Друга розповідь ведмедя
— Так-от, як жилося… І краще, ніж у цирку, і гірше. Чому краще? Свіжого повітря було хоч захлинися, не те що в темному цирковому підвалі. Дихай на повні груди, нюхай, що долітає до тебе з поля, з лісу… Але й саме тому гірше: так близько була воля! Ось — простягни лапи і… А між мною і волею — залізні грати. Вони не піддавалися ні зубам, ні кігтям. Я стояв чи сидів біля залізних прутів усю дорогу, доки переїжджали з міста в місто. Я тримався лапами за це холодне залізо, я смикав його, ламав, гнув, а воно не піддавалося моїй ведмежій силі. Сльози текли з моїх очей, через них я не бачив світу. Я не витримував, ревів, як дурний, а за мною починали кричати і голосити, янчати і стогнати всі звірі — такий зчинився гармидер…
Мені пробували і собаку підсаджувати в клітку, щоб не так сумував. Але дружби в нас не вийшло, дуже різні ми були — і за вагою, і на зріст, і характерами. Я і чекав кожного нового переїзду, і страждав, побоювався його.
У вашому місті ми давно. Коли їхали, ще квітли дерева. А тепер діти кидають мені в клітку яблука і груші. І ніхто ні разу не кинув мені малини! За все життя — ні разу! Я й в дитинстві не встиг її покуштувати. Нас забрали з галявини тоді, коли малина тільки починала достигати. А мама нам стільки розповідала про неї! Так хвалила їх казковий смак, цілющу силу! Цукерок, правда, сипалося в клітку більше, ніж у цирку. Але хіба одними цукерками живуть ведмеді?! Від них тільки зуби болять, псується шлунок… Та й хіба підсолодиш ними душевну гіркоту.
Їжі в звіринці дають нам вдосталь. Тільки тут, у вашому місті, не розумію, що сталося. А все після того, як з’явився новий доглядач… Завжди від нього пахло не так, як від інших людей. Мабуть, його весь час мучила спрага, бо я часто бачив, як він ховався за мій вагончик-клітку, пив щось з пляшки, а в кінці говорив: “Хух!” — і витирав рукавом рот, морщився. Він мені так набрид своїми розмовами — здається, роздер би на шматки.
“Ну що, дармоїде? Все топчешся, все ходиш? І хто тебе, такого бурмила, вигадав? — починав він, напившись із пляшки, — Замість тебе одного можна тримати двадцять нутрій і п’ять чорнобурок. Так від них хоч користь людині. А від тебе яка користь? Як з поганої вівці, навіть вовни не вскубеш… От скільки, скажи, коштує твоя шкіра? Не знаєш? І я не знаю… А скільки шкірки з чорнобурок, норок, нутрій коштують — знаю, можу доповісти… Але тобі це до лампочки! Що, може, і тобі дати смоктонути? А трясці не хочеш?”
І частував мене не з пляшки, а мітлою-деркачем у зуби, в морду, в очі. Як прибирає в клітці, ганяє мене туди-сюди, не дає спокою. Тричі я відбирав у нього мітлу, трощив на дрібненькі шматочки… А він, зустрівши біля клітки директора, скаржився, що я агресивний, що колись виламаю грати і передушу всіх людей-глядачів. І взагалі, що давно пора мене забити.
Замість буханця він дає мені ввечері тільки невеликий окраєць. М’яса зовсім не дає, забирає і городину. Забирає половину м’яса і в лисиці, і в пантери, і в тигра, пакує все в чорну сумку і ховає за моїм вагончиком, коло самісінького щита огорожі. Увечері, коли нікого вже в звіринці не було, він, як усі, йшов. Але потім я чув і бачив, як один ріг щита відхилявся, звідти просовувалася лапа з довгими пальцями… Сумка, як жива, повзла за нею і зникала.
А вчора ввечері він дуже хитався, від нього пахло тією гидкою водою з пляшки. Я помітив, що він не так, як завжди, зачинив і замкнув клітку. Він навіть не замкнув, а просто начепив замок, і все. Я дочекався, коли зникла його сумка з-під вагончика, коли все стихло в звіринці. І просунув лапи між холодними залізяками, зняв замок, відчинив дверцята. Я нікуди не йшов, ніякого іншого виходу не шукав. Я відразу поліз під вагончик до того щитка. Просунув у щілину лапу, натиснув. Щит відхилився так, що я міг просунути і голову. Озирнувся…
Смеркалося вже, людей майже не було видно. Неподалік я побачив цей ось ліс. З нього доносилися не такі запахи, як із справжнього лісу, але все-таки це був ліс! Я мигцем кинувся туди, відкрите місце старався перебігти якнайхутчіш. Ніхто мене і не думав затримувати, коли бачив, то старався втекти з дороги. Я перебіг малий лісок, перебіг вулицю з залізними смугами в землі і помчав щодуху в цей великий ліс. А тут з-за повороту вилетів на мене на велосипеді хлопчик. Він встиг трохи загальмувати, і удар об мене був не дуже сильний. Але і велосипед упав, і хлопчик упав, обдер лоба об дерево. Підхопився, побіг між кущами, як молодий олень, кричав: “А-а-а-а!” Я підняв велосипед за ручки, як мене вчили, спробував сісти на нього. І не міг, заважала рама. У тих велосипедах, на яких я їздив у цирку, цієї рами не було. Тоді я згадав найперший свій номер. Я тоді був зовсім ще малий і передражнював маленького хлопчика, який хоче поїхати на великому велосипеді, всунувши ногу під раму. І, зрештою, їхав, і було багато “ха-ха-ха!”, і плескали в долоні. А тепер було навпаки: я великий, а велосипед не дуже великий… І все-таки я зумів поїхати на велосипеді хлопчика і їхав не широкою дорогою, а лісовою стежкою. Трохи довго їхав, навіть звертав то туди, то сюди. Коли б не так хутко темніло, то далеко від’їхав би. Але… на щось наскочив, перечепився… Велосипед вирвався з-під мене. Падаючи, защемив лапу… Згарячу я ще пробіг трохи, а потім забрався в гущавину. Треба було відсидітись, обдумати все, що сталося.
Решту ви знаєте…
— А-а-а, так от чому тебе не могла міліція з собаками знайти! — здогадався Ваня. — Ти сів на велосипед, і собака загубив твій слід. Ніхто ж не міг і подумати, що ти такий фокусник.
Ерпід-два переказав це ведмедю і відразу переклав те, що сказав Мишко у відповідь:
- Іду ось я, вертаюся, а той доглядач буде тикати мені деркачем в зуби, голодом морити… Так ліпше згинути голодному на волі, ніж жити з цукерками в клітці! І з брудною мітлою в зубах!
— Мумрику! Перестань панікувати і журитися! Ми відразу сходимо до директора звіринця, все розповімо. І того п’яндигу і злодія виведемо на чисту воду, виженуть його під три чорти!
— На чисту воду… Вивести на чисту воду… Інформацію не зрозумів. Зрозумів, було таке, — мимрив сам до себе Ерпід-один.
— Тих-х-хо! — підняла раптом тривожно руку Таня. Вона і Жучок були вже на самому узліссі біля вулиці з трамвайними лініями. — Знову міліцейська машина у рупор кричить!
— Хай кричить, вона нам вже не страшна, — встиг сказати Ваня.
Але дарма він був такий хоробрий…
— Шановні мінчани! Гості столиці! Будьте пильні і обережні! — долітав з вулиці голос з металічним відтінком. — Не залишайте дітей без нагляду! Із звіринця втік ведмідь. Усіх, хто знає про його місцезнаходження, просимо повідомити в найближчий відділ міліції! Прохання…
Голос з рупора раптом урвався.
Жовто-синя машина, вискнувши гальмами, залетіла на узбіччя, її розвернуло впоперек дороги. Відразу відчинилися всі дверцята машини — ніби крила в жука, і хутко вискочило п’ятеро міліціонерів.
— Ось він! — вигукнув той, що був у офіцерських погонах, і показав на Мишка.
А той стояв на задніх лапах у весь свій могутній зріст і перебирав перед собою передніми лапами. Таня йому і до пояса не діставала.
— Дівчинко! Не оглядайся! Мерщій біжи до нас! — перелякано кричав офіцер.
Таня на це байдуже махнула рукою, повернулася трохи до ведмедя, який вже опустився на три лапи, і поплескала його по морді.
У офіцера-міліціонера відвисла щелепа. Але він тут же опанував себе.
— Заходьте з боків! — скомандував він. — Відрізуйте ведмедю шлях до відступу! У крайньому випадку застосовуйте зброю! Двоє праворуч, двоє ліворуч — розсипайсь!
Міліціонери, на бігу відкриваючи кобури, ковзаючись, почали здиратися на косогір.
— Зупиніться! — забіг Ваня поперед ведмедя і Тані, замахав руками хрест-навхрест. — Зупиніться, а то наробите непоправної біди! — і на мить відвернувся до жовтого: — Нічого цього Мишку не перекладай… — і знову до міліціонерів: — Ми самі вмовили ведмедя повернутись до звіринця і ведемо його! Він вертається добровільно, врахуйте!
Міліціонери покинули дертися схилом, навпаки, спустилися назад і почали обережно наближатися до Вані та його товаришів з боку асфальту. Пістолети про всяк випадок тримали напоготові. Наблизився до ведмедя і офіцер.
— А чи є гарантія, що він не нападе на людей, не пороздирає їх? — крикнув він.
Ваня повернувся до Мишка-Мумрика, обняв його за шию, погладив по голові, поцілував у вологий ніс.
— Ну що, мало цього? Ми з ним знайшли спільну мову за допомогою роботів-перекладачів. Краще ви, товаришу капітан, — Ваня вже добре роздивився погони офіцера, — накажіть міліціонерам, щоб вони не підпускали до нас близько людей. І самі не дуже наближайтеся, а то ведмідь чує зброю і хвилюється. І викличте, будь ласка, в звіринець “швидку ветеринарну допомогу”. У ведмедя тріщина в кістці, потрібна гіпсова пов’язка.
— Метелик! Козодой! Чихунов! Шковорода! — вигукував офіцер прізвища міліціонерів. — Ведіть усіх до звіринця! Але будьте пильні!
Капітан видобув десь з рукава смугастий жезл і зупинив рух на вулиці в обидва боки. У вікнах машин і трамваїв виднілися видовжені від здивування обличчя людей. Хто посміхався, хто хитав головою, хто показував пальцем на дивну процесію, що переходила вулицю з рейками. Коли Ваня минав капітана, маленька рація, що висіла на боці офіцера, ожила:
— Усім патрулям! Усім пішим і механізованим патрулям! Стало відомо, що в Мінськ на попутній машині приїхав хворий на невідому заразну хворобу хлопчик. Уражений мозок, симптоми — марення наяву, йому здається, що на Землю спустилися космічні пришельці… Звати хлопчика Гордій Іван Олексійович. Хлопчику на вигляд років десять-одинадцять. Одягнений у звичайний шкільний костюм. Хлопчик привіз з собою саморобного електронного робота і видає його за посланця з космічного корабля. Прохання не гаючись затримати і ізолювати його, не вступаючи з ним у фізичний контакт…
У Ваниних грудях буцім іній осів від хвилювання. Здавалося, що він чує, як впиваються в потилицю проникливі очі капітана міліції. Ще хвилина, друга — і все перевернеться догори, станеться катастрофа. Міліція може затримати його, забрати Ерпідів. Почнуть допитувати Ерпідів, можуть розмагнітити всі їхні записи. А їм же незабаром летіти назад, вертатися на корабель… І невідомо, як все скінчиться з ведмедем. В останню хвилину він може запідозрити негаразд, кинеться навтьоки, і по ньому можуть відкрити вогонь… А міліція ж стріляє влучно!
Таню можуть звинуватити, що вкрала чужий велосипед… А Жучок залишиться сам у великому місті, блукатиме, і його можуть спіймати, як бродячого собаку.
Через гайок і повз кола огляду вже не йшли. Капітан сказав обійти їх справа, де рідко росли молоденькі деревця і місце було дуже схоже на пустир. За ними навпростець повернула і міліцейська машина, легко подолавши високий кам’яний бордюр. Машина поволі рухалася на деякій відстані від процесії. Вані і Тані доводилося допомагати Ерпідам, ті часто заплутувалися в траві, грузли в розгаслій землі.
Коли були вже неподалік від входу в звіринець, машина підсунулася майже впритул, трохи налякавши ведмедя. Звузили своє коло і міліціонери. Останні метри Мишко шкутильгав важко, оглядався, непокоївся. Мабуть, пошкодив, хоч, здається, і перев’язали добре хвору лапу.
— Це знову ви?! — впізнала Ваню контролерка біля входу і тривожно зиркнула на ведмедя. — І… Мишко з вами?! Рятуйтеся, люди!.. — вона раптом опинилася по той бік дверей, защепнулася зсередини і верещала без упину. Вона могла все зіпсувати, ведмідь почав уже тремтіти і озиратися. — А де… ваші… асистенти?!
— Ми це, ми… Асистенти пішли додому. Ведмедя не бійтеся, ми його вмовили вернутися. Не пускайте нікого на територію звіринця, ми зробимо там декілька заключних зйомок з Мишком і все. Він піде в клітку.
Контролерка обережно прочинила двері, а сама так і тулилася за ними. Перша пройшла Таня з велосипедом, потім Ерпіди, потім протиснувся ведмідь. Ваня взяв на руки собаку, щоб не загубився в натовпі і даремно не хвилювався, ступив і собі туди.
— А ви стійте, молодий чоловіче! — поклав йому руку на плече капітан і тут же відсмикнув: згадав, що по рації попереджували не торкатися до нього. — Ти Гордій?
— Гордій Іван Олексійович. А що? — старався говорити спокійно, хоч все всередині завмерло і напружилося.
— Розберемося — що. Пройдемо зі мною в машину!
— Почекайте п’ять хвилин! Ведмідь стомлений, розхвильований. Може збунтуватися без мене! Віди накоїти! Посадимо його в клітку, і ми вийдемо до вас. А ви ніхто не заходьте зі зброєю! Він дуже не любить запаху зброї.
— Почекаємо, — зупинив капітан міліціонерів, які хотіли вже протиснутись у звіринець, і сам залишився біля входу.
Як тільки Ваня увійшов, контролерка вишмигнула з-за дверей — і до міліції. Ваня почув її гарячий шепіт:
— Може, на замок взяти двері? Щоб нікуди не втекли… Товаришу капітан, як вони ще першого разу заходили, нібито кіно знімати, так у мене підозра була. А тепер добре бачу: справа тут нечиста! Де це хто чув чи бачив, щоб ведмідь дітей слухався, йшов собі, як теля? Або ці піпетки їхні… Хіба вони схожі на пересувні кінокамери? Вони роз-мов-ля-ють! І це… Одна була піпетка, світленька така. Звідки другу взяли?
— Розберемося, громадянко. Вам так само треба буде поїхати в міліцію, — сказав капітан.
— Ой, а я за що? Я ж нічого такого… Ви за ними дивіться, щоб не втекли!
— Не бійтеся, в мене і миша не проскочить. Ваня посміхнувся і догнав своїх.
— Ерпід-два, скажи ведмедю і собаці, щоб сиділи сумирно, чекали мене. Я піду до директора.
Дирекція звіринця займала окремий фургон, хатинку на колесах. Ваня виліз по приставленій дерев’яній драбинці до дверей, постукав і тут же відчинив, не чекаючи відповіді. “Заходьте!” — сказали йому майже в обличчя, бо біля самих дверей, заступаючи Вані дорогу, стояли двоє чоловіків, які зібралися виходити — один літній, поголений, а другий молодий, але з вусиками і борідкою.
— Тільки спокійно… Я привів вашого ведмедя, — сказав Ваня.
Обоє чоловіків ахнули. Літній кинувся до віконця, а молодий — до Вані, буцім хотів змести його з лиця землі.
— Спокійно, кажу! — перегородив Ваня рукою вихід. — Хто з вас директор? Ви? — подивився він на літнього. — Ведмідь поставив такі умови… — і він хутенько передав усе, що просив Мишко, особливо про доглядача. — Не посміхайтеся, а вірте мені. Домовитися з ведмедем допоміг електронний робот.
— Коля, цей хлопець не обманює… - сказав літній тремтячим голосом. — Оно Мишко, сидить собі посеред двору… Казка, та й годі! Чарівник! Кіо!
— Ніякої казки, все чиста правда, — твердо сказав Ваня. — Так що буде з тим доглядачем-обкрадачем?
— Того п’яного бовдура сьогодні ж ноги тут не буде! — дав волю гніву директор. — Знайшов кого обкрадати! Беззахисних звірів! Які і пожалітися не можуть! Ай-яй-яй…
— Як бачите, можуть часом і пожалітись, і розповісти дещо… Якщо хочете, щоб у вас у звіринці все було добре, не порушуйте Мишкових умов. Перепросити його знову ніхто не зможе, апарата-перекладача у вас не буде… І лапу йому треба в гіпс швидше!
— Все зробимо! Все виконаємо! Ай-яй-яй… Тобі, хлопче, ми повинні виплатити велику нагороду. Погуляй, скоро прийде наш бухгалтер-касир… Це ж подвиг! Справжній подвиг — з дитячими руками на ведмедя йти! — директор говорив і чомусь показував свої руки.
— Я не за гроші це робив… А діти ще не таке можуть, марно ви, дорослі, нам не довіряєте.
— Як це без нагороди?! Такого не може бути! — директор і головою вертів, і пальцем кивав.
— Ви допоможіть нам з транспортом, підкиньте кілометрів два. Ото і вся нагорода буде… Ми зараз дознімемо свій фільм… Камера пройде тим самим шляхом, яким тікав Мишко. А ми — за камерами слідом… Ви підженіть машину з того боку клітки ведмедя і там відразу нас повантажите.
— Коля, чув? Для них ми повинні розбитися в дошку. Біжи підганяй машину туди, куди він сказав, — з тилу.
— Буде зроблено! — блиснув бородатий Коля зубами і вискочив з фургона.
— Дай я тобі хоч руку потисну, мужня ти людино! — сказав розчулено директор.
Долоньки Вані сховалися в директоровій, як пташка в гнізді.
Вийшли…
Ведмідь і Жучок сиділи на хвостах, притулившись боками один до одного, мов нерозлучні друзі. Перед ними стояли Ерпіди і Таня. Дівчинка щось запально говорила ведмедю, а жовтий бурмотів, перекладав. Оддалік півколом вишикувалися відвідувачі звіринця. На звірів у клітках ніхто не дивився: тут, серед двору, було цікавіше.
Директор підійти не насмілився, обминув натовп за спинами і відразу одщепив, відчинив клітку Мишка.
— Ну, давай прощатися, Мумрику… З директором про все домовлено, він дав чесне слово… Ерпіде, перекладай ведмедю, заспокоюй. Скажи, що ми не назавжди прощаємось. Будемо приїжджати в гості до нього.
Ваня обіймав Мишка, гладив, а глядачі зойкали від страху. Ведмідь кректав і зітхав, топтався на трьох лапах.
— Мишко говорить… — перекладав Ерпід-два, — у вас багато друзів, а в мене нікого… Залиште мені хоч Жучка. З таким другом мені легше буде в клітці, - після цих слів жовтий щось брехонув і собаці.
Жучок підскочив, як на пружинах, замахав хвостом з усієї сили, лизнув ведмедя в ніс, у куточки губ, радісно гавкнув.
— Жучок говорить: ти мій друг навіки… Але перший мій друг людина Ваня. Я не можу міняти першого друга ні на другого, ні на третього, — переклав жовтий.
А директор стояв збоку, біля ведмежої клітки і здивовано хитав головою: невже таке може бути на світі? Невже йому все це не сниться? І хапався за лівий бік грудей — почало ні з того ні з сього боліти серце.
Ведмідь сумно, з болісним надривом ревнув, як в трубу затрубив, і повернув до клітки. Дошкандибав до дверей, вчепився передніми лапами і зубами за залізні прути, якось підтягнувся, підігнув задню лапу і вчепився нею за підлогу. Видерся незграбно — чи так боліла хвора лапа, чи його покинули останні сили. Жучок підскакував біля дверцят, ніби передумав і хотів потрапити до Мишка в клітку, поскімлюючи.
Директор хотів уже тихенько підкрастися і замкнути клітку.
— Постривайте! — підбіг туди Ваня. — Поясок свій заберу.
І заліз у клітку, розв’язав ведмедю лапу.
— Ну, бувай, Мумрику! Не згадуй лихом… Полеж спокійно, доки прийде лікар, зробить гіпсову пов’язку. Ерпід-два, переклади йому! — Ваня витер ведмедю мокрі від сліз очі і різко повернувся, зіскочив додолу. — Товаришу директор! Останнє прохання… Замініть назву: не “Мишко-артист”, а просто “Мумрик”. Це його справжнє ім’я.
— Зробимо, все зрбимо, — директор поспіхом зачинив дверці; замкнув їх.
— Ерпіди, сюди! — показав Ваня під вагончик, і ті слухняно проджеркотали гусеницями під вагон-клітку. — А тобі, Таня, дякую за допомогу. І ось ще що: знайди того хлопчика, поверни велосипед! Жучок, до мене!
— Знайду! — витирала і Таня очі. — Я оголошення розвішу… Бувайте!
— Дай ще на вушко щось скажу, — Ваня, мало не торкаючись губами до Таниного вуха, прошепотів їй свій секрет. І відразу повернувся, пірнув під вагончик. Рішуче відхилив щит — якнайширше. В щілину-дірку першими проїхали Ерпіди…
Нехай читачі поки що не вимагають від мене, щоб видав цей секрет. Він розкриється дуже швидко.
І про Петю Голобородька все дізнаєтеся. Поки що він, обливаючись потом, виконує завданя Ерпіда-один. І так завзято, з таким натхненням — ні в казці сказати, ні пером описати.
Ліловий “Москвич” — фургончик, розплескавши калюжу, хвацько повернув у ворота ринку. Ваню, з Жучком на руках, притисло до дверцят машини. Було чути, як у буді машини Ерпіди скреготнули по оббитій цинковою бляхою підлозі. “Як їм там, бідним? Хоча б не покалічилися, їм же ще треба буде підніматись на орбіту”, - подумав Ваня. Тоді, як вантажили за звіринцем Ерпідів у машину, клали поруч на підлогу, він чув з розчинених задніх дверцят, що в машині не дуже добре пахне. Видно, шофер-бородань тільки на вигляд такий культурний, а сам неохайний. І м’ясо, й інші харчі перевозив для звірів, та, мабуть, ні разу не мив у фургоні. Наберуться там Ерпіди всяких мікробів. Якщо їх не продезинфікують, то привезуть на корабель “гостей” з Землі.
— Он коло тієї машини станьте… — показав Ваня на вантажну машину з будою біля плоту. Там дядько Микола розбирав стіл із скриньок, а шофер з вагами в руках простував звідти до складу чи контори. — Дуже вам дякую!
Знову хвацький розворот, різке гальмування. Знову скрегіт і брязкіт у кузові.
Дядько Микола підійшов допомогти вивантажити Ерпідів і, як тільки ліловий “Москвич” від’їхав, запитав притишеним голосом:
— Ну як, усе в порядку? — дядько на щось натякав.
— Усе… А що? — запитав Ваня і почав черпати з калюжі рукою воду, змивати бруд з Ерпідів.
— Запитували тут про тебе… і про цього… — кивнув дядько на сріблястого. — О-о, так у тебе їх уже два! — ніби тільки зараз дядько втямив те, що бачили його очі.
— Два, два… Ми ж і приїздили спеціально шукати другого, виручати з біди.
— Кги-кхе… І як вони, цеє, відшукали нас? Просто якась дивина… Ніхто ж, здається, не бачив, як ми підбирали вас на дорозі.
— Радянська міліція працює добре! — всміхнувся Ваня.
— А песик звідки взявся? Хочеш собі додому завезти?
— Та це ж наш Жучок! Усю дорогу біг за вашою машиною.
— Диво в решеті! Чого тільки не буває на світі! Залазь у кузов, буду подавати ящики. А ти пакуй їх добре, щоб менше місця займали. Дивись: ось такі цілком заходять у ось такі. А всередину можна ще одного сторчма поставити, а четвертий надіти на нього, як шапку. Відразу скільки місця заощадимо.
Ваня піймав і пустив у кузов Жучка, заліз сам. Складав ящики і бачив: Ерпід-два стоїть як неживий, а сріблястий ворушить антенами. Незабаром і лампочкою заморгав — мабуть, вийшов на черговий сеанс зв’язку з кораблем.
— А я вже думав, не встигнеш. Добре, що дощ трохи затримав нас, — говорив дядько Микола. — Ага… Так той… Питаються ті в мене, де висадили вас, куди ви подалися. А я розгубився, не знаю, що казати… То добре, що Митя виручив, шофер. “Партизанським проспектом, — каже, — вони пішли. Діти за ними чередою… Ви дивіться, де юрба дітей, там і шукайте”. Так вони і помчали проспектом. Але ми не сказали їм, що ви повернетеся сюди до шістнадцятої.
У цей час до них швидким кроком підійшов дядько Митя — без вагів.
— Порядок у танкових частинах… Треба тільки пообідати — і додому. Ну, залізяки, будемо вантажитись!
Шофер і дядько Микола вдвох підхопили Ерпіда-два, поставили в машину. За ним — сріблястого, хоч той ще моргав лампочкою. Тільки хотів дядько Митя піднімати борт, як сріблястий заговорив:
— Наш старт попередньо призначений на сьогодні на двадцяту годину, нуль одну хвилину, чотирнадцять і три десятих секунди. Зустріч з кораблем передбачається на шістдесят сьомому його витку довкола Землі. Я доповів, що нам треба проїхати ще кілометрів п’ятдесят, приблизно на те місце, де я приземлився. Вони сказали, що за будь-яких обставин наш старт не може бути відкладений. Нам загадали знову вийти з ними на зв’язок через дві години для уточнення нашого місцезнаходження і розрахунків траєкторії зближення… Іван Олексійович Гордій, доповідаю… За шістдесят хвилин до старту ми відключаємось від зовнішніх подразників. Енергія буде йти тільки на підготовку до польоту. Ерпід-два уже відключився. В нього залишилося енергії тільки на підготовку до польоту і підйом…
— О чеше, як по писаному… Не скажеш, що це машина: розумник! — сказав шофер.
— Таки правда… Нетутешні вони… — прошепотів розгублено дядько Микола. — Недарма ними цікавилася міліція!
Ваня і собі стривожився, але не тому, що їх десь шукає міліція. Зараз вже п’ята година, а старт о двадцятій. Вважай, що навіть о дев’ятнадцятій, бо за годину від старту вони відключаться. Залишається усього якихось три години на все — на обід, на дорогу і на підручники Льоні… А так би хотілося показати їм школу, і своїх товаришів, і тата з мамою, і діда Гордія. Та й самих розпитати… Ну як встигнути все це зробити?
— А можна, щоб не обідати, га? Потерпіть, га? — заблагав він. — Дядечки, миленькі, поїдемо швидше!
— Ну, одначе! Так можна і схуднути! — шофер рішуче підняв і защепив борт, рушив до кабіни — сідати за кермо.
Дядько Микола — за ним. І ледве Ваня встиг покласти Ерпідів на спину, як машина рушила з місця.
Поки їхали вулицями, дядько Микола, мабуть, вмовив шофера не ходити в їдальню. Але вмовив тільки на половину, бо машина все-таки зупинилася, тільки біля гастронома. А незабаром обидва дядьки вийшли з магазину з повними руками всяких пакунків і пляшками молока. Дядько Микола трохи постояв біля кабіни, нарізав шоферу хліба, ковбаси і сиру, лишив пляшку молока, а з рештою підступив до заднього борту.
— Тримай! — поклцкав Вагію і передав йому припаси, заліз сам. — Поганяй! — крикнув дядькові Миті. Розстелив газету, порозкладав продукти. — Ну, давай, браток… Знаю, що й ти голодний.
Насамперед Ваня велику скибку хліба подав Жучку. Заслужив!
Їхали. Їли. Розмовляли.
— А я, той, думав, що ти трохи крутиш… Фокуси показуєш з цими Ерпідами, — говорив дядько. — Аж все всерйоз вийшло! Ти, безумовно, сміливий, не побоявся з ними справу мати. Це добре… І на вдачу ти добрий — це ще краще. Щиро виконував усе, що б не вимагали вони. Але ж ти не подумав, чи мав на це право. Хто ти? Хлопчик, школяр, яких мільйони… А хто тобі дозволив від імені всіх людей, всієї планети, можна сказати, вступати з ними в спілкування, в зв’язок? Хто уповноважував тебе для цього, хто призначав? Що, ти найрозумніший, найхитріший, наймудріший? Ти — державний діяч, представник Організації Об’єднаних Націй? Ні, ти, той, ще ніхто… А ти не думав, до чого можуть призвести ось такі панібратські зв’язки… будь-кого з нас!.. з інопланетянами?
Ваня не міг всидіти під вогнем цих питань. Озирнувся на Ерпіда-один… Чує, все записує, а здається, так мирно погойдується в такт підстрибуванню машини. Просторо тепер їхати і м’яко: дядько повитягав із ящиків солому.
— Та не бійся ти його і не соромся… Подумаєш, цяця! Якщо чує, хай усе закладає в свій залізний глузд. Їм усім буде над чим там… — дядько підняв угору палець, — помізкувати! Так ось — не так просто з цими контактами… Ми ж нічого не знаємо про їхні справжні наміриї Не знаємо, до чого приведе знайомство з ними — до зла чи добра, а може, взагалі до біди і нещастя. Вони ж хитрують, як я розумію… Хочуть, щоб ми їм усі карти розкрили, а вони нам жодної не показують” Так що це за гра? Шахрайство, обдурювання!
— Дядьку Миколо! Це ж роботи, а не справжні інопланетяни! Як наш місяцехід…
— Ого-го, не кажи!
- І чому всі дорослі такі недовірливі? Ніколи ще до нас не прилітали посланці з інших планет, а ми їх зустрічаємо в багнети!
— Нам більше подобаються діти — молодша частина людства, — зненацька промовив Ерпід-один.
— Подобаються? Ну то лежи і мовчи! — раптом розізлився на нього Ваня. — Не думай, що всі люди — діти, а ви, зеленці, дорослі і розумніші. Ви так мало про нас дізналися, можна сказати, зовсім нас не знаєте! То як ви можете міркувати, які ми?
— О, ось так з ним! Цілком розумно ти вже говориш, — схвалив дядько Микола. — Суворіше з ними, суворіше! Не лізти перед ними зі шкіри, не розсипатися дрібним маком, не стелитися листям, не скакати під їхню дуду. А то ми й так, і сяк, а в них, може, за пазухою… Поменше треба розв’язувати язики, побільше водити їх за ніс, обводити навкіл пальця, товкти воду в ступі, мішати горох з капустою. Як дипломати під час переговорів роблять. А він хай чухає потилицю.
- Інформацію не зрозумів, — обізвався Ерпід-один. — Лізти зі шкіри… Розсипатись дрібним маком… Листям стелитись… Скакати під його дуду… Розв’язувати язики… Водити за ніс… Товкти воду в ступі… Мішати горох з капустою… Чухати потилицю… Кожне слово зокрема зрозуміле, а зібрані разом говорять одне, а розуміти треба по-іншому. А як?
— Ти записав усе це? Записав, я тебе знаю. Ну так і привези своїм ученим загадку, нехай розшифровують. А то тобі все розжуй і в рот поклади. Хочеш мати яєчка та ще облуплені.
- Інформацію не зрозумів… — почав своє Ерпід.
Але дядько Микола повів розмову далі, і сріблястий замовк.
— От ти кажеш, той, що всі дорослі недовірливі… Це в тебе невірна інформація, як той Ерпід каже. Просто ми обережні… А що нас змушує бути такими? Життєвий досвід, усе пережите, нагромаджена за минулі роки мудрість. Було всього за наш вік — і по спині, і у бік. То навіщо ж нам знову підставляти боки?
Довга була розмова. А за довгими розмовами дорога здається коротшою — стара істина.
Навпроти Клинців Ваня не зліз. Захотів проїхати до Березівки, прийти з Ерпідами під школу. Сподівався, що там кого-небудь застане з другої зміни, хоч було й пізнувато. Тепер уже можна було й показати кому Ерпідів.
Але плани його зірвалися: машину зупинили при в’їзді в село.
— А в буді є хто? — почувся суворий голос.
Жучок оглушливо загавкав, кинувся до заднього борту, став на нього лапами. Дядько Микола, нагнувшись, подибав глянути — що там таке? Ваня тим часом закидав Ерпідів соломою і так само висунув голову з буди. Побачив міліціонера і дружинника з червоною пов’язкою на рукаві.
— А що таке? — запитав дядько.
— Злізти всім, перейти через карантинну подушку! — наказав міліціонер.
А дружинник, мабуть, був другом шофера, бо вони всміхнулися один одному і навіть руки потиснули. Але дружинник все одно і йому наказав потоптатись по змоченій жовтим розчином тирсі.
Ваня зліз і з цікавістю пройшовся по подушці, навіть Жучка декілька разів поставив у тирсу всіма чотирма лапами. А сам посміхнувся: це ж треба — якусь комедію дорослі розігрують!
— Так що тут у вас сталося, питаю? — звернувся дядько Митя до дружинника.
І той розповів що. Всю сім’ю Гордіїв з Клинців ізолювали, завезли до лікарні. З Березівки — Олега Максимовича, вчителя. Але по всьому видно, що цим не обійдеться. Епідемія — не жартики, а тим більше — ураження головного мозку.
Ваня рвонувся до дружинника розпитати про своїх докладніше (це ж треба — таке тут сталося), як міліціонер запитав у Вані, буцім стрельнув:
— Прізвище?
— Горді-ій… — протягнув здивований Ваня. — Іван Олексійович? — уточнив міліціонер.
— Ну-у.
— Не нукай, не запріг. Наказано тебе затримати… Товаришу старший лейтенант! — мовив міліціонер у коробочку-рацію, піднісши її до губ. — Утікач сам з’явився, щойно затримав його перед в’їздом у село… Останній з Гордіїв… Так… Так… Слухаю! Єсть доставити в контору колгоспу! — і міліціонер замахав руками: — Ви — переганяйте машину через подушку, ви — сідайте назад у кузов, а ви — залишайтеся на посту! — показав на місце, де повинен стояти дружинник. — Але вас також замінимо, ізолюємо — ви віталися за руку з шофером. А шофер мав контакт з Гордієм…
Діловитий був міліціонер!
Чомусь уже не сідали, а всі стояли в кузові, тримаючись за борти, дорослі трохи пригнувшись.
— Ну, бачиш тепер, що накоїлося? Через тебе, через твоїх улюблених Ерпідів, — прошепотів з докором дядько Микола.
— Я ні в чому не винен! І це не хвороба, не епідемія! — загарячився Ваня. Не знав він, з чого почати, про що найважливіше насамперед розповісти, — Це все Ерпід наробив, але він нікого не заражав епідемією… Товариш міліціонер! — Ваня подався до нього, виставивши руки. Але міліціонер поспішно відступив ближче до кабіни.
— Тільки без рук! — вигукнув він наполохано. — Заспокойся, у нас добрі лікарі, вони і тебе вилікують, і всю твою сім’ю.
— Так ви нічого не зрозуміли! Я все розповім… Винен космічний робот, не в свої справи втрутився… Ану, вставай, лежню! — поскидав з Ерпідів солому. — Дядьку Миколо, допоможіть поставити на ноги, на гусениці!
Дядько відтіснив Ваню убік, підняв сріблястого сам.
— Ерпіде, говори, що ти накоїв?! І відробляй відразу все назад! — хитнув Ваня Ерпіда-один за плече. — Поки не відробиш, на корабель я тебе не пущу… Можу взяти молоток чи камінь і потрощити тебе на металобрухт!
- Іван Олексійович Гордій… Завдання введено в мене неясно. Що конкретно треба відробити назад? Дуже ж багато я позаписував… — спокійний, рівномірний голос сріблястого дратував Ваню. Кожна хвилина дорога, а він баляндраси править!
Міліціонер присів навшпиньки перед Ерпідом і не зводив з нього здивованих очей.
— Що відробляти? З Олегом Максимовичем що натворив? А з татом, мамою, Льонею, з дідом Гордієм?!
— Це були жартики… Так вашою мовою називається?
— Добрі жартики! — вигукнув Ваня, хоч сам не дуже знав, що тут сталося.
— Добрі жартики, — повторив міліціонер. — Люди подуріли, а йому жартики!
— Вони не подуріли, вони всі нормальні, - мовив сріблястий. — Я тільки трішки повпливав на них. Визволив мозок від вантажу умовностей, від неприємних клопотів. Дозволив людям робити те, що дуже хочеться, виконувати свої заповітні бажання. Виявити свою справжню натуру!
— Го, якби так було! — зазначив міліціонер. — Різні злочинці та пройдисвіти розперезалися б…
Дядько Микола якось дивно всміхнувся.
— Але і багато доброго було б… Люди працювали б тільки на улюбленій роботі, з бажанням. Було б відразу видно, хто на що здатний… Хто який талант має… Це — з одного боку. А з іншого? Що було б, коли б люди знали тільки слова “хочу” і не знали “треба”? Якщо треба для всіх людей, для країни, то можна і забути про “хочу”. Ось у чому вся штука!
— Ой, не говоріть багато, а то час іде! — не на жарт захвилювався Ваня. — Відробляй швидше все назад! — знову струснув сріблястого за плече.
— Уже, — коротко кинув Ерпід.
— Що — вже? — хвилювався Ваня.
— Відробив. Нікого не треба лікувати. Всі здорові, голови не болять, хвороби нема. Все нормально у вашому розумінні, земному. Відправляйте всіх додому. Епідемії нема. На ці жарти з корабля мені не давали дозволу. Це я сам… І більше не буду… — навіть здалося, що Ерпід шморгнув носом, як хлопчик, що завинив.
Вантажна машина зупинилася якраз біля контори колгоспу. З буди було видно, що біля ґанку з одного боку стоїть міліцейська машина з довгою антеною-штирем, а з іншого — машина “швидкої допомоги” майже з такою ж антеною.
Знімали Ерпідів на землю, а в сріблястого вже мигали лампочки, ворушилися антени. Виходив, мабуть, на зв’язок з кораблем.
З контори вийшли всі, хто там був: подивитися на Ваню, на роботів, послухати, як вони лопочуть по-нашому.
— А ти заходь у мій кабінет, — сказав Вані голова колгоспу Трохим Іванович. — З тобою хочуть поговорити… І ви заходьте, — показав він на дядька Миколу і на дядька Митю.
— Зараз, одну хвилинку! Ерпід повинен дещо сказати, — попросився Ваня.
— Але Ерпід усе ще моргав і мовчав, а потім і в жовтого була блимнула лампочка. Тим часом натовп на вулиці ріс і ріс. Сходилися дорослі, забувши про всі справи, збігалися діти, чутка про Ерпідів рознеслася по Березівці з швидкістю блискавки.
— Старт о дванадцятій годині нуль одній хвилині десять секунд рівно, — сказав урешті сріблястий. — До відключення зовнішніх подразників залишилося сорок хвилин і тридцять секунд. З вашого дозволу я запишу цих людей.
Ваня швидко глянув на голову колгоспу, чи не буде він заперечувати, і махнув рукою: “Давай!”
Тітки, які стояли півколом біля Ерпідів, почали причепурюватися, поправляти на головах хустки, а малим утирати носи і підтягувати штанці. Достоту приїхав фотограф з районного комбінату побутових послуг робити знімки.
У кабінеті голови біля вікна сиділа завідуюча санепідемстанцією, а за столом — чорнявий, мов циган, старший лейтенант міліції з телефонною трубкою в руках.
— По порядку, коротко і головне, решту — потім, — сказав він Вані.
— Ага, я коротко, — сказав Ваня, — А то через сорок хвилин Ерпіди відключаються…
Почав з метеорита: як знайшов у лісі дивний камінь, як якась сила притягувала до нього, вела саме в тому напрямку. Як той камінь розколовся і з-поміж половинок шкаралупи виліз Ерпід-один. Як поїхали шукати другого Ерпіда, бо той не виходив на зв’язок, і як зустріли Таньку з Ерпідом-два… Подумати тільки: водила його, як цуценя на мотузці! Як потім відшукали ведмедя, вмовили його вернутися в звіринець… Як зуміли втекти від столичної міліції…
Старший лейтенант умів робити декілька справ відразу. Він і слухав Ваню, весь час підтакував і, набираючи номери на телефоні, комусь говорив: “Відбій… Відбій!” Навіть з двору викликав міліціонера з машини і йому наказав передати по рації, кому слід: “Відбій!” Потім і в лікарню телефонував, щоб усіх так званих хворих з Березівки і Клинців виписали і, не гаючи ні хвилини, доставили в контору колгоспу. Правда, завідуюча санепідемстанцією спробувала заперечити: “Ще ж нічого детально не відомо! Ще ж не обслідували їх, не взяли всіх аналізів! А раптом хтось з них справді хворий?” На це товариш старший лейтенант сказав: “Правильно, серед населення слід вести профілактичну роботу, проводити обстеження. В звичайному порядку, а з сиренами не гасайте, не нервуйте людей”.
І був ще телефонний дзвінок у кабінет голови — чи з райцентру, чи з самого Мінська. Старший лейтенант спочатку слухав мовчки, а потім те-се перепитав і навіть почав усміхатися:
— Ну-у?! Направила міліцію зовсім у інший бік? Ну і Танька… Коротше, ну й ну… Ага, вони самі вернулися. Тільки що… Біля мене він, у кабінеті голови, — лейтенант коротко зиркнув на Ваню, і йому довелося опустити очі, - Розповідає про свої пригоди… і про цього, що з неба спустився. Двоє спустилися, обидва тут! Нічого особливого вони не накоїли, на сполох бити не треба… Ніс куди не треба не совали, ні! Так що і у вас оголошуйте відбій, товаришу майор. Ага, розберемося самі, не потрібно ніякої комісії. Епідемія? Нема ніякої епідемії, просто непорозуміння було… Академія наук зацікавилася? Пізно, через півгодини в них відліт. Ага, і вам усього доброго!
І поклав трубку старший лейтенант, відкинувшись на спинку крісла. Надув щоки, мов хлопчисько, і гучно видихнув повітря. Поклав руки на стіл, пограв пальцями, мов по клавішах піаніно. І всі вловили, що він вистукує мотив: “Ми рождены, чтоб сказку сделать былью…” А очі його були веселі, обличчя світилося від полегшення.
— Вам смішки? — не витримала, підвелася з місця завідуюча санепідемстанцією. — А я змушена ізолювати цих ваших опудал городніх! Треба перевірити, може, вони доставили на собі яких заразних мікробів. У них, можливо, ці мікроби нічого поганого не роблять, а у нас, у нових для них умовах, стануть катастрофічно розмножуватись. Вибух, спалах інфекції!
— А як тепер відрізниш, їхні це мікроби чи наші? На лобі ж у них не написано! Ха-ха… — про всяк випадок реготнув голова колгоспу.
— Ми розберемося! — не вгадала тітка в білому.
— А хіба ви не читали, шановна товаришко, що всі наші космічні апарати і вимпели, які закидаються на інші планети, проходять ретельну стерилізацію і дезинфекцію? Щоб не занести, значить, нічого такого туди… — цілком серйозно сказав старший лейтенант. — То невже ж можна допустити, що інопланетяни дурніші від нас і не зробили так само? Якщо змогли прилетіти до нас з іншої планетної системи, не з сонячної, то таку дрібницю, як стерильність, вони передбачили.
Потім старший лейтенант задав декілька питань дядькові Миколі та шоферу дядькові Миті, які досі мовчки, з шапками в руках, топталися біля дверей. І дозволив їм іти.
— Усе, товариші! Підемо до роботів! — підвівся він з-за столу.
— Як все?! — обурився Трохим Іванович. — Через них така буча в колгоспі зчинилась, а я повинен мовчати? Та я їм таке скажу, таке… — голова навіть кулаком потряс.
— От-от, треба сказати! І ви обов’язково скажіть! — погодився старший лейтенант.
Вулиця зустріла Ваню вибухом реготу. Ерпідів не було видно, довкола них щільно стояв натовп. Але якось люди розступилися, і з висоти ґанку Ваня зауважив, що діти водять сріблястого за ручки, як малого хлопчика.
— Ерпіде, скажи: Пилип до липи прилип! — пронизливо кричав хлопчачий голос, щоб пересилити сміх і гомін.
І стало тихо…
— Пили б, дали, б прилип, — відказав Ерпід-один і відразу поцікавився: — А що це за напій “прилип”?
Люди так і покотилися від сміху.
— Хай скаже: йшов кнур з кнуренятами! Про кнура хай скаже! — підскакувала за спинами дорослих цибата дівчинка, чимось схожа на Таню.
Але Ерпід мовчав, бо на нього з усіх боків посипалися інші прохання і питання:
— Скажи вашою мовою що-небудь!
— А у вас школи є?
— У ваших людей такі ж органи, як у нас?
— Скажи, вам наша земля сподобалася? Ваня рішуче проліз у середину натовпу:
— Тихо, будь ласка! Всім — тихо-о!!! В Ерпідів залишилося зовсім мало часу! Трохим Іванович хоче промову сказати їм на дорогу! Щоб записали!
Люди стали замовкати і розступатися, утворився прохід до самого ґанку. І в тиші почувся голос Ерпіда-один:
- Іван Олексійович Гордій! До відключення залишилося вісім хвилин сорок сім секунд… І я теж хочу сказати на прощання про мову. Ваша мова нам дуже сподобалася… Я став набагато краще говорити вашою мовою, хоч у мене в голові нема ні шариків, ні роликів, нема і кленок… (по натовпу прокотився легкий сміх)… Ваша Земля також нам сподобалася. Ми намотали собі на ніс, зарубали собі на лобі і тепер уже добре знаємо: не треба в просо пхати ніс, їсти три пуди березової каші, щоб тримати за пазухою не камінь, а яєчка та ще й облуплені (сміх уже проривався вибухами, але всі стримували один одного, затискали собі роти, щоб почути все)… Треба більше чухати потилиці та не водити один одного за ніс довкола пальця, товкти в ступі чисту воду, а не горох з капустою. Всі мухи в носі треба розсипати дрібніше маку… (вибух реготу)… Я знаю, що ви народ веселий і часто кричите “ха-ха-ха!”, як казав мій знайомий ведмідь Мишко… Може, я чого не дочув, не зрозумів на Землі, то вибачайте: ведмідь по вухах походив. Я ще не геть старий, коли пришлють знову до вас, то буду все знати, як вівця… До побачення! Я набрав у рот води…
— Трохим Іванович! Він закінчив, швидше говоріть! — сказав Ваня.
— П’ять хвилин і чотири секунди залишилося, — безпристрасно зазначив сріблястий. — Стежте за зеленою лампочкою. Згасне — я відключився. Відходьте всі на десять метрів.
— Так ось, товариші, - почав врешті Трохим Іванович. — І ви, котрих прислали до нас… Записуйте, що буду казати. Це добре, що нашу мову вивчаєте… Запам’ятайте ще дві наші народні приказки: як гукнеш, так і відгукнеться, і іншу: не копай іншому ями, бо сам упадеш… За те, що ви тут нам наробили анархії та на людей почали впливати по-своєму, ми могли б вас затримати. Але ж ви роботи, ви неживі. Ви робили тільки те, що вклали вам у електроніку ті… - Трохим Іванович підняв угору вказівний палець і багатозначно помовчав. — Але ми пускаємо вас сьогодні: летіть, доповідайте своїм людям, що і як тут робиться і як зустріли вас. Треба ж, щоб хтось вашим таке сказав… А з усього видно, що ваші люди головасті. Тільки хотілося б, щоб мізки в них були не набакир. Вони довели, що можуть на відстані впливати на мозок наших людей. Та добре, якщо в кращий бік, а якщо в поганий? Може, вам взагалі захочеться підпорядкувати нас собі та керувати нами, мов рабами? Так ось, я рішуче вам кажу… І кожний, хто тут стоїть, підтвердить: на такі контакти ми з вами не підемо. Не потрібні нам такі контакти! Тисячі літ жили люди без вас і ще проживуть мільйони. Тільки не заважайте нам, не робіть шкоди! Якщо ж прилетите з такими намірами, то орбіта навколоземна вас не врятує, ми знайдемо, чим вас звідти викурити. У нас ще і така приказка є, запишіть і цю: хто до нас прийде з мечем, від меча і загине… Передайте своїм пуголовкам, що ми не хочемо таких конфліктів… З багатьох…
— Трохим Іванович! Згасла зелена лампочка! Відключився! — прокричав Ваня.
— Хай гасне. А я все одно докажу до кінця. Так-от: з багатьох питань ми могли б мати контакт з інопланетянами. Тільки не з військових. Ми люди мирні і хочемо жити в мирі з усіма. Так і скажіть там… Ось так… І на цьому все, можете летіти.
Голова колгоспу повів долонею по лобі і почав відступати до ґанку. І всі люди почали розступатися в боки.
- Іване Олексійовичу, — поважно крикнув до Вані якийсь сухенький дідок. — Мо’ годі відступати? Мо’ не зашкодить уже?
— На десять метрів, не менш! — прокричав Ваня в один бік, у інший. Наче сам щось знав про це чи був присутній коли при старті Ерпідів. — Дядьку Миколо і дядьку Митю! Поставте, будь ласка, Ерпідів якраз посеред вулиці.
Знайомі дядьки вийшли з натовпу і трохи переставили Ершдів. І швидко відсмикнули руки.
— Ого! А вони вже гарячі!
— Товариші! — крикнув старший лейтенант міліції. — Ми не знаємо, на чому вони працюють, на якій енергії. Можливо, атомна і вони випускають шкідливе випромінювання! Прохання взагалі розійтися по домівках!
Але мало хто зважив на такий страх, ніби роздумували.
Розпорядився і Трохим Іванович:
— Усі, хто живе поблизу! Підготуйте відра з водою, з піском! Невідомо, яка тут буде температура, щоб пожежа не виникла… Шофери! Відженіть машини якнайдалі! А то вибухнуть бензобаки!
Це було зрозуміліше. Відразу виникла метушня, доки люди робили те, що говорили голова і старший лейтенант. Відійшли від Ерпідів ще далі, дехто сховався від можливого випромінювання. Але як? Сміх та й годі: хто за ворота, хто за пліт. І визирали звідти, стежили за Ерпідами. А ті стояли серед вулиці непорушно, відстань поміж ними була щонайбільше півтора метра. Ніхто не знав, як їх ставити, про це сріблястий нічого перед відключенням не говорив.
Бац! — у Ерпіда-один відлетіли в боки ручки і ніжки. Бац! — попадали в пісок руки та ноги другого Ерпіда.
— Ах! — перелякано крикнула якась тітка. А друга залементувала на всю вулицю:
— Ба-аби-и-и! Корови ідуть! Не пускайте сюди корів, а то ще в молоко промені оті вскочать! Або бабахне, на шмаття корів порозриває.
— Що робити, Іване Олексійовичу — закричали до Вані жінки, ніби він тут був головним консультантом з ерпідно-космічних справ.
— Товариші! Не треба панікувати! Про атомну енергію мені Ерпід нічого не говорив. Я весь час був з ним, і я себе добре почуваю! Якби було таке випромінювання, то він би не кликав мене до себе! А корови нехай ідуть… Дивіться тільки, щоб не перекинули Ерпідів! До старту ще досить часу!
Сказав “дивіться”, а сам перший кинувся на оборону Ерпідів. Став спиною до них, обличчям до корів, широко розвів руки. А ті підходили і проходили повз них поважно, чхати вони хотіли на всі космічні справи. Вони були корови, мали нести людям молоко. Деякі з корів запитально мукали, не впізнаючи свого двору: надто ж багато юрмилося тут людей.
Коли корови розбрелися по дворах, Ваня озирнувся на Ерпідів — а антен у них уже і нема! Тільки малесенькі горбинки-мітки на головах. Може, скинули, як олені роги скидають чи як самі тільки що повідкидали руки та ноги? Ні… Нічого подібного до антен не валялося. Втягнули їх усередину, напевно.
“Ой, горить, мабуть!” — “Ні, це пара пішла!” — “Дивіться, червоніти почали!” — закричали відразу декілька голосів. Хто досі не сховався за ворота, той захотів це зробити зараз. Один Ваня стояв ближче від усіх до Ерпідів, він і сам не знав чому. Чи додалося йому хоробрості (може, сріблястий наостанку так вплинув на нього?), чи був так впевнений, що нічого страшного з ним не станеться?
Червоніти стали Ерпіди відразу в кількох місцях: там, де з’єднувалася голова з тулубом, по лінії шиї, і в різних місцях тулуба і голови — плямами. Центри червоних плям усе більш ясніли, жевріли, розпалювалися, стали яскраві, мов іскри. І раптом з центру тих плям засвистіли, закучерявилися струмені пари чи диму. А вслід почалося і справжнє виверження, ніби відкрилися невидимі досі жерла вулканчиків. Бурхливо, з піною-шумом, з бульбашками, почало випливати щось подібне до лави. Вогняно-рідка, але і трохи в’язка маса розповзалася патьоками по головах, по тулубах. Патьоки збільшувалися, з’єднувалися в місцях з’єднань, здувалися рубці-валики, але потім згладжувалися, а бульбашки лопалися. Вогняні панцири Ерпідів на очах вирівнювалися, і вже не роботи стояли посеред вулиці, а якісь вогнисто-червоні “огірки”.
І поки червоність не блякла, вершечки цих “огірків” витягувалися, тоншали, загострювалися, ніби невидима рука гончара надавала їм такої форми. І врешті всі побачили: не Ерпіди стоять серед вулиці, а справжні ракети, навіть невеликі крила-стабілізатори є. Яскравість ракет поступово згасала, вони стали густо-червоними, потім вишневими і темно-вишневими. Зрештою зовсім потемніли. Тільки сюди-туди їхніми боками пробігали іскри, спалахували зеленувато-фосфоричні смужки. Врешті і вони згасли.
І якесь розчароване зітхання, ніби порив вітру, пробігло крізь натовп. Думали, що ці диваки будуть витягуватися невпинно — і раптом звичайні, тільки маленького розміру ракети. А хіба ж ракети диво? їх кожний бачив або на параді, або в телевізорі, притім — різних розмірів.
Увага людей розсіювалася, напруження спадало.
Подекуди стиха почалися балачки…
І раптом гомін вибухнув з новою силою. Побачили, що з гравійового шляху повернула у вулицю і помчала сюди, в бік контори, машина-рафик — “швидка допомога”. З гавканням летіли наввипередки з машиною два собаки — Ванин Жучок і ще чийсь рябий.
Голова колгоспу зійшов з ґанку, ступив назустріч і закрутив правою рукою в повітрі так, ніби показував шоферу, куди підрулювати, і підняв врешті руку — “Стоп!”. Першими побігли до машини Ваня, Трохим Іванович, завідуюча санепідемстанцією і старший лейтенант. З кабіни “рафика” зіскочила жінка в такому ж білому халаті, як і завідуюча, “халати” зійшлися і про щось швидко-швидко заговорили, вимахуючи руками. А з Днілих дверцят зіскочив Льоня — не Льоня, а якийсь блідий юнак, половина його чуприни була зовсім біла. Ваня все-таки впізнав його і відразу повис на шиї, захвицав у повітрі ногами. А голова колгоспу обіймав уже Ваниного батька — Олексія Гордійовича. Тракториста передавали з рук у руки, вітали, штурхали в плечі, плескали по спині. Потім поволі з машини вилізла мама, і Ваня відразу вткнувся їй обличчям у груди і заплакав.
— Тихо, дурненький, тихо! — заспокоювала Ганна Макарівна. — Все ж добре скінчилося!
А Ваня і сам не знав, що з ним сталося: мабуть, нерви, які були весь час напружені, не витримали. Потім вийшов Олег Максимович, але відразу повернувся обличчям до дверей, подав комусь руку. Не комусь! Діду Гордію подав, Подвійному Гордію. І стали спинами до машини… Вчитель усміхнувся стримано, всім подавав руку, хто підходив, навіть Вані — як дорослому. І дід Гордій вітався з людьми і збентежено не то всміхався, не то плакав — часто змахував сльози з очей. Ваня по черзі обійняв батька, діда. А Жучок плутався під ногами і підскакував, щоб лизнути своїх у руки.
— Ой, починається! — почувся чийсь сполоханий голос.
І всі миттю знов розступилися, розбіглися, утворюючи широчезне коло, відтягуючи з собою і тих, хто приїхав на “швидкій допомозі”.
— Льоню! Це вони винні в усьому! Космічні роботи! Я розповім, які вони були… Я такого тобі розповім! Ось цей, що ближче до нас, був Ерпідом-один! Тату! Діду! Мамо! Вони відлітають уже і все чисто відробили назад! — збуджено шепотів Ваня, посмикуючи то батька, то маму, то діда за руки.
А з-під ракет уже потужно валували гази і дим. Потім під першою загуркотіло-чмихнуло так, аж віялом полетіли вогонь, пил, дим, знялося опале листя. Ж-ж-ж-жах!!! — злетів перший Ерпід. Ж-ж-ж-жах!!! — злетів другий.
Поки, відвернувшись, протирали очі, Ерпіди були вже високо — ніби хто піднімав на небо два величезні бенгальські вогні…
Діти кинулися в центр кола, де стояли Ерпіди. Кожний хотів першим схопити сувенір — руку чи ногу Ерпіда. Але побачили там і щось більш громіздке: дві пари закурених, обплавлених гусениць, ніби дві пари калош, забутих біля космічного порога.
— Ану, нічого не брати! Це все в шкільний музей піде! — закричав Ваня.
— Правильно! — підтримав його Олег Максимович і попростував до “сувенірів”.
У Клинці всіх Гордіїв і собаку Жучка віз на “газику” сам голова колгоспу. І всю дорогу тільки і розмов було, що про Ерпідів та про те, що накоїлося через них. Дід Гордій сказав, що знайшов нарешті місце, де наспіх поховали загиблих під час оточення партизанів. І Трохим Іванович пообіцяв: у найближчі дні дасть транспорт і людей, щоб перенести прах героїв у братську могилу біля сільради. А до наступної річниці Перемоги буде встановлений на могилі новий, кращий пам’ятник.
Ваня сказав і про Ерпіда-три, який десь плаває в океані, вивчає, що робиться під водою. Погадали, чи виплив він і відлетів на корабель, як і Ерпіди перший і другий, чи досі ще плаває. У Вані в голові крутилося: “Все чисто відробив назад… Все чисто відробив…” І бачив він, що не все чисто відроблено: Льоня так і залишився сивий, як дід. Трохим Іванович ніби вловив думки Вані, бо запитав у Льоні:
— Так що, кажуть, ти здорово шпрехав на всіх іноземних мовах? А як тепер? А то казали, що ніякої користі для землян не мав їх візит… Як буде по-французьки “До побачення!”?
— Оревуар, — сказав Льоня, посміхнувшись. — А ще “мерсі” запам’ятав і “бонжур”… Те, що до Ерпідів знав, і ні слова більше.
— Ха-ха… А по-китайськи чи по-японськи що-небудь можеш? — цікавився голова.
— Ні бум-бум.
— Ось тобі і користь від їхнього візиту. Одна шкода… — зітхнув голова.
— Чому? Я хоч раз добре виспався за всю весну, літо і осінь, — без усмішки сказав Олексій Гордійович.
— А я всіх доярок млинцями пригостила, — всміхнулася Ганна Макарівна.
— Скажіть, а з вами в лікарні не було Петі Голобородька? — запитав Ваня про те, що весь час чомусь тривожило його.
— Ні, не було, — відказала мама.
— Не було, — підтвердив тато.
— Мене останнього схопили, завезли. Одного, без Петі, - сказав дід.
- І-і-і-іх… — перелякано протягнув Ваня. — Трохиме Івановичу, швидше до Голобородьків газуйте! Ми як були в лісі з Ерпідом, так він натякнув, що і Петі голову заморочив, щоб нам не заважав. То чи відробив хоч назад?
Пролетіли вулицею Клинців швидко, проскочили повз хату Гордіїв і зупинилися біля двору Голобородьків. А в них і паркан від вулиці, і ворота високі та щільні — нічого не побачиш, що в дворі робиться.
А коли відчинили ворота, то побачили: по всьому двору на мішках, на покривалах, на дошках, на дровах, на лавці під парканом, на перевернутому цебрі лежать запчастини до легкової машини. А може, просто частини? Бо від їхнього “Москвича” залишилася тільки певна частина кузова, колеса й ті були під плотом.
Поміж розкладеним залізяччям ходив голий до пояса Голобородько-старший і згадував усіх чортів. Сам уже весь у мазуті.
— Що це ти порозкладав, як на просушування чи на базар? Ха-ха… — поцікавився голова.
— Капітальний ремонт? — запитав і Олексій Гордійович.
— Який ремонт? Це ж мій бовдур накоїв. Приходжу з роботи, а він з ніг валиться від утоми, хвалиться: “Татку, глянь, скільки я знайшов запчастин!” Розумієш — знайшов сокиру під лавкою… Свого “Москвича”… Власного! Справного!.. Розібрав на запчастини!
— Сам усе зробив? — здивувалися мама, тато і дід.
— А де зараз Петя? — запитав Ваня.
— До хати відніс, поклав. Спить, як непритомний, — відповів Голобородько-старший, — І ось… від якогось старого “ЗІЛа” порвану покришку прикотив. Може, надірвався, дурень… Не знаю, що й думати… І в кого він вдався такий скнара? Якісь ночви з лісу притяг. На вигляд ніби відлиті з каменю, а легкі. Думаю під ночви поросят пристосувати, не пропадать же добру. А ось навіщо покришка стара, хлам цей?
— Невже сам розібрав? — повторив те, що цікавило всіх, і голова колгоспу.
І він, і дід, і мама, і тато ходили поміж розкладених деталей і тільки плечима здвигали. Біс його знає, скільки треба докласти зусиль, щоб все розібрати, порозтягати, розкласти.
Жучок понюхав колесо біля плоту і задер на нього ногу.
— Не знаю… Може, яка нечиста сила помагала, — розводив руками Голобородько-старший.
— Якщо ніхто не допомагав, то надірвався хлопець, не інакше, — сказала Ганна Макарівна.
Олексій Гордійович рішуче скинув піджак, закачав рукави сорочки.
— Давай допоможу, бо зазимуєш… Лампа є переносна? На всю ніч роботи вистачить.
Мати покликала Ваню, Льоню і діда з собою і пішла на вулицю. Дома чекало своє недоглянуте господарство.
Ваня з Жучком виходив останній: хвірточка за ним з репінням зачинилася. І, видно, почув це репіння Голобородьків півень, сприйняв за кукурікання якогось невмільця. І загорлав сам — різко й хрипко, буцім передражнював усіх півнів на світі. Кричав і нікого не боявся: на своєму смітнику і він був господар.
Ішов Ваня і думав: чи відробив те, що накоїв з Петьком, Ерпід-один? Чи встиг? Гадай тепер, чи завжди Петя був рвачем, чи це робот зробив його таким — заразив якимось хапужним вірусом?
Коли Ерпід-один наслав на нього таку хворобу, то чи заразна вона? Чи почне перекидатися на інших дітей та дорослих?
З такою хворобою треба боротися. Але як?
Тут і кінець прийшов нашій правдивій повісті. Тільки хочеться сказати ще ось про що. Якщо ви і надумаєте заїхати в Березівську школу, поцікавитися їхнім незвичайним музеєм, то не запитуйте в юних екскурсоводів, де поділися ще одна пара рук і ніг роботів та друга пара гусениць. Багато буває у музеї відвідувачів, різних делегацій, навіть із зарубіжних країн. І язик уже заболів у юних екскурсоводів пояснювати кожному, де тепер ті космічні деталі.
Так-от, я й повідомляю тут — усім! усім! Забрали ті “запчастини” Ерпідів учені із столичного науково-дослідного інституту. Навіть Голобородькову половинку панцира викупили і забрали з собою. Вчені і є вчені, будуть досліджувати ті космічні “деталі” і чухати потилиці, розгадувати, з чого зроблені, чи є на землі такі хімічні елементи. А та половинка, що лежить у центральній вітрині зліва, без підпису, — Вані, Ваня Гордій приніс її з лісу. І не захотів, щоб підписували, чий це дарунок.