовкою, кактус швидко здихав. Якщо похвали були пересічними, одноманітними та без поетичності, кактус не пропадав, але й не квітнув.
Кактуси брали політики, секретарки, продавальниці з дорогих бутиків, альфонси та охочі вийти заміж дівчатка. Ймовірно, для тренувань. Загалом кактуси розходилися непогано, дехто купував кактуси постійно, тож, мабуть, рослини часто гинули.
Продавалися тут невеличкі трояндові кущики-вампіри. Годувати їх треба було власною кров’ю, притискаючи певну частину тіла до шипа, і так — тричі на тиждень. Коштували вони чимало, але, дивна річ, теж мали попит. Багато хто брав на подарунок: колегам, сусідам, родичам (особливо тещі). Деякі купували для себе.
Були тут особливі квіточки, які починали виділяти неприємний дух, коли хтось поряд лаявся поганими словами. Вони потроху розходилися, але значного успіху не мали.
Був у нас і співочий кущик. Його дуже любили діти. Він підхоплював будь-яку мелодію і починав тоненько скиглити, підспівуючи. Іноді співав на самоті. Дорослі неохоче поступалися вимогам своїх нащадків, але все ж купували його.
Навесні та на початку літа хітом були квіти-комарожахалки. Зовні вони нагадували фіалки.
Також мала я в горщиках квітучу папороть. Для естетів.
Загалом у нашій невеликій крамничці вміщалося кількасот різних рослинок. Я провела з ними понад два роки, що було цікаво, але зовсім нелегко.
Ночувати доводилося в крамниці. Це було необхідно для того, щоби квітка-сночит могла споглядати мої нічні марення. Крім того, рослинки боялися залишатися на ніч самі. Отож, крамниця була і моєю квартирою. Там містилися кухня, ванна, спальня і ще одна кімната, постійно завалена різним непотребом. Зранку я прокидалася під вереск квітки-будила, співала разом зі співочим кущиком, улещувала самозакоханий кактус, давала поїсти себе троянді, доглядала всі інші рослини. Потім відчинялася крамниця і починалося найважче. Я ледь стримувала себе, щоб не повиснути на шиї відвідувачів-чоловіків, настільки сильною була дія «ялинки пристрасті», що здавалася безвинною на вигляд, але була дуже небезпечною. Для демонстрації можливостей квітки-сночиту я дозволяла їй крутити відвідувачам мої власні сновидіння, через що часто червоніла. Показово матюкалася перед горщиком із квітками-вихователями, після чого мусила миритися з неприємним духом. Доводила до істерик плакуче деревце (дуже співчутлива рослина, яка буде лити сльози над вашими проблемами, дрижати, хлюпати, верещати, стогнати і скиглити. Деяким самотнім депресивним особам дуже припадала до смаку). Задовбувала дурними запитаннями кактус мудрості, який, виражаючи схвалення, робив свої колючки шовковими, а в разі несхвалення шалено коловся. Передбачала погоду, розшифровуючи прогнози рослини-метеоролога.
2
То був ранок понеділка. У понеділок зранку клієнтів зазвичай не було, тому я клопоталася своїми зеленими друзями. Ввімкнула мультики для балакучих водоростей, щоб не відволікали мене, виставила надвір ялинки пристрасті, протерла люстерце перед нарцисом, яке він знову замацав своїми цілунками, і всілася розсаджувати сімейство рожевих кактусів і кактусят, що світилися в темряві, по окремих горщичках.
Це моє заняття було перервано появою відвідувача.
— Вітаємо тебе в нашій оселі, милий друже рослин! — вигукнули біля дверей квітки-автовідповідачі.
Я підвелася.
— Добридень, — привітався молодик.
— Добридень, — озвалася я. — Рада вас бачити у понеділок зранку. Будуть питання — питайте. Я зараз закінчу із кактусами.
— Друзі, прокидаймося, працюймо, — додала я вбік, рослинам.
Молодик кивнув і почав повільно просуватися крамницею. Ліниві після ночі, рослини не звертали на нього особливої уваги, тільки троянда жадібно потяглася шипиком, а веселе деревце почало потроху пританцьовувати.
За два роки своєї праці тут я вивчила, хто зазвичай які бере рослини, і могла запропонувати людині, яка навіть не мала наміру нічого купувати і зайшла знічев’я, щось таке, від чого вона не відмовилась би. Хоча деякі, бувало, відмовлялися.
Я оглянула клієнта, але з ним не було певної ясності.
«Може, спробувати втелющити йому квітучу папороть або навіть співочий кущик», — подумала я, стягаючи рукавички.
Парубок неквапом обходив мій зелений товар і з легкою усмішкою все роздивлявся.
«Він цікавиться. Значить, треба запропонувати щось незвичайне, не стільки практичне, скільки здатне дивувати. Щось таке, що можна було б вивчати. Може, сночит?» Я відчула неприємне тіпання всередині від думки про чергову демонстрацію властивостей сночиту, але рішуче підійшла до клієнта. Він якраз роздивлявся кущик ягід мрії «асорті».
— Це ягоди райські «асорті», кожна має свій дивовижний смак, ні на що не схожий. Ягоди родить регулярно, але смак ніколи не повторюється. Двічі на рік плоди стають отруйними. Якщо в такий день їх зібрати і засушити, можна потім використовувати… Але це я так. Завжди попереджаю покупців, щоб раптом не потруїлися в такий день. Сьогодні не такий день. Скуштуйте!
Парубок обережно зірвав ягідку і відправив до рота.
— Дивовижно, — вимовив він. — А якщо отруйні ягоди не зривати, наступного дня вони ще будуть отруйними?
— Ні, ягоди стають отруйними тільки два дні на рік, тобто один день на півроку. Щоби зберегти такі їхні властивості, треба їх вчасно зірвати.
— А якщо їх засушити в інший час?
— Засушені вони теж смачні.
— Ага.
— А… може, ви займаєтесь практичною магією і вас цікавить наш асортимент у склянках? — я показала рукою на дальню стінку з полицями, заставленими банками з сухим корінням, різними трав’яними сумішами.
— Ні, дякую, мене цікавлять живі рослини. А в які дні ягоди стають отруйними?
— Це я можу сказати лише після продажу, бо деякі потім навідуються в крамницю по отруту.
Молодик усміхнувся і кивнув.
— Мені здається, вам має сподобатися наша квітуча папороть.
Ми маємо їх багато зараз, є синенькі, є рожеві, є червоні з білим, є сині з жовтим, є три- і п’ятиколірні, є такі, що переливаються, що блищать у темряві, є хамелеони.
Я винесла йому невеличку молоду папороть з єдиною ніжною сріблясто-золотистою квіткою.
Він зачаровано розглядав її, вирячивши очі.
— Вона… неперевершена.
— Так, це просто досконалість. Бажаєте вибрати? Вони всі тут, за перегородкою, пройдімо. До речі, оце на перегородці — плющ-душитель. Незамінна штука проти злодіїв. Проходьте, папороті тут.
— Мені подобається ця.
— Так, звісно, але погляньте й на інші.
Він послухався і пройшов за мною. Перед ним постало кілька десятків найрізноманітніших папоротей. Казкове видовище.
Він десь хвилину переводив погляд з однієї рослини на іншу і коментував собі під носа:
— Яка краса!
Я чогось думала, що клієнт обере блакитно-білу з синім візерунком, але він любовно притис до себе перший горщечок, який я йому вручила, і не хотів з ним розлучатися.
Молодик підвів на мене розгублені очі.
— Я, мабуть, візьму оцю, — він хитнув підборіддям на папороть у своїх руках. — Може, потім колись виберу ще, зараз важко.
— Прекрасно! Чудовий вибір! Винятковий смак. Ви з нею навіть чимось схожі.
Я попрямувала до каси.
— Так… — пробурмотів він, — дуже добре, тільки…
— Бажаєте щось іще?
— Так, взагалі-то я шукаю одну рослину…
— Ну звісно.
— Тільки у вас її, мабуть, немає, але, може, ви могли б мені допомогти?
— Все, що в моїх силах.
— Я шукаю орхідею долі.
— Що???
— Орхідею долі.
— Орхідею долі… ви шукаєте орхідею долі… шукаєте орхідею… долі, — я завмерла з занесеними над касою пальцями. За мить отямилась, повернула усмішку на обличчя і з готовністю цвірінькнула: — У нас є орхідея довічного кохання. Щоправда, чоловіки ігнорують цей продукт.
— Ні, мені потрібна орхідея долі.
— Ну… — я вибила чек, відрахувала решту і почала пакувати папороть у спеціальну сіточку. — Орхідея долі — дуже рідкісна рослина. Вона коштує дорожче, ніж уся моя крамниця, разом з усіма рослинами, речами, разом із землею, на якій вона стоїть, і разом зі мною. Втім, я чула, що одну якусь орхідею планують виставити на аукціон.
— Так, але мені потрібна конкретна орхідея долі.
— Тобто… вам потрібна орхідея вашої долі?!
— Саме так! — зрадів навіжений молодик.
Я розсміялася.
— Ви шукаєте орхідею власної долі. Звісно, це ж елементарно. Людина шукає орхідею власної долі. — Ви шукаєте орхідею власної долі по крамницях.
— Я не знав, з чого почати.
— Ану ж пощастить, так?
— Ви смієтеся з мене? — незлостиво запитав він.
— Ні, чого ж. Це так природно.
— Втім, ви обіцяли допомогти, — ввічливо промовив відвідувач і мило заусміхався. — Що вам відомо про цю квітку? Що це взагалі таке?
— Ви шукаєте орхідею своєї долі по крамницях і не знаєте, що це таке, — мені чогось стало дуже весело. Я допитливо роздивлялася новоспеченого власника квітучої папороті. Він був середній на зріст, худорлявий, непогано, але якось недбало вдягнений, вилицюватий, зі світло-карими очами.
— Гаразд, присядьте, — я вказала на стілець неподалік від каси і собі вмостилася просто на стіл.
Мій клієнт покірно всівся, навіщось узяв собі на коліна свою сріблясто-золоту квітку.
«Еге, друже, — подумала я, — якби ж ото здобути орхідею долі було так само легко, як квітучу папороть».
— Поговорімо як добрі друзі, — запропонувала я. Він з готовністю кивнув.
— На… нащо вам орхідея долі?
— Ні, кажіть про неї спершу ви.
— Гм. Орхідея долі — це така собі рослинка… Дуже гарна, до речі. Людина, яка знаходить орхідею своєї долі, вона… вона ніби стає господарем своєї долі у повному сенсі цього слова.
Я глянула на нього. Молодика це повідомлення явно не вразило.
— Тобто… над нею більше не владні жодні людські закони, жодні. — І податки не треба сплачувати?
— Не треба.
— І на червоне світло можна їхати?
— Червоне світло? Оце й уся ваша фантазія? Люди таке без орхідеї роблять.
— Але ж як жити в суспільстві?
— Це ви живете в суспільстві, а власники орхідеї живуть просто разом із суспільством. Воно їм не заважає. Ці люди — вільні, вони отримують усю можливу свободу дій і всю необхідну духовну міць задля того, щоб від цієї свободи не розгубитися. Вони контролюють себе, але більше їх ніхто не здатний контролювати. А головне те, що вони не стають при цьому ледь помітними привидами. Ні, вони змінюють дійсність довкола, перенаправляють енергетичні потоки, скажімо так. Ви знаєте, хто зміг знайти орхідею своєї долі?
— Знаю.
— Я теж знаю. Їх було небагато, і я знаю ім’я кожного. Всі знають. Розумієте, знайти орхідею своєї долі — це все одно, що знайти власного янгола-охоронця і злитися з ним в одну особу. Ти не набуваєш чужої сили, сили ззовні, як це роблять, наприклад, чаклуни, не набуваєш чужих рис, чужих якостей, бо все це й так твоє. Тільки треба знайти орхідею своєї долі.
Поки що ясно?
— Так.
— Каву будете?
Не встигла я заварити каву, як з’явився другий відвідувач, відразу за ним третій, а потім їх стало багато. Мені довелося залишити шукача орхідеї пити каву наодинці, а потім і випровадити його, пояснивши, що він може приходити вранці або після закриття крамниці, якщо хоче слухати лекції про орхідею долі. На той момент я вже знала, що його звати Бурецвіт.
3
День був жахливий. Діти роздратували плакуче деревце, і воно цілий день билося в істериці. Хтось поцупив одну ялинку пристрасті знадвору. Балакучі водорості полаялися з відвідувачем, а той не хотів іти, стояв і гримав на акваріум.
Мене покликала якась жіночка. Я підійшла.
— Це справді діє? — спитала вона, маючи на увазі кущик для схуднення, присутність якого в приміщенні зменшувала апетит.
— Так.
— І як швидко слід очікувати результатів?
— Це залежить від того, скільки часу ви будете з ним проводити.
«І від того, як скоро ви викинете його у кватирку», — ледь не додала я. Так, сьогодні я була не у формі.
— Але запевняю вас, що це — найпростіший та найдешевший спосіб схуднути.
— А проти зморщок у вас нічого нема?
Я заперечно похитала головою.
До мене підбіг чоловік, який щойно кидав блискавки в акваріум.
— Продайте мені ці водорості, я їх удома на салат поріжу!
У мене стислося серце.
— На салат? Взагалі-то вони не їстівні.
— Драсьті, — почулося ззаду. Я обернулася.
На порозі стояли два підлітки років тринадцяти.
— Не «драсьті», а добрий вечір.
— А можна ще раз подивитися, як діє сночит?
— Хлопчаки, це ж уже вчетверте. Ідіть купіть собі «Плейбой».
— Ну будь ласка!
— Ні. Дітлашки, якщо ви мене розсердите, я ж на вас натравлю яку-небудь агресивну рослинку.
— Облом. Пішли звідси, — сказав один з них іншому.
Раптом я побачила, що до крамниці зайшов Бурецвіт. Я глянула на настінний годинник. Шоста рівно. Мій новий знайомий — взірець пунктуальності.
— Все. Пані та панове, за п’ятнадцять хвилин зачиняємося; якщо хтось щось бере, підходьте до каси, — оголосила я.
— Я беру кущик для схуднення, — сказала моя нещодавня співрозмовниця.
Я попрямувала до каси, дорогою привіталася з гостем.
За десять хвилин пішов останній відвідувач, я зачинила крамницю і ми з Бурецвітом всілися за столом на веранді.
— У вас усі пальці поколоті, — зауважив він.
— Це все рожа-упир, та й кактуси мудрості додають, — пояснила я.
— Якщо хочете, я можу погодувати сьогодні троянду.
— Завтра, годувати її треба буде завтра.
Бурецвіт приніс тортик, і я нарізала його трикутничками.
— Ну що ж, — я поклала на тарілку шматочок і простягла своєму гостеві, — що ще ми знаємо про орхідею долі? О, фразеологія! Вислів «знайти орхідею своєї долі» в народі означає те саме, що «знайти себе». Ну, це я для загального розвитку. Кхм. У давні часи, та й зараз, коли чародії вимагають «віддати свою долю», це означає те саме, що «віддати орхідею своєї долі». Тобто, замість власне долі можна віддати орхідею.
Останні кілька фраз дуже зацікавили мого гостя. Він увесь підсмикнувся, і очі його заблищали.
— Це те саме? Що трапляється з тим, хто віддає свою долю, і з тим, хто віддає свою орхідею?
— Трапляється, взагалі-то, різне. Людина, що віддає долю, втрачає все. Віднині всі справи, що їх вона за життя зробила або могла ще зробити, всі її думки, вже думані і ще не думані, всі її почуття, які вона відчула і могла б відчути, всі її досягнення, всі її сили й таланти — все належить чародієві. Долі, якими заволодіває чародій, роблять його могутнішим. Але він не може забрати долю силою. Її повинні віддавати добровільно.
— Людина, яка віддає свою долю, помирає?
— Так, але не в звичному сенсі. Може, її тіло і продовжує життя. Це вже не має значення. Ця людина… вона вмирає в ширшому сенсі. Вмирає навіть сама пам’ять про неї. Перестають існувати всі наслідки її перебування на Землі.
— Всі наслідки? Всі зникають?
— Вони, може, й не зникають, але вони вже не належать їй.
— А діти, наприклад?
— Якщо ти віддав долю чародієві та мав дітей, то це вже його діти.
— Жах який!
— У тебе… себто, у вас є діти?
— Ні.
— Чародій, який має багато доль, може проживати почережно будь-яку, може комбінувати їх як завгодно. Може користуватися будь-яким досвідом, спогадами, враженнями, здібностями тих, чиї долі він забрав.
— А той, хто віддає орхідею долі?
— Той просто віддає орхідею долі. І живе собі далі, так, ніби орхідеї в нього ніколи не було.
— І чародія це влаштовує?
— Звісно. Ще й як. Орхідея чужої долі теж додає йому могутності.
— Він отримує всю міць і волю людини, яка віддала йому орхідею?
— Ні. Для цього треба віддати йому орхідею долі в комплекті зі своєю долею. Якщо просто віддати орхідею долі, то вона приблизно рівна будь-якій звичайній долі. Адже це орхідея твоєї долі, тільки тебе вона робить таким могутнім.
— Але ж в орхідеї немає спогадів і талантів.
— Спогадів нема, а таланти є. У ній є енергія долі та деякі можливості, які взагалі-то належать тому, чиєї долі орхідея, але відтак належатимуть чародієві. Коли чародій отримує просту людську долю, він отримує комплект замальовок, а отримати орхідею — отримати чистий аркуш, і роби з ним, що хочеш. Іноді так краще.
— Тобто, можна синтезувати штучну долю?
— Щось таке.
Погляд Бурецвіта впав на його залишену без уваги чашку чаю. Він ухопив її та відпив.
— Якщо чародій, наприклад, купить собі в якійсь крамниці орхідею, це буде теж ніби він захопив чиюсь долю?
— Ні. Щоб мати орхідею як долю, чародій має отримати її з рук людини, чиєї долі орхідея.
— Що ж може змусити людину віддати свою долю або орхідею долі?
— Тебе ж щось змушує. До речі, смачна штука, де купляв?
Останнє стосувалося тортика.
— Чай твій охолов, — зауважила я, вмикаючи електрочайник, — окропу підлити?
Бурецвіт застряг осклянілим поглядом на ножі у солодких крихтах, що лежав посеред столу.
— Краще нову чашку наллю. Ну то що, зізнавайся, я права? То в цьому річ, хтось хоче твою долю?
Не встигла я промовити цю репліку, як у моїй голові майнуло:
«На біса ж я питаю?»
— Так, — зітхнув нарешті Бурецвіт, — я… невдало одружився…
— Що?!
— Ну, тобто, не одружився. Я невдало запропонував руку і серце.
— І долю? Ти заборгував комусь свою долю?
— Так. Батькові своєї нареченої. Він чародій.
— Псих! — вигукнула я. — Ти здурів — одружуватися з дочкою чародія?!
— Я не знав, що вона — дочка чародія.
— Може, вона й не дочка чародія, а дочка людини, чию долю він поцупив, — пробубоніла я.
— Здається, вона таки його дочка. Він її дуже любить.
— А ти що, розхотів женитися?
— Ще б пак.
— Дізнався деякі подробиці з… з біографії?
— Щось таке.
— Бачиш, як необачно. Чого людям одружуватися в такому віці?
— Ми кохали одне одного.
— Цікава поведінка для закоханої дівчини — намагатися поцупити для татка долю нареченого.
Я замислилася. Мене непокоїло те, що він мені повідав, а ще більше — сам факт того, що він це мені повідав. Питати не треба було. Тепер думки в моїй голові ніби стрибали і намагалися перекричати одна одну. Чайник скипів і вимкнувся.
— Зазвичай чародії здобувають долі обманом або шантажем, наприклад, погрожуючи зробити щось зле близьким людям. Але в них має бути формальна причина. У твоєму випадку — відмова одружуватися?
— Так.
— Не розумію. Ну, не хочеш — і все. У чому річ? Ти щось обіцяв?
— Ну…
— Віддати долю, якщо не одружишся?
— Угу.
— Нащо?
Я простягла йому чашку з гарячим чаєм. Він укинув кубик цукру і почав розбовтувати ложкою.
— Розумієш… це важко пояснити. Я, мабуть, виглядаю повним бовдуром.
— Скільки часу дали вони тобі?
— Рік.
— Рік. Має бути три. За правилами. Пошуки орхідеї можуть тривати десятиліття. Рік — це мало, вимагай три.
— Вона це зробила, я не повинен був, — раптом сказав він.
— Що?
— Я просто спитав її жартома, чи не втече вона з весілля. А вона заприсяглася своєю долею, що вийде за мене.
— То ти нічого такого не казав?
— Казав. Інакше було б нечесно, правда?
— Уй…
— Я знаю… — він посміхнувся і поставив чашку. — Дякую за чай, мені вже час іти.
— Іди. Навряд чи я тобі ще чимось зараджу.
— Ні, в мене ще є кілька питань. А навідаюся, може, завтра зранку, погодую вашу троянду. Просто сьогодні мені вже слід іти, ще запізнюся.
Він підвівся.
— Куди?
— Я домовився про зустріч зі спеціалістом із привласнення чужої долі.
— До побачення. Мені теж уже час говорити компліменти кактусові. І треба побалакати з водоростями.
— Ви всенький день присвячуєте рослинам.
— На щастя, мені нема необхідності шукати орхідею.
— А ви багато знаєте про це. Я чимало часу витратив на пошуки інформації про орхідею, чародіїв — і майже дарма. А ви дуже обізнані.
— Так, я цікавлюся ботанікою.
Він застібнув плащ, напнув капелюха, попрощався й пішов.
4
Вночі була злива, співочий кущик сумно скиглив, перейнявшись настроями плакучого деревця, слабенько і якось перелякано мерехтіли в темряві рожеві кактусятка, ображено шепотілися в кутку водорості:
-…він гадає, як з руками і ногами, то йому все можна…
-…культури взагалі нема, скільки тут був, стільки вихователі смерділи…
-…хам який…
-…жахливий тип, мабуть, вегетаріанець…
Сночит невдоволено шелестів листячком, бо я не спала і йому нічого було робити.
«Хтось хоче вкрасти чужу долю, хтось украв чужу ялинку… — сонно думала я, —…от як деякі дівчатка діють впевнено… і нікуди він не дінеться, не те що я, сиджу зі своїми квітами… віддати власну долю, все, заради чого оце народжуватись, страждати… чого він просто так ходить, хай завтра кактус купить…»
Двері з моєї кімнати до зали з квітами завжди були прочинені, ми з рослинками дослухалися одне до одного. Раптом почулося характерне рипіння ключа в замку. Я затамувала подих. Десь там, у темряві сусіднього приміщення, на підлогу посипалося розбите скло. Рипнули двері.
— Вітаємо тебе у нашій оселі, милий друже рослин!
— Дідько… — долинуло із зали.
Я лежала на ліжку й не знала, що вчинити. Незваний гість притих на мить, потім зачинив за собою двері й кудись рушив.
Я повільно стягла з себе ковдру і стала тихенько вибиратися з постелі. Злодій наткнувся на щось у мороці і знову сказав:
— Дідько!
Я пройшла кілька кроків своєю кімнатою і зупинилася на порозі. Серце стукало, ніби клевцем, у грудну клітину.
У неяскравому сяйві кактусів я розгледіла темну постать, що стояла перед полицями з різним зіллям. Єдине, що можна було розгледіти, це те, що злодій — чоловік. Він узяв горщечок із невеликим рожевим кактусям і став водити ним уздовж полиць і щось бурмотіти.
— Слухайте, а що цей нахаба тут робить? — загомоніли водорості.
Чоловік різко повернувся і побачив мене.
— Я — грабіжник. У мене є ніж, — він вихопив ножа і розмахував ним, як малі діти прапорцями. — Я вас заріжу.
— Нащо?
— Я грабіжник. У мене немає грошей.
— Вам гроші потрібні?
— Ні, мені потрібне зілля від невдач. Де воно?
— Там.
— Де?
— Вам допомогти? Світло, ввімкнися.
Ввімкнулося світло. Чоловік примружився на мить. Він був у чорних джинсах, у чорному светрі під шию і в чорній масці а-ля Зорро. Тепер над маскою світилися шалені розгублені очі. Все його тіло було напівзігнуте, ніби він збирався грати в пінг-понг, а ножа мав за ракетку. Я рушила до нього.
— Не підходьте, — попередив він.
— Не бійтеся, у вас же є ніж.
Я зупинилась і оглянула свій арсенал чаклунських засобів.
— Значить, зілля від невдач. Я радила би змішати це з цим, — я взяла дві скляні коробочки. — У пропорції один до трьох. А саме: двадцять і шістдесят грамів. Зараз відміряю.
Я дістала порожній пакетик і підійшла до ваги.
— Досить цілитися в мене ножем, він усе одно не вистрілить. Отже, це слід вкинути в окріп і варити десять хвилин. Потім процідити.
— А-а!
Дзвенькіт позаду повідомив, що ніж упав на підлогу.
Я обернулася. Невдаха-грабіжник підійшов заблизько до перегороди, і плющ почав діяти. Шия злодія опинилася в чіпких обіймах зраділої рослини, яка стискала її дедалі більше, руки й ноги теж були оплутані. Плющ намагався ніби вчавити тіло жертви у стіну. Я кілька секунд спокійно на це дивилася, а потім сказала:
— Досить, плющику.
Чоловік міг би і втриматися на ногах, але волів упасти на коліна та опертися руками об підлогу для надійності.
— Так от, процідити і залишити на дві години у прохолодному місці… Слухайте: якщо не те зробите, то вріжете дуба. Потім випити рівно одну склянку. 250 мілілітрів. Не передозуйте.
Я загорнула пакетик і простягла йому.
— Тримайте, хоч я б радила ліпше щось від дурної голови.
Чоловік підвівся. Маска з нього спала. У нього було худе довгасте обличчя, ніби постійно перехняблене: все на лівій половині лиця було вище, ніж на правій.
Він узяв пакетик, сказав: «Дякую» і швидко полишив мою крамницю.
5
Наступного дня Бурецвіт не прийшов, рожу довелося годувати мені. За день теж не прийшов. «Може, вдавився», — чогось подумала я. Минув тиждень, і я вже нечасто згадувала шукача орхідеї.
Аж раптом у середу зранку він знову з’явився на порозі моєї крамниці:
— Вибачте, я обіцяв погодувати вашу троянду, а не прийшов, може, сьогодні можна?
Я з радістю надала йому таку можливість.
— Наступного разу вимагатиму обітниці, — я чогось думала, що пожартувала, а він чомусь не засміявся. — Є якісь успіхи? — спитала я.
— Ну… я домовився на два роки.
— Що? А, зрозуміло. Але треба було вимагати три.
«Люди, які очікують смерті, намагаються встигнути здійснити щось за останні роки, а що робити людині, яка має віддати долю?» — промайнуло у мене в голові.
— Ну, юначе, мені нема чим особливо вас порадувати. Я думала над вашою проблемою. Так от, щоб знайти орхідею власної долі, треба, по-перше, її мати. Себто, треба, щоб вона існувала як така. А цього вам ніхто не гарантує, бо орхідеї долі мають не всі. Мабуть. Цього ніхто не знає.
— А як дізнатися?
— А ніяк.
— А є люди, які напевне не мають орхідеї долі? — Є. Чародії.
— Справді?
— Так.
— То вони в деякому сенсі… паразити?
— У деякому сенсі. Так от. По-друге, просто так ти орхідею долі не знайдеш. Для цього треба мати вказівки осіб, які мають стосунок до магії. А вони самі обирають, кому допомагати.
— Яких, наприклад, осіб?
— Взагалі-то цим опікуються русалки. Вони клопочуться всіма рослинками і тваринками, які мають особливу енергетику.
— А русалки можуть точно сказати, чи є в мене орхідея долі?
— Якщо захочуть. Далі, якщо русалки скоординують твої дії, а не заморочать геть твою голову, як вони це полюбляють робити, ти вирушиш на пошуки. Якщо пошуки твої завершаться успішно, ти матимеш справу з Садівником.
— Із ким?
— Кожна орхідея долі зароджується з волі вищих сил сама по собі в момент твого народження і росте собі аж до твоєї смерті, незалежно від того, чи знайшла її людина, чиєї долі ця орхідея, чи ні. Але доглядати її приставлено садівників, позаяк орхідея потребує турботи, аби вона не сконала завчасно. Кожна орхідея має свого Садівника.
— Садівник — людина?
— Не обов’язково. Це може бути людина, а може бути лісовичок чи побережник. Річ у тім, що люди рідко погоджуються бути садівниками. Адже це треба значну частину свого життя присвятити орхідеї. Садівники не мають ні родин, ні друзів.
Орхідеї — створіння дуже ревниві. Щоправда, тому, хто стає Садівником, русалки відплачують певною магічною послугою.
Тому Садівниками пропонують стати людям, які конче потребують якогось дива і за це ладні перекреслити власне життя.
— А з Садівником можуть бути проблеми?
— Авжеж. Ти маєш довести Садівникові, що єси гідним своєї орхідеї.
— Але ж якщо вона є і якщо я її знайшов, то, значить, гідний.
— Розумієш, за час доглядання за орхідеєю Садівники звикають до неї, і тут діє ще й особистий чинник.
— О, Господи!
— Так. Окрім того, якщо русалок іще можна обійти, то Садівників — ніяк. Без їхньої згоди не отримати орхідеї долі. А тепер вони ще й злі та недовірливі.
— Чому?
— Як чому? Садівник не повинен віддавати орхідею нікому, крім людини, чиєї долі є ця орхідея, а зараз їх, бачиш, на торги виставляють. Живий Садівник не дозволив би такого.
— А Садівника можна вбити?
— Кого завгодно можна вбити. — І отримати орхідею?
— Так, але ти отримаєш гарну і дорогу квітку, але не більше.
Орхідеї не пробачають убивства Садівника.
— У-ух. І оце всі люди, які знайшли свою орхідею, пройшли такий довгий шлях?
— Всі. Деяким, щоправда, русалки самі пропонують допомогу в пошуках орхідеї. Це так звані обранці. Якщо спеціального запрошення нема, то шансів небагато.
— Весело.
— Еге ж. І останнє. Якщо ти відшукаєш орхідею власної долі, тобі не захочеться її комусь віддавати. Вийдемо надвір?
Ми залишили крамницю і всілися на ґанку. Мені тут було спокійніше, бо я могла тримати в полі зору ялинки пристрасті.
— Слухай, а що тобі зробиться, якщо ти не віддаси своєї долі чи орхідеї долі, адже вони не можуть її забрати силоміць?
— Тоді на мене і на весь мій рід нашлють прокляття.
— О, то в тебе чимало варіантів: віддати долю, знайти і віддати орхідею долі, одруження і прокляття. Є з чого вибирати. А вона тобі геть не подобається?
Він подивився на мене, ніби я бовкнула дурницю.
— А зілля відвороту не допоможе?
— Не знаю. А як?
— Ну, як… Щоб їй самій розхотілося за тебе виходити!
— Не знаю.
— Варто спробувати.
— Так, я зараз усе пробую. А де взяти таке зілля?
— Я можу зробити.
Ми помовчали.
— Тобі не здається, що тебе дурять?
— Тобто?
— Пригадуєш, я казала, що чародії заволодівають долями через обман або шантаж. Мені здається, що твій випадок — не виняток. Можливо, ця дівчина — не його дочка і навіть не дочка людини, чию долю він забрав. І зовсім вона тебе не любить, і заміж за тебе вона не збиралася. А твої почуття до неї можна було викликати нехитрими засобами. Далі вона витягає з тебе обітницю. Досить темний момент, бо обітниці зараз не в моді, та й обітниця така дивна: «своєю долею». Скоро після того, як ти їй заприсягнувся своєю долею, дізнаєшся деякі речі, про які раніше й гадки не мав. Дещо дуже неприємне про неї. Та й можна було легко призупинити дію речовин, що підігрівали твої почуття. Себто, щоб закоханість не обірвалася з підозрілою миттєвістю, але й щоб вона не затьмарювала жахіття новини. Після цього майбутнє одруження починає видаватися тобі жахливою перспективою. Тут виявляється, що її батько — чародій, і вони нагадують тобі про обітницю, погрожуючи узвичаєним покаранням за зраду — прокляттям на рід.
— Може, так воно і було, — буркнув Бурецвіт.
— Дивися, якщо відворот не подіє, то так воно і є.
6
— Я так люблю тут бувати, так люблю всі твої квіти! Це чудове місце, найкраще у світі, такий гарний краєвид із вікна! Господи, а яка ти гарна сьогодні! Просто диво!
— Сонце, відійди від лілії екстазу.
— Річ не в твоїх квітах, я закохалася!
— І від ялинки пристрасті відійди.
Вона слухняно відступила від деревця спокуси.
— Ну от. Тут на мене ніщо не діє? Його звати Херувим.
— Як?
— Херувим.
— Жах який.
— Він такий сексуальний.
— Угу. Будеш печиво?
— Ні, ти знаєш, щось не хочеться.
Я зітхнула і віднесла в інший куток кущик для схуднення.
— Прогуляймося? Мені тут остобісіло сидіти.
Ми йшли порожньою після дощу вулицею. На асфальті блищали калюжі, в які я намагалася влізти і які старанно оминала моя подруга. Вітер віяв нам в обличчя, тому волосся на очі не кидав, проте піднімав спідницю.
Хмаринки вже розбіглися, небо було ніжно-блакитного кольору, по овиду охоплене рожево-ліловою стрічкою заходу сонця. Пора ще була тепла, але комарі вже зникли, тому я вельми полюбляла перейтися під вечір.
— Ну, як твої справи, подруго? — заговорила я перша.
— А, так. Цей Херувим…
— А коротко ти його як називаєш?
— Все тобі розкажи. Так от, у нього є одна вада.
— Ім’я?
— Ні, ім’я дуже навіть поетичне. У нього кепський смак.
«Ще б пак, із таким ім’ям», — подумала я, але промовчала.
— Річ у тім, — продовжувала моя закохана подруга, — що він подарував мені букет квітів.
— Ну?
— Що ну? Подарувати зрізані квіти — все одно, що подарувати напівпридушене кошеня.
Я замислилась.
— Чогось мені здається, що я колись таке казала.
— Так, ти казала, і я тепер використовую. Я сказала, що квіти приймаю тільки в горщиках.
— О, молодець! Треба було дати йому в той момент адресу моєї крамниці.
— А ти як живеш тут?
— Живу потроху. Слухай, я щось таке пам’ятаю, ніби ти колись спілкувалася з русалками?
— Спілкувалася. Я в них працювала. Відповідала на телефонні дзвінки.
— Справді? А їм можна зателефонувати?
— Так, але прості смертні зазвичай не знають цього номера.
Ой, важка була робота.
— А що ти робила?
— Ну, в мене була така велика товста книга. Щось на кшталт збірки афоризмів. Там були різні загадки, філософські віршики, цитати з якихось премудрих книжок, прислів’я та приказки і подібна мура. Вони були розсортовані по темах. Ну от, телефонує хтось. Щось питає чи починає пояснювати. У всіх же якісь проблеми, знаєш. Я, замість того, щоб йому нормально відповісти, кажу: «Зачекайте хвилинку», беру оту книжку і знаходжу якийсь вислів, який мав би стосунок до того, про що мені щойно казали. Що більше плутаний, то краще. Якщо нічого не знаходжу, то беру щось таке загальне, філософське, про сенс життя. І зачитую. Зачитувати треба було гарно, з інтонацією, якось із натяком. Після цього мій співрозмовник зазвичай казав: «Що?» або «Га?» Я тоді видавала щось на кшталт: «Добре поміркуйте над цим», або «Це — порада від русалок», або «Ви ще маєте шанс змінити своє життя», — і клала слухавку. Була ця книга і в електронному вигляді, але я віддавала перевагу надрукованій.
— А ти впевнена, що правильно розуміла, про що тобі кажуть, і знаходила доречні цитати?
— Звісно, не впевнена. Я ж кажу, робота тяжка. Це ж усе впливає на імідж русалок.
— А якби я захотіла зустрітися з якоюсь русалкою, то це можна було би зробити?
— Теоретично можливо.
— Розумієш, мені треба розширювати асортимент, а хто ж, як не русалка, стане у пригоді в такій справі. Ми могли би налагодити співпрацю. У моїй крамниці є унікальні види, а русалки мають цікавитися унікальними видами.
— Я можу допомогти тобі влаштувати таку зустріч. Тільки маю попередити, що русалки дратуються, коли їх турбують через дрібниці.
— А як вони знають, що дрібниці, а що — ні? Я впевнена, що моє питання — не дрібниця, хіба вони можуть переконати мене в протилежному?
Вона усміхнулася, поглянувши на мене.
— Подруго, ти така рішуча.
— А що?
— Мені здається, ти на все здатна заради своїх зелених дружбанів.
— Тобі так здається?
— Просто ти мала би більше уваги приділяти людям. Ти не бачиш людей.
— Я не бачу людей? Я бачу людей вісім годин на добу, мені вже млосно від того, що я бачу. З рослинками я відпочиваю.
— Так, але люди, яких ти бачиш, для тебе тільки клієнти. А клієнти — це, вважай, взагалі не люди. Ти ж тільки подумай, в усіх цих людей є свої радощі, свої проблеми — ти про них гадки не маєш.
— Так, у моїх клієнтів багато проблем, добре хоч я не мушу всіх їх вирішувати. Не хвилюйся, я пам’ятаю про людей, подруго.
7
«Все скінчено. Я маю висловити Вам подяку за співчуття і розуміння, за всю ту важливу інформацію, яку Ви мені надали.
На жаль, відворот не знадобився. Тепер я не зможу одружитися з моєю нареченою, навіть якщо б і захотів. Її більше нема серед живих.
Моя доля, мабуть, перейде до рук чародія. Я гадаю, що він, може, навіть краще знає, як нею розпорядитися.
Ще раз дякую Вам за все.
Бурецвіт».
Таку листівку я отримала за два з половиною тижні після останньої зустрічі із шукачем орхідеї. Я прочитала її вголос, і плакуче деревце ледь не сказилося. На звороті листівки було зображено зайчика з морквою, вбраного у біле дитяче платтячко.
— Цить, — гримнула я на плакуче деревце, яке ревіло і кричало диким розпачливим криком. — Помовч!
— А-а-а! У-у-у! Горе-е-е!
— Дурня якась, — пробурмотіла я, — він що, її вбив?
— А-а-а!
— Господи, коли тебе вже хтось купить?
— О-о-о, у-у-у! — останній ряд звуків піднявся до неймовірного тону, і в мене склалося враження, що зараз упаде стеля й розчавить і мене, і невтішну рослину. Мені дедалі частіше спа дало на думку, що плакуче деревце можна використовувати у воєнних цілях.
— Ну, годі вже!
Слава Богу, сьогодні в крамниці був вихідний. Я вийшла надвір і почала розворушувати застиглі думки в голові.
— Як так «усе скінчено»? Я вже домовилася про зустріч із русалками… Що ж робити?
У крамниці було чимало роботи, проте я швидко вдяглася, витратила п’ять хвилин, щоб дізнатись у програми, де живе людина з ім’ям, прізвищем і роком народження, про які я довідалася за час свого спілкування з Бурецвітом, подивилася на мапі, куди прямувати, і, звелівши балакучим водоростям і співочому кущикові повтішати плакуче деревце, рушила геть.
8
— Чо-орнобривців насіяла мати у мої-їм світанковім краю-ю…
Так співав дзвоник всередині помешкання Бурецвіта, поки я тиснула кнопку. Господаря вдома не було.
В одному з вікон будинку красувалася папороть зі сріблясто-золотою квіткою. Поруч із нею був горщик із квіткою, яку в народі називають «вогник».
«У нього є вогник, і він купив його не в мене», — незадоволено подумала я.
— Ви до Бурецвіта? — почулося раптом позаду. Я повернулась. За кілька кроків від мене стояла повна жінка похилого віку.
— Так, до нього.
— А ви теж їсте живих немовлят?
— Е? Ні, а що, Бурецвіт їсть живих немовлят?!
— Ні, але його колишня дівчина так харчувалася.
— О… гм… А ви не знаєте, де він?
— На похороні, де ж іще.
— Він помер? А, ні, мабуть, його дівчина померла?
— Так.
— Це він її… того?
Жінка гмикнула і криво посміхнулася.
— Сумніваюся.
— Ви знаєте, де цей похорон?
— Звісно, знаю. На кладовищі.
— На тому, що за містом?
— Ні, на головному.
— Отам, де музиканти і поети?
— Так.
— Але ж там уже нема де ховати.
Жінка знизала плечима.
— Може, когось посунули.
9
На цвинтарі було тихо, тільки пташки цвірінькали. Похороном і не пахло. Весело виблискували на сонці обеліски, життєствердно шелестів у кронах дерев вітер і розносив пахощі від барвистих квітів, що милувaли око. Мені довелося чимало пройти, перш ніж я помітила невелике зібрання людей у чорному.
Вони не видавали жодного звуку. Ніяких промов, ніякої музики, ніяких зойків.
Ніхто не плакав, всі стояли зі скам’янілими обличчями, ніхто навіть не перешіптувався. Якось це було дивно. «Треба було хоч плакуче деревце із собою взяти», — подумала я.
Нарешті я побачила труну. Це була, мабуть, дорога труна, хоч я і не тямлю особливо в трунах.
Небіжчиця була вбрана у весільну сукню, якій би позаздрила будь-яка жива наречена. Одяг і всі аксесуари були в такому порядку, в якому вони можуть бути, лише коли людина в труні.
Граційно складені на грудях руки, ніби дизайнером розкладені, а не накидані, як зазвичай, квіти, мармурове обличчя під фатою.
Я підійшла ближче. Гостренький носик, чітко окреслений бантик губ, вигнуті тонкі брови над заплющеними очима, високе біле чоло — все це в рамі кучерявого (або підкрученого?) каштанового волосся.
Ця дівчина всім своїм виглядом заперечувала факт власної смерті. Просто спляча красуня, що чекає на поцілунок свого принца.
Я роззирнулась у пошуках принца.
Так, він був тут. Блідий, як його наречена, з застиглим поглядом трохи ошалілих очей, Бурецвіт досі мене не помітив. Усі м’язи його обличчя були напружені і, як це не дивно, він був єдиний тут, хто своїм виглядом виказував сум.
Якийсь чоловік кивнув іншим, і раптом вони притягли кришку труни і досить незграбно її накрили. Спляча красуня, яка споживала живих немовлят, навіки зникла у темряві дорогого дерев’яного короба.
Я обійшла зібрання по дузі й наблизилася до Бурецвіта.
— Добридень, — сказала я.
— Що… що ти тут робиш?
— Дякую за листівку, дуже сентиментальна. Зайчик мене пройняв.
— Я… я взяв першу-ліпшу, мені не до того було.
— Для тебе важливо залишатися тут?
— Ні, — здавлено промовив він.
— Відійдемо?
Він кліпнув очима, і ми попрямували алеєю, по обидва боки якої було зарито повно кісток відомих людей.
— Це ти її вбив?
— Ні! Тобто, в деякому сенсі.
— А що сталося?
— Вона сама.
— Гм. Але якщо вона мертва, то їй твоя доля не знадобиться, а раз так, то ти не мусиш її віддавати. Адже ти присягався дівчині, а не її батькові.
— Він уважає якраз навпаки. Вона ніби наклала на себе руки через мене, через те, що я її розлюбив. Навіть записку лишила з відповідним змістом. То я й порушив обітницю, і довів її цим до самогубства. Тож мушу розплатитися власною долею.
— У тебе ще є два роки.
— Він вимагає віддати долю зараз.
— Я розумію, але в будь-якому разі людині дається час, аби вона змогла спробувати відшукати орхідею долі. А він усе-таки розумака. Я ще думала: якось слабо вони за тебе взялися. У тебе залишався варіант одруження, а хоч би якою була наречена, між утратою долі та одруженням ти обрав би одруження. А тепер — усе. Не так він її любив, як тобі гадалося.
— Я знаю, що ти маєш на увазі. Що все це було задумано від самого початку, що мене розвели, а її він просто використав, що цю смерть було сплановано. Але я цього не знаю. Вона справді могла вчинити це через мене.
— Стоп! Ти не повинен відчувати жодної провини, чуєш, жодної. Людина, яка відчуває провину, значно легше погоджується розлучитися з долею. Ти тут ні до чого. Я скажу тобі ще одну річ про чародіїв: їм ніколи не щастить. І якщо так трапилося, то це його стараннями мало трапитися. А вона йому не дочка, може, вона й немовлят ніколи не їла, тут усе може бути брехнею.
— Так чи так, а ця дівчина загинула через мене.
— Через його бажання заволодіти твоєю долею, а не через тебе. А може, вона й не загинула. Все може бути. Ти тільки зрозумій уже, що тебе весь час дурять, просто весь час. Це — спосіб роботи чародіїв.
Він зупинився і зазирнув мені у вічі.
— Чому він просто не міг прийти і сказати: «Або ти віддаси мені свою долю, або я зроблю нестерпним життя всіх твоїх друзів і родичів?» Ти казала, йому потрібен був формальний привід. Чому? Їх хтось контролює?
— Ні.
— Тоді чому так складно? Кого він може боятися?
— Вони контролюють одне одного. Це — внутрішній кодекс чародіїв, традиція. Такі правила вони встановили для себе. Щоб першими ставали не найжорстокіші нахаби, а найрозумніші.
Чи, краще сказати, найпідступніші. Професійна етика.
— А я можу поскаржитися на нього іншому чародієві?
— Теоретично можеш, але той спробує тебе окрутити так, щоб самому отримати твою долю.
Він повільно покрокував далі.
— А що саме каже ця їхня етика? Чого їм не можна?
— Точно я не можу знати.
— Якщо довести, що приводу не існує, чи зможе він наслати оте обіцяне прокляття?
Я замислилася.
— Я не можу чітко відповісти на твоє питання, але цей варіант слід обдумати. А ти можеш це довести?
— Я не можу чітко відповісти на твоє питання.
Він знову зупинився і глянув на мене.
— Я не хочу вплутувати тебе в це. Не хочу, щоб ти хвилювалася через це. Бо в мене таке дивне відчуття, що ти намагаєшся мене врятувати, — додав він з усмішкою.
— Чіп і Дейл відпочивають, еге ж. Формальний привід у мене є, бо ти питав, де знайти орхідею долі, а я тобі так і не відповіла.
Втім, я не хочу перебирати на себе забагато відповідальності, тому твій намір мене не вплутувати дуже, дуже тішить мою душу. Та ми маємо ще одну тему, яку треба обговорити.
— Тоді нам, мабуть, слід змінити дислокацію. Наприклад, якась невеличка затишна кав’ярня. Підійде?
— Затишна й небагатолюдна.
— Я знаю таке місце.
— О, пане Бурецвіте, ви вже знайшли собі нову подружку? Швидко, — різко і холодно прозвучало поруч. Якби чародієві був потрібен секретар, щоб відповідати на телефонні дзвінки, він, мабуть, шукав би персону з таким голосом.
Я швидко звела, мушу тепер визнати, перелякані очі на незнайомця. Він був увесь у чорному і на обличчі мав вираз жахаючої байдужості до всього, що підтримує метаболізм і прагне продовжити своє існування.
— Ви запізнилися, пане, — промовив Бурецвіт. — Запізнилися на похорон.
— Зате ви скрізь встигаєте, — артистичні інтонації незнайомця не в’язалися з його апатичною пикою. — Ви знаєте, я ж не садист, — провадив він задушевно, — це, наприклад, Всевишній розважається тим, що підкидає надію і дивиться, як ви марно намагаєтеся перебороти смерть, втекти від смерті, перебороти біль, втекти від болю, перебороти себе, втекти від себе. А мені ці гладіаторські бої не приносять жодної насолоди. Я вам зразу відверто кажу — нічого не вийде. Ну, сьогодні і так важкий день, погомонімо завтра. Був радий познайомитися, пані Лірино, — закінчив він, трохи піднявши капелюха, і пройшов повз нас.
До речі, мене звати Лірина.
Я раптом подумала, що коли доля Бурецвіта стане долею чародія, я буду одним із його спогадів, а він буде одним із моїх, подумала, що він уже, можливо, знає про мене більше, ніж я можу собі уявити, можливо, більше, ніж Бурецвіт, можливо, більше, ніж сночит. І ще я подумала, що завдяки своєму ентузіазмові вже влізла в цю справу по самі вуха.
10
— Вона полюбляла ставити дурні запитання. Себто, мабуть, я не так висловився. Тоді ж бо вони не здавалися мені дурними. Складалося враження, що вона дуже боїться мене втратити, що вона щось приховує. Втім, для мене це тоді було чимось зворушливим і романтичним. Бувало, вона телефонувала мені серед ночі, коли ми були не разом, і випалювала: «Бурецвіте, вибач, я знаю, що пізно, але мені потрібно знати негайно…» — «Що таке, люба?» — кажу я, непевною рукою намацуючи годинник. Знаєш, коли людину будять нахабним чином, їй чомусь кортить знати, котра година. А тоді починалося. «Ти не відмовився б від мене, якби дізнався щось погане про моє минуле?» — «Ні, люба, спати йди». — «Наприклад, наприклад, що я була повією». Я замислююся, але кажу: «Заспокойся, минуле не має такого великого значення». — «А якщо я сиділа у в’язниці?» — «Ні…» — «А якщо я спала з жінками?» — «Мені байдуже». — «А якщо я когось дуже, дуже образила? Зіпсувала життя?» — «Я теж зіпсував життя, своїм батькам, наприклад. Люба, якщо ти хочеш мені щось про себе розповісти, то зроби це без усяких «наприклад». Я жива людина, і є речі, які мене лякають, але я кохаю тебе». А питань у неї було багато. Про те, як би я зреагував, якщо виявиться, що раніше вона була потворною, а її зовнішність — наслідок втручання пластичних хірургів, або що вона спала зі своїм батьком, або братом, або дідусем, або що вона зробила сім абортів, або що вона отруїла сусідського бульдога, або підпалила дитячий садок, або переховувала ґвалтівника, або зґвалтувала когось, або вживала наркотики… Потім моя наречена почала цікавитися, що б мене збентежило з того, що вона може робити досі. Одного разу вона спитала мене, чи не розлюблю я її, якщо дізнаюся, що вона вживає в їжу людське м’ясо. Пам’ятаю, я тоді сказав: «Люба, ти хочеш, щоб я здурів?» Я уявити собі не міг, що вона це серйозно.
На той час я вже погодився жити із жінкою, яка скоїла кілька десятків різних злочинів і близько сотні аморальних вчинків. Я був взірцем терпимості. Я казав, що людина не завжди може контролювати себе, що не всі мають сили перебороти свої лихі прагнення, що життя буває жорстоким і вимагає жорстокості. Що добро і зло — це все умовності, це дуже відносно. Я міг би написати бестселер для в’язнів, стільки розумного я казав їй у такому плані. Але я ніколи не міг уявити, щоб вона справді скоїла щось таке, про що питала. Я гадав, що коли дізнаюся, що ж вона такого в своєму житті начудила, то це буде якась дурниця, а переживає вона через загострене відчуття провини, властиве її чутливій і світлій душі.
Він замовк. Ми сиділи за столиком біля вікна, перед нами були тарілки з їжею, подекуди розворушеною виделками, але майже не займаною.
— У тебе не надто проста доля, — нарешті вимовила я. — Але то ще не привід комусь її віддавати.
— Про що ти хотіла поговорити?
— Про русалок.
— А… я гадав, про міру моєї вдячності.
— Ні, про русалок. Ти можеш до них піти, я домовилася.
— Ти гадаєш, мені слід продовжувати пошуки орхідеї?
— Ти їх іще не починав, — сказала я і потягла винце з бокала. — Втім, перше, що тобі слід зробити, це вибити собі оті три роки.
— Так ти і з русалками знайома?
— Моя подруга в них працювала.
— То що мені шукати: орхідею чи докази своєї невинності?
— Мабуть, і те, й те.
«Бо, мабуть, нічого не знайдеш», — ледь не додала я.
— Русалки… треба продумати, що їм казати. — Бурецвіт розрізав свій охололий біфштекс навпіл.
— Так, треба. По-перше, слід звернути увагу русалок на чародійську нахабність. Як тебе грубо і непереконливо обдурили, а тепер просто шантажують. Як це дико і по-варварському. Які дешеві засоби: наречена-людожер, безглузде самогубство, похорон. Це образило твою гідність. Могутність чародія з такими брутальними засобами не повинна зрости за твій рахунок. Могутні нахабні чародії — це недобре. По-друге: ти здатний і гідний знайти свою орхідею. Ти не маєш наміру віддавати орхідею чародієві. Коли ти знайдеш орхідею, у тебе буде достатньо сил і можливостей, аби показати всьому світові, що ти йому нічого не винен. Ти поставиш його на місце. Нахабні чародії, поставлені на місце, — це добре. Ти не маєш жодної думки, щоб віддати чародієві орхідею. Компроміси — не твій шлях, ти краще віддав би долю. Ти на все здатен і на все згоден. Це вже не його полювання, тепер це — ваш двобій. Ти не можеш бути певен на сто відсотків у своїй перемозі, втім, ти певен у своїй витривалості. По-третє, якщо вони почнуть цитувати Шекспіра або Святе Письмо — не звертай уваги, вимагай чіткої відповіді.
Я оглянула Бурецвіта, розмірковуючи, чи схожий він на той героїчний образ, який я йому підготувала. «Нічого, ця людина погодилася колись одружитися з дівчиною, яка була б суперзіркою в пеклі».
11
Була ще одна річ, яка мене непокоїла. Людина, яка мусить віддати свою долю, не повинна нікому про це розповідати. Бо це ускладнює процедуру привласнення долі. Інші люди після передання долі всі події свого життя, пов’язані зі знедоленим, уважають наслідком спілкування з чародієм. Хоч вони можуть і не знати, що це чародій. Усі події в житті Бурецвіта будуть пов’язані в пам’яті людей з особою Моротемна — чародія, що забере долю. Але ж вони не забувають нічого.
Наприклад, одного ранку я прокинуся і подумаю: «А хто купив у мене таку-то папороть? А, Моротемн. Він іще шукав орхідею долі. Стоп, нащо йому орхідея долі? А, він казав, що хтось хоче забрати його долю. Стоп. То, отже…» Якась маленька думка в моїй голові може зруйнувати все.
Тому коли багато людей дізнаються про те, що хтось має втратити долю, це дуже важко виправити. Тоді чародій відмовляється від долі та робить те, що обіцяв: насилає прокляття.
Але чародіям нема сенсу насилати прокляття. Чародії прагнуть чужих доль. Тому, коли на їхньому шляху стають перешкоди, вони намагаються їх подолати.
А зараз один мій знайомий чародій має одну невеличку проблему.
Мене. І мій приятель Бурецвіт має ще одну проблему до всіх інших.
Мене ж.
Адже якщо я розпатякаю всім, що знаю, він не зможе врятувати своїх близьких.
Він би, може, й не розповідав мені. Але ж я здогадалася.
Можливо, він і не знав, що цього не можна робити. Я ж йому не казала. Дивно, що чародій йому не казав.
Ви спитаєте, нащо ж я тоді вигукнула: «Ну то що, зізнавайся, я маю рацію? То це в тому річ, що хтось хоче твою долю?» Відповідаю: бо дурна. І чародії із їхніми правилами мені тоді були не в голові.
Повернімося до мене. Я маю тепер багато проблем.
У принципі, якщо чародій не дізнається, що я в курсі його планів, то поки що нічого зі мною не зробить. Але ж він може дізнатися. Можливо, він уже знає. Спершу, коли він назвав моє ім’я на цвинтарі, я вирішила, що він стежить за Бурецвітом і вивідує інформацію про осіб, з якими той спілкується. Зараз я вже думаю, що Бурецвіт міг сам йому про мене повідати. І ще дещо. Якщо я, наприклад, стану другом Бурецвіта, то потраплю під роздачу проклять.
12
Я вирішила не спілкуватися більше з Бурецвітом. Але допомагати йому в пошуках орхідеї продовжувала, бо то вже було в моїх інтересах. Я зателефонувала русалкам, повідомила ім’я та адресу особи, яка до них приїде, і те, що темою бесіди буде орхідея долі. Вони не заперечували і пообіцяли самі з ним зв’язатися і призначити зустріч. Я попросила приятеля завезти йому кілька книг: «Як побалакати з русалками і не з’їхати з глузду», «Як стати героєм» і «Сад Гетсиманський» Багряного. «Для підняття духу», — йшлося в пояснювальній записці стосовно останньої.
Мені раптом стало моторошно. Раніше не було, бо ніби не доходило. Тепер дійшло.
«Не хочу, аби ти хвилювалася через це».
Я ледь не зґвалтувала декількох покупців за останній тиждень, змушуючи купити сночит. Мені не хотілося тепер, аби щось було в курсі моїх сновидінь. Я стала неперевершеним реалізатором сночитів, збула всі шість за кілька днів.
У крамниці загинув один із самозакоханих кактусів. Не дивно, я просто знущалася з нього останнім часом.
«Який ти в мене кактус, який ти з біса гарний, розкішний великий зелений реп’ях. Які в тебе очі, тьху… Ти просто зводиш мене з розуму, бешкетнику».
Такого раніше не було, щоб рослина в мене загинула від кепського догляду.
Нерви псував і один відвідувач, той, що не порозумівся з водоростями. Він іще час від часу навідувався, іноді щось купляв, а більше лаявся з мешканцями акваріума.
Я відправила Бурецвітові листівку, де йшлося, щоб він нікому не розпатякав про чаклуна і щоб він до мене більше не заходив. Не знаю, що він подумав.
13
У моєму сні дзвонив телефон. У моєму сні я казала йому: «Я сплю, відчепися». Він дзвонив знову і знову. І мені довелося про кинутися.
Дзвонив телефон. Сьогодні був вихідний, тож я хотіла ще спати і спати. Але прокинулася, дошкандибала до журнального столика і взяла слухавку.
— Алло…
— Лірино!
— Бурецвіте?
— Так, вибач, я знаю, що мені не слід тобі телефонувати, але вони хочуть, щоб ти теж прийшла.
— Хто?
Я повернула до себе годинник.
— Русалки. Я вже в них. Вони хочуть, щоб ти приїхала і прихопила кілька своїх рідкісних рослинок.
— О, Господи… ну добре…
— Лірино!
— Що?
— А ти знала, що вони — чоловіки?
— Серед русалок є і жінки, і чоловіки, Бурецвіте.
— А ти знала, що в них замість хвостів звичайні ноги?
— Це ж не водні русалки, Бурецвіте.
— Треба було мене попередити. Лірино!
— Що?
— Я зробив страшну річ, — сказав він іншим голосом. — Пригадуєш, я обіцяв тебе не вплутувати?
— Ну і? — це було промовлено не надто ніжно.
— Я вплутав тебе, Лірино.
— Як?
— Він спитав, чи погодився би я допомогти йому заволодіти твоєю долею в обмін на те, що він дасть мені спокій. Я сказав:
«Ні». Я ж ніби правильно сказав, на перший погляд? Потім він спитав, чи хотів би я, щоб ти якось постраждала у цій справі. Я сказав: «Ні». Він спитав, чи хотів би я, щоб ти постраждала взагалі. Я сказав: «Ні». Тоді він оголосив, що, значить, я до тебе не байдужий. Лірино…
— Що?
— Якщо я не віддам йому долі, ти будеш проклята також.
— Бурецвіте… — здавлено проревіла я.
— Пробач мені, Лірино. Я обіцяю тобі, що віддам долю, якщо іншого виходу не буде.
— Бурецвіте, ти розумієш, чому він нашими долями зацікавився?
— Чому?
— Бо ми — бовдури.
— Ти приїдеш?
— Так.
«Люба, а ти не відмовишся від мене, якщо дізнаєшся, що я зробив тебе потенційною жертвою чародія?» — чогось вертілося в моїй голові усю дорогу.
14
Квітами одразу зайнялися якісь моторні люди, вони швидко витягли їх із машини і занесли до будівлі, а мені лише кинули:
— Третій поверх, перші двері ліворуч.
Я зайшла. Те, що було всередині цього невеличкого палацу, можна назвати «залишками минулої розкоші». Нагору вели широкі, граційно завернуті під другий поверх сходи. Ніби колись були гарні. Від моїх ніг і до незримих висот сходами стелився бордовий, місцями протертий килим, якого мені було дуже шкода, коли я ступила на нього.
На третьому поверсі була велика пуста зала, і я не помітила ніяких дверей, окрім «перших ліворуч», що були відчинені.
— Синку, якби ти знав, скільки чоловіків втратили долю через одруження… — долинуло до мене звідти.
Я підійшла і стала в проході.
У кінці кімнати сиділи двоє русалок в кріслах; навпроти них, спиною до мене, на хиткому стільчику розмістився Бурецвіт. Поруч був заготований для мене ще один такий самий представник роду меблевих.
— Пані Лірино, прошу, проходьте.
Між стільцями і кріслами стояв простий прямокутний стіл із чотирма склянками мінералки. На голій стіні, трохи вище голів господарів, висів плакат, на якому були зображені дві бойовито-сексуального вигляду дівулі-русалки, повернуті до глядача у три чверті, і великий напис: «Русалки врятують світ».
Наші співрозмовники були близнюками. На них були однакові зелені футболки з таким самим малюнком, що й на плакаті. Вони мали трохи витрішкуваті очі, доволі великі, прямі, якісь монолітні носи, довге темне, зализане назад волосся.
— Добридень, панове, — привіталася я до всіх трьох і зайняла свій стілець.
— Ви привезли квіточки?
— Так, ваші люди їх уже забрали.
— Чудово.
— Ну то що, — встряв Бурецвіт, — можу я розраховувати на вашу допомогу?
— Звісно, — сказав лівий русалка.
— Звичайно, — сказав правий русалка.
«А він молодець, упорався. Як він тільки на це спромігся?»
— Правда, ваше красномовство і логічні доводи тут ні до чого. На нас це зазвичай не справляє особливого враження, — додав лівий русалка.
«А справляють враження мої квітки». — І рослини пані Лірини не вирішили б, звичайно, справи.
Вам би не допомогли ні знайомства, ні походження (він хитнув головою в мій бік), ні матеріальні цінності, ні розміри вчиненої над вами несправедливості, — ця репліка належала правому русалці.
— То в чому ж річ? — випередив Бурецвіт моє питання.
— А в тому, що ви — обранець.
Ми із Бурецвітом здивовано перезирнулися.
— Як?
— Взагалі-то ми мали зв’язатися з вами за два роки, але якщо вже такі обставини…
— А нащо ж мої квітки?
— А ваші квітки нам не завадять.
— Що мені треба робити? — спитав Бурецвіт. — Я ж маю ще два роки, так?
— Ні, не маєте.
— Чому ж?
— Бо ви не маєте десяти років.
— Не розумію.
— Садівник, окрім того, що оберігає квітку, має ще одне завдання. Він вигадує і вибудовує систему перешкод на шляху до орхідеї, які ви будете дуже довго долати. Дуже довго. Цю свою роботу Садівники завершують приблизно за два-півтора року до того, коли очікують прибуття володаря квітки. Тож я вам раджу, ми вам радимо, діяти негайно. Якщо ви знайдете Садівника до того, як він буде готовий, і поясните, чому такий поспіх, то маєте шанс вмовити його віддати орхідею. Передусім вам необхідно знайти провідника, людину, яка подібний шлях уже пройшла.
— Де ж я відшукаю провідника?
— Власне, ви його вже відшукали.
— Де ж він?
— Ліворуч від вас.
Ліворуч від Бурецвіта була я.
— Ви ж йому розповісте, що робити, пані Лірино?
15
— Я заплачу за ці квіти, — пообіцяв Бурецвіт. Я аж ніяк не була певна, що в нього є такі гроші.
— Заплатиш. Потім. Якось надто добре все починається.
— Тобто?
— Прийшов у квіткову крамницю і знайшов провідника, та ще й такого, що може влаштувати зустріч із русалками. Зустрівся з русалками — і виявилося, що ти обранець. Якщо встигнеш знайти орхідею за кілька місяців, то це буде найпростіший і найкоротший шлях до неї з-поміж усіх тих, що проходили досі шукачі. Надто вже тобі щастить.
— Дурням щастить.
— Знаєш, чого я не хочу?
— Чого?
— Бути твоїм провідником.
— Чому?
— Бо це буде схоже на повернення блудної дочки.
— Я не розумію тебе, але це означає, що я маю знайти іншого провідника?
— Так.
16
Я продовжувала працювати у своїй крамниці та намагалася не думати про дамоклів меч над моєю головою. Все йшло як завжди. Лише одна подія, варта згадки.
Прийшов чоловік, який мене «пограбував». Прийшов удень, у кольоровому одязі, як звичайний покупець, і приніс гроші за зілля від невдач.
— Дуже добре, — сказала я, — бо в мене останнім часом самі лише витрати. Ну як, допомогло?
— Ніби все налагодилося, але я почуваю себе так, ніби моє життя — просто лайно, — поскаржився мій клієнт.
— Нічого дивного. Звичайний побічний ефект від цього зілля.
17
Був ранок понеділка, відвідувачів іще не було. «Вітаємо тебе в нашій оселі, милий друже рослин», — прогули автовідповідачі.
Я сиділа на стільчику спиною до дверей і нічого не робила. Думала.
— Добридень, — сказав знайомий голос.
Я повільно відштовхнулася ногою від підлоги, і сидіння повернулося, щоб я могла поглянути на свого гостя.
У моїй затишній сонячній крамниці стояв високий чоловік у чорному.
«Ну от і все. Ну от і кришка. Тепер можна тільки вдавати, що я зовсім його не боюся».
— Доброго ранку! Вас щось цікавить?
Чародій пройшов кілька кроків і усміхнувся до мене.
— Ви дуже бліді, панно.
«Що є, то є, — подумала я, — і прикинутися навіть не зможу».
— Чесно кажучи, я не планував купувати рослин сьогодні.
Але я бачу, що ви засмучені, і якщо це поліпшить ваш настрій…
— Ні, це не обов’язково.
— Сьогодні гарна погода.
— Так.
— Пані Лірино… якщо ви боїтеся, що я вас приберу як свідка, то можете не турбуватися — коли настане час, я зітру всі ваші спогади про Бурецвіта і про мене.
— Звідки ви знаєте? — спитала я більше для годиться.
— Мені розповіли.
— Хто?
— Ваші водорості.
— Коли?
— Коли ми з ними в черговий раз сварилися.
— Як?
— Отак.
— Ви вмієте… змінювати свій вигляд?
— Ні. Це був мій вигляд.
— Тобто?
— Тобто, це був вигляд одного з тих, хто шляхетно підніс мені свою долю.
— Але ж хіба може людина після цього виглядати так, як виглядала?
— Може. Тільки її нема. Це я так виглядаю. Тіла після відібрання долі лишаються жити, себто існувати. Я можу використовувати тіло, якщо захочу, для того щоб тимчасово поєднувати з його втраченою долею. Втім, таке поєднання ніколи вже не дасть у сумі його.
— Колишнього власника?
— Так. Я можу поєднувати також тіла з іншими долями або з власною. Можу створювати для них нові долі з фрагментів тих, що маю. Цікаво?
— Дуже.
— А чого б я вам не радив, то це давати мені привід.
— Привід?
— Коли я отримаю долю Бурецвіта і мені стануть відомі всі ваші розмови до останнього слова, я зможу звинуватити вас, наприклад, у наклепі. Наклепі на чесного чародія.
— Це недостатній привід.
— За правилами? — він зобразив посмішку. — До речі, мене інтригує ваша освіченість. Вельми інтригує. Я відчуваю, що є багато цікавого у вашому минулому. Мій юний друг Бурецвіт останнім часом дивував мене своєю обізнаністю, а я не міг уявити навіть, де він розуму набрався. Я відразу звернув увагу на вас, але якось дивно, щоб дівчина з квіткової крамниці мала такі відомості.
— Ви хочете почути мою історію?
— Так.
— Не сьогодні. А як ви висунете мені звинувачення у наклепі на вас, якщо я нічого не пам’ятатиму?
— Пані Лірино… що б ви зробили, якби були людожером і дитиною чародія, а вас покинув наречений?
— З’їла б чародія.
— Чому?
— А чом би й ні?
— То ви обрали б такий спосіб самогубства…
— Що, отруїлася б?
— Ви образилися, мабуть, що я обіцяв поширити на вас прокляття. Але ж я недарма пов’язав ваші долі. Звичайно, спершу мені потрібна була доля Бурецвіта. Але зараз, коли я краще ознайомлений зі станом речей, мені потрібна орхідея. І ми, всі втрьох, могли б одне одному допомогти. Чи не так?
— Звідки ви знаєте, що в нього є орхідея?
— З радісного виразу його обличчя, коли ви вийшли від русалок.
— Ви не маєте права дізнаватися про результати бесіди з русалками. Ви взагалі не маєте права стежити за людиною після того, як домовитеся про термін, коли вона має з вами розрахуватися.
— Я просто проходив повз… Не маю права? За правилами?
— Так.
— Боже мій. Ви — просто живий докір сумління.
— Чому?
— Бо я ці правила ніколи не вчив.
Я підвелася.
— Чомусь я вам не вірю.
— Та-ак. То ви хочете мені сказати, що я вам брешу?
— Ні, я хочу сказати, що я вам не вірю.
— То ви вважаєте, що я брешу?
— Може, ви й не брешете, але я вам не вірю.
— Але якщо ви мені не вірите, то це тому, що ви вважаєте, що я вам брешу?
— Ні, я просто вам не вірю.
— Чому?
— Бо я недовірлива.
— Недовірливі люди вважають, що їм весь час брешуть, то ви все ж таки вважаєте, що я вам щойно збрехав?
— Ви недовірлива людина?
— Ні, що ви.
— Звідки ви знаєте, що вважають недовірливі люди?
— Якби ви були такі самі обережні у спілкуванні з Бурецвітом дещо раніше, то, може, все це могло би пройти повз вас. Але не тепер. Пані Лірино, домовмося, що ви не полишите цього милого молодого чоловіка у біді.
— Ви ж знаєте русалок. Вони могли сказати неправду.
— Могли. Тоді, значить, нічого не вийде. Але ж ми мусимо спробувати, так?
— Я дуже недовірлива людина, пане. Все це якось підозріло.
— Я обіцяю вам не порушувати більше правила.
— Багато мені дасть ваша обіцянка. До речі, це ви скупили всі сночити?
— Не всі, на жаль, лише чотири. Коли я зрозумів, що ви хочете позбутися їх будь-що, то вирішив допомогти. Пані Лірино, у вас обмаль часу. Якщо він шукатиме іншого провідника, то не встигне. Мені-то нічого, доведеться забрати його долю. Але ж ви маєте бути зацікавлені в іншому.
— Чому ви думаєте, що я можу бути провідником?
— Тому що те, що ви знаєте, знають лише провідники.
— Чародіям ніколи не щастить. Як це так трапилося, що ваш майбутній знедолений має орхідею та всі шанси її відшукати?
— Це йому пощастило, а не мені.
18
Мій батько був людиною, що знайшла свою орхідею долі. Його ім’я стало легендою. Він загинув, коли мені було п’ятнадцять. Звісно, це був його вибір, це була дуже героїчна загибель. Після смерті його я не хотіла, щоб мене асоціювали з відомим ім’ям, і змінила своє прізвище. Це не відречення, просто так мені було легше.
Він шукав свою орхідею шість років. Весь цей час я була з ним. Коли русалки покликали його, мені було тільки сім, але вони сказали йому взяти мене з собою. Вони хотіли, щоб я змогла бути провідником.
Звичайно, після всього цього я могла. Але не схотіла. Я бажала мати квіткову крамницю, тому змінила ім’я і почала нове життя. У мене був інший шлях.
Це був вечір після розмови з Моротемном. Я сиділа вдома, тобто в крамниці, перед телевізором із вимкнутим звуком і з книжкою в руках, на яку ще й не глянула. Раптом задзвонив телефон. Я взяла слухавку.
— Квіткова крамниця…
— Алло, Лірино!
— Так. Хто це?
— Це я, Мереж!
— Хто?
— Ну, я приходив вас грабувати. Пам’ятаєте?
— Так, звісно.
— Я от… вирішив покінчити життя самогубством. Телефоную порадитися.
— Зі мною?
— Так.
— Ну… я не раджу.
— Правда?
— Слухай, приходь-но до мене завтра зранку. У мене є пропозиція. Якщо ти не проти… змінити сферу діяльності.
— А?
— Ну, роботу.
— У мене зараз нема роботи.
— От і чудово.
— А! Добре.