Бурецвіт - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 2

Частина другаМандри

Насправді пошуки орхідеї — то дуже кумедна справа.

Бурецвіт стоїть посеред вулиці із зав’язаними очима і кричить:

— Мені це набридло!

А мені як набридло.

— Я не розумію. Що треба робити?

Русалка стоїть неподалік і обгризає віть винограду, яку тримає над своєю головою. Нарешті він ковтає назбирані зубами ягоди і каже:

— Ну добре. Ще раз нагадую: кажеш правду — отримуєш по голові. Кажеш неправду — нічого не відбувається. Як твоє ім’я?

— Ду-ду.

— Ду-ду. Ти хочеш, аби тебе звали Ду-ду?

— Так! Ай-й-й!

Позаду Бурецвіта стовбичить парубок, який час від часу б’є його по голові. Сигналом до такої агресії служить звук, коли русалка лускає пальцями. Для биття в юнака є спеціальна палиця, трохи схожа на ті, що їх носять охоронці правопорядку.

Спершу хлопчина сором’язливо лупив мого приятеля, але потім дібрав смаку.

— Ти хотів сказати: «Ні». Якщо ти зі мною погоджуєшся, ти маєш казати: «Ні».

— Так. Ай!

— То ти хочеш, щоб тебе звали Ду-ду?

— Ні. Ай! — І я тебе розумію, дурне ім’я.

— Звідки ти знаєш? Може, я справді хочу, щоб мене звали Ду-ду.

— А щоб по голові тебе били, хочеш?

— Ні. Ай!

— Він якийсь нездібний, — звернувся до мене русалка. — Скільки можна повторювати, кажеш правду — отримуєш…

— Я знаю, знаю. Ай!

Поруч зі мною мовчки стоїть Мереж і невдоволено все це спостерігає.

— Скільки пальців на руці?

— Вісім.

— Ти розумний хлопчик?

— М… ні. Ай! Слухай, це твоя суб’єктивна думка, що я не розумний.

— Так, це моя суб’єктивна думка.

— Ай! Я так дебілом стану. Ай!

— Хлопче, тут хто по голові дає?

Бурецвіт розсудливо промовчав.

— Він! — русалка ткнув пальцем у хлопця, що бив Бурецвіта по голові, хоча Бурецвіт і не мав змоги побачити, куди ткнув пальцем русалка.

— А хто керує процесом? — горланив русалка. — Я! То хто вирішує, що правда, а що ні? Га?

— Це якась дурниця. Ай!

— Так, це дурниця. Ми з тобою тут дурнею займаємося, так? Відповідай!

— Е…

— Ну?

— Ні.

— Ти померти хочеш?

— Так.

— Ти жити хочеш?

— Ні.

— Ти симпатичний?

— О Господи.

— Ти симпатичний?

— Це підступно! Ай!

— Звісно, підступно. Так ти симпатичний?

— Я… так. Ай!

— Це тобі мій комплімент, хлопче. Правила змінюються, всі правила можна змінити, якщо ти не розумієш, що правила змінюються, ти нічого не розумієш, ясно? Якщо ти цього не зрозумієш, ти не матимеш своєї орхідеї нікoли! Тебе вже більше години б’ють по голові, а ти не можеш засвоїти правила. Ти аніскільки не стараєшся.

— Годі вже, — втрутилася я.

— Провідник каже годі, значить, годі.

Бурецвітів кат зняв пов’язку зі своєї жертви. Той оглянув його ненавидячим поглядом і рушив до мене, потираючи багатостраждальну голову.

— Ну, і яка тут мораль? — спитав він у мене.

— А мораль тут така, що якщо ти прийдеш до русалок по орхідею, тебе битимуть по голові.

— Нащо пов’язка?

— Щоб тобі було легше зосередитися.

Ми вже в приміщенні. Хлопця з палицею немає. Бурецвіт сидить на стільчику. Ми з Мережем стоїмо поруч під стінкою. Русалка кругами ходить навколо Бурецвіта.

— Скільки тобі років?

— П’ять.

— Де ти живеш?

— На Місяці.

— Ти одружений?

— Так.

— Ти знаєш, що тобі робити в цьому житті?

— Ні.

— Точно?

— Ні.

— Точно ні?

Пауза.

— Ну?

— Так.

— Ти мене любиш?

— Так. Пристрасно.

— Твоя наречена була людожером?

Пауза.

— Не знаю.

— Чортівня! Коли не знаєш, треба казати: «Я впевнений, що…»

— Вибач.

— Ну, гаразд. А деякі вважають, що брехати легко, наївні люди, еге ж. Ну, годі, тепер навпаки. Кажи правду. Зрозумів?

— Так.

— Твоя улюблена страва?

— М…

— «М…» це що?

— Може, смажена картопля.

— Якого кольору твої очі?

— Карі. Світло-карі.

— Ти мене любиш?

— Ні.

— Ну й не треба. Тобі подобається те, що з тобою зараз відбувається?

— Не надто.

— Чому тоді ти тут?

— Не маю іншого виходу.

— Виходу? А хіба пані Лірина тобі не казала, що вибір є завжди?

— Вибір є. Я можу, наприклад, зробити харакірі. А от виходу в мене іншого немає.

— Гаразд, — русалка глянув на мене. — Крок вперед.

— Знімай пов’язку, — сказала я Бурецвітові.

Ми сиділи у вітальні Бурецвітового дому за круглим столом, як лицарі короля Артура. Я, Мереж і Бурецвіт.

— То що тебе переконало стати моїм провідником?

Бурецвіта це чомусь непокоїло вже не перший день.

— Твій тесть.

— Вибач?

— Чому б нам в карти не зіграти? — запропонував Мереж.

Я відповіла йому осудливим поглядом.

— До справи, — сказала я і зобразила серйозну міну. — Ми маємо зробити перший крок. Бурецвіте, зараз добре подумай і скажи мені…

«Чорнобривців насіяла мати…» — заспівало в передпокої.

— Вибач, це мій приятель. Я зараз його швиденько виставлю і повернуся, — шукач орхідеї зіскочив зі стільця і побіг відчиняти двері.

Я зітхнула і оглянула кімнату. Вздовж однієї зі стін тяглися стелажі, заставлені книжками. Я встала і пішла туди. У незнайомих домах мене завжди тягло до книжкових полиць, розглядати написи на корінцях — ось що мене тішило.

Мереж, поки там що, витяг колоду карт із кишені й почав їх знічев’я перетасовувати.

— Я тут нещодавно пісеньку склав… — проказав він ніби між іншим.

— Яку?

— Ну, я не можу тобі заспівати.

— Чому?

Одна з книжок лежала зверху на ряді інших, як їх кладуть, коли немає місця, або коли її нещодавно читали. Я взяла книгу до рук і почала гортати сторінки.

— Ні, я не можу…

— Угу…

Раптом книжка сама собою розгорнулася десь посередині, і я побачила, що до неї вкладено три світлини.

— Розумієш, це ж особисте… дуже особисте.

Перша фотографія була цілою. На ній світилися усмішками два несамовито щасливих обличчя. Бурецвітове та якоїсь гарненької рудоволосої дівчини з кирпатим носиком.

— І це ж моя перша пісенька… — в голосі Мережа чулася паніка.

«Ну добре, я тобі підіграю».

— Ну, заспівай, мені кортить послухати.

— Ну, я не можу… — задоволено протягнув Мереж.

Друга світлина була обгорілою. Власне, полум’я зжерло більшу частину Бурецвіта, але дівчину видно було добре. Вони сиділи на галявинці обійнявшись. Це була не та дівчина, яку я бачила в труні.

— Досить приндитися, співай уже.

— А ти не сміятимешся?

— Ні.

У третьої світлини доля взагалі не склалася. Вона була розірвана на клаптики, а потім знову неохайно склеєна скотчем.

Тут Бурецвіта не було, це був портретний знімок дівчини.

«Йому, мабуть, у любовній сфері вже не вперше не щастить», — подумала я.

— Точно не сміятимешся?

— Точно.

Я закрила книгу і поклала на місце.

— Давай, починай.

Повернувшись за стіл, я всілася так, щоб мені добре видно було сором’язливого композитора.

— Ну добре. Гм-кхм. Ме-е-е, му, му, му-у, ме-е-е-е, а-а-а, ме-ме, му-у-у.

— Дуже гарно, — похвалила я.

Мереж весь просяяв.

— Тобі сподобалося?

— Так. А ти вірша до неї не хочеш скласти?

— У мене не виходить із віршуванням, — посмутнішав він.

— А ти спробуй.

— А от і я! — радісно оголосив Бурецвіт. — Нарешті, здихався. То що казав мій провідник?

Бурецвіт усівся на стілець і розклав ноги подалі від себе, як це чоловіки полюбляють робити, коли вони в доброму гуморі.

— Назви мені місце, в якому ти найбільше у своєму житті хотів би побувати.

— А можна, я скажу?

— Мереже, я не просто так питаю, це є дуже важливим для пошуків орхідеї.

Бурецвіт замислився.

— У Новій Зеландії.

— І ти там не був?

— Був. Кілька років тому.

— Отже ж, Господи! Я питаю людину, де вона найбільше в житті хотіла би побувати, а він мені каже місце, де вже був!

— Я мріяв поїхати туди все життя і з’їздив, нарешті, кілька років тому.

— Думай далі. Мені потрібне місце, де ти ніколи не був.

Всі занурилися у мовчанку. Годинник у тиші трагічно клацав за кожною вмерлою секундою.

— Ну що, в тебе є відповідь?

Бурецвіт був моїм першим шукачем орхідеї, моїм дебютом як провідника, тому я дуже хвилювалася, щоб усе йшло як слід.

Хоча в мене були й інші причини хвилюватися.

— У мене є відповідь, але вона тобі не сподобається.

— Сподобається вона мені чи ні, а там ми мусимо розпочати пошуки.

Він вийшов до іншої кімнати і повернувся за півхвилини з картиною в руках. Це був осінній пейзаж у рожево-золотому тоні. Окрайка лісу, річка, невеличкий мостик через річку, якісь будівлі на другому плані.

— Це що? — отетерів Мереж.

— Ти найбільше хотів би побувати в картині? — розгублено промовила я.

— Так… тобто не в картині, а там, у цьому місці.

— Чудово, — прокоментував Мереж.

— Це десь у помірному поясі, — компетентно сказала я. — Знаємо, де шукати.

— Ця картина з дитинства висіла в моїй кімнаті, і я, маленький, мріяв опинитися там… — виправдовувався Бурецвіт.

— Зрозуміло, зрозуміло, ти все зробив правильно. Фу-ух.

Добре, хоч не кадр із мультфільму. Давай її сюди.

На щастя, у правому нижньому кутку я знайшла прізвище художника.

— Щось знайоме… А, це відомий художник. Якщо це справді його робота. Бо я щось ніколи не бачила подібних пейзажів у його доробку. Щоправда, я навіть не знаю, чи він іще живий.

Та якщо живий, треба розшукати його. Може, він пам’ятає, де малював це. Якщо це взагалі було з натури.

Власне, я вирішила зробити Мережа провідником.

Коли мій батько шукав орхідею, я мала запам’ятовувати не тільки і навіть не стільки його дії, як дії його провідника. Провідником батька був великий сивий дядько. Я так і називала його про себе: «великий сивий дядько». Мені було, нагадую, сім років, коли все почалося.

Головна частина навчання для Мережа проходитиме вже після того, як орхідею буде знайдено. Основні теоретичні знання я отримала від татового провідника по закінченні всього. Бо є відомості, що їх знають лише чаклуни, є такі, що відомі лише русалкам, а є ще такі, що їх знають тільки провідники.

Чому я вирішила зробити цього нервового психа провідником? Щоб назавжди позбавитися цього. Річ у тім, що кожен провідник має вивчити хоча б одного наступника, і якщо я цього не зроблю, моя неприйнята доля непокоїтиме мене решту життя. До того ж, мені завжди здавалося, що провідниками краще ставати людям, при погляді на котрих взагалі не можна придумати, чим би корисним вони могли займатися в житті. А Мереж належить саме до таких людей.

Дівчину, яка завідуватиме моєю крамницею, доки Бурецвіт шукатиме орхідею, звати Лет. Лет непогано знається на рослинах, вміє доглядати більшість із них, але не всі. Мені слід дечого її ще навчити.

Останнім часом я клопочуся тільки педагогікою. Навчаю Лет поводитися з рослинами і покупцями, навчаю Мережа бути провідником, навчаю Бурецвіта бути шукачем орхідеї. Наприкінці дня мій язик у роті взагалі не теліпається.

Сумно розлучатися зі своїми фотосинтезуючими приятелями. Але ж нічого не вдієш.

Ми в машині, їдемо туди, де, як дізнався Бурецвіт, живе наш митець. Мереж на задньому сидінні щось бурмоче і завзято пише у своєму нотатнику. Мабуть, складає вірш. Поруч із ним лежить загорнута в пакувальний папір і ковдру картина. Бурецвіт за кермом, іноді він кидає невдоволені погляди на Мережа через дзеркало заднього виду.

Я сиджу спереду і гортаю альбом художника, який вразив своєю картиною уяву маленького Бурецвіта.

— Він добре пише? — цікавиться шукач. — Я ніколи не бачив інших його картин, окрім тої.

— Мені подобається.

— Він дуже знаменитий?

— Важко сказати. З чим порівнювати.

— Нам складно буде з ним зустрітися?

Я трохи помовчала і відповіла:

— Ні.

— Яка рима до слова «лайно»? — подав голос Мереж із заднього сидіння. — Гей, ти мене чуєш?

— Я не гей.

— Яка рима до слова «лайно»?

— Ти вже на себе критику віршовану пишеш?

— Лірино, яка рима до слова «гей», тьху, до слова «лайно»?

— А ти з нього починай, — порадила я, — римувати не доведеться.

— Гм… а що, можна…

— Ти замовив номери в готелі? — питаю в Бурецвіта.

— Я передоручив це Мережу.

— Мереже, ти замовив номери у готелі?

— Один.

— Як один?

— Один. Там три спальні місця.

— Два ліжка, одне на двох?

— Так.

— Молодець, Мереже. Ви з шукачем спатимете разом.

Я відриваюся від альбому і дивлюсь у вікно. Повз нас миготять безлюдні поля.

— Я не буду спати з цим… телепнем! — кричить Бурецвіт.

— Треба було замовити номери самому.

— Він учень. Він має виконувати всю чорну роботу.

— Замовити номери — не чорна робота. Тут інтелект потрібен.

— Я вам гроші заощадив, невдячні! — образився Мереж.

— Спатимеш на килимку біля дверей!

— Може, там є вільні номери. Втім, якщо нема, то я як дівчина, як провідник і як безвинно постраждала забираю собі окреме ліжко.

— Звісно, — примирливо пробурчав Бурецвіт, — ти спатимеш на окремому ліжку.

— Обраний… — тихенько і презирливо бухтить Мереж і щось виводить у нотатнику.

— Творча особистість… — мурмоче шукач.

Коли ми прибули до готелю, Бурецвіт пішов спочивати, я ж подалася підвечеряти до кав’ярні та прихопила з собою Мережа. У мене страшенно розпалився апетит. Ми з Мережем мовчки жували одне навпроти одного хвилин п’ятнадцять, аж доки тарілки спорожніли, а животи були напхані. Слід було приступити до справи. Я набрала з мобільного номер, записаний шукачем, і дуже сподівалася, що він нічого не наплутав.

— Алло, — почувся жіночий голос.

— Доброго дня, це помешкання Мирсама Нишка?

— Так. Але зараз його немає вдома.

— Шкода. Ми дуже хотіли б зустрітися з паном Нишком, у нас є до нього важливе питання, що стосується однієї з його картин.

— Панно, він же зайнята людина, ви б краще листа…

— Моє ім’я — Лірина Сонніч.

— Звичайно, пані Сонніч, ми на вас чекатимемо.

Сонніч — моє справжнє прізвище.

— Коли?

— Я знаю, що в дідуся є вільний час після сьомої. Вам буде зручно?

— Так.

Якщо Мирсам і не схоче зустрічатися з Ліриною Сонніч, то онука тепер його вмовить, бо їй на мене подивитися цікаво.

— Вельми дякую, — сказала я. — До побачення.

— До побачення.

— Ну як? — Мереж поглянув на мене.

— Все добре.

— Здібна ж ти брехати. Лірина Сонніч…

— Тримайтеся гідно, — застерегла я хлопців перед тим, як натиснути кнопку дзвінка. Двері майже відразу відчинилися, і ми побачили усмішку на паличці. Тобто, це, звісно, була жива жінка, маленька, худа до дистрофії, з вузькими плечима і тонкою, наче в обпатраної курки, шийкою. На цій шийці ледь трималася голова з великим ротом, розтягнутим від вуха до вуха.

— Добрий вечір, проходьте!

Ми гурбою засипалися всередину. В руках у Бурецвіта була сповивана картина.

Посмішка на паличці повідомила нам, що її звати Зимма, що вона онука Мирсама і дуже рада бачити нас, а надто мене.

— Ви дуже схожі на свого батька, — проникливо промовила вона.

У вітальні нас зустрів сам митець, сивий дідусь з розкішними вусами і безмежним спокоєм у блакитних очах, та вірна подруга його життя, що, власне, теж являла собою посмішку на паличці, тільки значно старшу. Її звали Весніла. Попри їхню схожість, Зимма з цією пані у родинних стосунках не перебувала, бо пані Весніла була вже, здається, п’ятою дружиною Нишка.

— Це мої друзі.

Я відрекомендувала своїх супутників.

— У нас із ними одна велика спільна справа.

Нишки з розумінням кивнули.

— Ви дуже схожі на свого батька, — сказав Мирсам. Я подякувала.

— Треба перевести розмову на картину, — шепотів Мереж Бурецвітові за моєю спиною.

— Гм-кх. Кх, — розпочав шукач.

— Будьте здорові! — стали бажати Нишки.

— Ми, власне, хотіли поговорити про вашу творчість. Ну, тобто, що ви пишете, — трохи зніяковіло наводив розмову Бурецвіт.

— Картини, — підказав Мереж.

— О, ви, мабуть, хочете подивитися на останні роботи мого чоловіка? — здогадалася Весніла.

— Ну… близько, — пробурмотів Бурецвіт. Мереж ткнув його ліктем у бік.

— Так, — я всміхнулася до Весніли з виразом обличчя «ви читаєте мої думки».

— Гаразд, пройдімо, — Нишко, який весь цей час із посмішкою переводив погляд з мене на моїх супутників і назад, зробив гостинний жест у напрямку дверей.

— Я ніяковію, коли бачу відомих людей, — шепотів мені Бурецвіт.

— То опануй себе. До чого тут відомі люди, ти два дні тому навіть не знав, хто він такий.

Ми увійшли до просторої кімнати: у центрі її було встановлено мольберт із аркушем, що був увесь у якихось різнокольорових плямах і закарлючках.

— У вас чудова фантазія, — видав Мереж по кількох секундах розгубленості.

— Так… — протягнув Бурецвіт, — я люблю такі… відверті картини.

— Вам подобається? — художник здавався дуже задоволеним.

— Це дуже оригінально, — продовжував хвалити Мереж.

— Своєрідно, — підхопив Бурецвіт.

Я кахикнула.

— Таким я уявляю справжнє, вільне мистецтво, — підкріпив свої слова киванням голови Мереж.

— Відчувається пензель справжнього майстра, — додав Бурецвіт.

— Ну, власне, я тут просто пробував нові фарби, а роботи мої у сусідній студії. Радий, що вам сподобалося.

— Я кахикала, — відповіла я на їхні докірливі погляди.

Нишко від самого початку запитально косився на Бурецвітову ношу, але я не поспішала пояснювати. Ми пройшли крізь іще одні двері й опинилися, нарешті, перед полотнами Мирсама.

Найбільше мене вразила одна картина. Гарна жінка стояла у труні та у вдячному напівпоклоні притискала до грудей букети троянд. Інші персонажі були в чорному і стояли довкола труни, спиною до глядачів. Цього не було явно видно, але здавалося, що вони аплодують.

— Вона дякує глядачам за увагу, як акторка після вистави, — пробурмотіла я.

— Так, пані Сонніч.

Нишко був мною задоволений.

— Всі картини дуже гарні, — якось присоромлено зізнався Мереж.

— Вони просто надзвичайні, — щиросердно промовив шукач.

— Ну, звісно, не такі яскраві, як у попередній кімнаті…

— Лірино!

— Пане, ви поклали би де-небудь вашу картину, бо вам, мабуть, не надто зручно з нею носитися, — звернувся до Бурецвіта художник.

— Так, я її поставлю під стіну.

«Час уже», — вирішила я.

— Розгорни її, будь ласка, — сказала я шукачеві.

Бурецвітові відразу якось полегшало на душі, що відобразило його обличчя, і він поспішно звільнив картину для огляду.

— Це ваша робота? — спитала я і подумала, що формулювання не зовсім вдале, — так само мене мати питала про зіпсуті речі, коли я була малою.

— Так. Це вже давно було.

— Ви пам’ятаєте, де ви це малювали?

— Звичайно! — вигукнула Весніла, яка тільки-но з’явилася на порозі. — Це неподалік нашої дачі. Ви ж залишитеся вечеряти з нами? Нам би дуже хотілося.

— Неподалік дачі? Добре, недалеко їхати.

— Дача наша взагалі-то далеченько, — заперечила Весніла. — І ми там довго вже не були. Дуже довго.

— Ми будемо вечеряти, — Мереж був повний ентузіазму щодо цієї ідеї.

— Ви зможете нам пояснити, де це?

— М… Любий, ти зможеш?

— Так. Я вам на мапі покажу.

— А нащо вам? — поцікавилася Весніла. — Кажуть, там щось кепське коїться.

— Кепське?

— Щось таке я чула. Щось таке дивне… Мабуть, плітки. Але ж нащо вам?

Я оглянулася на Бурецвіта.

— Оцей молодий чоловік змалечку милувався вашою картиною і завжди мріяв побувати там. Біля цієї річки, цього мостика.

— Як романтично, правда, любий? Пані Сонніч, ви дуже схожі на вашого батька. Вам уже казали, ні?

Ми поверталися до русалок. Перший крок було зроблено.

Цього разу джентльмени сиділи спереду, а я розляглася на задньому сидінні. Зверху на мені лежала картина, яку я обіймала. Бурецвіт чогось боявся класти її до багажника. У моєму положенні у віконце було видно тільки небо, тож на нього я й дивилася.

— Це ти почав нахвалювати ту мазню, — сердився Бурецвіт.

— Я бував у музеях, там є такі самі штуки. І взагалі, може, в мене сприйняття таке оригінальне, може, я справді там щось угледів. Чи ти помітив, що та велика центральна пляма скидалася на соняшник? Зелений соняшник, це ж символічно.

Я ж не винний, що ти за мною повторюєш усе.

— Що? — розвеселився Бурецвіт. — Я за тобою все повторюю?

— Я іще в ліжку помітив.

Я зацікавилася.

— Так, ще в ліжку. На якій бік я повернуся, на такий і ти.

— Я від тебе відвертався, недоумку!

— Хлопці, треба було переглянути альбом, який я принесла. Ти взагалі лінуєшся, Бурецвіте. Бутербродів не зробив, а я ж просила. Ти просто ледащо, тебе змусити щось зробити неможливо.

— Працьовитість не тим вимірюється, як важко людину змусити робити те, чого вона не хоче, а тим, як багато вона хоче робити, — сентенційно видав шукач. — Я дуже працьовитий, а бутерброди — то жіноча справа.

Мереж знову дістав свій нотатник.

— Яка рима до слова «багно»?

— Що ти там пишеш? — Бурецвіт чомусь дуже дратувався через творчі пошуки Мережа.

— Вірш пишу.

— Та ну? Почитай.

— Його іще не доведено до досконалості, — відповів поет.

— А… ну, це мені довго чекати доведеться.

— Творчість — це тонка річ. Не треба поспішати. Якщо я не поспішатиму, в мене вийде гарний вірш.

— Так, звичайно, — промовив Бурецвіт із тою мірою переконаності, з якою зазвичай люди кажуть: «Так, я дурень».

— Лірино, до «багна» рими не знаєш?

— Гарні хмаринки на небі.

— Так, хмаринки гарні.

Це була, мабуть, найдурніша вправа з усіх на другому рівні. Все відбувалось у внутрішньому дворику русалкового палацу. Просто на вулиці стояв довгий стіл, на ньому було турботливо розставлено пляшки і графини з соками, компотами, мінералкою, алкогольними напоями, чайники з кавою і чаєм. Окремо красувався нарізаний кавун.

Щопівгодини бідолаха Бурецвіт мав випити чергову склянку. Вміст її, щоправда, визначав сам шукач.

Виходити за межі двору було заборонено. У дворику туалету не було.

— Я не розумію, — вигукнув мій клієнт, — що ви від мене хочете?

— Не більше, ніж твій власний організм, — запевнив русалка. Він привів якихось жінок різного віку. Вони прогулювалися двором, зрідка кидали зацікавлені погляди на хлопця, але вже нудьгували. І це не дивно, бо дійство відбувалося четверту годину.

Ця вправа не викликала б жодних труднощів у певного типу чоловіків, але Бурецвіт до них не належав. Усе було зрозуміло від самого початку, із вправою слід було би впоратися якнайшвидше, адже нам дорогий час. Але шукач уперто демонстрував своє не надто важливе в цьому випадку вміння приборкувати примхи тлінного тіла.

Деякий час тому він перейшов на спиртне. Зараз він трохи похитувався, крокуючи довкола стола. Нарешті шукач зупинився, підкликав до себе Мережа і почав із ним радитися. Як я дізналася перегодом від останнього, питання полягало в тому, що виглядатиме більш по-ідіотському: звичайні дії, до яких люди вдаються в таких ситуаціях, чи вологі штанці? Мереж запевнив, що мокрі штанцята поза конкуренцією, бо це буде більш ніж по-дурному.

Попри присутність спеціально запрошених русалками дам, видно було, що найбільше Бурецвіта дратує моя увага. Шукачі завжди ніяковіють перед провідниками, а я ще й дівчина. Але нічого не поробиш.

Другий рівень розпочинався тестами. Русалки дуже їх полюбляли. Це були тести на інтелект, ерудицію, найрізноманітніші психологічні тести. Бурецвіт мав проходити їх три дні поспіль, по шість годин щодня. Ми з Мережем були в цей час вільні.

Я вирішила перевірити свого учня. З одного боку, це не мало особливого сенсу, бо, по-перше, якщо чародій забажає нас дістати, то дістане, а по-друге, він не був начебто зацікавленим у тому, щоб нам заважати. З іншого боку, це мене все ж непокоїло.

Власне, цікаво було дізнатися, чи не є Мереж чародієм. Себто, тим, чию долю чародій привласнив. Для цього слід було приготувати одне хитре зілля. Якщо його скуштує людина, що втратила долю, вона загине фізіологічно.

Мереж чародієм не був.

За п’ять хвилин Бурецвіт має відправити до шлунку ще одну склянку рідини. Він простує туди-сюди, заклавши руки за спину. На його обличчі почережно змінюється вираз рішучості і вираз суму.

Мереж співчутливо споглядає страждання юнака.

Після тестувань починалися вправи. Русалка дізнався з Бурецвітових анкет, що той терпіти не може азартні ігри, коли ти не впливаєш на ситуацію, і взагалі не любить «невиправданого ризику». Тому вони провели вечір у казино. Це була вправа перша. Як можна здогадатися, почувався там Бурецвіт не надто добре, адже все, що стосувалося пошуків орхідеї, фінансував саме він. Довелося навіть продати власний будинок. Шукач переїхав із майном до своєї тітоньки. Пошуки лише почалися, витрати будуть великі. І уявіть собі почуття людини, що має ризикувати кругленькими сумами (так наказав русалка) за таких обставин. Бурецвіт робив ставку і дивився на рулетку з посмішкою вмираючого філософа. Програв він чимало.

Другу вправу Бурецвіт нарік «вдалим днем мазохіста». Передовсім він мав знищити світлини, на яких собі найбільше подобався. Знищити в усіх виглядах: надрукованому, електронному, на фотоплівці. Потім він спалив або викинув свої грамоти, дипломи, нагороди, які здобував з дитинства і якими дуже пишався. Перш ніж бідолаха встиг розпрощатися з усіма цими документами, я довідалася, що Бурецвіт був вельми здібним юнаком, брав участь у змаганнях із різних видів спорту, мав успіхи в багатьох науках.

Після того слід було позбутися улюблених речей. Віддати комусь або викинути у смітник. Квітуча папороть повернулася до моєї крамниці, картину шукач залишив лише тому, що вона була ще нам потрібна. Все інше забрав зраділий Мереж.

Треба віддати Бурецвітові належне, тримався він добре. У мене під кінець такого дня, напевно, почалася б справжнісінька істерика. А шукач — молодець. Його очі ставали невеселими час від часу, але він прикликaв увесь свій оптимізм і намагався знайти втіху в азарті руйнування.

Третьою вправою була ось ця. З питвом і кавуном.

— Нарешті, молодець! — з полегшенням вигукнув русалка.

Я так і не навчилася розрізняти їх, тому не знала, чи той це русалка, якого ми бачили вчора, і чи є той русалка, якого ми бачили вчора, тим, якого ми бачили позавчора…

Третю вправу було виконано.

— Молодець! — не вгамовувався русалка. Цього разу я вирішила не приєднуватися до нього і не казати: «Молодець!»

По-перше, шукачеві б від того не полегшало, а по-друге, за такі дії, на моє переконання, хвалять тільки котиків, коли вони їх виконують там, де слід.

Останніх півхвилини лунали бурхливі оплески. Зібрання панянок вітало вдале завершення операції.

— От уже, — промовив Бурецвіт, застібаючи штани. — За що б мені ще поаплодували.

— Крок уперед, — оповістив русалка.

Їдемо потягом. Мереж розв’язує тест із жіночого журналу.

Бурецвіт медитує над мапою, що її нам дав Нишко.

— Який у мене колір очей? — цікавиться Мереж. — А іскринки в них є?

— Їсти хочу, — каже Бурецвіт. — Лірино, де наш харч?

Вони сидять унизу за столиком. Я звисаю з верхньої полиці, що над Мережем, розглядаючи їхні маківки.

— Ти все з’їв.

— Неправда, — заперечує Бурецвіт.

— Як я дивлюся хлопцям у вічі… а) довго та млосно… б) довго та пристрасно… — згори мені видно розгорнутий журнал та увіткнутий туди Мережів носище. — Лірино!

Він задирає голову і спрямовує на мене два темно-карих ока.

Ліве трохи більшеньке, праве трохи меншеньке.

— Що?

— Як я на тебе дивлюсь?

— Я не хлопець, Мереже.

— Люди, чого ви ігноруєте факт мого голоду?

— Бурецвіте, сумка з їдлом під твоїми ногами, чого ти хочеш?

— А…

Шукач занурився у морок під столиком.

— Що ти там розв’язуєш, дай мені! — я спробувала висмикнути журнал із рук свого учня.

— Зачекай, я перший!

— Це дівочий тест, віддавай, — я вхопилася за краєчок обгортки і тягла журнал на себе.

— Ну, годі! Давай разом. Коли ти почуваєш себе найбільш сексуально: ніч, ранок, день, вечір?

— Я хочу пройти тест спочатку!

— Яка різниця? Ти спиш у шкарпетках чи без?

— Без.

— Треба ж. А я в шкарпетках.

Бурецвіт викладав на столі стовпчики шоколадок. Обличчя його здавалося розчарованим.

— Мені би м’ясця, — протягнув він.

— Рий глибше, там десь котлети були. Мереже, а ти вже вивчив «35 речей, що їх має знати учень провідника»?

— Я вчу, вчу. Поступово треба, зразу все в голову не влізе.

— То що, влаштуємо обід? — я злізла з верхньої полиці та всілася біля Бурецвіта.

— Угу.

— До речі, в мене є питання, — повідомив Мереж. — Щодо чародіїв. Ти зможеш мені відповісти?

— Якщо знатиму, то відповім, звичайно.

— Вони вміють читати думки?

— Ні. Якби вони ще вміли читати думки, їм було би зовсім нудно жити.

— О, то це добре. Можна щось собі думати, а чародій не буде знати!

— Шкода, що ти не можеш скористатися цією нагодою, — встряв шукач.

— Тобі подобається мене діставати?

— Це надто особисте питання.

Я штовхнула Бурецвіта ліктем у бік.

— Припини. Чародієві думки, втім, теж не можна прочитати.

Себто, навіть якщо ти вмієш читати чужі думки, то чародієві все одно не прочитаєш. Отак.

— Ясно, — кивнув Мереж. — Вам більше до вподоби, коли бюстгальтер застібається спереду чи ззаду?

— Спереду, — сказала я.

— Ззаду, — поділився Бурецвіт.

Я здивовано витріщилася на нього.

— Естетичніше.

— Вам усе до вподоби, що нам незручно.

— Який у тебе розмір, дурню? — Мереж вирішив розвинути тему.

— XXL.

— Що? — не зрозуміла я. — А!

— От брехло…

— Хлопці, це нічого, що я тут сиджу?

— Нічого, — заспокоїв Мереж.

— Мені здається, Мереж мав на увазі розмір грудей.

— Грудей у мене немає, — знизав плечима Бурецвіт.

— Груди в тебе є, в тебе цицьок немає, — вніс Мереж корективу.

Бурецвіт розставив пластикові тарілки і розкладав по них котлети і овочі. Вигляд їжі зробив його доброзичливішим.

— Стулися вже, — лагідно звернувся він до Мережа.

— Я помітив, що коли людей мало знаєш, то намагаєшся не лаятися і не казати дурниць. А потім уже нормально.

— Ти дуже спостережливий, Мереже, — буркнула я.

— Лірино, а що ми робитимемо, як прибудемо на місце? — шукач полишив у спокої пакунки з їжею і подивився на мене.

— Чекатимемо.

— На що? — здивовано розвів він руками.

— На кого. На одного чоловіка.

— А він прийде?

— Якщо місце правильне, то прийде.

— А хто він?

— Ну, як він прийде, то я вас познайомлю.

— Скільки разів на день ви чистите зуби?

— Варіанти? — спитав Бурецвіт.

— Викинь той журнал! Нащо тобі жіночий журнал?

Ніколи не розуміла людей, що купують журнали, аби розв’язувати там дурнуваті тести. Я от його купила, бо на обкладинці був симпатичний чоловічок.

— Мереже!

— Що?

— Пункт 18.

— Е… Алкоголь і цигарки — перший ворог учня провідника?

— Ні, то пункт 17. А пункт 18: «Плануй свій час так, щоб не було коли займатися дурнею».

— Оце він таке вчить! — Бурецвіт був вражений.

— Тобі не подобається? — я глянула на шукача, що розрізав помідор на чотири частини.

— Гірше за поради з жіночого журналу!

— Ти читав поради в…

— Ні. Але це — гірше.

— Але ж що може зрівнятися з порадами з жіночого журналу? — Давай уже їсти! — Мереж відклав нарешті своє чтиво.

— Тримай, — Бурецвіт простяг йому бутерброд і посунув у його бік одну з тарілок. — Їж. Так, а це тобі, Ліринко.

— Дякую.

— Це ж не ти вигадувала ці пункти, правда? — шукач енергійно почав різати свою котлетку.

— Ні.

— То я можу сказати, так? Дурня повна.

— Угу, — підтвердив Мереж. — Лайно.

— Але ж не мені одному мучитися, правда? То вчи, Мережику, вчи.

— Щоб тебе негри з’їли!

— Расист!

— Козел!

— Хлопці!

— Смачного, — побажав Бурецвіт.

Наша процесія просувалася вокзалом. Попереду Бурецвіт із натхненним обличчям, потім я, потім дядечко з візочком, повним наших речей, потім Мереж, який слідкує, щоби хто, бува, якої валізи не поцупив. Більшість речей на візочку — його. Ми переконували мого учня, що в цій подорожі нам потрібні тільки рюкзаки, але він не послухав.

У руках шукача — доленосна картина. Він любить її пристрасно тепер, вона ніби заступає йому все, що нещодавно перейшло у власність Мережа. Він нізащо не покладе її на візочок.

— Обережніше… — бурчить мій учень у спину вантажникові, — там посуд, кришталь!

Ніякого посуду там нема. Чого б ми його сюди перли?

— Що він там несе, як піонер — портрет Леніна? — питає дядечко з візочком у Мережа.

— Велику світлину покійної бабусі.

— О…

— Так… обережніше!

Було прохолодно, тому я накинула куртку, яку обачливий Мереж заготував для себе. Це мені порадив шукач. Мереж тепер мерзне і сердиться. Мені соромно. Але повернути куртку теж чомусь соромно. Я ж дівчина і все таке, тож мушу нахабніти.

Повітря свіже, сонце ще не шкварить, хмарки легкі, але подекуди сіруваті. Взагалі, я полюбляю таку погоду. Оптимальна температура для мозку.

Бурецвіт підходить до водія, що з викликом у погляді стереже своє таксі. Такий вигляд, ймовірно, пояснюється ціною, яку порядна людина зі спокійним обличчям не назве за подорож автострадою.

— Доброго ранку, добродію! — вітається Бурецвіт.

— Доброго… — без упевненості відгукується водій.

— Доставте нас, будь ласка, сюди!

Шукач граційним рухом відкидає ковдру з картини і демонструє її, ніби це малюнок його улюбленого сина.

— Ви що, з дуба впали?! — вигукує таксист.

— Спокійно, — я поспішно витягаю із задньої кишені джинсів Нишкову мапу і розгортаю під носом у водія. — Ось сюди, де хрестик.

— Цей хрестик зроблений незвичайною рукою! — навіщось додає Бурецвіт.

Таксист змірює його поглядом, повним сумнівів і підозр.

— Гаразд. Відвезу.

Тільки що встановлений намет тішить око. Поряд навалено кілька сумок, рюкзаків і велетенські валізи Мережа. Вже вечір, Бурецвіт розпалює вогнище. У сутінках іще можна розгледіти маленький старий місточок через річку. Я ще не ходила туди, але враження таке, що його давно ніхто не лагодив і кожен, хто переходить по ньому, мусить бути готовим до несподіванок. І заспокоює лише те, що ріка ця — неширока й неглибока.

На заході видніється ліс, листяні дерева чергуються там із соснами.

— Ви справді хочете, щоб я залишив вас тут? — таке питання поставив нам водій, коли закінчив вивантажувати речі просто серед степу.

— Так, — усміхнулася до нього я.

Він би міг підвезти нас і ближче до зазначеного місця, але відмовився, мовляв, його машина створена, щоб їздити по дорогах.

Тому, коли він поїхав, Мереж лишився стерегти вантаж, а найперше — свої валізи, а ми з Бурецвітом пішли шукати потрібне місце.

— Таке дивне відчуття, ніби ти дивишся фільм, а потім опиняєшся там, усередині. Чудово! — такою реплікою розродився Бурецвіт по кількох хвилинах мовчання, в якому він перебував, коли зміг охопити поглядом місцевість, що позувала колись Нишкові.

— Хоча, звісно, в цьому місці немає нічого особливого, — до дав він по деякім часі. Ми обрали пункт, із якого все навколо добре видно, позначили його великою палицею, що її шукач увіт кнув у землю, і повернулися. Десь за годину ми поперетягали речі до палиці і почали влаштовуватися.

Зараз полум’я вже тріскало і звивалося перед моїм носом. Я почувалася чудово. Чом би й ні. Я знала, що нам треба буде провести, можливо, кілька днів або трохи більше в цьому мальовничому місці, ночувати в наметі, вечорами розпалювати вогнище, насолоджуватися всією цією романтикою, а хвилюватися особливо не було про що.

Насправді ми були не так уже й далеко від цивілізації. Якщо, звісно, вважати цивілізацією невеличке селище, будівлі якого можна було розгледіти за річкою.

— Я тут віршик склав, — сказав Мереж, розгортаючи якийсь папірець. — Почитати вам?

Бурецвіт недоброзичливо глянув на нього.

— Звісно, Мереже, — промовила я.

— Гм… ну… знаєте, може, й не треба.

Бурецвіт свердлив його похмурим злісним поглядом.

— Ну добре, як ви просите… гм…

Лайно — продукт мільярдів срак,Я вже не знаю, що робити…Все йде не так, все йде не так!Хай йому грець! Не хочу жити!Лайно — на кожному узбіччі,Ідуть часи — тече лайна ріка,В одне лайно не ввійдеш двічі.Хоч можна жерти і співати,Та все — лайно, лайна багато.Скажімо, так, як-от вино,Лише смердить дедалі більше.Пишу про нього в цьому вірші.З лайна усі ми піднялисяІ повертаємось в лайно.Лайно воно!Мед робить бджілка, ми — лайно!Бо ми самі — таке ж лайно!Хай йому грець!Усе — лайно!

Настала мертва тиша.

— Ну як? — спитав нарешті Мереж.

— Я вражена, — чесно відповіла я.

Поет розквітнув.

— Я довго працював над цими двома рядками: «Ідуть часи — тече лайна ріка, в одне лайно не ввійдеш двічі». Довго працював, так, але ж воно того варте! — Мереж став для переконливості кивати головою.

— Як вірш називається? — поцікавився шукач.

— «Лайно».

— Угу… ну, правильно називається.

— Ти на що натякаєш? — Мереж увесь наїжачився.

Бурецвіт поглянув мені у вічі.

— Лірино, скажи йому правду. Чому ти не скажеш? Це ж лайно, а не вірш. Ти ж знаєш, ти не можеш думати інакше.

Я мовчки дивилася в його обличчя, добре знайоме обличчя з незнайомим жорстким, вимогливим виразом.

Я не знала, що мені казати.

— Це просто огидно і смішно, так? Ти ж любиш поезію, Лірино, так? Ти ж знаєш дуже добре, яка це тупість — те, що він зараз нам прочитав.

Не так уже я й люблю поезію. В іншому ж він правий. Але це жорстоко. «Нащо ти це робиш, Бурецвіте?» — хотілося б мені спитати.

— Ліринко, то скажи ти цьому недоумкові, що вірш тобі сподобався… — Мереж розгублено дивився на мене. Його геть приголомшило те, що відбувалося.

— Ну, по-перше, звідки ти знаєш, що я можу думати, а чого не можу… — почала я до Бурецвіта.

— Звідти, що ти не недоумкувата, звідти, що в тебе все нормально з головою, ось звідки! — різко випалив шукач.

— Слухай, не кричи на неї, йолопе! Якщо ти ні біса не розумієш у поезії, то не смерди тут!

— Що? Слухай, ти…

— Бурецвіте, будь ласкавий, опануй себе! — льодяним тоном промовила я.

— То ти не хочеш. Не хочеш це сказати. Лірино, скажи мені, будь ласка, — він понизив голос на останньому слові та промовив його благально, — чи сподобався тобі цей вірш?

Мабуть, я виглядала дуже ображеною.

— Бурецвіте…

— Ну?

— Нащо ти…

— Кажи.

— Ні, мені не сподобався цей вірш, — я випустила цю фразу в простір, як кулю собі в голову. Здавалося, це зізнання в страшних гріхах.

— Ну от, бачиш, як просто, — шукач посміхнувся. Так посміхається, мабуть, диявол, коли йому таланить виторгувати душу.

— Лірино! — обуренню творця не було меж. — Ти сказала, тобі не сподобався вірш?! Але… чому?

— Бо він — лайно! — радісно вигукнув Бурецвіт.

— Вибач, Мереже. Це… просто… не моє. Знаєш, що дівчата люблять. Кохання там, про файних хлопців, про квіточки. А ти все «лайно» та «лайно».

— Які там хлопці-квіточки, Лірино, не роби з себе дурепу, ніхто не повірить, — шукач явно святкував тріумф.

— Що ви в цьому розумієте? Що ви думаєте, ви розумієте?

Хто ви такі, щоб називати це лайном? Ти гадаєш, що в тебе вийшло би краще. Тобі так легко думати, бо ти нікому й не читав. Бо знав, як люди полюбляють називати все лайном!

— Вибач, друже, але у вірші сказано ясно: «Все лайно». Як усе, то й вірш твій теж. Чого ж ти сердишся?

— А, от воно що! То… то в мене такий талант, що ти відразу перейнявся моїми ідеями?

— Ні, тут ти правий, — вже без насмішки визнав Бурецвіт. — Тут ти мене спіймав. Я не перейнявся твоїми ідеями і не вважаю, що все лайно. А твій вірш лайном усе ж таки вважаю.

— Бо він не схожий на інші? Чи тому, що тобі приємно так думати? Що за надрозумні ваги в твоїй голові, аби ти знав, що це лайно?! Ти такий впевнений, ти вмієш правильно сортувати, так? Ти такий розумний, га, паскуднику? Це дуже вигідно, казати: «Це лайно»! Ніби нічого й не зробив, а почуваєшся просто переможцем! Кайф, кажи, кайф?

Мені хотілося провалитися крізь землю. Очі Мережа несамовито палали, він уже не знав, чому віддатися більше — справедливому гніву чи сліпій люті.

— А ти, розумнице! Чи я колись просив тебе мене хвалити?! Чи я колись казав: «Ліриночко, будь ласочка, скажи мені своє добре слівце, бо я ж помру без нього»?! Чи я тебе просив мені брехати?! Коли це було, га? Та мені начхати, чуєш, начхати, що ти думаєш!

Мереж скочив на ноги і швидко пішов у невідомому напрямку геть від нашого маленького табору.

— Мереже, стривай! Не будь дитиною, чуєш?! Куди ти зібрався серед ночі, га? Мереже, ну… — слова обривалися, бо через біг збивалося дихання. — Мереже, ну пробач нам! Чуєш?! Стривай!

Я намагалася встигнути за своїм учнем, втримати промінь ліхтарика, що тіпався у моїх руках, на його спині.

— Лірино, повернися! Не біжи в той бісів ліс, ти там загубишся! Стривай!

— Бурецвіте, сиди біля намету! — кинула я.

Жовтий промінь ліхтаря натрапив на дерева, серед яких уже важче було відшукати втікача.

— Мереже, зупинися, поговори зі мною! Чому ти не хочеш бігати полем?!

Мені довелося скинути швидкість, інакше я ризикувала влізти в якийсь кущ або наскочити на дерево.

— Мере-е-еже, будь людиною!

Я вже не бачила його.

— Лірино, де ти?! — гукав позаду шукач.

Я зупинилася і почала обмацувати променем простір довкола себе. Стовбури, стовбури, стовбури…

— А! Господи…

Притулившись спиною до одного з дерев, стояв Мереж, його асиметричне обличчя і не по-доброму палаючі очі виглядали моторошно за теперішніх обставин.

— Мереже… Налякав ти мене.

Раптом ліхтарик кілька разів блідо блимнув і згас.

Я встигла помітити, як темна тінь, яка щойно була моїм учнем, різко метнулася в хащі лісу. Відкинувши ліхтар, я рушила за ним, вдивляючись у густі сутінки, що переходили вже в цілковиту нічну темряву.

Мабуть, це було не надто розумно, але як тільки очі звикнули до нових умов, я знову побігла. Свого учня я не бачила більше, тому орієнтувалася на тріск гілля, шелест листя під його ногами і тяжке сопіння. Щоправда, важко було зосередити увагу на цих звуках, коли у вухах гуділо, до того ж я раз по раз перечіпалася за коріння, а гілля шмагало обличчя й руки.

— Мереже!

Я розгледіла його постать кроків за п’ятнадцять від себе і намагалася не втратити її з поля зору.

Та раптом просто нізвідки на мене вистрибнув стовбур товстезного дуба.

Зі стогоном я відсахнулася і впала на коліна. Уся права половина тіла, яка щойно зітнулася з деревом, боліла, в голові гуло. Я потерла пальцями лоб, де завтра обіцяє бути неабияка ґуля, і щоку, що оніміла від удару.

Все, досить. Треба повертатися.

Я відчула холод.

Була ніч, я врізалася в дуб, мій псих-учень утік, а я не знала, куди йти.

Раптом звідкись здалеку почулося дещо дуже дивне. Якийсь скрегіт, ніби хтось намагається розпиляти металевий предмет. Тільки предмет цей великий, і пила теж дуже велика. Звук йшов ніби зверху, з неба.

Я знітилася. Цей скрегіт кепсько діяв на нерви. Від нього ніби крутило кістки, боліли зуби. Спершу я подумала, що це наслідок удару головою. Втім, звук наростав, ставав чіткішим і реальнішим.

Я підвелася і стала просуватися у напрямку, який вважала протилежним тому, куди щойно бігла.

«Треба просто опанувати себе. Треба просто йти, йти попри втому. Якщо йти просто прямо, ліс колись закінчиться, не такий він великий».

Несподівано небо над моєю головою простромив жахливий людський лемент нечуваної акустичної потужності. Звук болюче врізався в барабанні перетинки. Я завмерла, ніби прибита. Зойк був повний жаху, який його виконавець повною мірою передав мені.

— Мереже… Бурецвіте…

Я знову розвернулася і, вже не розуміючи, що і нащо роблю, рушила туди, звідки долинув крик.

Я чомусь була впевнена, що постраждалий — Мереж.

— Це взагалі недобре місце. Що ви там забули? Кажуть, там навіть звірі не живуть. Пташки не літають. Багато дуже різних пліток… — пробубнів собі під носа водій, коли ми наближалися до пункту призначення.

Зараз я згадала його слова. Цей ліс не подавав ніяких ознак життя. Пояснення, що вертілося у моїй голові («Всі тваринки спати полягали»), видавалося не надто переконливим.

Але ж щось живе тут було. Щось, що змушує людей лементувати.

Сталеві спиці холоду пронизували моє тіло. Мерзенний скрегіт, що вже став для мене тлом, раптом ущух. Порожня мертва тиша виявилася ще більш моторошною.

Вимахуючи перед собою руками для орієнтації, я пробирала ся далі лісом. Варто було б іще повигукувати ім’я Мережа, але я боялася привернути увагу істоти, що так налякала нещасного, чий зойк я чула.

«Що за дурість, що тут такого може бути? Якщо мене хтось знайде, то буде вже добре».

Тишу неможливо було більше витримувати. Я зупинилася.

— Мере-е-же! Бурецві-і-іте! Де-е ви?

Голос мій зірвався. Втома тягла тіло до землі. Я набрала побільше кисню в легені та ще голосніше закричала:

— Бурецві-і-те! Мереже!

Тиша.

Так кепсько мені в житті ще не було. Свій крайній відчай я знову вилила в серію лементувань, та й сама розуміла, що мій голос уже заслабкий, аби долинути до когось із друзів. Сира земля поглинала звук, поглинала мене всю, вже цілком безпорадну тепер. Я раптом відчула втому гостро, як біль. Ноги вже не тримали. Я сперлася рукою об дерево, потім повалилася на нього всім тілом, а за дві секунди сповзла на землю. Ще трохи погорлавши, я осипла. Тиша. Хоч би яка пташечка з дерева злетіла.

«Мені кінець».

Я пустила сльозу. Потім іще з десяток. Не полегшало. Не було сил ані думати, ані боятися, ані, тим паче, якось діяти. Втома милостиво забрала б мене в обійми сну, та холод будив. Утім, свідомість поступово відмирала. Час від часу я провалювалася в нікуди і, може, лишилася б там на довше, коли знову почувся цей жахливий скрегіт. Тепер він був гучнішим і ще більш нестерпним. У мені заговорив страх, і його вже неможливо було змусити мовчати.

Я поклала тремтячі руки на коліна, що тремтіли також, і сиділа так із заплющеними очима. На моє щастя, бридкий скрегіт швидко припинився.

По деякім часі, коли лід у шлунку почав танути, страх ущух, заразом минуло й інше почуття — самотності. У цій дивній місцевості все ніби вимерло, так що відтоді, як ми сюди припхалися, людина розумна стала тут найпоширенішим видом. Але ж і його представники навряд чи були десь поруч. Утім, відчуття, що зачіпало нервові струни, відчуття, що за мною спостерігають, росло, хоча ніяк не підтверджувалося. За вказівкою загостреного переляком чуття я підвела очі вгору і дуже занепокоїлася побаченим.

Вираз двох яскраво-зелених очей, що блискотіли в темряві, не відзначався приязністю. І вже зовсім я зніяковіла, коли безпосередньо над ними розплющилася ще одна пара не менш зелених, трохи меншеньких і вужче посаджених очей. Чотириоке створіння зручно розмістилося на одній з гілок величезної сосни і, ймовірно, споглядало мої страждання вже давно.

Зненацька воно підвелось і почало пересуватися вниз по гілці, тобто ближче до мене. І коли багатоокий вирішив зістрибнути на землю, щось тіпнулось у мене всередині.

Його кругла, з великою кількістю лапок, що стирчали в усі сторони, тінь пронеслася перед моїми очима. Маленьке страхіття приземлилося десь поблизу. Я чекала, що буде далі. Втім, як на зло, нічого не відбулося. Знову тиша, темрява і невідомість. Маленька істотка ніби зникла.

Я вже, ніде правди діти, подумала, що то моя психіка не витримала емоційних перевантажень, як раптом щось тепле й вогке торкнулося моєї долоні, потім плеча, а під самим вухом хтось засопів і пирснув.

Від несподіванки мій рот широко розтулився, очам стало тісно в орбітах. Я не ворушилася й не дихала, а потім… то було диво, мій, здавалося б, навіки втрачений голос раптом прорвався з такою силою, що я ледь сама не оглухла.

Тваринка з тонким писком відстрибнула і, витріщивши чотири ока, з докором дивилася на мене.

Я замовкла, заспокоїлася, почала вивчати страхіття. Нещаслива ніч наближалася до свого завершення. Повітря довкола почало сіріти, і в мене з’явилася можливість роздивитися живність, що вирішила скласти мені компанію в цій глухомані. Звірятко було невеличке, у стрибку нагадувало літаючу тарілку. А на цей момент виглядало так: шість волохатих лапок, розташованих по колу пухнастого тільця, довгий хвіст із китичкою, що вихляв із боку в бік, і маленька кругла голова з білячими вушками та двома парами очей, що світилися в темряві, як у кота.

Монстрик запитально позирав на мене, певно, очікуючи якихось дій з мого боку. Я сама подивувалася власній пасивності.

Скоро зійде сонце, почнеться ранок нового дня, який слід присвятити пошукам Мережа, шукача й виходу — з цього безмежного лісу і взагалі з досить неприємного становища, що склалося. Погляд звірятка став нетерплячим. Я підвелася на абсолютно негнучкі ноги і почала вертіти навсібіч головою, у якій при кожному русі дзвеніло.

Несподівано передранній простір знову розітнув тричі клятий скрегіт. Цього разу він поводився агресивно — почав насуватися на нас, ставав дедалі гучнішим і огиднішим, хоча таке вже здавалося неможливим. Я скривилася і затулила вуха. Потворонька теж заплющила всі свої очка і втягла голову в тільце. Потім, щоправда, струсилася і повела себе зовсім неадекватним чином: з розбігу заскочила мені на руки і вчепилась у комір сорочки двома парами кігтистих лапок. Я механічно обхопила пухнасте тільце руками і витріщилася на зухвалу тварину. Вона протиставила мені свої чотири ока, в яких читався страх і пропозиція забиратися звідси разом і якнайшвидше. Я зовсім не була впевнена, що мені бракувало такого попутника, і спробувала відчепити його шкідницькі кігті від уже дуже брудної, але все ще улюбленої сорочки. У відповідь на мої дії звірятко не по-доброму загарчало, очі його зробилися злими. І коли спроби витягти кігті монстрика з тканини стали надто наполегливими, він устромив мені їх просто в шкіру Я зойкнула і ляснула страхіття по балді долонею. Потвора легенько куснула мене за шию, після чого підтяглася до самого вуха і заходилася безперервно у нього верещати. Жахливий лязкіт навис над нами важкою хмарою. Він став нестерпним. Не витримавши подвійної акустичної атаки, я просто притисла до себе підступну тварюку і кинулася крізь терни лісу.

Коли ми полишили мерзенний звук стихати позаду, а я вже нічого не усвідомлювала від знесилення, то дозволила собі спіткнутися і впасти. Я перелякалася, що розчавлю свою зубасту ношу, але та, спритна тварюка, встигла відскочити. Я сіла на вогку землю з не таким уже грішним бажанням перевести подих, та відразу була покарана — бісів скрегіт доганяв нас. Я озирнулась у пошуках Дивника і в той самий момент відчула, що це найнахабніше створіння заскочило мені на спину, де надійно закріпилося своїми шістьма лапками. Одна справа тримати Дивника перед собою, тоді є хоч якась можливість контролювати його дії, але носити маленького монстра у себе за плечима я була категорично незгодна. Тваринку ж це, втім, не хвилювало.

Я пересмикнула плечима, після чого почала крутитися в безуспішних намаганнях позбутися тварини. Нарешті я зупинилася спиною до одного з дерев і вирішила побігти на нього задом, щоб Дивник зіскочив. Той розгадав мій задум, злісно захрипів і куснув мене за вухо. Звукова хвиля накотилася і накрила нас. Я знову кинулася навтьоки з шестилапою нечистю на спині. А та ще й підганяла мене тоненьким вищанням.

Нарешті очі мої помітили дві обставини, що дарували надію на спасіння: попереду справа рожевів схід сонця, а прямо за курсом виднілося поле — кінець лісу. Дивник примітив ці чудові деталі середовища раніше за мене, бо виски його ставали чимраз радіснішими. А між тим, завзятий скрегіт насувався на нас і жахливо тиснув на мозок. Власне, яка користь, що ми вибіжимо з лісу, вбивчий звук все одно попрямує за нами.

Ми вискочили (я вибігла, Дивник — виїхав) на галявину, що була вже залита слабким ранковим сонцем. Раптом остання натягнена струна, що пов’язувала волю з тілом, урвалася, і я впала, як підстрелена, на змочену росою траву.

Позаду мене лязкіт зріс до неймовірної сили, докотився до галявини лісу і… обірвався.

Як таке можливо? Що сталося? Хіба можна відрізати звук? Якщо він є там, то чому я його не чую, а якщо його більше нема, то чого він зник на межі лісу?

Я перевернулася на спину (Дивник уже її полишив) і заплющила очі.

— Лірино! Лірино!

Який ідіот не дає поспати у вихідний?

— Лірино!

Господи, та це ж балакучі водорості. Треба їх продати тому чоловікові, щоб дав науку. Чого так голосити?

Я різко сіла на ліжку, розплющила очі й верескнула.

На моїх ногах, розклавши по боках шість лап, сиділа чотириока волохата потвора.

Нарешті я отямилася. Ми були на зеленій галявинці, попереду виднілася річечка, далеко за нею — якісь хатки.

«Господи, воно ще й балака!» — подумала я про монстра.

— Лірино!

Це пролунало десь позаду мене. Отже, кричало не звірятко.

— Бурецвіт!

Я скочила на ноги, скинувши монстра, й почала роззиратися.

— Я тут! Бурецвіте!

— Лірино?

— Е… Так?!

— Лірино, стій де стоїш, кричи що-небудь!

— Е… Ля-ля-ля… Агов!

За півхвилини неподалік од мене з лісу вискочив шукач. Вигляд у нього був жалюгідний. Я ледве впізнала свого клієнта. Чи може людина так змінитися за одну ніч?

Брудний одяг парубка виглядав так, ніби якісь дикі створіння намагалися розірвати його власника на шматки. То вже був не одяг, а лахміття. Бурецвіт важко дихав і ледь переставляв ноги. Обличчя його було злим і вбитим одночасно.

— Господи! Якого біса було бігти кудись за цим недоумком? Що це?!

Він мав на увазі монстрика, що ображено (після мого швидкого підйому, внаслідок якого він полетів у траву) бив хвостиком, опускаючи його то зліва, то справа, наче лев.

— Що це?! — повторив шукач, вирячившись на Дивника. Я помітила під розірваною сорочкою Бурецвіта кілька глибоких подряпин на його грудях.

— Це… це якийсь монстр, — кинула я. — Що з тобою сталося?

Хто тебе так?

Він подивився на мене диким поглядом.

— Якийсь монстр? Мене вночі тут ледь не вбив «якийсь монстр»!

— Це не він. І, до речі, я сказала тобі залишатися біля намету. Ти там мав залишатися. Ти там мав залишатися, незважаючи ні на що. Розумієш? Це єдине, що ти мав робити!

— Господи, про що ти говориш? Нам треба забиратися звідси, негайно. Тебе що, не бентежить, що тут розгулюють «якісь монстри»? Що тут ліс скрегоче, а по долині вночі літають зловісні тіні?

— Справді?

— Так. Я не залишатимусь у цьому місці.

— Це місце твоєї мрії, Бурецвіте. Нам треба повертатися до намету. Будемо орієнтуватися за річкою. Там я займуся твоїми пораненнями, ми поснідаємо і будемо чекати. Може, я піду, погукаю Мережа? А ти залишатимешся там.

— Лірино, там нічого немає.

— Чого немає? Де?

— Нічого. Ні намету, ні речей, ні картини. Навіть слід від вогнища зник.

Я сіла, тобто впала на гепу.

— Ну, чудово.

Я спіймала співчутливий погляд монстра. «Він нас розуміє? Ні, неможливо».

Бурецвіт дошкандибав до мене і всівся поруч.

— Тобі дуже зле? — спитала я його.

— Так.

— І мені.

Ми помовчали.

— Взагалі-то, я мала на увазі твої подряпини.

— Подряпини, вони подряпини і є. Цей монстр тебе не зачіпав?

— Ні.

— Дивно.

— Він маленький. Я велика.

— Логічно.

— Що тепер?

— Треба позбутися його.

— Що? Як?

Дивник тихенько рикнув, відбіг, кумедно переставляючи лапи, на безпечну відстань і там розташувався до нас задом.

— Я мала на увазі взагалі. Що робити?

— Іти до того селища. Що ж іще?

— А Мереж?

— Хай вибирається, як знає. Чим ми йому зарадимо?

— Що напало на тебе? — я повернула голову і стала розглядати профіль шукача. Сфотографувати — і на альбом депресивної музики.

— Дивна істота… щось середнє між тигром, козою і свинею.

— Справді?

— Вона, мабуть, більше налякати мене хотіла, ніж серйозно зашкодити. Якби знав, то, може, не так би й налякався.

— Я чула крик. Жахливий. Це не ти був?

— Я теж чув. Не я.

— Значить, Мереж. Що ж з ним? Щось дуже кепське, певно. Ти був неправий, Бурецвіте. Вчора. Бачиш, як усе скінчилося.

— По-перше, ще не скінчилося. Коли скінчиться — побачиш, усе буде набагато гірше. По-друге, до чого тут я?

Я не хотіла зараз говорити про це. Мені чогось пригадалася та телефонна розмова, коли Мереж сказав, що хоче накласти на себе руки. Ну, я йому допомогла, звичайно. Таке розкішне самогубство він собі сам не влаштував би.

— Я дуже хочу пити, — промовила я. — Вмираю просто.

— Пішли до річки, вставай. Сама піднімешся?

«Ні», — майнуло в моїй голові.

— Так, — сказала я.

Ми пошкандибали потроху до річки.

— Це ще що?

Виявилося, що дивник знову вирішив подорожувати верхи, але цього разу обрав ширші, а значить, більш комфортабельні плечі Бурецвіта.

— Бісова тварюко, згинь!

Шукач закинув руки собі за голову і вхопив волохате тіло.

Він виглядав, як Мюнхгаузен, що намагається підняти себе у повітря. Бурецвіт завертівся на місці, смикаючи паразита на своїй шиї. Дивник гарчав, міцно тримався та бив шукача хвостом по обличчю.

— Злізь!

Бурецвіт нахилився, спробував стягти звіра вниз. Той вплутався лапкою йому в шевелюру і почав граційними рухами висмикувати по кілька волосків. Бурецвіт завалився на бік, намацав шию звіра і став стискати. Звірятко слабенько заскиглило.

— Бурецвіте, не рипайся, я тобі допоможу.

Я впала на коліна біля них і в першу чергу, правда, зняла руки шукача з шиї Дивника. Після чого відчепила лапки монстра, який не дуже вже й опирався. Скажений звір відразу стрибнув на мене, однією парою лапок охопив шию, інші чотири розклав по плечах, головою притулився до щоки. І завмер у цій непристойно сентиментальній позі. Шукач перекотився так, щоб нас бачити.

— Ну, любиш ти виродків, — сказав він.

— Пішов ти.

З річки ми пити не стали, бо вода там була надто брудною. І це не скидалося на суто екологічну проблему — вода була просто чорною, булькала і жахливо смерділа. Ну, тобто, це взагалі була не вода. Ми дібралися до місточка, зображеного на картині, і перелізли (саме так, перейти по ньому було неможливо) на інший берег.

Дивник залишився з нами. Спершу він біг поруч, потім знову заскочив на плечі Бурецвіта. Той спіймав хвіст тварини і став щосили смикати за нього. Дивник вирішив відтягти шукачеві вухо. Поки вони воювали, я всілася на холодну землю. «Ти провідник, провідники постійно втрапляють у халепу. Це нормально, так має бути. Це нормально, що холодно, і що я вмираю від спраги, і відчуваю голод, і ми хтозна-де… Це все так мусить бути. Все нормально».

— Слухайте, — сказала я, — годі.

На той момент Бурецвіт стояв на колінах, однією рукою тримав своє вухо, іншою намагався відірвати монстру хвіст.

Але Дивник мав кількісну перевагу лапок і обробляв одночасно і друге вухо шукача, і його ніс, а двома задніми кінцівками дряпав спину.

Втім, Бурецвіт цього разу переміг. Монстр не витримав відтягання хвоста і зіскочив. Шукач схопив його і заходився бити по вухах, наче капосного кота.

— Бурецвіте…

Мені треба було колись йому сказати.

— Що?

— Я дуже ображена на тебе.

— Я знаю, — байдуже озвався шукач, продовжуючи методично ляскати звірятко по балді.

— Знаєш… Я рада, що ти знаєш.

— Я теж радий.

Дивник жалібно скавучав і намагався вирватися.

— Ти став якийсь дивний, — сказала я.

— Дивний?

— Угу. Такий хам.

Шукач відпустив монстра і повернувся до мене.

— Хам?

— Хам.

— Хам?

— І не просто хам.

— Не просто хам?

— А глухуватий хам.

— А які у тебе, власне, до мене претензії? — розвів він руками.

«Він усе чудово розуміє. Зараз почне чіплятися до слів».

— Якби ти не почав учора… з тим віршем… Ми були б разом, утрьох.

— І що?

— А ось що: нам треба було залишатися разом у тому місці.

— Люба, це я хіба почав кудись тікати?

Дивник лежав неподалік і приходив до тями.

— Я тобі не люба, бовдуре.

— А щодо того вірша, — шукач підвівся і став обтрушувати штани. — Вибач, я не вмію так добре відбріхуватися, як ти.

Монстр сів, випустив кігтики на одній з лапок і почав причісувати ними шерсть.

— Бурецвіте, я не хочу бути твоїм провідником.

Звір закінчив свій туалет, встав і почав пружинити на лапках, по черзі вимахуючи однією вбік.

— І що ж тепер робити?

— Нічого.

— Ти не можеш мене полишити. Мені шкода.

— Чому?

— Бо це заборонено. Так сказав русалка. Провідник не може відмовитися від шукача, коли йому заманеться. Ти погодилася на мене. Тепер усе.

— Що все?

— Ти повинна робити те… що маєш.

Монстр став на абсолютно прямі лапи, тепер він підіймав почережно кожну і окреслював нею коло. Це все нагадувало ранкову гімнастику.

— Я чотири роки робила не те, що маю. Хто зупинить мене зараз?

Шукач ніби обмірковував сказане.

— Ти мене не залишиш, — впевнено мовив він. — Тобі буде мене шкода. І, задоволений собою, він рушив у напрямку хаток, що бовваніли попереду.

Дивник у кілька стрибків наздогнав хлопця й вчепився зубами й кігтями шести лап йому в сідниці.

— Хто-небудь, агов!

У селищі нікого не було.

Закинуті городи, старі похмурі будинки.

Ми зазирали у вікна і бачили порожні темні кімнати.

— Глянь, Бурецвіте, відчинені двері!

Ми підійшли до невеликої хати з сірими стінами. Крізь вікна було видно шафи і крісла. Мені чогось здалося, що всередині ми знайдемо кістяки господарів.

Тяжкі двері були напівпричинені. Нашому поглядові відкривалася вузька сіра смужка. Смужка того, що за дверима. Хоча нічого конкретного там розгледіти було не можна, вона притягала до себе, як магніт. Притягала і лякала.

— Не подобається мені все це! — пробурчав Бурецвіт.

Міг би і не казати. Ми піднялися сходами на ґанок й зупинилися. Дивник сидів на моєму правому плечі й застережливо гарчав.

— Не дратуй мене, тварино!

Моє серце й так шалено сіпалося у грудях, а розум переконував його, що нічого особливого там бути не може. Це ніби дивишся фільм. Он він, герой, входить до будинку. Ти хвилюєшся за нього, але не хвилюйся. Він увійде і все буде нормально. Ось він увіходить. Не переживай, це ж тільки фільм. Ось він усередині. Все чудово. Він йде темним коридором, над його головою звисає павутиння. Не бійся, це ж тільки фільм. Моторошна музика. Ось на нього кидається велетенський кажан зі щелепами крокодила і відкушує йому голову. Ти здригаєшся і відразу посміхаєшся. Бордова кров заспокійливо фонтанує. Ну от, усе гаразд. Де мій поп-корн?

Це ж наш справжній світ, світ безпечного страху. Фільми жахів, атракціони в парку. Ми платимо гроші, щоб полоскотати собі нерви. Звичайно, є речі, яких справді варто боятися. Але ніж думати про них, то краще сходити в кіно.

Я знаю, що лихі події не трапляються насправді у лісах із монстрами та селищах без жодної живої душі. Лихі події трапляються на автостраді, на міській вулиці, навіть на власній кухні.

Але ж не тут.

Бурецвіт штовхнув двері. На них це ніяк не подіяло. Тоді він наліг усім тілом і повільно пересунув їх уперед, щоб можна було влізти. Коли ми продерлись у коридор, він зачинив їх.

— Що ти робиш? Ми хоч вийдемо?

— Вийдемо. Мені так спокійніше.

Кістяків у хаті не було. У кімнатах панував безлад. Шафи майже порожніли, але багато речей лишилося тут. Ніби помешкання після швидко проведеної депортації. Дивник сумно шмигав між меблів.

— Які мудрі люди. Вони повшивалися звідси, — промовив шукач.

Я сіла у вкрите пилом крісло.

— Це місце прокляте, Бурецвіте. Ти все життя мріяв побувати у проклятому місці.

— Я піду гляну на кухні. Може, якесь добре диво.

— Води… — простогнала я.

— Води нема, — повернувся він через хвилину, — з крана нічого не тече. І нічого нема. Лірино, я мушу тобі дещо сказати.

Я дивилася порожнім поглядом перед себе.

— Ти ще сердишся на мене?

Мені потрібна вода. Дуже.

— Сердишся?

— Бурецвіте, справжні випробування не в тому, що в тебе купа неприємностей, а в тому, щоб при цьому не зриватися на людей, у твоєму злощасті не винуватих.

Дивник висував шухляди і вивалював на підлогу все, що знаходив там.

— Розумієш… тобі казали, мабуть, коли ти вчилася…

Я здивовано поглянула на шукача.

— Тобі казали, мабуть, що русалки можуть захотіти перевірити не лише шукача, а й провідника.

Я сиділа, як по голові вдарена.

— Що?

— Провідник — він не повинен відмовлятися від шукача. Навіть якщо той поводиться як останній козел.

— Перевірити… провідника. Вони вирішили перевірити провідника, — видихнула я з недобрим сміхом.

— Я мав би продовжувати свою лінію поведінки, але, гадаю, це недоречно зараз. Я навіть не знаю, що нам тепер робити. Тут немає жодного зв’язку. Мобільні телефони не працюють. Звичайні теж не працюють. Підняв тут слухавку… тиша. Можна подивитися в інших будинках, але…

Раптом у двері постукали. Власно, гучно, з чималою силою.

Дивник метнувся до нас і застиг із здійнятими вертикально вгору вухами. Я підхопилася і підбігла до дверей. Підбігла, правда, нишком, щоб не було чутно кроків. Дивник так само нечутно вліз по одягу мені на плече. «Не відчиняй!» — прошепотів Бурецвіт за моєю спиною. А що тут відчиняти. Вони і не замкнуті.

Штовхнути тільки треба.

— Можна ввійти? — це був звичайний людський голос. Приємний навіть.

Моє серце калатало як скажене. «А що нам втрачати?»

— Так, — відповіла я.

Двері відскочили вбік. На порозі стояло високе створіння жіночої статі, найгірше, що я бачила в своєму житті. З неї звисали якісь зелені шмарклі, вона ніби з них була створена, і тільки очі були чорними. Повністю, без білків. Я з вереском відсахнулася. Дивника як вітром здуло. Вона, чи, правильніше, воно, вищирило велетенські гнилі зуби і просичало:

— Як довго я на вас чекала.

Я кинулася до кімнати, ледь не збивши з ніг Бурецвіта.

— Куди ви? — розгублено вигукнула потвора.

Ми втрьох: я, Бурецвіт і Дивник — влетіли до вітальні.

Монстрятко заскочило на шафу, а шукач схопив стілець і вибив ним скло з вікна.

— Швидше! — крикнув він мені. Я скочила на підвіконня. — І все те будь-що зберегти… і зробить хтось свій другий крок…

— Що?

Я обернулась. На порозі кімнати стояла зелена потвора у шмарклях. Тепер я помітила, що правою рукою вона притискає до грудей якийсь глечик.

— Лірино! — гукнув Бурецвіт.

— Що ви сказали? — І зробить хтось свій другий крок, кажу, — повторила слизька діваха ображено.

Я зістрибнула з підвіконня і сказала:

— Познайомся, Бурецвіте. Це — людина, яка охороняла місце твоєї мрії всі ці роки. Вона скаже тобі, як діяти далі.

Я жадібно ковтала воду, яку принесла у глечику Мрія. Так звали нашу нову знайому.

— Розумієте, ці місця планували забудовувати, — пояснювала вона. — А ще хотіли вирубати частково ліс і зробити новий місток замість цього. І хто впізнав би тоді отой пейзаж? Проблема ж моя була в тому, що жодних прав я на цю землю не мала. Й нічим не могла завадити. От і довелося, заради того, щоби зберегти місце твоєї мрії, шукачу, проклясти його. Таким от чином.

— Щиро дякую, — мляво промимрив прибитий Бурецвіт.

— А як інакше? Це ж усе дуже важливо, аякже. На жаль, оскільки я була частиною цього місця, прокляття поширилось і на мене. Тепер перебуваю в такому от вигляді. Але все! Як тільки я повідомлю тобі те, що маю, — зможу зняти прокляття.

Почвара знову вищирилася. У мене ніби голки затанцювали по спині.

— Я дуже гарна, між іншим, — повідомила Мрія. — Ну, ви побачите.

— Їсти хочу, — сказала я.

— О, то ваш провіант у мене. У моєму будиночку. Він тут трохи окремо. Так би мовити, на околі. Хоча, звісно, тут усе селище — як окіл. Там, у мене, збираються всі речі, які де-небудь у цій місцевості люди полишають без нагляду. Ну то як вам тут?

Мені цікава стороння думка, бо я ж не об’єктивна, я вже так до цього місця звикла. Ніби нічого? Чи ні? Тут було непогано, коли тут іще хтось мешкав. Але прокляття всіх повиганяло. На жаль, на жаль… Я почуваюся навіть трохи винуватою… Добре, що ви приїхали!

Я роздивлялася її руку з довгими кігтями, під якими назбиралося чимало густих шмарклів.

— То як вам тут? — не вгамовувалася Мрія.

— Незабутньо, — відповів шукач, беручи глечика з моїх рук.

— Я старалася. Навіть вулички замітала. Сама, уявляєте? Помітили, як тут чистенько?

Я механічно погладила Дивника, що влаштувався на моїх колінах. Мені спало на думку слушне питання.

— А… а це хто? — я вказала пальчиком на звіра.

— Гадки не маю, — відповіла Мрія. — Деяким, знаєте, не щастить.

— Тобто?

— Ну… можна на таке перетворитися.

— Що???

— Буває.

— Як це «буває»?

Мрія з войовничим виглядом ухопилася руками за стегна.

— А ви гадаєте, легко було виперти звідси стільки сімей, що не бажали жити в іншому місці?

— Ви…

— Я вже не контролюю прокляття. Принаймні не повністю.

— Ви хочете сказати, що це була людина? — я забрала тремтячу долоню з пухнастої голови Дивника і приголомшено вирячилася на нього.

— Не обов’язково, — заспокоїла Мрія. — Це міг бути песик або їжачок.

— Бурецвіте… — простогнала я, — то, може, це… Мереж?

Чи то мені здалося, чи то в очах шукача промайнула втіха.

— Може бути, може.

— Ну, це не так уже й важливо, — Мрія прагнула змінити тему, — мене непокоїть інше.

Я розвалилась у кріслі, ніби труп, вбитий із гвинтівки.

— Вас щось непокоїть? — перепитав Бурецвіт.

— Так. Як ви звідси виберетесь.

— Угу. Це ви правильно непокоїтесь. І як ми звідси виберемося?

— Ну… пішки.

— Пішки? Пішки далеченько, — стурбовано заперечив шукач.

— Ну, а як? Транспорту ніякого нема.

— Лю-юди! Лю-юдоньки! Що ви зі мною робите, щоб вам повилазило. Хто-небудь! Якщо не відгукнетесь, я… я за себе не відповідаю! Я… я вчиню суїцид!

— Мереже! — зраділо відгукнулася я, вистрибнула з крісла і вилетіла у прочинені парадні двері.

— Мереже!

Вкритий багнюкою, з хаосом на голові, мій учень, похитуючись, плентався широкою вулицею.

— Лірино! У мене був поганий день. І погана ніч. Я помираю… Де ви були? Де всі?! Що тут відбувається?! Якщо я здохну тут, ніхто мене не згадає! Я ще нічого не встиг зробити, Лірино! Жодного бісового шедевра на моєму рахунку, розумієш?! Мені ще рано здихати!

Я підбігла до Мережа, швидко його оглянула, чи цілий.

— Де всі, тут усі вимерли, Лірино? Ти в порядку?! — він вчепився мені в плечі і почав щосили трусити.

— Т-т-так, усе д-д-добре. Прип-пини!

— Точно?

Мереж смикнув мене ще дужче.

— Так.

Він різко забрав руки.

— А от зі мною не все добре, щоб ти знала, зі мною все зовсім не добре, взагалі-то…

Що ж, теоретично другий крок зроблено. Мабуть, зараз, поки я не чую, Мрія говорить Бурецвітові те, сенсу чого й не дуже розуміє, а він тим паче не розуміє того, чого ніхто не має знати крім них. Другий крок зроблено. Треба лише вибратися звідси тепер.

— О, Мереже, ти живий! — гукнув Бурецвіт з порога. — І чого це ти живий?

— У вас є їжа і вода?

— Вода є, заходь до хати, — сказала я.

Мереж із шаленою швидкістю промчав повз Бурецвіта у вітальню. І з іще більшою промчав за кілька секунд назад, що супроводжувалося диким лементом.

— Там страхіття! Там два страхіття, одне маленьке і одне велике!

— Вибач! Вибач, що не попередила. Це Дивник і Мрія, вони наші друзі.

— Щ-що?…

— Звикай, — знизав плечима шукач.

— Хіба це життя? — простогнав Мереж.

«Треба тільки вибратися звідси», — крутилося в моїй голові. Я витягла з кишені штанів маленьку чорну блискучу кульку. Варто, не варто? А що лишається?

До того ж мене з’їдала цікавість.

Три рази підкинути вверх і зловити. Четвертий ловити не треба. Ось так, кулька покотилася по землі.

— Їжа! Моя солодка, моя єдина!

Мереж із неповторним виразом обличчя відкривав ножем консерви. Я, поки там що, хрумкала огірка, і мені все на світі було байдуже окрім того, як набити грішний шлунок.

— Боже, ти таки дав нам їжу. Ти гуманіст, Господи, я тебе поважаю, — твердив Мереж.

Бурецвіт поруч зі мною давився сухарями.

Потім були тиша і швидкий рух щелеп. Довго, довго ніхто нічого не казав.

— Усі видатні люди страждали, — ніби принагідно мовив Мереж. — Тільки цей смак у роті, тільки цей шмат у шлунку, все моє єство — лише стравохід. Ніхто не має права відмовлятися від їжі, щоби схуднути. Ніхто не має права викидати несмачний хот-дог у смітник. Це — блюзнірство. Це — аморально. Ми забули заповіти предків — їж, що маєш, і на майбутнє припасай, ніколи не залишайся голодним… Голодували також… — вів далі щось до себе Мереж. — У них завжди ще не складалось особисте життя.

Дивник зарився з головою в якусь торбу з ласощами і не висувався. Назовні лише розгойдувався його довгий хвіст.

Час від часу він закручувався у спіраль, ніби звір був в екстазі.

— Тихо! — прошипів раптом Бурецвіт.

— Що таке?

— Тс-с-с… Чуєте?

Власне плямкання заважало прислуховуватись, але жувати я не припинила.

— Машина!

— Що? — Мереж підстрибнув.

— На вулиці машина!

Тепер почула і я. Хлопці вибігли надвір, я кинулася за ними, прихопивши з собою про всяк випадок кілька сухариків.

Крізь селище проїжджав біленький трейлер. Здається, він прямував до нас.

На мене повільно став видряпуватися Дивник. Він значно поважчав.

Трейлер зупинився неподалік. Відкрилися білі дверцята, і з авта вийшов невисокий елегантний чоловік з чимось зверхнім у обличчі, вийшов так, ніби не з трейлера, а з довгого, як сосиска, лімузина. Його русяве волосся було зализане назад, від чого макітра блищала, наче лиса.

— Радник чародія з надзвичайних ситуацій. Викликали?

— Ні! — гаркнув Бурецвіт.

— Е… так… — кивнула я.

— Що? Лірино, ти мене здати вирішила? — видихнув мій шокований клієнт.

— Ну й вигляд у вас, — зауважив прибулий і почав змахувати пилинки з одягу, ніби сам забруднився.

— Я поясню, Бурецвіте. У нас із чародієм були деякі домовленості.

— Що? Ні!

Шукач луснув себе по коліну й заметався з боку в бік.

— Ти здуріла? Не можна вступати у перемовини з терористами. Не можна вступати в перемовини з чародієм!

— Бурецвіте, цей чоловік допоможе нам. Я сподіваюся.

— Спробую, — поблажливо промовив радник.

— Лірино, в тебе дашок від’їхав.

— Чародієві вигідно сприяти нашим пошукам. Він хоче твою орхідею, а не тебе…

— Коли… коли ви з ним встигли? — простогнав Бурецвіт.

— Він приходив до мене в крамницю. І це він переконав мене стати твоїм провідником.

— Щоб мені креветок не їсти, не можна мати домовленостей з чародієм, Лірино! Не можна! Він лихий, він зло, він диявол!

— Не перебільшуй. У нього просто інакший спосіб життя.

— Хай мені грець!

— Ти сам мав із ним домовленості.

— Це інше. Я домовлявся, щоб він мені дозволив ще пожити!

— У тебе є ліпша ідея, як нам дістатися додому?!

— Господи, як мені пережити цей день!

— Кхм, шановні, — сказав чоловік із трейлера, — я відвезу вас до русалок, чи куди там треба, збирайтеся і — ласкаво прошу до авта. Хоча в мене таке ще питання: чи не бажали б ви перед цим прийняти ванну? Чи, може, душ?

— Чуваче, у тебе там телевізор є? — поцікавився Мереж.

— Нема, — холодно відповів радник чародія. — Де цей… як його… охоронець місця мрії?

— Вона усамітнилася, щоб накреслити план зняття прокляття. Чому ви прибули, а не сам Чародій?

— Пан Моротемн зараз дуже зайнятий.

— Якісь пакості виробляє, — просичав шукач, — комусь життя занапащає.

Радник проігнорував цей випад.

— Але він радий, пані Лірино, що ви користуєтеся нашими послугами. Співпраця — це все, що треба розумним людям для успіху. Думкою він із вами.

— У-уй! Як приємно.

— Бурецвіте!

— Я не чекав від тебе такого. Я не знаю вже, кому довіряти!

— Довіряй мені, — просто порадила я. — Більше нема кому.

Я ж твій провідник.

— До речі, — сказав радник, — монстр їде з нами.

— Як?

— Чародій велів: як буде якийсь монстр — прихопіть.

— Чортівня!

— Але ж… це хтось був, він має перетворитися сам на себе. А… а якщо не перетвориться, то що ми робитимемо з монстром у місті?

— Нічого не знаю. Монстра з собою.

— Він нам горлянки поперегризає вночі, — промовив Бурецвіт.

— А це цілком може бути! — вставив стурбований Мереж.

— Хай спочатку Мрія прокляття ліквідує, а потім ми поїдемо, — запропонувала я.

— Тут лазні ніякої нема? У мене трейлер новенький, чистенький, а… а ви…

— Що? — агресивно запитав шукач.

— Ні, ні, нічого.

— Не хвилюйтеся, ми почистимося, — сказала я.

Після того, як прокляття було знято, Мрія попрохала мене допомогти їй відмити волосся від слизу. З тілом вона сама впоралася, а волосся — то важче. Я стою рачки над тазиком з гарячою водою і тру слизьку масу в моїй лівій руці господарським милом у правій. Враження таке, що ефекту мало. Долоні вкриваються тоненькою липкою плівкою. Кому доводилося власноруч прати вщент засякані носовички, той мене зрозуміє.

Біля нас на стільчику сидить Дивник. Очі його сумно примружені, вушка опущені, хвостик звисає.

Місцевість було звільнено від прокляття, але його справжнього вигляду це йому не повернуло.

— Краще відхопити їх ножицями, — кажу я про брудні пасма.

— Ні-ні. Мені ж личить довге, хіба не бачиш. Адже тепер саме час зайнятися особистим життям.

— Короткі зачіски зараз у моді, — зрадливий голос тремтить благанням.

— Потри, відмиємо.

Я боюся довго дивитися на нещасного монстра, хоча вряди-годи кидаю на нього погляди. Бідолаха.

— Чому Дивника не розчакловано?

— Причини можуть бути різні. Може, монстрятко — сильна особистість. Таких як зачаклуєш, то потім не вернеш. Слухай, які зараз спідниці носять?

Вона зігнулася над тазиком з протилежної сторони і терла свій шматок волосся. Обличчя Мрії видно не було, на видноті ж була її маківка, обвита слизькими коричневими водоростями.

Я намагалася відсунути носа подалі від її голови.

— Різні.

— Угу. А кольори які в моді?

Я подумала, стенула плечима і мовила:

— Різні.

— Угу… Слухай, а Мереж тобі як?

— Тобто?

— Як хлопець.

— Ну… він такий… дивний, психований трохи. У нього, здається, комплекси, чи, може, навпаки.

— Угу… А вільний?

— Що?

— Ну, в плані жінок.

— Гадаю, вільний. У цьому плані.

— Угу. Ну, шукача не беремо, його чіпати не треба. А Радник як?

— Я його не знаю.

— Ну, ніби імпозантний.

— Давай я тебе підстрижу?

— Ну що ти, я тебе й так обтяжила. Три.

— Доки слизьке, стригти легше. Серйозно. Заощадимо час.

— Як гадаєш, я йому сподобаюся?

Я оглянула кучму на її голові і довгу худорляву спину з барельєфом ребер.

— Так!

Я спіймала докірливий погляд Дивника. Мовляв, як ви оце дурниці теревените, коли я в такому становищі.

— Як допомогти монстряткові?

— М-м… А в мене був десь, до речі, шампунь від блошиць.

— Як йому повернути справжню оболонку?

— Причина невдачі в ньому самому. Тож хай шукає.

Дивник опустив очі, зліз зі стільця і поплентався в невідомому напрямку, плутаючись у шести лапах.

— Прокляття може застрягнути, наприклад, на людині з надто сильною волею або надто розвиненими певними здібностями, — розповідав радник.

— Якими?

— Фактично, будь-якими. Якщо людина талановита, то з цим будуть проблеми.

— Добре хоч я ні на що не перетворився, — похитав головою Мереж.

Бурецвіт зміряв його зневажливим поглядом.

Ми сиділи у вітальні Мріїного будинку, на першому поверсі. На другому господиня наводила красу. Вона ще не показувалася чоловікам на очі після зняття чар.

— Можуть бути й інші причини, звісно. Але, я гадаю, це питання часу. Рано чи пізно прокляття з нього зійде.

Я роздивлялася радника. Мене бісила його поза. Він закинув ногу на ногу і якось дуже сильно вивернув зад. Так фотографуються дівчата в бікіні.

Бурецвіт мовчав і крутив у руках чорну кульку. Він змусив мене її йому здати. Взагалі я була тепер у немилості. Причому в усіх, крім радника. Я поглянула на Мережа. Той ще ображався на нас.

— Мереже… ти…

— Що?

— Ну, ти пам’ятаєш, у лісі тоді… той крик. Що трапилося?

Ти ніби цілий.

— А я звідки знаю.

— То це був не ти? — перепитала я.

— Ні.

— Але тоді хто ж?

— Може, шукач?

— Вибач, у мене не такий приємний голос.

— Зачекайте, невже в ту ніч там був хтось ще?

— Це цілком можливо, — сказав Мереж.

— Тоді… може, його пошукати?

— Нащо?

— З ним щось трапилося. Зле.

— Чого ти переймаєшся? — дратівливо спитав шукач. — То був він. Мереж. То був його голос. Побачив, мабуть, оту свинокозу і заверещав.

— Не бачив я ніякої свинокози!

— А та коза дуже небезпечна? — спитала я у Бурецвіта.

— Ну, безпечною вона не виглядає.

— Там був іще твій монстр, — сказав Мереж. — Як ти вважаєш, перетворюватися на монстра приємно?

— Доброго вечора, — почулося зверху.

Ми підняли голови і побачили Мрію в довгій напівпрозорій нічній сорочці. Під нею, здається, були короткі чорні шорти і блузка корсетом, теж чорна.

— Е… ви вже спати лягаєте? — промимрив Мереж.

Знекровлене довгим миттям ріденьке волосся розкидане по плечах Мрії. У її зелених очах — очікування неймовірного успіху. Звичайно, порівняно з тим, що було раніше, виглядала вона просто шикарно.

Мрія почала граційно спускатися сходами.

— Ні ще. А чого ви питаєте?

— Я… просто ви в нічній сорочці.

Мрія зупинилася і оглянула себе.

— Справді. А я ще думала, як воно називається.

— Вам личить, — додав Мереж.

— Дякую.

Вона спустилась і сіла у крісло. Сіла так, як сідають у нього в меблевій крамниці, коли хочуть визначити, наскільки воно може бути комфортним.

— Як це чудово — не почувати себе потворою.

Всі промовчали.

Я помітила, що в кімнаті з’явився також Дивник. Коли і звідки він прийшов — невідомо, але його чотири ока були все такі ж сумні. Монстрятко залізло на старий пуфик і ледь гойдало хвостиком.

Мені стало ніяково. Щоб відволіктися, я обвела поглядом інших присутніх.

Виявилося, що Мрія не зводить очей з радника, а той уже трохи нервується. Раптом дівчина встала з крісла, попростувала до нього і спокійнісінько вмостилася йому на коліна. Радник стримано усміхнувся.

— Ми тут говорили, — почала я, — про крики в лісі позаминулої ночі. Ми гадали, це був хтось із нас. Але це не був хтось із нас. От ми й думаємо, хто це міг би бути. Може, варто пошукати його в лісі?

— У лісі нікого нема, — відповіла Мрія. — Я його оббігла, поки знімала прокляття.

— Оббігли?

— Мені все треба було оббігти, всю прокляту територію. На щастя, раніше, тобто з прокляттям, бігала я швидко.

Розмовляючи зі мною, вона весь час дивилася на радника. Той нічого не чинив, лише посміхався і думав, мабуть, який йому треба зробити вираз обличчя, щоб не виглядати ідіотом.

— Розкажіть мені про себе, — запропонувала вона йому і почала чухати його макітру, розворушуючи прилизане волосся.

Дивник сповз на підлогу і поплентався в сусідню кімнату.

— А що саме вас цікавить? — Радник намагався зберігати спокій, але голос його видавав деяку схвильованість.

Я підвелася і пішла за монстрятком.

— Щось дуже особливе.

Я пройшла до іншої кімнати і зачинила за собою двері.

Дивник сидів на підвіконні і дивився надвір.

— Дивнику, ти не чув, а радник сказав нам дещо. Він сказав, що прокляття з тебе не сходить, бо ти дуже талановитий. І що з часом воно зійде, бо закляття, що його знімає, воно вже діє, тобто не вже, а ще, воно ще діє. І діятиме на тебе, доки прокляття не зніметься. Треба трохи почекати.

Дивник до мене не повернувся, але почав трохи розгойдувати хвіст, а обвислі останнім часом вушка його знову були в тонусі.

— Завтра зранку ми поїдемо звідси і візьмемо тебе з собою.

— Ні, ні, припиніть!

З сусідньої кімнати почувся жахливий галас.

— Кажу вам, припиніть! Опануйте себе!

Там хтось бігав і перевертав меблі.

До нашої кімнати влетіли Мереж і Бурецвіт. Захлопнули за собою двері, поспіхом закрили на засув і навалилися на них спинами.

— Що там відбувається?

— Радника ґвалтують, — доклав Бурецвіт.

Крики і гуркіт не припинялися.

— Пощастило тобі сьогодні, Мереже, — сказала я.

Радник сидів за кермом. Він був у кепському настрої зранку і ні з ким не розмовляв. Наша ж четвірка відпочивала.

Трейлер усередині виявився влаштованим незвичайно. Там нічого не було, крім розстеленого килима і розкиданих подушок, на яких ми і розвалилися.

Ми з Мережем грали в карти. Я весь час програвала, бо не могла досі збагнути, що це за гра і які в ній правила. Втім, Мережа все влаштовувало і він мені не пояснював.

Дивник сидів поруч, опершись спиною на моє коліно, й причісував двома кігтями китичку на хвості.

Бурецвіт дивився у свою книгу. Її йому дали русалки в останню їхню зустріч. Це були спогади одного з шукачів. Вона, може, була би популярною, але поширювати її можна було тільки серед «своїх», серед утаємничених.

Здається, Бурецвіт уже кілька хвилин не читав, а просто витріщався на сторінку. Нарешті, він подивився на нас.

— Коли той чоловік повернувся додому з місця мрії, йому наказали зловити якогось рідкісного метелика. Це ж треба. Цікаво, що ми будемо робити, коли прибудемо?

— Хто що, — відповіла я. — Ти шукатимеш собі нового провідника.

Мереж навіть припинив зазирати в мої карти і здивовано вирячився на мене.

— Нового провідника?

— Так. Розумієш, Мереже, русалки забажали від Бурецвіта, щоб той влаштував мені випробування, а я його не пройшла.

Тепер йому потрібен новий провідник.

— Не кажи дурниць, Лірино, — сердито пробурчав шукач.

— А що ж ти доповідатимеш русалкам, коли ми повернемося?

— А що ти доповідатимеш чародієві, коли ми повернемось?

— Ну, це вже занадто! — я сплеснула руками.

— Не сваріться, — втрутився Мереж, — хто б мав влаштовувати істерики, то це я, а я ж не влаштовую.

— Чого це б ти мав таке робити? — спитав шукач.

— По-перше, не думайте, що я все так легко забув, — він витримав багатозначну паузу, — по-друге, у мене такий непростий характер.

Бурецвіт насупився. Він витяг із гаманця якийсь м’ятий папірець, розгорнув його і пробіг поглядом.

Напевне, то був Мережів вірш, що його шукач знайшов з-поміж наших речей у будинку Мрії.

— Я тут перечитав уважніше… тут є… гхм… кілька місць цікавих… кхм…

— Де? — боюся, це прозвучало не тільки суворо, а й навіть грізно, але хай знає, як воно.

— Ну… — шукач ображено зирнув на мене, але потім слухняно опустив очі і став вичитувати папірець.

Проте надовго його не вистачило.

— Господи, Лірино, тут стільки помилок! — вражено вигукнув він через мить.

— Ну то й що? — одізвався автор.

— Як що? Ти писати не вмієш.

— Пишу ж якось.

— Але тобі варто було б засвоїти кілька правил. Кілька десятків правил.

Мереж стенув плечима.

— Всі правила тільки для того, щоб принижувати інших.

— Вибач?

— Є люди, які знають правила, а є такі, що не знають. Скажи мені, чому вважається правильним, наприклад, такий наголос, який у певному слові зроблять де треба тільки відсотків десять людей? Хіба всі інші не розуміють, що воно означає? Навіщо всі ці тонкощі, в які втаємничені тільки обрані? А тому, щоб вони були обраними. Ніхто не вважає великою заслугою, якщо хтось правильно каже чи пише слово «коза». Бо його всі кажуть однаково. А от слово «вітчим», наприклад, або «веретено» багато хто скаже не так, як треба. Завдяки цьому, завдяки цій проблемі зі словом «вітчим» невелика частина людей може почувати себе особливою, дуже грамотною, культурною і освіченою. Так вони розрізняють одне одного і пишаються тим, що входять до цього кола. І може, вони нічим не кращі за інших, але ж грамотні. Розумієте, грамотні… У них завжди є спосіб ткнути носом майже будь-якого співрозмовника. А він буде принижений, буде перейматися. Можливо, це так сильно його зачепить, що він навіть витратить чимало свого часу для того, щоб навчитися говорити правильно, щоб його більше так не ганьбили, а щоб він сам міг.

— Які філософські роздуми… ти просто безграмотний бовдур, та й усе, — промовив Бурецвіт.

— Я ж казав, — перевів Мереж на мене свій меланхолійний погляд. — Ліринко, кепські новини.

— Які?

— Ти знов програла. Сьогодні не твій день.

— Гадаєш?

— Нічого, в коханні пощастить.

— Тільки на те й розраховую.

Я зібрала карти.

— А може, ще партійку? — запропонував Мереж.

— О, ні, дякую.

Бурецвіт розгублено дивився в листочок.

— Втім, ви маєте рацію. Вірші — не моє покликання. По-перше, я не відчуваю належного естетичного задоволення від їх складання. По-друге, в мене справді не надто добре виходить.

Тож я не віршуватиму більше.

— Правда? — повеселішав шукач.

— Так. Я тепер писатиму картини.

Він не жартував. Ми з Бурецвітом перезирнулися.

— Ну… бажаю тобі… натхнення, — вичавила я.

— О, дякую. Без цього, звісно, нікуди.