— Якщо можна, то не треба засвічувати, професоре, — боязко попросив мій пацієнт, — я боюся, раптом знову не те, боюся втратити свою зосередженість. Зосередитися наново у мене вже не вистачить сил.
Я, зрозуміло, погодився, і Леонтьєв, відкинувши блакитну запону з лампочки, всадовив мене на широкій канапі і сів сам. Навіть у скупому світлі я міг побачити, як ввалилися і зблідли його щоки та збільшилися блискучі очі.
— Ну, розповідайте, — підбадьорив я художника, витягуючи цигарки і уважно стежачи за його обличчям.
Леонтьєв поволі потягнувся до столика, узяв з нього аркуш паперу і мовчки подав мені. Великий аркуш був покритий нерівними рядками незрозумілих знаків. Якісь хрестики, кутики, дуги і вісімки, не написані, а радше старанно замальовані, йшли групами, очевидно, утворюючи окремі слова. Я у загальних рисах мав уявлення про різні алфавіти, як стародавні, так і сучасні, але ніколи нічого схожого не бачив. Зверху були написані два короткі рядки, що, певне, позначали заголовок.
Я довго дивився на сторінку невідомих письмен, і передчуття незвичайного й цікавого поступово охоплювало мене, те чудове відчуття порогу невідомості, знайоме кожному, хто зробив якесь велике відкриття. Скинувши очі на художника, я побачив, що він безвідривно стежить за мною, — навіть губи його напіввідкрилися, надаючи обличчю дитячого уважного виразу.
— Ви розумієте щось, професоре? — тривожно запитав Леонтьєв.
— Звичайно, нічого, — прямо відказав я, — але сподіваюся зрозуміти після ваших роз’яснень.
— О, це все той самий ланцюг видінь. Пам’ятаєте, я зателефонував вам і розповідав про внутрішність будівлі? Під час розмови з вами я зміркував, що це майстерня скульптора або художня школа. Ще зайвий зв’язок з моєю мрією уразив мене, і я поспішив знову повернутися до галюцинацій, уже розуміючи в них якусь певну лінію, якийсь сенс, який я й повинен був, певно, розгадати.
Ще і ще я піддавався своїм видінням, підсилюючи їх і зосереджуючись за вашими вказівками, але всі решта картини, що раніше мелькали переді мною, або знову зникали, або якось стушувалися, зробилися невиразними. Щойно надходила мить появи найвиразніших і найдовших видінь, незмінно поверталася зала у білій будівлі, художня майстерня. Більше нічого я не міг побачити і почав уже впадати у відчай. Відчуття замкнутості спогаду, про яке ви говорили, не приходило.
Раптом я відзначив, що одна частина кімнати поступово, з кожним новим видінням, стає все виразнішою, і зрозумів: продовження уявних картин потрібно було шукати лише всередині скульптурної майстерні — далі мої видіння вже не йшли. Як я не намагався, так би мовити, вийти за межі майстерні скульптора, нічого іншого не міг побачити.
Та все виразнішим ставав правий бік стіни навпроти ґрат, там, де було широке і низьке вікно — арка. Видіння гасло, знову з’являлося, і з кожним разом я міг побачити все більше подробиць.
Ліворуч чітким силуетом на тлі сосен і неба, видимих крізь аркаду, виділялася невелика статуя, в половину людського зросту, зроблена зі слонової кістки. Я дуже намагався її розгледіти, але вона не ставала поступово яснішою, а, навпаки, гасла. Так само згасла нова подробиця, що спочатку стала більш виразною, аніж статуя, — низька і довга ванна з сірого каменю, налита майже до країв якоюсь темною рідиною. У цій ванні неясно виднілися обриси скульптурної фігури, мовби оголеного тіла, втопленого у темній рідині.
Але й ця деталь стушувалася, а поряд з ванною проявився широкий стіл з товстою кам’яною плитою зверху і довгим сидінням на кшталт лавки перед ним з жовтого, гладко відполірованого дерева. На столі безладно лежали палички, згортки та інші предмети, у яких я, можу поручитися за це, упізнав деякі скульптурні інструменти, схожі на ті, якими сам звик користуватися. Ближче до правого кута столу лежала квадратна плита чи товстий лист із гладкої міді без будь-яких прикрас, покритий якимись знаками.
Цей лист ставав усе виразнішим, і, нарешті, все видіння зосередилося на цьому листі міді. Виразно стояла переді мною його позеленіла поверхня з вирізьбленими на ній значками. Нічого не розуміючи, я все-таки чуттям, інтуїтивно зміркував, що в цьому місці кінець серії уявних картин, замикання ланцюга видінь, за вашим припущенням. Знемагаючи від невиразної тривоги, я почав замальовувати знаки мідної плити. Ось бачите, професоре, — гнучкі його пальці перебрали цілий оберемок аркушів, — треба було знову і знову починати. Видіння згасало й іноді годинами не поверталося знову, але я терпляче чекав, поки не зміг скласти ось цей аркуш, який у вас в руках. Ліва рука у мене ще не зовсім пристосувалася, і справа йшла поволі. А зараз я більше нічого не бачу, втома, стало все байдуже… Лише заснути ніяк не можу, боюся неясно і вперто якоїсь помилки. Я не бачу зв’язку з собою у цих хитромудрих знаках. Раніше я відчував його дуже різко — скульптури, статуя із слонової кістки, — а зараз знову нічого не розумію. Що ж усе це, професоре?
— Ось що, — відказав я, весь тремтячи від сильного хвилювання, — зажийте дозу снодійного — я приготував на випадок, якщо ви переборщите з вашими видіннями. Ви заснете — це вам найбільше потрібно, — а я заберу аркуш, і до вечора ми отримаємо уявлення, що́ все це означає. Справді, ваші галюцинації добігли кінця. Я не розумію ще всього, але думаю, що ви пригадали нарешті те, що вам потрібно… Ось тільки несподівані дивовижні письмена… Ще раз запитаю: чи цілком ви упевнені, що ваші видіння — Еллада чи, скажімо, лише якось з нею пов’язані?
— Я казав вам, професоре, я не можу пояснити чому, але упевнений: бачив Елладу, чи, правильніше сказати, шматочки її.
— Чудово, тепер намагайтеся заснути, а потім геть усі ці самітницькі штори, любий мій, ви повернетеся в життя! Ну, досить, досить! — перервав я подальші питання художника і швидко вийшов, забравши таємничий аркуш.
Ще трохи терпіння, міркував я, прямуючи до трамвая, і все повинно вирішитися. Або це справді вирваний з глибини минулого запис чогось важливого, або… маячна нісенітниця. Ні, на останнє не схоже. Одні й ті самі знаки часто повторюються, групи нерівної кількості знаків розділені проміжками, вгорі, очевидно, заголовок. Ні, в маренні такої штуки не напишеш. «Отже, раз художник упевнений, що це Еллада, треба до еллініста. Хто у нас в Москві найкрупніший спец з цього фаху?» — продовжував я свої міркування, але ніяк не міг нікого пригадати. У себе вдома за допомогою довідника науковців, календаря академії і знехтуваного телефону я знайшов потрібного мені чоловіка і негайно зателефонував йому. Пощастило, він виявився удома.
Не далі як через сорок хвилин я розкурював чергову цигарку в його кабінеті, тоді як учений уп’явся поглядом у поданий мною аркуш з таємничими знаками.
— Де ви узяли, вірніше, списали це? — вигукнув еллініст, пронизуючи мене примруженими блискучими очицями.
— Я все розповім вам не криючись, та спочатку, заради всього святого, поясніть мені, що це таке?
Учений нетерпляче зітхнув і знову схилився над аркушем, промовляючи розміреним, без інтонації голосом:
— Принесений вами уривок написаний так званими кіпрськими письменами, складовою абеткою, справа наліво, як раніше писали в Елладі. Цими письменами написано на еолійському діалекті давньогрецької мови. Тому мені важко швидко перекласти весь уривок. Ось заголовний рядок — так, це цікаво! — складається з трьох слів: вгорі — малактер элефантос. Під ними внизу — зітос. Перші два слова означають буквально «пом’якшувач слонової кістки», а в переносному значенні: майстер слонової кістки. Наша назва «майстер» теж походить від цього кореня. Зітос — особлива невідома рідина — засіб для розм’якшення слонової кістки. Ви знаєте, що в Давній Елладі художники знали секрет робити слонову кістку м’якою, мов віск, і завдяки цьому ліпили з неї вельми досконалі твори, які опісля тверділи, знову стаючи звичайною слоновою кісткою? Цей секрет потім був безповоротно втрачений, і ніхто досі…
— Хай йому біс, все зрозумів! — схопившись зі стільця, закричав я. Побачивши перелякано-здивоване обличчя ученого, спохопився і поспішно додав: — Даруйте, на бога, але це дуже важливо для мене, а головне — для мого пацієнта. Чи не можете ви мені тут-таки передати, хоча б у найзагальніших рисах, зміст подальшого?
Еллініст знизав плечима і не відповів. Проте я бачив, що його очі бігають по рядках аркуша, і постарався заклякнути в кріслі, стримуючи хвилювання і накипаючу скажену радість. По кількох хвилинах, що здавалися дуже довгими, учений сказав:
— Наскільки я можу розібрати без спеціальних довідок, тут записаний хімічний рецепт, але назви речовин потрібно буде окремо витлумачити. Ну, тут сказано про морську воду, потім про порошок цинни і якусь олію Посейдона і так далі. Напевно, це і є рецепт того засобу, про який я щойно вам казав. Це дуже важливо, — підсумував еллініст.
Тон його голосу видався мені надто сухим, при величезному значенні його слів. Але так чи інакше, все було ясно. На мідній плиті, тобто тут, на аркуші, був записаний рецепт засобу для розм’якшення слонової кістки. Художник пригадав нарешті його через десятки поколінь, і справді тепер він зможе створити статую Ірини, просто виліпивши її!
Учений вичікувально дивився на мене. Сповнений торжества і хвилювання, я підвівся і відразу ж розповів йому історію свого пацієнта і дещо зі своєї теорії. Коли я закінчив, вираз недовірливого подиву остаточно зник з обличчя еллініста. Маленькі очиці стали геть добрими і, далебі, надто вологими. Виходячи з його кабінету, я побачив, як учений уже рився в книжкових шафах, швидко витягуючи книгу за книгою. Спокійний, що обіцяний переклад аркуша буде зроблений так швидко, як це лише буде можливо, я з відчуттям святкової радості світу вирушив по своїх звичайних справах.
Відчуття спокою і щастя розуму, що отримав перемогу, не полишали мене і в звичній тиші мого кабінету. Але нетерпіння швидше повідомити все, що стало таким зрозумілим, художникові змусило мене відразу ж зателефонувати йому. Він, мабуть, чекав мого дзвінка і на моє запрошення негайно приїхати до мене швидко відповів:
— Зараз їду!
Мені дуже живо запам’яталося цього вечора виснажене обличчя Леонтьєва з різкими тінями від настільної лампи і його уважні очі, з іскрами подиву, радості і торжества, що пробігали в них.
— То я відкрив, ні, пригадав, втрачений секрет стародавніх майстрів? — схвильовано вигукнув художник, все ще не вірячи тому, що трапилося. — Але як я міг це зробити?
Я пояснив йому, що точних даних наука ще не має, але, очевидно, в попередніх поколіннях його предків були майстри, що знали цей секрет. Довга робота і важливе значення цього рецепту зумовили те, що в пам’яті одного з його предків утворилися якісь дуже міцні зв’язки, що закріпилися для передачі в механізмі спадковості.
Ці зв’язки, зберігаючись під спудом його особистої пам’яті, виникли і в нього, Леонтьєва. Таким чином, тут від дива лише одне — дивовижний збіг прояву стародавньої пам’яті і важливості еллінського секрету саме для нього, що також став скульптором, як і його предки. Дуже велике бажання створити статую Ірини, воля і напруження всіх сил допомогли йому викликати з області підсвідомого картини стародавньої зорової пам’яті. Сам того не знаючи, він весь час відчував, що знає саме те, що так для нього необхідне. Кінець пояснення художник слухав уже неуважно, киваючи головою і мовби намагаючись дати мені зрозуміти, що він уже все зрозумів. Щойно я кінчив, як він швидко спитав:
— Отож, коли учений зробить переклад, у мене буде рецепт цього засобу, професоре? Ви цілком упевнені в цьому?
Мені важко передати радість і хвилювання художника після моєї ствердної відповіді.
— Подумайте лише! Тепер я і з однією рукою виконаю свою мрію, свою мету… — І його довгі пальці заворушилися, немов уже обробляючи чарівний матеріал м’якої слонової кістки. — Тепер, завтра… — Голос його затремтів. — І це дали мені ви, професоре, ваша наука…
Художник підхопився і схопив мене за руку, потягнувся до мене, мов дитина до батька, але засоромився свого пориву, відвернувся, сів і опустив голову на здорову руку, на стіл. Плечі його ледь здригалися. Я вийшов до іншої кімнати, сам схвильований до глибини душі, і сів там, покурюючи…
Наступного дня я знову побачився з художником у еллініста, що зробив переклад запису, який містив точний рецепт втраченого секрету. Після цього я розлучився зі своїм пацієнтом і заходився надолужувати деякі пропущені за цей час справи, намагаючись разом з тим скласти повний звіт зі всіма можливими поясненнями про зустрінутий надзвичайний випадок.
Дні минали, весняні змінилися літніми, непомітно підійшла осінь. Я дуже втомився від великого навантаження, роки як-не-як давали себе знати; трохи прихворів і відсиджувався удома. Несподівано до мене з’явилися двоє молодих людей.
Я відразу впізнав Леонтьєва і вгадав його Ірину. Рука художника ще висіла на перев’язі, але це була вже зовсім інша людина, і я рідко зустрічав на чиємусь обличчі стільки ясності і доброти. Про Ірину я скажу лише, що вона вартувала божевільної любові художника і всіх наших трудів у пошуках еллінського секрету.
Ірина міцно поцілувала мене, мовчки дивлячись мені в очі, і, направду, я був більше зворушений цією безмовною подякою, аніж тисячею дифірамбів.
Леонтьєв, хвилюючись, сказав, що статуя вже готова, він присвячує її науці і мені як данину врятованого рятівникові, почуття — розумові і дуже хоче показати її мені. Ну, статую я бачив. Описувати її не беруся — це буде зроблено фахівцями. Як анатом, я побачив у ній ту саму найвищу досконалість доцільності, що всі ви назвете красою, у яку кохання автора вклало радісний і легкий рух. Словом, від статуї не хотілося йти. Довго ще перед очима стояла ця дивовижно прекрасна жінка як доказ всієї сили влади Форми — тонкого щастя краси, спільного для всіх людей».
1942–1943
© ЕФРЕМОВ И. А. Сердце Змеи: Рассказы. — М.: Детская литература, 1970. - 576 с. — (Библиотека приключений: В 20 томах. Том 19).
© АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ: Сайт україномовної фантастики.
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2009.
Адреса перекладача в Інтернеті: [email protected]