Того ж дня й облетiла, як радiохвилями, всю Обухiвку сенсацiя: "Давида сю нiч iз Марiію застали на мiсцi". Говорили жiнки про це, бiля колодязiв зiбравшися, вибiгши з хати горщик з тину зняти та через тин сусiдку побачивши…
Факт, переходячи iз уст у вухо, обростав, набирав соку iз жiночих буйних уявлень, грав, переливався барвами. Говорили й чоловiки. Цi не смакували подробиць, як жiнки, а розглядали факт у самiй його iстотностi. Немало мудрих мужичих сентенцiй з приводу цього вилилось i з — пiд вусiв, i з голих ротiв, що на них iще й "молоко материне не обсохло".
…Надвечiр бiля кооперативу стояли гуртом дядьки. Спершу говорили про поважнi справи, поки не вгледiв хтось Тихона: виткнувся iз — за школи i йшов по вулицi з сокирою на руцi. (З хуторiв, знати, з роботи).
Як порiвнявся з чоловiками, поздоровкався. Хтось вiдповiв йому, хтось — нi. А Гнида вищирився з глумливим смiхом i кинув у спину йому:
— Ей ти, швидше хоч чапай! На гаряче саме попадеш! Смiх. Молодий Книшенко додав iще:
— Мабуть, i досi в хатi смалятиною смердить.
Смiх.
Тихiн оглянувся — так, на нього всi дивляться й регочуть. Подурiли чи п'янi? Тiльки щелепами ворухнув iз ненавистю Тихiн i пiшов. Тодi хтось у юрбi зацiкавився раптом:
— А як воно Тихiн на це подивиться? Гнида немов цього тiльки й ждав.
— Не знаіте Тихона хiба? — сказав повагом i певно. — Вiн тiльки збоку дивитись — тихий собi та сумирний, ану ж лишень розпали його. В тихому болотi, недурно ж сказано, чорти водяться. Попам'ятаіте мене, скажете, — брехав Якiв, — якщо мiж ними не прозойде яка драма! Ото он пiшов iз сокирою, що, думаіте, не пiдстереже колись та не провалить голови суперниковi?! Ревнощi — це, брат, така штука, що з чоловiка може звiра зробити! I ще хтось:
— А дуже просто! Хiба ж у Щербанiвцi не зарубав один сокирою обох — застав на мiсцi!
— Отже ж! Побачите тодi!
…Як проходив бiля Пiвненка, той ворота справляв, гукнув на Тихона:
— Це з хуторiв?
— З хуторiв.
— Ну, що ж там хуторяни?
Пiвненко поклав пилку i, дивлячись на Тихона, витяг кисет i став закурювати. Тихiн пiдiйшов до нього. Встромив сокиру в дривiтню й закурив iз його кисета. Тодi розповiдав. Що ж хуторяни? Не всi й хуторяни однiії думки: куркулi — то вже звiсно, за них i мови немаі. В Огиря все зборища збираються. А незаможники — у кого як земля. к й з незаможникiв тi, що земля близько, — i не нагадуй їм краще. А і згоднi. Вiн оце аж два вечори з ними гомонiв. Заспокоїв їх — вони думали, що обухiвцi аж пiд самi хутори гадають землi собi. к такi, що й на виселок згоднi вийти.
— Е, буде тяганина! Це — нiчого й казати! — мовив Пiвненко понуро. — Що ти хотiв, Тихоне, як сила отака проти!
— Сила їх, якщо як, то ось де!ляпнув Кожушний по кишенi завзято й дивився на товариша хитрувато примруженими очима. — Думаіш, як вдасть, так на них i управи немаі? Нi, брат! Радянська влада — це влада наша, правильна! — Спитав, чи Давида не бачив вiн, тож то дома.
Пiвненко мукнув якось, потiм сказав, що дома, бачив. А Тихоновi дивно вiдразу стало — на нього той глянув i немов знiяковiв, потiм одвiв погляд.
— Чого ти?
— Та… нехай сам узнаіш.
Тихiн пильно глянув на нього й занепокоївся.
— Та що там — бо, Андрiю?!
Тому нiяково було. Вiн м'явся i то дивився на Тихона, то одводив очi вбiк. Врештi наважився, одвiв очi з товаришевого обличчя i, впершись ними в руду стiну повiт — чини, оббиту дощами, видавив iз себе:
— Та по селу балакають: нiбито сю нiч застали його в тебе з Марiію.
Тихiн аж кинувся. Обличчя важко звiв з нерухомими на ньому очима, глибоко запалими, брови впали на очi. I остовпiв. Потiм — у руках ще курiла цигарка — пiднiс до вусiв, затягся жадiбно нею раз, удруге, аж осмалило вуса. Тодi кинув — зашкварчала вона на мерзлiй землi. А враз схватився за груди рукою, закашляв довго iз хрипом. Потiм вихаркався з кров'ю i мовчки пiшов.
Гукнув Пiвненко вже вслiд йому:
— Сокиру забув!
Винiс за ворота й вiддав йому сокиру. А Тихiн не взяв її пiд пахву й на плече не скинув. Нiс у руцi за топорище. Повз Мотузчин двiр як проходив — i не глянув.
А на його подвiр'ї було пусто, як через перелаз переступив. У вечiрнiх сутiнях дивилась невелика хата темними вiкнами — ще не свiтилося. В хлiвi кувiкало порося, а в розчиненi дверi конюшнi чути було Марiїн гнiвно — ласкавий голос до коня. Видно, мiшку мiшала, а вiн лiз.
— Тпру! Ой який ти! Дам ось!.. Який нетерплячий! — чути було, як поляскала по шиї.
Тихiн похмурився. Так голос той її, такий любий та знайомий, шарпонув йому в грудях. Наче живе глянуло в мислi обличчя з подушки дружинине, й очi з тихим соромом i з коханням до нього. "Ой який ти!.." — а сама горнеться i обличчя ховаі йому в груди. Щось обiрвалось усерединi в Тихона й наче в безодню впало, i обличчя з очима ласкавими, i немов за ними й вiн обiрвався i посунув униз, у ту безодню. А це хто пройшов через подвiр'я, хто зайшов у хату й став, як стовп, немов i не вiн це.
Потiм кинув сокиру пiд лаву i ще стояв у кожушку i в шапцi посеред хати. Пройшовся важкими кроками, мов розмiряючи долiвку ними, до полу. Упав на подушки погляд, — одвернувся. Пройшовся до стола i довго стояв бiля нього пониклий. Потiм сiв на лавi й голову важку, що як не розвалиться од думок та од болю, обхватив руками, як обручами.
Як довго так сидить — чи вiн знаі? Пролетiло в уявi за оцей час життя. Як парубком iще теслював на хуторах i вперше зустрiв. Як мазали хату, свою вже. Як зустрiвся з Давидом радiсно! I давнi — давнi спогади вставали про ще юнацькi днi: у економiї за погоничiв, у лiсi в партизанах… Марили про який свiт хороший! У Тихона нова хата, а кидати думав i з Давидом та з iншими обухiвцями в Ганiвську економiю, в колгосп. Згадалося, тодi хтось з обухiвцiв крякав: "їв колгоспi — хто буде потом обливатися, а другий за начальника, жир нагуляі та тiльки молодиць псуватиме". Чи думалось отодi… Згадав про лист у кишенi й про газету. З якою радiстю нiс додому й дорогою все мацав: чи не випало. А тепер — мов то шмат цигаркового паперу. Згадав, що Марiя благала колись його, щоб курити покинув: у грудях у нього болить же. Тепер не скаже. Ех ти, життя! Нiяк не задушить! I вiн закашлявся довго i з болем. Тодi пiдвiв голову.
У хатi зовсiм уже поночi стало. Пiд вiкном протупали швидко ноги чиїсь по мерзлiй землi. Грюкнули дверi сiнешнi, потiм хатнi рипнули. Увiйшла Марiя. Зараз бiля помийницi на лавi взяла кухоль i обхлюпнула руки, а тодi крутнулась, бiля кочерг на гвiздочку ганчiрку зняла й терла мовчки руки. Тихона не бачила, видно. I, як ганчiрку вiшала, зiтхнула вголос чогось важко. Потiм обернулась.
— Ой! Хто — бо це? — аж злякалась i хвильне ступила крок, вдивилась у сутiнi на постать. — Чи це ти, Тихоне?
I чув Тихiн, як важко вона задихала. Стояла все. Раптом крутнулась, згадала, що свiтло засвiтити треба. Шарила сiрникiв на карнизi, а нiяк не знайде, — де вона задiла їх? Так i не знайшла. Хоч i чув Тихiн, як шерхнула була пачка пiд її руками на карнизi. Ну хай, ще видно, вона ось поросятi тiльки винесе, тодi засвiтить.
Поночi бiля помийницi наготувала поросятi в цеберку й понесла. У Тихона у вухах лунав iще її голос стримано — хвильний. Угадував, яке в неї було зараз обличчя: мабуть, розгублене й зчервонiле, бо побоялася й свiтло засвiтити. Знову схилився головою. I чи довго, чи скоро вдруге рипнули дверi, i на цеберцi дужка брязнула бiля помийницi.
Тепер Марiя зараз пiдiйшла до печi й узяла сiрники з карниза. Потiм узяла лампу на переднiчному вiкнi й пiдiйшла з нею до стола. Тихiн спитав, пильно на неї дивлячись:
— Тобi сiрники? Чи ти вже знайшла пачку? Де вона була?
— У зарiчку. Мабуть, ще як топила, то вкинула. I саме сiрника чиркнула — обличчя як вирiзьблене. Тихiн тодi з болем скривив губи з огидою в презирливу усмiшку й пiдвiвся з лави. Скинув кожушок, кинув на лавi й шапку. Сiв бiля лави на стiльцi. I вже потiм нi питав у неї нi про що, нi озивався.
Марiя помiтила це й насторожилась. Може, сказав уже хто йому? Почувала, що й їй якось треба сказати про те, але не знала як. Уже скiльки часу вiн у хатi, а вона не говорила ще. Хiба отак — мов тiльки оце здумала! Нi, чуі, що обiрветься, що скаже не так, як хоче. I не знала — чи з жартом це сказати, чи з серцем. А! i чого вона отодi зараз, як поросятi мiшала, та не наважилась, i поночi ж у хатi було. А може, то так вiн, наморився? Чи в хуторах що недобре почув?
Мовчання гнiтило, i вона так, аби що сказати:
— Кiнчили повiтку Химцi?
Тихiн хмуро такнув по паузi. А перше нiж сказав це, подумав iз злiстю: "Понаравилось! Ще б рада з дому чоловiка геть здихатися". Закурив i затягся жадiбно скаженим самосадом. Кашляв глухо й довго, з хрипом, i харкав, з болем i злiстю, на долiвку. Вечеряти вiн не хоче. I мити голову теж. Марiя подивилась на нього довгим поглядом. Що це з ним сьогоднi? Штучно — здивовано знизала плечима.
— Ще нiколи такий не був!
— Да, не був, — кинув цигарку й знов замовк. Згодом сказав: — Постели менi, ляжу я!
Марiя метнулася вiд печi, постелила, як завжди, для двох. Аж наче зрадiла: мо, й справдi не знаі нiчого? Може, так, занедужав? Тихiн, не роздягаючись, лiг на постiль у чоботях на полу скраю. Одну руку пiд голову заклав, а другою долонею закрив очi й затих.
Ще довго Марiя по хатi вешталась. Пiдбивала тiсто в макiтрi, поралась бiля печi. Але й вона нi вечеряти не сiла, нi чавуна з окропом з печi не витягала, — не мила в той вечiр i вона голови.
Була тривожна ще, а десь на самiм днi в грудях уже пружилась радiсть. Весь день сьогоднi, як тiльки Давид пiшов, був вiн у мислi в неї, з мислi не йшов. Як живий стояв перед нею, любий до нестями. I в очах у нього — хiба ж не бачила Марiя, що в нього в очах? Як отодi, бiля полу, обхватила за голову, так стиснув руки їй, i весь тремтiв, i весь линув до неї. А! вона знаі, чого вiн стримався тодi. Лунають у вухах i досi його речi в ту нiч:
"Коли б ми з тобою в табунi ходили, ми б i не балакали про це". Думала, ждала — здушить в обiймах. "А ми в громадi!.. Чи хочеш, щоб, як собаки, перегризлися…" О, вона знаі: усе то Тихiн! Все через нього. I вперше в ту нiч думала без жалю про нього — хворого. Навiть хотiлось, щоб швидше… А потiм i вдень знов думала про Тихона. З тривогою ждала, коли повернеться, бо ще сама не знала, як його стрiне. Може, як стане перед очима, тихий i змарнiлий, з позападалими очима, з хрипом у грудях, може, буде його жаль. Удень вона сама себе не знала: i жаль було, але якось по — дивному — i жаль, i нi. Як смикала солому, на розвернений прикидок подивилась i думала з сумом про Тихона. В конюшнi, як коня ляскала ласкаво по шиї: "Хто тобою оратиме, коли Тихiн…" I не додумала, зiтхнула з сумом. А з — за коневої голови в темрявi конюшнi мов учулося — "стiй!" — голос любий, i з — за коневої голови його любе обличчя: держить за повiддя в руцi коня — новий хазяїн. Але все ж була схвильована й ждала чоловiка з тривогою. I тодi, в хату як зайшла… А зараз — нi вже. Оце дивиться — лежить вiн на полу нерухомо, i нiчого в неї до нього немаі. Хоч би отак i вмер. Десь тiльки глибоко — тихий — тихий жаль.
Не скоро вже чув Тихiн, як вийшла вона в сiни й засунула дверi. Ждав принишклий, з заплющеними очима, i було хвильно. Але ось чуі — пiдiйшла до полу, кинула якусь одежину в ногах у нього на пiл, тодi дмухнула на лампу й тихо лягла впоперек полу головою до стiни, у нього в ногах. У Тихона ще обiрвалося щось, i вiн востанні подумав: "Так, все правда". Довго лежав нерухомий у тiй самiй позi i в думках невеселих.
Марiя, може, вже спала. Може, вже й пiвнiч, чи вже й до свiту близько. Тихiн закурив помацки в темрявi й ще думав. А як кинув докурену цигарку додолу: "Отак i я, як оця цигарка докурена: тлiю з одбитими печiнками! Нiкому не потрiбний тепер! Ба — рiдний товариш… рiдна жiнка… Ну i нехай!" А вiн — недокурок. I стало вiдразу якось дивно байдуже. I втома, мов теплим важким лiжником, укрила.
"…А Марiя в ногах i, мабуть, розкрита ж?"
Вiн звiвся в темрявi, вдивляючись у бiлу постать Марiїну в ногах. Гнiву вже не було. Була така надзвичайна тиша в душi. Мовчав хвилинку, потiм стиха:
— Марiі, чого ти там лягла?
Жiнка не обiзвалася, хоч i знав же вiн, що вона не спить. А може, спить? Вiн пiдлiз на колiнах до неї i тихо в темрявi провiв їй по обличчi долонею. Чув — об долоню черкнули, трiпнулись вiї. Вона звелась i кинулась неспокiйно, з неприхованою огидою:
— Не здумай ще лiзти до мене! Геть — бо!
Тихоновi кров ударила в лице й розлилась по ньому. Чути, захрипiло дужче в грудях, — нагадало йому… Звiдкiлясь iзнизу в груди з болем ударило. Вiн ще помовчав. Враз прихилився до неї близько зi скривленим обличчям i процiдив крiзь зуби:
— У, ти! Думаіш — лiзу?!
Марiю одкинуло назад не чутою ще нею вiд нього такою страшною лайкою. Швидко й важко дихала, нестямно дивлячись на нього в темряву. I з темряви їй до очей наближалися великi чорнi западини Тихонових.
— Ти думаіш, що я не знаю нiчого? Я знаю все! Одхилилася ще Марiя, i голос, зриваючись:.
— Що ж ти знаіш?
— Усе! Пауза.
— Ну, i знай! — сказала, наче з викликом. А вiдхилилася ще — боялась, що вдарить. Аж зовсiм лягла горiлиць, спираючись на одкинутi назад руки.
Тихiн близько над нею. Хоч нiч, а бачить кожну риску на її напруженому обличчi. I все воно таке чуже й таке знайоме. В груди хлипнуло, мов прорвало загату, не знане ще нiколи до неї почуття: до своії жiнки в першу нiч по її зрадi, в першу нiч, як одiпхнула. Самому гидко, а не може. Уже схватив за плечi:
— Лягай сюди! Раз ти така…
Марiя шарпнулась i вдарила його в лице. Кинулась iз полу, та рука — хап її за руку, а друга, розтопiрчена, в груди Марiю вдарила, аж їй дихання забило, по головi… i як упала з полу — ще й долi…
Хiба вiн зна, що було долi? От сидить на лавi розхристаний, важко дихаючи, з пониклою головою. За вiкном уночi — з пiснею молодь повз двiр. За повiтку зайшли, видно, бо тихше пiсня. I стихла. Чути стало, як на долiвцi бiля полу в темрявi щось билося бiле, розпатлане й тихо стогнало.