— Відверто кажучи, я не наважуюся вам про це сказати. Людина, коли вона лишається на самоті з собою, вигадує всілякі…
— Та кажи все! — крикнув Хімік, ледве стримуючи своє обурення.
— Кажи, якщо вже почав, — підтримав його Кібернетик. — Я розмірковував так: там перед нами був коловий
процес виробництва, руйнування і знову виробництва. Вчора ви теж відкрили щось схоже на завод. А якщо це завод, то він повинен щось виробляти.
— Ні, там нічого не було, — заперечив Хімік. — Окрім скелетів. Щоправда, ми оглянули не все… — додав він із сумнівом.
— А якщо цей завод виробляє… дуплексів? — тихо запитав Інженер і серед загальної мовчанки повів далі: — Система виробництва була б аналогічною — серійною, масовою, з відхиленнями, викликаними, скажімо, не так браком контролю, як своєрідністю процесів, котрі протікають так, що в них виникають певні відхилення від запланованої норми, які не піддаються вже керуванню. Скелети теж різнилися між собою.
— І… ти вважаєш… що вони вбивають тих, кого «погано зроблено»?.. — тремтячим голосом запитав Хімік.
— Зовсім ні! Я думаю, що ті… тіла, які ви знайшли, що вони взагалі ніколи не жили! Що синтез удався лише настільки, щоб створити організми з добре розвиненими м’язами, наділені всіма внутрішніми органами, однак відхилення від норми було таке велике, що вони виявилися нездатними до… до функціонування, а отже взагалі не ожили і їх було усунено, виключено з виробничого циклу…
— А… той рів під містом — це що? Теж «негодяща продукція»? — запитав Кібернетик.
— Не знаю, хоча, між іншим не виключено й таке…
— Так, — погодився з ним Лікар. Він дивився на повиту голубою імлою лінію обрію. — В тому, що ти говориш, є щось таке… та зламана трубка, перша й друга…
— Може, через них вводилися якісь живильні речовини під час синтезу.
— Це почасти пояснило б і те, чому дуплекс, якого ви привезли, здається розумово недорозвиненим, — докинув Кібернетик. — Він був створений зразу таким «дорослим», не розмовляє, в нього немає ніякого досвіду…
— Е, ні, — заперечив Хімік. — Наш дуплекс усе-таки дещо знає — він боявся не тільки повернення до того камінного притулку, що зрештою ще.можна було б якось зрозуміти, але й дзеркальної смуги теж. Крім того, він дещо знав про те світлове відображення, про ту невидиму межу, яку ми перетнули…
— Якщо далі розвинути цю Генрикову гіпотезу, то виникає картина, яку важко прийняти, — мовив Координатор, дивлячись на пісок під ногами. — Той перший завод виробляє деталі, які ніхто не використовує. А другий? Живі створіння? Навіщо? Ти думаєш, що вони… теж уводяться в коловий процес?
— Перестань! — крикнув Кібернетик і здригнувся. — Сподіваюсь, ти не говориш про це цілком серйозно?
— Стривай, — Хімік сів. — Якби живі поверталися в реторту, то усунення недосконалих створінь, які не піддаються оживленню, було б абсолютно зайвим. Зрештою, ми взагалі не бачили слідів такого процесу…
Запала раптова тиша. Лікар випростався й окинув усіх уважним поглядом.
— Послухайте мене, — мовив він, — нічого не вдієш… Я мушу це вам сказати. Ми всі опинилися під впливом «виробничої» гіпотези Інженера і тепер намагаємося підігнати під неї всі факти. Так ось: з усього цього незаперечно випливає одне — ми дуже благородні й наївні люди…
Всі глянули на нього з неабияким подивом; коли він повів далі, подив цей зріс іще більше:
— Ви щойно намагалися змалювати найжахливішї речі, на які тільки здатна ваша фантазія, й створили картину, котру могла б уявити собі дитина. Завод, що виробляє живі істоти, аби потім їх знищувати… Любі мої, дійсність може виявитися набагато гіршою.
— Ну знаєш! — вибухнув Кібернетик.
— Зачекай! Нехай говорить! — утрутився Інженер.
— Чим довше я думаю про все те, що ми пережили в цьому селищі, тим більше переконуюся: ми бачили щось зовсім інше, ніж нам здавалося.
— Кажи ясніше. Що ж там таке, по-твоєму, діялося? — запитав Фізик.
— Я не знаю, що там діялося, зате я знаю, я певен, що знаю, чого там не діялося.
— Оце так закрутив! Може, ти нарешті облишиш говорити загадками?
— Я хочу сказати тільки ось що: після довгого блукання цим кам’яним лабіринтом нас зненацька оточив натовп який трохи пом’яв нам боки, а потім розсіявся і розбігся Оскільки, під’їжджаючи до селища, ми помітили, як у ньому гаснуть вогні, то, певна річ, подумали, що це пов’язаш з нашим прибуттям, що жителі від нас поховалися — і ще нас оточив натовп тих, хто тікав до сховищ, чи щось подібне. Так ось: у міру можливості я якнайдокладніше відновив у пам’яті всю послідовність подій, усе, що діялося з нами й довкола нас, і скажу вам: це було щось зовсім інше- щось таке, перед чим розум захищається, як перед припущенням про безумство.
— Ти збирався говорити просто, — перебив його Фізик.
— А я й говорю просто. Будь ласка, дається така ситуація: на планету, населену розумними істотами, сідають космічні пришельці. Як, по-вашому, на це реагуватимуть жителі?
Оскільки ніхто нічого не відповів, Лікар провадив далі:
— Якби навіть жителів цієї планети було створено в ретортах чи вони з’явилися б на світ за ще незвичайніших обставин, я бачу тільки три можливих типи поведінки: спроби встановлення контакту з прибульцями, спроби.напасти на них або — паніка. Виявилося, однак, що можливий ще й четвертий тип — цілковита байдужість!
— Ти ж сам казав, що вам трохи ребра не поламали, а тепер називаєш це байдужістю?! — вигукнув Кібернетик.
Очі Хіміка, який уважно слухав Лікаря, раптом спалахнули блиском.
— Якби ти опинився на шляху стада, яке тікає від пожежі, воно могло б повестися з тобою ще гірше, однак це зовсім не означає, що те стадо звернуло на тебе увагу, — відповів Лікар. — Кажу вам — цей натовп, який закрутив нас у своєму вирі, взагалі нас не бачив! Він не цікавився нами! Був охоплений панікою, згоден, але зовсім не через нас. Ми опинилися йому на дорозі абсолютно випадково. Звісна річ, ми з самого початку були певні, що це через нас погасло світло й настав той хаос — усе, що ми там бачили. Але це неправда. Усе було інакше.
— Доведи, — сказав Інженер.
— Спершу я хотів би почути, що скаже мій супутник, — відповів Лікар, дивлячись на Хіміка.
Той сидів у якомусь дивному заціпенінні, беззвучно ворушачи губами, немовби промовляючи щось сам до себе. Від несподіванки Хімік аж здригнувся.
— Так, — мовив він. — Отже, так. Так. Весь час аж до цього моменту мене щось мучило, не давало мені спокою — я відчував, що там виникло якесь зрушення, якесь непорозуміння, чи якби це сказати… що… я немовби читав переплутаний текст і ніяк не міг уловити, де переставлено речень ня. Тепер усе стало для мене на свої місця. Все відбувалося саме так, як розповідає він. Я боюся, що ми цього не доведемо- це неможливо довести. Треба було бути там, у тому натовпі. Вони просто взагалі не бачили нас. За винятком кількох найближчих, певна річ, але саме ті, які мене оточили, не піддалися загальній паніці — я сказав би, зовсім навпаки: мій вигляд діяв на них навіть трохи протверезливо, бо поки вони дивилися на мене, це були просто дуже здивовані, надзвичайно вражені жителі планети, які побачили невідомих істот. Вони зовсім не збиралися зробити мені щось погане — я навіть пригадую, що вони допомагали мені вибратися з тлуму, наскільки це, звичайно, було можливо.
— А якщо цей натовп хтось нацькував на вас, якщо він виконував тільки роль нагонича? — припустив Інженер.
Хімік заперечливо похитав головою:
— Там нічого такого не було — ніяких обертових дисків, ніякої озброєної охорони, ніякої організації — був цілковитий хаос, і нічого більше. Так, — додав він, — я справді дивуюся, що тільки тепер зрозумів це! Ті, які бачили мене зблизька, немовби потроху приходили до тями, а як навіжено поводилися всі інші!
— Якщо все було так, як ви кажете, — озвався Координатор, — то це означає досить дивний збіг обставин: чому вогні погасли саме в той момент, коли ми туди приїхали?
— Ага, теорія ймовірності, — усміхнувся Лікар і голосніше додав: — Я не бачу в цьому нічого незвичайного і висловлюю не позбавлене підстав припущення, що такі стани виникають порівняно часто.
— Які стани?
— Всеохоплюючої паніки.
— І що ж її може спричиняти?
— Ну, скажімо, відхилення в процесі розвитку цивілізації планети, — порушив загальне мовчання Кібернетик. — Період регресивного розвитку, скажімо, спрощуючи: цивілізацію роз’їдає щось на зразок… соціального раку…
— Це дуже туманно, — сказав Координатор. — Земля, як ми знаємо, — цілком пересічна планета. На ній були епохи інволюції, цілі цивілізації виникали й занепадали, але, інтегруючи тисячоліття, ми одержуємо картину ускладнення життя і зміцнення засобів його захисту. Ми називаємо це прогресом. Прогрес відбувається на пересічних планетах. Але, згідно із законами великих чисел, існують і статистичні відхилення від пересічного, позитивні і негативні. Не треба вдаватися до гіпотез про тимчасову дегенерацію, про рух назад. Можливо, хвороб, які супроводжували виникнення цивілізації, тут було і є значно більше, ніж десь-інде. Можливо, ми з вами сіли саме на зразок «негативного відхилення…»