Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий, легко хвилями гойдався над головами селян, що сидiли круг стола, на лавi й бiля припiчка з цигарками. Душно в хатi, а сидiли хоч простоволосi, та в кожухах, у свитах, тiльки порозстiбалися, а не скидали. Пропахлi потом, овчинами, чорноземом. Дверi були вiдхиленi трохи в сiни — не допомагало те: час од часу стара Мотузчиха захлиналась кашлем пiд комином, де сидiли ще жiнки — сусiдки. Христя стояла — нещодавно повернулась iз гулянки. Бувало, що по тому ж, як вiдгук од стола, бухикав глухо й Тихiн з болем, рукою тиснучи груди. Давид тодi вiдхилявся од газети й чекав, поки Тихiн перекашляі, i пiдведе схудле своі обличчя й скаже "вже, читай", тодi читав далi.
В хатi тихо. Уважно слухали селяни, занiмiвши в рiзних позах: хто весь подався всiію постаттю до стола й слухав, широко розплющивши очi, хто — низько головою похилившись, мов у задумi. I бiля припiчка, й на полу.
Дядько Гордiй спинив Давида:
— А стiй! Що воно, ота стабiлiзацiя?
Давид з'ясував, що це слово означаі змiцнення — наче на ногах твердiше став. Але хiба ж це вiдповiдь? То вiн клав газету, прокашлювався i робив цiлу доповiдь: якими вийшли капiталiстичнi держави з свiтової вiйни, якi протирiччя роз'їдають увесь капiталiстичний свiт. Говорив про СРСР, про вiдродження нашого господарства. Вiн витягав книжку з покутя й читав цифри. Вiдчувши, що вже стомилися, перегорнув газету, одкрив сторiнку "Селянське життя". Це були коротенькi дописи сiлькорiвськi.
Поруч Давида сидiв дядько Гордiй, теж заглянув у газету, потiм прихилився ближче.
— О, що воно намальовано? Звiдкись ноги стирчать. Хто сидiв ближче, теж пiдсунувся, i вiд припiчка встав хтось.
— А читай.
Давид прочитав: то десь у селi Демидiвцi, їхньої ж округи, голова сiльради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночi додому, звалився в рiв проти сiльради та там i заснув. Аж коли — то селяни помiтили пропащого голову та витягли з рову. На малюнку — ще тiльки збирались витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лiзла до голови цiлуватись, а селяни оторопiлi стояли, розвiвши безпорадно руками. З дядькiв хто всмiхнувся усмiшкою непевною. Один тiльки Яким засмiявся гучно. А дядько Гордiй сказав, поважний i нахмурений:
— Це ж над нами смiються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано — шапки поскидали, потилицi чухають. Голова — то тiльки причiпка, де ж той голова? Самi чоботи стирчать. Ще й чоботи "бульдо", не як у тих он — пальцi повилазили.
Давид засмiявся.
— Як це тiльки чоботи? А от же: "В селi Демидiвцi голова Кiндрат Нестеренко". Це ми не знаімо його, а не бiйтесь — демидiвцi й по чоботях пiзнають.
— Та то вигадане й село, i прiзвище. Що б же — влада та допустила про себе отаке писати? — хтось недовiрливий зауважив, а Давид тодi сказав:
— А чоловiк, як у нього на тiлi болячки чи короста, хiба вiн вилiкуіться, як у кожусi й спати лягатиме? Нi! Треба скинути й сорочку, — хай болячки всi на виду. Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може, проколоти та видавити. Так i республiка наша. Не з пiни морської вона народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах, недоїдаючи, не скидаючи по мiсяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми коростявi та в болячках? к й самогон у нас, і й бiля влади бандити, а дехто з них i в партiю пролiз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з квачиком та з йодом. Це зараз, i робить i влада, i партiя. А не смiються з селян, як ви кажете, дядьку Гордiю.
Дядько Гордiй непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а потiм схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис про кооперацiю в якомусь селi. Дядько Гордiй мало що й чув у задумi. I як скiнчив Давид, пiдвiв голову i сказав стиха:
— Так може б… ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:
— Не хватить газети, як нашого голови та всi дiла списати.
Тихiн сказав:
— Хватить! А оце, поки в зборi та гуртом, i написати. Доки ж його отак терпiти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах і. А нi — тодi в самий центр бомагу будемо писати!
— А звiсно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?
— У людей власть, а в нас жити не можна! Зашумiли всi в хатi. Пiдводили голови й бiля припiчка, хмурнi, з глибокими зморшками. Ще з — пiд брiв у декого забито дивилися очi. Але щодалi будились десь там пiд гнiтом Матюшиного кулака: придушений гнiв, роз'ятренi образи й бiдняцькi надiї, зiм'ятi одним хриплим Матюшиним" нiззя!"
Першим по паузi Хоменко пiдвiвся з лави — старий, з розпухлим од Матюшиного кулака обличчям — i сказав розпачливо:
— Ну, от ви ж бачили, люди добрi! Як можна жити?! Бив Денiкiн, так то ж буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як запродався куркулям, так бiдний люд за собак тепер вважаі!
-. Iменне! Як що — зараз за наган!
— Пиши, Давиде!
- А млин паровий наш же, незаможницький, компанiію в оренду собi взяв пiдложно, а тепер i дере з бiдного по три шкури за помол!
— Землеустрiй навмисне затримуі, щоб куркулям споловини землю здавали!
— Пиши, Давиде!
Дядько Гордiй ще пiдвiвся.
— А я й те скажу… От у нас стали конi водити. Хiба чужi, думаіте?
Бач, за Кушнiренка хлопочуть! Не iначе, як одної… - вiн обiрвав i мовчки, здивований, дивився на дверi. I всi глянули. На порозi стояла простоволоса, в сорочцi з розiрваним комiром. Пiд нiмими поглядами чоловiкiв, немов од холоду, звела плечi й тихо сказала:
"Здрастуйте". Обвела очима хату. На полу Христю пiзнала, — брови ворухнулись злегенька в дiвчини, немов зрадiла. I вона тихо пройшла через хату до полу.
Чоловiки мовчали. Щось не давало їм просто вiдвести очi й заговорити далi про своі. Дiвчина стала поруч Христi, в тiнi вiд верстата, з широко одкритими й нерухомими очима. Нарештi вже Мотузка старий спитав:
— Чи тебе, дитино, не били?
Зiнька стомлено похитала головою — нi.
— А чого ж це в тебе кров? — спитала Христя аж злякано. Зiнька мовчки витерла губи. Чоловiки пiдiйшли ближче, i хтось бiля стола пiднiс лампу: свiтло через верстат упало дiвчинi на блiде обличчя, на розiрвану сорочку.
— Да, кров! — сказав ще хтось.
Тодi ж раптом Зiнька закрила руками обличчя й нiмо забилась у риданнi.
Всi в хатi сполошилися й не знали, що подумати. Тiльки тiшила Христя, обнявши за плечi подругу. З — за стола встав Давид i, пiдiйшовши до дiвчини, спершу мовчки дивився на неї. Потiм злегенька взяв руками за руки їй вiд лиця й спитав похмуро, а сердечне:
— Чого ти плачеш, Зiнько?
Мабуть, у голосi зазвучала якась струна давнiм, напiвзабутим звуком, — дiвчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвiв їй од обличчя: з — пiд рук великi скорботнi очi на нього глянули. I занiмiла так. I занiмiв Давид. Потiм вiї в Зiньки тихенько трiпнулись i прикрили очi згори.
Ще хтось питав її: що ж сталося? Зiнька розповiла: якi всi п'янi там, у Матюхи, як у клунi начмiлiцiї схватив її. Не знаі — як вона вирвалась од нього i як бiгла, — не знаі. Отямилась тiльки на городi в дядька Гордiя — видко, впала через тин, як бiгла. Ще пам'ятаі: гнався за нею й стрiляв.
Закашляв бiля стола Тихiн i харкнув.
— Може, й зараз шукаі ще? — хтось спитав у тишi. Занепокоїлись селяни. Одходили вiд полу. Хтось застебнув кожуха i м'яв уже шапку в руках. Чути було в тишi, як у повiтцi заспiвав пiвень. Всi чули, всi так i кинулись: отак, мовляв, засидiлись. Швиденько обстiбались, надiвали шапки й прощалися.
Кiнець стола сидiли вже тiльки Тихiн, Гордiй Чумак, та бiля припiчка
Яким курив з Пiвненком. Давид стояв бiля верстата задуманий. Довга пауза.
Дядько Гордiй перший пiдвiвся й сказав:
— Нехай Зiнька нiкуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде, — адже люди чули, бачили… Чи невже — таки скрiзь отаке право? То тодi вже будемо самi якось — чи один одного душити, чи як?! Це ж — не можна жити!
— Завтра буду в районi, — сказав Давид, — не може бути, щоб i там… А нi, — знаю дорогу i в повiт. Тихiн ще сидiв кiнець столу.
— Iди вже, Тихоне, — сказав Давид, сюди вони не прийдуть.
Тихiн мовчки пiдвiвся тодi, i всi вчотирьох вийшли з хати.
Давид пiдiйшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася. Зiнька стояла бiля верстата задумана. Потiм тихо пiдiйшла до стола й стала, мовчазна. Давид не рухався — може, хвилину так. Аж ось поривно звiв голову, очима просто дiвчинi в очi, — стрiлися. I нiмо — довго, цiлу хвилину — дивились мовчки одне на одного.
Стали задуманi Давидовi очi.
Перший вiн i сказав, iще задуманий, а в голосi чулася i радiсть, i тихий сум. Мов подумав, далi вголос:
— Коли це було?! Ти ще була тодi пiдлiтком. Я тебе одразу й не пiзнав, Зiнько, отодi у дворi. А це вже дивлюсь — i очi, i як оце всмiхнулась, — дивно: стiльки рокiв, а по однiй усмiшцi пiзнав би тебе. Тiльки так давно це, мов у снi бачив!
Зiнька в усмiшцi тихiй замарилась.
— А я… коли бачила тебе востанні! Ще як горiла економiя, як партизани налетiли. По пожарищi гасав з наганом… Потiм не бачила — отож як пiшли на фронт. А думала часто, ще як i революцiя була, i вже як стала наймичкою. I так хотiлось побачити…
Дiвчина трохи помовчала. Мiж чорних брiв лягла зморшка маленька — знати, думки налинули. I раптом зморшка зiйшла, i всмiхнулась дiвчина. I чого воно згадалося? У них жив тодi влiтку, як бiлi стояли, за ковальчука в кузнi. Як викрала вона йому одного разу цiлу папку з паперами в штабi (ходила ж туди з сестрою пiдлоги мити)… От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба йому було, а тодi й назад однесла в пазусi.
А потiм були ж Давида заарештували: хтось iз хуторян виказав. Уже вели розстрiлювати вночi до цегельнi, та втiк Давид. Як тодi було страшно в економiї!.. I як згадаі це, не вiриться якось: ще ж така й мала була, а бувало, як i за Катрею слiдити вже стали, розкаже Зiньцi, що передати, де пiджидаі, i гайне дiвчина. Нiч… Озираіться сторожко, чи не слiдять. Та тодi межами помiж житами… Свистiти вмiла всяко, як умовлялися. Де вiдгукнеться свистом iз жита, туди, як перепеличка, i впаде дiвчина…
Чи пам'ятаі вiн?
Очi Зiньчинi близько до Давидових iз сутiнi… Як в отi давнi голубi лiтнi ночi десь на межi…
Сидять близько, i розповiдаі пошепки дiвчина, що там, у дворi. I вiд того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очi горять не як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потiм наказ дасть, що Катрi передати. Потiм замовкнуть, i вже й iти їм, а сидять… Брови в Зiньки вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустились, як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид — у її задуманi очi.
Пiдлiтком була ще, — хлопець не займав. Хоч i шумувала молода кров, хоч i вабили очi: "А!" — картуз надiне на голову, в руки наган.
— Бувай здорова, Зiнько!..
…Степом бреде навпростець, просто житами. Шумуі кров у юнака, б'і в голову завзяттям юнацьким, аж хлюпаі. Вiн зупиняіться обличчям до економiї й тюкаі з викликом. А тодi заводить пiснi своії, партизанської, аж степ, аж нiч зоряна притихне й слухаі…
— Ех, Зiнько! Було…
Замаренi очi до нього, й усмiшка тиха, замарена. А враз здригнулась, i обличчя стало на мить як iз гiпсу вилiплене — неживе. Потiм тихо зламалися брови в печаль, iз очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка i сказала пошепки й хвильне:
— Давиде, тебе хотять убити!
Той здригнувся i, одхилившись, глянув пильно на дiвчину:
— Ти хiба чула що?
— Нi, я по них бачу. I чула — таки — когось пiдслiдити, каже Матюха, а я саме зайшла й почула. Так хотiв ударити.
Вона змовкла й думала щось. Потiм схилилась головою й тихо хитала, немов нечутне, без голосу, без слiв тужила над ким, а чи їй до безкраю болiла голова.
Пiдiйшла Христя i щось була весело сказала. Та побачила задуманi обличчя, — притихла й прихилилась до подруги головою.
Пiзно вже. Спали всi в хатi. На полу тихо час од часу стогнав хтось та белькотiв у гарячцi. Давид кинув перо й одхилився од аркуша — дописав саме. А тодi простяг руки на столi й важко впав на них головою. Проспiвали третi пiвнi.