Бурецвіт - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 4

Частина четвертаПророцтво

— Чорт забирай! — лаявся шукач. — Я завжди вважав це дурнею!

— Лірино, міні-тест, заціни! — вигукнув Мереж, що знову дорвався до жіночого журналу.

— Викинь каку, Мереже. Що ти вважав дурнею? — поцікавилась я в Бурецвіта.

— Загадки, головоломки, ребуси!

— Японський кросворд, — вставив мій учень.

— Що? — не зрозумів шукач.

— Лірино, слухай, яке побачення тобі більш до вподоби: вечеря у ресторані, шалена дискотека, прогулянка під зорями…

— Прогулянка.

— Під зорями?

— Так.

— А я полюбляю гуляти під хмарами, під дощем, коли все таке похмуре…

— Я гадав, що людям, котрі розгадують ребуси, певно, нема чим мозок зайняти, — гнівався шукач. — Бо в житті це ні до чого. У природі кросвордів нема.

— Японських, — додав Мереж.

— Ніяких, — відрізав Бурецвіт.

— Я теж полюбляю під дощем, — сказала я.

— Дурна вигадка, щоб якийсь ледащо міг собі довести, що має інтелект. У цьому немає жодного сенсу! — гнівався шукач, стукаючи гумкою на кінці олівця по розкритому нотатнику.

— Ти про Мріїні підказки?

— Звісно, що не про жіночий журнал!

Потяг ніс нас на захід. Ми з Мережем сиділи по-турецьки на одній лавці, а Бурецвіт розташувався на протилежній.

— Я бився над цим усю дорогу, ніби розгадав… але… але виходить повна нісенітниця!

— Чоловік має бути: добре вихований і тактовний, — зачитував Мереж, — прямолінійний та різкий, щирий та…

— Щирий. Що в тебе вийшло, Бурецвіте?

— А вийшло таке: мені треба спитати, що робити далі, в особи, яку давно поховано.

— Цікаво, — Мереж посунувся ближче до нього. — Цікавіше, ніж я собі уявляв.

— А воно ще розповідати не схоче.

— Ні, ну це треба бути таким упертим?! — обурився Мереж.

Я почухала cпинку хворому Дивникові. Він спав у капелюсі, що лежав у мене на схрещених ногах. Маленький волохатий жмуток. Здається, він іще зменшився останнім часом. Став зовсім легеньким, зовсім крихітним.

Монстряткові ставало дедалі гірше. Скоро він мав перетворитися сам на себе. Чесно кажучи, я цього не розуміла. Для мене Дивник був тільки Дивником. Ким іще він міг бути? Хіба може його хвостата й волохата душа розміщатись у людському тілі?

— І де ця похована особа? — спитала я.

— Гадаю, у труні, — сказав Бурецвіт і захлопнув нотатник.

— А труна ця де?

— Невідомо.

— М-да, справді, користі від таких відомостей небагато.

— Ну, тут ідеться про якийсь пагорб чи гору, — протягнув шукач, витріщаючись у вікно.

— Очі: блакитні, зелені, сірі…

— Зелені.

— Ага, — промовив Мереж і намалював закарлючку в журналі.

— А вона не посилала тебе до одного чоловіка… — звернулася я до шукача.

— Медлия? Так, треба буде до нього завітати, — зітхнув той.

— Певно, він нам усе й пояснить, — спробувала я додати оптимізму.

— Лірино, слухай результат: «Ви — романтично налаштована дівчина, якій потрібен зеленоокий щирий хлопець, із яким можна прогулятися під зорями». Ось.

— Ага, — озвалась я.

— Ну як, здивована?

— Авжеж.

Ми їхали здійснити третій крок. Він — однаковий для всіх шукачів. Треба пройти крізь Ворота Правди. Попри грізну їхню назву це не важко. Це може зробити будь-хто з живих. Цього не можуть зробити лише ті, хто вже втратив свою долю.

Після цієї маленької формальності шукач отримає чергове завдання.

Щоправда, ми трохи змінили стандартну програму. Ворота Правди розміщені поблизу невеличкого міста Місячне. Там проживає чаклунка на ім’я Ладаяра. Фахівець зі зняття проклять. Згідно з законом, чаклунки мають надавати безкоштовну допомогу випадково проклятим. Ми сподіваємося, що Ладаяра розчаклує Дивника. Тож заїдемо до Місячного і затримаємося там на день або кілька днів.

Ми дісталися Воріт на взятій напрокат машині ввечері того дня. Сонце вже сідало, ставало морозно. З неба посипав мокрий сніг.

Бурецвіт, як побачив Ворота, то весь якось аж змінився. Став геть серйозний і похмурий.

Ворота — то була просто незграбно побудована стара кам’яна арка за містом, при самій дорозі. Він стояв перед нею з відсутнім виразом обличчя. Я розуміла, що це була особлива мить, але щось вона вже надто затяглася. Я підійшла до шукача.

— Ти в нормі?

— Що?

— З тобою все гаразд?

— Так! Звісно…

Він уважно оглянув цю давню кособоку споруду.

— Вона хоч не обвалиться мені на голову? Хоча, яка різниця.

— Ні, не хвилюйся.

— Ти знаєш, я зовсім не впевнений, що мені треба це робити, — заявив він раптом, дивлячись убік.

— Тобто?

Мереж, що стояв трохи далі, сторожко глянув на нас.

— Це ж усе для нього, щоб він дістав цю орхідею, щоб він став іще могутнішим.

Мені стало ніяково.

— Якщо ми знайдемо орхідею, то в тебе ще буде час подумати, як нею розпорядитися, — стала поспіхом запевняти я.

— Це все самообман.

— Ну чому ж? — скрикнула я.

— Ми просто виконуємо його волю.

— Це не так.

— А як? — він нарешті поглянув на мене і посміхнувся. — Він каже — ми робимо. Все.

— Але в тебе нема іншого виходу.

— А мені й не треба нікуди виходити, мені вже нема чого втрачати.

— Облиш. Що за дурниці! Ми вже стільки пройшли, а ти не можеш зробити кілька кроків до арки!

Він мовчки опустив очі.

Я пробігла під аркою і повернулася назад.

— Бачиш! Це ж так легко!

Шукач осміхнувся.

— Згодом ти переконаєшся, що це все йому тільки на користь.

Коли ти вже миша, то кішкою не станеш.

— Бурецвіте… ти мене вбиваєш… Тільки не зараз!

Шукач зиркнув на Мережа. Той весь цей час не зводив з Бурецвіта напруженого й сердитого погляду.

— Чвалай під арку, — буркнув мій учень.

— Гаразд. Я роблю це для тебе, — сказав мені Бурецвіт.

— Для мене? Чого це саме для мене?

Він попрямував до арки.

— Тебе ж обіцяв він проклясти.

— Е… ти казав, що до цього не дійде!

Шукач зупинився під самими воротами й озирнувся.

— Не дійде.

Він ступив під арку, зробив кілька кроків і завмер, засунувши руки в кишені.

— Бурецвіте! — гукнула я.

— Що?

— Ну, вже можна їхати?

Він повернувся і знову пройшов під аркою.

— Тобі краще знати. Вже можна їхати?

— Так, їдьмо звідси, — мотнула я головою.

Вона мала два метри зросту і писклявий дитячий голосок. Пишне волосся кольору відблиску сонця на золоті. Видовжене обличчя з великими, завжди широко розплющеними очима. Вранці сірими, вдень блакитними, ввечері зеленими, а вночі карими. Ладаяра, спеціаліст зі зняття проклять. Найкраща чаклунка позаминулого року з професіоналів.

Вона мешкала в розкішному палаці посеред міста, і все населення міста обслуговувало цей палац і його мешканців.

Всі мешканці Місячного були її шанувальниками. Вони вивішували та розклеювали її зображення скрізь. Через палку любов до чаклунки вони називали своїх домашніх тварин її іменем. Тому всіх свійських тварин і пташок жіночої статі, від миші до кози, у Місячному звали Ладаяра.

Вона прийняла нас у затишному кабінеті розміром із дитяче футбольне поле.

Ладаяра — то було дивне видовище. Її шевелюра блищала так, що важко було збагнути, чи то волосся, чи то золоте сяйво довкола її голови. Я поставила перед нею на підлогу кошик із Дивником. Ми домовилися з ним, що він буде милий і нещасний.

Ладаяра вислухала нас із лагідною усмішкою і запевнила, що допоможе і нічого з нас, звичайно ж, не візьме.

— І я запрошую вас на мій день народження.

День народження у чаклунки був сімнадцятого. Святкували його щомісяця.

— Приходьте. Можете подарувати мені якусь дрібницю.

— Навіть не знаю, — хитнув головою веселий Бурецвіт, — що вам подарувати. Адже у вас усе є.

Ладаяра розчулено усміхнулася, підійшла до нього і опустила йому руку на плече.

— У мене все є, бо мені все дарують. Ви теж можете долучитися до доброї справи. Подарувати щось маленьке.

Вона глянула у стелю.

— Поясок із золота. Наприклад.

Усмішка сповзла із Бурецвітового обличчя.

— Е… Ви знаєте, ми, певно, не зможемо бути на святі, — з кислою міною повідомив Мереж. — У мене якраз помер дядечко. На похорон треба їхати. І взагалі, не до святкувань.

— Дядечко помер? — Ладаяра кинулася до нього, луснувши себе долонею по грудній клітці.

— Так. Тільки що есемеска прийшла.

— Бідненький, — вона з притиском погладила мого учня по голові. — Ну, тоді я не розчаклую вашого приятеля.

— Поясок… буде, — вичавив шукач. — Тільки зробіть це.

— А нащо? — обурився Мереж. — Лірино, давай його продамо комусь як є. Самі заробимо.

— Ви, звісно, можете стати моїми шанувальниками, — розтягаючи слова, промовила чаклунка.

— Вибачте?

— Співатимете мені серенади під вікнами і цілуватимете підлогу, якою я пройшлася. Місяць, може, два.

Ми перезирнулися.

— Ні, вибачте, у нас обмаль часу. Ми краще поясок вам подаруємо, — сказав шукач.

Вона обвела нас лукавим поглядом і кокетливо спитала:

— Обіцяєте?

— Так, звісно.

— Дивіться. Знаєте, хто порушить дану чаклунці обіцянку, сконає у страшних муках.

Я зітхнула.

— Ходіть за мною.

Ладаяра вхопилася за край свого білосніжного плаща, що вільно спадав з її плечей аж до підлоги, і махнула рукою в напрямку дверей.

Я взяла кошик із Дивником і почвалала слідом.

— Марнотратці! — мугикнув мій учень.

Ми пройшли довгим коридором до просторої кімнати округлої форми з кам’яним прямокутником посередині. Під самою стелею в повітрі висіло чимало скляних колбочок із різнокольоровим вмістом.

— Покладіть його туди, — наказала Ладаяра.

Я підійшла до каменюки, що нагадувала надгробний пам’ятник, вийняла з кошика капелюха з Дивником і вивалила монстра.

Дивник розпластався по каменюці й поглянув на чаклунку.

Та бурмотіла:

-…прокляття краю застрягло на особі незвичайної сили… застрягло надовго… Що нам треба?

Вона клацнула пальцями.

— Порошок чарівний із концентратом істинного вигляду… мабуть, із зіллям повернення… і зіллям звільнення… зіллям зцілення… безболісного зцілення… Порошок номер п’ятнадцять!

Одна з колбочок повільно спустилася зі стелі їй у руку.

Ладаяра відкрила колбу і з відстані кількох кроків обсипала фіолетовим пилом монстра. Той чхнув.

— Спрей номер два!

До неї злетів балончик. Вона попирскала Дивника.

— Начебто… Ніби все.

Ладаяра глибоко вдихнула.

— Нехай зійде прокляття, що не його стосувалося і що вже не діє, нехай повернеться йому справжня людська подоба!

Раптом у стелі відкрився круглий отвір і на кам’яний прямокутник полилося світло — настільки яскраве й настільки біле, що ми примружилися і затулили обличчя руками.

— О, Господи! Ні, цього не може бути! — почула я відчайдушний зойк чаклунки. — Кого ви мені привели, іроди?!

Я несміливо відвела руки, розплющила очі та ледь не вмерла.

— Чого вирячилися? Ніколи чародіїв не бачили?

На каменюці посеред кімнати гордо стояв голісінький Моротемн.

Сказати, що я була вражена, — це нічого не сказати.

— Я не зрозумів, прокляли мене в одязі, він де?

— О, Господи! Я не міг знати… — пробурмотів Мереж.

Ладаяра стояла біла, з перекошеним обличчям.

— У вас тут протяги, знаєте… — сказав їй чародій.

— О, так, звісно, — чаклунка панічно заметалася кімнатою.

— Ви… чорне носите…

Ладаяра плеснула в долоні, і за мить до кімнати влетіла чорна мантія. Чаклунка схопила її та накинула на плечі Моротемна.

Чародій загорнувся.

Я не могла повірити.

Дивник, якому Бурецвіт колись надавав по вухах.

Дивник, який жив у моїй крамниці. Обстрілював співочий кущик і малював помадою автопортрети на дзеркалі.

— Не треба мені ніякого пояска… — пролопотіла Ладаяра. — Тільки заберіть його звідси. Хай він піде!

— Яке боягузтво! — презирливо кинув Моротемн, спускаючись із каменюки. — Але я вам вдячний.

Він поцілував їй руку.

— Поясок я забезпечу. Не хвилюйтеся. Завтра моя людина вам його підвезе.

Дивник, який готував обіди, займав ванну кімнату на півдня, поцупив мій капелюх і влаштував собі з нього кубло. Дивник, який ходив із нами до клубу і носив мені каву в постіль. Це все — чародій Моротемн, який забере наші долі, тільки-но матиме таку можливість.

— Що ви робили в лісі? Ви стежили за нами. Ви не мали права за нами стежити, — різко випалила я.

— Ми з радником чекали на вас, бо знали, що вас доведеться звідти забирати. А стежити мені ні за ким не треба, мені й так відомо все, що мене цікавить. Тільки от, знаєте, чародіям не щастить…

— Звідки? Звідки відомо? Ви ж не читаєте думок. Якби не стежили за нами, ви чи ваші служки, то звідки би знали, куди ми мали приїхати? Ви порушили правила! Вам заборонено стежити за нами!

— Лірино, а чи сказано десь у правилах, що провідник має чухати чародієві пузика?

— До чого тут? Я ж не знала…

— Лірино, ми стільки пережили разом, а ви знов нудите отут зі своїми правилами!

— Та якби я знав… — сказав шукач.

Моротемн пройшов повз нас до виходу.

— Радник чекає на мене внизу. Якщо бажаєте, ми підкинемо вас додому. Чи до русалок.

— Дякую. Ми не їдемо додому, — відказала я.

— Не їдемо додому? — перепитав Мереж.

— Ні.

— А наступне завдання?

— Я вам потім поясню. Як шановний Моротемн піде.

Чародій окинув нас поглядом через плече.

— Хай щастить.

Моротемн вийшов і покрокував довгим коридором.

— Я забула… Треба було про одяг згадати у заклятті. Ви думаєте, він дуже на мене сердиться? — Ладаяра ледь на ногах трималася з переляку.

— Він не сердиться, облиште.

Насувалася екологічна катастрофа. У нас скінчився туалетний папір.

Ми з Мережем уже з півгодини бігали Місячним у пошуках бодай одного рятівного рулончика. Звичайно, туалетний папір у місті був, та мав одну особливість — на ньому були зображення Ладаяри. Мого учня це дуже дратувало, і він користуватися таким папером відмовлявся. Щоб хоч якось відволікти його від сумних думок, а завела розмову про мистецтво.

— Ти ще малюєш, Мереже?

— Ні, — відмахнувся він.

— Ні?

— Я тепер фотографую.

Ми зайшли до крамниці, що називалася «Ладаяра любить спорт».

— Доброго дня, — привітався Мереж до продавця. — У вас є туалетний папір?

— Ні. Це ж спортивний магазин. Тут усе для спортсменів.

— Ну то й що? Покажіть мені хоч одного спортсмена, який обходився би без туалетного паперу!

Продавець скривив губи і похитав головою.

— Далі по вулиці є крамничка. Спитайте там.

Ми знову вискочили надвір.

— Фотографуєш?

— Так. Роблю чорно-біле фото.

— Ага. Чорно-біле…

Ми зайшли до наступного магазину.

— У вас туалетний папір є?

— Звісно, є, — посміхнулася продавщиця.

— Без Ладаяри? — уточнив Мереж.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— Папір без Ладаяри?

— У нас нічого не буває без Ладаяри, — сказала продавальниця, підозріло оглядаючи нас.

— Ясно.

Ми попрямували до виходу.

— Хочеш подивитися? — спитав мій учень.

— Що?

— Знімки.

— Так.

— Шановні, здається, у мене є те, що вам треба, — зашипів хтось поруч.

Ми обернулися. Біля нас звідкілясь взявся вбраний у сіре тип.

— Здається, ви питали про папір без Ладаяри? — тихо сказав він, нервово озираючись.

— Так, туалетний папір, — поправив Мереж.

— Ви знайдете його в моїй комірчині. Ходімо.

Ми вийшли за сірим типом.

— Це недалеко.

Він повів нас вузькими провулками, аж доки ми не дісталися брудної кособокої хати. Чоловік відчинив двері, і ми увійшли до темного приміщення.

— Нічого не бачу, — прошепотіла я.

— Хвилинку.

Він зачинив за нами двері, а лише потім увімкнув світло.

— Скільки вам рулонів? — діловито поцікавився хазяїн, знімаючи сірого плаща.

— Два-три, — сказав Мереж. — Це, мабуть, нелегально?

— Авжеж, нелегально, дивні ви люди. Де ж тут візьметься легальний туалетний папір без її пики?

Він відгорнув килим з підлоги, відкрив люк і сходами спустився у нетрі підвалу.

— Допомогти? — спитала я.

— Ні, — долинуло знизу.

Чоловік виставив на підлогу біля люка картонну коробку та за кілька секунд вибрався сам.

— Дивіться: серветки, паперові носовички, туалетний папір, жіночі гігієнічні прокладки… і все це без Ладаяри! — розповідав господар, розкриваючи коробку.

— Непогано, — прокоментував Мереж, взявши до рук рулончик. — А це що, ціна? Чи не забагато як для туалетного паперу?

— Я ризикую своєю шкурою, хлопче, провозячи це сюди, — вагомо прошепотів чоловік.

— Не торгуйся, Мереже, — сказала я, дістаючи гроші. — І ще за сумку з вас.

— За сумку?

— Ну, ви ж не в руках це понесете.

За десять хвилин ми постукали у двері нашого готельного номера. Відчинив Бурецвіт. Мереж тримав у правій руці стару спортивну сумку.

— Можеш нас привітати, — сказала я. — Ми щойно нелегально придбали туалетний папір.

— Якщо ти хотіла мене здивувати, то тепер це зробити важко.

— Ходімо в кав’ярню навпроти, — запропонував мій учень, зажбурнувши сумку всередину. — Поїмо перед наступним завданням.

Ми втрьох сиділи у кав’ярні, я гортала дитячий журнал, куплений моїм учнем, великим шанувальником преси.

— Бурецвіте, ось тобі ще загадка. Дитяча. У ставку плавало сім качок. Три з них пірнули. Скільки качок залишилось у ставку?

— Три, — сказав шукач, відсуваючи спорожнілу тарілку.

— Чого це?

— Бо вони вже ніколи не виринули, — пояснив Мереж.

— Хлопці, здається, вами оволодівають песимістичні настрої… ми повинні бути бадьоріші!

— Цей Медлий, до якого ми збираємося, він наче того… — промимрив Бурецвіт.

— Того? — перепитала я.

— Хворий на всю голову, — сказав Мереж. — Я теж чув про нього.

— Він відає долі, — повідомила я.

— Он як? — шукач підвів брову.

— Так.

Я відклала журнал і відпила своє какао.

— То він ніби оракул? У нього професія така? — поцікавився мій учень.

— Так.

— Не хотів би я таким займатися…

— Мереже, а чим би ти хотів займатися? Взагалі, в житті? — раптом спитала я.

— Не знаю…

Зазвичай, коли люди відповідають на таке запитання «не знаю», це означає, що вони добре знають, але не хочуть говорити.

Втім, у цьому випадку це дуже скидалося на правду.

Раптом на наш стіл впала тінь. Ми підвели голови.

— І як вам не соромно було купувати контрабандний туалетний папір? — похитав головою Моротемн.

Шукач став повільно підводитися.

— О, не турбуйтеся, — зупинив його жестом чародій. — Я взяв стілець від сусіднього столика. І він справді впхав стільця межи мною та Мережем і всівся на нього, ніби так і треба. Бурецвіт обпік його гнівним поглядом.

Мене аж пересмикнуло. Мереж трохи зблід.

— Що ви тут робите? — спитав шукач.

— Вирішив скласти вам компанію, — відгукнувся він, присуваючись ближче до столу.

— Ви не повинні так робити, — зауважила я.

— Знаєте, що справді непокоїть мене, Лірино? Хто ж тепер годуватиме вас обідами?

— Ну… — розгубилася я, бо це хвилювало і мене також.

— Ви хочете, аби ми вас кухарем найняли? — спитав Мереж.

— Ні, — відказав Моротемн. — Проте я хочу поділитися із вами відомостями.

— Справді? Якими? — спитала я. Він був незвично близько, в мене від того розбігалися думки.

— Та гора, де ви мусите шукати могилу, називається Синьою.

— Синя гора? Звідки ви знаєте?

— Розумієте, так вийшло, що я чув підказки пані Мрії, і слухав я їх значно уважніше за пана Бурецвіта. Як щодо розгадування ребусів, то шукач, на жаль, аж ніяк не такий вправний у цьому.

Тому, гадаю, ви мусите повірити мені як найрозумнішому із зацікавлених сторін. Каву, будь ласка!

— Бурецвіте, сядь, — тихо сказала я шукачеві, що досі стовбичив над нами на напівзігнутих ногах.

— Найрозумнішому? — перепитав Мереж.

— А ви як гадаєте, хто тут найрозумніший?

— Я тут найрозумніший, — не розгубився Мереж.

— Лірино, як тобі подобається цей нахаба? — гиготнув чародій.

— А що, — сказала я. — Файна відповідь, нікого не образила.

— У моїй голові більше сотні голів, — по-доброму так посміхнувся Моротемн, гіпнотизуючи мене своїм поглядом. — А ви знаєте, кількість переходить у якість. Подобаєтеся ви мені, Лірино. І доля у вас, певно, цікава.

— Нічого цікавого, — запевнила я.

— На все добре, — раптом вимовив чародій, підвівся і швидко вийшов з кафе.

Бурецвіт, нарешті, опустився на свій стілець.

— Це вже занадто, — сказав він.

— Запиши про всяк випадок у свій нотатник, — порадила я. — Гора називається Синьою.

— Я запам’ятав.

— Каву замовляли? — спитала офіціантка, що якраз підійшла з тацею.

Ми сиділи в номері 105 готелю «Ладаяра» в місті Місячному і ще не могли оговтатися від шоку. Було тихо й нудно, мені явно бракувало Дивника. Коли ми їхали до Ладаяри, мене втішало, що Дивникові так буде краще, у справжній, людській подобі. Зараз це мене вже зовсім не тішило.

Ми не поїхали додому, бо все для наступного завдання я мала з собою, тож не було сенсу гаяти час. Я мала приготувати зілля Миті й навчити готувати його Мережа. Він виявився значно здібнішим до цього, ніж я очікувала. Тож ми швидко впоралися.

— Лірино, мене завжди цікавив економічний аспект питання, — Бурецвіт присів на ліжку біля мене. — Ти ж не безкоштовно це робиш. Тобто, провідникам теж за щось жити треба.

— Звісно, не безкоштовно, а за нормальний такий чималенький гонорар. І учневі провідника, якщо він є, теж дещо перепадає, — посміхнулась я до Мережа.

— А хто провідникові цей гонорар виплачує?

— Ти. Тобто шукач. Після того, як знайде орхідею.

— Ага… а-а… а якщо в мене, тобто в шукача, грошей не буде? — розвів він руками.

— Будуть у тебе гроші. Як орхідею знайдеш.

— Де ж я їх візьму?

— Ну, — я пересмикнула плечима. — Підеш до банку і візьмеш.

— Я так зрозумів, ти не про кредит кажеш, — сказав шукач, потираючи обличчя.

— Ні, не про кредит.

— Значить, прийду і візьму. Ось так просто?

— Ага.

— Чому ж тоді власники орхідей ще не розграбували всі банки?

— Бо гроші їм не дуже треба.

— Зачекай. А якщо шукач віддасть орхідею чародієві? Що тоді?

Я стиснула губи.

— Ну… тоді гонорар виплачує чародій.

Бурецвіт різко розвернув мене до себе і крикнув:

— Себто, ти зараз працюєш на чародія?!

— Я ні на кого не працюю. — Я скинула його руки з плечей. — Моє завдання, аби ти квітку знайшов.

— Чорт!

Мереж, що слухав мовчки, підійшов до нас.

— А якщо він її не знайде?

— Тоді нам із тобою, Мереже, майже нічого не світить.

Тільки невеличка компенсація. Її виплачують русалки. Бо це, як уважається, найбільшою мірою їхня провина, якщо шукач не знайшов орхідеї. Або провина, або вони цього від самого початку не бажали. Від цього теж ніхто не застрахований.

Я поглянула на Бурецвіта.

— Якщо це тебе заспокоїть, то я не мала наміру нічого приймати від Моротемна.

— Русалки… — бурмотів шукач. — То, може, вони примушують мене все це робити знічев’я, задля власної розваги?

Рано чи пізно до них усіх починає доходити.

— Так, Бурецвіте, всі ці випробування не вищий розум вигадав, їх повинаходили русалки. У них свій погляд на життя, вони живуть по шістсот років. У них є своя теорія щодо того, як готувати людину до отримання орхідеї.

— Готувати людину до отримання орхідеї? — перепитав він.

— Пересічна людина, не підготовлена, вона з глузду з’їде, якщо її отримає.

— Чому?

— Як би ти себе почував, якщо б точно знав, точно, що будь-яке твоє бажання може здійснитися? Для цього, можливо, треба дещо зробити, але тебе ніхто й ніщо не стримує.

— Добре.

— Так лише здається…

— Гаразд. Але до чого тут усі ці завдання? Мене просто постійно виставляють ідіотом.

Я посміхнулася.

Завдання перше. Воно в усіх однакове. Коли людина отримує орхідею, для неї більше не існує жодних правил. Для того, щоб спілкуватися з іншими людьми, вона може обрати чи встановити будь-які. Взагалі-то це досить важко збагнути. Той, хто не впорається з першим завданням, навряд чи це колись зрозуміє.

Усі інші завдання, крім четвертого, із зіллям Миті, добираються конкретними русалками для конкретного шукача. Тому тут усе залежить від власних збочень русалки.

Наші русалки найбільшою проблемою людей, яка не дає їм бути цілком вільними, вважають самомилування. Це виявляється, зокрема, у прив’язаності до матеріальних об’єктів, які уособлюють для людини її вагомість (від фотознімків власної пики (торса, ніг), винагород і медалей до записника з іменами всіх коханок, колекції автографів відомих людей та альбомів із побажаннями друзів). Взагалі, прив’язаність до матеріального — це, на думку наших русалок-близнюків, не гідне людини, яка хоче заволодіти орхідеєю. Крім того, самомилування — це й прагнення завжди добре виглядати в очах інших. Тут мається на увазі не зовнішність (обрані не повинні зважати на неї), а, власне, поведінка. Тут, до речі, ця проблема перетинається із іншою.

Ще одна проблема людей — це страх. Страхи бувають різні. Із численних анкет наші русалки дізналися, що найбільше Бурецвіт боїться, по-перше, власних легковажних вчинків із жахливими наслідками (наприклад, програти в казино всі статки), а по-друге, публічної ганьби.

Шукач не має бути скутий такими дрібними острахами, тож русалки розпочали своє знущання.

Чи праві вони були, чи ні — не мені вирішувати. Усе третє завдання було спрямоване на подолання не лише цих двох проблем, а ще й третьої. Річ у тім, що третьою проблемою людей, а надто обраних, наші русалки вважають… почуття власної безвинності.

Усім відомо, що люди часто зневажають, принижують і карають когось тільки на тій підставі, що він зробив те, чого вони не робили. Щось, ймовірно, лихе. Можна згадати, наприклад, як ставилися в минулі часи до жінок, що народжували поза шлю бом. Тому, як це не парадоксально, але наші русалки вважали, що почуття цілковитої власної безвинності призводить до почуття винятковості, робить людей жорстокішими та обмеженішими.

Третє завдання було ще й перевіркою. Перевіркою того, наскільки далеко він зайде за таких умов. Умов, коли йому не тільки дозволено, а й наказано когось обдурити.

У русалок був певний ідеал шукача, якого, правда, ще ніхто ніколи не досягав. Та й самі вони були від цього ідеалу далекі. Але метою близнюків було розширити його погляд на світ і допомогти шукачеві визначити головні пріоритети, які спрямовуватимуть його, коли всі інші орієнтири зникнуть.

Звісно, не кожен може пройти шлях шукача. Для цього треба мати чисте серце та засрані мізки.

— Бурецвіте, я гадаю, насправді ти все розумієш. А якщо не зовсім, то збагнеш згодом. Бурецвіте, вже час. Мереже, неси сюди склянку.

— Мені просто треба випити?

— Так, пересядь у крісло.

Це четверте завдання, найкоротше, однакове для всіх. У принципі, від шукача тут нічого не вимагається. Треба тільки випити зілля Миті. Після цього шукач переживає у своїй уяві момент, про який він найбільше мріяв, якого найпалкіше бажав. Переживає так, ніби це реальність, вважаючи його за реальність.

Тут є два моменти. По-перше, пережити омріяну мить — це вже неабияке випробування та унікальний досвід. По-друге, після цього припадає повернутися на землю й усвідомити, що то була лише ілюзія.

Це — теж унікальний досвід. Принаймні так ми пояснили шукачеві.

Задзеленчав телефон. Я взяла слухавку.

— Ну, як там? — спитав русалка. Було чутно, як він щось жує.

— Ми готові.

— Угу. Стартуй.

— Бурецвіте, пий, — кинула я шукачеві.

— Все не обов’язково, — підказав русалка.

— Все не обов’язково.

— Хоча б кілька ковтків.

— Хоча б кілька ковтків, — повторила я.

Мереж простягнув шукачеві склянку. Той відпив трохи.

— Лови склянку, — сказала я Мережу.

Той швидко її відібрав, якраз вчасно. Рука Бурецвіта безвільно обвисла. Очі заплющилися, голова впала на спинку крісла.

Я відвернулася, щоб не бачити його зблідлого обличчя.

Мереж, навпаки, всівся по-турецьки на підлозі якраз перед шукачем і не зводив з нього очей.

Русалка сопів у слухавку.

— Ну як? — спитав він.

— Нормально, — відгукнулася я.

— Що, вже?

— Так, він готовий.

— Я тобі казав, щоб ти віддала мені того Дивника.

Я мовчала.

— Ми зуміли би витягнути з нього, хто він такий. Ми з ним розібралися б.

Русалка відкусив щось і знову почав жувати.

— Мереж швидко навчився зілля робити? — спитав він із напханим ротом.

— Так, у нього талант.

— Я так і думав.

— Все, — повідомив мій учень.

Я глянула на Бурецвіта. Він сидів застиглий, блідий, із витріщеними очима, ніби прокинувся на іншій планеті.

— Все, — продублювала я русалці.

— Гаразд. Крок уперед.

У слухавці запікало. Ніколи він не прощається.

Наступного ранку ми дісталися Небес. Небеса — то було селище, де жив такий собі Медлий. Етимологи вважали, що колись воно, певно, вміщалося на одному пагорбі, тоді його так і назвали через піднесеність над рівниною.

Медлий мав стати нашим наступним кроком. У чаклунському світі він був особистістю відомою. Колись його вдарило струмом, і відтоді він відає людські долі.

Медлий виявився чоловіком гостинним та балакучим. Він почастував нас кавою, нагодував пиріжками і весь час гомонів.

— Я так люблю оце, знаєте, коли приїздять до мене і шукач, і провідник, і навіть учень провідника… Усі втрьох… Так весело…

Ми ввічливо посміхалися, поки він підливав нам кави.

— Нас скерувала до вас Мрія, — почала я.

— Мрія? — здивувався Медлий. — Ви про мене мріяли? О… як приємно!

— Гм… Мрія — це жінка. Хіба ви не знаєте її? Вона — охоронець місця мрії.

— Ах, так! Мрія… — Медлий насупив брови і закивав. — Згадав. Справді, я її знаю. Таке кумедне ім’я… Ви не ображайтеся на мене. Це все мій склероз.

Він торкнувся рукою чола і засміявся.

— Мій склероз. Ха-ха! Ви знали, що склероз — це професійна хвороба оракулів? Хіба ж усе це в голові втримаєш, ой…

Медлий зморщився й махнув рукою. Я співчутливо посміхнулася. Шукач збентежено поглянув на мене.

— До речі! — вигукнув Медлий. — Я щось згадав!

— Як добре, — промовив Мереж.

— Одну історію, — Медлий підніс вказівного пальця до носа. — Цікаву історію…

— Яку? — спитала я.

— Одна жінка… здуріла через свою кицю.

— Справді?

— Так. Кішка поїла котлети, жінка й викинула її з хати. Киця блукала вулицями, доки її не забрала додому одна дівчина, до якої киця підлестилася. А та дівчина — вона була племінниця тітки, що вигнала кицю. Тітка прийшла раз до племінниці, побачила кицю й обурилася. Вона сказала, що то її киця, що вона хоче повернути її. А насправді знову викинула.

— Але чому? — здивувалась я.

— Ох, знали б ви ту тітку. Вона як на когось зло мала, то вже не могла заспокоїтися.

— А далі?

— Киця блукала, доки не зустріла самотнього дідуся. Він взяв її додому. І дідусь цей був батько тітки. Прийшла вона до батька і… озвіріла. Знову забрала кицю і знову викинула. Але ж кішка не дурна, вона знайшла собі ще одного хазяїна.

— Родича тітки? — спитала я, відкусивши пиріжок.

— Ні. Її шефа на роботі. Шеф схотів поїхати на море і попрохав тітку взяти до себе його кішку, доглянути її.

— Вона погодилася?

— Йому не відмовила. Він привіз їй кицю… і отоді вона здуріла.

— Геть?

— Ага. Померла у психлікарні. Чули про таку історію?

— Ні.

— Звісно, ні, — знову нахмурив чоло Медлий, — це ж за десять років тільки буде…

— А нас це як стосується? — спитав Мереж.

— Ніяк, слава Богу, — посміхнувся господар.

Мереж гмикнув. Я жувала пиріжок, намагаючись збагнути, до чого веде цей провидець.

— Це я про що… — Медлий посадив собі на коліна великого й товстого сірого кота, що тільки-но зайшов до кімнати важкою ходою. — Кицьок ображати не можна.

— Це дуже цікаво, — сказав Бурецвіт, — але ми маємо до вас питання.

— Справді? — зрадів Медлий. — То питайте.

Він почухав кота за вухом.

— Я хотів би дізнатися про свою… гм… долю, — промовив Бурецвіт так, що неясно було, чи справді він цього хотів.

— Яку? — спитав Медлий.

— Тобто? — не зрозумів Бурецвіт.

— Яку, котру долю?

— Мою долю, — знизав плечима шукач.

Медлий здійняв брови, наче не міг збагнути, про що йдеться.

— Назви ім’я, — сказав він.

— Бурецвіт, — промовив шукач.

— А! Ти її загубиш, — так само радо повідомив Медлий.

Ми всі мовчки вп’яли в нього погляди.

— І долю загубиш, і орхідею, — продовжував хазяїн, пестячи кота. — Ти не гідний ними володіти. Ти все втратиш.

— Звідки ви… тобто, чому не гідний? — роздратовано вигукнув Бурецвіт.

— Вона належатиме тому, кому й має належати.

— Але чому?

— Бо вона так зробить.

— Як? Хто?

— Як хто? Вона. І він хитнув головою в мій бік.

— Лірина? — шоковано перепитали шукач і Мереж.

— Не просто Лірина, а Лірина Сонніч, — Медлий підморгнув мені.

Вдихуване повітря ніби застрягло в моїй глотці.

— Вона припуститься якоїсь фатальної помилки? — спитав мій учень.

— Чому ж помилки. Вона все правильно зробить.

— Цього не може бути, — захитала я головою.

— Може, але це нецікаво, от ви послухайте одну історію, яку я маю вам розповісти…

— Вибачте, — Бурецвіт підвівся, — але ми вже підемо.

— Ні, що ви, я ж іще… — Медлий хотів піднятися, але не насмілився скинути кота.

— Це не має значення, — хитнув головою Бурецвіт.

— Має, адже ви за цим прийшли. Мрія, вона вам сказала…

— Я…

— Сядьте! Сядьте, і не треба сердитися на мене. Це — коротка історія.

Шукач опустився на стілець. Кіт, потурбований суперечкою, невдоволено глянув на нього.

— Колись давно жив чоловік, якого звали Тіньслів, — сказав Медлий. — Він зрадив свою коханку, одружився з іншою жінкою. Та коханки йому краще було б не зраджувати, бо була вона чаклункою і прокляла рід Тіньслова. Відтоді в їхньому роді завжди серед дітей кожної родини був син-зрадник. А щоб не позбувалися вони синів своїх, сказала чаклунка, що колись має народитися хлопчик, що зніме прокляття і прославить рід.

— Що значить — син-зрадник? — похмуро поцікавився Мереж.

— Його важко було визначити, він був не гірший за інших дітей, але одного дня він зраджував своїх батьків і всю родину.

— Страшне прокляття, — сказала я.

— Так, але яке нам діло… — почав Бурецвіт.

— Заспокойтеся, невже я погано розповідаю?

— Ви тільки-но сказали мені, що я втрачу свою долю, який мені зиск тепер слухати ваші байки?

Медлий осудливо поглянув на шукача. Його кіт зробив те саме.

— Ти мене не зрозумів. Ти не втратиш своєї долі.

— Ви хвилину тому…

— Слухай мовчки, — наказав Медлий.

— Але ж ви…

— Він правий, тут є дуже дивна суперечність, — утрутився Мереж. — То втратить він чи не втратить?

— Втратить.

— Ви знущаєтесь?! — вигукнула я.

— Ви будете слухати мою історію? — господар починав сердитися.

Ми принишкли.

— Вони от що вирішили. Не мати більше ніж одного хлопчака в родині. Тоді це був би або Очікуваний, або зрадник. Вони були би щодо нього завжди насторожі. Але вони помилилися. По-перше, варто їм було таке вирішити, як народжувалася двійня чи навіть трійня хлопчат, по-друге, варіант «або, або» не спрацьовує.

— Чому ж? — буркнув шукач.

— Бо один хлопчак міг поєднувати в собі обидві функції.

— Як? Бути і зрадником, і тим, хто звільнить від прокляття і прославить рід? — розгублено перепитала я.

— Так.

— Але як це можливо?

— Отак. Суперечність, на суперечностях світ стоїть. Так от.

Цей хлопчик уже народився, — Медлий задоволено всміхнувся, ніби цей факт мав нас дуже тішити. — І ще не помер, — додав він і оглянув нас із очікуванням.

— То й що? — спитав Мереж.

— Щоб ви знали, — сказав Медлий.

— А ми тут до чого?

— Ні до чого. Але ж це цікава історія, правда? — він заусміхався.

— Це — вся історія? — уточнила я.

— Так. Поки вся. Як вам пиріжки?

Ми перезирнулися.

— Що, не смачно? — здивувався Медлий.

— Смачно.

— Дякую, сам готував. Ну, можете бути вільні.

— Ні, чи він нормальна людина, га? — бісився Бурецвіт.

— Добряче його тоді струмом струсонуло, — сказав Мереж, що сидів за мною.

Ми їхали автобусом до залізничного вокзалу.

— Тобі щось говорить це прізвище, Тіньслів? — спитала я Бурецвіта. — Може, це твій пращур?

Шукач пирхнув.

— Навряд.

— Я не можу збагнути, до чого він розповів цю історію, — нервувалася я.

— Він — псих, — заявив Мереж.

— Але ж це Мрія нас до нього скерувала.

Бурецвіт насуплено дивився у вікно. Нам, певно, слід було б обговорити пророцтво, але він не виявляв жодного бажання це робити. Навіть не глянув на мене, хоч скільки я на нього витріщалася.

— Бурецвіте, після того, що він нам наговорив, я не вважаю за можливе залишатися твоїм провідником, — все ж оголосила я.

— Після того, що він нам наговорив, я не вважаю за потрібне лишатися шукачем, — відповів він мені в тон.

— Промовлене пророцтво можна змінити, — поспіхом запевнила я. — Тепер ти знаєш, чого тобі слід остерігатися. Мене.

— Оракул теж мені… Що? Лірино, де я візьму іншого провідника?

— Ти сам упораєшся.

— Я? Впораюсь? Ти чула, що мені напророкували? — обурився він.

— Ти вважаєш себе приреченим? І що далі — ми припинимо все це? — запитав Мереж.

— Ні. Мені самому цікаво стало, до чого воно все йде, — сердито відказав шукач.

— А ти, Лірино, як уважаєш? Пошуки мають тривати? — поцікавився мій учень.

— Хай вирішують русалки, — втомлено промовила я.

Була вже одинадцята година вечора, коли ми приїхали. Я тихенько повернула ключ у замку і прочинила двері.

— Що таке? — не второпали квітки-автовідповідачі.

— Світло… — сказала я.

Миттєво ввімкнулося світло, і ми зайшли до торговельної зали.

— Вони поверну-улися-я! — шалено заверещали водорості.

— Привіт, мої зелененькі, як ви тут?

Рослини попрокидалися та здійняли ґвалт.

— Я скучив! Я страждав! О-о-о! — доповіло плакуче деревце.

— У-ля-ля! — вигинався в усі боки співочий кущик.

— Повернулися! Приїхали! — шуміли водорості.

Рожеві кактуси ледь не повискакували з горщиків. Навіть нарцис дивився не в люстерце, а на нас. Бурецвіт пішов обійматися з плющем-душителем, Мереж потис гілочку плакучому деревцю, а те луснуло його іншою по плечу.

— Лірино-о! — співав співочий кущик, поки я лоскотала йому листячко.

— Лет — вона нас не так добре доглядає, — скаржилися водорості. — Не крутить нам мультики. І не спить із нами.

Справді, дівчини в крамниці не було.

— Хо-хо-хо! — веселився співочий кущик.

— Ну от. Ми вдома, — сказала я та пішла телефонувати русалкам. Я розповіла їм про пророцтво.

Русалки вирішили, що ми маємо йти далі.

— Чекаю на вас завтра у нашій резиденції. Не парся. І короткі гудки.

Наступного дня ми всі втрьох прибули до палацу.

— О, давно вас не бачив, малеча, скучив, можна сказати! — виголосив русалка, розвівши руки, ніби для обіймів, коли ми зайшли до зали.

— Привіт, — буркнула я.

На моє здивування, крім одного русалки, що стояв посеред зали, присутній був і інший. Він сидів у своєму кріслі під плакатом «Русалки врятують світ».

— Дивися, брате, вони якісь смутні, — сказав стоячий русалка. — Нічого, ми приготували для вас веселюще нове завдання.

— Сідайте, — сказав інший з-під плаката. — Бачте, ми купили новий диван.

Справді, два хиткі стільці заступила канапа, щоправда, аж ніяк не нова, але, звісно, зручніша за своїх попередників.

Ми всілися. Русалка теж доєднався до свого брата, зайнявши ліве крісло.

— На нашому шляху чимало перепон, — розпочав правий русалка. — Спершу виявилося, що ви весь час тягали за собою чародія, тепер ще це дивне пророцтво.

— Ага, — кивнув лівий русалка. — Ситуація серйозна.

— Та ми вже близько до фінішу, і ніщо нас не зупинить.

— Вас не зупинить, — поправив лівий русалка, — бо я бігти нікуди не збираюся.

— Тож отримуй нове завдання — і вперед, Бурецвіте. Весело й завзято виконуй.

— Гаразд, — згодився шукач.

Русалки перезирнулися.

— Твоє нове завдання, — вів далі правий русалка, — закохатися в дівчину.

— Що? — сказав Бурецвіт після паузи.

— У дівчину закохатися, — повторив лівий русалка.

— Ну, ви збоченці, — проказала я. — Є трохи, — не став відпиратися лівий русалка.

— Як? — не міг утямити шукач. — Що це означає?

— Ну, в енциклопедії почитай, що означає, — порадив правий русалка.

— Ви хочете, щоб я закохався у дівчину за вашим наказом?

— Весело й завзято, — бухтів Мереж.

— За нашою вказівкою, — поправив лівий русалка. — За нашою порадою, так би мовити.

— Як? Як це можливо? — обурилася я.

— Такі речі не робляться на швидкість, а часу мало! — сперечався Бурецвіт. — Такі речі взагалі мені непідвладні!

— Так і є, — кивнув правий русалка.

— Кохання дається вищими силами, не можна змусити себе покохати, — доводив шукач.

— Ти бач, а він тямить, — кинув лівий русалка своєму братові.

— Та й взагалі, після історії з донькою чародія я навряд чи зможу ще раз когось полюбити, — не вгавав Бурецвіт.

— У тім-то й річ, — сказав правий русалка. — Ми тебе ще залюбки послухали б, але це, власне, не обговорюється.

— Ви геть здуріли? А що, як наступного разу ви накажете мені закохатись у хлопця?!

— Та ні, — заперечив лівий русалка. — Я знаю, що це неможливо, бо ти давно і безнадійно закоханий у мене! Га-га-га! — Ідіот, — зітхнула я.

— Ми не накажемо тобі такого, бо це… — правий русалка глянув на брата, — бо це, власне, останнє завдання.

— Справді? — перепитав Мереж.

— Так, шукач може поєднувати його виконання з подальшими кроками у пошуках. Але доки він не назве нам імені своєї коханої, орхідеї не отримає.

— А ми ще перевіримо його отими Лірининими квітками, що в’януть від брехні. Аби сам побачив, як збреше. Все. Йдіть, працюйте.

— Бурецвіте, — сказала я, — будь ласка, поясни, що тобі треба.

Ми сиділи одне навпроти одного за столом у моїй крамниці. Рослинки так скучили, що тепер не відпускали нас від себе. Біля моїх ніг, обійнявши вітами, розхитувалися плакуче деревце та співочий кущик. У кутку шепотілися балакучі водорості.

— Я хочу, щоб ти допомогла мені. Я шукатиму дівчину скрізь. Зокрема, я хочу, щоб ти запропонувала мені кількох своїх подруг.

— Гм… — я потарабанила пальцями по столу.

— Ти розумієш, про що я. Ти, Лірино, знаєшся на людях, то, може, знайдеш мені когось.

— У мене не так багато подруг, і чимало з них уже одружені.

— Це нічого. Мені ж тільки закохатися.

Шукач, схоже, справді розраховував на мене.

— Ну, а яка вона має бути, дівчина?

— Ну, бажано, повнолітня. Чи це необов’язково?

Я заплющила на мить очі.

— Бурецвіте, які дівчата тобі подобаються?

Шукач скривив вуста і здійняв брови.

— Бурецвіте…

— Різні, — сказав він. — Всякі…

— Я спробую щось зробити.

— Дякую.

Мереж уже діяв.

— Я відразу розпізнаю людей з потенціалом. Знайду тобі когось, — пообіцяв він шукачеві.

Тепер мій учень по півдня вештався вулицями, чіплявся до дівчат, казав, що він проводить соціальне опитування, ставив дурні запитання та брав у них номери телефонів. Не знаю, чи могло це допомогти Бурецвітові, але сам Мереж уже на самоті не пропадав.

— От тільки починати варто не з цього, — сказала я шукачеві.

— Тобто?

— Розумієш, щоб закохатися, треба мати певний настрій.

Романтичний такий, ну… розумієш? Треба захотіти закохатися.

Ну, може воно й не так, але якщо ми вже робимо це на швидкість…

— Я зрозумів.

— Так от, тобі треба зробити щось з собою. Налаштуватися на потрібну хвилю.

Бурецвіт невпевнено кивнув.

— Як?

— Ну, не знаю, почитай щось, фільм подивись, музику послухай таку… щоб закортіло закохатися. Подивися на закохані пари… — я багатозначно поводила руками в повітрі, — створи собі настрій.

— Добре. Спробую.

— Спробуй.

— Точно! — гукнув Мереж із кухні.

— Га?

Мій учень прибіг із купою глянцевих видань і вивалив їх на стіл.

— Тримай-но, журнали почитай.

— 50 знаменитостей з четвертим розміром бюсту… — прочитала я. — Мереже, ти здається, неправильно зрозумів завдання.

Бурецвіт із цікавістю посунув до себе один номер із напівголою мулаткою на обкладинці.

— Шукачеві сказали закохатися, а не… Ти тримав це на кухні?

— У тій шафці, де ти хотіла зберігати борошно, — Мереж знизав плечима. — Борошна там усе одно нема.

— Це не годиться. Забери це, — наказала я.

— Як скажеш, — зітхнув мій учень, збираючи журнали.

— Борошно? — перепитав шукач.

— Бурецвіте, ти второпав, що тобі робити?

— Так, — він підвівся. — Піду дивитися фільм про кохання.

— У мене є дещо! — гукнув Мереж із півдороги до кухні.

— Мереже!

— А що таке? Ви, жінки, вважаєте, що лише ваше розуміння романтики правильне!

— Не в тім річ.

— Коли подивишся свій фільм, — сказав мій учень, повернувшись із кухні, — зателефонуй цим кралям.

Він поклав перед шукачем папірець із іменами й телефонами.

— Я спитав їх, чи мріють вони зустріти своє кохання, вони сказали «так».

— Познайомити мене з хлопцем? — здивувалася вона.

— Дуже файний хлопець. Дуже.

— Справді?

— Так.

Я намагалася бути переконливою. Перла стенула плечима і примружилася. Вона лежала у своєму ліжку на неприбраній постелі, вбрана у блідо-рожевий халат.

— Чого раптом мене з ним?

— Ти знаєш, коли бачу його, згадую про тебе. Мені здається, ви дуже пасуєте одне одному, — сказала я й почервоніла, бо Перла вміла відчувати брехню.

— Ну, не знаю… А як він ззовні?

— Симпатичний.

— Це значить, уже без вугрів?

— Кажу тобі, він гарний.

Я присіла на її ліжко.

— Влізай, — сказала вона.

— Я ж у вуличному одязі.

— Нічого. Ну, що ж, можу познайомитися, справа нехитра. Якщо він такий файний, чого ти його не окрутиш?

— Не мій тип.

— Тоді обмін, — запропонувала вона.

— Що?

— Я теж декого для тебе маю, — Перла пограла брівкою.

— Ні…

— Щоб було чесно. Коли ми це влаштуємо?

Вона сіла й присунулася до мене.

— Хоч сьогодні, — сказала я.

— Яке сьогодні? Нам ще до ладу слід себе привести.

— Тобто?

— Зробити зачіску, манікюр, педикюр… — заторохкотіла вона.

— Педикюр?

— Так.

— Люба, — я зняла капці та влізла на її ліжко з ногами. — Чомусь я впевнена, що ані мій Бурецвіт, ані той мачо, що ти його для мене заготувала, педикюр собі для побачення не робитимуть.

— От бачиш! У нас із тобою вже перевага. Вони в нас просто закохаються. З першого погляду.

— Якби ж то!

— Побачиш.

— Завтра, — сказала я.

— Добре. А… чому ти поспішаєш?

— Страх як хочу побачити мого майбутнього кавалера.

— Зробимо.

— Перло?

— Що?

— А без педикюру ніяк?

Вона зібрала моє волосся у хвіст і сказала:

— Робитимеш те, що я тобі скажу. Хоч один день у житті. А я буду мила із твоїм Бурецвітом.

— Треба його вразити, — сказала я.

— Авжеж.

— Бурецвіт дівку привів, — попередив Мереж, відчиняючи мені двері.

— Що?

— Дівча привів.

— Нащо?

— Закохатися хоче.

— І що вони роблять?

— Він її вже півгодини розпитує про родичів, близьких і дальніх. Вони в його комірчині.

Я прислухалася. Справді, з шукачевої кімнати долинали уривки розмови та смішки. Я подалася туди. У нерішучості стала біля зачинених дверей.

— Моя бабуся… ха-ха… кажуть, німфоманка була.

— Ого… Хто каже?

— Дідусь.

— А вона хоч не ворожка була?

Дівчина залилася сміхом.

— Ні? — допитувався Бурецвіт.

— Ні…

— Це добре. Піду пошукаю другу пляшку.

Він вискочив на коридор.

— Лірино?

— Це хто там? — спитала я.

— Це — кандидат. Причому перспективний.

— А що, все непогано просувається, — прокоментував Мереж, який тільки-но підійшов. — Бач, як у нього блищать очі.

— Вона тобі не потрібна, — сказала я.

— Що?

— Я знайшла тобі дівчину, хорошу дівчину. Ця не годиться.

— Лірино, що ти кажеш! Я маю закохатися, а в кого — то моя справа.

— Справа спільна.

— Та що з тобою?

Я зазирнула до кімнати.

— Якесь у неї обличчя не інтелектуальне, — прошепотіла я.

— Ну і слава Богу, — сказав Мереж. — Бракувало нам тут іще однієї інтелектуалки.

— Що це значить? — обурилася я.

— Бурецвіте! Котику! — покликала дівчина.

— Жах який, — просичала я.

— Няв! — відгукнувся Мереж.

— Стулися, — шикнув Бурецвіт.

— У тебе завтра важлива зустріч. Я робитиму через це педикюр, — сказала я.

— Що?

— У тебе завтра ввечері побачення з розкішною жінкою, дурню!

— Тихіше! Лірино, у мене на завтрашній вечір вже є плани.

— Як?

— Мереже, у нас є ще пляшечка чогось? — допитувався шукач.

— Бурецвіте, закохуватися сп’яну недобре, протверезієш — усе мине!

— Ліринко, піди відпочинь, — шукач погладив мене по спині. — Ти так стомилася.

Я схопила його за комір сорочки.

— Ти сам мене просив! Ти мусиш зустрітися з нею!

— Гаразд, я зустрінуся з…

— Перлою.

— Перлою. Авжеж. Тільки не кричи.

Я покосилася на двері.

— Вона хоч повнолітня?

— Лірино, — він знову погладив мене, — я людина навчена. Я вже дізнався рік її народження, групу крові, резус-фактор, походження та віросповідання.

— Не закохуйся без мене, Бурецвіте!

Двері прочинилися, і у просвіті показалася кудлата дівоча голівка.

— Котику… Ой, привіт!

— Привіт, — сухо відгукнулася я.

— О, це ви — власниця крамниці? — вона вийшла до нас.

— Так, — я нарешті відчепилася від шукача й відступила на крок.

— У вас тут так чудово! Всі ці рослини, — вона розвела руками, — просто супер!

— Дякую.

— Нема більше пляшечки, — повідомив Мереж. — Я все випив.

— Ну, я піду, у мене справ багато. Приємно було познайомитися…

— Лія, — вона потисла мені руку.

— Так, а я Лірина.

— Знаю. Теж на «л», — грайливо заусміхалася вона.

— Ну… до побачення.

— На все добре, — цвірінькнула дівчина.

— Бувай, — зробив мені ручкою шукач. От гад.

Вони зникли за дверима.

— Щось не те коїться у цьому світі… Ти не помічав, Мереже?

Мій учень обхопив мене за плече.

— Я, Лірино, теж мрію про велике та світле почуття. Даремно ти вважаєш, що я в цьому питанні не авторитет.

— Мабуть, авторитет, — погодилася я.

— Гарна твоя Перла?

— Мереже, ти такий крутий хлопець, ти сам собі дівчину знайдеш.

— Знущаєшся?

— Чому ж.

Я попрямувала до кухні.

— У тебе такий підхід… системний.

— Облиш, — скромно мугикнув Мереж за моєю спиною.

— Як гадаєш, він у неї закохається, у цю Лію?

— Я на це не поставив би.

Зранку настрій у мене був паскудний. Я мала провести півдня у якомусь салоні краси разом із Перлою, а ввечері на мене чекала подвійна порція безглуздя — знайомство Бурецвіта з подругою та мене з якимось типом. Від усього цього хотілося оголосити себе хворою і провалятися в ліжку до наступного ранку.

Я ледь змусила себе піднятися, зла та заспана почвалала до ванної, умилася, випила склянку молока на кухні й пішла до торгової зали подивитися, як поживають квіти. Там в одному кріслі вже розмістилися Бурецвіт і чергова, ще невідома мені білява дівчина.

— А алергії в тебе нема? — поцікавився шукач.

— Алергії? — здивувалася білявка.

— Так, алергії.

— На що?

— На що-небудь.

— Ніби нема, — знизала вона плечима. — А чому ти питаєш?

— Знаєш, я сам алергік. Це трохи ускладнює життя…

— Вже? — роздратованим тоном спитала я. — Ще ж восьма ранку!

— Лірино… привіт! — сказав шукач.

— Драсьті.

— Доброго ранку, — привіталася дівчина.

— Ми познайомилися… ще позавчора з… з цією файною… з цією красунею, — пояснив Бурецвіт, і ткнув пальцем у сусідку по кріслу.

— Ти ім’я моє забув? — трохи відсунулася, щоб зазирнути йому в обличчя, дівчина.

— Ні, — похитав головою шукач. — Ні… люба.

Дівчина ще кілька секунд дивилася на нього, потім устала, взяла за рукав своє пальто, що лежало тут само, різким рухом висмикнула його з-під шукачевої гепи.

— Тренуй пам’ять, друже, — не стрималася я від глузувань.

Білявка одягнула пальто, взяла свою сумку й рушила до виходу.

— Ти куди? — крикнув Бурецвіт.

— В інститут запізнююсь.

Вона грюкнула дверима.

— Це все через тебе, — оголосив шукач. — Ти збиваєш мене з пантелику.

— Вибач, — сказала я, піднімаючи жалюзі. — Ще вчора ти переконував, що тобі більше нікого не треба, крім тої… на «л».

— Хіба?

— Відмовлявся зустрітися з Перлою.

— Я ж погодився.

— Тоді запиши: «Пер-ла».

— Я пам’ятаю.

— Що ти робиш, Бурецвіте? — я стала спиною до столу із касою та оперлася на нього руками. — Ти питаєш у ледь знайомої дівчини, чи є в неї алергія?

— Я сам алергік, і знаю, як тяжко спілкуватися з людиною, якщо вона страждає від алергії. Я не зможу закохатись у дівчину, якщо в неї є алергія.

— Ти взагалі не зможеш.

— Припини! — він підхопився з місця. — Що мені робити? Повіситися?

— Сьогодні ввечері будь джентльменом. Я ціную свою подругу і не хочу за тебе червоніти.

— Гаразд.

— Ти читаєш книжки про любов?

— Читаю.

— Гаразд, — кивнула я.

— Конспектую навіть.

Я поглянула на Бурецвіта. Він не жартував.

Ми з моїм учнем снідали — Бурецвіт пішов зустрічатися з якоюсь новою панянкою. Мереж читав свій гороскоп на тиждень і їв спагеті. Він примудрявся куштувати вермішель особливо гидко: накручував одну спагетину на виделку, запихав її кінчик до рота, потім виплутував виделку — спагетина лишалася висіти до самої тарілки — та повільно всмоктував цього біленького черв’ячка, залишаючи на губах кетчуп.

Мені не подобалося за цим спостерігати, але пристойно готувати що-небудь окрім макаронів та варених сосисок я все одно не вміла. — Ідеш робити собі зачіску? — спитав мій учень.

— Так.

— Будеш сьогодні гарна?

— Якщо поталанить.

— А де у вас побачення? — поцікавився він.

— У «Казковій країні».

— Маєш особливі сподівання?

— Так. Хоч раз на тиждень поїм по-людськи, — сказала я, розколупуючи виделкою вміст тарілки.

— О! Може, й мені до вас доєднатися?

— Вибач, Мереже, але ти вже точно будеш зайвий.

Я поглянула у вікно. З неба спливали нечасті інтелігентні сніжинки.

— Холоднішає, — прокоментував Мереж. — Може, мені бороду відпустити?

— Не треба.

— Хочеш поглянути на мої знімки?

— Що? — я відірвала погляд від вікна.

— Мої світлини, — сказав він.

— Де ти маленький?

— Наливай чай.

Я кивнула і потяглася за чайником.

— Я ж тобі казав, що захоплююся фотографією.

— А… так. Покажи.

— Угу.

Мереж доїв, старанно витер рота серветкою та пішов за знімками. Я теж прикінчила сніданок і сьорбала гарячий чай.

— Дивись! — мій учень повернувся за мить і вручив мені пачку світлин.

— Ага…

— Ой, ні! — він раптом видер їх у мене.

— Що таке? — не втямила я.

— Я передумав. Соромлюся, — пояснив Мереж. — Іди до біса!

— Ти зла.

— Дай сюди!

— Не дам, — відрубав мій учень.

— Тоді… не отримаєш солодощів!

Мереж посміхнувся особливою усмішкою людини, яка знає більше за інших.

— Я ще вчора покінчив із ними.

— Як?

— Отак.

— Тобто мало того, що ти тягнеш нишком спиртне, ти ще й їси мої цукерки!

— У мене осіння депресія, — сказав він і присів на стілець.

— Вже зима. Господи, я завжди вважала, що це робить Дивник.

— Іноді він випереджав мене.

— Коли це все закінчиться… Коли я знову буду господинею у своїй крамниці?! — звернулася я до стелі.

— Гаразд, аби втішити тебе, я покажу знімки, — змилостився Мереж і люб’язно поклав їх на стіл біля мене.

— Не треба.

— Гм…

Я сердито взяла фотографії й почала їх роздивлятися.

— А хто ця гола дівка?

— Це — моя модель, — пояснив він.

— Я зрозуміла.

— Ми з нею познайомилися в нашому парку. Як тобі?

— Груди гарні.

— Е…

— Тільки… лисувата вона, чи що…

— Як враження від знімків?

Я пересмикнула плечима.

— Ніяк.

— Тобто?

— Поганенькі аматорські знімки голої тітки, — випалила я та, не дивлячись на мого учня, відклала світлини, взяла до рук чашку й відпила.

— Он як?

Мені довелося підвести на нього очі. Мережів погляд був настільки зосереджено похмурим, що він наче й не помічав мене.

— Лірино…

— Що?

— Я купив тобі…

— Що?

— Кулінарну книгу.

Я поставила чашку.

— Дякую, Мереже.

Я зробила собі педикюр (кому він треба, босоніжок уже давно ніхто не носить — погода не та) й усе інше, чого зажадала від мене Перла, влізла в тісну чорну сукню, але мені здавалося, що мій яскравий образ на сьогоднішній вечір відлітає від мене, як завеликий черевик.

— Привіт, — мій майбутній кавалер усміхнувся.

— Привіт.

— Мене звати Кріль.

— Е… дуже приємно. Я — Лірина.

Він закивав головою, як професор на правильну відповідь.

— Гарне ім’я.

— Дякую.

— Ліричне.

— Справді, — погодилася я.

— Авжеж.

— Так, — бадьоро вигукнула я, щоб підтримати бесіду.

— Добре, що ми познайомилися. Маємо змогу поспілкуватися…

— Так, поїмо разом. Для початку.

Я помітила, що Бурецвіт із Перлою давно вже сидять за столом, а ми з Кролем — єдині, хто тут стовбичить, окрім офіціантів.

— Сісти треба, — сказала я.

— Так!

Кріль різким рухом відсунув для мене стілець. Я сіла на нього й опинилася за кілометр від столу.

— Присунь її, — холодним шепотом сказала Перла.

— Так.

Він став позаду мене, почав штовхати мій стілець, поки я судомними стрибками намагалася дістатися столу. Нарешті всівся і Кріль.

— Чудово, — видихнула Перла.

Бурецвіт, що весь час свердлив мене здивованим поглядом, перегнувся через стіл і спитав пошепки:

— Чого це ти така гарна?

— Відчепися.

— Будь ласка, ще два стільці до того столу. Та ні, ми вліземо, у мене геніальний окомір. Що? Ні, замовляли на шість персон.

Я обернулася. Вбраний у Бурецвітів піджак Мереж сперечався з офіціантом. Поруч із ним мовчки посміхалася якась дівчина.

— Мереже?

— Привіт! Бачте, це наші приятелі, став стільці.

— Ну, посуньмося, — сказала Перла.

— Доброго вечора, шановні, — склавши ручки, промовив мій учень. — Я — Мереж, Ліринина таємна пристрасть.

Ми ввічливо засміялися.

— Справді? — трохи занепокоївся Кріль.

— О, не турбуйтеся, все вже в минулому, — заспокоїв Мереж. — А це — Маковія. Ми вирішили провести з вами час.

— Дуже приємно, — заусміхалася Перла.

Ми присунулися ближче одне до одного, так що їсти треба було, не відриваючи ліктів від боків. Мережеві та його приятельці принесли два стільці, і вони всілися, замкнувши наше тісне коло.

— Ми щойно з’явилися, а так вас зблизили, — гомонів мій учень.

— Так, — роблено засміялася Перла, обережно присуваючи до себе меню. — Я так розумію, що ви пара?

Мереж переглянувся з Маковією.

— Так, — відповіла вона.

— О, тоді це трохи нечесно. Я поясню. Річ у тім, що ми з цими приємними молодими людьми щойно познайомилися, а ви, я так розумію…

— О ні, — перервав її Мереж. — Усе гаразд. Ми теж тільки-но познайомилися. За квартал звідси.

— А, — коротко вимовила Перла.

— Така тепла компанія! — сказав Кріль.

— Справді тепла, одне одного гріємо… — пробурмотіла я, витріщаючись на меню. Я вже кілька хвилин уважно дивилася на назви страв, але, здається, зміст до мене не доходив.

— Ви щось замовляти будете? — поцікавився скептично налаштований офіціант.

— Чого він такий неввічливий? — пошепки обурилася Маковія.

— Аперитив, — видав Бурецвіт.

— Випивку, — сказав Мереж.

— Я ж кажу, аперитив, — повторив шукач.

— А я кажу — випивку!

Офіціант із надією поглянув на мене. Мабуть, моя увага до меню вселила в нього певні сподівання.

— Зараз… кхм…

— Випивка, це і є аперитив! Тобто, навпаки, — гарячкував шукач.

— Ви їсти щось будете? — втрутився офіціант.

— Я буду те саме, що й ти, — сказала я Перлі. Вона кивнула.

Я поглянула на годинник. Вечір обіцяв бути довгим.

Мій жених, уже добряче напідпитку, розповідав про свої вправи з левітації:

— Я сиджу вечорами, зосереджую волю…

— Угу…

— Намагаюся підняти поглядом диван…

— Угу.

— От!

— Це цікаво. А ви… тобто ти… намагаєшся підняти диван, на якому сидиш?

Він запитально глянув на мене.

— Ну, мені здається, що підняти поглядом диван, на якому сидиш, важче, аніж той, на якому не сидиш.

— У вас, у жінок, — він потягнув вино з келишка, — абсолютно немає логіки.

— Мереже, сядь рівно і склади ноги докупи, мені й так місця мало, — скаржилася Маковія.

— Бурецвіте, а чим ви займаєтеся? — спитала Перла.

— Шукаю свою любов… — І що, на цьому можна заробити?

— Ні. Навпаки. Ходи по ресторанах, сплачуй за…

Я брикнула його щосили під столом.

— Ай! — скрикнув Мереж.

— Вибач… — пробурмотіла я.

— Казала тобі, прибери ноги, — позловтішалася Маковія.

— А ким ви працюєте? — знову спитала Перла.

— Раніше я був відповідальним за куряче дозвілля на птахофабриці.

— Куряче дозвілля? — жалібно уточнила моя подруга.

— Ви знаєте, років десять тому були масові акції протесту проти знущання з курей. Раніше кури, що йшли на м’ясо, дуже страждали за життя. Їх утримували так, що вони не мали змоги поворухнутися. Але після протестів було прийнято відповідний закон про обов’язкову організацію курячого дозвілля на птахофабриках. Коли я йшов навчатися в університет, там тільки відкрили цю спеціальність. І батько сказав: «Синку, будь серед перших».

— Суспільство стає дедалі гуманнішим, — констатував Кріль.

— Яка благородна професія, —з повагою відгукнулася Перла. — Майже як пожежник.

— До чого тут пожежник? — не втямив Мереж.

Я подивилася на м’ясо у своїй тарілці.

— О, так. Я планував зайнятися ними, — сказав мені Бурецвіт.

— Ким?

— Коровами. Я бачив це як свій кар’єрний ріст.

— Мені було би приємніше їсти це м’ясо, якби я знала, що ти розважав ту корову, — сказала Маковія. Коментар, якого ще тільки бракувало.

— Вибач, друже, але мені від цього приємніше не було би, — гидливо вимовив Мереж.

— Ваші батьки не мали стосунку до магії? — звернувся шукач до Перли.

— Ні. Жодного.

— Як же вони народили доньку такої чарівної краси?

Перла стримано усміхнулася.

— Звичайним, природним способом.

— Справді? — Бурецвіт поставив лікоть на стіл, де й так бракувало місця, підпер голову рукою і став розглядати мою подругу з виразом п’яної задуми.

— Розкажіть мені.

— Що? Як пролинула вагітність моєї матері?

— Ні, — відмахнувся шукач і знову підклав долоню під підборіддя.

— Бурецвіте… — прошипіла я. — Думай головою, що ти робиш…

— Так, — шукач посерйознішав, — Перло…

— Що?

— А у вас часто бувають розлади шлунку?

— Прошу?

Я знову поглянула на годинник.

— Насправді він непоганий хлопець, — запевняла я Перлу, що робила нам яєчню.

— Я не хочу більше бачити цих кретинів. Ніколи.

— Припини. Я вже півроку з ними спілкуюся. До речі, якщо ти вважаєш, що Кріль — це мрія мого життя…

— Кроля я теж не хочу бачити. Він мій приятель з дитинства, але… о-о, Лірино, вони всі мене дістали!

Ми були на її завжди не дуже прибраній кухні, і вона готувала нам сніданок.

— Вибач, що намагалася звести тебе з Кролем, — сказала Перла і вивалила мені на тарілку яєчню.

— Перло, для мене дуже важливо, щоб ти продовжувала спілкуватися з шу… з Бурецвітом.

Вона наклала собі їжу, відставила порожню брудну сковорідку на підвіконня і сказала:

— Забудь про це.

— Будь ласка, — протягнула я.

— Сир будеш? У мене більше нічого нема, я не така добра господиня, як ти…

— Кхм… Перло, мені це потрібно.

Подруга поглянула на мене з виразом обурення, яке вже перетравило саме себе.

— Нащо?

— Я не можу тобі пояснити. Але було б добре, якби він у тебе закохався.

— Тоді перекажи йому, що він йолоп.

— Перло…

— І правда, і для справи корисно. Смачного!

Ми знову зібралися в кав’ярні на робочу нараду. Русалка почергово обводив наші обличчя поглядом, повним ледь стримуваного знущання.

— Ну, і як успіхи?

— Гадаю, ти знаєш, — буркнула я.

— Бурецвіте?

— Ну, — шукач сів зручніше і витягнув нотатник із внутрішньої кишені пальта. — За минулий тиждень…

Він відкрив нотатник.

— Я обробив сорок дві дівчини.

Русалка оперся ліктями на стіл і склав руки під підборіддям.

— Що це означає?

— Поспілкувався з ними, спробував установити, чи годяться вони для закохування… от.

— Ну і що? Маєш певні почуття до котроїсь?

— Поки ні.

Русалка із розумінням закивав.

— А про що ти спілкувався з ними?

— Про родичів і стан здоров’я цих дівчат, — доклав Мереж.

— Не тільки, — заперечив шукач. — Ми розмовляли… про життя.

— Хлопче, ти все неправильно робиш, — заявив русалка. — Ти намагаєшся знайти дівчину без проблем. Але ж у дівчину без проблем неможливо закохатися.

— Чому?

— Бо людей треба любити не «за», а «незважаючи на», — сказав Мереж. — От мене, наприклад…

Шукач мовчки роздивлявся свою каву.

— Досконалі люди не чіпляють, — провадив мій учень. — Бути досконалим, мабуть, найжахливіша річ на світі.

— Так, — погодився русалка. — На щастя, це нікому не загрожує.

— То мені не треба шукати того, хто відповідав би моїм вимогам? — нарешті подав голос шукач.

— Облиш це, заради Бога. Тебе хоч хтось із них зачепив?

— Перла, — знову встряв Мереж. — Здається, він через неї нервується.

— Вона мені не до вподоби! — засперечався шукач.

— От бачите, — посміхнувся мій учень.

— Вже дещо… — зітхнув русалка. — Але стан речей незадовільний.

— Ви вимагаєте неможливого, — сказала я.

— Лірино, хоч ти не починай, — розсердився русалка. — Ти маєш запевняти його, що це можливо.

— Люди не закохуються, коли треба. А лише коли не треба.

— Ну, годі. Робіть, будь ласка, свою справу.

Я похитала головою та шумно видихнула.

— Підеш сьогодні перепрошувати Перлу, значить, — мовила я до шукача.

— І не подумаю.

Я глянула на русалку.

— Підеш, хлопче, — сказав той.

Здається, справа просувалася. За наступні кілька днів шукач із Перлою неодноразово бачилися, і вона навіть припинила називати його кретином.

Увечері я зайшла до крихітної шукачевої кімнати.

— Як справи? — спитала я з порога.

— Втомився я від цього особистого життя, — прокинув він, розвалившись на дивані.

Я підійшла до полиць із дисками.

— Слухаєш романтичну музичку?

— Еге ж… я вже прослухав дві третини першого рядка, — похвалився Бурецвіт.

— Ти слухаєш музику за рядками?

— Так зручніше.

Я потерла обличчя долонями.

— Годі дурнею займатися, — сказала я. — Поїхали вже на гору. Я знічев’я намітила вчора кілька маршрутів. Обирай будь-який. Розберемося з цим похованням, потім продовжиш закохуватися.

До кімнати заскочив Мереж.

— Що, ми знову кудись їдемо?

— Так.

— Хай бере з собою Перлу. Пригоди зближують, — мій учень підморгнув і зник за дверима.

— Справді, хороша думка, — сказала я.

Поїздка на Синю гору ледь не коштувала мені життя. Ми легко знайшли її, місцеві мешканці відразу сказали нам, що там, — там був старий, давно закинутий цвинтар.

Перла погодилася їхати напрочуд швидко. Вона полюбляла всілякі дурні заходи. От тільки клопоту від того додалося. Попри всі наші попередження про холод і те, що нам доведеться лізти вгору у невідомій дикій місцевості, вона прибула на вокзал у короткій курточці, міні-спідниці та черевичках на підборах.

У принципі, напередодні потеплішало. Сніг став танути, вулицею бігли струмки, наче вже весна. А вночі все знову прихопило морозом. Усі шляхи на ранок були слизькі від льоду.

Тому Перлу хлопці підтримували з двох боків, хоча час від часу падали самі.

До цвинтаря вела дорога, що кілька разів огинала гору кругом, перш ніж доходила до пласкої верхньої частини. Дуже обережно ми рушили нею.

Шлях давався нелегко. Аби не впасти, ми намагалися чіплятися за замерзлі кущики, обламуючи їхні віти. Ми обійшли гору. З цієї її сторони відкривався прегарний краєвид. Адже тільки що ми бачили місто, а тут — холодні пагорби, жодних слідів людської діяльності, окрім закинутої недобудованої церкви у завалах цегли, що стояла під самою горою. І жодної живої душі.

Ми дійшли приблизно до середини гори, коли Мереж сказав:

— Ми так за цілий день не дістанемося. Ходімо навпростець.

— Тобто? — я задерла голову й оглянула порослий лісом схил, що височів над нашими головами.

— Тобто вгору. Тут недалеко залишилося, а дорога ще крутитиметься бозна-скільки.

— Зірвемося, — сказав Бурецвіт. — А внизу — цегла.

— Яке зірвемося, дивися, скільки там дерев, триматимешся за них. Схил положистий, ходімо, — агітував Мереж.

— Тут справді наче близько, — зауважила Перла. — А мене вже ноги не тримають.

— То ходімо, — сказала я, зробила кілька кроків з дороги догори і вхопилася за найближчу сосну.

— Слизько, одначе, — сумнівався Бурецвіт. Та всі вже рушили.

Ми висіли на горі вже четверту годину. Спершу стало зрозумілим, що вертикальне положення зберігати надто небезпечно, тож ми стали дряпатися рачки. Потім деякі почали рухатися поповзом. Щоб не забруднити одяг, я підгорнула штанини і тепер стояла голими колінами на льоду. Я впиралася ногами в одне дерево, якраз там, де воно росло із землі, й намагалася дотягнутися до наступного.

Найвище вліз Бурецвіт. Тепер він у підгорнутих джинсах сидів верхи на дереві і спускав свій шалик Перлі.

— Тримай.

Перла і Мереж сиділи вдвох на одному стовбурі. Дівчина перекинула свою ногу через ногу мого учня. Їхні кінцівки звисали якраз неподалік від мене. Перла спробувала трохи піднятися, Мереж заволав.

— Тримай мене! — кинула йому моя подруга.

Дівчина стала на дерево, перевернулася, навалилася корпусом на Мережа і стала ловити шалик.

— Забери свої підбори, ти мене каструєш! — кричав мій учень.

— Тримай мене! — скомандувала Перла.

Мереж обхопив її руками.

— Зловила? Тепер я підтягатиму, — говорив Бурецвіт.

Перла полізла по Мережу.

— Підштовхуй мене знизу, — звернулася вона до нього.

— Як? — хрипів той.

— Давай, я сяду тобі на голову.

— Ти й так на ній сидиш! — волав Мереж, руки якого метушилися якраз на рівні її спідниці.

— Ні, так, щоб ти підштовхував мене головою.

— Ти мені шию зламаєш!

— Мені треба якось відштовхнутися від тебе, — промовила Перла, водячи підборами по його плечах.

— Зніми свої черевики!

Мереж став руками вишпурювати її сідниці наверх.

Я приготувалася, а потім одним стрибком навприсядки дісталася наступного дерева, закинула ногу, влізла на стовбур і знесилено відкинулася на брудну, затягнену плівкою льоду землю.

— Слава Богу, з мене злізли! — полегшено вигукнув Мереж.

Я знову перевернулася обличчям донизу, відштовхнувшись ногою від дерева. Найбільше заважала сумка — там були мапа, кілька книжок, більша частина наших грошей. Я перекинула ремінь через голову, тепер сумка теліпалася на животі.

Перла, у своїй надзвичайно доречній міні-спідниці, у бруднющих подертих капронах і зі зламаними підборами висіла на Бурецвітовому шалику, а Мереж підштовхував її знизу під зад.

Я намітила собі наступне дерево. Воно, щоправда, було ще зовсім молоде й хирляве, могло зламатися.

Під тонким льодом покоїлося перегниле тогорічне листя, що страшенно смерділо. Я вже пошкрябала собі коліна та долоні. Мої руки дубіли. Рідкий бруд позатікав під нігті й там замерз.

— Нумо поїхали! — Бурецвіт потягнув на себе шалик.

Перла дісталася дерева, що було якраз між Бурецвітовим і тим, де лишився Мереж, і влізла на нього. Мереж рушив в обхід її.

Мене раптом розібрав сміх.

— Чого це їй так весело? — сказав Мереж. — Затягла нас бозна-куди.

— Чортівня! — крикнула Перла. — Я влізла долонею в собаче лайно!

— Мої вітання, — відгукнувся шукач.

Я засміялася ще дужче.

— Твоя була ідея, Мереже! — лаялася Перла.

— Ти була «за».

Я швидко вхопилася за молоде деревце і, не зупиняючись, добігла до товстішої тополі.

— А Лірина перша полізла! — виправдовувався Мереж.

Сумка мене дістала, я зняла її з шиї і закинула подалі вгору.

Тільки тут я раптом помітила, що попереду дерев нема. Тобто вони є, але надто далеко від мене.

— Ти з глузду з’їхала? — гукнув Бурецвіт, що споглядав усе це. — Нащо ти викинула сумку в порожнечу?

— Не знаю.

— Лірино, повертайся, — стурбовано сказала Перла. — Підеш іншим шляхом.

— Ні, я доберуся.

Я рушила до сумки. Зробила кілька кроків, чіпляючись пальцями за тогорічну слизьку гниль. І раптом ноги мої поїхали. Я впала, сповзла вниз, зачепилася черевиком за тополю. Мене перевернуло, і я клубком полетіла з гори, підстрибуючи на грудках.

Несподівано мій політ обірвався. Я наскочила на якийсь пеньок, який опинився між моїми ногами. Спершу в мене було таке відчуття, що далі поїдуть дві окремі половинки. Потім — що в мене вже ніколи не буде дітей. Нижня половина тіла уявлялася кривавим місивом. Я відірвала обличчя від землі, підвелася на руках та оглянула себе. Наче все гаразд.

— Лірино! Ти жива? — надривно гукали згори мої приятелі.

— Так! Усе гаразд.

— Не ворушись, ми спускаємося до тебе! — крикнув Бурецвіт.

Вони почали швидко з’їжджати на задах — від дерева до дерева.

— Сумка! — заволала я. — Заберіть сумку!

— До біса сумку, — лаявся Мереж.

— Я так злякалася за тебе, що ледь не вмерла, — бідкалася Перла, їдучи на спідниці та пригальмовуючи зламаними підборами.

— Чортівня, — прошепотіла я і знайшла поглядом сумку.

Треба було її забрати. Я стала знову повзти нагору.

— Куди ти ще прешся? — бісився мій учень. — Заради Бога, сиди там.

За кілька хвилин ми порівнялися.

— Спускатися легше, Лірино, — сказала Перла, проїжджаючи повз мене. — Давай повертатися на дорогу!

Та я вперто повзла по свою сумку. Мої бідні вболівальники теж подалися за мною. Коли я дісталася злощасної тополі, то розпласталася по землі, всім тілом намагаючись триматися, і поповзла по сумку. Нарешті, вхопила її та повільно з’їхала назад на тополю. Потім ми всі спустилися туди, звідки почали це нецивілізоване сходження.

За двадцять хвилин дорогою ми дісталися цвинтаря.

— А що ми шукаємо? — поцікавилася Перла, оглядаючи похилені старі пам’ятники.

— Хто ж його знає… — відповіла я.

Ми умовно переділили цвинтар на три частини, і кожен став прочісувати свою. Моя подруга на своїх зламаних підборах цього робити не могла, тож присіла поки на пень, підклавши під сідниці брудний шалик шукача.

— Щось ми не те робимо, — гукнула я Бурецвітові через три ряди могил. — Як ми дізнаємося, хто з похованих тут іще живий?

— Я гадав, може, це якась стара людина, якій завчасно приготували місце. І пам’ятник, наприклад, уже є, а поховання ще нема. Дивись уважно.

— А може, це пам’ять про когось жива?! — гукнув нам Мереж здалеку.

— А може, тут упир похований? — запропонувала я версію.

— Лірино, дивись уважно, щось має бути. Або розрита могила, або нема дати смерті, або ще щось дивне в написах, — кричав шукач.

— Але тут написи майже ніде не збереглися!

Я йшла доріжкою, швидко оглядаючи поховання.

— Є-е!!! — нелюдським голосом заверещав мій учень. Ми з Бурецвітом помчали до нього.

— Що, що там?! — гукав шукач.

Мереж стояв перед могилою, що здалеку не відрізнялася від інших, і задихався від захоплення.

— Читайте, — сказав він, коли ми підбігли.

— Що там таке? — крикнула зі свого пня Перла.

— Тут є дата смерті, — відразу зазначила я.

— Та ти глянь, хто тут похований! — гукнув Мереж.

— «Давня ворожнеча роду Тіньсловів», — прочитав Бурецвіт.

— Во… ворожнеча похована??? — остовпіла я.

— Та не просто ворожнеча, а ворожнеча роду Тіньсловів! — радів мій учень.

— Тіньсловів… — пробурмотів шукач.

— Похована, але ще жива. Це те, що ми шукали? — спитала я.

— Напевно. Але як я у ворожнечі щось дізнаюся?

— Треба їх знайти, оцих Тіньсловів. А далі видно буде, — підсумував Мереж.

Ми мали поселитися в готелі, привести себе в порядок і купити новий одяг. Але все це було нелегкою справою. Адже від нас — обідраних і смердючих — сахалися люди. Перла повідламувала підбори, але все одно припадала на одну ногу. Втім, подорож до готелю мала і свої принади. Адже бруд дарує свободу. Коли ти весь укритий грязюкою, а одяг у такому стані, що його лячно класти у пральну машину, на тебе сходить філософське розуміння життя.

Не мають більше значення дрібниці — зачіска, манікюр, увагу зосереджено на вічному. Здається, коли ти маєш настільки антисанітарний вигляд, то здатен на будь-що. Вимащений у багно, ти можеш коїти шалені вчинки.

І от ми йшли, брудні, як свині, та вільні, як птахи. Від нас тхнуло гнилим листям. Люди скрізь охоче давали нам дорогу. Хоч ми їхали в напханому трамваї, та в нашому куточку було доволі просторо — всі намагалися відійти подалі.

У готель нас пускати не хотіли. Довелося вигадати історію про те, що нас викрали і катували два дні, а потім умовити не викликати правоохоронців.

Після того, як ми вимилися та купили дещо з одягу, час було шукати Тіньсловів.

Тіньсловів ми знайшли в адресній книзі міста. Тіньсловів там було кілька. Щоправда, на наше щастя, жили вони компактно, в межах кількох сусідніх між собою вулиць. Ми полишили Перлу в салоні краси й вирішили обійти всі адреси.

Коли перед нами прочинилися перші двері, ми не дуже знали, що казати.

— Доброго дня, ми з газети, — випалив шукач.

На порозі стояла серйозна жіночка у фартушку.

— Ми пишемо статтю про історію вашого роду.

— Знову? — байдуже відгукнулася жінка. — Про це вже багато писали.

— Е… справді? Але ми з далекого міста, і наші читачі ще не знають.

— Мені здавалося, всі знають. Ну, проходьте.

Ми жваво пропхалися всередину.

— Власне, питання наше… щодо могили, — сказав шукач. — Ми бачили могилу, де поховано ворожнечу вашого роду.

— Рано її поховали, — гмикнула господиня. — Роззувайтесь і проходьте до кімнати.

Ми постягували черевики і в шкарпетках зайшли до вітальні.

— А хто це зробив? — запитав шукач.

— Наш дідусь, Мирлем. Він гадав, що все позаду, що Очікуваний вже з’явився.

— Ага, — заохотливо промовив Бурецвіт.

— Так, наш дядько, Безмір, він став відомою людиною, чемпіоном країни з бігу навприсядки…

— Справді. А я думаю, звідки мені прізвище знайоме, — закивала я.

-…і багато хто уявив собі, що це і є той Очікуваний, що прокляття минуло. Тоді дідусь на радощах поховав давню ворожнечу. Адже весь цей час у нас не було згоди через численних зрадників. Сідайте!

Вона вказала на канапу, але ми лишилися стояти.

— То що, прокляття не минуло? — спитав Бурецвіт.

— Ні, — похитала вона головою. — Того ж року старший син Мирлема, Світзорь, розповів вашому брату і всім бажаючим купу бридні про Безміра, і справжнього, і вигаданого. Розпатякав найінтимніші речі, що їх у родині знають, а чужим ніколи не скажуть. Передав фотознімки, якісь там відеозаписи… Ще й набрехав чимало. І так оце розумно набрехав, що Безмір досі не виправдався. Ну, а далі все й далі йшло. Як заведено. І в Світ зоря самого був син-зрадник, і в нашого батька один був, і в Безміра, і в Стожара, дядька нашого, теж. Щоправда, це єди ний, про кого я не знаю, чим він завинив.

— Чому не знаєте? — поцікавився шукач.

— Вони, сестри його, вирішили про нього взагалі не згадувати, імені його не вимовляти. Повідомили тільки, що він зрадник і що більше вони про нього слова не скажуть. Отак.

— А… а де живуть ці сестри? — спитав Бурецвіт.

— А он у сусідньому будинку, п’ята квартира.

— Гм, шановні колеги, мені чомусь здається, що інформація саме про цього Тіньслова нам і потрібна.

Жінка похитала головою.

— Ви нічого з них не витягнете.

— Пані, ображаєте. Ми ж професіонали.

Ще одні двері прочинилися перед нами.

— Доброго дня. Можна? — сказав Бурецвіт.

Дівчина із ложкою в одній руці та з рукавичкою на іншій зміряла нас поглядом без жодних ознак гостинності.

— Не можна. Ви хто?

— Ми… Я — шукач орхідеї, це — мій провідник, а це — її учень.

— Що???

Рука з ложкою опустилася.

— Ви чули про орхідею долі?

— Це якісь казки!

— А. Ну от. Ми маємо до вас важливу дуже справу.

— Хто ви такі? — дівчина насупилася.

— Мене звати Бурецвіт. Це — Лірина, а це…

— До побачення.

Вона вже хотіла зачинити двері.

— Зачекайте! — випалив шукач. — Це питання життя і смерті! Нам потрібен ваш брат. Той, про якого ви не говорите.

— Мій батько, ви хочете сказати, — мовила дівчина і уважніше придивилася до нас.

— Га? Що?

— Це про мого батька не говорять у цій родині.

— Але… нам дуже він потрібен, ви знаєте, де він?

— Ні.

— Дозвольте нам пройти.

Вона трохи поміркувала й прочинила ширше двері.

— Проходьте.

Ми зайшли.

— Я майже нічого не знаю про це, бо він пішов, коли я була маленькою, а тітки ж мені нічого не розповідали, — сказала дівчина.

— Вони вдома?

— Так. Ви не змусите їх про нього говорити, — вона, здається, знала це з власного досвіду.

— Змусимо.

Дівчина схрестила руки на грудях.

— Чому ви такі впевнені?

— Нам більш нічого не лишається, — відказав шукач.

— Тоді вперед. Вони на кухні. Листино, Славо, до вас прийшли!

Ми пройшли до кухні, залишаючи на підлозі брудні відбитки.

Дві панянки, що теревенили біля плити, повернулися і здивовано оглянули нашу компанію.

— Добрий вечір. Ви хто, пробачте? — сказала одна з них.

— Я — шукач орхідеї, це — мій провідник, а це її учень. Бурецвіт, Лірина, Мереж.

— Чого ви шукач? — перелякано перепитала одна з жінок.

— Орхідеї.

— Геть звідси!!! — гримнула вона раптом.

— Чому ми маємо піти? — спитав Бурецвіт.

— Геть!

— У чому річ, Листино, щось негаразд? — спитала дівчина.

Вона ступила вперед і стала між нами і тітками.

— Випровадь їх, дитино, — попрохала Листина.

— Чому це? — дівчина вперла в боки кулачки.

— Вони… підлогу забруднили! — заявила тітка.

— Я приберу.

— Вони… прийшли дізнатись про твого батька!

— Цить, Листино, — штовхнула її ліктем друга панянка.

— Я знаю, що вони прийшли про нього дізнатися, — кивнула дівчина.

— Ми нічого не скажемо, — оголосила Слава так героїчно, ніби ми збирались її катувати.

— Чому?

— Так ми вирішили.

Дівчина стала повільно на них насуватися.

— А мені от цікаво.

— Так, розкажіть їй, а ми послухаємо, — сказав Мереж.

— Я вже доросла. Ви все життя мовчали. Всі знають, чому інші зрадники — зрадники, а чому мій батько зрадник, не знає ніхто! — запалювалася дівчина.

— Повір, так воно краще.

— Дитина має знати правду про батьків! — вигукнув Мереж. — Ми наполягаємо!

— Невже його вчинок такий жахливий? Невже жахливіший за зради всіх інших? — спитав Бурецвіт.

— Ідіть геть! — гукнула Листина.

— Пані, ми вважаємо, що ваш брат — Очікуваний.

— Нісенітниця! Він зрадник, як він може бути Очікуваним?!

— А от може! — єхидно вставив Мереж. — Ніхто ніколи не казав, що зрадник не може бути Очікуваним.

Жіночки, явно вражені, заклякли.

— Кажіть. Кого він убив, кого скалічив, ну? — крикнула на них дівчина.

— Нікого, — буркнула Слава.

— То в чім річ? У чім була зрада?

— Він нас покинув: і тебе, і нас!

Дівчина знизала плечима і трохи глумливо перепитала:

— І все?

— Ти не розумієш! У тебе не було матері, вона померла роком раніше, а тоді ще батько наш, твій дідусь, він теж помирав. І все, чого він хотів, це щоб ми були поруч. Ми всі, родина. А твій батько поїхав. Просто поїхав — і все! — сказала Слава.

— Але чому? — не збагнула я.

— Бо цей чоловік, мерзенний чоловік з вирлатими очима, він запропонував йому щось, гроші, чи я не знаю, якщо він негайно поїде! — вигукнула Листина.

— Куди? — І він нас кинув! Через якусь трикляту квітку!

— Що? — крикнули ми втрьох.

— Він поїхав тоді, щоб доглядати якусь дурну квітку, — промовила Слава.

— Та… та він же Садівник, — видихнула я. — Садівник, який доглядає орхідею!

Тепер дівчина вже розвернулася до нас.

— Що?

— Пригадуєте, — заторохтіла я Бурецвітові з Мережем, — я казала вам, що Садівники мають доглядати орхідею все життя, доки шукач не знайде її, але за це русалки роблять їм одну магічну послугу, іншими словами, роблять диво. Русалка, певне, запропонував йому зняти прокляття з роду.

Тітки принишкли.

— Тільки їхати треба було негайно, бо орхідея з’являється, коли майбутній шукач народжується, і відтоді вона потребує Садівника.

— Скільки років тому він пішов? — швидко запитав Бурецвіт.

— Двадцять чотири, — відповіла Слава.

— Він Садівник, який доглядає твою квітку. Тому Мрія нас сюди і скерувала, — зраділо повідомила я те, що й так усім було ясно.

— Ви знаєте, де він і де квітка? — звернувся шукач до дам біля плити. — Ви знаєте. Він сказав вам, коли йшов. І сказав, що колись ми спитаємо. Будь ласка, ви повинні нам це повідомити.

Жінки, що досі не очуняли, поглянули одна на одну.

— Скажіть, куди він поїхав? — наполягав шукач.

— Ні, не треба! — зойкнула я.

— Що?

— Ви йому скажіть, а ми з Мережем поки вийдемо.

— Чого це ми вийдемо? — розсердився Мереж.

— Якщо Медлий знав правду про Тіньсловів, то й пророцтвом його нехтувати не слід. Ходімо, Мереже.

Ми вийшли надвір, і я зателефонувала русалкам.

— Привіт, ми дізналися, що Тіньслів — то Садівник. Ми поїдемо до нього. Шукачеві якраз зараз пояснюють, куди саме.

— Угу, чудово. Тільки ви там обережно, не пошкодьте нічого! Це ж заповідник!

— Що? — І візьміть літній одяг. Там тепло.