Пасажир на борту. Здається, все йде як належить, але капітан нервує.
— Потурають тут всяким, — буркає він, — зупиняйся заради однієї людини!..
В реєстрі ця зупинка називається “Тиха планета”, і ще жодного разу за останні шість років він не приймав тут більше одного-двох пасажирів. Однак і ті здебільшого якісь дивні.
Він стоїть у рубці й мовчки дивиться, як штурман з третім помічником метушаться біля дисплея. Вони коректують маршрут. Обидва молоді, їм дуже подобається працювати з новою блискучою апаратурою. На екрані повільно рухається голуба цятка, це — їхній корабель “Герої Венери”. Великий корабель — тільки пасажирів на борту близько трьохсот, і у кожного свої термінові справи. “А скільки вантажу, а всього іншого… і — на тобі-заради однієї людини завертай на “Тиху планету”!” — капітан невдоволено морщиться.
Це його останній рейс по трансгалактичному кільцю, а потім — прощавай, великий космос. Може, тому він сьогодні не в настрої.
Спалахує зелене табло: на зв’язку медичний відсік.
— Здоровий! — це голос корабельного лікаря. — Всі дані в нормі.
На екрані телемонітора обличчя нового пасажира. Блідий, високий, з безкровними губами, але в його очах повно прихованого болю і одержимості.
— Добридень! — тихо промовляє пасажир.
Капітанові здається, що пасажир знаходиться на крайній межі терпіння.
“Так і знав, — думає він, — усі вони схожі один на одного на цій “Тихій”.
— Добридень, — доброзичливо промовляє він, — пройдіть до сорок третього відсіку, там ви зможете відпочити.
— Я проведу його, — поквапливо каже лікар.
Це його хобі — турбота про пасажирів “Тихої”. Можливо, він хоче щось написати про них. Якщо так, то йому весь час не щастить. Їх ще нікому не вдалося розговорити.
— Проведіть, авжеж, проведіть, — погоджується капітан і поринає в свої капітанські клопоти.
З рубки він виходить аж десь за півтори години. Високий, засмаглий, з сивими скронями, капітан самотньо обходить корабель. Адже це його останній політ…
У пішохідній галереї, що веде з сорок третього відсіку, капітан бачить жінку, яка з пересторогою відходить назад. Хоча килим приглушує кроки, вона все-таки рухається навшпиньки, тонкою рукою притримуючись за переборку.
— Що з вами? — басить капітан просто в маленьке рожеве вухо.
Жінка скрикує, блідне.
— Що з вами? — знову, але вже стурбовано питає капітан і, знічено озирнувшись, підхоплює падаючу жінку й несе її до сорок третього відсіку. Потім, збагнувши, що вона знепритомніла, він повертає до медпункту. Після ін’єкції віталламексу до неї повертається свідомість.
— Що з вами? — вже автоматично промовляє капітан.
Мабуть, віталламекс діє несподівано сильно, бо жінка одразу переходить у наступ:
— А! Що з вами? — агресивно зводить вона смоляні брови.
— Заспокойтеся, — радить лікар.
— Я спокійна! — У жінки такий вигляд, начебто вона, склавши валізи, зараз вийде з корабля прямісінько у порожнечу і піде пішки до самої Землі. — А ось ви… ви… — вона раптом закриває обличчя руками і схлипує, — навіщо ви підсунули мені цього божевільного?
— Якого божевільного? — дивується капітан.
— Ну, цього, який тільки-но з’явився на кораблі…
— Новий пасажир, чи що?
Жінка мовчки кивнула головою, показуючи всім своїм виглядом, що говорити вона більше не в змозі. Однак тут же довірливо схиляється до капітана.
— Адже ви знаєте, в сорок третьому летять геологи з Регініллуса першого, — жінка усміхається і поправляє зачіску, — такі, знаєте, славні хлоп’ята. Компанія у них велика, в трьох чи чотирьох відсіках, от вони й пішли.
— Куди ж вони могли піти з корабля? — з підозрою питає капітан.
— З корабля?! — лякається жінка, а потім сміється і махає рукою. — Ні, що ви! Вони пішли в тридцятий відсік. Певно вирішили зібратися разом. Я саме лишилась одна, коли увійшов цей… — жінка здригнулася і озирнулась, — я одразу помітила, що він якийсь… ну, такий дивний, — пошепки заговорила вона, — зайшов, знаєте, тихо-тихо, нібито у нього замість голови чаша, по вінця наповнена якоюсь цінною рідиною і він боїться розхлюпати бодай краплину. Так ходять люди, що страждають від нестерпного головного болю… я на собі це спробувала, — зненацька ослаблим голосом промовила вона і потерла пальчиками скроні, — або, котрі… “з привітом”, — вона покрутила пальцем біля скронь. — Отже, увійшов тихо-тихо і сів нерухомо. Завмер, мов статуя. Не привітався, не поцікавився, як моє ім’я, звідки їду…
— А звідки ви їдете? — втомлено спитав капітан.
— Я з п’ятсот сьомої експедиції, кухар-програміст. Ось бачите! А він навіть не спитав… Але не це головне. Так він сидів і сидів. Я кілька разів озивалася до нього, — жінка набрала ображеного вигляду, — але він мовчав. Тоді я запропонувала йому зіграти в кубічне доміно…
— І що?
— Що?! Та він глянув на мене такими очима… Такими! Мені здалось, що він уб’є мене. Вб’є або… або зробить щось жахливе. От коли він так подивився на мене, я більше до нього не підходила. Сіла собі в куточку, — у жінки затремтіли губи і голос став зовсім тонким, — книжку якусь взяла… А він, — вона знову нахилилася до капітана, — не здвигнеться! Тиша така, що повітря, здається, почало дзвеніти від напруження. І неспокій якийсь, нудьга! Жах проймає. От я бічком, бічком і вибралася з відсіку. Він навіть не глянув… А в галереї ви мене налякали, — усміхнулася жінка, — правду кажучи, дуже налякали.
Коли вона вийшла, лікар у задумі зітхнув:
— Може, й справді провести додаткове обстеження? — порадився він.
— Марна справа. Пасажир цілком здоровий, повірте мені. Просто йому зараз не до знайомств, — відповів капітан, — для нього зараз головне — до Землі дістатися. Долетіти будь-як. А там поступово прийде до тями. Повірте мені, — знову повторив він і в задумі додав, дивлячись кудись повз лікаря: — Всі вони однакові на цій “Тихій”…
Корабель востаннє здригнувся і завмер. На оглядових екранах з’явився космодром. Будинок космопорту мав зараз сірий і невиразний вигляд. На Землі йшов дощ. Капітанові навіть здалося, що він чує, як лопотять по обшивці корабля косі сильні струмені і плюскотять, стікаючи на бетон. Він провів рукою по панелях керування, підвівся і, не озираючись, увійшов у ліфт. За ним прослідували з документацією штурман і третій помічник. Так бувало вже десятки разів, але сьогодні все було інакше. Розвантаженням займеться перший помічник, пасажирами — другий, а він, капітан, прийде потім, коли все це закінчиться і на кораблі нікого не залишиться. Підніметься в корабель, щоб востаннє пройти всіма його галереями і відсіками, посидіти на прощання в рубці, усвідомити, що це остання посадка, і на самоті пережити трагедію, яку несуть у собі поняття “назавжди” і “вже більше ніколи”.
Пахне дощем. Його аерозольна гострота паморочить голову. Третій помічник, прикрившись від дощу інфокасетою, блискавично метнувся в кар. За ним повільно втиснувся штурман, і тільки капітан стояв і мокнув під дощем, заплющивши очі і звівши обличчя до хмар…
Коли, закінчивши всі формальності, вони вийшли з диспетчерської, дощ трохи ущух, зате вітер посилився.
— Гляньте-но, — зупинившись, штурман вказав на стоянку гравіпланів, — і коли він встиг?
Там, уже вдягнений у тьмяно поблискуюче “оперення”, різко брязкаючи крилами, рухався їхній недавній дивак-пасажир. Він відчинив дверцята гоночного яскраво-жовтого гравіплана і силкувався забратися в середину. Він нагадував капітанові величезного птаха, який прагне чогось і діє за якимись незрозумілими, одному йому властивими інстинктами.
— Та це ж абсурд! — заморгав світлими віями штурман. — Одягти крила — і в гравіплан!
Нарешті пасажир сів у кабіну, трохи пововтузився там, викинув якусь річ, що брязкнула об асфальт, і зачинив дверцята.
— Увага! — пролунав раптом гучний голос. — Увага! Всім пасажирам сховатися в будинку космопорту! Наближається ураган “Валерія”. Всім пасажирам сховатися в будинку космопорту! Штормове попередження. Всі перельоти тимчасово припиняються. Штормове попередження! Увага! Всім пасажирам…
Третій помічник присвиснув, кинувши в бік жовтого гравіплана:
— Йому ж не чути. Кабіна герметична. Побіжу скажу йому.
— Мерщій! — у капітана виникла невиразна підозра, що дивак-пасажир уже знав про ураган, коли сідав у кабіну.
Однак це була лише підозра.
Гравіплан присів, висуваючи з корпуса кулі гравішукачів, завібрував на низькій загрозливій ноті і по гіперболі рвонув угору. Третій помічник, задерши голову, потупцював на місці, потім нахилився і щось підняв із землі. Капітан бачив, як він враз змінився на обличчі і мовчки метнувся до сусіднього глайдера. Це була рятувальна швидкісна машина, обладнана магнітозахватами. Саме вони й робили її горбатою і незграбною. Чути було, як по бетону дзенькнуло щось, і глайдер свічкою звівся в каламутне небо. Коли захеканий штурман підняв обидві червоні металічні деталі, його було не впізнати.
— Це ж… — задихнувся він, — це ж обмежувачі реакторів, — від хвилювання у нього з’явився якийсь незвичайний акцент.
Вони перезирнулися і, не змовляючись, побігли до диспетчерської. По дорозі їх настигла сильна злива. На бетонному полі хижо зазміїлися струмені води. Яскрава блискавка проколола на заході темне небо.
В диспетчерській чоловік похилого віку монотонно повторював біля центрального екрана одні й ті ж слова:
— Гравіаплан С-507! Глайдер ГС-04! Рекомендую негайно йти на зниження. Штормове попередження! Рекомендую негайно йти на зниження!
Напевне, тут одразу помітили зліт двох машин і тепер будь-що силкувалися посадити їх.
— Восьмий рятувальний до старту готовий!
— Дев’ятий рятувальний до старту готовий!
— Десятий… — безперервно надходили рапорти.
— Вони зняли обмежувачі з реакторів, їх уже не догнати, — сказав капітан, підійшовши ближче до диспетчера. Штурман мовчки показав червоні обмежувачі.
— А навіщо їх доганяти? — спокійно мовив літній чоловік. — Ми їх перехопимо.
До диспетчерської докотився важкий розкотистий грім, Тієї ж миті небо розкололося на сліпучо-вогненні тріщинки,
— Тільки б під блискавку не потрапили, — в задумі сказав літній чоловік.
— Увага! Всім рятувальникам — старт! Діяти за основним варіантом, — скомандував він.
Екран тьмяно засинів. Потім з’явилося чітке зображення,
— Дуже добре, — прошепотів чоловік.
— Що ви сказали? — повернувся до нього капітан.
— Я кажу: телекоректори вийшли на задані точки. Тепер блокування цих двох хуліганів — питання часу.
Капітан хотів було заперечити, сказати, що третій помічник зовсім не хуліган, але тільки знизав плечима й сів поряд зі штурманом.
— Я — “Восьмий”. Візуально спостерігаю С-507, — прорвався крізь шум атмосферних перешкод голос рятівника, вмикаю зображення.
Водночас з гуркотом урагану на екрані заклубилися чорні хмари. Серед рваних кубел хмар, підсвічених проблиском сонця, зовсім несподівано виринув яскраво-жовтий гравіплан. Він здавався блискучою стрімкою краплею, що пронизувала атмосферу, набираючи швидкості по бездоганній класичній дузі. Знизу крутою спіраллю підтягувалося до нього кілька рятувальних глайдерів. І все це на лілово-чорному золотавому тлі. Біля екрана захоплено зойкнули: вельми грандіозним було це видовище!
Раптом кадр змінився. Тепер гравіплан був уже внизу.
— Артист! — схвально приклацнув пальцями літній чоловік.
Блідо-зелений глайдер, ощерившись кільцями магнітозахватів, каменем падав на гравіплан. Здавалося, результат двобою вже передрішено. Але в той момент, коли клацнули магнітозахвати і глайдер почав просідати під вагою здобичі, дверцята полоненого гравіплана розчинилися і висмикнули за собою пілота. Тієї ж миті дверці зірвало і вщент розбило об днище глайдера. В мерехтливому світлі блискавок, як на фотографії, застигли на мить хмари, глайдери й постать падаючого.
— Ця людина шукає смерті, — побілілими губами прошепотів літній чоловік.
Наступної миті небо розкололося від громового гуркоту, і несподівано з брязкотом вилетіло скло. До диспетчерської увірвалися краплі дощу і почувся гострий запах озону. Вусебіч розлетілися підхоплені протягом аркуші паперу.
— Дивіться! Дивіться! — крикнув хтось.
Чоловік, що викинувся з гравіплана, аж ніяк не збирався гинути. На його спині розкрилися чорні крила і понесли його просто до узбережжя. Там, на гребені хвиль, розбиваючи їхню сиву, закудлану піну, на тонкій грані між можливим і неможливим, поміж життям і смертю він провадив свою божевільну гру. То прорізаючи на розвороті низькі швидкоплинні хмари, то щільно тулячись до високих хвиль, що збивалися в каламутну піну, він творив нікому не потрібний подвиг. Несподівано близько промайнуло його обличчя. Всіх вразив вираз страдницьки жагучого захвату на його обличчі і повна відсутність страху. Ось він знову знявся вгору, набираючи сили для чергового випаду, і всі збагнули, що до загибелі йому лишається кілька секунд. Він ширяв, не помічаючи, як закручений біля узбережжя рукав виходу несе його на обвиту плющем скелю.
— Квит, — чужим голосом сказав літній чоловік і відвернувся від екрана…
Однак в останню мить якимсь дивом, помітивши загрожуючу небезпеку, зігнувшись у надмірній напрузі, сміливець встиг ухилитися від скелі. Крилом, мов лезом, полоснуло плющ на скелі, і він важкою завісою повалився вниз, оголивши білу кам’яну стіну. Крилатий силует востаннє промайнув на тлі грозового неба і вже більше не з’явився…
Він лежав горілиць під тополею, над якою розкинулась барвиста веселка, і дивився, як спускаються пошарпані ураганом рятівники-глайдери. Ось він ворухнувся, і з тополі, зблискуючи на сонці, посипалися запізнілі дощові краплинки.
“Завдав я хлопцям роботи!” — подумалося йому.
Тихо скрипіли, розчиняючись і зачиняючись, дверці глайдерів. Рятівники наблизилися до лежачого, мовчки обступили його,
— Добридень! — сказав він і засміявся, відкрито і радо.
Проте рятівники стояли і мовчали, дивилися на нього. Він трохи підвівся, спираючись на гнучкі крила, і всі помітили у нього на щоці синець.
— Хлопці! — сказав він, усміхаючись, і всім сподобалася його молода відкрита усмішка. — Все дуже просто: наша експедиція працює на “Тихій” уже сім років. Це дивний, зовсім Особливий світ. Там звуки завмирають, ще не вилетівши з горла співаючих птахів. Там мерзнуть руки, не дивлячись на спеку, і кроки стихають, коли нога ще не торкнеться дороги. Там найсильніші почуття людини перетворюються на порох, наче позаминула трава, і ніхто не відає, що таке кохання. Там нема руху, хоча здається, що люди живуть звичайним життям. Там живуть вічно, проте не знають, потрібно це чи ні. І починає здаватися, що так усюди. Серце стискається від цих думок і пліснявіє душа. Здається, що праця не має сенсу. І навіть шлях до Землі стає вічністю. — Він помовчав трохи і вже зовсім тихо закінчив: — Нехай будуть поламані ноги, нехай не залишиться жодного цілого ребра. Нехай буде дуже боляче, тільки б відчувати біль, свій чи чужий. Тільки б жити… — Він ще помовчав і раптом простодушно усміхнувся: — А про ураган я довідався ще на “Тихій”. Розумієте, без подібного струсу увійти в ритм Землі неможливо. Це наче поріг…
Він підвівся і зазирнув рятівникам у вічі:
— Ви розумієте мене? — глянув і знову засміявся, зрадівши тому, що поставив таке запитання: адже він був на Землі.
Сяяло над головами високе небо. Випаровувалися теплі калюжки води на космодромі. Розвантажувався корабель “Герої Венери”. До нього забетонованим полем прямував капітан, щоб назавжди розпрощатися з молодістю. Поспішали кудись пасажири. На Землі плакали і сміялися, кохали і ненавиділи, вмирали і народжувалися. Людство продовжувало шлях у майбутнє…
Літературний герой може впливати не тільки на хід самої розповіді, а й на поведінку, життя і… страшно вимовити, долю автора. І результати тим сумніші, чим легковажніше автор ставиться до справи…
З повчань людини, яка потерпіла літературну катастрофу
Крупнов у роздумі схилив голову, але потім махнув рукою і рішуче дописав:
“Отже, приїжджай. Я на той час планую закінчити повість. Оціниш. До речі, ти скаржився на нудьгу. Запевняю, тут вона з тебе миттю злетить. Ліс. Річка. Безлюддя. Від сюжетів аж голова тріщить, навіть заважають. Коротше кажучи, “…і божество тут, і натхнення”. Місце для тебе знайдеться. А вечорами на риболовлю чи просто… Словом, приїжджай! Чекаю…”
Крупнов закінчив лист, великими літерами вивів адресу і віддав листоноші, нудьгуючому в чеканні. Раз на тиждень він приїжджав на кордон, привозив газети, книжки, журнали, все, крім листів. Засмиканий міським життям, Крупнов жив тут самотньо, нікому не залишивши адреси. Тільки тепер, закінчуючи роботу і вже, очевидно, бажаючи почути про неї будь-чию думку, він дійшов висновку запросити свого давнього приятеля письменника Михальова. Відверто кажучи, в душі він вважав Михальова нездарою. Та це ж не завадить відпочинкові. Богу — богове, а кесарю… Співставлення слів “кесар Михальов” здалося йому раптом таким несподівано кумедним, що він голосно і самовдоволено реготнув. Листоноша здивовано озирнувся, і Крупнов махнув йому рукою, йди, мовляв, це тебе не стосується.
Поштовий уазик засигналив, здаючи назад, розвернувся, і незабаром зник у заростях соснового бору. Потягло різкою тягучою пріллю з низини, і Крупнов подумав, що тут восени, напевно, рясно всипано груздями, “личаками”, як називав їх його дід.
— Личаки, личаки ви мої, — заспівав Крупнов і увійшов до хати.
Розкидані по столу аркуші рукопису враз остудили його. Кінцівка повісті ніяк не давалася. Виходило якось мляво, непереконливо. Не було простоти, натуральності. Але гарний настрій не зникав, і після недовгих вагань Крупнов сів за стіл і впевнено застрочив на папері. Він знав, що рано чи пізно потрібний стан з’явиться сам собою і все піде як годиться.
— Личаки, личаки ви мої… — стиха промовляв він час від часу.
Вони втратили лік дням і тижням. Давно поскидали спорожнілі, а тому й зайві тепер річмішки. А рівнина, як і раніше, залишалася гладенькою, округлою і безкрайньою. За ними, як радіус до кола горизонту, тягся по сивій від роси траві темний слід. Вони ж усе ще день у день лишалися в центрі окружності, мов прокляті, мов заворожені.
Той, що йшов попереду, довгоногий і впевнений, аж ніяк не здавався втомленим. Він легко відривав від землі вологі, обліплені жовтою кашкою і ковилою чоботи і легко викидав їх вперед, з шумом розсуваючи росяну траву. Плечі не горбилися, голова піднята, і тільки очі виказували втому: вони були білі, порожні. Жилава вузлувата рука вчепилася в ремінь карабіна, що висів за кавалерійським звичаєм стволом униз. Карабін раз у раз сповзав з плеча, бив по стегну. Втома…
Другий, і на зріст нижчий, і статурою невдаліший, аж геть вибився з сил. Очі почервоніли і запалилися, губи запеклися, оточені білою смужкою. Спотикається. Ось-ось упаде. Упав…
— Не можу більше, — видихає він хрипко.
Перший обертається і мовчки жде.
Той, що упав, лається і лютує, отже, сили ще є.
— Не можу більше! — горлає він. — Не можу більше дивитись на цю пику, — тикає він пальцем кудись у небо, потім, озвірівши, вириває пучки трави і жбурляє вгору. — На! На! Ось тобі! — з надривом і образою кричить він.
Трава падає вниз на його волосся, одяг. Жилавий мовчки сідає, обережно кладе карабін на коліна і також задирає голову вгору. Там товстими флюоресцентними лініями викреслені обриси людини. Чоловік сидить за столом і час від часу, відкопилюючи товсту нижню губу, пише щось величезною, наче гора, ручкою на невидимому аркуші паперу. Ось він написав ще рядок. І нараз рівнина зникла.
Вони вже на околиці лісу. Крізь зарості лозняка видніється річка, на березі червоніють цегляні руїни. Двоє здригаються, здивовано озираються. Кожен із них раптом відчув, що коли вони не встигнуть добігти до руїн і сховатися там, то загинуть. Чому? Незрозуміло. Просто знають, що треба бігти, і біжать. Коли вони, захекавшись, вриваються в руїни, довгий уже без карабіна. Чортихаючись, він підбігає до протитанкової гармати. Попелясті кільця волосся лізуть йому в очі, і він відкидає їх рухом голови. Простягає руки. Вимагає снаряд. Його напарник подає снаряди швидко і вміло, мовби робив це впродовж усього життя. Ось він випадково зачепився за камінь і розбив до крові лікоть, але навіть не помічає цього, продовжує роботу. Від лісу, плавно розхитуючись, швидко сунуть якісь дивні високі автомобілі, віддалено нагадуючи танки. Постріл, другий — і машини лопаються, мов мильні бульбашки, лиш неголосний скляний дзвін проноситься по долині і тане. Двоє занепокоєно вдивляються в темніючий ліс і падають на червоний цегляний щебінь. Довгий припалює цигарку. Зовні він спокійний, але руки дрібно тремтять і час від часу нервово сіпається око. Хочеться їсти. Сонце зависло над лісом і більше не рухається. Зупинилася течія річки. Під останнім поривом вітру схилилася та так і застигла трава. Силует, обхопивши голову руками, не кліпаючи дивиться на них. Губи його ворушаться, він щось говорить. Певніше, навіть не говорить, а співає, похитуючись то в один, то в другий бік. Ось вони прислухались. Ніби далекий заобрійний гуркіт грому, до них долинули слова:
— Личаки, личаки ви мої, личаки нетоптанії!
Обидва перезирнулися і раптом приречено і шалено зареготали.
— Ну й сволота, — без обурення сказав він, — прикінчить нас завтра.
Довгий вперше за весь час усміхнувся, невизначено повів плечима і взявся чистити карабін, що з’явився невідомо звідки.
— Кинув би ти його, — порадив балакучий, — літературному герою зовсім ні до чого тягати за собою різний непотріб. Коли знадобиться, все з’явиться само собою. Адже з’явилася гармата. Він потурбується, — нижчий показав головою нагору.
Силует у цей час стягав через голову майку, кинув її на спинку стільця. Взяв банку і почав пити. Розмірено рухався величезний у півнеба кадик.
— П’є, — заздрісно прошепотів балакучий.
— Здається, це молоко, — нараз розхвилювався довгий і навіть відклав карабін.
— Ого, — здивувався нижчий, — заговорив зрештою.
Але той лиш махнув рукою і знову зайнявся карабіном. Силует поставив напівпорожню банку на стіл, попихкуючи цигаркою, ліг.
“Ну, нічого, — думав Крупнов, — залишилося зовсім небагато. Головне, річ виходить добротною. Усі вчинки вмотивовані, характери змальовано досить рельєфно, — він з насолодою затягнувся цигаркою і випустив струмінь диму. — Можливо, дещо зловживав жаргонізмами, ну, це задля більшої вірогідності. Проте деталі — майже тургенєвські. Отже, — підсумував він, — загін розбито. Залишилося тільки двоє. Досить їм уже брести. З сил вибилися, виснажені. Так-так. Досить. Отже, завтра в останньому страшному бою й приймуть вони геройську смерть. Це буде апофеозом. Тією останньою і чистою нотою, на якій урветься повість…
Крупнов повернувся набік. Голосно булькнуло в шлунку недавно випите молоко. Думки текли спокійно і плавно: “А далі лишаться дрібні недоробки. Це однаково, що покрити лаком уже виготовлену і пофарбовану річ… всього лише покрити лаком…” У вікно зазирала синя зірка, піднявшись над ламаною лінією чорного лісу. Порипувала розсохла за літо підлога.
Крупнов спав.
— Спить, — хитнув головою невисокий.
Він роззув черевики і задоволено поворушив брудними пальцями.
— Ти, якщо вже заговорив, то не мовчи, — не вгавав він. — Розкажи про себе. Як звати, се-те.
— Не знаю, — зморщив лоба довгий, — слово честі, не знаю. Одне мені відомо, що стріляти можу добре та майже ніколи не втомлююся.
Нижчий співчутливо похитав головою і сердито сплюнув:
— Ох, і писака! Та коли б я був на його місці, — вказав він на силует, що загорнувся в ковдру, — я б уже… я б уже… — Слухай-но сюди, — зненацька підстрибнув він, — у тебе папір є?
Довгий порився в кишенях і витяг тоненький заяложений записник, до якого було прив’язано недогризок олівця.
— Навіщо? — байдуже спитав він і підняв карабін, перевіряючи на сонці чистоту сяючого ствола.
— Навіщо?! — зловтішно загиготів нижчий, — а зараз побачиш. Якщо він пише про нас, — тицьнув він записником вгору, — то хто заважає нам черкнути кілька слів про цього йолопа? Га? — він багатозначно схилив голову і підняв палець. — Ніхто!
Потім, обережно ступаючи босими ногами по гострих цегляних уламках, поліз нагору.
— Ти куди? — стрепенувся довгий.
— Шукати самоти!
— Та хто ж тобі заважає? — здивувався довгий.
— О! Це делікатне питання, — нижчий, напевне, був уже в полоні задуму. Обличчя його стало напруженим і блідим.
— Давай-давай! — довгий якось одразу повірив у цю вигадку. Він зважив на руці вичищений карабін і без жалю кинув його в траву. Але в руці одразу ж з’явився інший, такий самий.
— Хай тобі чорт, — лайнувся він і ліг, заклавши руки за голову і поклавши карабін поряд. Саме таким був він у повісті Крупнова — людина з карабіном.
Коли він прокинувся, нижчий, уже взутий, стояв поруч і штовхав його в бік.
— Вставай, вставай, я закінчую.
Довгий прокинувся, з цікавістю глянув на нього і неквапно підвівся. Олівець швидко біг по останньому аркушеві.
— Якраз вистачило, — видихнув нижчий. Але перед тим, як поставити крапку, замислився. Потім схопив шматок штукатурки і з розмахом, розкидаючи білими крихтами, щось надряпав на стіні поряд.
— Ось так-то! — задоволено прошепотів він і, зловивши олівець, що теліпався на мотузочку, поставив у записнику останню крапку.
Все потьмяніло, спотворилось, мов у кривому дзеркалі, і зникло.
Михальов з портфелем і авоською, в якій виднілася дюжина пивних пляшок, прямував сільським путівцем.
“Однак, молодець, Володька! — подумав він. — В якому місці влаштувався, хитрун. Тут справді здорово!”
Запах просихаючого під сонцем листя, прозоре і якесь прохолодне “ку-ку” з глибини соковитого підліску — все створювало святковий настрій. Він уже уявляв собі, як постукає до Крупнова, який так знудився за ним, Михальовим, і Крупнов, відчинивши двері, побачить перед собою авоську з заповітними пляшками. Сам же Михальов на цей час сховається за дверима. Михальов реготнув і прискорив ходу. Він уже був тут одного разу, щоправда, давно, років п’ять тому, але дорогу пам’ятав добре. Ось уже видніється стара розбита блискавкою сосна, за нею дорога повертає до галявини, на якій стоїть сторожка. Михальов зупинився, поставив на дорогу портфель і прихилив до нього авоську з пивом. Потім обтер носовою хустинкою обличчя.
Сонце уже добре припікало. Від галявини доносився тонкий, ніжний запах полуниць. Рот наповнився слиною, і Михальов солодко ковтнув, наперед радіючи насолодам, які змалював у листі Крупнов.
“Ніяких змін за п’ять років, — подумав він, — і хатинка така, як була. Так і здається, що ось-ось розчиняться двері і Володька вибіжить на ґанок…”
Додумати він не встиг, бо нараз двері з грюкотом розчинилися. На порозі з’явився невисокий мужичок у величезних розтоптаних черевиках.
— Гей, ти, мерщій! — загорлав він у хату. — Молока, бач йому захотілося.
Він не бачив Михальова, хоча той стояв збоку біля ґанку. На крик з’явився довгий, худий, але широкоплечий чоловік. Однією рукою він тримав ремінь закинутого на плече карабіна, в другій була банка з молоком. Він жадібно випив, обережно поставив її на поріг, обтер білі вуса.
— Ну, нарешті, — зітхнув він з полегшенням, — відстраждали. — І, мружачись на сонце, почав розминати цигарку.
— Не гай часу! — знову закричав невисокий. — Драпака треба давати звідси, поки… — і, побачивши Михальова, завмер.
Обірваний вигляд, зброя, вся обстановка довкола нагадали Михальову найжахливіші епізоди з книжок про боротьбу з бандитизмом.
— Що ви тут робите?! — тонко верескнув він, холодіючи. І не відчуваючи ваги авоськи, замахнувся нею, розуміючи, що втекти вже не встигне.
— Де діли Володьку?! — знову викрикнув він і, не цілячись, запустив пивною в’язкою.
Бризнуло навсебіч зелене пляшкове скло впереміш із хмарою шумовиння. Закляклі було спочатку злочинці опам’яталися і чкурнули в ліс, з тріском ламаючи кущі і залишаючи на гілках клапті одягу. Михальов не побіг за ними. На ослаблих ногах він підійшов до сторожки і штовхнув двері.
Найбільше він боявся побачити зараз в якомусь кутку тіло Крупнова. Але в сторожці нікого не було. Тільки там, де стояло раніше ліжко, світлів на підлозі прямокутник порохняви з круглими слідами від ніжок. Михальов здивовано знизав плечима: він нічого не розумів.
А Крупнов у цей час прокидався. Він солодко, до судоми, потягнувся і розплющив очі. Сонні й несформовані думки повзли ліниво і туго.
“Цікаво, — подумав він, — що це сталося зі стелею?”
Стеля мала палевий, ледь рожевуватий колір. Крупнов усміхнувся, пригадуючи напівзабуту з дитинства “Чарівну табакерку” Одоєвського:
І небо було перламутровим,
Й зірки золотії на нім…
Тут він дещо змінив по-своєму. Сон справді був приємним. Але ж треба колись вставати, роботу за нього ніхто не закінчить. Крупнов знову заплющив очі і розсердився.
“Так. Рахуємо до трьох. Ні, до десяти. І підйом! Як в армії, раз-два, раз-два. А роботу почнемо з опису несподіваної атаки: танки, піхота, спотворені обличчя в рогатих касках, пилюга, смерть… — Крупнов ще раз солодко потягнувся і відкрив очі, — пора!”
Та замість нещільних закіптюжених балок стелі над ним знову розкинулось чисте палевого кольору небо. Це починало дратувати. Він рвучко відкинув ковдру й сів. Навкруг нього червоні цегляні руїни. Сонце наче прилипло в одній точці. Крупнов підвівся і обійшов ліжко. Гострі камінці впивалися в підошви зовсім по-справжньому. Він зробив ще крок і схлипнув від болю, вдарившись об уже потьмянілу снарядну гільзу.
— Але ж цього не може бути! — мало не знепритомнів Крупнов. Його губи по-дитячому ображено затремтіли. — Ні, не може цього бути! — у відчаї крикнув він, уже в деталях пізнаючи і руїни, і ліс, і річку внизу.
Власний голос налякав його, оглушив. Крупнов пригнувся І затамував подих, сподіваючись, що ця мана розсіється, зникне. Та нічого не зникало. Звідусіль повзла німа, тисячорука тиша. І коли зовсім перехопило подих, Крупнов позадкував до ліжка, єдиної частинки звичного світу, упав на нього, озираючись навкруги, і заголосив жахливо і безнадійно.
А від лісу наростав, наближався важкий металевий брязкіт — рухалися танки. Крупнов раптом ясно усвідомив, що це його останні хвилини. На диво, нервова напруга враз спала, і він полегшено зітхнув. Підвівся, пильно вдивляючись у гармату, що стояла біля вікна, і тільки зараз помітив нашвидкуруч надряпаний штукатуркою напис на цегляній стіні:
“Це доведеться зробити тобі самому, хлопче! Щасливо!..”
Він усміхнувся сумно і заспокійливо, наче відчув потиск дружньої руки. Освітлений негріючим нерухомим сонцем, він уже зовсім вільно, не горблячись, зробив крок назустріч наростаючому важкому гуркоту.
Вже смеркалося, коли, тихо постукавши, до кімнати зайшов пенсійного віку маленький дідок. Він старанно витер об килимок ноги, зняв капелюха і струсив з нього сніг.
— Добривечір! Проходьте, сідайте, — сержант кивнув на жорсткий стілець, на якому чітко виднівся інвентарний номер. — Слухаю вас.
Поки відвідувач влаштовувався, сержант кілька разів зиркнув на годинник, відкрив і закрив шухляду в столі і переклав у теці якісь папери.
— Ну, я слухаю вас, — роздратовано повторив він, мовби кажучи: — Ох, оці ще мені пенсіонери, кляузники.
— А ви не кричіть на мене, — образився дідок, — адже я можу й піти.
“А бодай тебе!..” — подумав сержант і доброзичливо усміхнувся:
— Ну, вже одразу й “піти”. Ніхто на вас не кричить. Говоріть! Я слухаю.
— Тож бо, — заспокоївся дідок і знову замовк.
Сержант почав сердито совати шухляди в столі. До кінця робочого дня залишалося всього десять хвилин.
— А ви не нервуйте, — порадив дідок, — це ваш обов’язок: вислухати і вжити заходів.
— Але ж я ніяк не дочекаюся, щоб вас вислухати, — силкуючись бути спокійним, сказав сержант і, відчуваючи, що от-от закричить, розтягнув губи в силуваній усмішці.
Начебто збагнувши його настрій, старий трохи підвівся і округлив вологі очі:
— Я просто не міг зібратися з думками. Не знав, з чого почати. Розумієте, діється щось дивне.
Сержант полегшено закивав головою. Крига скресла.
— Справа в тому, що я працюю… Так, так! Працюю! А ви що думали? — відповів він на недовірливий погляд сержанта. — Я працюю механіком у павільйоні ігрових автоматів. Це в новому парку на околиці міста. Не знаєте? Ну, про нього мало хто знає. Не який там заробіток, зате постійно з людьми. А чого мені ще треба? Автомати старі, звичайно, переважно японські та англійські, але я впродовж десяти років, як свої п’ять пальців… — він розчепірив пальці і помахав рукою в повітрі, — адже до пенсії я на заводі наладчиком працював… — старий ненадовго замислився. — Так от, привернув він мою увагу місяців зо два тому…
— Вибачте, хто “він”? — урвав його сержант.
— Як хто? Хіба я не сказав? — старий вибачливо розвів руками. — Я одразу запримітив цього типа, тільки-но він зайшов. Одягнений дивно, але стерпно. Все, начебто, як належить. А придивишся, так і верне з душі. А очі які? Наче щось недобре у нього на думці… — він похитав головою.
Сержант, скориставшись паузою, спитав:
— Він що, гроші крав з автоматів?
— Ні! З чого ви взяли? — розгубився дідок. — Нічого він не крав. Спокійно поводився. Чемно. Та й у літах уже…
За вікном зовсім стемніло. Чути було, як раз у раз стукали двері і десятки ніг гупотіли до виходу. Робочий день закінчився.
— Ви б коротше, — засовався на стільці сержант. — Що конкретно він вчинив?
— От у тому й дивина, що нічого. Грав тобі, як і всі. Пограв і пішов.
— І все? — спитав сержант.
— Все! — підтвердив відвідувач.
І тоді в очах сержанта промайнув здогад.
— Цей тип приходив і вдруге? — обережно поцікавився він.
— Ну, звичайно! — пожвавішав дідок.
— І знову нічого недозволеного не робив? — уточнив сержант.
— Ні! У тому-то й справа, що ні, — занервував старий, — та що я говорю вам… Ось, погляньте самі, — і він витягнув з-за пазухи паку газет. — Ось, — розгорнув він одну, — бачите?
Коротка кореспонденція сповіщала про те, що в Південно-Китайському морі невідомим підводним човном був торпедований австралійський теплохід, який здійснював рейс Мельбурн — Токіо. Є жертви.
— А от ще! Ще! І ще! — розгортав старий газети перед сержантом.
Зі сторінок дивилися розбиті літаки, покручені гоночні машини, знівечені мотоцикли.
— Що, вам і цього мало?
— Ні, ні, — поквапився з відповіддю сержант, — досить. Цілком досить.
— Ну, нарешті! — зрадів старий. — Я вже думав, не зрозумієте.
— Навпаки. Я все зрозумів, тільки… Знаєте, зараз уже пізно. Додому час. Ви приходьте завтра. Тільки не сюди. Я зараз дам вам адресу, це зовсім недалеко.
— Та ви що?! — обурився старий, здогадавшись, куди хилить сержант. — Хто вам дозволив? Хлопчисько! Молокосос!
— Ну, ви не дуже, — забурмотів сержант, — тихше, тихше, заспокойтеся.
— Заспокойтеся… Будеш тут спокійним, — несподівано вгамувався старий, — я так і думав, що мене за божевільного приймуть. Та тільки в мене все записано. Того дня, коли він прийшов уперше, начебто нічого не сталося. А вранці йду я в крамницю. Чую, баби в черзі говорять: розбився, мовляв… зовсім молодий. Шкода, ще й не жив… Взагалі, ці мотоциклісти — смертники. І так далі. Спершу пустив було повз вуха, та ніби окропом ошпарило. Пригадав, як той тип до автомата наближався. Поклав руки на кермо, а сам аж з лиця спав, мов смерть побачив. Ну, а потім дав газу, і пішов, аж лобом уперся в екран. А коли заіскрило — вліпився, виходить, у щось, — то навіть геть посинів. Не дограв. Кинув і пішов. Так і приходить з того часу. Не часто, а разів два-три на місяць. І завжди перед закриттям. Пограв, голову в плечі і йде собі. А на ранок чекай — то там, то тут хтось уже готовий. Пам’ятаєте випадок на гонках минулого року?
— Пам’ятаю! — сержант зітхнув.
То було найжахливішим враженням його літньої відпустки.
— От і гаразд, що пам’ятаєте. То його робота! Він потім місяць не приходив. Адже він тільки спочатку на мотоциклах та на машинах грав. Потім на літаки потягло та на підводні човни. Я все записував. Записував та по газетах звіряв. Не все, правда, в газетах є. А те, що є, те сходиться. Та хіба повіриш? Чортівня якась! І не пустити його не можна. Все законно. Квиток є — грай. Я вже хитрувати почав. Вчора, приміром, крутився біля “нічного бомбардувальника” — новий автомат у нас. Я повісив табличку “Не працює”. Так душу вимотує, все питає, коли, мовляв, зробиш, — старий замовк і почав збирати зі столу газети. — Піду я. Скоро закривати! А ви тут поміркуйте.
— Так, так! Неодмінно, — машинально кивнув сержант.
Старий дивак вийшов. Сержант посидів ще трохи, усміхаючись і похитуючи головою, і теж вийшов.
Вітер стих. Засніжені дерева чітко вирізьблювалися на тлі сірого зимового неба. Було не холодно, і сержант вирішив пройтися.
— Ну і ну! — подумав він, — Які тільки фантазії не спадуть на думку в похилому віці.
Він уже наближався до свого дому, коли раптом почув над головою шум літака. В уяві виникло холодне металеве тіло літака, що розриває холодну, слизьку імлу; дрімаючі в салоні пасажири; принишклі у напівсні у своєму закутку стюардеси; сонне мріяння приладів у пілотській кабіні, яку заповнює ритмічний шум моторів.
— Тьфу ти, нечистий, — він зупинився серед тихого шелесту сніжинок і тьмяного світла ліхтарів.
Ним заволоділо передчуття надприродного, неминучого лиха. Сміючись над собою і картаючи себе, він звів руку, вихоплюючи з зимової вулиці зелену іскру таксі і, поринаючи в салонні запахи шкіри і бензину, назвав а чи то викрикнув адресу.
Місто плавно і нечутно подалося назустріч своїми темними безлюдними кварталами. Водій, спритний чоловік у потертій шкірянці, покосував на нього і, виплюнувши у прочинене віконце сигарету, взявся міцніше за кермо. Погляд його загострився, і зустрічний вітер загув здивовано і глумливо. Сержант посміхнувся. Певно, це його обличчя змусило водія так їхати і так з вищанням і скреготом загальмувати.
— Щось серйозне, начальнику? — таксист насунув кепочку і зважив на долоні нікельований розвідний ключ.
Його зморщені щоки порожевіли.
— Не знаю поки що. Не певен… — відповів сержант.
Він розрахувався і ступив на засніжений асфальт. Кольнуло в очі холодним синім світлом: “Зал ігрових автоматів”. Жовтий прямокутник скляних дверей приваблював затишком. Сніг під ногами не рипів, повітря було м’яке. Все, що відбувалося, дивувало своїм безглуздям. Сержантові невтримно захотілося повернутися в машину, що завмерла позаду. Він обернувся. У машині спалахнув сірник, освітивши салон зсередини, мов акваріум, і слабо запульсував вогник сигарети.
“Дурниця все це! Пусте!” — навмисне дратуючи себе, подумав сержант.
Він хекнув, обсмикнув кітель, рішуче попрямував до павільйону і, відкинувши миттєвий страх, рвонув на себе двері…
Увійшов до залу саме так, як належить входити на місце події сержанту радянської міліції: твердим кроком, з упевненим поглядом. І одразу став об’єктом уваги двох осіб.
Його недавній відвідувач-дідок очима вказав йому, що та друга людина — це саме той, про кого він говорив. Худий, з запалими щоками суб’єкт у поношеному светрі, що стояв біля автоматів, спіймав той погляд і збагнув, що сержанту відомо все. Казати щось не було потреби. Сержант зробив крок до незнайомця.
— Ваші документи! — зламав він своїм голосом напружену тишу в залі. Він не знав, що робити далі, але відпрацьована система контакту з “порушником” повернула чітке відчуття того, що відбувається.
— Пред’явіть документи! — повторив сержант і, веселіючи від звуку власного голосу, вимогливо простягнув руку.
— Стоп! — спинив його суб’єкт. — Що вам від мене потрібно?
— Здається, я кажу зрозуміло — документи! — гримнув сержант, переходячи в наступ.
— Тьфу-у, який ембріон, — з презирством пирхнув незнайомець, — не буде тобі документів!
Він відвернувся.
— Як не буде? — недовірливо спитав сержант, і на його обличчі промайнув вираз дитячої образи.
Але відповіді не дочекався.
Незнайомець байдуже прямував у протилежний кінець залу.
— Ну, це вже тобі зась! — зовсім не по-міліцейському вигукнув сержант. — Я з тебе їх витрясу!
Він хутко наздогнав незнайомця і, схопивши за гостре худе плече, рвучко повернув до себе.
— Ти все мені викладеш!
Він відчував свою силу, і дії його здавалися йому правомірними. Однак усередині щось шалено опиралося. Як буває уві сні, коли знаєш, що робити того, що робиш, не можна, проте все-таки йдеш і робиш, з жахом чекаючи неминучого. Можливо, ця неприємна протиприродна покірливість незнайомця викликала таке почуття. На мить сержантові здалося, що він не сам приймає і виконує всі рішення, а діє, підкоряючись чужій злій волі. Слухняно підвелося бліде усміхнене обличчя, і сержант почув, очевидно, призначений лише для нього тихий шепіт:
— Що, страшно?
— Дурниці! — крикнув сержант.
— Страшно, любий мій, не заперечуй, — притиснутий рукою сержанта до стіни, незнайомець знову гидко посміхнувся, — може, не встряватимеш у це багно? Поки не пізно, га?
— Встряватиму всюди, якщо вважатиму за потрібне. А тепер викладай, що це за багно і чому не варто в нього встрявати? — сержант зручніше навалився на свого бранця.
— Послухай, адже ти задушиш мене, — незнайомець безпорадно затіпався, — чим вас годують у цій міліції?
— Манною кашею, — огризнувся сержант, однак натиск послабив. — Ну?
— А ти уявляєш собі ситуацію? — спитав худий. Видно було, що йому абсолютно байдуже і до ситуації, і до самого сержанта. В очах у нього стояла нудьга. — Адже ти нікому нічого не доведеш, це по-перше. А по-друге, навіть якщо й доведеш, затримати мене неможливо…
— Так, це вже справді так! — сержант натиснув дужче і в незнайомця щось квакнуло всередині. — Затримати неможливо! — сержантів голос бринів від сарказму.
— Ти неправильно мене зрозумів, — промимрила жертва, — ти пам’ятаєш таку річ — “…є насолода і в бою, і в прірві грізній на краю”?.. Ну, й тому подібне.
— Ближче до справи!
— А це і є справа.
— Ага, виходить, крига скресла? — ввернув сержант свій улюблений вираз. — Ну, так що там з насолодою?
— А нічого! Те, що вона існує, ця насолода, збагнули давно. А ось що вона собою являє у фізіологічному розумінні?.. Ви трохи послабте руку, — несподівано перейшов він на “ви” — мені важко говорити.
Сержант послабив.
— Ну? То що в фізіологічному розумінні?
Він озирнувся на старого, який уважно їх слухав.
“Напевне, вони з однієї установи втекли”, — промайнула у сержанта думка.
Віддихавшись, незнайомець продовжив:
— Ця “насолода” не що інше, як тонкий гребінь стресових взаємодій свідомості з напівсвідомістю, сила і ахіллесова п’ята людини.
Сержанту на мить уявилася голова, з якої стриміла нога з ахіллесовою п’ятою. Голова була схожа на голову начальника, старшого лейтенанта Боєва, і ця нога у форменній сірій шкарпетці перебирала пальцями.
— Гомо сапієнс — це людина розумна, — неправильно зрозумів його ніяковість незнайомець.
Сержанта вразила цілковита невідповідність його останніх слів і зовнішнього вигляду.
— Я знаю, — похмуро сказав він.
— От тут і буває прокол. Мозок напружений, власник його переможно виходить з ситуацій, фатальних для людини в звичайному стані, але водночас він, мозок, тисячократно чутливіше вловлює все зовні. Ні! Справді, — розпалився він, — хіба у вас іноді не виникало бажання проскочити на мотоциклі поміж двома машинами, що несуться вам назустріч? Або злетіти над вулицею, переступивши поручні балкона і всі обмеження здорового глузду? Це грубі приклади? Ситуацій може бути безліч. Приміром, під рукою у вас стартова кнопка ракети або важіль торпедного апарата… Спокуса велика, і тільки ефемерна плівка правил, норм поведінки, які вироблені попереднім життям і які називають громадською самосвідомістю або професійними якостями, не дозволяють нам здійснити непоправне… Та й то лиш тому, що десь, у кінці, перед нами маячить привид кари…
Двері трохи відхилилися. В щілину зазирнув таксист. Блискавичним поглядом обвів залу. І, оцінивши обстановку, спокійно зайшов усередину. Кишеня в нього віддувалася, з неї виглядав кінець нікельованого розвідного ключа. Набираючи байдужого вигляду непричетної до оточення людини, тим паче що й насправді він не був до нього причетний, таксист розміняв у старого карбованця і з незалежним виглядом пройшов до автоматів.
— Ти б прибрав руку, чи що? — почав потроху звільнятися бранець. — Дурна в тебе манера з незнайомими людьми говорити, — він потер плече і раптом, вискалившись, крикнув голосом старшого лейтенанта Боєва: — І чого тільки вас у школі навчали?!
Таксист здригнувся і схопився за ключ, а сержант мимоволі відсмикнув руки, відпустивши затриманого.
— Ну, от і любенько, — протягнув імпровізатор, — а тепер слухай другу серію. А втім, не радив би я тобі її слухати. — Він на мить відхилився, вдивляючись в обличчя сержанта. І в цьому погляді було і глузування і презирство. — Ох, не радив би! — і, миттю перевтілившись продовжував: — Отже, існує імунітет умовних рефлексів. Я маю на увазі ваше громадянське та професійне виховання. У кого він більш слабкий? У людей, чия діяльність на цей час пов’язана з ризиком, з відповідальністю. Мабуть, так, бо тут на ваш бік стає ще й вроджена властивість — інстинкт самозбереження, який дуже загострює діяльність та чутливість свідомості. Ця схильність до ризику проявляється в найбільш відкритому вигляді за таких обставин: “встигну — не встигну”, “влучу — не влучу”, “долечу — не долечу” і так далі. І ось, коли органи чуття і скарбничка здорового глузду — життєвий досвід — не в змозі дати вам відповідь, встигнете ви чи не встигнете, і над ситуацією розкриваються крила Випадку, ось тоді і настає найзручніша мить для здійснення акту… — незнайомець затнувся і гордо випнув груди. — Актом…
— Ти чого вуха розвісив, начальнику? — таксист здивовано дивився на сержанта. — На Литвиновській йому місце. Бач, здохля, розбазікався! — і твердо додав: — Лікуватися йому треба!
Незнайомець допитливо глянув на сержанта, таксист, Відчуваючи невчасність свого втручання, ображено відійшов.
— Продовжуйте! — офіційно кивнув сержант.
Його заінтригувала дивна цілеспрямованість, з якою ця людина вела свою сповідь.
— Я називаю той акт актом апріорно-апроксімаційної дії. Перекласти? — він глузливо зиркнув на сержанта. — Інакше кажучи, в момент вибору партнера мені необхідно послати імпульс, що за емоційно-змістовим вектором співпав би з вашим.
— Яким чином? — сержант вірив тепер кожному слову.
— А ти не здогадуєшся? — незнайомець обвів залу широким жестом. — Тут багаті можливості для апроксімації багатьох видів.
— Виходить?.. — задихнувся сержант.
— Саме так! — незворушно підтвердив той. — Залишається лиш вибрати вид іграшки, — він облизнув губи, — це так чудово! При цілковитій внутрішній безпеці такі колосальні результати. Досить тільки… Ось, приміром, на цьому автоматі. Це мотоцикліст…
Вони зупинилися біля таксиста, який, забувши про все на світі, крутив важіль газу.
— Ви бачите, як стрімко несеться назустріч ця дорога? Головне, вжитися в образ, відчути свист вітру в вухах. А пікових ситуацій на вашій планеті більше, ніж досить. Хоча все це дрібниці… Ви бачите, — торжествував він, — мотоцикліст випадково зійшов з траси. Тут газон, а в іншому місці може бути стіна будинку, стовп чи зустрічний автомобіль. За секунду до цієї іграшкової аварії його мозок, — він постукав пальцем по шкіряній спині таксиста, — послав у навколишній простір сигнал “проскочу”, хоча сигнал цей уже був помилковим. І ось саме цей сигнал переміг і інстинкт самозбереження, і знання правил. Це випадковість. Але… — він подивився на сержанта довгим поглядом і беззвучно розсміявся, — але значно більшу насолоду відчуваєш, роблячи це свідомо. А які захоплені лиця у вашої дітвори! Вони щиро шкодують, що це всього лиш іграшки. А жінки? Ваші милі й лагідні жінки… В них вселяється диявол! Та й не тільки жінки… Зазирни будь-кому в очі. Ви не замислювались, де народжується цей диявол-азарт? Можливо, безпосередньо тут, серед цих різнобарвних шафок-автоматів? Коли хоч раз він вчепиться в вашу душу, то обживатиметься в ній усе міцніше. Ні, нічого страшного тут нема, просто диявол-азарт стане звичним. Поки що іграшковим. А втім, усе це дрібниці, пусте! На вашій планеті є чимало інших, серйозних іграшок. Наприклад, різні випробування, міждержавні стосунки, війни, — бурмотів він, поступаючись до працюючого автомата, — славні іграшки на славній маленькій планетні, де нема ладу. Вам і досі здається, що ви вигадали їх самі, — він беззвучно зареготав, його рот був, мов чорна яма. — Винайшли! Дурні, бундючні кролики! Ви й досі не можете відрізнити свого від чужого, від підсунутого любителями азартних ігор.
— Неправда! — крикнув сержант.
У цей час тонка постать у чорному светрі метнулася до автомата.
— Стій! Хто ти? — кинувся наздогін сержант.
Але брязнуло розбите скло, і на нерухомій тепер, тьмяно освітленій дорозі сержант побачив утікаючу постать, що зменшувалась на очах до крихітної цяточки. Наступної миті таксист відштовхнув геть сержанта і теж вискочив на дорогу, І він почав зменшуватися до того, що гаєчний ключ у маленькому кулачку вже не розрізнявся. Долинув крик “Не втечеш, сволото!” Невдовзі вони зникли.
Сержант, який спочатку наче закляк, а потім хотів було побігти слідом за ними, тільки порізався об розбите скло і боляче вдарився плечем. Деякий час він сидів на підлозі, безтямно крутячи головою, і спостерігав за старим. Той метався по залі і раптом почав гарячково розбирати автомат. Зрештою сержант збагнув задум старого, та у нього тут же виникла цілковита впевненість у марності цієї справи. Відкрився барабан з намальованою дорогою, лампи підсвітки, електронний блок.
“Навіщо він усе це мені розповів? — напружено билася думка. — Навіщо? Адже це порушення всіх правил подібного роду гри. А втім, що він зможе змінити? Навіть знаючи все це, навіть пробивши стіну недовіри і кепкування? Що він зможе? Певно, тому чужинець усе й розповів, — сержант пригадав його відверто глузливий погляд, — чи тут якась інша причина?”
Притиснувши рукою поранену щоку, він, не чуючи запитань і скарг старого, вийшов на вулицю. Сніг падав на дах і капот таксі, і він зрадів, що це саме “ГАЗ-24”, а він якийсь час водив таку ж патрульну машину.
“Мерщій в управління, в управління! — стукала в голові думка. — Там допоможуть, там вживуть заходів. А зробити щось можна! Об’єднавшись, можна зробити геть усе!”
Пролітали мимо засніжені дерева, свистіли навздогін йому міліцейські свистки. Місто жило своїм сонним нічним життям, і десь у тихій плутанині його кварталів таємниче і нечутно народжувався новий день. На розі вулиць Горького і Соснової, ліворуч, спалахнуло світло фар, воно ставало все яскравішим.
“Устигну! — подумав він, фізично відчуваючи геометрію взаємних траєкторій. — Встигну…”
Чи то у нього на мить від нерішучості здригнулася нога на педалі газу, чи то стрічний водій загальмував перед рогом за правилами дорожнього руху… Як би то не було, та зараз сержант був певен, що шляхи їхні перетнуться.
Він натиснув на гальма — марно, тоді вивернув безсиле на покритій ожеледицею дорозі кермо і бачив, як боком, повертаючись, наче в уповільненому кінокадрі, насувається на нього контур вантажної машини. Заніміли в останньому чеканні всі думки і почуття. Серед скреготу металу беззвучно вибухнуло лобове скло. Машина ще раз крутнулася і, посунувшись у кювет, зупинилась.
Ще не вірячи собі, сержант відірвав від погнутого керма тремтячі від пережитого руки і спробував відчинити дверці, але пальці зустріли порожнечу. Дверці вирвало під час удару. Він вийшов, уважно прислухаючися до свого тіла. Побачив червоні вогні грузовика, що зарився в зарості акації, побачив чорну постать водія, що важко біг до нього, і, дивлячись у його бліде обличчя, засміявся:
— Живий, живий!
Розсунулися над дахами хмари, і небо відкрило голубе ядро місяця, від чого скляні скалки на капоті зблиснули зелено, а вигнута в м’якому сяйві вулиця здалася плавним трампліном у майбутнє, у життя.
Десь на цьому шляху його чекала розгадка і перемога над сьогоднішнім днем.
— Нічого… Витягнемо! — прохрипів Юрко.
Я бачив, як йому важко. Він був знизу, і майже вся вага припадала на нього.
— Може, зробимо перекур? — я відчував, як невмолимо розтискуються мої пальці. — Радянська людина має право на відпочинок! — у відчаї крикнув я.
— Нічого… Витя-а-гне-мо! — прохрипів Юрко.
По його очах я зрозумів, що ми не витягнемо.
— Тікай! — крикнули ми один одному, і ящик грюкнувся на бетонні сходи, перевернувся, обдираючи на стінах штукатурку, і заклинився між поручнями і стіною.
Припорошена вапном Юркова голова висунулася з нижнього марша:
— Нічого… — винувато мовив він.
Я прокашлявся басом оповів лункому під’їздові, хто такий Юрко, хто його батьки і куди йому слід було б податися.
— …впертий баран, — додав я.
На другому поверсі відчинилися двері, і на майданчик вийшов чоловік у картатому короткому пальті:
— Об’єкт, — пошепки мовив Юрко.
— Так, — сказав чоловік, допитливо глянувши на нас, а потім на ящик, — черговий виток спіралі. Загоряємо?
“Яка, до біса, спіраль?” — подумав я, підтвердивши:
— Мабуть, що так, — і розвів руками.
Не мовивши й слова, чоловік повернувся до своєї квартири і вийшов уже без пальта в старенькій вельветовій курточці.
— Один — ніщо, один — це нуль, — сказав він, підступаючи до ящика.
А Юрко, показуючи, що добре знає Маяковського, без затримки продекламував про “колоду” та “дім п’ятиповерховий”,
— Саме так! — повчально сказав власник вельветової куртки і, перестрибнувши через ящик, поплескав Юрка по плечу. — Давай нагору, мосьє ерудит!
Взагалі він поводився так, наче був нашим рідним дядьком. Зразок типового міщанина, спритного, винахідливого, який силкується втиснути свої мізерні знання, де слід і де не слід, — подумав я.
— Ну, що ви, незручно якось, — знову розвів я руками, мовби це було єдиним, що вмів. — Ми вже якось самі.
— Незручно на стелі спати, ковдра сповзає, — зареготав чоловік, — давай, давай!
Втрьох ми розвернули ящик і понесли до мене на третій поверх.
— Отже, верхні сусіди? — раптом засмутився наш благодійник, обтрушуючи долонями свою куртку і оглядаючи квартиру з надмірною цікавістю.
— Він ваш сусід, — сказав Юрко, засовуючи в рота подряпаного пальця.
— Так, я ваш сусід, — винувато розвів я руками, — а жінка поки що в тещі…
— Ну-ну, — наш помічник з цікавістю зиркнув на ящик. — Книжки?
— Не те, щоб… — затнувся я, — так…
— Ну, гаразд, — зверхньо махнув він рукою. — Здоровенькі були, — і вже біля дверей, обернувшись, підморгнув мені, — сусіде…
— Типовий міщанин, — сказав я вже вголос.
— Пощастило! — Юрко грізно обдивлявся палець, рожевий і чистий на брудній руці, і знову засунув його в рот. — На говка і звіг бігить, — сказав він. — Ггоші гавай!
Я дав йому гроші, залив поранений палець одеколоном “Гол”, і Юрко, зойкнувши, почимчикував до крамниці.
З вікна було видно, як він у своїх литих чоботах пробирається поміж штабелями бетонних плит і купами понівеченої арматури. Над містом падав мокрий сніг. Я відвернувся. Підлога в цементних розводах, сирий запах штукатурки, сірий осінній присмерк, тиша. Я своїм єством відчув, як урочисто і плавно осідає на світ іскристий порох часу. В цій квартирі мені судилося прожити якщо не все, то принаймні чималий відрізок мого життя. Приїде через місяць дружина, а там діти підуть, турботи…
Десь святкували новосілля.
“Стою на полустаночке в цветастом полушалочке…” — щосили кричали жіночі голоси.
Я уявив цих незнайомих жінок у нових сукнях з нагоди свята, як, зціпивши на колінах руки з невміло наманікюреними нігтями, з наївною баб’ячою вірою в щастя, кричать вони у світ, скаржачись і радіючи: “Где ж ви мои весенние года…” А їхні чоловіки скуті незвичними піджаками і ще мало знайомі між собою, палять цигарки і ведуть вічні розмови: “У мене якось кардан полетів…” Другий, затягуючись “Біломором” і пускаючи вбік тугий струмінь диму, підтверджує: “Так… кардан, — це кепсько…” І раптом почуття суму, невлаштованості і новизни зникло, я відчув себе вдома. Не у вузькому розумінні квартири. А у величезному, всеохоплюючому, де над країною летять густі сніги, стримлять баштові крани і невмілими голосами співають пісень. Я зрозумів, що таке Батьківщина. І мені захотілося бігти туди, на ці голоси, говорити про погані дороги, про машини і начальство і, напружуючи сили, кричати про “цветастый полушалочек”.
Стукнули двері, і Юрко вистрибнувши з брудних чобіт, закричав:
— Ну, де ти там вештаєшся? Йди-но сюди, перекусимо!
Він обтрушувався, оббризкуючи підлогу і стіни, тицяв мені авоську і потирав червоні руки.
— Перекусимо, а потім — за діло. Казна-що, — раптом обурився Юрко, — третій день обідаю “Сніданком туриста”. На обід — сніданок. Як тобі це подобається? Мені не до смаку!
— Проте краще, ніж “Сніданок аристократа”, — сказав я, давлячись крижаною тефтелею.
Юрко гмикнув. Обід ми закінчили блискавично і повернулися до кімнати. Контури будівництва за вікном ледве проступали крізь завірюху.
— Оце валить! — зрадів Юрко. — Знімаємо!
— Давай, — я взяв пасатижі і перекусив ними дріт, яким була обмотана кришка ящика.
Как ты посмела не ответить?
Как ты посмела не заметить?
прорвався з надр будинку голосний хор. Я здригнувся і випустив із рук інструмент.
— Оце дають! — вражено озирнувся Юрко. — Витягнемо?
— Витягнемо!
Ми обережно перекантували ящик на бік і викотили випромінювач. Юрко став сам на себе не схожий.
— Готуй матеріали, а я тим часом настрою. Ну, вельветовий, — посварився він кулаком на підлогу, — міщанству бій! Бій!
— Бій! — сказав і я, розпаковуючи ящик з книжками і магнітофоном.
Увімкнутий в розетку випромінювач загудів стабілізаторами.
— Чуєш, — в задумі сказав Юрко, — а може, він ніякий не обиватель? Га? Нормальний нібито мужик. Шрам на щоці. Допоміг нам затягти ящик.
— Підлещується — отже, обиватель і міщанин, — відповів я. — А тягти ящика з цікавості допоміг.
— Ну, дивись, — засумнівався Юрко. — Жираф великий, йому видніше.
Він висунув оптичну частину — випромінювачі думок, — кинув мені мідний обруч з вигравіруваними готичними літерами “медіум” по окружності. Все було зроблено красиво. Я підібрав літературу, потрібні магнітофонні стрічки і натягнув обруч на голову:
— Готово!
— Три, два, один, пуск! — пошепки відлічив Юрко і ввімкнув оптичний перетворювач.
Випромінювач загув сильніше, і дерев’яна підлога зробилася прозорою, під нею стало видно будівельне сміття, далі залізобетонні плити, найдовше не зникав їхній арматурний каркас, та зрештою і він зник, наче у величезній ополонці. Ми побачили квартиру нашого нижнього сусіди. Почала було поступово зникати кришталева люстра, та Юрко встиг укоротити фокусування, і люстра повисла в порожнечі.
— Працює, — прошепотів я.
Юрко мовчки хитнув головою.
Сусід у махровому червоному халаті, присівши на широчезну канапу, грав з жінкою в шашки. Жінка, теж у махровому, але жовтому халаті, лежала на канапі і глибокодумно супила брови. Лівою рукою вона погладжувала кошенятко.
— От паразити! Народ п’ятирічку в чотири роки шпарить, а у них тут кошенята, халати, нудьга. “Вам, у кого є ванна та теплий клозет…” — загорлав він.
“Обивателі”, мов за командою, підвели голови і подивилися на Юрка. Той замовк і злякано сів на порожній ящик. Сусід щось сказав, показуючи вгору, і жінка засміялася, відкинувшись на подушку.
— Давай випромінювачі, “клозете”, — сказав я, — знайшов час декламацією займатися.
Юрко, ображено сопучи, висунув тонкі штанги з долонями випромінювачів, спрямував їх униз. Дивно було бачити його ноги в білих шкарпетках, що ковзали над порожнім простором.
— Все, — Юрко увімкнув фон, навшпиньки повернувся до ящика і затих там, лиш зрідка підкручуючи рукоятки випромінювачів.
— Паркет устиг настелити, — зненацька злостячись, прошепотів він, — ще й полакував…
Я розгорнув книжку Шефнера:
Заплакала і стала край порога,
А воїн вже на чорному коні,
Сказав: “Мене чека далекая дорога,
Та я вернусь, будь вірною мені…”
Ці вірші чомусь завжди викликали в мене сльози.
Внизу, як і раніше, грали в шашки, але в грі з’явилися якісь тягучі роздуми.
Я продовжував:
…і йшла війна, настав час перемоги,
Його ж убила вражая стріла.
Юрко зітхнув:
Двоє внизу сиділи, притиснувшись одне до одного. У чоловіка на обличчі здивування. Жінка хлипала. Поряд на ящику вголос ридав Юрко. Я читав Лєрмонтова, Блока. Оптичний перетворювач давно згорів, відродивши під нами брудну з цементних помазах підлогу.
Зелена ніч стогнала і билася у вікно білими лапами хуртовини. А я закінчував, уже ледве ворушачи задерев’янілим від утоми язиком “Аеліту” Олексія Толстого: “…Лось дивився перед собою побілілими розширеними очима. Голос Аеліти, голос любові, вічності, голос туги летить по всьому всесвіту, закликаючи, зовучи, — де ти, де ти, кохання…”
Я замовк. Нам здавалося, що це зараз, цієї ночі, в оцю хвилину летить крізь снігові хмари і дзвенить у порожнечі голос Аеліти, голос кохання, вічності, голос туги…
І ми не здивувались, коли відчинилися двері й у тому ж червоному халаті увійшов сусід.
— Що далі? — спитав він.
— Далі? — я втомлено зняв мідний обруч. — Далі О’Генрі, Вівальді, Єсенін… Ми хочемо розбудити вашу душу. Жити так, як ви, — злочин. Людина мусить бачити зірки, захоплюватися веселкою і травою, а ви?… Ви навіть не глянути сьогодні на цей прекрасний сніг, що кружляє над вашим життям, — я театрально змахнув рукою.
Сусід подивився на мене із співчуттям. Юрко ніяк не міг розпалити відволожену “Приму”. Випромінювач гудів, розставивши, мов чаклун, тонкі, з круглими долонями руки.
— А ви мене спитали, хочу я бачити ваші зірки чи ні? — тихо сказав гість. — Я також був молодим, але це минуло. І зрозумійте, життя складається не з книжкових захоплень, а з конкретних, значущих подій. І той, хто не зуміє забити в нього, в це життя, міцні палі сім’ї, затишку, надійних зв’язків, якщо хочете чистих, покритих лаком підлог, — повернувся він до Юрка, — і таких ось халатів, у того все йде перекидом — це аксіома. Всі голубі мрійники летять шкереберть, якщо, звичайно, не встигають взятися за розум.
— О, як нечемно, — задерикувато урвав його Юрко, енергійний, мов молодий черв’як.
— Кинь, — сказав я.
— Можливо, я дещо перебільшив, — наш гість тугіше загорнув халат, — але навіщо ви втручаєтесь у чуже життя? Адже переробляти мене пізно, та й чи варто? З роками багато що може змінитися. Те, чим марив у юнацтві, стає смішним і приємним спогадом, — він говорив тепер складно і переконливо, — на перше місце виходить сім’я, робота, де тебе поважають…
— Ой, чи так це? — за інерцією бовкнув Юрко.
— …невеличкі скупі радощі, їх навчаєшся смакувати, — не зважив на нього наш лектор, — менше починаєш тіпатися. Поступово з’являється розуміння… А втім, вам ще рано про це, — він усміхнувся, — я й сам у молодості дивакував. А ця штука у вас непогано працює, — “міщанин” кивнув головою в бік випромінювача.
Юрко гордо випрямився.
— Але продовжувати не варто. Гаразд? Це нестерпно, а у жінки слабке серце, — він знову посміхнувся, і на щоці його набряк рваний шрам. — Недобре піддивлятися, — зауважив він. — А ви ще й про високі поняття розмірковуєте. На добраніч, хлопці!
І ми лишилися на самоті. Не ясно було, чи вдався експеримент, чи ні. Ми думали зовсім про інше.
— А знаєш, ну його до біса, цей випромінювач, — сказав у задумі Юрко і засунув викрутку всередину працюючого випромінювача, — всіх не переробиш.
Ядучий дим і електричні бризки були йому відповіддю…
Невдовзі приїхала моя дружина.
Потім у нас народилася дівчинка.
Наш район поступово обростав деревами. Робота, клопоти, все зростаюча втома і книжки, які переселилися з серця на книжкові полиці.
Якось я ледь не загинув під час аварії. На згадку лишився шрам.
А цієї осені одержав квартиру в новому районі.
За вікном густо падав мокрий сніг.
— Дякую, Юрію Івановичу, — сказала моя дружина, поліруючи сукнинкою паркетну підлогу, — сам ти ще рік збирався б.
Я збирався до крамниці. Натягнув нове картате пальто і раптом почув у під’їзді гуркіт. Відчинив двері. Двоє молодиків возилися з ящиком, який застряв на сходах. Сухим вогнем обпекло губи, і ноги винесли мене на майданчик.
— Так, — сказав я, глянувши на молодиків, — новий виток спіралі? Загоряємо?
— Та виходить, — розвів руками один із них.
І мені стало весело і легко, тільки нараз защеміло серце, яке раніше ніколи не боліло. Певно, роки давалися взнаки…
Увесь комплекс налічував шість однакових важких коробок. Та й сама гра називалася примітивно — “Ретроскоп”. Від цієї назви віяло фантастикою.
— Отже, виходить, ми зможемо зазирнути в минуле? — скептично спитала Олена.
— Не знаю, — відповів Вадим.
Це він розшукав гру на складі іграшок, що не пройшли в серію, і приніс її до гуртожитку. Зараз він гортав старовинну інструкцію, підключав до коробок різнокольорові електричні джгути і зненацька вигукнув:
— Все!
— Що — все? — ми відчули себе обуреними.
— Все, можна починати!
— Краще поїхали б на турбазу, — понуро протягнув Дементьєв, — що ви, справді, мов діти? Там хоч танці…
Всі в душі погодилися з ним. На Вадима жаль було дивитися. У нього пропадав суботній вечір. І щоб якось врятувати становище, я сказав:
— Ну, починати, так починати.
І Вадим зраділо кивнув:
— Малюємо фон. Він клацнув вимикачем. Світло згасло, і в темряві пролунав його голос:
— Хочете кам’яний вік? — спитав він.
— Нехай буде кам’яний, — відповів Ігор, — яка різниця!
Вже знайомі з правилами гри, ми швидко накидали фон: печера, багаття, ліс, річка, плем’я готується до полювання.
— Мусить бути вождь, — підказав невидимий у темряві Дементьєв.
Біля входу в печеру з’явився вождь.
— Яке програмове питання? — спитав Вадим.
— Зародження прекрасного в людині, — вирвалося в мене.
— Наприклад, графоманії, — додав інший.
Ясна річ, наді мною кепкували, я вже з рік вважався місцевим поетом. Довкола загиготіли.
— Усі згодні?
— Всі, всі!
— Головна дійова особа?
— Слабак, звичайно, — позіхнув Дементьєв, — якийсь палеолітичний виродок.
Біля стіни печери з’явився головний герой. Він цілком відповідав заявці Дементьєва.
— Нехай його кличуть Синій Потік, — мрійливо сказала Ярина.
— Нехай, — зголосився Вадим. — Поїхали!
— Гайда! — буркнув Дементьєв.
Ми почули, як щось тихо клацнуло. Спалахнуло і затріщало полум’я, заметались по стінах печери тіні, ожили обличчя.
По чорних, закіптявлених багаттям стінах печери металися і пританцьовували ламані, ще чорніші тіні. В тьмяному багряному світлі вогнища з’явилися раптом то мускулиста піднята вгору рука, то ряд нахилених спин, які ховалися в темряві. В задушливій печері мисливці виконували танець щасливого полювання. Ритмічно збиваючи п’ятами сланцевий пісок під ногами, вони то йшли від вогнища, трясучи палицями, зображаючи облаву, то, припадаючи на ліве коліно, зображали мисливців, що повернулися з багатою здобиччю. Плем’я готувалося до полювання.
— Даруй нам, боже, багату здобич! — вигукував один з натовпу біля стіни, звиваючись у конвульсіях.
— Гей! Гей! — грізно підтримували його мисливці.
— Дай крові та вогню!
— Гей! Гей! — здригалося склепіння печери.
І, наче живе, танцювало полум’я намальоване на стіні патлате сонце — їхнє божество. Застигли в побожній тиші літні люди, жінки, діти. Тільки очі тьмяно поблискували з темних кутків печери та зрідка чувся дзвінкий ляпас чи неголосний викрик.
— Дай нам м’яса і шкіри!
— Гей! Гей! — невтомно кричали мисливці.
Ритм наростав.
— Щасливим буде полювання, — кивають старі.
Світяться гордістю й надією очі жінок і захопленням у дітей. На виході з печери видно чорну постать вождя. Всі погляди час від часу повертаються в його бік: “Чи задоволений?” Але б’є в овальний отвір печери яскраве світло, і важко збагнути, куди звернуте його обличчя. Він не бере участі в танці, він вождь — божество у нього в душі.
— Гей! Гей! — злітають з-під ніг танцюючих гострі піщані струмочки.
Не бере участі в ритуалі ще один. Він не такий мускулистий і рослий, як решта. У нього тонкі пальці і ясне бліде обличчя. Це Синій Потік. Це він придумав Гімн Полювання і намалював на стіні сонце. Тепер плем’я бачить сонце навіть у зимові дощові дні. Тому за зиму померло менше старих людей. Юнак розминав у пальцях грудочку яскравої червоної глини, він тільки-но закінчив малювати оленя, і тепер той, мов живий, летить, ледь торкаючись копитами білого піску.
— Ге-е-ей! — падають зрештою знесилені мисливці.
Синій потік здригається і озирається. В цілковитій тиші до нього наближається вождь, і пісок тяжко зітхає під його кроками. Він довго дивиться на полум’я, на виблискуючих від поту мисливців, на намальованого оленя, і все це потопає, не відбиваючись, у його очах. Потім він бере з вогнища обвуглену гілку і, відштовхнувши юнака, підходить до його малюнка. Жирна чорна лінія пронизує до половини тіло оленя і виходить з іншого боку. Символ простий і зрозумілий. Плем’я вибухає криками захоплення. Вождь здіймається над юнаком нездоланною чорною скелею. Їхні погляди стикаються. Один із них має владу над тілами племені, над життям і смертю. Інший — над душами, отже, над безсмертям. Першого бояться, другого люблять. Вони не супротивники, вони не піддаються порівнянню. Однак звіриним інстинктом вождь учуває зростаючий неспокій племені за його спиною. Він відчуває якусь незбагненну таємничу силу цього слабака. Він не може зрозуміти, не може змиритися з нею, але вона незаперечна. І це дратує його, б’є в скроні тупими сильними припливами крові, нервує і… лякає. Вождь першим відводить погляд.
— Бути полюванню! — рвучко змахує він догори руками. І танцює, танцює в його очах багряний вогонь, відблиск чи то вогнища, чи то ненависті.
— Бути полюванню! — здіймаються вгору десятки мускулистих рук.
Тече сухими струмочками протягу біла сланцева пилюка…
Плем’я готувалося до полювання увесь день. Старі обпалювали на вогнищі кінці прямих палок зі стовбурів молодих дерев, надавали їм незвичну для дерева загостреність і твердість. Робили вони це особливим чином з матеріалу, заготовленого ще минулого літа.
Готові списи, торкаючись один одного при ударах, напружено дзвеніли. Мисливці, викупавшись у річці, тепер повільно, щоб не спітніти, піднімалися до печери. Там їх уже чекали жінки з жмутами пахучої фіолетової трави. Якщо цією травою тричі, через рівні інтервали, натерти тіло, воно не дасть ніякого запаху. Навіть діти, інстинктивно відчувши всю серйозність приготувань, притихли. Дрімотним кам’яним спокоєм повіває під склепінням печери. Тиша. Тільки жінки слабкими, наче шерех висохлого листя, голосами нашіптують одним їм уже споконвіку відомі заклинання. Ламаються в їхніх дужих руках стеблини трави, і прозорий сік капає на спини чоловіків. А руки жінок то літають над ними, перебираючи кожен м’яз, то падають, мов кам’яний град, то ледь торкаються тіла, легкі, мов подих.
Коли в печеру зазирнули рожеві промені західного сонця, всі приготування закінчилися. Залишилося найголовніше. Вождю підносять глиняну мисочку з зеленою фарбою — літні люди вміють робити її з каменю. І картина одразу змінюється. Обличчя вже не здаються однаковими. У кожного з’являється свій власний вираз. Одразу видно: хто гордий, хто боягуз, хто підлесливо відданий. Вождь умочує в фарбу палець і накреслює на грудях першого одну вертикальну риску. Підняв було палець, щоб накреслити ще, та ні, передумав. Підходить до іншого. На обличчі першого злість і переляк, він розгублено озирається. Кожна риска означає одну частку здобичі. А на грудях ще видніються поблідлі з часу попереднього полювання три риски. Виходить, чимось не догодив.
— Стій! — заступає він дорогу вождю і тицяє себе в груди. — Мало! — загрозливо каже він.
Злякано дивиться на них з темряви його жінка. Застигли непорушно одна проти одної дві чорні постаті. Важко дивиться вождь, але упертий мисливець не поступається. Він молодий, він ширший в плечах і сильніший. Якщо зараз не поступиться, то за хвилину вождем стане він. І вождь, усміхаючись, простягає до його грудей палець. Мисливець озирається на жінку і встигає помітити, як підхоплюється вона з розпачливим криком. З хрипінням, розбризкуючи довкола важкі темно-червоні краплі, валиться він на пісок з окровавленим обличчям. Прорізує тишу жіноче голосіння, розбивається об гостре склепіння і завмирає врешті-решт у дальніх темних галереях. Вождь іде далі, він спокійний, хіба що дихання поважчало. Палець вождя продовжує креслити по випнутих м’язах свої зелені знаки. Гордовитим дістається менше…
Цю церемонію Синій Потік бачив всього один раз. І більше бачити не хоче. Але спогад так яскраво оживає, що на мить невтримно захотілося повернутися в печеру, щоб переконатися в його реальності. Синій Потік завжди дивується жорстокості й лукавству, з якими вождь відстоює свої рішення. Але найбільше його вражала байдужість мисливців до всього, що не стосується конкретно їх самих. Він відчував, що за цією думкою ховається щось значне, важливе, але саму суть вловити не міг і лише хмурився. Він лежав горілиць на березі річки й дивився на дивовижне, мінливе небо. Сонце вже давно упокоїлось, а проміння його, протинаючи барвисті хмаринки, все ще світило, жило. Це було дуже дивно: яскраве-яскраве небо, темна, майже чорна земля і сріблиста стрічка ріки, що текла біля його ніг. Скоро на небі росою виступили зірки.
“Цікаво, — думав він, — які вони, ці звірі, чиї очі щовечора спалахують угорі? Їх багато і внизу, в річці”.
Синій Потік ворухнувся, з-під ніг у нього зірвалася грудка сухої землі і з шурхотом скотилася у воду. “Очі”, що відбивалися у воді, злякано метнулися в різні боки, сплелися ланцюгами золотих блискавок і зникли. Потік дивився вгору. Зірок ставало все більше і більше. Він і не знав ще, що це зірки, що тільки згодом, через мільйони років люди придумають їм таку красиву назву і пов’яжуть з ними свою долю. І ось нараз камінь, на якому він лежав, плавно і легко ковзнув туди, в запаморочливу прірву.
Урвався на мить старий-престарий зв’язок зі світом. Томливим, солодким падінням у вічність пронизало мозок. І розкрилася безодня мрії, охоплюючи ненаситним поглядом і майбутнє, і минуле, і саму себе. Це було і прекрасно, і жахливо. Від цього волосся ставало дибки. Замружившись, Синій Потік упав назад, у свій час, на свій берег. Серце розривалося від туги, а все його тіло тремтіло від утоми і наливалося тягарем. Ловлячи пересохлими губами повітря, він відчував, як впивається в спину камінь, що ставав раптом твердим і холодним, приймаючи на себе його вагу. Розум же пам’ятав ще небувалу радість злету. Він дбайливо тримав у собі всі фарби, і вони чомусь не зникали. Вони переливалися в його найтемніші і найдальші глибини, викристалізовувалися в стале почуття, що змінювало його назавжди. Цьому почуттю дадуть згодом тисячі найменувань. Але лиш в окремих одиницях воно буде рівно і спокійно горіти впродовж усього життя. Їх назвуть геніями. Решта буде задовольнятися крихтами. Але кожний, кому доведеться хоча б краєм свідомості доторкнутися до них, спробувати на мить запаморочливий солодкий жах всерозуміння, буде найщасливішим і найнещаснішим у світі. Він буде шукати нових зустрічей з ними усе життя, за будь-яку ціну і навіть ціною власного життя.
На небі ще лишалася всього одна велика зелена зірка, коли Синій Потік звівся на ноги. Він один з усього племені відважувався ночувати на березі, звірі його не чіпали. І коли вранці він заходив до печери, видно було, що всім трохи ніяково. Навіть вождь відвертався і кам’янів, не в змозі збагнути того, що діється. Але зараз у темну задушливу печеру не хотілося. В нетривкій ранковій тиші він відчував себе окриленим. Великими стрибками, голосно вигукуючи, летів Синій Потік по траві навстріч сонячному диску.
Мисливці залягли біля стежки. Невидимі й нечутні, вони напружено чекали. Невдовзі до річки пройде стадо. Тоді настане їхній час. Це будуть короткі криваві хвилини. Та ці хвилини вирішальні — вони забезпечать їм життя в довгу голодну зиму. Наскільки вона буде голодною, залежить тільки від них. Чим більше влучних ударів встигне нанести рука, тим меншим буде голод.
Впала роса. Здавалося, тіло плаває в прозорій джерельній воді, втрачаючи гнучкість і швидкість реакції. Але вже чується здалеку цілком виразний шум — це йшло до річки стадо. Мисливці завмирають, втискуються в землю ще щільніше. Ось затріщали десь осторонь гілки і хряснули поламані кістки. Пролунав чийсь останній крик. Полюють хижаки. Потягло солодким запахом крові. Вождь гикнув від голоду й заздрощів і занепокоєно підвівся, вслухаючись. Якийсь незвичайний звук швидко наближався, від чого очі вождя вирячилися від здивування і люті. Це Синій Потік, рожевий від роси й великого ранкового сонця, летів по траві, забувши про все на світі.
— Велике і тепле сонце!
У-ей! У-ей!
І синє, синє небо!
У-ей! У-ей!
дзвінко співав він.
Підвелися розгублено мисливці, уже уявляючи подумки, як повертає назад, тікає геть стадо. Ослабли руки, що стискали списи та палиці. Але в цей час навперейми юнакові майнула темна, зігнута в швидкому русі постать вождя, і перша в кам’яному віці пісня урвалася. Знову запала тиша і нерухомість, сполохана за хвилину лавиною стада, що викотилося з-поза дерев.
Коли все було закінчено і понад половини стада лишилося непорушно лежати в зритій траві, знову стало тихо. Чути було тільки булькаючі звуки поранених тварин. Це вождь, припавши до горлянки оленя, який ще тіпався в конвульсіях, жадібно пив гарячу кров. Солонувата і густа, вона насичувала тіло пекучими краплями, перетворюючись у тепло і силу. Вона стікала по підборіддю і щоках, і з кожним ковтком вождя все дужче тьмяніло здивовано втуплене в квіти фіолетове оленяче око. Зрештою вождь наситився і підвівся, з хрустом розминаючи руки і груди.
“Досить! Час нести здобич до печери!” — хотів сказати він.
Але слова застряли в горлі, і, розмазуючи по обличчю кров, він розгубився вперше в житті. Суворо, мовчазні мисливці стовпилися довкола нього. Ніхто навіть не доторкнувся до здобичі. В центрі, підігнувши одну ногу, наче на бігу, лежав Синій Потік. На нього мовчки кидали зелені гілки, квіти, пучки соковитої, з росяним запахом трави. Які незграбні були великі, обвиті жилами руки, що кидали квіти. Незабаром лишилося відкритим лише радісне обличчя, яке ще не встигло збліднути. Мабуть, він так і не збагнув, що сталося. Ось нарешті й воно сховалося під зеленою горою. Тоді до вождя широким кроком, впевнено наблизився молодий мисливець. На його грудях видно було одну зелену риску, а три інших, що лишилися з минулого полювання, були ледь помітні.
— Я вождь! — спокійно проголосив він і, знявши з шиї колишнього вождя амулет племені, надів на себе.
Це була не помста. Так хотіло плем’я, і підняті вгору списи підтвердили це.
Здобич була важка, дорога довга, і день ще не встиг згаснути, коли мисливці добулися до печери. В густій нічній темряві перед входом до печери яскраво палали вогнища. В чеканні стояли жінки, літні люди. Коли мисливці увійшли в освітлене коло, з печери вибігла дитина, хлоп’ятко.
— Батьку! — закричав він до молодого вождя. — Батьку! Я навчився малювати зірки!
І всі обличчя звелися до неба.
— А це хто? — вигукнув раптом хлопчик, вказуючи рукою, здавалося, просто на нас.
Мисливці блискавично обернулися, виставивши наперед списи. Та їхні суворі обличчя враз прояснилися.
— Це, — сказав молодий вождь, — ті, хто буде жити пізніше, за прірвою часу.
Він виступив наперед і тепер розглядав нас зі страдницькою жадібністю. Плем’я товпилось за ним у м’якому світлі вогнища.
— За прірвою часу, — повторив вождь, — боги розважаються, майже боги…
На підвіконні в дитячому садку стояв акваріум. У ньому жила велика сумна риба. Впродовж усього дня вона непорушно висіла у воді, спостерігаючи, як діти граються, малюють, розучують нові пісні. Іноді повільно робила коло і знову завмирала, ледь помітно ворушила довгими рожевими плавцями. Про що думала риба, ніхто не знав, але варто було комусь наблизитися до акваріума, як вона одразу відверталася, відпливала до вікна і дивилася на подвір’я своїми сумними опуклими очима. Тільки Лери риба не сторонилася. Навпаки, притискувалася до скла і відкривала рот, ніби хотіла щось сказати.
— Добрий день, рибо, — тихо віталася до неї Лера.
— Добрий день, — ще тихіше відповідала риба і зовсім тихо питала: — На тобі сьогодні нова луска?
— Це не луска. Це сукня, — сміялася Лера і розповідала, що стара сукня стала для неї зовсім короткою.
— Вона зменшилась? — з прикрістю питала риба.
— А от і ні! — знову сміялася дівчинка. — Це я виросла з старої сукні.
— Ти ростеш?
— Росту! Росту! Ще й як! — усміхалася дівчинка.
— Це добре, — говорила риба й уважно дивилася на Леру.
У Лери з рибою була своя величезна таємниця. Адже всі люди думають, що риби говорити не вміють. Але це не зовсім так. Просто треба дуже міцно подружитися і полюбити одне одного, і тоді навіть риба може заговорити.
— А ти пам’ятаєш про нашу таємницю? — зблискувала риба сріблистим боком.
— Аякже! — відповідала дівчинка. — Тільки-но стану дорослою, одразу відвезу тебе до Африки.
— Що ти тут бурмочеш? — весело запитала у Лери вихователька Людмила Олексіївна.
— Це вона з рибою розмовляє, — сміялися діти і втікали, притискуючи до себе пластмасових папуг та ляльок, які ні сумувати, ані говорити не вміють.
Але дівчинка не ображалася. Бо ж діти не знали її таємниці. Тому їй смішно було бачити, як Лера сидить біля акваріума і ворушить губами.
— Ти піди побався, — казала риба, — адже для того, щоб швидше вирости, треба багато бігати і стрибати.
— Я знаю, — відказувала Лера і бігла наздоганяти дітей.
А риба знову залишалася на самоті. Сумувала і згадувала пальми, голубі прозорі озера далекої Африки, на берегах яких тяжко зітхають величезні мудрі бегемоти.
Збігав час. І якось весною Лерині батьки отримали нову квартиру в протилежному районі міста. Кілька днів тривала весела метушня переселення. Грузовик сердито сопів і, розбризкуючи блискучими чорними колесами мокрий сніг, перевозив шафи, книжки, іграшки. Лері все було цікаво: і ліфт, і лунка порожнеча нових кімнат, і величезні вікна. Запахи непросохлої фарби змішувалися з сонячним промінням, і від цього якось особливо весело і смачно чхалося. Мама, порожевіла і радісна, зазирала в кожен куток нової квартири. Кіт Леопольд дурнувато вертів головою. Навіть батько усміхався і курив на величезному балконі, задоволений і помолоділий.
Згодом Лера пішла в новий дитячий садок, неподалік від дому. Повісила пальто в шафку, на дверцях якої була намальована руда хитра лисиця, привіталася до нової виховательки, до незнайомих дітей і попрямувала було за звичкою до вікна, де на підвіконні мав стояти акваріум. Однак на підвіконні, крім квітів, нічого не було.
“Як же це?!” — розгубилася Лера. І раптом збагнула, що і акваріум, і сумна риба залишилися там, далеко, в іншому кінці міста, в іншому дитячому садку. Вона зрозуміла, що забула, зовсім забула про сумну рибу, про свою обіцянку відвезти її до Африки, забула про дружбу. І тоді Лера гірко-гірко заплакала, нікого не соромлячись і розмазуючи по щоках сльози.
— Ну, чого, чого ти? — погладила її по голові нова вихователька. — Не звикла ще до нового місця, — сказала вона нянечці.
— Звикне, — відповіла няня і простягла Лері пузату дерев’яну рибу. — Поглянь-но, які у нас іграшки!
Лера, глянувши на рибину, заплакала ще невтішніше.
Впродовж усього тижня Лера умовляла маму поїхати в старий дитячий садок. І ось зрештою вони їдуть. Дзеленчить і постукує швидкими колесами трамвай. А дівчинці здається, наче він стоїть на місці. Вона ще міцніше стискує мамину руку і шепоче:
— Швидше! Швидше!
— Що з тобою, донечко? — непокоїлася мама.
Трамвай загальмував на знайомій зупинці. Ось і старий дитячий садок. Лера штовхає знайомі двері, вбігає і завмирає. Вона не може ні заплакати, ні про щось запитати. В знайомому акваріумі снують блискучі маленькі рибки — червоні, зелені, золоті; вони, мов райдужний водограй, блищать і сліплять очі, однак серед них немає великої сумної риби з рожевими плавцями.
— Де? — крикнула Лера. — Де моя риба?
— Її вже нема тут, — каже вихователька Людмила Олексіївна.
— Як — нема? — ще не розуміє Лера.
— Коли ти пішла від нас, — розповідає Людмила Олексіївна, — то риба довго кружляла по акваріуму, билася об скло, заривалася в пісок, потім затихла, стала такою, як раніше, тільки їсти відмовилась. Ми подумали, що вона захворіла, і відсадили її окремо, — вона махнула рукою в найдальший куток кімнати.
Там на полиці Лера побачила невелику скляну банку і побігла до неї, лишаючи на підлозі мокрі сліди.
— Зніми чобітки! — крикнула їй мама, проте Лера вже не чула її.
— Добрий день, рибко! — притиснулася дівчинка лобом до холодного скла. — Добрий день! Тобі тісно в цій банці? Ти скучила без мене? Може, ти хочеш їсти?
Та риба мовчала, згорнувшись кільцем у своїй тісній скляній хатці. Ось Лері здалося, що вона ніби хоче щось сказати, стріпнулися ледь помітно її плавці, спалахнули було на мить оранжеві обідки очей, та все лишилося, як і раніше.
— Може, ти хочеш пити? — зовсім уже недоречно прошепотіла Лера і раптом усвідомила, що ніколи вже не заговорить з нею сумна риба. Збагнула, що це вона, Лера, своєю мимовільною небажаною зрадою зруйнувала перше в своєму житті диво.
— Рибо… — тихо промовила вона неслухняними губами, — рибо… — і вже нічого не бачачи від сліз, вибігла на вулицю.
Поки мама розмовляла з Людмилою Олексіївною, дівчинка сиділа на старій нефарбованій лавочці і чекала на неї. Тремтіла від холоду вода в калюжах, здригалася Лера від вітру. Ось на лавочку сів горобець. Лера часто бачила його на підвіконні, коли розмовляла з рибою і коли життя було таке радісне. Горобець набрав вигляду, наче чистить своє розтріпане пір’ячко, потім покосував на Леру глузливим оком і нараз боляче клюнув коліно.
— А ти як думала? — сказав він. — Думала, що дружбу можна засунути під ліжко, мов стару непотрібну іграшку, а потім витягти знову, коли стане нудно?! Ех, ти! — горобець хотів сказати ще щось, але лише змахнув крилами і зник у плетиві брунатних блискучих гілок. А може, його й не було зовсім. Може, все це Лері примарилося, адже горобці, як і риби, можуть розмовляти хіба що в казках.