Вiд станцiї Ганiвка до Обухiвки двадцять п'ять верстов. I все степом. Повилась дорога помiж чорних рiль та латок зеленої озимини, колiями зрiзана. А обiч уздовж неї — стовпи вдалину. I вiтер осiннiй так тоскно гуде вгорi в телефонних дротах. Вiтер та он галок зграя: вiтер їх гонить, як ото жменю зерна, сiючи, кинуть на вiтрi, — а то куди оком не кинь — степ, пусто. Вдалинi манячили хутори. Iде Давид по дорозi, ступаі широко. Усiма грудьми п'і, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осiнні степове повiтря. I, либонь, хмелiі вiд нього: очi якось аж затуманились, розкритi обвiтренi уста. А рукою збив будьонiвку на потилицю та тiльки головою трiпнув.
— Ех!
Ще кiлька день тому — де це було? В Азiї. На станцiї Ташкент стояв у черзi за квитком мiж узбеками якийсь собi демобiлiзований червоноармiіць Давид Мотузка — i от iде по дорозi на Обухiвку. Чи йде, чи сниться.? Аж усмiхнувся. А в очi степ далиною дивиться, хоче спитати, та — нiмий. "А що, Давиде, тьохнуло?" I хоч нiмий, чуі його Давид. Вiн роблено хмуриться, потiм усмiхнувся: "Ще питаі: "тьохнуло"! Ну, а як тебе та не любити, як от дивлюсь у далину твою i бачу в нiй цiлий свiт новий. Що про нього вiки лиш марили, що його ще нiде не бувало. Хiба на зоряних гонах на якiйсь iз iнших планет. Ех, i люблю ж тебе!"
За хуторами дорога зламалась колiном i повилась на Щербанiвку. Уздовж неї й стовпи потягли дроти. А глухенька дорiжка помiж хат покрутилася хуторами. Це — Давидова. Ну, та вiн нею теж тiльки до хатки, до он тiії крайньої, а там навпростець пiде на економiю, колишню ганiвську.
За хутором уперше стали попадатися орачi.
Це ще хуторянськi землi, а як рiв перейшов — колишнi економiчеськi степи пiшли, тепер обухiвськi. Тут теж де — не — де на гонах поволi плуганили орачi волами по облогах. А тiльки далеко од дороги, звертати не хотiлося, бо й так уже пiдбився. Хай, он уже, пiд самою економiію, оре хтось, — зайде Давид до нього, закурить i вiдпочине трохи.
А й земля ж тут добренна! — чорнозем, аж масний. I пахне так якось знайомо рiлля свiжо — осiння парубковi. Як пахла й тодi, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в погоничi на осiнь ставав.
…Три осенi був у строку саме пiд вiйну германську. Малий був, замурзаний, а очi з — пiд волосся чорного, кучерявого як вишнi двi стиглi. Любили його в дворi i наймити, i австрiяки полоненi. (На роботi їх було душ двадцять). Все пiснi, бувало, їм заспiвай. А Давид спiвливий був. Цiлi днi на полi ж, на оранцi, — воли поганяі й спiваі. Сам i пiсень складав: то про наймита — сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про австрiякiв, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечерi, як з роботи повернеться та пiсля вечерi отак, перед святом, як заспiвають у сутiнях: "Чуіш, брате мiй…", — хлопець занiмiі, а очi туманом застелить. Журно Давидковi тодi. А журавлi все "кру, кру"…
У журбi отакiй i подружився Давид з одним австрiяком, на ймення Стах. Залюбився в пiснi вiн хлопцевi сердечнi. Бувало, каже:
— Спiвай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш — бунтар будеш!
Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяі, а Стах за плугом борозною йде i щось розповiдаі. Про родину свою, про iншi краї, про минуле. (Дома, в Галичинi, вiн за вчителя був, а потiм на вiйну його забрали, та вiн передався до полону). Який вiн був хороший! I знав чисто все, що не спитай: i де земля взялась — не як у школi пiп учив, i чому люди бiднi і i і багатi, i яке буде колись життя… Бувало, примружить очi, дивиться й каже:
— Отут, де фольварк панський, не буде вiн панський, бо пана виженете. А самi, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, i худоба, i дiм, i ще дома такi збудуіте, i сад насадите бiльший…
Давидко аж оторопiв:
— Так пан же не впустить.
— А так, так, — не пускатиме пан, жовнiрiв визве гнiздо та землi боронити. Таж вас сила з сiл. А й жовнiри хiба не з села? Хiба то не їхнi батьки та брати прийдуть маіток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю?
Очi горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч i мале воно, хоч i замурзане.
— Товаришу, дай закурити!
Давид аж кинувся.
— Будь ласка, якщо і.
Воли парубчак спинив, вилiз iз борозни на облiг i стояв у лахмiттi, — зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й пiдiйшов до орача. Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.
— Сiдай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?
— Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухiвки часом?
— Нi, я он з отих хуторiв. — Вiн виступив з — за вола й пужалном ткнув у простiр, де за рiллями, за облогами в балцi хутiр визирав зеленим дахом iз червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.
Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухiвська на паперi значиться, то як справа до продподатку дiйде, а так — хутiрська земля. Потому — далеко страшенно вiд слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки в котрого бiдняка немаі — погиб, щитай. А хуторянам — подай боже. Огирi, Хоменки, Кипшарi… Ой, треба ще на них вiсiмнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посiву самого, та випасаі товару скiльки. Вже ж на долонi не випасеш. От i щитай кругленько — тридцять. Норма! Бiльше з половини беруть: виоре, засiі. А зiжне другий незаможник, подивиться на копи та тiльки потилицю почухаі: на плечах за десять верстов не однесеш.
Хоч покинь на стернi. Оцим моментом i користуються куркулi. Бувало, за самий продподаток та за який мiшок зерна всю норму оддавали. От вищитай, — той же восьмий або десятий снiп…
Вiн жадiбно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих губах шкварчала. Тодi плюнув, iще попросив на цигарку. Бо сьогоднi вiн пiсникуі: пiзно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид дав на другу i сам другу скрутив.
— Погане ти, дружище, розповiдаіш.
— Та тут як викласти тобi усе життя наше, нi чорта воно не варте, братухо! — Вiн чвиркнув крiзь зуби i трохи помовчав. А згодом пiдвiв голову i, примруживши око, пильно глянув на червоноармiйця.
— А на фронтах воно як там? — спитав чомусь пошепки. Давид вiдказав, що фронтiв нема тепер. Парубок нiчого не сказав. Тiльки враз одiрвав погляд од Давида i опустив очi на рiллю. Заговорив згодом, пiдвiвши очi:
— Ти от повiриш, мiй хазяїн — куркуляка ж який: мав сiмдесят десятин землi, а тепер — оце приїде дочка з Обухiвки, що за голову сiльради торiк вийшла, за Матюху…
— За Корнiя? Що був воінкомом при волостi? — Давида аж смикнуло.
— Ну да. За комунiста. Так вiн ото дочку в Огиря й схватив собi. Там весiлля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали.
Скривив губи парубок в усмiшку якусь, i презирливу, i болючу, i ще раз чвиркнув крiзь зуби. Задумався. Раптом згадав i пiдвiв обличчя до Давида:
— Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гостi та й похвалиться, буваі, батьковi, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так плюіться, не признаі. Пробi, якої трясцi йому тут треба. Щоб знову рiзанина пiшла? I так, мовляв, життя налагоджуіться. Та 'дже: пара волiв, пара коней на синовi стоять, двi норми й ще землi, аби брав. Горою стоїть за радянську владу, — знов губи в усмiшку. — То отаке — то, товаришу.
— Н — да. Дiла тут у вас…
I задумався Давид. Згадалося — колись читав книжку "Нове село". Тодi якось аж не вiрилось, що живi отi цифри нетяг, здачi землi в оренду… I от цей парубчак уже ж не вигадуі: "буваі, за продподаток норму здають", "по тридцять десятин посiву в декого". I ще от — Матюха й Огирiвна. Чи подурiли вони тут? Чи самогону пообпивалися?
Кинув цигарку потухлу Давид i пiдвiвся з землi, речовий мiшок перекинув на плечi:
— Прощай, товаришу, — до орача. — Як же тебе хоч звати?
— Iльком. А тебе?
— Давид Мотузка.
— Ну от. Будемо знати.
Вiн узяв воли за налигач, замахнувся батогом i свиснув. Рушили. А Давид пiшов стернею. I ззаду довго ще чув свист Iлькiв. Якийсь такий… ну от — немов то чайка над степом лiтаі, кигиче.