…I прийшла зима, й минула — аж напровеснi Давид Мотузка вертався з мiста в Обухiвку.
Поїзд прибув на станцiю заранi — опiвднi, але по розгаслiй дорозi йти було важко; версту по верстi мiсив ногами Давид, на кожному кроцi провалюючись у талому снiгу; iшов; iшов — уже й сонце сiдало, а вiн ще тiльки доходив до колишньої Ганiвської економiї. До слободи ще лишалося верст iз десять. Проте хоч пiзно, а був би таки дома сьогоднi — ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась iз — за саду ковалева халупка, така радiсть пройняла парубка — одразу вiдчув, що далi вже не пiде. Далебi, немаі чого поспiшати. Та ще поночi по такiй дорозi. Та ще… це ж i вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листi: либонь, вiдколи довiдалась, що незабаром вийде з лiкарнi, та вiдтодi щодня як очей не видивить. Увечерi аж за греблю, буваі, вийде — чи не бовванiі по дорозi з станцiї. "Стою, стою пiд вербами буваі, а тебе, любий, нема та й нема", — писала.
Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навiть уже чути бруньковий дух од верб понад ставом. Гiн яких двоі залишилось, а тодi звернути з шляху, перейти греблю i в хату отак — рип: "А здрастуйте лишень вам, люди добрi". Вiн навiть руку звiв до голови i нiби хотiв зняти шапку, та тiльки збив на потилицю i зiтхнув глибоко на всi груди.
Да, хороша — таки штука життя. Отак iти по грузькiй веснянiй дорозi — обвiяний молодим духом нестерпним талого снiгу, та землi, та вербових бруньок. Хороше! А що плутаі ноги втома та чавкаі в драних чоботях — дарма: ось i вiдпочине, i онучi просушить. О, ба! Спередi у темрявi блиснув вогник (видно, в халупцi свiтло засвiтилося). Хороше!
I враз нiби спiткнувся на якiйсь думцi. Аж нахмурив брови й щелепи зцiпив. Та й то всилу — силу переступив. I як лишилась уже позаду, не мiг iще й тодi, щоб не оглянутись на неї. А так, отодi в шелюгах, якби не наспiли були… Аж не вiриться, що це було. Та й усе життя отодi в Обухiвцi — не вiриться, що це була дiйснiсть, а не привидiлось у важкому маячному снi. I то в ньому, в химерному свiтi примар — вiн, Давид, тiпався, як у лихоманцi, белькотав посмаглими губами й бився, зi стогоном, щоб прокинутися — прорватися в дiйснiсть. А його… назад на арканi.
Це ж саме отут наздогнали були отодi. Ой гади ж, били як. А потiм, як худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневi на шию i — гайда. Оце згадав Давид — аж загорiлися роз'ятренi спогадом ноги, розбитi, в кровi: тягли ж на арканi по мерзлому груддi. Ще дякувати коневi, що не рознiс кiсток: як не поганяв його Тягнирядно, а вiн що зiрветься, та й стане, очi косить назад, хропе й цапуі. Поки — то вершник зiрве його знов, а Давид i одсапне тим часом. Проте як в село вже дiстались, всилу — силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цiлих чоботях виходив з дому, а то вже самi халяви телiпалися на ногах, а ступнi голi — саме шмаття м'яса. I отак просто до сiльради.
А потiм — льох у раймiлiцiї, допити й шелюги… Якби не наспiли були отодi, уже б нiколи з отого сну й не прокинувся. I як — то вони нагодилися саме тодi. Теплими пальцями торкнулася до повiк i одкрила їх. I на зоряному тлi побачив Давид її, Зiньчине, змучене й зрадiле обличчя. Оце i усе, чим спалахнув йому новий свiт пiсля довгого забуття i знову погас. Потiм отямився аж у ковалевiй халупцi. I вона, Зiнька, таки бiля нього. Розповiла, як одбили його; на руках пронесли хлопцi до хутiрця, а там Савка пiдводу в тiтки дiстав i оце в двiр уже свiтанком привезли нишком. "Тут не страшно вже", — потiшала. А сама i в хатi не сидiла. Уже потiм призналася, що сама боялася дуже i вартувала надворi весь день — чи не принесе їх i сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку та щоб чи в льох, чи на горищi Давида заховати. Але їх не було. А вночi приїхали кiньми Гордiй Чумак iз Пiвненком (Iлько загадав). Розповiдали, що на селi такий переполох — i начмiлiцiї приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались. Мерщiй ухопили Давида на пiдводу й на станцiю. (Поїзд опiвночi).
Е — ех, i не згадувати. Точка. Оце йде, а попереду — нове життя… Iменно, Давиде: нове життя!
Аж скинув шапку i йшов отак простоволосий. Отак i в хату порiг переступив — шапка в руках, та й — "здоровi були".
Що вже радi були йому всi — не знали, де посадити, з чого почати розпитувати та з чого про свої новини розповiдати. Степан був дома. (Ще в лiкарню Зiнька писала, повернувся вiн з Червоної Армiї). Був дома й дядько
Клим, — уся "ганiвська громада" була в зборi, хоч i засiдання робити. "Який там перший пункт у нас?" — веселий старий коваль. "Та який — он хоч i з того почати (дядько Клим) — дерево ж возимо". Писав Яким i в лiкарню про це. Ну, i так взагалi — не те життя тепер — радянське життя. Вибори ж оце щойно закiнчились: Гордiй Чумак головою, i в члени сiльради провели все своїх людей. Ось i Степан у членах тепер. Цi життя налагодять. Та й у районi ж — i голова райвику другий, i секретар райпарткому iнший, а Миронова i з партiї викинули. Ну, i дома у старих усе гаразд — Зiнька оце була якось на слободi. "Христю просватали", — прохопилася Зiнька та й зчервонiла враз: "Кому що, а тобi сватання". I вiд продподатку звiльнили, нiбито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була правильнiсть.
I спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповiв, що перед вiд'їздом заходив до прокурора — розслiдування закiнчено вже, а це на недiлю через тиждень — саме в Щербанiвцi ярмарок — i суд їм буде: виїде сесiя губ — суду в Щербанiвку. Он — бо як! Оце так новина. Задиркали чоловiки цигарковим папером, закадили. "Ну, та й цур їм, не проти ночi їх згадувати, сплюнув коваль, — і, й окрiм них, об чiм поговорити".
I таки було об чiм.
I за вечерею, i повечерявши, обсiвшись бiля припiчка, щоб курити в пiч, гомонiли допiзна чоловiки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова жiнка з дiтьми полягали на полу. Сама Зiнька не вкладалася спати: усе сподiвалась, що, може ж таки, влучить часинку, щоб крадькома хоч торкнутись до нього. Та й втратила надiю. Аж засмутилася й губенята трошки надула. Ще хоч таки трохи зiгнала злiсть на всiх: прогнала вiд припiчка (чи їм мiсця в хатi кращого немаі?) — соломи їй треба. Постелила потiм чоловiкам долi всiм покотом, головами до лави, тодi й собi кинула ряднину та подущину на лаву й лягла. Але не спала, ждала все. I вже пiзно за пiвнiч (проспiвав пiвень), як погасили свiтло та полягали чоловiки i саме скраю Давид, довго трималась, та й нi — таки, — тихо — тихо крадучись у темрявi, щоб не шерхнути, опустила руку з лави й — наткнулась на його простягнуту руку. Хап — i вплелися пальцями одна в одну. Потiм i поснули обоі отак — рук не розмикаючи.
А на ранок Давид пiдвiвся, ледве розвиднiлось, i зразу ж зiбрався йти.
Не пускали. Ковалиха нiби щось почула матернiм серцем, припадала до нього, як до сина: "Та й поснiдав би, чим натщесерце йти, а чи, мо, боїться об'їсти?" — "А, таке! — лише рукою махнув Давид, посмiхаючись. — Не об тiм рiч: доки пiдмерзло оце, йти буде легше". Та й попрощався. Зiнька й собi накинула свитку на плечi — провела за порiг, а потiм, непомiтно отак, i через двiр аж за сад. Може б, i далi, та Давид сам винуватий. Пригорнув її до себе, заглянув щасливий у вiчi їй та й не то в жарт, не то насправдi: "А може б, ти, Зiню, й не верталася?" Дiвчина зашарiлась та так i прикипiла до нього. А враз одкинулась i розвела руки: "Отак, боса, в опорках?" Давид занепокоївся: "Та чи ти, дiвчино, з розумом? Бiжи, бiжи, прямо на пiч". I сам геть рушив. Потiм, оглянувшись, побачив, що й вона стоїть, — крикнув, iще й насварився на неї рукою.
В Обухiвку Давид прийшов заранi — саме школярi сходились до школи. Село вже жило. Дружно курились димарi хат, рипiли журавлi бiля криниць, ревла худоба по дворах, i в морозному повiтрi лунко, чулися людськi голоси. А крiзь усе, як удари здорового рiвного пульсу, паровий млин у березi. Мелемо, — значить.
Повз Матюшин двiр як проходив — глянув з цiкавiстю. Порожньо на подвiр'ї, понуро стоять будiвлi, а хата навiть iз забитими вiконницями.
(Хвалилась Зiнька, що переїхала Матюшиха до батька на хутiр). Перевiв очi Давид на ворота узорнi й не мiг, щоб не всмiхнутися: "А що — чирва масть?
Еге ж, не завжди i чирва — козир!" Поминув Пiвненкiв двiр. У Марiї в хатi топилося.! I враз стиснулося серце — Тихона згадав. Не витримав, сердега, помер у тюрмi. Який жаль. Оце б iшов, а вiн би бiля загороди: "Здоров,
Тихоне!" — "Здрастуй", i пiдiйшов би до тину — друзяка. Iз'їли, падлюки! I так уже до самого дому не розвiявся тихий смуток. Уже в хатi забулося трохи в радiснiй зустрiчi. Самi жiнки були дома — мати та Христя з Докiйкою. "А чоловiки, — весело розповiдала Христя, — один у школу пiшов, а батько — до млинам.
— Вiд каведе ж приставлений, — додала мати поважно, — тепер же й ми, сину, люди. — Та й не втрималась стара: повiки затремтiли в неї, i сльози виступили в очах. Проте й крiзь сльози не затьмарилась їхня небачено прозора синь. От нiби вперше в життi своіму побачив Давид, що в матерi очi синi. Змахнула рукою сльози з вiй мати i вже веселенько до сина з ласкою: мабуть же, зморився i голодний. Давид сказав, що пiдночував у хуторi, але лягли пiзно, то голова каламутна трохи — поснiдавши, хоч i задрiмаі на часинку. Проте не довелося: тiльки — но снiдати сiв — Яким прибiг (почув, що вернувся).
— Го — го! — Здоровкались, смiялись, як тi малi дiти. Далi Яким: "Ну, що та як, та снiдай швиденько". Не дав i поїсти хлопцевi гаразд. Аж розсердилась Мотузчиха, а Якимовi смiх:
— Не хлiбом ідиним жив буде чоловiк, тiтко Марино. Та пiсля лiкарнi багацько i їсти нiззя. Гайда! — I подалися з хати.
Отак i вкрутило в себе Давида життя обухiвське, з першого ж дня. Iще першого дня був нiби за гостя — роздивлявся (коли ж куди оком не кине, та й нова новина). Iз сiльради у КНС, у млин, у "Якимову канцелярiю" (Яким i завiдувач хатою — читальнею, й секретар колективу "Перемога"). Всiх обiйшов, з усiма побачився, набалакався.
А вже другого дня возив лiс з iншими на виселок, порався по господарству, на громадськiй роботi (саме до землевпорядження готувались, з дня на день ждали в село землемiрiв). Нiколи гаразд i оглянутися. То й не диво, що незчувся Давид, як i пiдiйшло число отаке: прийшла з РВК до сiльради оповiстка, що в недiлю отакого числа в селi Щербанiвцi виїзна сесiя губсуду буде розглядати справу "Матюшиної банди" i щоб про це якнайширше оповiстити люднiсть. Разом iз цим i повiстки були одержанi на
Давида й ще на багатьох обухiвцiв: з'явитися за свiдкiв у суд на тодi ж таки. Сьогоднi одержано це, а завтра й недiля. I саме ж у Щербанiвцi ярмарок.
Чи коли й був отакий наїзд у Щербанiвцi, як пiд оцей ярмарок. Весь вигiн — ярмарковище — був запруджений возами, аж ген туди за вiтряки. Обухiвцi як приїхали, то вже гаразд нiде було й стати. Насилу пробилися на цей край. Але й сюди аж пiд самi тини розлився ярмарок i навiть у вулицю вихлюпнулися вози. Далебi, хоч i собi у вулицi ставати. Та Яким заперечив: мовляв, чи ж кращих мiсць не заслужили, що будемо в проходi тулитись. Вiн сплигнув з воза i зник у натовпi, а невдовзi повернувся "з розвiдки" удвох iз Степаном ковалевим. Знайшов мiсце.
Бiля пошти звернули на руїни колишнього маітку й помiж пеньками та купами цегли добралися до гамазею. Отут за гамазеім у затишку й отаборилися.
Повипрягали конi, пов'язали до возiв. З возiв позлазили жiнки, заметляли спiдницями, обтрушуючись, — як гуси на березi з води. Всi по — святковому повбиранi ради такого дня, рум'янi на морозi. Од воза неподалеку дядько Клим упiзнав обухiвцiв — пiдiйшов iз хуторянами сюди. I
Зiнька де не взялася — вже з дiвчатами, до чоловiкiв тiльки "здрастуйте!" кинула, а Давида черкнула гострим поглядом. Тим часом Степан розповiдав, що вчора ще прибув у Щербанiвку, i суд весь сповна, i заарештованих пригнали. А оце щойно з сельбуду, — не починалося ще: на вiсiм годин призначено.
— Пiдождемо, — казав дядько Гордiй, бiльше ждали. У затишку вiд вiтру пiд гамазеім посiдали, стали закурювати. Жiнки зiбрались на ярмарок пiти поки що, уже й знялися були, та раптом пiвнiвська молодиця скрикнула здивовано — i до дiвчат:
— Дiвчата, он диви!
Всi оглянулися i так стояли здивовано очима на натовп. Щось, видко, трапилось. Люди, що досi гуртами стояли собi бiля возiв, заметушились; дехто вилiз на вiз, i всi дивилися ген у той бiк на будинок раймiлiцiї. Пiдвелись i обухiвцi. А моторна Христя Мотузчина аж на вiз зiп'ялась i враз гукнула схвильовано:
— Та гляньте ж бо. Ведуть!
Всi так i кинулися. Хто на пеньок, на купу цегли, на колесо чи на полудрабок вилiз — i всi туди очима через голови натовпу. Справдi — повели. З двору раймiлiцiї через подвiр'я помiж рядами возiв тихо посувалась оточена сторожею юрба в'язнiв. Таки не дуже близько, гаразд i не розпiзнати кожного. Двоі в шинелях — видно, Сахновський та рудий мiлiцiонер. Тягнирядна знати — од усiх на цiлу голову вищий; i, либонь, по кудлатiй шапцi Матюху пiзнати, а iнших i нiяк. Але, видко, всi там до одного. Он скiльки їх. Як на звiрiв, товпиться народ обабiч дороги, зразу ж услiд за юрбою микаючись у похiд. I так валом валили з нею до сельбуду.
Цiлий день тривав суд. I весь день бiля сельбуду товкотнеча, а на ганку i в дверях — пробка. Так увесь день надвiрнi дверi в залу й не зачинялись. А на ганку як рiй повис шапкою, — люди, кому не вдалося пробратись усередину. Хоч слово, може, якесь упаде — таки й сюди через порiг.
Iнодi зсередини на свiже повiтря вилазив упрiлий, в розстебнутiм кожусi, котрийсь iз слабогрудих, що вже неї мiг сидiти бiльш у духотi. Тiльки зi схiдцiв, як уже обступлять його, розпитуючи, i вже хоч би й хотiв вирватися — дарма. Аж поки новий хтось вилiзе ще. Тодi самi покинуть, як перечитану газету, i хапають свiже, дальше число.
Отак бiля сельбуду. Але й на ярмарку сьогоднi весь день тiльки й балачок було, що про суд. Потiм, коли й день уже стемнiв, засвiтилося по хатах свiтло, поскладали ятки, — уже й роз'їздитися б (дехто таки й вiд'їздив, але бiльшiсть i не рушали), там — там помiж возами на ярмарковищi стали займатися вогнища (гаразд, що кладовище поблизу з хрестами). Видко, поклали собi дiждати кiнця хоч би й усю нiч.
А суд таки й затягся: лише опiвночi закiнчився розгляд справи, потiм цiлих п'ять годин тривала судова нарада. I всю нiч не спала Щербанiвка, не гасили свiтла, на майданi палахкотiли вогнища i тихим гомоном бродив табiр, як запущена дрiжджами опара.
I ось нагло вже на свiтанку знову знявся гамiр бiля сельбуду. Кидались люди з хат, од огнищ на майданi, але до сельбуду не протовпитись — натовп отакий. I в клекотi голосiв годi щось уторопати. До розстрiлу трьох, а кого ж саме? А iнших же як? I чого ще ждуть, не розходяться?
У боковi дверi, що хiд за сцену, раптом вихватились двоі охоронникiв — розступись, i пробили в натовпi прохiд на вулицю до пiдвiд, що стояли напоготовi. Потiм слiдом за ними вивели трьох. Найпереднiший Сахновський — дуже блiдий, з темними плямами очей i нiби безротий (отак зцiпленi губи), але йшов незвичайно рiвно, нiби нiчого не помiчаючи навколо. Услiд за ним iшов Матюха — пониклий i згорблений у своїй кудлатiй шапцi; вiн непевно якось ступав ногами, наче не просто собi йшов, а намагаючись обов'язково попадати ногами в протоптанi слiди Сахновського. Iззаду Тягнирядно — незграбний i якийсь потворний: iдучи в проходi, вiн то пiдморгував дурнувато не знати кому в натовпi, то роблено байдуже спльовував крiзь зуби, а врештi спинився, уперся, як вiл, i мусили вести до пiдводи силою, а вiн бився в руках i хрипло рикав огидну лайку. Порозсаджували на пiдводах їх, на кожну сiло по двоі вартових, i рушили.
Невдовзi вивели й iнших засуджених: Огир Данило, Кушнiренко, Гниденки обидва — Якiв та Пилип, рудий мiлiцiонер, Книшенко, Губар Хома та Векла — самогонщиця.
Одну тiльки Марiю Кожушну присудили на три роки умовно i з — пiд варти звiльнили.
Цих провели в двiр раймiлiцiї — пiшки етапом, потiм одпровадять у мiсто — в тюрму.
Тепер i народ повалив од сельбуду гомiнкими юрбами, i за кiлька хвилин весь майдан став як розритий мурашник.
Бiля гамазею обухiвцi запрягали конi, весело перегукуючись од возiв. А Гордiй пiдганяв своїх: ну — ну, хлоп'ята. Мовляв, отакий ранок не згаяти б: пiдмерзло гарно, можна б i за деревом на хутiр змотатися.
- Ість, дядьку Гордiю, — гукнув Яким, сплигнувши на воза. У Пiвненка молодицi нiяк не всядуться. А хтось уже рушив. Давид i собi пiдiбрав вiжки й сiдати, а бiля воза Зiнька нiяк не добалакаі з дiвчатами; уже й Степан гукаі, щоб iти.
— Сiдай, Зiнько, — Давид до неї.
— Не по дорозi ж, — ясно, наївно глянула дiвчина на нього.
— Ой, по дорозi, — примружив очi Давид i всмiхнувся! тепло, любовно. Зiнька схвильовано задихала, обличчя в неї загорiлося враз, i очi стали яснi та синi. Тiльки й промовила розгублено:
— Та хоч би ж я була дома попередила!
А Давид пiд лiкоть її, дiвчата з смiхом за руки — стриб, i на возi вже дiвчина. Рушили.
Доки на шлях виїхали, довелося i припиняти, i злазити та гуртом стягати з дороги вози, — попохмуривсь Гордiй на возi: коли б це дома вже бути об оцiй порi. Нарештi вибились — таки на дорогу. Спершу їхали тихо, але от не стерпiв Давид — гукнув Якимовi: гей, гей, а нехай лиш торкають! Крикнув i Яким щось — луною покотився гук уперед по дорозi. Спершу далеко десь спереду загримiло, потiм ближче, ближче.
Ударив вiжками по конях Давид. I зараз з усiх восьми копит рвонули конi й гаркнули колеса. Холоднi скалочки мерзлої дороги, як дробом, ударили в лице, обсипали всього. I дядько Гордiй — аж затулив очi рукою, всмiхаіться в бороду. I ззаду дiвчата залилися смiхом. Оглянувся й Давид — обсипало й їх. Упала кожна лицем у долонi, щось кричить Зiнька — не чути нiчого. Тiльки бачить Давид — з - пiд долонi в неї смiються до нього її очi, радiснi, синi. Щось крикнув до неї Давид, сам не чуючи свого голосу, i ще вдарив по конях. I вже не оглядався, не чув, не бачив нiчого. А тiльки й чув, як пiд колесами — i спереду, i ззаду, пiд безлiччю копит i колiс, наче туго нап'ята струна, бринiла дорога в ранкову далечiнь.
1926