На ранок, як тiльки Тихiн одкрив очi, Марiя вже поралась у хатi. На столi блимала — догоряла лампа, — що й був же вчора в кооперативi, а гасу забув узяти. За вiкнами сiрiло вже. А в печi, видко, топилося, бо на лавi проти печi в дiжi мiсить Марiя, а на нiй червонi плями мiняться вiд полум'я з печi.
Як угледiла Тихона, що той пiдвiвся, перше, що кинулось в очi Марiї, - брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав вiн, i досi в тiй, що на роботi був. Вона покинула дiжу й одною рукою — Друга ж у тiстi — довго рилася в скринi.
Вийняла нову бiлу сорочку, пiдштаники й поклала на скринi.
— Вiзьми сорочку. Тихоне, — сказала сумно, на нього глянувши, i знов стала мiсити, а потiм лiпити хлiбиння. Тихiн переодягався бiля полу i з Марiї очей не зводив. Здумав про плач її вночi: якась вона дивна йому пiсля ночi, мовби дуже зблiдла й запали їй очi. А хлiб той мiсила, до печi доглядалася хапаючись, так наче Тихiн у дорогу куди виряджався, а хлiба в хатi не було, та спiшила. Так i здалося на мить Тихоновi. I в будень сорочку бiлу бере.
Не було гудзика бiля комiра. Тихiн сказав жiнцi. Але їй нiколи ж. Ось тiльки хлiб у пiч посаджаі.
— Ну, та не спiшка, — махнув Тихiн рукою, надiваючи кожушок, i вийшов до коня навiдатись.
Розвиднялося. Десь за церквою, на тiм краї села, гвалтували собаки, i чути було в тихому повiтрi далекий i глухий гул голосiв, а iнодi з нього виривалися крики. Аж до ворiт Тихiн пiдiйшов i став, прислухався. Бiгли по вулицi люди.
— Не чув, Тихоне, що воно?
— Не чув.
А через вулицю, од колодязя, Книшева невiстка з вiдрами:
— Мiлiцiя проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.
— Такий би крик ото був?! — хтось iз гурту кинув на ходу.
А Тихiн не пiшов. Яке це диво — гвалт в Обухiвцi. Може, обiбрано когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Мiлiцiя раз проскакала, чого ж туди вже й бiгти. Вiн укинув їсти коневi та коровi, а тодi зайшов у хату.
Марiя вже посаджала хлiб. Зараз знайшла голку й до чоловiка пiдiйшла, щоб гудзик пришити. Тихiн розхристав полупiубок i, як уколола вже Марiя якийсь раз, сказав їй:
— Щось за гвалт на селi знявся.
Чув, як бiля шиї в нього, бiля комiра, затремтiли Марiїнi руки, i вона нiяк не могла попасти голкою в дiрочку гудзика. I зблiдла вся.
— Де? Далеко? — спитала стривожена.
— За церквою.
Марiї в обличчя вдарила кров, зiницi стали великi, як двi чорнi пасльонини. Але вона вмить кинулась i заховала їх: прихилилась до комiра й довго одкусювала зубами нитку. Потiм крутнулась — ночви прийняла, в пiч заглянула. Там, бiля печi, — в челюстi очима й принишкла. А Тихiн по звичцi сам у цеберку налагодив поросятi й понiс.
Гул тепер ближче було чути. По вулицi з — за церкви валила юрба. Когось били й вели сюди, видно — до сiльради. I в кожен двiр iз юрби одривався гурт чоловiкiв — мабуть, трус робили по дворах.
Ближче та юрба, i голоси чутнiш. У колi в червонiм кожушку побачив
Тихiн без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима?
Аж вiдчув, як одразу тукнуло й заболiло в грудях. Хтось iззаду пiдбiг i ще вдарив Якима по головi. Той поточився, а й не застогнав. Iззаду в юрбi голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий цiпком ударив. А юрба шумiла, гула й сунула — перла собою побитого Якима — повно вулицею, аж тини ламаючи.
— Товаришi! Та що ж таке ви робите? — крикнув у розпачi Тихiн i вибiг за ворота. В шумi потонув його крик. Якiв Гнида пiдбiг захеканий до Тихонового двору й крикнув у юрбу:
— До Книша хто — небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Iвановичу! Трусити, так усiх трусити, пiдряд.
— О, будь ласка!
Убiг у двiр Якiв, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапцi кудлатiй на потилицi, з наганом у руцi. Червоний i теж захеканий.
— А шукай у цього ще! Друззя ж!
Чоловiки швидко розбрелись по подвiр'ю: в конюшню, в повiтцi плитки розвалили — може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред соломи, в полову в клунi. Тихiн ходив мовчки за людьми по подвiр'ю.
— Та що ж таке трапилось?
— Кооператив обiкрадено сю нiч. Стiну пробито, — сказав чомусь пошепки й тривожний Пiвненко Андрiй.
— Ну, видно, їхня полiтика це: в Якима в половi знайшли тюк матерiї i ще дещо, — не iнакше, як пiдкинено. А в Давида в плитках у повiтцi п'ять пар витяжок.
— А де ж Давид? — занепокоївся Тихiн.
— Та Давида немаі дома.
З городу вертались: не знайшли нiчого в Кожушного.
— Хоч би й знайшли, — сказав Тихiн, то знайте, що за двiр я не ручусь. Може, за нiч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще тiльки вийшов оце надвiр.
I хтось iз селян:
— Звичайно. Це й пiдкинути можна, як злобителi і.
Гнида аж скипiв.
— I ч ви, якi розумнi! А який же дурило крадене та в скриню покладе? Зна ж, що труситимуть!
Ще сунув у двiр народ. Повз ворота вулицею, скочки на конях, Филька з Книшенком летiли. Матюха крикнув:
— Вiрьовку ж узяли? I прямо на станцiю, — ще доженете!
З Матюшиного двору й Тягнирядно на воронiм верхи вилетiв. Замахнув вiрьовкою в руцi, ударив жеребця по ребрах i скочки гайнув за тими повз школу на млини i — просто в степ.
Вже до ворiт iшли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тiльки оце згадав:
— От дураки, — а в хатi ж?
— Та хiба в хатi сховаі? — одмахнувся Якiв. А проте вернувся, немов знехотя. Вернулись iще кiлька чоловiк.
Тихiн пропустив у сiни всiх. Сам не зайшов у хату. Бачив тiльки через голови в розчиненi дверi — одiмкнула скриню Марiя. Якiв порився в нiй i, як уже покинув, щось на ходу сказав Марiї. А на нiй лиця немаі, як iз воску вилiплене. В сiни Гнида вийшов, i народ хлинув iз хати. В хижi ще шукали — немаі нiчого.
— Ну, полiзь iще на горище, — сказав хмуро Матюха до Пiвненка. Той полiз по драбинi, й за ним Якiв услiд. У сiнях мовчали всi. Чути, як глухо гупали по горищi чобiтьми над хатою, потiм над хижею.
На порозi — так хата й стоїть навстiж — до одвiрка Марiя прихилилась, аж млiі. Тихiн їй:
— Чого ти злякалась? Нехай шукають! Матюха знiчев'я грався наганом: крутне барабан, — а воно задеренчить. Раптом Гнида з горища зрадiло:
— О, хлопцi, і!
Всi так i занiмiли в сiнях. А Якiв над дiркою в горищi розв'язав клунок i, придержуючи за один край, кинув униз шмат ситцю. Довгою стьожкою розкрутився i впав вiн аж до дверей. На сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками. Тихiн мов остовпiв. Зблiд. Дивився тупо, не клiпаючи вiями, на стьожку ситцю. Кинув до дверей хатнiх поглядом, — на порозi вже Марiї не було, — у глибинi хати до стовпа, що пiд сволоком, прихилилась i головою, й постаттю всею. Очима сюди — широко розкритими, немов у божевiльної. Тихiн все зрозумiв. А ще, як глянув на отой ситець, — чому те згадалося, як не забулося? — таке було на кофточцi в неї, ще як була дiвкою, а вiн теслював на хуторах.
Матюха глухо сказав:
— В'яжiть його!
Тихiн сам одкинув руки назад i схрестив їх за спиною. Да, тепер хай в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не вiн то, чи що. Хоч би своїм: i Пiвненко, i Гордiй тут же. Нi слова. Мов не було його зараз у ньому. А так — просто на ногах — його тулуб, голова ще, а в нiй усе переплутане. I нi жалю, нi гнiву. Навiть не чув, як скручували руки вiрьовками туго, чи болiло. Дивився, не клiпаючи очима, в розчиненi дверi сiнешнi, i що бачив вiн? Кому вслiд хитав тихо з журою головою?
Якiв злiз з горища й зiбрав матерiю. Тодi перекинув iз смiхом, з глумом Тихоновi через плече, як рушником старостiв на весiллi. Довгий iще край, — через друге плече перекинув, навколо шиї обмотав, i ще край по спинi спускався, аж до п'ят. Одхилився i зареготався, а тодi вдарив у лице.
— Оце, громадяни, такi ви? Душити вас, сволочiв!
— Ведiть! — сказав Матюха.
Всi повалили з дверей за Тихоном. Один Якiв забiг у хату й Марiї кинув з порога:
— Все харашо! Вспокойся! — i грюкнув дверима, Нi, ще вернувся — таки й защепнув хатнi дверi з сiней: так вiрнiш буде.