Бiля Книшевих ворiт, через вулицю од Кожушного двору, стояв гурт чоловiкiв. Чути було голос Гниди Якова. Наче йшли це звiдкiля та й стали. Було поночi, але пiзнав Давида Якiв, бо змовк i ждав, поки той перелiзе через перелаз у Тихонiв двiр, а тодi знов забалакав. Чув Давид тiльки уривки: "…ласий на чужi ковбаси… хай, сволоч".
У хатi свiтилося. Хоч вiкна були позатулянi матками, та не щiльно пристали до вiкон, i видно було згори вузенькi смужечки свiтла. Дверi сiнешнi були не засуненi. А в хату як зайшов Давид, од стола ступила крок Марiя до дверей йому назустрiч i спинилася серед хати схвильована й наче розгублена. Рожева нова ситцева кофточка, зшита за останньою обухiвською модою, туго обтягла її повнi груди. i в двi коси волосся заплетене обвивало голову красунi двома гадюками. Очi чорнi нiмо дивились на Давида i винувато, i радiсно. Враз ворухнувся в них острах.
Давид ступив з порога i, оглянувши хату, спинився на молодицi довгим поглядом. Мовчали обоі. Тiльки очi чорнi кликали до себе. Парубок мовчки надiв скинуту шапку. А погляду нiяк не одiрве. Марiя кинулась крок ще до нього. Очi вже близько, i чуі Давид з розтулених уст гаряче дихання. I одне лише слово палко й з благанням:
— Давиде!
Той напружився i вирвав погляд свiй з її очей. Був одхилився. I раптом ступив крок i сiв важко на лаву, одкинувшись головою до стiни. Ще довго мовчали. Давид перший провiв долонею по чолу, знизу до шапки, жбурнув шапку на лаву й спитав, хмуро дивлячись на неї:
— Чого тобi, Марiі, треба вiд мене? Марiя пiдiйшла, тиха й сторожка, до нього й сiла поруч на лавi.
— Тiльки не сердься, Давиде! — глянула з благанням.
— Ну, що таке?
Марiя мовчала хвилину. Зiтхнула з хлипом, глибоко втягаючи повiтря в себе, як дiти, буваі, пiсля плачу, i говорила тихо, сумно дивлячись у куток i не бачачи нiчого.
Хотiла побалакати з ним, порадитись. Нiкого ж у неї з рiднi, крiм сестри, немаі. Хай тiльки не сердиться, хоч часинку. Вона знаі, що вiн подумав, як узнав, що прибiгла за ним, — думав, що Тихiн прийшов. Нi, Тихiн, може, ще прийде. Ще ж не як пiзно…
— А, що я мелю? Тихiн тiльки завтра прийде.
Голос у неї чужий якийсь Давидовi — бринiли в ньому такi сумнi ноти, так незвичайно було чути його вiд жiнки — завжди ж як втiлений смiх. Вона збивалась — то говорила не те, що хотiла, то пропускала таке ж важливе, що неодмiнно треба було сказати, то обривалась i довго мовчала.
— Я слухаю, — казав тодi Давид. Молодиця кидалась, пригадувала вголос, про що ж вона саме, — i говорила ще:
— Ти, Давиде, мене тiльки зрозумiй. Не подумай погано за мене, — хвилювалась, — я думала… — Вона замислилась, а потiм з болем видавила: — Я покину Тихона.
Пауза. Очима припала пильно, щоб не пропустити, як i рисочка здвигнеться. Давидовi брови зiйшлися — зморшка глибша стала мiж ними. Вiн вiї пiдняв i спитав пильно:
— Чого це?
Марiя мовчала поникло. I враз рухнулась до парубка, обличчя зайнялось, i заговорила палко, поривне. В словах бринiв iще жаль. Хiба це життя їй iз ним? У хатi цiй — як у трунi вона. Це не завжди так було, але давно, хто зна й вiдколи. I тодi, як Давид уперше в них був. Нехай не дума (знов похилилась) погано про неї: що й замiж вийшла без любовi за Тихона. Що як весела та смiіться, то вже й легковажна. То в неї вдача така.
Iще як дiвкою була — бiднi, без батькiв змалечку зосталися. А глянути на неї — немов i не знати, в якому щастi живе: весела, а на вулицi без неї й не спiви. Але щоб хто сказав погане за неї — нiхто! До замiжжя й не знала нiкого. Хлопцi юрбою за нею бiгали, а вона однаково смiіться на гулях до всiх. Було й бiля перелазу. Але щоб повела в комору з перелазу якого, нiхто не похвастаі. До свiту блукали мiсячними ночами поза хатою, викликали гуками, а вона на полу в хатi — хоч i не спиться їй, ну й не виходила ж…
I було — в он ту весну в сусiдiв у них на хуторах теслювали з Обухiвки, i Тихiн з ними — хату будували. Так i побачились. У недiлю й вiн на гулi виходив. I до нього Марiя привiтна й смiіться. А вiн — мов то не до нього. Потiм не смiялась уже. До всiх iще — хоч i не так, як ранiше, а до нього вже — нi. I стрiне — слова не знайде й не насмiі якось. А вiн тихий, поважний, i балачки в нього не про пусте, як в iнших хлопцiв. I з нею гарно. Ночами стала думати за нього… Якось уже перед лiтом, як хату вже кiнчали, вiн уранцi зайшов до них — на городi полола саме — та й каже:
— Запала ти, Марiі, в душу менi. Як пiдеш за мене, буду сватати.
Так i побралися. Жив вiн ще в хатi старiй, мати старенька була в нього. Любо жили. Оцю нову хату в те лiто мазали. I що тодi думалось…
А тепер — як у трунi…
Вона похилилась головою й хитала тихо нею. Немов бiля нiг у неї позриванi, пов'ялi надiї лежали, а вона то над ними в задумi та в журi схилилася. Давид теж дивився в землю i мовчав. Перша Марiя звела голову i мов з жалем та з болем:
— Що ж ти менi скажеш, Давиде? — спитала й не зводила очей.
— Да, — не скоро, по паузi, сказав Давид, — трудно менi що — небудь казати: чужа душа — темний лiс. Коли це з жиру, не хочу й говорити. А коли нi, то теж тобi виднiше, Марiі. А те скажу тiльки, хiба лиш у дiтях, у наших власних, — радiсть наша? А в кого нема? А в кого вмерли? А хто нiколи не одружиться? Да, коли б от немов сталося — всi дiти вимерли за одну нiч на всiй землi, i за одну нiч усi жiнки обезплоднiли б, я б, мабуть, на ранок пустив би собi кулю в голову. I, може, це не тiльки б я. Бо життя б загубило тодi для нас своі майбуття. Ми б спинилися над прiрвою, що в ню обiрвалися всi дороги. Але ж — повен свiт дiтей.
Давид хоч казав це, а чув, що цим її не втiшити. В неї обличчя мов висiчене iз каменя — нi рисочка й не рухнулася. Тодi казав iще:
— Та хiба й не було, Марiі, так: немаі, немаі дiтей i рiк, i два, i бiльш, а потiм пiдуть дiти.
Навiть хотiв усмiшкою трохи їй сум розвiяти: у приклад навiв пристарiлих Акима та Ганну бiблейських. Але й пожалiв зараз за свiй жарт: ще нижче схилилась вона головою. У думцi їй i досi ще немов звучала Давидова мова — "немовби всi жiнки обезплоднiли". На "всi" аж притиснув вiн.
Чи не думаі часом, що то вона.
I сказала Марiя:
— Вже й до бабiв ходила, i в лiкарки була, — всi кажуть: усiм здорова, а то — чоловiк.
Давид помовчав. Потiм про Тихона говорити став. Саме це ж хворий вiн, а вона б покинула його. Як же вiн сам бурлакою зостався б? Нi зварити, нi випрати нiкому. Про серце вже й не говорить Давид. Хiба легко? Два роки жили, любились.
— А! та хiба ж я винна?! — аж у розпачi тихо сплеснула руками. — I Тихiн хiба не зрозумiі, що серцю хоч i скажеш, — не послухаі. Я ж знаю Тихона: ну, вiн пожуриться, трохи похмурий буде… Вiн же сам знаі. А хiба ми ворогами б розiйшлись? Та я прибiжу до нього вранцi та й витоплю, i обперу, поки одужаі… Жениться — удову з дiтьми вiзьме.
Давид пильно глянув на неї. Вiн розгадав якось одразу всю її. Ще як сказала: "Вранцi прибiжу та й витоплю йому". Звiдки прибiжить? Десь близько думаі бути. Звiвся. А за руку Марiя схватила й благала — хвилиночку ще. Не будуть уже про це. I Тихона, коли так хоче Давид, не покине вона, тiльки посидить хай.
Очi такi в неї благальнi й гарячi. Аж Давидовi обличчя зайнялося червоно.
— Ну, що тобi? — аж кинув злий, не так на неї, як на себе: вiдчув, що слабне.
— Тебе, Давиде! — палко пошепки Марiя. — Я не буду кидати Тихона, житиму з ним. Вiн i не знатиме нiчого. I дитина буде — не знатиме, думатиме, що його. Давиде, любий, нiчого менi — тiльки тебе! — i линула до нього — саме втiлене в жiнку благання й хотiння його.
— Пусти, Марiі! — Давид звiльнився i хвильний пройшовся по хатi до полу, назад. Марiя за ним тиха до полу пройшла. Стрiлись, розминулись. Потiм спинився раптом, обернувся до молодицi й сказав:
— От що. Якби ми, Марiі, з тобою в табунi бродили, тодi б i не балакали. А то ми живемо в громадi людськiй. А це — куди складнiша штука. Отже, давай оцю балачку залишимо.
Хiба вiн сховаі вiд неї? Iнодi чортзна — що в нього отак шарпонеться до неї. Це не і розпуста. Але… багато тих "але"; i чуття в людини складнiшi, анiж у табунi. От сказати — що б тодi Тихiн? Чи хоче вона, щоб i в вiчi один одному не дивилися? I так їх жменя, а й тi щоб перегризлись, як собаки. Та й потiм — хiба тiльки в цьому життя? Казав же вiн учора…
— Давиде, ти повiриш менi, — подалась до нього жiнка, — от завтра б я почула пiд серцем у себе, уже завтра ти мене не пiзнав би. Ну, коли ж я
гляну на оцю хату — пустку, душа в мене пусткою стаі.
Тиха Марiя й зажурена. Простягла руки, на плечi поклала парубковi. I вiн не прийняв їх. Вже як сковзнули з плечей та за голову мiцно схватили, а тiлом усiм — колiнами, грудьми — хвильна до нього притулилась, i з уст розкритих гаряче дихання вдарило в лице, — тодi рвонув руки її, стиснув до нестями в своїх руках i з болем одiрвав її вiд себе й незручно пхнув. Марiя похитнулась i боком ударилась об пiл. Аж застогнала — та не вiд цього болю.
Давид широкими кроками пiдiйшов до лави, згрiб шапку i, не надiваючи її, не оглядаючись, вийшов iз хати.
Як дверi грюкнули, Марiя ще кинулась очима. Об зачиненi дверi очi вдарились i впали додолу. Зiв'яла вся одразу якось. Груди її важко здiймались i тисла тiсна кофточка. Вона стягла її з себе, розiрвавши пiд рукавом, i кинула недбало на лаву; впала додолу кофточка рожева. Жiнка спустила немiчно руки низько межи колiн i головою аж до колiн похилилась.
Кинулась, як удруге рипнули дверi. Глянула вже втомна, i враз на обличчi вже несподiвана радiсть виступила червоно. З полу не встала, а так i ждала, сидячи на постелi, притихла, з затамованим диханням. Давид кинув на лаву шапку i, не пiдходячи близько, сказав спокiйний, але хмурний:
— Нас хтось, Марiі, защепнув.
Нiчого не сказала. Обличчя — як висiчене — нi рисочка на ньому не рухнулась. А тiльки вiдразу вся зблiдла. Опустила голову на колiна. Давид мовчав. Потiм мiркував уголос:
— Ну що ж? Вiкна ж не виривати. Доведеться до ранку пробути. От такий жаль: хоч би було роботу з дому взяти. — В кишенi полапав — не було нiчого, викинув дома все з кишенi. Чи спати моститися?
Вiн скинув шинель i помостив її на лавi до покутя. Тодi встала з полу Марiя. Пiдiйшла мовчки до нього, шинель прийняла й повiсила на стовпi пiд сволоком. Взяла потiм з полу Тихонiв кожух i помостила в боки на лавi i подушку перебила пухкенько — поклала в голову, застелила рядном. I так же мовчки пройшла до полу й сiла знов на постелi.
На сволоцi Давид тим часом якусь книжку побачив. Дiстав — аж воно його ж, Давидiв, "Земельний кодекс", що Тихiн узяв почитати. Читаний уже, перечитаний Давидом, але вiн узяв — таки. Тодi лiг. Нi, пiдвiвся ще й скинув чоботи, присунув лампу собi на край стола й тодi вже лiг, не роздягаючись. Ще пiдвiвся на лiкоть.
— Лягай уже й ти, Марiі, - сказав, як тiльки мiг, ласкаво, — пiзно вже.
Голос його Марiю зогрiв — тiльки зiтхнула. Потiм устала, пiд комином у макiтрi помiшала опару i, сiвши знову на пiл, опустила руки на скриню, що бiля полу стояла, а на руки поклала голову.
Так довго сидiла. I думала вона в цю одиноку нiч про щастя своі, таке ж просте й нехитре, що здавалось таким близьким, що ждала його з часинки на часинку. I думала про Тихона ще. Схудлий, хмурий стояв вiн перед нею, нелюбий. Здавив рукою груди й довго кашляв, потiм харкав iз кров'ю i дивився на неї змученим поглядом. Уперш сьогоднi в Марiї не було жалю. I вперше думка прийшла, стала за спиною й щось сказала над ухо стиха, — жiнка аж кинулась i одхилилась од неї.
Тихо в хатi. Не шарудiв сторiнками Давид.
Марiя пiдiйшла до нього — спить вiн. Прийняла з грудей книжку, поклала на стiл. Дивилась довго на його мужні, вродливе й сумне ввi снi обличчя. Потiм прикрутила лампу й пiдiйшла до полу, до незiм'ятої постелi, такою бiленькою на сьогоднi рядниною застеленої, i лягла тиха на неї ниць.
…Прокинувся вранцi Давид од голосiв у хатi. Вже розвиднялось. Бiля ночов на лавi сiяла борошно Марiя. А жiночий голос — iз — за столу не видно Давидовi чий — схвильовано говорив:
— Та хоч буди його вже! Поки ранiш, менш людей хоч бачитиме, менш язиками плескатимуть.
— Хай плещуть люди, — сказала Марiя, менi байдуже. Може, i ти, Килино, думаіш, що в нас що було з ним. Аж нiчогiсiнько!
Видно Давидовi тепер — жiнка та одiйшла трохи од столу й за спиною
Марiї неймовiрно хитнула головою, а усмiшка така в неї, мовляв, "найди дурнiшу!". А сказала:
— I таке! Чого б я думала! — i зразу ж заспiшила: — Ой нiколи ж! Давай сито та побiжу вже.
Марiя дiстала на гвiздочку пiд полицею сито й дала їй. Та крутнулась i вибiгла з хати.
Давид пiдвiвся.
— Значить, радiо включено? — сказав з усмiхом. I Марiя з тихим усмiхом подивилась на нього довгим утомленим поглядом. I вся була блiда й змарнiла за нiч: не знати, чи хоч на часинку очi за цю нiч змежила.