— Ну то й що ж з цього, — заперечив я, — опорні точки у всіх нас мають бути однакові, раз ми користуємося однією наукою. Але я покладу вам це саме питання по-іншому: постарайтеся пригадати, чи немає чогось у всіх ваших видіннях спільного, якоїсь основної ідеї, що пов’язує їх?
Леонтьєв, недовго подумавши, пожвавився і відказав коротко:
— Так, безумовно.
— Що ж це?
— Мені здається, Давня Еллада.
— Тобто ви хочете сказати, що всі картини, що проходять подумки перед вами, якось пов’язані з вашими уявленнями про Елладу?
— Так, це вірно, професоре.
— Гаразд, зосередьтеся, дайте спокійно текти вашим думкам і розкажіть мені для прикладу дві-три з ваших галюцинацій, постарайтеся найбільш яскраві і закінчені.
— Яскравих багато, а ось закінчених немає, професоре. В тому-то й річ, що будь-яке видіння для мене поступово мовби розчиняється в тумані, вислизає і обривається.
— Це дуже важливо — те, що ви сказали, але про це потім, а зараз мені потрібні приклади ваших думкообразів.
— Ось одне з особливо яскравих: берег спокійного моря в яскравому сонці. Топазові хвилі поволі набігають на зеленкуватий пісок, і верхівки їх майже досягають узлісся невеликого гайка темно-зелених дерев з густими й широкими кронами. Ліворуч низька прибережна рівнина, розширюючись, зникає в синюватій далечі, у якій туманно вимальовуються обриси безлічі невеликих будівель. Праворуч від гаю круто здіймається високий скелястий схил. На нього, звиваючись, піднімається дорога, і ця сама дорога відчувається за деревами гаю, позаду нього… — Лейтенант замовк і подивився на мене з колишнім винуватим виразом. — Бачите, це все, що я можу сказати вам, професоре.
— Чудово, чудово, але, по-перше, звідки ви знаєте, що це Еллада, а по-друге, чи не схожі видіння, подібні до щойно розказаного, на картини художників, що відтворюють Елладу та її уявне життя?
— Я не можу сказати, чому я знаю, що це Еллада, але я знаю це твердо. І жодне з цих видінь не є відображенням бачених мною картин на теми давньогрецького життя. А в деталях є і схоже, є й не схоже на спільні всім нам уявлення, що склалися за улюбленими художніми творами.
— Ну, сьогодні не варто більше стомлювати вас. Розкажіть ще якийсь інший думкообраз ваших галюцинацій, і досить.
— Знову кам’янистий високий схил, що пашіє спекою. По ньому піднімається вузька дорога, усипана гарячим білим порохом. Сліпуче світло в мерехтливому серпанку нагрітого повітря. Високо на ребрі схилу виділяються дерева, а за ними височіє біла будівля, охоплена поясом струнких колон, що мовби випросталися гордо над кручею урвища. І більше нічого.
Розповіді лейтенанта не дали мені жодної тріщини в стіні невідомого, за яку можна було б зачепитися думкою. Я розпрощався з моїм новим пацієнтом без відчуття упевненості в тому, що я справді зможу йому допомогти, і обіцяв днів через два, обдумавши повідомлене ним, зателефонувати йому.
Наступні два дні я був дуже зайнятий, і чи то внаслідок утоми мозку, чи то тому, що висновок ще не визрів, я не мав жодного судження про хворобу Леонтьєва. Проте призначений термін скінчився, і увечері я з відчуттям провини узявся за слухавку телефону. Леонтьєв був удома, і мені прикро було чути, яка надія прозирала в тоні його запитання. Я сказав, що не міг ще в купі інших справ як слід подумати, а тому зателефоную ще через декілька днів, і запитав, чи бачив він ще щось.
— Звичайно, дуже багато, професоре, — відповів Леонтьєв.
Я попросив передати тут-таки по телефону найбільш яскраве видіння. І ось що він розповів:
— Високо над морем знаходиться велика біла будівля, і здається, що портик її з шістьма високими колонами небезпечно висунутий уперед над урвищем. В боки від портика розбігаються білі колонади, напівприховані яскравою зеленню дерев. До портика ведуть широкі білі сходи, обрамлені парапетом з мармурових брил, припасованих з геометричною точністю. Верхній край парапету плавно закруглений, і під ним біжать чіткі барельєфи оголених постатей у русі. На кожному виступі широкий майданчик, обсаджений кипарисами, і на ньому статуї. Я не можу розгледіти ці статуї: очі ріже блиск сліпучого сонця на мармурових сходинках, різкі тіні дерев перетинають майданчик…
Закінчивши розмову, я відкинувся в кріслі, розмірковуючи, і довго думав над дивним випадком, що постав переді мною. Не треба передавати вам усіх моїх спроб вирішення завдання. Вони так само нецікаві, як і звичайний ланцюг фактів нашого повсякденного існування; нецікаві, поки не трапиться щось яскраве, що раптом змінить усе.
Яскраве і трапилося. Струм думок замкнувся миттєвим спалахом, у якому прийшло усвідомлення, що бачені художником у його маячних картинах уривки є шматочками одного цілого в його поступовому розвитку… А якщо це так, то… невже я зустрівся з прикладом пам’яті поколінь, що збереглася і виступила зі століть саме в цій людині? Весь захоплений своїм припущенням, я продовжував нанизувати відомі мені факти на нитку, що раптово з’явилася. Леонтьєв скаржився на болі у верхній частині потилиці, а саме там, за моїми уявленнями, в задніх областях великих півкуль, гніздяться найбільш давні зв’язки — комірки пам’яті. Очевидно, під впливом величезної душевної напруги з надр мозку почали проступати стародавні відбитки, приховані під усім багатством пам’яті його особистого життя. І його нав’язливе відчуття зусилля пригадати щось, без сумніву, було відгомоном підсвідомого ковзання думки по непроявлених відбитках пам’яті. Як у художника, зорова пам’ять у нього була надзвичайно сильно розвинена, отож, шматочки, що проявлялися, відображалися в мисленні у вигляді картин.
Знайшовши собі точку опори, я продовжував ще й ще підкріплювати свою здогадку, але перервав міркування і з хвилюванням узявся знову за телефон. Якщо мої міркування слушні, то я зараз почую від Леонтьєва саме те, що й потрібно почути. Якщо не почую, все невірно і знову попереду гладка, непроникна стіна невідомого. Я забув навіть про пізній час. Леонтьєв за звичаєм не спав і відразу підійшов до телефону.
— Це ви, професоре, — почув я у слухавці його звично напружений голос, — отож, ви щось вирішили?
— Ось що, любий мій, чи відомий вам ваш родовід?
— О, скільки разів мене вже питали про це! Наскільки я знаю, у нас в роду немає божевільних і п’яниць.
— Киньте божевільних, мені зовсім не те потрібно. Чи знаєте ви, хто за національністю були ваші предки, звідки вони, з якої країни? Ви, мабуть, південець!
— Це так, професоре, але я не можу втямити, як…
— Поясню потім, не перебивайте мене! То хто ж у вас в роду південець?
— Я не знатна персона і точної генеалогії не маю. Знаю лише, що батьки мого діда обоє були родом з острова Кіпру. Але це було дуже давно, а дід переселився до Греції, а звідти до Росії, до Криму. Я й сам кримчак за місцем народження. Але навіщо це вам потрібно, професоре?
— Побачите, якщо моя здогадка правильна, — не приховуючи своєї радості, відповів я, домовився з Леонтьєвим про прийом на завтра і повісив слухавку.
Лежачи в ліжку, я ще довго роздумував. Завдання було ясне, і діагноз вірний, тепер потрібно було підсилити і продовжити прояв пам’яті поколінь до якоїсь важливої для Леонтьєва межі. Але що це за межа, Леонтьєв, звісно, не знав, і я також не міг здогадатися. Вже засинаючи, я вирішив, що майбутнє саме покаже.
Наступного дня в тому самому кабінеті і в колишній позі сидів Леонтьєв. Його бліде обличчя вже не було похмурим, і він безвідривно стежив очима за мною, поки я ходив по кабінету і посвячував його у свою теорію. Закінчивши, я опустився в крісло за столом, а він сидів у глибокій задумі. Я поворушився, і він здригнувся, потім, наполегливо дивлячись мені в очі, запитав:
— А чи не думаєте ви, професоре, що й сама ідея статуї зі слонової кістки не випадково виникла саме у мене?
— Що ж, можливо, — коротко відказав я, не бажаючи відхилятися від того способу подальшого з’ясування спогадів Леонтьєва, що спав мені на думку.
— А чи не має те, що я повинен пригадати, стосунку до моєї статуї? — продовжував наполягати художник.
— О, ось це дуже ймовірно, — відразу відгукнувся я, оскільки слова художника мовби поставили крапку в думках.
Зажеврілі очі Леонтьєва показали, як сильно подіяла на нього моя здогадка. Можливо, він інстинктивно відчував правильність шляху до вирішення загадки і сам уже допомагав мені у пошуках.
Ми домовилися, що художник постарається негайно ізолюватися від усіх зовнішніх впливів. Зачинившись у своїй квартирі, він у напівтемряві намагатиметься зосередитися на своїх видіннях, а коли картини зникатимуть, спробує їх знову викликати думками про свою статую. Не боротися з відчуттям необхідності щось пригадати, а, навпаки, підсилювати його, збуджуючи пам’ять деякими особливими прийомами за моїми вказівками. В зусиллях пригадати нервове збудження може досягти небезпечної межі, але на цей ризик доведеться піти. Про видіння і про свій стан Леонтьєв повідомлятиме мене по телефону увечері.
Цього разу лейтенант заквапився додому. Проводжаючи очима його струнку постать, я ще раз подумав про рідкісну привабливість цієї людини, яка невідомо як стала мені дорогою. Увечері, проти очікування, дзвінка не надійшло. Трохи непокоячись, я збирався вже зателефонувати сам, але роздумав, вирішивши не заважати самотньому зосередженню свого пацієнта. Однак десь усередині мене гриз сумнів у безпечності винайденої мною системи лікування, і, коли наступного вечора задзвонив телефон, я подивився на осоружний апарат з полегшенням.
— Любий професоре, ви, вочевидь, маєте рацію… Я увійшов, — без передмови повідомив мені Леонтьєв, і в голосі його начебто не відчувалося нездорової напруженості.
— Що таке, куди увійшли? — не зрозумів я.
— Та в цей будинок чи палац, ну, в ту білу будівлю на урвищі, - поспішаючи, говорив художник. — Звичайно, всі ті картини, що запам’яталися мені так виразно, поступово вводять одна в іншу. Тепер я бачу, що́ всередині цієї будівлі. Це велика кімната чи зала. Замість дверей — широко розчинені мідні ґрати. Мідні-таки листи вистилають підлогу. Вікон немає, замість них широкі аркади вгорі. Через них струмує рівне світло без тіней. Тут багато статуй та інших якихось речей, але я не міг їх розгледіти: ясно їх не видно. Біля стіни, протилежної до ґрат, у центрі головної осі зали — низька широка аркада, в яку видно густі верхівки сосен і виблискуюче крізь них небо. Край цієї аркади ще біла статуя, і поряд якісь столики й посудини… О боже мій, зараз зрозумів: адже це майстерня скульпторів! До побачення, професоре!
Слухавка глухо клацнула. Я, мабуть, не менше від самого художника горів нетерпінням дізнатися більше, виразно усвідомлюючи незвичайність зустрінутого мною. Але як учений я був навчений терпінню і міг як і раніше займатися своїми справами, незважаючи на те, що телефон мовчав два наступні вечори. Дзвінок пролунав рано вранці, коли я тільки ще збирався починати трудовий день і не чекав ніякого повідомлення від Леонтьєва. Художник утомлено попросив мене відразу ж приїхати до нього, якщо зможу.
— Я, здається, закінчив свої мандри стародавнім світом, нічого не можу зрозуміти, професоре, і дуже боюся… — Він не договорив.
— Гаразд, постараюся, чекайте: або приїду, або зателефоную, — поспішно погодився я.
Забезпечивши собі вільний ранок, я поїхав на Таганку і не без зусиль розшукав гарний невеликий будинок з башточкою, що розташувався на горбі, в садку, глибоко захованому у зламі вулиці.
Я подзвонив і відразу ж був радісно зустрінутий самим Леонтьєвим. Художник швидко завів мене до своєї кімнати, вельми простої, без жодного підкресленого безладу в смаках і звичках, чомусь прийнятого людьми мистецтва.
Вікно, завішене товстим килимом, не давало світла. Маленька лампочка, закрита чимось блакитним, заледве давала можливість розрізняти предмети. Я усміхнувся, побачивши, з якою точністю були виконані всі мої вказівки.