З тої ж ночi почались допити. З льоху чув Давид: сидiв на верхнiм схiдцi бiля дверей, жадiбно прислухаючись, що там надворi. Вже, знати, — нiч. Бо тиша. I в далечi вечiрнiй — глухий гул села. Такий гул, коли вечiр осiннiй зоряний, а по хатах починають свiтити свiтло. На подвiр'ї тихо. I чув, як грюкнув засув бiля арештантської, вели по двору, бiля флiгеля сякались, тупали ногами на пiддашшi. Потiм зачинилися з рипом дверi, i знов стало тихо. Вдарило на дзвiницi в дзвiн — до вечернi, мабуть.
I може, було довго, а може, нi. Хiба знати, як швидко пливе нiч, коли отак у льоху побитий i весь у кровi, коли тiло ниі, а ноги — шматки м'яса червоного — з землею, з пiском у ранах, горять, як в огнi. Коли десь глухо — бо — у, бо — у… як iз глибини рокiв, i спiвають пiснi десь удалинi тихо дiвчата… А в спогадах — три осенi в економiї одпоганяв… А потiм дзвони в кузнi, зеленi жита й зорянi ночi — скiльки вiн їх перебрiв iз юнацьким запалом, по пояс у зелених житах! I десь, отодi ж, на межi… А! Пiдiйшла i тихо руки клала на побиту голову Давидовi — бiль у головi поволi, поволi й затих. I дивилися очi з темряви, великi й яснi, а крiзь них — на далеких гонах неяснi обриси барвистих плям… Хiба отодi в хатi сутiнями — було то вперше? А в лiсi, в зеленiй лiщинi, а в буйних степах, як лiтав iз Будьонним… А! — I вже лежав побитий, заюшений кров'ю в льоху, один. Яка ж це далина: од хлопчика — погонича в економiї до льоху в раймiлiцiї! А ще ж дiвчата й пiснi не доспiвали — тихо тужили їхнi молодi голоси на селi. I глухо десь — бо — у, бо — у… А хiба знати, як швидко пливе отак нiч!
Може, бредуть це гуртом до сельбуду з пiснею. Огнi. Людей уже повно. Дзвiночок голосненько продзеленчав, а за завiсою молодь у гримi, хапаються, метушаться. А в коридорi курять цигарки селяни, спльовують i, може, говорять про них, що привели оце в район тих, що в Обухiвцi кооператив обiбрали. Хтось, може, скаже: "Убив би отакого на мiсцi" — i сплюне.
Дверi ще рипнули. На ганку затупали чобiтьми, стогнав хтось. Потiм засув у арештантськiй грюкнув, i знов усе затихло. Чув кроки до льоху. Забряжчав ключем, i по сопiнню пiзнав — рудий.
— Виходь!
Ах, яке ж сині й зоряне небо! I запах цегли — руїн, жовтого листу — аж у голову хмелем. Пiдвiвся Давид, жадiбно хлипнув раз, удруге на повнi груди. А рудий узяв ззаду за зв'язанi руки i повiв у флiгель.
В канцелярiї вже горiло свiтло.
За письмовим столом, застеленим вишневим сукном, сидiв начмiлiцiї, простоволосий i в самому френчi розстебненому. На столi лежав наган, стояв письмовий прибор, аркушi паперу розкидано по столу. Обiч, пiд грубою, в крiслi сидiв Тягнирядно в шапцi й у чумарцi: курив цигарку й крiзь сивий димок пильно дивився на Давида.
— Розв'яжiть руки! — сказав начмiлiцiї. Рудий довго возився бiля рук — не мiг нiяк розв'язати, бо руки набрякли й вiрьовки глибоко врiзалися в тiло.
Тягнирядно мовчки з — за халяви витяг фiнку й перерiзав вiрьовки. Давид аж зiтхнув i здвигнувся — так знов заболiли руки й плечi, за день занiмiлi. Начмiлiцiї запросив сiсти на стiльцi навпроти нього й курити — пiдсунув навiть пачку цигарок. Давид сiв, а курити не взяв, хоч дуже хотiлось. Начмiлiцiї трохи пiдсунув до себе наган i мовчки довго дивився на арештованого…
Потiв узяв ручку, мокнув у чорнильницю й почав питати й записувати: iм'я, лiта, соцстан, партiйну належнiсть. Давид сухо вiдповiдав. А як сказав, що партiйний, начмiлiцiї ледве помiтно усмiхнувся i сказав, що з документiв цього не видно.
— Де ваш партквиток?
Давид сказав де.
— А я ж при чiм тут? — ворухнув вiн бровами, начебто з жалем. I бачив Давид — написав у графi — "нi". Потiм iще щось писав недовго. I раптом поклав ручку й затягся цигаркою.
— От що, — по паузi казав, громадянин Мотузко. Ми з вами не дiти, чоловiк ви — не дурак, а люди це всi свої. В хованки гратись нам немаі чого.
Це пише вiн акт дiзнання з приводу крадiжки з кооперативу. Ну, вiн не буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од тих треба йому, щоб "призналися". На цьому словi вiн одверто зробив наголос i цинiчно всмiхнувся. Бо їм у дорогу треба в далеку, а дiло слiдчому передати треба. А його, Мотузчине, дiло днiв через кiлька все 'дно буде припинене. Вiн знов всмiхнувся, але якось криво.
— Так що пiдпишiть, товаришу, оцього акта — i на тому точка. А в нас і iнша тема для балачок, цiкавiша за цю.
Вiн з цим подав аркуша Давидовi i ручку кинув по столу до нього. Давид прочитав — пiд усiма тими вiдомостями про нього стояло стисло нерiвним почерком написане: "В справi пограбування кооперативу зiзнання дати вiдмовляюсь". Дописав Давид: "Нiчого не знаю" — й пiдпис. Начмiлiцiї те прочитав.
— Даремно це. Чи "вiдмовляюсь", чи "нiчого не знаю" — рiзницi нема! А як тi два скажуть, що всi втрьох були, то вже кому ж повiрять?
I вiн недбало одкинув аркуш на стiл.
От про що вони будуть балакати. Тiльки нехай не дивиться на нього Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього ще настрiй якийсь чудний сьогоднi. I буде одвертий до дрiбниць. Що ж їм — уперше бачаться i востанні. То все, i кооператив — звичайно, темне дiло, щоб вiдвести очi. Але про це ж умовились вони, що — точка. Мова про iнше: по — перше, хай буде вiдомо Мотузцi, що всi його дописи до "Голосу працi", за винятком першого, у нього в кишенi.
— Да, да, — не вiрите? У першiм писав про Матюшин мордобiй та про наймичку, що то в клунi хотiв… А в другiм — про Кушнiренкового листа. Вгадав?
Давид аж одкинувся на стiльцi й пильно глянув на начмiлiцiї. А той зробив паузу й знову заговорив:
— Так от про цей лист. Де вiн? Оддай! Вiн раптом аж перехилився на стiл i заговорив нащось пошепки:
— Все одно, i я скажу в очi та й ти сам знаіш, що тебе ми хоч так, хоч так, а вб'імо. Бо питання стоїть: або ти, або я.
Очi загорiлись i стали великi та круглi, тонкi нiздрi нервово тремтiли, i верхня губа засмикалась, а з — пiд неї — зуби бiлим разком.
— А оддаси — в цю нiч i розстрiляю. Сам, куди. скажеш. За одним пострiлом, не дам i трiпнутися.
Вiн, схвильований, закурив i одкинувся в крiслi. Давид сказав:
— Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Немаі в мене.
— Ти комусь дав його. Скажи!
— Нi.
— Брешеш!
У дверi постукав хтось тричi. На голос Сахновського — "зайди" — увiйшов чорнявий мiлiцiонер i поклав на стiл два червоненьких квитки. Начмiлiпiї спитав, чи не починаіться ще.
— Нi, ще тiльки гримiруються. Не було ще й дзвiнкiв, — сказав мiлiцiонер i вийшов. Сахновський повагом поклав у гаманець квитки i, ховаючи в кишеню, дивився довго на Мотузку,
— Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! I комунiст, по тобi бачу, з тебе не як нашi оцi сволочi: Матюха тощо. Але нащо було тобi?.. Проти життя не попреш, як не попливеш проти води. I от — уже захлинаішся ж. — Знов очi блиснули: — Де лист?
Давид не дивився на нього.
Сказав:
— Немаі листа.
Тодi начмiлiцiї хитнув головою, i вмить Тягнирядно та рудий мiлiцiонер зiрвалися з мiсць i швидко знов скрутили Мотузцi руки за спиною i зв'язали. Сахновський, застiбаючи френч, холодно пускав слова:
— Сю пiч ти й спробуіш першу порцiю. I так усi два днi буде. Дорого це: не варт цiни такої два днi життя, та ще й у темному льоху. Ведiть його!
У льох знов пхнули — аж упав i посунувся головою вниз по сходах. Але дверi хоч за ним i зачинили, та й вони були тут. Спустились до Давида. В рудого шахтьорка блимала — тьмяно освiтила цегляне вогке склепiння, сиве од цвiлi вгорi i мокре внизу по кутках. Ногою зiпхнув Тягнирядно Давида на холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:
— Тiльки ти ж, Оверку, дивись. Хоч i в земвiддiл йому дорога, а лiкар все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синякiв було.
— Повчи, повчи!
Тягнирядно докурив цигарку, кинув i поплював у руки. Тодi одною ногою став на спину Давидовi, потiм i другою й гуцнув, немов спробував, чи витримаі.
— О, цей ще витримаі! Геройський парняга, — немов аж iз жалем подiлився вiн з рудим.
За цим вiн узяв руки зв'язанi Давидовi й потяг догори, надавивши одною ногою на плечi. Стиха, дужче. Давид ахнув i застогнав. Попустив Тягнирядно.
— Ну що ж, Давиде, оце ж так до свiту будемо. Доки не пропадеш. I рудий озвався:
— Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, i хвилини не мучитимемо! В кого письмо?
Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю i нiяк не пiдвести. Почули лише: "Гади!"
— А, так ти ще й так? Дійствуй, Оверку!
Тягнирядно знов поволi, мов боявся зробити йому боляче, насправдi ж пильнуючи, щоб якнайболячiш було, то тяг поволi, то смикав стиха, то дужче руки, Давидовi.
А! це був такий невитерпний бiль: руки немов викручували в плечах, i груди наче ламались. Вiн стогнав, вигинаючись пiд важким Оверком, об мокру землю бився до кровi й чув — примiшався ще запах її до запаху гнилої картоплi й мокрої землi. В голову прилила кров i чути, як дзвенiла в жилах у головi. Ось — ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебоім пульс — i од тиснення кровi лусне череп. А, хоч би швидше!
…Блиснули ще перед очима пiдковами копита. По мерзлiй голiй землi вiтер — сипнув у лице снiгом колючим iз землею. Це ще вiн пам'ятав, а далi — нi. Як у провалля. I перше, що вiдчув, — у плечi заболiло, мов шмат залiза червоного хто приклав, а голос жiночий стиха:
— Товаришу, обережнiш. У нього ж плече.
Одкрив очi — в автомобiлi ранений вiн, сестра бiла й строга поправила на ньому будьонiвку. Шофер хрокнув рiжком, i з дороги шарахнулись убiк червоноармiйцi — пiхота, колона за колоною.
— На Перекоп? — хтось iз ранених з автомобiля крикнув.
— Дайош Перекоп!
В кудлатiй шапцi червоноармiіць, iз забинтованою головою, витяг кисет, червоний, шовковий, i закурив.
Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому.
— Першого кiнного?
Хитнув головою Давид. I став розповiдати червоноармiіць, як же й рубались вони. Довго розповiдав, iз запалом. Говорили iншi раненi. Сестра бiла тихо, немов, iз журою, хиталась постаттю в автомобiлi. А Давидовi в плечi такий бiль! Заплющив очi.
…I вже десь у госпiталi. Бiло й так тихо. Хiба застогне хто. Але то бiльш уночi — i гарячкове белькотiння, i стогiн. А Давид тодi довго не спить, згадуі про далеке село, вгадуі — думаі, що зараз там, як живуть. Потiм згадаються зорянi лiтнi ночi та буйнi жита… аж поки прийде нечутно бiла сестра з тонким профiлем i покладе руки на гаряче чоло.
— Спiть уже!
Склепить Давид очi, а не спить. Думаі — як вона схожа, як отак боком, у профiль… I попливуть спогади. Потiм — тьмянiшi, потiм — мла.
Давид кинувся, розплющив очi й ворухнув посмаглими губами. I в ротi сухо, i горить. Втяг повiтря вогке жадiбно ротом, а в темряву з болем обличчя й тихо покликав:
— Сестро!
Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в нiздрi — запах гнилої картоплi й сирої землi. Ворухнувся — зв'язано руки. Усе згадав. I в плечi так болiло невитерпно. I хоч би води ковтнути. Згадав, що бляха на дверях холодна ж уночi. З стогнанням ледве зрушився з мiсця й довго по сходах лiз. Дверi холоднi — припав устами гарячими й лизав язиком, як шматок залiза, розпеченого дочервона.
А за дверима тиха нiч i, мабуть, зоряна. Десь здаля глухо бовкнуло — раз, два. Двi години. I шум десь голосiв здаля, мов звiдки виливався.
Пiсню завели — далi, далi. А голоси ближче, i жiночий дзвiнкий смiх. Ось зовсiм близько в саду, з — за льоху. Повз самi дверi пройшли шумливою юрбою. Бряжчали шпори. Жiнка писнула i, мабуть, вирвалась од когось, бо засмiялась дзвiнко й хвилююче. На ганку вже тупали ногами, ще смiх. Потiм дверi грюкнули — i все стихло.
Нiч. I десь iще далi, як — як чути, видно, аж на Подолi, двiчi, як вiдгук:
— Бо — у… Бо — у…