Пiсля Щербанiвки Давид став мовчазний i задуманий. На другий день нiкуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клунi зерно точили на решето на продаж: у недiлю ярмарок у Щербанiвцi, думають коняку купувати. Або, як у хатi, — сiдав за верстат. Лядою гупав, кидав човник, а десь думками не тут, не бiля ткання. I бувало — як цiвку витче вже й нову закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далi робити. Спитаі мати з — за прядки:
— Що, цiвок немаі? Ану, Докiйко, кинь свою кужелицю, насучи.
Докiйка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:
— Та цiвок же там повна пiдрешiтка.
I Давид кидався:
— Що таке? А, нi, цiвки ще і, - i знов гуп — гуп лядою, машинально самими руками, ногами пiднiжки перебирав, а в головi не ткання.
Чорт його знаі, чи не двинути йому просто самому в повiт? Хоч i завтра вранцi на станцiю? Але що ж, — ну, поїде вiн з голими руками, без нiякого матерiалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Нi, вже пожде, як там "Голос працi". Першу замiтку вже досi мають, i другу ось через кiлька днiв одержать. Пiдожде ще, а тодi бачитиме.
Прийшов Тихiн. Внiс знадвору з собою з — пiд мряки гострий пах овечої вовни в довгому сiряцi з вiдлогою, нап'ятою на голову. Бiля порога вiдлогу скинув i поздоровкався до всiх глухо, а тодi сiв бiля Давида на лавi. Мовчки, не питав нiчого, тiльки пильно дивився на товариша. Давид поклав човника.
— Нiчого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихiн головою. Так я, мовляв, i знав, i похнюпився. Давид бадьоренько:
— Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по — дурному, — i вiн розповiдав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати, а в парткомi… Вже й дома Давид думав — думав про того Миронова. Головне, що наче на вигляд i нiчого чоловiк, не викликаі жодних сумнiвiв, ну, а на балачку, бiс його знаі: таке верзе та все око мружить пiдозрiло. Де був пiд революцiю — питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед тим начмiлiцiї сидiв у нього, може, нашпигував. Тихiн погодився: могло й це бути. Може, полiтику яку задумали. Ех, i трудно ж тягатися з ними! Як ото було колись з багатим позиватися. А ще ж i народ у них в Обухiвцi. Вже чув, балакають: "Знов пишуть на землеустрiй, знов фунти збиратимуть. Однi пiджились, а це ще Давидовi на коня треба".
Давидовi кров прилила до обличчя.
— I хай би це куркулi крякали. А то ж самi незаможники деякi. З несвiдомих.
Вiн витяг з — за пазухи аркуш, згорнений учетверо, i подав Давидовi. Це тих, що списували в земельнi громади: на виселок уже двадцять три душi записалося, у колектив теж на виселок в економiю сiм душ, бiльше сибiряки. Приходив ще Клим — сибiряк, що в хуторi в коваля живе, хотiв дуже Давида бачити, аж до вечора сидiв. Якась, мовляв, справа і, i теж згоден у колектив, i коваль, Зiнь — чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять землевпорядження, хiба яких дворiв з пiвсотнi, що напроти йдуть. Давид радий.
— Бач, а ми голови похнюпили. На цю недiлю обов'язково треба буде… да, на цю недiлю ж ярмарок — пороз'їздяться. На он ту недiлю або й серед тижня — сход. З району покличемо, щоб нашi воротiї не зiрвали. Та вже тодi приговора самi пропихатимемо, назирцi йтимемо за ним, щоб знов не провалився крiзь землю.
Тихiн сидiв, похнюпившись, потiм пiдвiв голову, а очi ще на долiвцi, немов такi важкi, що нiяк не пiднiме. Кашляв довго, далi зiтхнув i глянув на товариша.
— Трудно, Давиде! — потiм пошепки: — I бачу я так, що без кровi не обiйдеться. В кооперативi вчора дядьки були завелися. Гнидинi сини обидва як хмара, а нiчого — мовчать; тож хитрi. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати. Цiлий день учора з Тягнирядном по слободi тинялися. Напився в Гниди. А в кооперативi як завiвся з нашими: "Я, каже, допру не боюсь. За банду дали п'ять, а одсидiв тiльки два — та й на волi. Ще два посидю. А землею своію не один живiт наб'ю, як колись продко — мiсарам за розверстку зерном набивали".
Гуркотiли в тишi прядки. Христя тихенько, без слiв, спiвала над гребенем. Давид поклав на плече Тихоновi руку й сказав зворушено, а твердо:
— Да, трудно, Тихоне. Я думав i вчора, як iшов iз Щербанiвки отам, шелюгами… Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне, аби тiльки недарма, аби зробили своі, - люди житимуть.
Тихiн мовчав. Потiм пiдвiвся, худий i незграбний, як дихав у тишi, хрипiло в грудях, i сказав лише: "Воно то так…" Потiм нагадав Давидовi, що сьогоднi ж у нього зберуться. Щоб i Давид же прийшов. Тепер увечерi по хатах бiля припiчка на соломi цiлi мiтинги.
Iз тим пiшов Тихiн.
Як зсутенiло, що ткати не видно вже, Давид вилiз iз — за верстата i, взявши на полицi зошит, сiв до вiкна близько й почав щось у ньому писати: якiсь цифри, вираховував щось. Прядки обидвi стихли, й мати вже сiяла борошно на лавi на галушки, а Христя поросятi готувала.
Прийшов iз школи Петрик, i за ним Зiнька зайшла в хату. Петрик повiсив торбинку на ключцi й тихенько, дух затаївши, щоб не заважати Давидовi, глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олiвцем легенько з усмiхом по лобi. Хлопцевi обличчя так i розпливлось в усмiшцi: як хрупнув
— значить, можна до нього. Пiдiйшла й Зiнька i сiла на лавi поруч.
— Чи в тебе вже й так синець ось пiд оком, — помiтив Давид пiдбите око в братухи. — Де це ти нагуляв собi?
Мати:
— Хiба вони вчитися в школу ходять? Нi урокiв же їм тепер нiяких не задають. Гарцюють та синцi один одному набивають.
— А, ви розумiіте! Це урок малювання в нас був.
— Ах ти, шибенику, — мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на сина й не могла не всмiхнутись, — так мати ото вже така дурна в тебе стала, що й не розумiі нiчого! А ви молодi та розумнi! Що ж тобi — хтось синьою фарбою око пiдмалював?
Докiйка смiіться. Петрик тiльки глянув на неї зневажливо: що ще вона тут… Почав розповiдати.
То, значить, так було: малюі вiн, коли пiдходить Ганна Iванiвна, у зошит дивиться. Пiдiйшла до нього: "Що це ти малюіш?" А вiн їй: "Колiктив". — "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?" — "Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзовуімо, ми — селяни. Тут i стовпилися школярi. А в мене двiр, будiвлi всякi намальованi, а за двором орють трактором".
Валька лавочникiв: "Не пройдьот номер, земля закрiпльона". А далi палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я — ак мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?" — "А що ж воно… собаче!"
— Так у тебе ж синцi! — смiялися в хатi.
— Це вже потiм iз — за рогу. Це й кожному так можна. На перемiнцi набiг iз своїми та й дав ото… Ну, та й ми iз хлопцями їм надавали. Оце пiсля урокiв аж за млин гнали кiлками. Книшенкiв Iван i чобота в грязюцi загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина.
— Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повиростаіте, коли ось дiтьми вже воюіте? Гай — гай, дiти!
— А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"
Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було — може, що з Вальчиних уст, — таке ж противне. Та ще їх не бити! Потiм хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й довго возився бiля неї, а таки одломив добру шматуряку i ну її вминати.
Мати:
— Та хоч би ж олiію помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!
Петрик слухняний — через мить уже бiля мисника.
— Тут, мамо, пiрце саме.
— Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi сьогоднi.
Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю, мов журилася. Дитинi шматка хлiба нема чим помастити. Три роки ось на корiвку нiяк не зберуться. Тодi ж як збули пiд голод. Теличка і, думала корови з неї дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла карбованець — усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дiвчинi. Мерзла, гибiла на тих буряках, боса — босiсiнька. А вже найгiрша старiй печаль, як на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха: то десь уривок слова упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi, — i вже в серцi материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було — болiла й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось і, чуі серце. Тiльки ховають од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.
— Нi, ще нiчого не помiчала, — стиха говорила Зiнька, — я, як тiльки що буде, зараз прибiжу.
О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.
А тодi що вже боялася пiсля тiії ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж нi.
Тiльки поїдом їсть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як, буваі, пече, — мовчить, мов у рот води набере, бо ще вiзьме й вiдiшле додому.
Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi, де Христя пiдпалила солому, падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi проти печi. Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в нiй виступав тепер силует Зiньчин iз схиленою головою. Пiдвела голову й до Давида повернулася. Сказала тихо, мов марила.
До строку ж це їй два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до весни, поки не найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим, записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче в дворi бур'яну вже немаі, розчищено, i сохи вже нашi закопують.
— Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я боюсь та що думаю все.
— А ти не думай нiчого.
— Як воно само думаіться.
Дiвчина притихла, притих i Давид. Може, сутiнi хатнi нагадали давнi синi сутiнi зоряних ночей. Як жита буйнi в степу шелестiли, а вони, бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в зоряне небо, а хлопець дивився в її замаренi очi…
Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це їй дома буде! Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.
Давид задуманий у сутiнях сидiв бiля вiкна. I була, як колись, прокинувся юнацький запал i завзяття. "Брехня! Ми ще поборемось!" На далеких гонах в уявi виступала мрiя улюблена неясними обрисами сонячно — барвистих плям. Потiм перед нею стали очi — не заступили, бо прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi…