1
— Там нічого не можна псувати, зрозуміло? — вкотре повторила я.
— Та зрозуміло, — відгукнулися хлопці.
Ми їхали автівкою до Великого заповідника. Дивна місцина, відомостей про неї обмаль. Хоч кого спитай, кажуть: «О-о, Заповідник…» А що там за «о-о…», самі не знають. Тож ми навіть приблизно не уявляли, що на нас чекає.
— Якщо цей заповідник такий великий, то як ми знайдемо в ньому Садівника? — спитав Мереж.
— Кого? — здивувалася Перла, що сиділа на задньому сидінні поряд із моїм учнем.
— Якось знайдемо. Відшукати б сам Заповідник. Ми вже маємо під’їжджати, а щось його не видно… Садівник… це… людина, котру ми шукаємо.
— Садівника? Ви не могли оголошення дати? «Шукаємо садівника». А в кого з вас сад є?
— Важко щось зрозуміти тут, — сказав Мереж, який вивчав мапу. — Чітких контурів чомусь нема…
— То нащо вам Садівник?
— Так, я навіть не впевнений, що ми зараз правильно їдемо, — зітхнув Бурецвіт.
— Ви мене чуєте? — не вгавала Перла.
— Певно, чергова загадка, — сказав Мереж.
— Ніякої загадки тут нема, — буркнула моя подруга. — Заповідник трохи переміщується, тому на мапі його позначати важко.
Я обернулася до неї.
— Що?
— Зараз зима, значить, він помандрував на північ. І нам треба завернути північніше. Я вам раніше сказала б, але ж ви мене не слухаєте!
— Звідки ти знаєш? — я була вражена.
Вона стенула плечима.
— Зустрічалася з одним ботаніком.
Мереж гигикнув.
— Нічого смішного. Він іще міністр екології… ну, тобто охорони… цього… середовища.
Бурецвіт завернув на перехресті.
— Ну, дивися, якщо надуриш… — сказав він.
— То що? Ви везете мене бозна-куди, нічого не пояснюючи… а я… слабка дівчина…
— Погляньте-но! — ошелешено вигукнула я.
Перед нами постала доволі дивна картина. Дорога, обабіч якої стояли засніжені дерева, упиралася в буйний зелений ліс, залитий сонячним світлом.
— О, точно, це він, заповідник! — зраділа Перла. — Літо цілий рік.
— Фантастика! — похитала я головою.
— Так… цікаво… він мені ще казав, мій ботанік… «Нащо ті Мальдіви, поїхали до Заповідника…» У нього там дача є.
— Нам буде спекотно, однак, у нашому вбранні.
— Я взяла легкий одяг, — сказала я. — Русалки підказали.
Бурецвіт пригальмував перед самим лісом. Дорога просто обривалася, а далі йшла хаща.
— Він у багажнику. Мереже, принеси, будь ласка.
Мій учень притяг пакети з літнім одягом, і ми почали переодягатися.
— Це мій капелюх? — спитав Бурецвіт.
— Так, тобі подобається?
— Кумедний.
— Спідниця моя? Так, буде моя… — сказала Перла. — Мереже, чого ти витріщаєшся, переодягайся.
— Я соромлюся.
— Здуріти з вами можна. А на мене дивитися ти не соромишся?
Вона стягнула светр і кинула його на голову Мережа.
— Нє, — озвався він з-під светра.
— Ця футболка — Бурецвіта, це моє, Перло, візьми капелюшок… — розгрібала я речі.
— А це що, мені? — обурився мій учень.
— Так, щоб голову не напекло. — Ідіотська жовта панамка?
— Я і це ледь дістала!
— Так, шмаття не фешен вік! — сказала Перла.
— А чому в Бурецвіта гарний солом’яний капелюх, а у мене — ідіотська жовта панамка?
— Так вийшло, — сказала я, натягаючи бриджі. — Яка різни ця? — Є різниця! Бурецвіте, давай мінятися. У мене є класна панамка!
— Все, ходімо, — скомандувала я і вилізла з машини, забрала з багажника свій рюкзак і хутко добігла до лісу. Тут одразу стало тепло й затишно. Гадала, що розтану від задоволення, опинившись раптом після зимового холоду в теплих променях сонячного сяйва.
Перла та Бурецвіт швидко намалювалися поруч. Ми трохи почекали на Мережа, що цнотливо переодягався в машині сам, а коли й він перетнув межу літа, рушили разом ледь помітною стежкою, що знайшлася неподалік.
— Схоже на незаплановану відпустку, — усміхнувся Бурецвіт.
— А тут комах чимало, — зауважив Мереж. — Цікаво, а якісь прадавні велетенські тут теж є?
— Справді гарна місцина, — сказала Перла. — Дарма я не поїхала зі своїм ботаніком.
— То ботанік був гарячим хлопцем? Чому ж ви не разом? — поцікавився Мереж.
— У мене не склалися стосунки з його жінкою.
Я чвалала задоволена, як ситий кіт. Природа навколо чарувала красою, сонечко пестило шкіру.
— Ми йшли, йшли, і прийшли до раю… — пролопотіла я.
Раптом над Бурецвітовою головою просвистіла стріла. Він налякано присів.
— Що це було? — переполошилася Перла.
— Підійди до дерева! — гукнув хтось здалеку.
— Що? — остовпіла я.
— Хлопець у капелюсі, до дерева!
— Хто ви? — гукнув шукач.
— Стань біля дерева, бо вб’ю!
— Не ставай! — зашепотіла Перла.
Бурецвіт запитально глянув на мене. Я розвела руками з виразом крайньої розгубленості на обличчі. Шукач скривив губи й підійшов до найближчого дерева.
— Ага, тепер правіше трохи, так, правіше… ага, нормально. Не рухайся.
З хащі вилетіла стріла і прибила Бурецвітового капелюха до стовбура.
— О! — задоволено гукнув хтось. — Не рухайся, зараз підійдемо.
— Ти живий? — прошепотіла я.
— Ніби, — стенув плечима Бурецвіт.
— Чорт забирай! — вилаявся Мереж, стягаючи панамку.
— Просто всередину поцілив, ну й краса, — сказав парубок, що з’явився раптом із нетрів лісу. — Класний капелюх.
У руках хлопця був лук, за плечима — сагайдак, сам він був одягнений у легкий зелений костюм.
— Дякую, — сказав Бурецвіт. — Це все?
— Ні-ні, постривай, не ворушись. Сфотографуй це! — гукнув він комусь.
До нас підійшов іще один хлопець, на шиї в нього висіла фотокамера.
— Годиться, — сказав він, оглянувши Бурецвіта, і почав знімати.
— Ну так! — гукнув перший парубок.
— Справді поцілив… — почувся ще чийсь голос. Раптом біля нас почали з’являтися нові й нові люди, вбрані у зелене.
— Ну досить, — сказав той, що фотографував, підійшов до стрільця, і вони почали переглядати знімки.
— Так хто, я ж зробив! Треба в інет повісити, — тішився лучник. Інші хлопці також підходили до них, дивилися фото, потім розглядали Бурецвіта, його прострілений капелюх і висловлювали своє захоплення.
Шукач нарешті виринув з-під зіпсутого головного убору й відійшов убік.
— Ми, власне… — почала я.
Стрілець зиркнув на мене і сказав:
— Хлопці, а чого ви гальмуєте?
З нас постягали та кудись віднесли наші рюкзаки. Після цього нам позаламували руки і скрутили їх за спинами грубою мотузкою.
— Мені боляче! — верескнула Перла.
— Ходімо! — сказав хлопець із луком.
— Куди?! — викрикнула я.
— А… ну… до нашого цього, розбійницького лігва. Рухайтеся!
2
Нас притягли на галявину, що з одного боку завершувалася урвищем. Там нас зустрів статний дядько, ватажок розбійників.
Поруч із ним стояв худорлявий молодик, який тримав у руках дощечку з прикріпленими до неї паперами.
— Ви чужинці, що нелегально… — почав ватажок.
-…без дозволу та жодного права… — підказав худорлявий парубок.
-…перетнули адміністративний кордон заповідника…
-…вдерлися до цього віковічного лісу…
-…то кажіть, якого дідька ви тут робите?
Худий хлопець промовчав.
— Ми прийшли до Садівника, — сказала я. — Ми — шукачі орхідеї.
— А! — вигукнув старший. — Зрозуміло. Хто з вас шукач?
— Я, — відгукнувся Бурецвіт.
— Пиши, — кивнув здоровий худенькому. Той закивав і заходився щось шкрябати.
— А я провідник.
— А я — учень провідника, — сказав Мереж.
— Ви що, здуріли? — поглянула на мене Перла.
— Хочете зустріти Садівника і переконати його віддати вам квітку? — уточнював здоровань.
— Саме так, — підтвердила я.
— Угу, дуже добре. Ну що, дописав?
— Так.
— Вішайте їх, хлопці.
— Що?! — крикнула я. — Ви не можете нас убити!
— Чому? — здивувався здоровань. — Ви що, безсмертні?
— Ні, — сказала я, — але це якось недобре.
— Терне!
Худорлявий поглянув на нас і почав:
— Ми маємо повісити вас, бо так наказав наш лісник, якого ви так брутально кличете Садівником…
— Ніби тут сад, — пирснув здоровань.
— Він наказав вам повісити нас? — перепитав Мереж.
— Усіх, усіх негідників, хто стане називати себе шукачами.
— Але ми не негідники, — запротестувала я.
— І я себе так не називала! — знайшлася Перла.
Худенький Терн уважно поглянув на нас, потім почав копирсатись у своїх паперах.
— Так, справді… вибачте… тут написано всіх. Просто всіх.
Всіх, хто кличе себе шукачами, і всіх, хто прийшов з ними.
— Я не з ними! — запанікувала Перла й відступила від нас на крок.
— Хоча, зачекайте, — сказав здоровань. — Ми повісимо чоловіків. А щодо жінок…
— У нас є дві жінки? — навіщось спитав Терн і знов став щось занотовувати.
— Так, дві, — підтвердив здоровань.
— Угу! — заохотливо вигукнула Перла, ставши навшпиньки та благально притиснувши руки до грудей.
— Ми їх четвертуємо, — сказав здоровань.
У Перли опустилися руки, а в мене відвалилася щелепа.
Здоровань розреготався.
— Жартую!
— Смішно, — вичавила я.
— Так от, оскільки ми — лісові розбійники — гордість заповідника! — а я цієї гордості, тобто зграї, ватажок, потребую половини… жінки…
— Половини жінки? — злякалася я.
— Ні, цілої, однієї! Так от, ви маєте вирішити, хто з вас стане мені дружиною, а другу ми також повісимо!
Ми з Перлою перезирнулися.
— Особисто мені більше подобається та, що у спідничці, — він кивнув на мою подругу.
— Послухайте, а може, вам треба дві дружини? — сказала Перла.
— Дві дружини… — ватажок замислився. — А це думка!
Люблю жінок з логічним мисленням! Ну, а тепер, коли все так чудово склалося, вішайте цих двох гавриків.
— Зачекайте! — закричала я. — Має бути якесь інше рішення!
Ватажок поглянув на Терна.
— Щодо хлопців? — спитав той у мене.
— Так!
— У нас таких нема, — стенув плечима ватажок.
— Чоловіки нам ні до чого, — закивав Терн.
— Ні, я маю на увазі, має бути ще якесь рішення!
— Ні, на жаль… — розвів руками Терн.
— Є таке рішення! — вигукнув парубок, що стояв трохи оддалік.
— О, ні, будь ласка, не починай! — відмахнувся ватажок.
— Але чому ж, ми маємо бути чесними, чи не так?
Парубок пройшов до центру нашого маленького зібрання, і тепер ми могли його роздивитися. Це був високий молодик із довгим світлим волоссям та правильними рисами обличчя. Очі його були сповнені невимовного глобального смутку. — Є такий звичай, що один із прибулих може викликати на бій одного з нас, і якщо він переможе… ми маємо їх усіх відпус ти ти.
Терн зітхнув і став звірятися з документами.
— Так, є такий звичай, але прибулий не викликає на бій… навпаки, якщо серед нас знайдеться охочий битися з ним на мечах, то тоді подібна дуель може відбутися… до того ж цей звичай дуже давній, останнім часом його не використовують.
— Але ж його не скасували, — сказав парубок.
— Чи є охочі витрачати свій час на таку дурню? — спитав ватажок.
Розбійники захихикали.
— Так, охочих нема, віша…
— Я буду, — сказав парубок з сумними очима.
— О, шляхетний Тенто, я тебе благаю, не починай.
— Ми маємо дати їм шанс, це чесно! — вигукнув хлопець, театрально розвернувшись до ватажка.
— А ви, хто з вас битиметься? — спитав скривившись той.
— Він, — Мереж хитнув головою вбік Бурецвіта.
— Я, — зітхнув шукач. — Тільки я не вмію битися на мечах.
— О, не хвилюйтеся, я теж не вмію, — сказав Тенто. — Нам щойно привезли ці штуки.
— Щойно привезли? — здивувалася я. — Але ж він сказав, що звичай — дуже давній.
— Тут так написано, — Терн помахав дощечкою з паперами.
— Ну, гаразд! — гукнув ватажок. — Принесіть їм мечі!
Бурецвіта розв’язали. Жваві парубки швидко притягли зброю та вручили її дуелянтам. Важливою деталлю, якої не можна було не помітити, було те, що лісовому розбійникові видали справжній меч, а Бурецвітові — короткуватий дерев’яний.
— Що це означає? — вигукнула Перла. — Як він може битися іграшковим мечем?
— Розумієте, прекрасна діво, якщо йому дати справжній, він може якось мені зашкодити, — пояснив шляхетний парубок.
— Та ви що! — гукнула Перла.
— Оскільки я живу на території заповідника, мене не можна ніяк ушкоджувати.
— А вам не здається, що це трохи несправедливо? — втрутилася я. — А ви ж ніби прагнули, щоб усе було по-чесному.
— Так… — сумно й розгублено вимовив шляхетний парубок.
— Тим паче… — сказала Перла, — що у запалі поєдинку…
Бурецвіт може вихопити ваш меч… або… або ви самі собі зашкодите своїм же мечем!
— Так… — знову вимовив шляхетний парубок. — Що ж робити?
Ми з Перлою перезирнулися.
— Гаразд, — сказав нарешті лісовий розбійник, — я теж битимуся дерев’яним.
Йому поміняли меч.
— Тепер усе чесно, — виголосив шляхетний парубок.
— Тепер це — бій на тупих дерев’яних мечах, — підсумував Мереж.
— Атакуйте мене, пане, — сказав шляхетний парубок.
Бурецвіт розгублено подивився на свій меч, зробив суворе обличчя і побіг на розбійника, вимахуючи шматком деревини.
— Банзай! — гукнув Мереж.
Шляхетний парубок підставив свою палицю, тож їхні «мечі» схрестилися. Вони почали завдавати удари, кожен старанно намагався влучити по палиці іншого.
— Терне, як ти вважаєш, яка вірогідність того, що шляхетний Тенто якось на смерть проштрикне цього типа тупим дерев’яним мечем до заходу сонця?
— О, гадаю, шанси невеликі, але будемо сподіватися.
— Панянки, чи не будете ви проти, поки там що, пообідати зі мною тут на лоні природи під дзвін клинків?
— Чий дзвін? — не зрозуміла я.
— О, звичайно, ми не проти, — сказала Перла.
— А я? — крикнув Мереж.
— А ти радій, що тобі горлянки ще не перерізали. Ану, накрийте нам поляну!
Я поглянула на дуелянтів. Найбільше вони нагадували хлопчаків, що знайшли дві гілки у шкільному дворі й давай бавитися. Вони відчайдушно билися, інколи навіть видавали дивні звуки, що мали імітувати бойовий клич.
— Стараються, — сказав вожак.
— Банзай! — гукнув Мереж.
— Докричишся в мене.
Ми сіли на щойно розстелену скатертину та стали споглядати битву.
— Бурецвіте, давай! — гукнула Перла.
Я зітхнула.
3
Вони махалися вже другу годину. Ми встигли з’їсти перше, друге та десерт, напитися вина, а після цього розвалилися на травичці та слухали, як вожай лісових розбійників філософствує вголос.
— Ця вся природа — це чудово, справді. Чисте повітря, чиста вода. Але у великому шумному місті теж є свої принади. Мені інколи бракує чогось такого урбаністичного. Ще винця?
— Нє… — протягнула я. — Ми з не дуже великого міста.
— Ми з Нічного, — сказала Перла.
— А, то це відоме місто, з нього походив Сонніч.
— Угу… — мляво підтвердила я.
— Ага, і ліве більше, так, — сказав він Перлі, що розминала йому плечі. — Ой, дівчата, ви — диво!
Мереж, на наше прохання теж добряче нагодований, мирно дрімав під деревом. Парубки в зеленому здебільшого розбрелися хто куди.
— Тримайтеся подалі від урвища! — гукнула я супротивникам. Вони вже стомилися і самі не помітили, як наблизилися до краю урвища.
— Вони вже нічого не тямлять і нічого не чують, — позіхнув вожай.
— Обережніше!
Я сіла.
Хлопці вже лупилися на самому краєчку. Шляхетний парубок атакував, Бурецвіт відступив, і одна нога його виявилася занесеною над порожнечею. У цей момент шляхетний парубок завдав чергового удару, шукач відбив його і полетів у прірву.
— Ні! — я кинулася до краю.
— Ой, вибачте… — пробурмотів шляхетний парубок.
Бурецвіт зачепився за уступ скелі і тепер висів на відстані приблизно півтора метра від обриву.
— Тримайся!
Я лягла на землю і спробувала дотягнутися до нього рукою.
— Ну от, — сказав вожай, що тільки-но підбіг.
— Витягніть його! — крикнула я.
— Терне, що кажуть з цього приводу наші правила?
— Ну, вони, здається, нічого не кажуть. Може, просто почекаємо, доки доля розпорядиться, жити йому чи ні. Тобто, доки він упаде? — сказав Терн, носком черевика сколупуючи камінчики на голову Бурецвіта.
— Ай! — крикнув той.
— Припиніть! — гукнула я і вдарила Терна по ступні. — Допоможіть мені!
Я знову спробувала дотягнутися до Бурецвіта, але марно.
— Давай руку!
— Не можу!
— Лірино, ну нащо тобі цей тип? — спитав вожай.
— Мотузка, потрібна мотузка! Дайте мотузку!
— Ми давні люди, звідки в нас мотузка? — сказав Терн.
— Невже ви так і будете стояти?! Потрібно врятувати його! — сказала Перла і штовхнула вожая.
— Обережніше! — промимрив той. — Я над прірвою.
— Але йому зараз гірше, ніж тобі, чи не так? — не вгавала Перла.
— Ага, що приємно.
— Бурецвіте, ти насправді не такий вже поганий був хлопець! — кричав Мереж з-під свого дерева.
— Мотузку мені дайте! — завищала я.
— Нема мотузки, — сказав вожай.
— Ви підступні!
Я вдарила його п’ястуком по пальцях ніг, хоча він не скидав камінчиків.
— Ай, дівчата, досить мене бити!
— Сподіваюся, ти не будеш мститися мені з того світу! — горланив Мереж.
— Буду! — крикнув шукач.
— Чортівня!
— Скатертина, скатертина! — я повернулася та вказала на скатертину, на якій ми обідали. — Несіть її сюди!
Двоє парубків підхопили її з землі.
— Так, так, сюди, швидше!
— Лірино, вибачай, але я зриваюся… — сказав Бурецвіт.
— Ні, ще трохи, зараз, одну секунду… Де ви там? Що?! Що ви робите?! Ні, несіть її сюди!
Підступні розбійники разом зі скатертиною зникли в лісі.
— Ну все, чорт забирай!
Я сіла і почала швидко стягати з себе бриджі.
— Ого! — сказав вожай.
— Ой, Лірино, що ти… — пробурмотіла Перла.
Я знову вляглася на землю, міцно вчепилася в одну штанину, а другу кинула Бурецвіту.
— Перло, допомагай!
Подруга гепнулася біля мене і вчепилася в бриджі.
— Тримайте нас! — гукнула я.
— О, я потримаю!
— І я!
На нас одразу навалилося кілька тіл. Бурецвіт вхопився за штанину однією рукою, а потім і іншою.
— Тягніть! — скомандувала я, але парубки тягли здебільшого мене саму, причому в різні боки. Над Бурецвітовою проблемою працювали здебільшого ми з Перлою.
— Тримаю, тримаю! — закричала вона, коли змогла вже дотягнутися та схопити шукача за теніску. За мить я теж згребла у кулак шмат одежини в нього на спині і щосили потягнула.
— Посуньтеся, ідіоти, йому нема куди вилізти!
Нарешті, шукач видряпався на галявину. Я міцно тримала його, бо боялася, що хтось із розбійників в останній момент зіштовхне Бурецвіта в прірву.
Ми всілися втрьох, шукач посередині, Перла справа, я зліва, і стали осудливо глядіти на натовп розбійників.
— Дівчата, ну нащо ви, — похитав головою засмучений ватажок.
— Ви підлі! — сказала я.
— Та ну! — заперечив він.
— Бурецвіте, друже мій, тебе врятували, ай, як добре! — Мереж зі зв’язаними за спиною руками плентався до нас. — Я такий щасливий!
Він бухнувся біля мене і сказав:
— Друже мій, дай я тебе поцілую!
— Що? — отетерів Бурецвіт.
Мереж навалився на мене, ніби намагаючись дотягнутися губами до шукачевої щоки. Він промахнувся, і голова його повалилася Бурецвітові на коліна.
— Ти здурів?! — лаявся той.
Я помітила, що Мереж шторхає мене зв’язаними руками в живіт. Чого він хотів, здогадатися було неважко.
— Тенто! — покликав ватажок.
Розбійники розійшлися, щоб він зміг побачити шляхетного парубка. Той, явно вдоволений нагодою відпочити, валявся на травичці горілиць, розкинувши руки і ноги.
Поки шукач намагався відсунути кудись Мережеву макітру, а інші споглядали Тенто, я звільнила своєму учневі руки, залишивши мотузку намотаною, ніби вони досі зв’язані.
Нарешті мій учень сів і зітхнув:
— Ти ніколи не поділяв моїх почуттів.
— Тенто, ну, ви можете далі битися, — сказав ватажок розбійників.
Шляхетний парубок відірвав голову від землі й поглянув на Бурецвіта.
— О-о ні… — простогнав він і знову відвалився на травичку.
— А давай ми його просто вб’ємо, та й усе, — запропонував ватажок. — Чого тобі мучитися?
— Ні-і…
— Ну давай! Ну чого ти!
— Я сказав, що я битимуся з ним, і я битимуся з ним!
Шляхетний Тенто звівся на ноги.
— Він утратив свій меч, дайте йому інший.
— От який ти впертий! — похитав головою ватажок. — Дами, займімо місця у глядацькому залі.
— Де мої штани? — спитала я. — Де мої бриджі?
— Нема, — стенув плечима ватажок.
— Так, хто вкрав мої бриджі? Ну добре, де мій рюкзак? Рюкзак мій де?
Я встала і пішла до дерева, під яким звалили наші речі.
Тим часом Бурецвітові видали новий дерев’яний меч, і хлопці знову зійшлися у двобої. З усього було видно, що ця бійка набридла вже обом. Тепер вони всерйоз намагалися зашкодити одне одному, але їм уже бракувало сил.
— Де наші речі? — спитала я ватажка.
— Нема, — розвів він руками.
Я заричала вголос.
— Що ви собі дозволяєте?
— А ми розбійники.
Я сіла на траву, закипаючи від люті.
— Ви жалюгідні, — заявила я. — Якісь жалюгідні хулігани!
— Подружко, не хвилюйся, ну, погуляєш у трусиках, — сказала Перла, що тільки-но підійшла.
— Так, вона права! І ти, Перло, можеш морально підтримати подругу.
— Так, можу.
Вона присіла біля мене й накинула частину своєї спідниці мені на коліна.
— Дякую, — зітхнула я.
Шляхетний Тенто зупинився і опустив меч. Він важко дихав і переводив погляд з Бурецвіта на ватажка.
— Ну що? — гукнув ватажок. — Втомився?
Тенто підняв свою дерев’яну зброю і знову ринувся на Бурецвіта. Вони стукнулися палицями і розійшлися, шляхетний парубок ледь не гепнувся, заплутавшись у власних ногах, потім відбіг подалі й зупинився. Шукач опустив свій, вичікуючи, що буде далі.
— Ну, гаразд, годі — сказав Тенто. — Він мене дістав.
Убивайте його.
— Нарешті! — зрадів ватажок.
— Що? Ні! — підскочили ми з Перлою.
Бурецвіта схопили і потягли до гілки негуманного призначення.
— Мотузку, мотузку давай! — кричали розбійники.
Ми побігли до шукача, але дорогою нас перехопили двійко чортових головорізів.
— Не смійте! — вищала я.
— Бурецвіте, Бурецвіте! — гукнула Перла. — Якщо вони тебе повісять… я… я не переживу цього!
— Я теж, — відізвався шукач.
— Зачекайте, а другий де? — спитав ватажок.
— Тутоньки я, — почувся голос Мережа.
Всі повернулися в його бік. Мій учень стояв оддалік, приставивши ножа до Тернової горлянки.
— Чортівня! — вилаявся ватажок. — Як це сталося?
— А зараз ми всі підемо до Садівника, — сказав Мереж.
— Нікуди ми не підемо! Відпусти його! Він — мешканець заповідника, ти не маєш права завдати йому жодної шкоди!
— А мені насрати, — відгукнувся Мереж. — Приріжу його до дідька та й годі.
— Терне, ану здихайся цього нахаби! — звернувся до помічника ватажок.
— Не можу, ти ж бо знаєш, я хлопець тямущий, але не бойовий. Ви якось зробіть так, щоб він мене не зарізав.
— А зараз, — сказала я, — ми всі підемо до Садівника.
— Нічого доброго з цього не вийде, — повернувся до мене ватажок.
— Побачимо.
— Побачите, — стенув він плечима.
4
Після недовгої прогулянки лісом наша процесія зупинилися біля одноповерхового дерев’яного будиночка, що врізaвся в хащу своїми численними безсистемними гілками-прибудовами.
— Лісниче! — покликав ватажок. — Лісниче! Лісниче-е!
— Чого вам треба? — долинуло звідкись з-поза хати.
— До тебе гості.
— Я нікого не запрошував!
— Ну вийди на хвилинку!
— От уже!…
За півхвилини з-за будинку вийшов чоловік у робітничих штанях і садових рукавицях. Обличчя його важко було розгледіти через крислатий капелюх, насунутий на очі.
— Чого вам треба… Що?! — отетерів він, побачивши нас. — Хто це в дідька такі?
З-під капелюха запитально виглядав шнобель.
— Це шукачі орхідеї.
— От як… а скажи-но мені, друже мій Джерел, чи мають вони зараз стовбичити тут, біля мого дому, чи бовтатися на гілці?!
— Ми не змогли стратити їх з об’єктивних причин, — відповів присоромлений ватажок.
— Он як, чума на ваші голови!
— Чому ви бажаєте нам цього смертельного інфекційного захворювання? — дорікнув Терн.
— Вони захопили Терна, — сказав ватажок.
— Що? Ну і хай приріжуть цього бовдура! — капелюх разом із носом рішуче мотнувся вбік.
— Ви маєте вислухати нас, — подав голос шукач.
— Справді?
— Так. Урешті-решт, вам довірили оберігати квітку, доки я не прийду по неї.
Садівник поправив капелюха, і ми побачили його засмагле обличчя та сіро-блакитні очі з вельми сердитим виразом.
— І оцей вискочень — шукач?
— Так, я шукач.
Садівник підійшов до нас.
— Хлопці, скажіть їм, скільки таких розумників ви встигли повісити?
— 12 партій, — відповів Терн.
— 12 раз сюди заявлялися засранці, що називали себе шукачами і хотіли викрасти орхідею!
— Та ви, мабуть, думали, що рано чи пізно мають з’явитися справжні шукачі, — втрутилася я.
— Цей тип ніяк не тягне на справжнього, — похитав головою Садівник.
— Звідки ви знаєте? Перевірте мене! — сказав шукач.
Садівник розсміявся.
— Нащо? Вигляду твоєї нахабної пики цілком достатньо.
— Мені його пика теж не подобається. І все ж таки він — шукач, — сказав Мереж. — Це просто ще одне свідчення того, що світ — недосконалий.
— Пане Тіньслів, ви ж Садівник, а не фізіономіст, — сказала я.
Він поглянув на мене.
— Ви оберігали квітку не просто так. Ви оберігали її для нього.
Садівник підійшов до мене впритул і промовив:
— А ви, певно, провідник. Цікавий вигляд. Трусики з ведмедиками… ностальгійно.
«Які жахливі люди живуть у цій місцині», — подумала я.
— Ви, певно, ніхто інша, як Лірина Сонніч… — провадив він, — відомий персонаж. Така собі розумна дівчинка, яка змінила прізвище і, замість мандрувати світом, супроводжуючи шукачів, відкрила гарнесеньку крамничку на гроші покійного батька, про якого більше і не згадувала.
Я була вражена.
— І нащо ті мандри та неприємності, так? Набагато краще кактуси підливати, — вів він далі.
— То ви…
— Що?
— То ви знаєте, що ми справжні шукачі! — вигукнула я.
— Ви? Ні… які з вас шукачі…
— Ви ж знаєте, що я провідник.
— Ти намагаєшся ним бути… Втім, поглянь сама, кого ти мені привела, — він хитнув головою в бік Бурецвіта. — Ти хочеш, аби я віддав квіточку, про яку дбав ледь не чверть століття, щось безцінне, несамовито гарне, цьому жалюгідному типові? Орхідею долі — йому?!
Садівник присунув до мене свою пику, очі його палали обуренням та образою.
— Але ж ви його ще зовсім не знаєте, — зацвірінькала Перла. — От коли я його вперше побачила, він мені теж геть не сподобався. Але потім я зрозуміла, що не все так погано.
— А хто це в нас тут такий симпатичний?
Садівник нарешті відсунувся від мене.
— Це я, — сказала моя подруга. — Мене звати Перла.
— Дуже приємно, а я Лісник. Тільки не кажіть, що ви з цим вискочнем.
— Що? Ні-ні, я просто супроводжую їх. Сама не знала, у що мене втягнуть.
— Бідненька!
— Так, я стільки пережила за цей день… — заскиглила Перла.
— Оу… як шкода, — він похитав головою.
— Ну, це нічого! Головне, аби все закінчилося… добре! — сказала вона бадьоріше.
— О, звичайно! Вас тут ніхто не зачепить! — запевнив Садівник.
— Ви такий люб’язний. І капелюшок цей вам дуже личить!
— Оу… та це просто старезний капелюх… у мене кращий є.
— О, справді?
— Так!
Він походжав довкола неї, ніби окреслював півколо, — знову і знову.
— Подруга моя бідна теж не заслуговує на таке лихе поводження…
— Гаразд… — сказав він.
— Ви ж не полишите нас у біді…
— Ні… Значить, так, — крикнув Садівник. — Дівок я забираю собі, а цих двох вішайте!
— Але ж це мої наречені! — запротестував ватажок.
— Все, Джерель, все, йди гуляй.
— Лиши хоч одну!
— Обійдешся.
Розчарований ватажок надувся, як миша на крупу, і роздратовано махнув рукою.
— Мені дуже шкода, Джерель, — сказала Перла.
Він кивнув із кислою міною і поплентався назад до лісу.
— Тобі справді шкода? — спитала я.
— Ні, але з чоловіками треба правильно розлучатися, — прошепотіла вона.
До Мережа, поки той слухав Садівника, підкралися ззаду кілька розбійників й вихопили ніж. Тепер мого учня в’язали мотузками, за Бурецвіта взялися теж.
— Квітка зів’яне тієї ж хвилини, як він помре, — сказала я. — Не робіть дурниць.
— То хай краще зів’яне, ніж дістається такому, — пробурчав Тіньслів.
— Ну все, тепер тобі каюк, негіднику, — вилаявся Терн.
Розбійники потягли хлопців геть від будинку Садівника.
— Стійте! — раптом гукнув він.
Розбійники розгублено озирнулися. Очі Садівника виблискували з-під капелюха.
— Відпустіть їх… — видихнув він.
— Що? — обурився Джерель.
— Відпустіть.
— Чорт забирай, — Терн похитав головою.
— Мені дуже шкода, Терне, — пролопотіла я.
Він поглянув на мене і голосно пирхнув.
Хлопці, яких звільнили засмучені розбійники, підійшли до нас.
— Як ви? — спитала я.
— О! — відгукнувся Мереж. — Це був жахливий день, коли нас схопили лісові розбійники і кілька разів намагалися повісити!…
— Годі, годі, Мереже, я зрозуміла.
Розбійники, обмінюючись невдоволеними репліками, подалися геть, Садівник піднявся на ґанок і збирався зайти до будинку. Ми залишалися самі.
— Можна, ми у вас погостюємо? — спитала я в Садівника.
Він обернувся і втупив у мене недоброзичливий погляд.
— У вас просторий будиночок, сподіваюся, там знайдеться для нас місце…
— Ви що, знущаєтеся?! — раптом заволав він, розвернувшись.
Ми промовчали.
— Це ви, ви маєте повзати на колінах переді мною, щоб я дозволив вам забрати квітку, та ні, щоб я дозволив вам хоча б поглянути на неї, та ні, щоб я взагалі дозволив вам залишитись у заповіднику, а не зателефонував куди треба і доповів, що у нас тут браконьєри! Це ви маєте благати мене про таку милість, а не я маю влаштовувати вам учту!
Він в очікуванні розвів руками.
— Ну, зрозуміло, — сказала я після паузи, — але ж ми не можемо ночувати в лісі.
Садівник шумно видихнув, взявся за боки і спитав:
— Може, мені ще дати званий обід на честь вашого прибуття, юна леді?
— У тому, щоб бути гостинним, нема нічого поганого, — знизала я плечима.
— А якщо хочете, вечерю ми з подругою приготуємо, — сказала Перла.
Він зацікавлено схилив капелюха й оглянув її.
— О, заради вас, пані, я готовий терпіти всю цю сумнівну компанію. Заходьте!
Він зник за дверима.
— Ну, і хто з нас уміє готувати? — поцікавилася я в Перли.
— Розберемося, — кинула вона й пішла за Садівником. — Ви дуже гостинні!
— Ми можемо заночувати і в лісі! — гукнув Бурецвіт.
— Що ти таке говориш? — обернулася я.
— Що він собі дозволяє?
— Ну, у нього виникла невеличка манія величі.
— Якого дідька лисого цей старий хрін заграє з моєю дівчиною? — гнівався він.
— Ось воно що… А чого ти вирішив, що вона — твоя дівчина?
— Ну як… Я ж маю закохатися в неї!
— І що, ти вже освідчився їй у коханні?
— Ні…
— Ну от, — я стенула плечима. — Нема чого голосити. Ходімо.
5
Обстановка всередині будиночка була така ж хаотична, як і його будова. Схоже, тут забули добудувати деякі стіни. Тому дім був переділений не на кімнати й коридори, а на численні заглиблення, остаточно одне від одного не відокремлені.
Посеред цього багатокутника стояв накритий стіл, що не могло не радувати.
— Я знала, що все буде добре, — прошепотіла мені Перла.
— А звідки у вас усе це? — здивувалась я. — Свинина…
— Привозять, — відповів Садівник. — Тут, звісно, нікого не можна вбивати. Ну, якщо ти не тупий хижак — вони дозволу не питають.
— Дуже затишний будиночок, — сказала Перла. — А чи є тут сантехніка сучасного зразка?
— Звичайно, любонько, за цією стіною наліво.
— О, дякую!
Моя подруга попрямувала вказаним шляхом.
— Я наступний! — закричав Мереж і кинувся слідом.
— Ну, сідайте, чого ви, — сказав Садівник, умостившись на чільному місці біля стола.
— Ми, власне, не голодні, лише Бурецвіт.
— О, то ваш шукач — якесь ходяче нещастя.
Насуплений Бурецвіт поглянув на мене, підійшов до столу й обережно опустився на один зі стільців.
— Ну, і як вам тут, — почав він, — усі ці роки?
— Ну, і хіба він не йолоп? — Садівник запитально простягнув руку в мій бік.
Я розгублено стенула плечима і теж підійшла до столу.
— Ви, певно… — я відсунула стілець і сіла, — очікували побачити якогось Геркулеса з… з явними ознаками геніальності на обличчі.
— Важко уявити собі Геркулеса з ознаками геніальності на обличчі, але, в принципі, так, щось таке я і сподівався побачити.
Він же ніби… шукач…
— Але я такий, який є, — сказав Бурецвіт.
— Та бачу…
Садівник узяв виноградину, підкинув її, спіймав зубами і з’їв.
— Так умієш? — спитав він Бурецвіта.
— Ні.
— Нездара.
— Може, досить? — обурився той.
— Нездара!
— Що ви собі дозволяєте, врешті-решт? За яким правом ви так поводитеся з нами?! — крикнув Бурецвіт.
— Юначе, ви перебуваєте в моєму домі, і я не дозволю вам голосити тут!
— А я, — підскочив шукач, — не збираюся зали…
-…шати цей будинок, — закінчила я, схопивши його за руку.
— Переночуєте, а завтра вимітайтеся звідси, — зло сказав Садівник.
— Всі мрії збуваються! — проспівала Перла, яка щойно з’явилася з-за стіни. — Спершу справжнісінька ванна кімната, а тепер от вечеря!
Садівник підхопився, відсунув для неї стілець.
— Дякую, ви дуже люб’язні.
— Що будете їсти? — спитав він.
— Ой, мабуть, куряче крильце і… а то що?
— Гадки не маю. Спробуємо?
— Так!
З-за стіни вискочив Мереж і з криком: «Їжа! Їжа!» впав на стілець і почав тягти все підряд до своєї тарілки. Бурецвіт, зосереджений та сердитий, піднявся й попрямував у напрямку ванної кімнати.
— О, до туалету він привчений, вже непогано, — пробубонів Садівник.
Шукач різко обернувся і побагровів. Перла раптом розсміялася своїм дзвінким мелодійним сміхом.
— Ну ви й дотепник, ха-ха! Бурецвіте, не ображайся, пан Лісник жартує, так?
— Звичайно, дорогенька.
Шукач звернув до неї погляд, повний образи, після чого пішов геть.
6
Бурецвіта довго не було, тож я почала непокоїтися й пішла шукати ту ванну кімнату. Знайшовши єдине з усіх боків закрите приміщення з дверима, я зрозуміла, що це вона і є.
— Бурецвіте, — я постукала, — ти там?
— Так.
— Що ж так довго?
Двері зненацька прочинилися. Бурецвіт, виблискуючи в напівтемряві злими очима, вирячився на мене.
— Що з тобою? — спитала я.
— Невже нам так необхідно залишатися тут?
— У туалеті? Ні, це не…
— У цьому будинку.
— Але нам більше нема куди йти. Тут закінчується наша подорож.
Він вийшов, зачинив за собою двері і всівся на підлогу, опершись об них спиною.
— А він правий, — сказав шукач.
— Щодо чого?
Я сіла поруч.
— Щодо мене. Ви постійно виручаєте мене. А від самого користі нуль.
— Це не так.
— Я не гідний цієї квітки.
— Якби не був гідний, не дійшов би сюди. Ні я, ні хтось інший не дотягнув би тебе сюди, якби ти не був гідний. Хіба погано, що в тебе є друзі, які не кидають тебе в біді?
Він усміхнувся.
— Тоді чому цей чоловік думає інакше?
— Йому теж важко. Ти хочеш забрати квітку, до якої він прив’язався. І, може, 24 роки в заповіднику здатні зіпсувати характер.
— Усе це так важко, Лірино. Ще й у Перлу я маю закохатися…
А вона така мила… з усіма!
— Ревнуєш?
— Та не те щоб, просто… просто…
Він потер лоба.
— Що?
— Мені здається, я нічого для неї не вартий.
«Якщо я ще раз скажу «це не так», це буде тупо звучати», — подумала я і промовчала.
— Знаєш, — провадив він, притиснувшись потилицею до дверей і дивлячись на мене з якимсь тривожним виразом, — мені важко дається це останнє завдання. Так ніби русалки весь час виставляли мене кретином перед усіма і от нарешті вирішили виставити кретином перед самим собою. Вони показували, чого в мені забагато, а чого замало. А зараз я сам відчуваю, що щось не так. Я відчуваю, мені чогось бракує… зараз… чогось справжнього…
— Бурецвіте, — сказала я. — Я теж туди хочу.
Декілька секунд він розгублено кліпав очима, після цього швидко піднявся й відступив від дверей.
— Вибач, вибач… я просто… справді йолоп.
— Дякую.
— Лірино, — сказав він, коли я вже зайшла до ванної кімнати. — Я…
— Що?
— Я… я… певно, тобі треба йти.
Я кивнула, причинила двері та повернула замок.
— Бурецвіте!
— Так!
— Не стій під дверима, будь ласка.
— Звісно…
Я почула, як віддаляються його кроки. Раптом він передумав і повернувся.
— Якщо в тебе не такий кепський настрій і ти не прагнеш бути в темряві, то там праворуч є вимикач.
— Дякую.
Я ввімкнула світло та оглянула вбиральню.
— Бурецвіте…
— Так, так, я йду…
У коридорі знову почулися його стихаючі кроки.
7
Я сиділа й намагалася перешити на себе штани, які мені позичив Тенто. Голку та нитки Перла випросила в Садівника. Оскільки шию я так само добре, як і готую, справа просувалася нешвидко.
— А Бурецвіт — непоганий варіант, — сказала Перла. — Якщо він отримає орхідею, то буде великим чоловіком.
Та захвату в її голосі не було.
— Перло, поговори з Садівником.
— Про що?
Вона сиділа на своїй ще не прибраній постелі та споглядала мої вправи з рукоділля. Ми провели ніч у будинку Садівника, той відвів нам дві кімнати, чи, краще сказати, чарунки, максимально віддалені одна від одної.
— Переконай його віддати шукачеві орхідею, — стенула я плечима. — Чи хоча б залишити нас тут ще на якийсь час.
— Але як я можу його у чомусь переконувати? Я ж не знаю всіх цих подробиць. Я взагалі не тямлю, що відбувається. Та він і не сприймає мене серйозно. Ти — провідник, ти маєш поговорити з ним. Ти в темі.
— Жартуєш, він ненавидить мене.
По суті, спали ми у великому коридорі, який з одного боку розширювався у загальну залу, а з іншого мав вихід на вулицю.
Прочинені двері вели до напівкруглої веранди. Зараз на ній з’явився Тенто.
— Доброго ранку ще раз, — сказав він. — Я приніс вам квіти.
— Як це мило, — зраділа Перла.
Він із посмішкою пройшов усередину і передав їй один із букетів, а тоді став невпевнено наближатися до мене.
— Це тобі, — сказав він, простягаючи квіти.
— Росли собі й росли, нащо ти зірвав їх?
— Щоб зробити вам приємне.
— Дякую, — прохолодно сказала я. — Поклади їх на столик.
— Ти ще гніваєшся на мене, прекрасна діво?
— Так, шляхетний Тенто, тобто, не шляхетний Тенто.
Шляхетним треба бути до кінця.
— Але ж я приніс свої вибачення і свої штани.
— Це виправляє ситуацію, але не повністю.
Він сів поруч із Перлою на її ліжко й зітхнув. Я продовжувала порпатися зі штаньми.
— Ти не знаєш, як мені тут, — зітхнув він іще раз.
— Хіба ти не можеш залишити заповідник? — спитала я.
— Можу, але я не знаю, що робити за його межами. Правда, в мене гарне волосся?
— Так, у тебе гарне волосся, Тенто. А як ви взагалі живете, де ваші жінки?
— Вони… — він махнув рукою. — Вони в іншому кінці заповідника, удають із себе амазонок.
— Справді? — зацікавилася Перла.
— Так. Ми рідко бачимося. Раз на кілька місяців вони приїжджають сюди, захоплюють і ґвалтують чоловіків. Але мені ця процедура видається занадто брутальною, тому я завжди переховуюся в горах.
— О, Боже, це справді брутально, — промовила вражена Перла. — Бідний Тенто!
— Оу… а Садівника вони теж ґвалтують? — поцікавилася я.
— Ні, що ти, хто посміє, це ж наш шеф.
— І що, його ніхто не ґвалтує?
— Кхе-кхе!
Від несподіванки я вколола собі палець. Садівник стояв на порозі, а за спиною в нього висіли чотири наші рюкзаки, по два на кожному плечі.
— Доброго ранку, панянки. Як спалося?
— Дякую, добре, — відізвалася Перла.
— Власне, це ваше майно?
Він зайшов і звалив рюкзаки на підлогу.
— Так, дякую, — я підскочила, схопила свій рюкзак і з полегшенням витягла з нього запасні шорти.
— Ну от, тепер можеш не розгулювати в самих ведмедиках, — сказав Садівник.
— Дякую… Тенто, вибач, що зіпсувала тобі штани.
— Та нічого, — усміхнувся він.
Звичайно, це добре, що Садівник приніс наші речі, але, судячи з усього, натяк був на те, щоб ми забиралися. Я багатозначно глянула на Перлу та зробила рух головою у напрямку Садівника.
Вона стисла губи.
Садівник іще раз прокашлявся.
— Лірино… — раптом сказав він.
— Так?
— Нам треба поговорити. Наодинці.
— Звичайно.
Він кивнув.
— Я буду надворі, — з цими словами Садівник вийшов.
8
— Ну, як вам тут, у заповіднику? — спитав він.
Ми йшли лісовою стежкою повз покручені стовбури невисоких дерев. Після його запитання я стала роззиратися.
— Я воліла б опинитися тут за інших обставин.
— А що не так? — здивувався він. — Обставини вельми романтичні.
— Так, — усміхнулася я. — Але коли нервуєшся, то не помічаєш краси навколишнього світу.
— То не нервуйся.
Я зупинилася й поглянула на нього. Він пройшов кілька кроків уперед, потім озирнувся.
— Як же мені не нервуватися, — сказала я. — Нас ледь не вбили вчора.
— Але сьогодні тебе ніхто не вбиває.
Я обвела поглядом ліс.
— Так, тут гарно.
Тіньслів кивнув. Ми пішли далі.
— То ви… бачили мою родину? — спитав він, ніби про щось несуттєве.
— Так, вашу доньку та сестер.
— Ну, і як вони?
— Ну, чесно кажучи, ваші сестри не дуже мені сподобалися, хоча я, певно, просто замало їх знаю. А ваша донька доволі приємна. Дівчина така… з характером.
Він усміхнувся.
— Живуть ніби непогано, — провадила я. — На вигляд здорові.
Дорогу нам перепинив повалений стовбур. Садівник вліз на нього і подав мені руку.
— А Мирона?
— Це хто?
Він всівся.
— Старша сестра моя. Вона хворіла сильно.
— Ми бачили лишень Листину та Славу.
— Значить, умерла, — зітхнув він.
Я присіла поруч на стовбурі.
— Може, вона була в лікарні чи ще десь.
— Та ні, напевно, що вмерла. А як виглядає моя дочка?
— На вас схожа… трохи. Очима. Волосся в неї довге, пишне. Статна така, гарна дівчина. Вона, до речі, дуже цікавилася, коли ви повернетеся додому.
— Нема вже сенсу повертатися, — махнув він рукою. — Їм там без мене непогано, та й мені тут добре.
— Але ж у вас тут нікого нема.
— У мене є орхідея.
— Але ж це лише квітка.
— Але ж вона жива.
— Але ж вона не ваша.
Він сердито глянув на мене.
— Хоч як би добре ви за нею доглядали… вона ніколи не буде вашою, бо належить іншій людині. Ці 24 роки — це ж була жертва, принесена заради того, щоб ваш рід звільнився від прокляття. І тепер час повернутися до власного життя.
— Мені нема до чого повертатися, — сказав він, спідлоба оглядаючи навколишні дерева.
— Чому ж нема? А ваша родина?
— Сестри вже, певно, не пам’ятають, як я виглядаю. А дочка вже доросла і чудово обійдеться без мене. Поки вона була маленька, їй потрібен був батько. А тепер вона може лише спитати, де я весь цей час вештався.
— Але вона знає де і знає чому. І хоче, щоб ви повернулися, — заперечила я.
Він похитав головою.
— А що я там робитиму? У мене нема професії. Моя професія — лісник. Колись учився на архітектора, але не довчився… та й хисту не було. Бачила, яку я тут звів халабуду?
Повернутися до свого життя… А чи було моє життя? Тоді ще нічого не встиг, а зараз уже нічого не встигну.
— Чому так песимістично? Ці роки теж не минули дарма.
Ви ж Садівник! Садівників усі на руках носять!
— А що з того, що мене на руках носитимуть? Що я робитиму далі? Що зі мною буде далі?
— Ну, звідки я знаю, — зітхнула я, — що далі. Там видно буде.
Садівник впав у роздуми і ніби не помічав моєї присутності.
— То ми можемо залишитися ще на трохи? — обережно спитала я.
— Так, — відгукнувся він.
— Ну, я піду.
Він кивнув. Я тихенько піднялася, зістрибнула зі стовбура і почала пробиратися назад.
9
Виявилося, що стежка була не одна. Їх було кілька, і вони зрадницьки перетиналися. Я переходила з однієї на іншу, сподіваючись вийти до Садівникового будинку.
— Заблукала?
Тенто в ефектній позі сидів на гілці дерева і хитав звисаючою ніжкою.
— Здається… трохи…
Він зіскочив.
— Дозволь провести тебе.
— Гаразд, — погодилася я.
— Сюди, — показав він шлях.
— Сюди? Точно?
— Так.
— Нікoли не подумала би.
Ми рушили в обраному Тенто напрямі.
— То ти не сердишся на мене більше, прекрасна діво?
— Не знаю… якби не ти, хлопців повісили б одразу. І мене звати Лірина! Називай мене Ліриною.
— Гаразд. А мене звати Тенто. Називай мене шляхетним Тенто, ну, будь ласочка!
— От уже фантазія…
За деревами можна було розгледіти обриси будинку.
— То ми вже прийшли? Так скоро?
Я почула розсерджені голоси, що, певно, належали Перлі та Бурецвітові.
— Що там відбувається? — пробурмотіла я.
— Схоже, сімейна сварка, — сказав Тенто.
Ми вийшли на галявину. Моя подруга сиділа на лавочці біля будинку, а шукач ходив довкола неї, викрикуючи:
— Ти заграєш геть з усіма тут!
— Що ти таке кажеш! Я просто намагаюся бути приязною. Ввічливою! Тактовною! Це те, чого тобі так бракує!
— Бракує? Можливо. Та як я можу закохуватися в дівчину, яка заграє з кожним зустрічним?! Вони всі в захваті від тебе!
— Це взагалі не мої проблеми, — вона встала, — вибач, та я не можу вимкнути свій природний шарм!
— І не треба вимикати, — сказала я. — Бурецвіте, ти геть здурів? Чого це ти верещиш на мою подругу?
Він обернувся, зробив крок до мене і в розпачі розвів руками.
— Я… я так не можу.
— Чому ти гадаєш, що я маю поводитися так, як тобі хочеться?! — Перла розізлилася не на жарт.
— А ви! — крикнув шукач. — Де ви взялися? Що ви робили в лісі?
Він розвернувся до Перли.
— Ви тут усі вже переділилися на парочки, чи не так?!
— Бурецвіте, опануй себе! — гукнула я. — Ти втратив розум!
— Ми всі вчора рятували твоє життя, йолопе! — крикнула Перла.
— Ну, дякую!
— Ну, на здоров’я!
Він трохи вгамувався, довго розглядав свої черевики, а потім підняв на неї очі та спитав:
— Але ж ти не могла не помітити, що нашим стосункам чогось бракує.
— Та нема ніяких стосунків! — вона піднялася. — Чого їм може бракувати?!
Перла подарувала йому гнівний погляд, розвернулась і пішла геть, за хвилину зникнувши за будинком.
— А де ж моя парочка? — спитав Мереж, який щойно вийшов з будинку на ґанок і слухав, схрестивши руки на грудях.
— Я піду повтішаю прекрасну діву, — запропонував шляхетний Тенто.
— Піди… — відгукнулася я.
Розбійник пустився слідом за моєю подругою.
— Що?! — обурився Бурецвіт. — Ну, все…
Він потер лоба й вирячився на мене з явною претензією.
— Садівник дозволив нам лишитися, — сказала я.
— Я щасливий!
Він поплентався в бік, протилежний тому, що обрала Перла.
— Недобре все це, — проронив Мереж.
— Звісно, недобре, — сказала я.
Він спустився з ґанку й наблизився до мене.
— Я відчуваю загрозу.
— Мені теж ніяково тут. Це місце зле прийняло нас.
— Річ не в місці, — сказав Мереж. — Загроза переміщується разом з нами. Бо вона походить від тебе.
— Що?
Я глянула йому у вічі. Він промовчав.
— Від мене походить загроза? Загроза кому?
— Може, Бурецвітові, може, мені, може, ще комусь, не знаю.
— Ти занадто близько взяв до серця пророцтво Медлия.
Він захитав головою.
— Річ не в цім, я відчуваю.
— Що ти можеш відчувати? Теж мені екстрасенс!
— Я можу більше, ніж здається, — заявив він.
— Справді?
— Не віриш?
— Мереже…
— Не віриш, що я можу більше?
Мені важко було вловити вираз цих асиметричних очей, та він справді був чимось занепокоєний.
— Вірю, — сказала я.
— Чесно?
— Так.
— Правда?
Він вглядався у моє обличчя.
— Слово даю!
Він кивнув і пішов назад до будинку.
— Ви всі просто подуріли, — прошепотіла я.
10
Увечері Садівник на прохання Перли розклав вогнище перед будинком. Ми сиділи втрьох довкола нього.
— Вас не було цілий день, — сказала я.
— У мене тут роботи повно, — відгукнувся він.
— Втомилися, мабуть, — поспівчувала Перла.
— Та ні… — мовив він і посував гілкою хмиз у ватрі. — Полюбляєте дивитися на вогонь, чи не так?
— Полюбляю, — відізвалася вона. — У містах лише сміття палять… Вогонь заспокоює.
Моя подруга милувалася полум’ям і, на диво, не посміхалася.
— Вискочень діткнув сьогодні? — спитав Садівник.
— Бурецвіт? Трохи. Але все гаразд.
— Тільки йолоп може ображати таку жінку, — похитав він головою.
— Приємно чути це…
— Мені треба з ним побалакати. Де він?
— У будинку, з Мережем, — сказала я.
— Тільки не треба його лаяти за сцену сьогодні зранку, — попрохала Перла.
— Я лаятиму його за все, — сказав Садівник і підвівся.
— Ну, хоч не дуже, — попросила я.
Він кинув у вогнище оберемок хмизу й рушив до халабуди.
— Вибач, — сказала я Перлі.
— За що?
— За Бурецвіта.
— О, ні… — усміхнулася вона. — Усе гаразд. Нехай ревнує.
Швидше закохається.
— Але ти була зажурена.
— Звичайно, ніхто не любить, коли на нього кричать. Та нічого. Це дрібниці.
— Добре, що не мені в нього треба закохуватися, — додала вона, помовчавши.
— Насправді він хороший, — сказала я.
Я дивилася на будинок і намагалася уявити, що відбувається всередині. Марна розумова праця. Я зітхнула й перевела погляд на подругу.
— Чому ти так дивно на мене дивишся? — спитала вона.
— Я… я захоплююся тобою, Перло. Ти всім подобаєшся.
Вона скоса поглянула на мене, потім заклала пасмо за вухо і сказала:
— Слухай, якщо тобі потрібен цей хлопець, то чого я його зваблюватиму?
— Ти про що?
— Про Бурецвіта, звичайно. Я ж бачу, що ти ревнуєш.
— Що?… Ні, ні, що ти… Я не ревную. Це просто… звичайна жіноча заздрість. Довкола тебе всі в’ються, от я і заздрю.
— Річ тільки в цьому?
— Так.
— Ну, тоді нічим не можу зарадити. Ти не намагаєшся бути привабливою, от і все.
Я усміхнулася.
— А ти хіба намагаєшся? Ти ж просто така, як є. Від природи.
— Ох… я вважаю всіх йолопами, а кажу їм компліменти. То яка я від природи? Брехлива?
Я похитала головою.
— Ти мудра, — я усміхнулася. — Та щось не віриться, що ти геть усіх вважаєш йолопами.
— Ну, може, не всіх… Та якщо тобі не потрібен Бурецвіт, то що ж тобі потрібно?
Я взяла паличку і стала сувати гілки у вогнищі.
— Я хочу додому. Мені потрібен спокій. Моя крамниця. Мої рослини.
— Не кажи дурниць. Тобі ще потрібен чоловік. Питання лише в тому, цей чи не цей.
— Не цей, — сказала я.
— Ти впевнена?
— Впевнена. Не цей.
Я вляглася горілиць і почала роздивлятися зірки.
— Комарі, одначе, кусаються, — пробурчала Перла і вляглася поряд. — Ти пам’ятаєш, як давно ти так останній раз лежала?
— Так… давно… здається, ми тоді теж були вдвох.
— Ага, після вечірки в мого кузена. Сто років тому.
— Зірки все ті ж.
— Зірки все ті ж.
11
Наступного ранку ми з Перлою довго валялися в постелях, поспішати було нікуди. Потім дістали з рюкзаків купальники, натягли їх на себе та подалися на річку. Провів нас туди шляхетний Тенто, який намагався бути корисним усіма можливими способами, при цьому зберігав гордий вигляд і не опускав гордовито піднятої голови. Очі його були сповнені тихого смутку.
Коли повернулися, у будиночку на нас чекав сніданок. У Садівника щоранку звідкілясь бралася їжа. Її хтось приносив, та я ніколи не помічала, хто й коли.
Перед сніданком понурений шукач вибачився перед Перлою та мною. Перла кинула:
— Ти знаєш, які ми добрі…
— Як учорашня розмова з Садівником? — спитала я його.
— Не любить він мене… — пробурмотів шукач.
Садівник був спокійний та задумливий. Він не збиткувався над Бурецвітом, здавалося, його думки зайняті чимось важливішим.
Після сніданку шляхетний Тенто попросив мене заплести йому тоненьку косичку, щоб вона закладалася за ліве вухо. Ми всілися на лавці під будинком, я відділила пасмо його волосся та почала плести. Садівник повів Перлу милуватися квітами у своєму невеличкому садочку за будинком.
— Лісник просто диво, — сказала вона, повернувшись з екскурсії. — У нього такий садочок.
— Я бачила.
— Піди поглянь іще.
З-за будинку показався Садівник і хитнув головою в напрямку своєї невеличкої плантації. Я полишила готову косичку й піднялася.
— Ну, як мені? — поцікавився шляхетний Тенто.
— Дуже личить, — сказала Перла.
— Може, зробиш мені таку саму з іншого боку?
Перла з посмішкою сіла біля нього. Я пішла за лісником.
— Отаке в мене тут квіткове царство, — сказав він, коли ми обігнули кілька рогів цієї дивної споруди.
— Так, гарно. Справді.
Він задоволено всміхався.
— Я не намагаюся підлеститися, — швидко додала я.
— Знаю. Ти не дуже і вмієш.
— А що з вашими цілорічними папоротями?
— Не знаю, щось пропадають.
— Ви їх забагато поливаєте.
— Справді?
— Так. Учора і сьогодні — треба через день, якщо нема дощу. А це що? Я таких і не знаю.
Я замилувалася стрункими квітками з яскраво-рожевими пелюстками.
— Я не знаю їхньої назви… вони тут повиростали, як бур’ян. Я пожалів видирати.
— Ви що, видирати! Вони чарівні.
— Любиш гарне? — спитав він.
— Авжеж.
— Хочеш, покажу гарну штуку?
Я здивовано обернулася до нього.
Він хитро примружив очі і мав вигляд дитини, що збирається вчинити витівку.
— Звісно, — сказала я.
— Ходімо.
12
Він повів мене вглиб лісу, хвилин за двадцять ми вийшли до округлої споруди, що нагадувала крихітний планетарій.
— Там… орхідея? — спитала я.
— Ні. Дещо краще.
— Краще? — здивувалась я.
Ми увійшли. Всередині було порожньо, лише в центрі кімнати був столик на довгих ніжках. На ньому стояла підставка, а на підставці красувався кристал. Це був ніби звичайний кристал, але він не лише відбивав світло, а й мав власне сяяння. І воно дивно діяло на мене. Лише поглянувши на кристал, я раптом відчула, як усі мої страхи і сумніви відступають, обрaзи, давні та нові, розчиняються в його м’якому, ледь помітному світлі. І залишаються лише спокій та радість буття.
— Що це? — пошепки спитала я.
— Кристал неможливих бажань. Таких усього кілька на світі.
— Вони бажання виконують?
— Так, але тільки неможливі.
— Неможливі?…
— Так, якщо ти побажаєш чогось, що тобі не до снаги і не може статися без магії. Тоді кристал миттєво виконує твою волю. Але якщо ти помилишся в бажанні, наслідки можуть бути непередбачувані. Ти задаєш кристалові задачу, яку він не може вирішити. Можливі речі йому не під силу. Але коли його про щось просять, він не може просто відкинути це завдання.
Кристал виплескує енергію, намагаючись зробити, що сказано, але бажання виконати не в змозі. Тоді ця енергія може стати руйнівною. Якщо ж бажаєш справді неможливого, кристал виконує все легко і сяє дужче.
— Справді?
— Так. Цей заповідник виник, коли його засновник побажав, щоб тут завжди було літо — тільки в цій місцевості, посеред звичайного клімату. Кристал виконав його бажання. А оскільки точ них меж засновник не вказав, заповідник трохи пересувається.
Він замовк, зачарований каменем. Той сяяв дужче, міняв відтінки. Я відчула, як щось у мені відгукується на музику його світла. Щось, здатне бути в гармонії з усім і всіма. Кристал налаштовував нас на свою хвилю. Я милувалася ним і милувалася всім світом у ньому.
На Садівника це теж, певно, подіяло.
— То… Бурецвіт виконав уже всі завдання? — спитав він.
— Ні, залишилося одне…
— То хай виконує… А там… подивимося.
Кристал починав ніби більше сяяти від нашої уваги.
«Ця штука може вирішити всі мої проблеми», — раптом подумала я.
Камінь гостинно простягав до мене свої промінчики, що піднімали дух до небес.
— Тільки не думай скористатися ним, — сказав Садівник, глянувши на мене. — Цього робити не можна. Цей кристал уже зайнятий — він підтримує заповідник.
— Та я…
— Ходімо.
— Як, уже?…
Він потяг мене геть.
— А може… — лопотіла я.
— Надвір, — скомандував Садівник.
Ми вийшли. Сонце яскраво сяяло, на небі лише де-не-де виднілися легкі хмаринки. Раптом я у звичайному сонячному світлі почала вловлювати особливі промені, що походили від кристала. Я поглянула на соковиту зелень, залиту цим світлом, і подумала, що насправді все на світі просякнуте цим дивовижним світінням.
— Ну як? — спитав Садівник.
Я поглянула на нього. Вперше я не почувалася поряд із ним напруженою. Я дивилась і нічого не говорила.
— Усе зрозуміло, — зітхнув він, узяв мене під лікоть і повів назад, до свого будиночка.
13
Перла та Бурецвіт сиділи на травичці неподалік халабуди й неголосно про щось розмовляли.
— О, де це ви блукали? — радо вигукнула моя подруга, помітивши нас. — Лірино, з тобою все гаразд?
— Так.
— Пане Лісниче, що ви зробили з моєю подругою? — спитала Перла.
Садівник відступив на крок і окинув мене поглядом.
— Що, пробрало?
— Га?
— Нічого, це минеться, — сказав він Перлі. — А ви тут як?
— О, чудово! Тільки за вами скучили.
Шукач стурбовано оглядав мене.
— Ти в нормі?
— А хіба ні?
— Чого це в тебе таке просвітлене обличчя?
Я мовчки вирячилася на нього.
— Щось швидко скучили, — сказав Садівник Перлі.
— До гарного товариства швидко звикаєш. І потім його бракує.
— О, вибачте, пані. Тепер не залишатиму вас надовго.
Перла обхопила коліна руками і сяйнула усмішкою.
Бурецвіт піднявся.
— Я на хвилинку в дім, — сказав Садівник Перлі й пішов до своєї хати.
Шукач стояв, мовчки переводячи погляд з мене на Перлу.
Потім він теж подався геть, але раптом розвернувся і сказав:
— Перло!…
— Що?
— Я не можу більше цього витримувати. Я не можу бачити тебе поруч з цим типом! Невже він тобі справді подобається?
Перла промовчала з розгубленим виглядом.
— Я так не можу, — повторив він.
— Чому? — тихо спитала вона.
— Бо… бо…
Брови Перли в очікуванні здіймалися вище й вище.
— Бо ти потрібна мені. Я… я хочу, щоб ми були разом.
— Ти кохаєш мене?
Від цієї сцени я ніби прокинулась.
Перла сіла пряміше і спитала знову:
— Зайчику… ти… справді закоханий?
— Так.
— Класно! Лірино, телефонуй русалкам!
Я кивнула й рушила до будинку.
— Що… що ви робите… Я казав щиро про свої почуття! — обурився Бурецвіт.
Зі змішаним почуттям я влетіла до халабуди і крикнула Садівникові, який наповнював склянку соком з графина:
— Закоханий!
— Хто? — не зрозумів він. — У кого?
— Бурецвіт! У Перлу!
— Якого дідька?
— Де телефон?
Він махнув вільною рукою в куток кімнати. Там на столику стояв телефон. Я підбігла, схопила слухавку і почала поспіхом набирати номер русалок.
Перла буквально затягла шукача в будинок.
— Бери стілець, іди до Лірини! — командувала вона.
— То ти… ти любиш мене? — белькотав шукач.
— Іди!
Бурецвіт, явно невдоволений, притяг два стільці, один сунув під мене, на другий усівся сам.
— Привіт… він сказав, що кохає.
— Хвилинку, — відгукнувся русалка, полишив слухавку й побіг кудись.
Бурецвіт похмуро дивився на мене.
— Що… готовий?
— Алло, Лірино! — знову з’явився русалка.
— Так.
— Увімкни гучномовець, — сказав Садівник і відпив свій сік.
Я натиснула кнопку.
— Де він там? — спитав русалка.
— Я тут, — озвався шукач.
— Квіточка біля мене. Давай, кажи.
— Я кохаю Перлу.
Запала тиша.
— Ліринко, мені шкода, — сказав русалка, — але, здається, твоя квіточка здохла.
— Що? Ні!
— Не може бути, я кажу правду! — випалив Бурецвіт.
— О ні, вона в’яне дедалі більше…
— Я справді кохаю Перлу!
— Бурецвіте, стулися! — гаркнула я. — Це ж жива істота!
— Вона несправна! — заявив він. — Її кепсько підливали!
На гам звідкілясь з’явився Мереж і з цікавістю споглядав це дійство.
— О ні, — відказав русалка. — Вона була в порядку. Просто ти — брехун.
— Скажіть правду! — голосила я. — Скажіть правду, вона оживе!
— Правду? Правду? — розізлився Бурецвіт. — А правда така, що я її не люблю! Ревную, але не люблю!
— Ну, квітці полегшало, а от наші справи кепські, — сказав русалка.
— Вибачте, — огризнувся шукач.
— А кого ти любиш, Бурецвіте? — спитав русалка.
— Я… я не знаю.
Русалка поклав слухавку. У кімнаті огидно запікало. Я вимкнула гучномовець.
— Я знала, що чоловікам не можна вірити, — зітхнула Перла.
— Не засмучуйся, моя мила, — сказав Садівник, явно задоволений результатом досліду. — Він тебе не вартий.
Бурецвіт піднявся і вийшов надвір. Я поклала лікті на стіл та опустила обличчя в долоні.
14
Минула ще одна ніч. Ранкове світло вливалося до нашої спальні, я сиділа на ліжку і дивилася, як Перла розчісує волосся.
Двері прочинилися, на порозі з’явився Мереж.
— Мене мучить одне питання, — сказав він.
— Доброго ранку, Мереже, — відгукнулася я.
— Яке бажання більш егоїстичне, — вів він далі своє, — бути закоханим чи кохати?
— Всі бажання егоїстичні, Мереже, — похитала головою моя подруга.
— Але є більш егоїстичні, а є менш егоїстичні, чи не так? — звернувся він до мене.
— Не знаю, — зітхнула я.
— Що ми тепер робитимемо? — спитав Мереж.
— Ну, насильно я його в себе не закохаю, — сказала Перла. — Вибач, подруго, але місію не виконано.
— Це нічого… — прошепотіла я. — Треба подумати. Погуляти на свіжому повітрі та подумати…
Я подивилася на ліс за вікном. Так, я знала, що робити.
Щоб врятувати ситуацію, потрібне було диво. Справжнє диво, таке, що не може статися без магії. Саме тому я простувала лісом до споруди з чарівним кристалом.
«Ця штука вирішить усі мої проблеми» — музикою грало в моїй голові. Я ледь стримувалася, щоб не підспівувати вголос. Стежка хутко вивела мене до хатки з округлим дахом. Я впевнено увійшла.
Світло кристала цього разу не лилося спокійно та рівномірно, промені тривожно пульсували, ніби камінь був збуджений.
Я підійшла до нього — неквапливо, обережно. «Моє бажання неможливе», — сказала я і простягнула руку до жмутка тривожного світла.
«Не роби цього!» — почула я чужий голос просто у власній голові. Я обернулась, але нікого поруч не було. «Благаю, тільки не роби дурниці!» — я впізнала голос русалки. А, їхні телепатичні штучки…
— Цього разу я сама вирішу, русалко.
Мої пальці торкнулися кристала.
15
Нічого наче не трапилося. Кристал світився так само нерівно.
Я вийшла з будиночка і попрямувала назад. На душі було недобре, всередині росло погане передчуття. Мені стало холодно, і я пришвидшила ходу, та раптом зупинилася, побачивши перед собою Садівника.
— Даремно я показав тобі його… — сказав він.
Я відвела погляд і відчула мурашки на шкірі. Чи це від хвилювання, чи це…
— Що ти наробила…
Щось вогке торкнулася моєї щоки. Я здригнулася.
— Ти зруйнувала заповідник, Лірино.
На соковиту траву, на квіти і листя дерев стали поволі опускатися сніжинки. Вони сновигали в повітрі, ніби вишукуючи собі краще місце серед зелені.
Я поглянула на Садівника. Одна зі сніжинок тільки-но всілася йому на ніс. Повіяв холодний вітер, сніг посипав дужче.
Садівник схопив мене за руку і потягнув до своєї хати.
— Ну, ти будеш коли-небудь слухати, що тобі говорять, дурбецало? — тріщав зі слухавки русалчин голос. Коли ми підійшли до будинку, телефон там уже дзвонив. — Я тобі сказав нічого там не псувати, нічого! А ти що зробила? Ти спаскудила увесь заповідник! Молодець! Феноменальний результат!
— Я не хотіла…
— Я знаю! Дурепа, тьфу.
— Що тепер?… — несміливо запитала я.
— Тепер роби, що Садівник скаже. Ні, ну чому ти таке дурбецало, га?!
— Ну годі, — Садівник відібрав у мене і повісив слухавку. — Тобі треба піти.
— Що?
— Тобі треба якнайшвидше залишити заповідник, Лірино!
— Але ж…
— Мовчи!
Він став нервово ходити туди-сюди кімнатою.
— Мереж розповів мені про пророцтво, — сказав Садівник. — Треба було вам раніше мені про це розповісти! Тобі не можна залишатися поряд із шукачем. Ти — загроза для нього.
— Я?
Певно, я мала доволі жалюгідний вигляд.
— Тепер, коли ти знищила Великий заповідник… я не сумніваюсь у твоїх здібностях… ти можеш зробити ще щось жахливе. До того ж, — він зупинився й поглянув на мене, — дуже скоро тут з’являться рятівники та озброєні люди. І останні шукатимуть тебе.
— Що?
— Ти зруйнувала національне надбання.
— Як кепсько… Ну ви ж не скажете їм, що це я?
— Ой, Лірино, Лірино… Зачекай, я спробую знайти якийсь теплий одяг, щоб ви з Мережем дійшли до машини.
— Мереж теж має піти?
— А нащо він мені тут здався?
— Гаразд, — кивнула я.
— Я проведу вас, — запропонував шляхетний Тенто.
Він, Мереж, Перла та Бурецвіт стояли неподалік прочинених дверей і поглядали то на мене, то на вулицю.
— Треба квапитися, — сказав Мереж. — Скоро намете кучугури.
— Годі милуватися, холодно, — промовив Тенто і причинив двері. — Краще дивитись у вікно.
— Не переживай через це, подруго, — сказала Перла. — Не такий уже гарний заповідник був. Тут бракувало басейнів, і взагалі… сервіс ніякий. А ти повертаєшся додому. Ти ж хотіла додому!
— Так…
Я підійшла до Бурецвіта, що дивився сумно і приречено.
— Я маю йти, — сказала я йому.
Він мовчки закивав головою і простягнув мені ключі від машини.
— Ну, я йду, — сказала я, заховавши їх до кишені. Він знову кивнув.
— Ну от, тримайте!
Садівник накинув мені на плечі куртку, простягнув ще дві Тенто та Мережу.
— Дійдете до машини, повернете це шляхетному Тенто, нам вони ще знадобляться.
Я ствердно кивнула.
— Ну, не гайте часу!
Тенто прочинив переді мною двері. Ми вийшли надвір. Я обернулася.
— Ну, бувайте!
— Бережіть себе!
— Щасти!
— Бувайте!
Ми рушили.
16
Холод підганяв нас не гірше остраху перед озброєними людьми, що скоро прибудуть до зруйнованого раю.
— Тенто! — звернулася я до нашого провідника.
— Що? — обернувся він, швидко крокуючи.
— Ти… ну… я ж зруйнувала твоє житло.
— А! Та нічого! Піду у великий світ! Подивлюся, як там усе.
— Але там не так. Там їжа не з’являється нізвідки. І там тобі можуть зашкодити!
— Годі балакати, — буркнув мій учень.
Ну от, один раз ти робиш помилку, і вже Мереж починає пшикати на тебе.
— Я не боюся! — крикнув шляхетний Тенто.
Скоро ми дійшли до краю заповідника. Там, у великому світі, все ж було набагато холодніше.
— Гадаю, ота купа снігу — це ваш транспорт, — припустив розбійник.
— Але вона далеко, — здивувалася я.
— Заповідник трохи відійшов, — сказав Тенто.
— Ну, чого чекаєш? О, він зібрався у великий світ, наш сміливець. А сам не може за ліс і кроку ступити! — збиткувався Мереж.
Шляхетний Тенто згорда глянув на нього й обережно вийшов з-під дерев, по коліна занурившись у сніг.
— Ходімо, — сказав він невпевнено.
Ми, незграбно перестрибуючи з місця на місце, почали просуватися до авта.
— З якого ви міста? — спитав шляхетний Тенто.
— З Нічного, — відгукнулася я.
— Буду у великому світі — обов’язково заїду в гості.
— Спитаєш крамницю з чарівними рослинами. У мене там крамниця…
Ми дійшли до фігурної кучугури, всередині якої дрімала машина, я намацала ручку й відчинила дверцята.
— Ну, тримай!
Я скинула куртку, передала її розбійникові та пірнула в салон. Те саме зробив Мереж.
— Бувай, Тенто!
Я ввімкнула зовнішній обігрівач, сніг стік з авта водою, Тенто відстрибнув, але потім присунувся знову, щоб тепле повітря доходило до нього. Розбійник геть закляк, мою куртку обв’язав довкола пояса, Мережеву накинув поверх своєї.
— Хай щастить! — крикнув він.
17
Так само раптово, як усе починалося, все й закінчилося для мене. Я повернулася до свого звичайного життя. Вдень ми торгували рослинами, ввечері Мереж учив теорію, а я просиджувала годинами під телевізором.
— Найкращі чарівники з усього світу намагаються врятувати Великий заповідник. Це унікальне природно-магічне явище належало до семи чудес світу… — розповідає верхня половина тітоньки з панорамою заповідника за спиною.
Я перемкнула канал.
— Безперечно, катастрофу спричинила людина, — пояснював чоловік у погонах. — Зараз ми розшукуємо винуватця.
Ще один канал.
— Хто ж цей злочинець, що зруйнував найпрекраснішу місцину нашого краю?
Ну от, ніхто нічого не знав про той заповідник, а тепер усі тільки за нього й хвилюються. Я знову перемкнула.
— Ми гуляли лісом, як раптом посипався сніг! — розповідала Перла, що позувала в норковій шубці на тлі засніженого, але ще зеленого лісу.
Замість неї з’явилася стурбована репортерка і заляскотіла:
— Чи є надія порятувати цей чарівний куточок нашої землі?
Чи поталанить найкращим магам побороти лихо?
Я вимкнула телевізор. Плакуче деревце схлипнуло. Я взяла телефон і набрала номер русалок.
— Алло! — гаркнув один з них.
— Привіт, це Лірина.
— А, добридень!
— Як справи? — запитала я.
— Чудово, — відповів русалка.
— У Бурецвіта, — уточнила я.
— Ще краще!
— Хіба?
— Авжеж. Він упорався.
— Тобто?
— Закохався він.
— Нічого собі!
— Так. Повідомив нам ім’я своєї обранки, — похвалився русалка.
— Зрозуміло. І як це він спромігся?…
— Спромігся.
— За такий короткий час…
— Ну, час у нього був.
— Це не Перла?
— Ні.
— Я її знаю?
— Угу.
— Господи, невже… Мася?
— Ні. Ще гірше.
— Ще гірше?
— Він назвав тебе.
Русалка замовк. Було чутно, як він щось жує.
Я сиділа, як по голові вдарена.
— Алло, — сказав русалка.
— Чого ти жуєш, коли розмовляєш по телефону? — поцікавилася я.
— Це жуйка. З м’ятою. Щоб був свіжий подих. Щоб тобі було приємніше зі мною балакати.
— А.
— Угу.
— Я не знала, що мені має стати приємніше.
— Тепер знаєш. Тепер тобі приємніше.
— Справді.
— А в тебе там тихо? Чародій не приходив, нікого не підсилав?
— Ніби ні. Все гаразд.
— Бісове пророцтво. Хвилююся через це.
— Я теж.
— Я тобі зателефоную, якщо від шукача будуть вісті.
— Гаразд.
— Угу.
Русалка поклав слухавку.
Ну не знає він вислову «до побачення». Я підвелася на хиткі ноги і попленталася до своєї кімнати, де Мереж мав учити орхідеєзнавство. Мені треба було з кимсь поговорити.
Мереж сидів, обкладений якимись папірцями.
— Що робиш? — спитала я.
— Пишу.
— Знову вірші?
— Прозу.
Мереж хутко позбирав папірці та заховав під ліжко.
— Чого ти?
— Я тобі не дам.
Я зітхнула.
— Кого?
— Що кого?
— Нічого.
Я всілася на стільчику напроти нього.
— У мене там таке всяке, — повідомив Мереж. — Тобі не сподобається.
— Дай, я почитаю.
— Ні. Я соромлюся, — рішуче відказав Мереж.
— Не соромся. Я вже про тебе, Мереже, все знаю.
— Справді? — скептично посміхнувся він.
— Так.
— Я тобі не дам. Ти все критикуєш.
— Я не буду критикувати, — сказала я.
— Ага, звісно. Так я й повірив.
— Не буду. Обіцяю.
— Це ти зараз. А почитаєш і станеш сперечатися, — заскиглив Мереж.
— Ні, я не буду.
— Не будеш?
— Ні.
— Точно?
— Я тобі присягаюсь.
— Присягаєшся, що погодишся з усім, що тут буде написано?
— Присягаюся, — легко сказала я.
— Повтори.
— Присягаюся, що погоджуся з усім, що там буде написано.
— Підійди.
Я встала і зробила до нього крок. Він із серйозним обличчям витягнув з-під ліжка папірець і подав мені.
— Читай.
— Дякую, Мереже, — усміхнулась я і піднесла папірця до очей.
Там великими літерами було написано:
«Я, ЛІРИНА СОННІЧ, ДОБРОВІЛЬНО ВІДДАМ СВОЮ ДОЛЮ ЧАРОДІЄВІ МОРОТЕМНУ».
18
Я прийшла на перемовини. Дорогою в моїй голові крутилася одна фраза: «Я, Лірина Сонніч, добровільно віддам свою долю чародієві Моротемну». Це написав Мереж. А від себе я додавала: «Або я і всі мої рідні будуть прокляті».
Після того, як я ледь не знепритомніла, побачивши, що було на аркуші, Мереж кудись зник, а мені зателефонував Радник і сказав, де й коли на мене чекатимуть. Моротемн прийняв мене у вітальні якоїсь квартири, де, здається, ніхто не жив.
— О, пані Лірино! Радий вас бачити, — сказав він, коли я увійшла.
Я не відповіла.
— Сідайте.
— Дякую, я постою.
— Ну, як бажаєте. Отже, — він склав ручки на череві, — ви вже вирішили, що робити? Обрали між розставанням із долею та прокляттям?
— Я вже обрала.
— Чудово. Тоді не будемо гаяти час.
— Але… — перебила я. — Я хотіла б дещо… дещо з’ясувати.
— Якщо я можу допомогти, то завжди радий, — посміхнувся Моротемн.
— Що сталося з Бурецвітом?
— О! Про це не хвилюйтеся зовсім.
— Він знайшов орхідею?
— Так.
— І він не втратить долі?
— Розумієте… — чародій співчутливо покивав головою. — Це важко буде вам пояснити, пані. Річ у тім, що Бурецвіт утратив свою долю задовго до того, як познайомився з вами.
Збита з пантелику, я понуро розглядала його темну постать.
— Що?
— Не хочу обтяжувати вас подробицями…
— О, ні, будьте ласкаві.
— Я не знав, що Бурецвіт мав орхідею. І він не знав. Тому зі шляхетною метою вберегти рідних від прокляття він майже відразу погодився віддати мені свою долю. А от коли я отримав її, то побачив, що в нього є квітка! Мене це зацікавило.
— Але як це…
— Звичайно, це була не випадковість, що він зайшов до вашої крамниці. Я давно спостерігав за вашим родом, пані Лірино.
Я знав, що ви провідник, тож і згадав про вас, коли він мені знадобився.
— Я не розумію. Як же він пройшов під аркою?
— Як усі.
— Але ж ви сказали…
— Я повернув йому його долю. На цей короткий час.
— А як же він погодився зробити це для вас?
— Він знав, що ви будете прокляті, якщо він, тобто я, не знайду орхідеї. Я переконав його уникнути зайвих жертв. Про наші наміри щодо вас він і гадки не мав. Я обожнюю гуманістів, пані Лірино.
— То ввесь цей час, увесь інший час, то були ви?…
— Ох! Ну звісно, не я. Я використовував його характер, звички, спогади; якби вам стрівся справжній Бурецвіт, то поводився б він так само або майже так само. Я лише трохи контролював його. Діяв він фактично сам по собі. Як запрограмований.
— А та померла дівчина? — Історія про те, як я спіймав на слові Бурецвіта, цілком правдива. Тільки дівчина, звичайно, була інша. Його справжню дівчину, як ви розумієте, поховали раніше.
У моїй пам’яті раптом зринули три знімки, що я їх знайшла у квартирі шукача. Він і руденька дівчина.
— А ви… — Моротемн зітхнув, — ви — те, про що я мріяв, пані Лірино.
— Бо, отримавши долю провідника, ви отримаєте його знан ня, що завжди були від чародіїв приховані, — промовила я в задумі.
— Саме так. До того ж ви така приємна особа, пані Лірино.
За час нашого спілкування я до вас прихилився. Для мене тепер буде особливим задоволенням отримати вашу долю.
— Я прийду до вас завтра, — раптом сказала я. — Мені потрібен ще один день. Розумієте, мій вибір складніший навіть, ніж зазвичай.
— Так, але ви сказали, що вже його зробили.
— Тепер мені потрібен ще один день.
Він зміряв мене поглядом і посміхнувся.
— Гаразд. Я чекатиму.
19
Коли я прийшла додому, то стала готувати зілля. Зілля забуття. Я не хотіла, щоб мої рідні та друзі були прокляті, але передати чародієві всі знання провідників — то велика зрада. Це зробить його дуже великим, а всіх провідників — дуже маленькими. Він захоплюватиме нові й нові долі. Так не повинно бути. Це остаточно порушить рівновагу на його користь.
Тож я вирішила все забути. Втім, потім мої плани змінилися, і я вирішила приготувати трохи інше зілля.
Воно дозволяє забути, що ти робив протягом двадцяти чотирьох годин. Не назавжди забути, на наступну добу. Але мені цього було достатньо. Я випила його наступного дня о четвертій годині. Після цього, певно, знепритомніла на кілька хвилин. А коли прокинулася, то в моїй голові була дірка між четвертою годиною вчорашнього дня і четвертою годиною трьома хвилинами, що повідомив мені годинник. На столі ж лежала записка, написана моєю рукою. «Піди та будь-що віддай свою долю чародієві». Мене це спантеличило. Віддати? А мої знання? Чому?
Я стояла і не знала, чи варто собі вірити. Та що мені лишалося?
Я зібралась і пішла туди ж, де була вчора. Це я пам’ятала. Я намагалася не думати дорогою ні про що, намагалася не намагатися що-небудь згадати. Перед парадними дверима я затрималася на мить. Що я роблю?
— Лірино, стій!
Я озирнулася. До мене біг не хто-небудь, а Мереж.
— Стій! — сказав він, важко дихаючи. — Не ходи туди.
— Чому ж?
— Я подумав і так вирішив, — авторитетно промовив він.
— Он воно що.
— Так. Лірино… крім мене твоєї присяги ніхто не чув, а я скажу, що пожартував.
— Пожартував… — повторила я.
— Лірино, я ж не винен. Мені треба опановувати професію.
— Вибач?
— Лірино, я чародій. Не Моротемн, ні. Я інший. Я чародій-початківець, розумієш?
Я похитала головою.
— Ти була моїм іспитом на зрілість.
Я ніби розуміла, про що він, але якось не до кінця.
— Я просто скажу, що нічого не було. І все. І цим усе скінчиться. Я… піду до іншого чародія на практику. Розумієш? Просто йди додому. Нічого не трапиться.
Може, це мене і підбадьорило би, та сама я собі наказала піти й віддати долю.
— Іди додому. Причому «будь-що».
— Лірино… ну? — він в очікуванні вглядався в моє обличчя.
Ця людина вже обманула мене раз. Чи варто йому довіряти?
Господи, що ж я робила вчора після четвертої?
— Лірино, ти що, дивна?
Може, це мій єдиний шанс. Та в записці було сказано: «будь-що».
— Вибач, Мереже, але вже пізно.
— Що? Ні…
— Вибач.
— Ти з глузду з’їхала, — похитав він головою.
Я прочинила двері й увійшла.
— Ну, нарешті, — промовив чародій десь поруч із темряви.
— Моротемне, що ж ви оце стережете людину в під’їзді, мов якийсь злодій, а не чекаєте у вітальні?
— Ваше рішення?
— Я…
— Ну?
— Віддаю свою долю, — випалила я.
— Чудово.
20
Я прокинулась у своєму ліжку від того, що дзеленчав телефон.
Голова була важезною, думки в ній не ворушилися.
— А… алло…
— Лірино! — вискнув хтось. — Лірино!
— Привіт, русалко!
— Ти! Ти як? — спитав він спокійніше.
— Я? Жахливо.
У моїй голові почали прокидатися спогади.
— Господи, та я ж маю віддати долю чародієві…
— Вже віддала, — заспокоїв він.
— А… а таке враження, ніби нічого не змінилося.
— Ще й як змінилося. Багато чого!
— А як ти знаєш, що це я?
— Лірино! Ти що, нічого не пам’ятаєш?
— Про що?
— Ну, про оголошення.
— Про яке оголошення?
— Твоє! На всю сторінку, у щоденній газеті.
— Оголошення? Яке?
— Про тебе.
— Що?
— Хто ти така, коли народилася, як жила, про крамницю…
— Я… я що, собі хлопця шукала?
— Чорт, якого хлопця! Ти і про Бурецвіта там написала.
— Що?
— Все те ж! Лірино, ти написала, що ви віддали свої долі Моротемну. Ти порушила головне правило. Про передання долі ніхто не повинен знати. Бо тоді чародій не зможе володіти долею. А тепер про це знають тисячі людей!
— І що? — я підскочила на ліжку.
— Це порушило його зв’язок, причому не лише з вашими долями, а з усіма, що він коли-небудь отримував. Він позбавлений тепер усіх доль, окрім своєї власної!
— Нічого собі! Чому ж він нас не прокляв?
— А в нього без інших доль сили не стало. Ми боялися, що тепер нам буде непереливки, — зізнався русалка. — Що рада чародіїв це так просто не залишить. Але вони передали нам листа, що не мають жодних претензій, бо Моротемн діяв нахабно і перейшов усі можливі межі, тож вони схвалюють твої дії.
— То я молодець, русалко, — задумливо промовила я.
— Є трохи.
— А Бурецвіт?
— О! Бурецвіт тепер із орхідеєю. Запишався, не телефонує.
Відучора його не чув.
— А заповідник?
— А заповідник самовідновився, тільки-но ти сама дала раду своїм проблемам.
— То це все?
— Що?
— Це просто кінець? Нарешті, край жаху?
— Я тобі дам край!
— А що таке?
— Приїзди!
— Нащо?
— Маємо до тебе ділову пропозицію.
— Я не буду провідником більше, русалко!
— Починається!
— Не буду!
— Новий шукач чекає!
— Залиш мене у спокої!
— До речі, тобі там лист надійшов.
На столику біля ліжка лежав конверт.
— Від кого?
— Ну, сама подивись.
— Добре… бувай…
— Заче…
Я відімкнула телефон і потяглася за білим чотирикутником.
На ньому було зазначено «Лірині Сонніч від Рослава Тіньслова».
— Це хто, Садівник? — пробурмотіла я і відкрила конверт.
«Люба Лірино!
Я пишу цього листа, щоб вибачитися за те, що втягнув вас у цю довгу історію. Ви були не першою, хто застосував кристал не за призначенням, авжеж.
Розумієте, коли я отримав орхідею, русалки одразу повідомили мене, що ця квітка одного дня зів’яне у мене на очах. Не всі квітки зустрічають своїх хазяїв, Лірино. Буває, шукач умирає раніше, аніж дізнається про орхідею.
Бурецвіт мав загинути в автомобільній аварії за кілька місяців до того, як прийшов до вас. Він ніколи не побачив би своєї квітки.
Ви не уявляєте собі, як це — піклуватися стільки років про рослину, що за 24 роки просто загине — без жодного сенсу. Це мучило мене, і тоді я зробив недозволене. Я торкнувся кристала і побажав, щоб одного дня до мене прийшов шукач і попросив свою квітку.
Кристал виконав моє бажання. Від смерті Бурецвіта врятував — саме так, не дивуйтеся — Моротемн. Він відібрав у хлопця долю раніше, ніж той встиг загинути. А дізнавшись про орхідею, організував її пошуки — за вашої допомоги, Лірино. Тож прямий винуватець усього, через що вам довелося пройти, — я.
Отже, ще раз прошу вибачення. Сподіваюся, ви зрозумієте мене.
З найкращими побажаннями,
Рослав Тіньслів, відомий вам як Садівник і Лісник».
Трохи нижче іншим почерком було дописано:
«Ми дуже скучили за тобою, Лірино. Шляхетний Тенто та всі розбійники передають тобі цьомики та великий привіт! Ми пишаємося тобою.
А в нас усе гаразд. Тут знову тепло і дуже гарно, краще, ніж на Мальдівах. Та ми з Рославом і Тенто вирішили помандрувати трохи великим світом і обов’язково заїдемо до тебе в гості.
Цьомаю тебе, подружко!
Віддана тобі
Перла Тіньслів».
— Оце так…
Знову задзеленчав телефон. Я взяла слухавку.
— Ну що, що там? — питав русалка.
— Я навіть… і не знаю, як відповісти…
— Ну хоч подумай щось путнє про це!
— Русалко, мені треба… тиші.
— То ти приїдеш?
— Ні.
— Як це ні? Приїзди!
— Вітаємо тебе у нашій оселі, милий друже рослин! — вигукнули квітки-автовідповідачі у залі.
— Все, бувай, русалко, до мене прийшли.
Я кинула слухавку і вийшла до зали, тримаючи в руці листа.
Біля дверей стояв темноволосий парубок.
— Добридень, — чемно привітався він. Я здивовано розглядала його. Переді мною стояв справжній Бурецвіт.