«Еллінський секрет» — другий літературний твір у моєму житті, написаний відразу після першого мого оповідання «Зустріч над Тускаророю». Він був написаний в 1942 році в серії «Оповідей про надзвичайне», під загальним заголовком «Сім румбів», але не був опублікований. У той час, ще не знайомий з кібернетикою і молекулярною біологією, ідея «генної» пам’яті, що лежала в основі оповідання, справляла містичне враження. Проте вона не полишала мене всі подальші двадцять років, і врешті-решт думки, ще неясно окреслені в «Еллінському секреті», були реалізовані в романі «Лезо бритви» (1959–1963 рр.). Я навмисно залишив оповідання в його первинному вигляді, щоб показати читачам, як початкові задуми, що по суті залишилися тими самими, обросли плоттю після гігантських досягнень науки в середині нашого століття.
«Я дуже вдячний усім вам, — тихо звернувся до присутніх професор Ізраїль Абрамович Файнціммер, і величезні темні очі його засвітилися. — В наші важкі дні ви не забули про мій скромний ювілей… З подяки я розповім вам одну дивовижну повість недавнього часу. Ми, учені, не дуже любимо розкривати ще не підтверджені багатьма фактами спостереження, — прийміть це як знак моєї пошани і довіри до вас.
Ви знаєте, що я присвятив своє життя дослідженню людського мозку і роботи психіки. Але не з одного боку, не в рамках однієї вузької спеціальності підходив я до цього цікавого розділу науки, а намагався охопити діяльність і будову мозку у всій його складності, як розумового апарату. Був я старанним анатомом, фізіологом, психіатром тощо, поки не заснував свого напряму — психофізіологія мозку. В останні роки я посилено працював над з’ясуванням природи пам’яті і, мушу зізнатися, для з’ясування питання зробив ще мало: надто вже важке це завдання. Пробираючись навпомацки серед хаосу незбагненних фактів, блукаючи, мов напотемки, у складних взаємозв’язках нервових клітин мозку, я зібрав лише окремі крихти, що стали зрозумілими, намагаючись створити з них достовірний, досвідом перевірений фундамент вчення про пам’ять. Але не про це я хочу говорити зараз, а про те, що попутно натрапив на ряд особливих явищ, які ще дуже темні, і я навіть не намагався нічого повідомити про них у пресі. Ці явища я назвав пам’яттю поколінь, або генною пам’яттю. Я не даватиму вам наукових доказів, а скажу лише, що по спадковості передається ряд досить складних несвідомих, іноді цілком автоматичних дій нервового механізму тварини. Інстинкти і складні рефлекси не можуть, як на мене, бути лише в підкіркових, нижчих, центрах мозку. Тут обов’язково бере участь кора — отож, весь механізм набагато складніший, аніж це припускали досі. Спрощення механізму інстинктів і є найбільша помилка сучасної фізіології. Але це ще не пам’ять — пам’ять стоїть значно вище в ланцюзі все більш складних організацій, що відають сприйняттям і осмисленням навколишнього світу. Як і прийнято сучасною наукою, пам’ять не спадкова, тобто ті відбитки зовнішнього світу, які зберігає в собі мозок і накопичує за весь час життя індивіда, назавжди зникають зі смертю його і ніяк не збагачують, нічого не передають потомству, що виникло від цього індивіда.
Суть мого відкриття полягає в тому, що я знайшов факти, які доводять передачу деяких відбитків пам’яті по спадковості з покоління в покоління. Ви вже даруйте мені за довгий вступ, але питання настільки складне, що я повинен підвести вас до нього підготовленими, інакше моє надзвичайне ви без містики і чортівні собі ніяк не поясните. Не варто посміхатися, це спільна для всіх або для дуже багатьох слабкість людської природи. Не ви перші, не ви останні факт достовірний, але абсолютно для вас незбагненний визнаєте надприродним.
Продовжую. Всі ви помічали, але ні з чим не пов’язували факт, що, наприклад, краса форм, хай то архітектурних, хай то місцевості якоїсь, хай то людського тіла і так далі, відчувається і, загалом, однаково оцінюється всіма людьми найрізноманітніших категорій, розвитку і виховання. А дайте ви проаналізувати цю красу відповідному фахівцеві: будівлю — архітекторові, ландшафт — географові, тіло — анатомові, той відразу скаже, що краса є досконалість у виконуваному призначенні, досконалість доцільності, економії матеріалу, міцності, сили, швидкості. Я і гадаю, що досвід незліченних поколінь дав нам несвідоме розуміння досконалості, що сприймається у вигляді краси, і це поняття залишає відбиток уже в пам’яті — тій несвідомій пам’яті, яка передається по спадковості з покоління в покоління. Є й інші приклади цієї несвідомої пам’яті поколінь, але про них говорити зараз не буду. І без того проблема пам’яті — ще одна з найнезрозуміліших.
В уявленні сучасної науки, пам’ять гніздиться мовби в комірках, що створюються складними переплетіннями відростків нервових клітин мозку протягом індивідуального життя, життя однієї людини. Я додаю, що деякі з цих комірок, оскільки природа, що оточує нас, протягом сотень століть в основних своїх рисах залишається однаковою, однаково виникали у всіх людей з покоління в покоління і, нарешті, почали передаватися по спадковості. Ось ця несвідома чи підсвідома пам’ять поколінь складає спільну для всіх нас канву нашого мислення, незалежно від освіти і виховання. Дослідження в цьому напрямі дуже важкі, і я ще не маю жодного досвідом доведеного факту.
Однак я йду ще далі і припускаю, що в окремих випадках комбінації комірок пам’яті з особливих зв’язків нервових клітин можуть передаватися по спадковості, зберігаючи з життя минулих поколінь деякі шматочки із області вже свідомої пам’яті — пам’яті, що реалізовується свідомим мисленням.
Це факти, відомі, але зазвичай такі, що вважаються недостовірними, абсолютно точного опису людьми тих місць, у яких вони ніколи не були; сни, що відтворюють точну обстановку минулих подій, ніколи теж не бачених і не чуваних, і багато такого самого. Всі подібні явища віруючими містиками та іншими диваками сприймаються як доказ переселення душ, а вчені лише знизують плечима, за відомим прислів’ям про мавпу, котрій нема що сказати. Ймовірно, є люди з більш загостреною пам’яттю поколінь, і, також, навпаки, з повною її відсутністю.
Так от, любі мої, нещодавно, у важкі дні великої війни, я несподівано отримав нові докази дійсного існування пам’яті поколінь, та ще відразу з області свідомої пам’яті. Війна змусила мене відірватися від суто наукової роботи. Я не міг за своїм характером не прийняти безпосередньої участі в медичній роботі Радянської Армії і почав працювати відразу в декількох крупних шпиталях, де численні контузії, шоки, психози та інші травми мозку вимагали застосування всіх моїх пізнань.
Додому я потрапляв лише до ночі. У своїй квартирі на Сретенському бульварі я зазвичай просиджував години зо дві в кріслі перед письмовим столом, відпочиваючи і водночас роздумуючи про способи лікування особливо важких поранених. Іноді записував важливі факти або рився в літературі, полюючи за описами схожих клінічних випадків.
Таке проведення часу стало у мене звичкою. З друзями і товаришами-вченими я бачився рідко — пізні повернення додому не залишали зовсім часу, а телефонних розмов я дуже не люблю і користуюся цим приладом лише у виняткових випадках. Моє надзвичайне підійшло до мене цілком непомітно в такий звичайний тихий вечір. У тиші, що час від часу порушувалася звичним огидним брязкотом трамвая, струнко йшли одна за одною чіткі думки. Я думав про випадок втрати мови у одного старшого лейтенанта, контуженого міною. Коли щойно лише почав вимальовуватися майбутній висновок, задзвонив телефон. Я не чекав дзвінка; у тиші і зосередженості вечора він здався мені таким гучним, що я швидко зірвав слухавку, морщачись від досади. Вухо лікаря відзначило схвильовану напруженість голосу, що поцікавився, чи квартира це професора Файнціммера. Відтак відбувся наступний діалог.
— Ви професор Файнціммер?
— Я.
— Даруйте, будь ласка, за пізній дзвінок. Я телефонував п’ять разів удень, поки мені не сказали, що ви раніше одинадцятої не приходите.
— Нічого, я раніше першої не лягаю. Чим можу служити?
— Бачте, мене направив до вас професор Новгородцев. Він сказав, що ви єдиний, хто може мені допомогти. Він сказав ще, що я буду для вас цікавим об’єктом. Я й подумав…
— Гаразд, хто ви?
— Я лейтенант, поранений, нещодавно зі шпиталю, і мені потрібно…
— Вам потрібно побачитися зі мною. Завтра о другій годині в першому відділенні Другої хірургічної клініки спецшпиталю. А, ви знаєте адресу… Добре, запитаєте мене, і вас проведуть.
Голос, що соромливо бурмотів подяки, згас у слухавці. Ім’я мого друга-хірурга, що не раз знаходив дуже важливі для мене випадки захворювань, свідчило про цікавого хворого. Я постарався здогадатися, що це може бути, потім закурив і відновив перерваний хід роздумів.
Спецшпиталь займав чудове приміщення, і я часто користувався кабінетом головного хірурга для відповідальних консультацій. О другій годині я йшов широким коридором клініки, уздовж величезних вікон по м’якій доріжці, що чудово заглушала кроки. В кінці коридору біля останнього вікна стояв чоловік з рукою на перев’язі. Підійшовши ближче, я розгледів вродливе, змучене молоде обличчя. Військова гімнастерка з відбитками недавно знятих лейтенантських кубиків дуже пасувала до підтягнутої, стрункої, атлетичної постаті. Поранений поспішно підійшов до мене і сказав:
— Ви професор Файнціммер. Я відразу відчув, що це ви. А я той, хто дзвонив до вас учора.
— Дуже добре, ходімо…
Я відімкнув двері і провів його в кабінет.
— Давайте познайомимося, молодий чоловіче, — за своєю звичкою я простягнув йому руку.
Поранений лейтенант, бентежачись, подав мені ліву руку — права безпорадно висіла на широкій перев’язі захисного кольору — і назвав себе Віктором Пилиповичем Леонтьєвим.
Закуривши сам, я запропонував йому цигарку, але він відмовився і сидів, нахилившись грудьми вперед, тоді як довгі гнучкі пальці його здорової руки нервово обмацували різьблені прикраси масивного столу. Я з професійною ретельністю уважно вивчав його зовнішність. Безумовно вродливе, правильне обличчя, з тонким носом, густими чіткими бровами і маленькими вухами. Приємний малюнок губ, темне волосся і темно-карі очі.
«Вразлива і пристрасна натура», — подумав я і відзначив винувато-збентежений вираз його обличчя, характерний для дуже нервових або хворих людей. Поки я вичікувально дивився на нього, він поглянув зо два рази мені в очі, відразу ж відвів їх і зробив декілька рухів горлом, мовби ковтаючи щось. «Ваготонік», — промайнуло в моєму мозку.
Поранений лейтенант заговорив, помітно хвилюючись, тихим голосом, іноді ледь задихаючись. Він посміхнувся, і я був зачарований цією швидкою, але якоюсь особливо радісною і ясною усмішкою, що цілком зняла вимучену похмурість з його дуже молодого лиця.
— Професор Новгородцев сказав мені, що ви багато вивчали різні, важко пояснювані мозкові захворювання. Це, знаєте, дуже чуйна людина, — все життя пам’ятатиму про нього з вдячністю… Я зараз у поганому стані — мене переслідують галюцинації, і наростає якась дика напруга; здається, що я ось-ось з’їду з глузду. Додатково безсоння і сильні болі в голові — ось тут, — і він показав на верхню частину потилиці. — Різні лікарі по-різному пробували мене лікувати — не допомогло.
— Розкажіть-но мені історію вашого поранення, — зажадав я, і знову чарівна швидка усмішка переродила його обличчя.
— О, це навряд чи може мати відношення до моєї хвороби. Я поранений осколком міни в суглоб правої руки, але контузії ніякої не було. Осколок розбив кістку, її вийняли, потім робитимуть пересадку кістки, а поки рука бовтається мов батіг.
— Значить, ані при пораненні, ані опісля ніяких явищ контузії у вас не помічали?
— Ні, ніяких.
— А коли у вас почався такий особливий психічний стан?
— Нещодавно, місяців так з півтора… Так, либонь, ще в шпиталі, де я лежав, у мене разом з одужанням йшло все наростаюче відчуття неспокою, потім минуло, а зараз ось що сталося. Зі шпиталю я вже два місяці з гаком як вийшов.
— А зараз розкажіть, чому, як ви самі вважаєте, виникло ваше захворювання? Які відчуття і галюцинації у вас відбуваються?
Лейтенант боровся з наростаючим збентеженням. Я поспішив йому допомогти, строго заявивши, що, якщо він хоче моєї допомоги, то повинен дати мені в руки якомога більше відомостей. Я не пророк і не знахар, а учений, якому для вирішення будь-якого питання потрібна певна фактична основа. Хай не соромиться — у мене сьогодні є час — і розповість усе докладніше. Поранений переборов поступово соромливість і почав розповідати, спочатку затинаючись і з зусиллям підбираючи вирази, але потім звик до моєї спокійної уваги і виклав всю свою історію навіть, я б сказав, з художнім смаком.
До війни лейтенант Леонтьєв був скульптором, і я справді пригадав, що бачив деякі його роботи на одній з виставок на Кузнецькому. Це були переважно невеликі статуетки спортсменів, танцівниць і дітей, виконані просто, але з таким глибоким знанням природи руху і тіла, які властиві лише справжньому таланту.
Художник і сам був добрячим спортсменом — плавцем. На одному зі змагань з плавання він зустрівся з Іриною — дівчиною, що вразила художника досконалою красою тіла. Кохання було взаємним. Ірина, в протилежність багатьом вродливим дівчатам, була простою і чуйною. Очі лейтенанта сяяли глибоким внутрішнім захопленням у той час, як він розповідав про свою кохану, і я дуже живо, навіть з якимось натяком на заздрість, уявив собі цю прекрасну молоду пару. Потрібно мати серце закоханого і душу художника, щоб так жваво, скромно і коротко розповісти про кохану дівчину і передати всю ясність і силу своєї любові. Коротше кажучи, лейтенант цілком підкорив мене і заочно зачарував своєю Іриною.
З цією любов’ю, де гармонійно поєднувалися захоплення художника і радість закоханого, до Леонтьєва прийшло владне бажання роботи — прилучення всіх людей до того прекрасного почуття, яке було створене Іриною і ним. Він вирішив створити статую своєї коханої і передати в ній весь блиск її чарівності, весь вогонь життя, що б’є ключем, а не лише створити холодний, відточений символ прекрасного тіла, подібний до класичних зразків. Це спочатку невиразне бажання поступово оформилося і зміцніло, поки нарешті художник не був цілком захоплений своєю ідеєю.
— Ви розумієте, професоре, — сказав він, нахиляючись до мене, — у цій статуї було б не лише служіння світу, не лише моя ідея, але й велика подяка Ірині.
І я зрозумів його.
Задум художника оформився дуже швидко: його кохана не розлучалася з ним, та Леонтьєв довго не міг вирішити, який матеріал узяти йому для статуї. Примарна білизна мармуру не підходила, так само не відповідала його ідеї різка смаглявість бронзи. Інші сплави або мертвили уяву, або були недовговічні, - художник же хотів зберегти для століть розквіт краси своєї Ірини.
Рішення прийшло, коли художник познайомився з описами давньогрецьких авторів, у яких згадувалися статуї, що не дійшли до нашого часу, із слонової кістки. Слонова кістка — ось потрібний йому матеріал, щільний, що дозволяв виконати найдрібніші деталі — ті деталі, які чарами мистецтва створюють враження живого тіла. Нарешті, колір, досконалість поверхні і довговічна міцність, — слонова кістка вартувала того, щоб її шукати.
Знаючи, що окремі шматки кістки можуть бути склеєні без слідів з’єднань, художник присвятив близько року на придбання і підбір потрібних шматків слонової кістки. Слід сказати, що це була дуже наполеглива праця: в нас у країні слонова кістка не в ходу. Можливо, що весь матеріал так і не був би зібраний, якби Леонтьєв не добився дозволу отримати слонову кістку з-за кордону. Побувавши на великому аукціоні слонової кістки в Африка-Хауз у Лондоні, він швидко підібрав всю потрібну кількість чудового матеріалу і повернувся до Москви, сповнений бажанням негайно приступити до роботи, проте сильна хвороба не дозволила йому відразу зробити це, а потім вибухнула війна.
Війна відвела його далеко і від коханої, і від світу його почуттів та ідей. Він чесно виконав свій обов’язок, хоробро боровся за все дороге йому в рідній країні, але через два місяці знову опинився в Москві після важкого поранення. Тут його зустріла та сама Ірина: нічого не змінилося в ній, лише глибока ніжність до нього, пораненого, ще яскравіше світилася в її рисах.
Колишні мрії з новою силою охопили художника, але тепер до них домішувалася гіркота усвідомлення, що він з однією рукою не зможе створити статую, а якщо і зможе, то, напевно, весь вогонь його творчого пориву розчиниться в труднощах техніки виконання — виконання убивчо повільного. Разом з гіркотою цієї безпорадності був і страх — грізна руйнівна сила сучасної війни лише тепер по-справжньому була усвідомлена. Страх не встигнути виконати свого задуму, не уловити, не зупинити миті розквіту сяючої краси Ірини вже в шпиталі примушував його часто неспокійно метатися по ліжку або не спати ночами в кайданах нескінченних дум.
Думка металася у пошуках виходу, неспокій усе далі проникав углиб душі, і росла нервова напруга. Тижні минали, і психічне збудження все розвивалося, щось піднімалося з дна душі, примушуючи мозок напружуватися, і билося у пошуках виходу, неусвідомлене, велике. Леонтьєву здавалося, що він повинен щось пригадати, і відразу відкриється вихід для сили, яка б’ється усередині, - тоді повернеться колишня ясна стрункість світу. Він мало спав, мало їв, йому було важко спілкуватися з людьми. Сон був не справжній — напруга напнутої в мозку струни і тут не покидала художника. Частіше замість сну в напівзабутті проносилися низки туманних думок-образів. Здавалося, що ще трохи — лусне струна, вібруюча в мозку, і прийде повне божевілля. Так після декількох невдалих спроб з іншими лікарями Леонтьєв прийшов до мене.