Не можна любити дім, який не має свого обличчя і в якому кроки позбавлені сенсу.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”
У коридорі станції владно війнуло нагрітим металом і післягрозовою свіжістю озону. Я озирнувся. По підлозі повільно плив вантажний робот. Навіть неозброєним оком було видно, що білий контейнер важить забагато — машина просіла нижче норми.
Знову перевантажили! Ніби тепер зайвий кілограм вітану щось докорінно змінить. Це не півстоліття тому, коли в Сонячній системі з’явився астероїд Аякс. Нині — дві тисячі двісті третій рік.
— Звітуйся, — сказав я роботові начальницьким тоном, — (з ким ще тут так поговориш?). Він завмер і безбарвним голосом забубонів:
— Вантажний автомат другого класу космічної станції “Аякс” транспортує вітан. Безпілотний рейс на Землю через сімнадцять хвилин дві секунди. Які будуть накази?
— Гуляй далі, — сказав я по-панібратськи. — Передаси палке комп’ютерне вітання своїм меншим братам від спостерігача.
— Уточніть завдання, — стиха загугнявив вантажник.
А, ну його в сопло. Ще, чого доброго, розпрограмується, мізкуючими над почутим.
— Звіт прийняв. Іди собі, неборако, куди йшов.
Він посунув далі вочевидь швидше, немов побоюючись, що його знову зупинять і примусять займатися складними логічними вправами. Інстинкт машинного самозахисту? А чим, власне, моя поведінка на “Аяксі” різнилась — і різниться — від його?
Я пішов далі, з удаваною безжурністю насвистуючи популярну мелодію з останньої пластикомедії Вебера і Райта. Знічев’я тернув пальцями сіру стелю. Справжня криця. Тепер так не роблять. Та й габарити — теє… Не універсальні. Навіть при моїх метр вісімдесят шість я не почувався на інших станціях так кепсько, як у цій стародавній норі. Одначе — свої переваги. Наприклад, у цьому коридорі нема відеокамер (лише перед шлюзом), а при деяких делікатних процедурах стороннє око зайве і небажане. Особливо у моєму становищі.
Я вийняв із нагрудної кишені особисту картку, покрутив у руках. На чверть квадрата в кутку праворуч — стереофото. Двадцятисемирічний блондин із виразними сірими очима. Правильні риси обличчя, підборіддя гостре, випнуте, біля лівого куточка рота — глибокий шрам (це за “Коншельф”). Волосся на потилиці вистрижене трохи коротше (завдяки стійкій моді на штучні Лисини). Ніс гачкуватий, але не довгий, ніздрі — тонко окреслені чуттєві овали (це завдяки дихальним вправам). Ніяких тобі випнутих вилиць, що свідчать про вольовий характер, нема і сліду.
Ім’я — Арт.
Пост-ім’я — дель Ур.
Стаж у космофлоті — інтернат “Селена-2” (Місяць) — п’ять років; глибоководна станція “Коншельф” (Земля) — шість років; школа пілотів імені Ціолковського (Земля) — сім років; школа спостерігача (Земля) — сім років; станція “Аякс” (пояс астероїдів) — два роки.
Все життя. Я зітхнув і підтягнув рукав форменого синього комбінезона так, щоб він не закривав екранчик браслета. Цей прилад носили всі мешканці Сонячної Системи. Він забезпечував універсальний обмін інформацією згідно з повноваженнями господаря, слідкував за станом здоров’я, місцезнаходженням і ще десятками чинників, які характеризували його власника як члена суспільства.
Тоненька щілинка у браслеті впала мені в око ще на Землі, коли підганяв індивідуальне спорядження. Вона означала, що у браслеті розміщений службовий модуль для читання службової інформації. Таку модель мали інспектори ООН, перевіряючі Космофлоту і ще, судячи з пліток, дозорці. Вони, власне, перші його й випробовували, але хто коли бачив живого дозорця?
Я підніс картку до флуоресцентної смуги на стіні, яка освітлювала коридор, вставив її у проріз браслета і потягнув на себе. Так. Тепер можна покласти картку в кишеню і спокійно йти до шлюзу. Браслет подасть сигнал, коли розшифрує текст, адресований командиром Діксоном Раді Космофлоту. Але про що б там не йшлося — до того часу, коли я покину станцію “Аякс”, залишаються лічені хвилини. Годі з мене! Обов’язковий термін служби закінчився. А іншомовні слова з вставкою “само-” — самозречення, самопожертва і тому подібне — лише додають втоми і роздратування. Їх добре виголошувати на Землі, або, скажімо, на Марсі, де поряд з високим існує низьке або хоча б якийсь нейтральний, сірий фон повсякдення. Але якщо абсолютною нормою поведінки є шалена робота, коли довкола — самі герої космосу, смисл слів зі вставкою “само-” спрощується, високе втрачає свою природу, бо його не відтіняє звичайне, людське.
Вже котре покоління космонітів — тих, що заселяють космос, народжується і зростає на розкиданих по Системі станціях Космофлоту. Фізично сильніші, витриваліші, відважніші, вони щоденну напружену працю звели в культ. Фанатична віра у власну досконалість частково притупила прагнення самовдосконалюватись, шукати щось якісно нове. Це стало властивим і для поселенців планет. Лише Земля перебувала недоторканою.
Недоліки, якщо їх знаєш, можуть бути могутнім стимулом самовдосконалення.
А довкола мене на “Аяксі” два роки була сама досконалість…
Браслет тоненько писнув, і по його поверхні побігли літери:
Пропозиція: ліквідувати посаду спостерігача як непродуктивну.
Ну, тут нічого нового.
До лихого 2153 року на Землі та в колоніях Системи панувала загальна ейфорія, викликана прогресуючими успіхами космічної ери. Хотіли було навіть літочислення змінити — від часу висадки на Марсі. Але хмільна туга за “братами по розуму” минала, хоча, як І усяке сп’яніння, тяжко і не без наслідків. Тема контакту з часом почала стихати, розмови про це стали вважатись ознакою поганого виховання. Серед інших працівників Космофлоту залишились тільки дозорці, як спеціальний загін, що мав займатися розвідкою і налагодженням контактів з можливими представниками іншопланетної цивілізації. Та одного разу й вони чи то зникли, чи їх ліквідували — то була якась темна історія, про яку керівники Космофлоту завжди говорили неохоче і крізь зуби.
Потім запровадили інститут спостерігачів. Посада спостерігача передбачалася штатним розкладом Космофлоту на усіх кораблях та станціях. А пуття з неї було стільки ж, як і з попередньої.
Браслет ще раз нетерпляче запищав. Я підніс руку до обличчя і здивовано глянув на нього. Ще якийсь текст?
Я не йняв віри очам: під текстом пропозиції значилися підписи усіх членів екіпажу. Подібна колегіальність не просто суперечила статутові-традиційно за кожне повідомлення відповідав командир, і нікому на’ думку не спадало додатково ставити автограф. Отже, інформація на картці адресувалась не всій Раді Космофлоту, а комусь конкретно?…
Першим стояло — “Свен Левський. Лікар”.
Пригадую, він першим зустрів мене на “Аяксі”. Сіроокий бородатий брюнет з життєрадісним поглядом нагадував інквізитора при виконанні службових обов’язків. Асоціація набула особливої вірогідності, коли я сів у діагностичне крісло, а Левський мовчки почав маніпулювати чорною коробочкою терміналу.
— Яке перше враження від “Аяксу”? — спитав він зненацька.
Я знітився. Але душею кривити не хотілось.
— Не дуже. На підльоті виглядає як поскубана ромашка. “Любить — не любить”.
— Ромашка? А це що таке? І чому — “не любить”? — він сипав запитаннями, немов цвяхи забивав — бах! — і готово. З одного удару.
— Квітка, — сказав я сердито. Левський явно насміхався. — Квітка земна. А “любить — не любить” — гра. Дитяча.
— А-а. Не грав. — Лікар стояв позаду, і я не бачив виразу його обличчя. Але тон репліки був якийсь дивний. — Це стара станція. Шестикратний запас міцності. Хтозна, чому їх такими будували. Старти проводилися з Землі, це ж стільки пального йшло… Коли я сюди вперше потрапив, ходив, як у музеї. З історії космонавтики вивчав, що кораблі на ядерній тязі давно демонтовано, і от — на тобі, “Аякс”! А ви що, за романтикою сюди? — він уже обійшов крісло й обмацував мене очима.
— За призначенням.
Левський кумедно звів на переніссі кошлаті брови.
— Почуття гумору? Оригінально. Але ми не потребуємо нічого оригінального. Усяка імпровізація добра тоді, коли стосується однієї людини. А колективу це шкодить, позначається на працездатності. Я дбаю про психологічний клімат. Так що, пристосовуйтесь. Однаково без діла сидітимете.
Я вирішив, що саме час подбати про честь мундира.
— Заощадьте вашу ущипливість для самовдосконалення, Левський.
Лікар примружився — пильно, гіпнотизуюче. Я витримав погляд спокійно. Знаємо ці прийоми, проходили. Він відчув, ураз поміняв тактику, голос став довірливо-лагідним.
— “Аякс” у поясі астероїдів. Без комп’ютера і лоції сюди ніхто й носа не поткне. Хіба що представники цивілізації самогубців.
Я скористався моментом і перейшов у наступ.
— Ви самозаспокоїлися і думаєте, що важливіших справ нема? Скоро кожен, хто працює далі Місяця, вважатиме себе першопроходцем!
— Ми ж добуваємо вітан, Арте, — з притиском сказав Левський.
І, здається, з осудом. Він уже не вдавав із себе демонічну особистість, та звично схилився над приладами.
— Роботи добувають, — сказав я. — І вантажать. Ними керують оператори — четверо. Командир, два заступники — зв’язківець і бортінженер. Хто з нас більший ледар?
Я, здається, втягнувся у суперечку проти власної волі.
— Справа в іншому, — м’яко посміхнувся Левський. — Люди тут змушені звільнятись від тягара попереднього досвіду. Спробуйте-но самі, Арте, і тоді зрозумієте, де істинне випробування характеру…
Я, самовпевнений і самозакоханий новачок, тоді ще не розумів, не відчував небезпеки! Тепер я збагнув, що Левський був надто відвертий. Він провокував мене, гадаючи, що я знаю, і водночас перевіряв. Влаштував “детектор брехні”. Але те, що я насправді нічого не знав про “Аякс”, напевне, спантеличило. І відштовхнуло.
Поява астероїда Аякс 2153 року привернула до себе увагу вчених, які насамперед вдалися до вивчення астрономічної проблеми походження Аяксу. Проте ця проблема відійшла на другий план, коли з’ясувалось, що астероїд складається з вітану. Це збудило цікавість представників багатьох наук.
Вітан — своєрідний філософський бальзам нової доби. Він володів надзвичайними можливостями, а відтак розвиток наук у традиційному розумінні слова припинився. Кожен міг стати чарівником, якщо мав хоч крихту вітану.
Ось тільки синтезувати його ніяк не вдавалось. І хоч маса Аяксу втричі переважувала місячну, розподіл сировини суворо регламентували.
Отже, якщо вітан — унікальне явище у Всесвіті, воно мусить рано чи пізно привернути увагу інопланетян, — вважав я. А чому б і ні?..
По поверхні браслета стрімко пробіг наступний підпис: “Клавдій Діксон. Командир”.
— Не передбачається.
Діксон говорив завжди тихим безбарвним голосом. Він і пам’ятався мені передусім як голос, а не особистість. Можливо, тому, що я почув спочатку його голос, перш ніж командирське крісло повернулось до мене.
— Я просив дозволити індивідуальні польоти, — сказав я, пильно дивлячись йому в вічі.
У Діксона був східний розріз очей і набряклі від перевантажень повіки. Нижчий на голову від Левського, Діксон сягав мені десь по підборіддя.
— Я знаю, — прошепотів він. — Не передбачається статутом. Особливі повноваження Спостерігача настають лише з оголошенням надзвичайного стану. Сподіваюсь, цього ніколи не трапиться. А ви мусите оволодіти суміжним фахом. Вибрали?
— Так. Зв’язківець.
У темних зіницях Діксона блиснула іскорка чи то зацікавленості, чи насмішки.
— Бачили мого заступника по зв’язку?
— Ні.
— Ну-ну. Бажаю успіхів.
Цей також кпинив, я потім збагнув, коли переступив поріг пульту зв’язку… А, тепер однаково.
Вдалині зблиснуло яскраве світло. Я підходив до шлюзу. Он вони, відеокамери. Блищать, голубки. Я навпомацки перевів браслет на звукове відтворення.
“Радж Сінгх. Бортінженер”, — сказав браслет безбарвним голосом, зовсім як у командира Діксона.
Радж був бувалий астронавт, пам’ятав ще дозорців. Колись горів у своєму кораблі, але в ті часи дистанційного лікування ще не було, і обличчя бортінженера нагадувало нерухому коричневу маску з вузликами шрамів. Я усім завжди дивився просто в очі, і йому також.
Схоже, що він це належно оцінив.
Але не настільки, щоб дати мені катер.
Крім командира Діксона, це міг зробити тільки Радж. Одномісну розвідувальну ракету на “Аяксі” зроду ніхто не використовував, поза тим вона входила в комплект обладнання.
— Заманливо, — сказав він після короткої паузи, майже не розтуляючи губ. — Але ваша вимога не має документального підтвердження… Ніхто не візьме на себе відповідальність.
— Я візьму! — відчайдушно сказав я тремтячим голосом.
— А я — ні. Крім того, збитки. На час польоту розробку вітану доведеться припинити, повідомляти про це Землю. Знаєте, в яку копійку обійдеться станції позачерговий зв’язок з Радою Космофлоту?
Еквівалентом грошей давно була енергія. Радж полюбляв архаїчні словесні звороти. Ну, нехай, обійдеться у скільки там тисяч оргів… А скільки коштує хвилина чекання, сумніву, зневіри? — нетерпілося спитати мені. Але я стримався.
Відтоді минув майже рік служби, а я вже вповні скуштував її принад. Поруч зі мною жили працьовиті люди. Можливо, хтось із них і вдавав наполегливого, але, про мене, робив це майстерно. Як не як — робота була для кожного сенсом існування, його серцем і душею. Я це відчував.
Але, образно кажучи, не було жодної шпарки, у яку можна було б зазирнути і побачити першопричину такої самовідданості. Психологічна атмосфера на “Аяксі” нагадувала стиснутий кулак, усе дихало ентузіазмом і впевненою напругою. А що ж там, у долоні?..
Я вже підходив до шлюзу. І аж зціпив кулаки, коли браслет промимрив: “Хана Трістан. Зв’язківець”.
…Я пішов на пульт зв’язку одразу після розмови з Діксоном. Що там Левський плів про гармонію між членами екіпажу? Яка тут, до біса, може бути гармонія, коли на борту вродлива жінка! Не космічна станція, а мадрідський двір. Напевне, самі інтриги.
Тоді мені здалося, що я розгадав причину підкресленої холодності космонітів “Аяксу”. Взаємні ревнощі! Ха-ха, ось вона, розгадка, складне у простому. Вирішили гнати геть зайвих Спостерігачів. Мотиви примітивні до абсурду, але зрозумілі.
Вона брюнетка, — блондини серед космонітів за рідкість. Її вроду не псував навіть стандартний комбінезон. Режим, гормональна терапія, ну, й спадковість, звісно, або генна інженерія, — усе наклало відбиток. Та й не дивно, зі здоров’ям людства вже століття не було проблем.
Очі виразні, чорні, мов дві сливи — спадок пращурів, певно, родом з півдня Європи або Середземномор’я. Погляд несподівано теплий і знайомий, і я міг заручитися, що десь його бачив, однак здоровий глузд виключив цю можливість — космоніти ніколи не відвідували ні Землю, ні інші планети. Я розгубився — досі на пам’ять ніколи не скаржився… Логіка миттю підказала рятівну відповідь для стривоженої свідомості: псевдоспогад, наслідок перенапруження. Але яке, в сопла реактивного, перенапруження, коли я другий день на “Аяксі”? Я завше пишався, що можу в найменших подробицях відтворити будь-яку подію зі свого життя. Але ніколи раніше не зустрічав Хани Трістан.
А погляд бачив.
Вагання тривало якусь мить. Я посміхнувся якомога привітніше.
— Арт дель Ур. Спостерігач. Командир Діксон призначив мене твоїм заступником.
— Дублером, — уточнила Хана.
Голос зовсім не знайомий, низький, грудний, і це остаточно привело мене до тями.
— Цікаво, навіщо мені землянин, — сказала вона немов сама до себе, задумливо. І додала, примружившись, наче щойно мене побачила: — Дель Ур… Вже дорослий. Міг би відмовитись від пост-імені.
Репліка була навмисне нетактовною і відразу ж встановила між нами нездоланний бар’єр.
Пост-імена давали сиротам — вихованцям Космофлоту. Система пост-імен мала свою градацію, і це завжди гарантувало максимальну увагу до особистості, яка виховувалася не в родині. “Дель” означало, що мої батьки походили з Землі, але я починав життя за її межами.
Я стенув плечима.
— Якось не думав. Мене це не ображає і не підносить. Та й учитель не радив.
— Хто він? — спитала Трістан, радше для годиться.
— Сарторіс Нгама. Директор школи Спостерігачів.
Хана кивнула.
— Був на “Аяксі” років п’ятнадцять тому. Кремезний такий африканець, симпатичний, хоч йому вже за сімдесят.
— Так на Землі раніше казали, кому “за тридцять”, — засміявся я. — Пригадую, читав у книгах з історії етики. А скільки тобі?
— Якщо відповідати, як раніше, — не без кокетливої погорди сказала вона, — тоді “до шістнадцяти”. Сорок один рік.
Жінка є жінка. Хоч у двадцятому, хоч у двадцять третьому столітті. Нині активний вік людини півтораста років, а вона однаково молодиться, хоч насправді їй мінімум сорок шість.
Ознайомився з пультом зв’язку. Він був стандартним, маючи досвід, я міг би працювати на ньому з заплющеними очима. Я так Хані й сказав.
— Твоє завдання, — сказала Трістан спокійно, — стежити за станом відеокамер. Це головне. А зв’язок у нас буває не часто.
— Яких відеокамер? — похопився я, не звертаючи уваги на останні слова.
Хана не розуміюче, з підозрою глянула на мене. Підвелася з крісла.
— Як — яких? Системи “Поліканал”.
Це була система відеокамер внутрішнього огляду. Теоретично кожен, використовуючи свій браслет, міг будь-якої миті подивитись, що робиться будь-де на його кораблі. Але — теоретично. “Поліканал” входив до стандартної системи зв’язку, і за неписаним правилом його вимикали з етичних міркувань. Увімкнути міг лише відповідальний черговий.
— Тобто, це значить, що нас зараз усі бачать?
Хана підійшла до пульту. Сріблястий комбінезон щільно прилягав до тіла, рухливого й пружного, мов ртуть. І — холод, яким віяло, коли вона відводила свій клято знайомий погляд. Натиснула кнопки.
На екрані виникли зображення. Шлюз, коридор, Свен Левський у своєму медичному відсіку, навіть санітарний вузол — порожній, на мою превелику радість.
Так я отримав перший наочний урок нової етики “Аяксу”.
І знову нічого не зрозумів.
А нині, через два роки, браслет монотонно дає мені останній урок. Я вимкнув звук. Зрозуміло, що оператори також поставили підписи. Гавейн, Спарелл, Шевчук, М’боу. Всі були проти мене. Всі.
Над шлюзом заблимав напис: “Шлюз 6. Перевір скафандр. Створ відкривається без попередження”.
Тут все відкривалось без попередження. Крім того, увесь час мені натякали, що я зайвий, непотрібний, чужий. А я доводив зворотне. І безуспішно.
“Аякс” нагадував не ромашку, як мені спочатку здавалося, а радше колесо, і не лише за формою — від обіддя корпусу до центру йшли шпилі сталевих форм, на яких тримався двигун. Назовні витикались широкі пелюстки шлюзів, порушуючи геометричну гармонію архаїчної форми. Кожен крок, який я робив на станції, був кроком у колесі. Воно оберталося вперед чи назад, швидше чи повільніше, створюючи ілюзію поступу, але загалом усе лишалось на місці.
Даремно я так дисципліновано стримувався два роки. Право на індивідуальність — все одно що право на мрію. Його належить постійно відвойовувати, підсилювати якимись перемогами. Мені раніше вважалося, що статус оптимістичного дивака — це неабиякий привілей.
А виявляється, бути, як усі, для нормальної людини найважче.
Двері шлюзу номер шість відчинилися, увімкнулося освітлення перехідної камери. А далі так: я ступлю всередину, шлюз зареєструє: щось перетнуло його межі. Потім це “щось” одягне скафандр, перейде на транспортник, засне, прокинеться на карантинній станції, і через тиждень — Земля. Прийду в школу Спостерігачів, до самого Чорного Сарторіса, як його прозивають курсанти, і…
Я зупинився перед самісіньким порогом. Боковим зором бачив, як зацікавлено ворухнулись відеокамери, безцеремонно звісились зі стелі, погойдуючись, як ялинкові іграшки.
Чому я не роблю останній крок? Ось він, вихід!
Заклично замиготів зелений сигнал в глибині шлюзу.
Раптом — думка: ні, це не вихід з ситуації, що склалася. “Аякс” викидає мене, як міфічне чудовисько, — неперетравленим. Формально правила пристойності дотримано обома сторонами. Але якщо я піду, то це буде навіть не програш — капітуляція. Повна поразка!
Нехай я не знайшов інопланетян. Не дослідив професійно астероїд. Це можна пояснити, пробачити, виправдати. Але ж я нічого не зрозумів на “Аяксі”. Звісно, якби космоніти жили поруч з землянами або колоністами Венери — можна було б співставити, порівняти, виявити… А я зі своїми рефлексіями втрутився в атмосферу професійного самозречення і непомітної (для мене) погорди. Спостерігач-недоук.
Всі, я переконаний, дивляться зараз на екрани. Об’єктиви залишилися за спиною, й мого обличчя не видно. Я можу сміятись, плакати, реагувати як завгодно, а відеозапис відтворить тільки останній крок.
Що ж, іншого виходу немає. Хоч з логічної, хоч з якої точки зору, я програв, треба забиратись звідси.
Я спересердя зірвав з комбінезона особисту картку — хотів кинути позад себе в коридор станції, нехай залишається тут, клята! — зім’яв у долоні, і руку враз обпік гострий біль, я смикнувся, картка відлетіла геть. Порізався тим самим сріблястим ребром, де був запис, і досить глибоко. Халепа набула глумливої символічності.
Раптом двері шлюзу з глухим стуком зачинилися просто переді мною.
“Відійти від шлюзу 6. Завантаження і посадку закінчено” — спалахнув напис.
Я озирнувся, шукаючи свою картку. Її не було. Прикра здогадка сяйнула, освітлюючи усю безглуздість мого становища.
Коли я від болю стріпнув рукою, картка полетіла в перехідну камеру шлюзу — і у польоті перетнула невидимий промінь контрольного пристрою. Комп’ютерові байдуже, що потрапило на транспортник — людина чи сума даних про неї.
— Відійти від шлюзу шість, завантаження і посадку закінчено! — гнусавим баритоном забубонів хтось за спиною.
Я озирнувся. Так і є: вантажний робот. Тепер він погойдувався на належній висоті.
— Іду, іду, — сказав я. — Тільки не скигли.
Підтягнувся за край контейнера, видерся нагору і сів так, щоб закрити роботові гучномовець. Бракувало ще машині читати мені нотації.
— Рушай. Аллюр п’ять і три десятих хреста, — сказав я з кривою усмішкою.
Тепер мені байдуже, який у мене вираз обличчя.
Ти почуєш, — сказав мій батько, — сьогодні ввечері у шатрах крики й скарги на жорстокість. Але кожну спробу збунтуватись я знову запхаю їм у пельки: я кую людину, як залізо.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”
На повороті я зістрибнув. Робот зник у маленькому бічному тунелі. Я помахав йому вслід рукою, дивлячись, як жевріють і тануть червоні габаритні вогники. Потім озирнувся.
І завмер.
Майданчик був порівняно невеликим, а стіни — високими. Така собі броньована склянка. Понурі сталеві стіни з різновеликими контурами герметичних дверей. Тільки денце застелене зеленим пластиком. Саме тут, під підлогою, знаходився генератор штучного тяжіння.
Та від подиву мені здалося, що він зник і я зараз безсило злечу під високу сіру стелю. Переді мною вишикувався екіпаж “Аяксу” в парадному одязі. Усі восьмеро.
Першу шеренгу очолював Клавдій Діксон у білому з золотом комбінезоні — право носити його давали лише особливі заслуги. Обличчя ховала тінь від козирка кашкета, і, можливо, тому він здавався живим втіленням самого духу Космофлоту.
Праворуч нього — Радж Сінгх. У новенькому синьому мундирі з численними відзнаками бортінженер нагадував модну туристську валізу. Подібність додавали формені галуни на вилогах і кремезна “напакованість” одягу могутніми м’язами. Свен Левський зараз мало чим від нього відрізнявся, хіба що бородою. Одна Хана Трістан прийшла у щоденному сріблястому комбінезоні, проте я завважив, що він старанно розправлений, дужче стягнутий в талії. Хмара чорного волосся довкола вродливого обличчя теж пишніша, ніж завжди.
Оператори стояли у другій шерензі, впритул, і виглядали, як сіамські близнюки. Навіть серед монолітного екіпажу вони виглядали окремим нероз’ємним цілим. Однаковий середній зріст, міцні статури, коротке волосся.
Враз усі схрестили руки на грудях — мовою жестів Космофлоту це означало вияв поваги.
— Арт дель Ур, — сказав командир Діксон несподівано дзвінко, — ти переміг себе і залишився на станції. За це тобі повага і подяка!
Вони нічого не бачили! Я непомітно сховав поранену руку за спину.
— Рідкісне явище, — усміхнувся в бороду Левський. — На “Аяксі” хвалять не за справу, а за наміри. Запам’ятайте цю хвилину, друзі!
— Мужність завжди межує з почуттям обов’язку, — стримано відповів йому Радж Сінгх. — Форма вияву тут не принципова.
— Почуття обов’язку, що керує нами, — втрутився Діксон, — це навіть не стимул. Стимулу можна зректися, а частки себе?
Я відчував, що дивляться чомусь на мене. Щось насторожувало у цьому загалом банальному ритуалі.
— Екіпаж “Аяксу” живе серед астероїдів. Вони — рештки великих загиблих планет, — мовив я. — Продукти розпаду Космосу. Хіба це не впливає на вас руйнівно? Як вам вдається вижити, та ще й розуміти довколишність, називати її своїм домом?
— Розумієш, треба націлити себе на співіснування, а не на опір, — сказав оператор М’боу. — Космос — злагоджений потік. Ніхто не пливе проти течії, якщо хоче дістатись протилежного берега.
— Цікаво, як М’боу, котрий в житті не те що річки — струмка не бачив на власні очі, уявляє собі плавбу в потоці?
— Є речі, які завдяки своїй універсальності стають символами буття, — сказав бортінженер Радж. — Для нас такий символ — вітан. Кожен, хто відчув це, залишається на “Аяксі”. Так трапилось і з тобою, Арте.
— Ви говорите про мене, наче про героя! — я недовірливо поглянув на космонітів. Хана, що сиділа навпроти, ледь помітно мені підморгнула.
— Я хочу зауважити, — додав лікар Левський, погладивши бороду, — що героїзм грунтується перш за все не на ризику, а на терпінні. І навряд чи у Системі існує місце, де терпіння було б потрібніше, ніж тут…
“Віра, — подумав я. — Космічно-кам’яний вік. Екіпажеві “Аяксу” потрібна фанатична віра у всемогутність вітану. Але ж у природі не може існувати речовини з одними лише позитивними властивостями. Існує, неодмінно повинен існувати якийсь негативний ефект. Він або виявиться пізніше, або вже існує у формі, незбагненній для людей. Людей…” Щось тут було, якась зачіпка для думки, але перебила Хана Трістан.
— Віра і надія, Арте, єднає “Аякс”. Ми видаємося тобі диваками. Але ж ти сам любив цитувати якогось поета: “Народжене чистим — загадкове”. Космоніти очищені Космосом.
Щось подібне я читав з історії, про чистоту, яка виправдовує… Треба буде сказати Хані, що усі позірно бездоганні стосунки обертаються тяжкою душевною кризою. А ці посиденьки виразно відгонять театральщиною. Схоже, що мене знову дурять, тільки на новий лад. Я притьмом ковтнув останній шматочок білкової маси, яка приємно запінилася в роті, і підвівся. Обійдуться без фінальних фанфар та протокольних промов.
— Дякую, друзі. Але даруйте, мені необхідно спочити, зібратися з думками.
— Звичайно, звичайно, — поспішно сказав командир Діксон.
Втім, у голосі його бриніло погано приховане розчарування. Інші розуміюче перезирнулись. Хана опустила очі.
Я кивнув, прощаючись, і вийшов.
Коридор житлової частини станції виглядав комфортніше. Освітлення, панельні стіни, пластикова підлога — вищої якості, декорації за останньою модою.
Біля ліфта озирнувся — нікого. Десь за поворотом почулись невиразні голоси. Я притиснувся до стіни. Людське око пізнає постать на будь-якому тлі, якщо вирізнить знайомі контури. Безформна пляма, на яку я перетворився, не могла привернути нічию увагу. Хто б подумав, що земне вміння маскуватись придасться мені на “Аяксі”.
Першим підійшли оператори.
— Чого це Арт так заквапився? — сказав задумливо М’боу.
— Поїхав до себе. Або до Хани. Бачиш, ліфт пішов на їхній поверх: “четвірка” на табло, — відповів Гавейн.
Я ще раз подумки подякував комп’ютерам, яким байдуже, їде ліфт з пасажиром чи він відправив його порожнім, а сам пішов пішки. Раціональна логіка не припускає такої можливості. За що її носіям “спасибі”.
— Ти бачив? Він повернувся в останню мить… — сказав Шевчук.
— Б’юсь об заклад, — гарячково втрутився Спареллі, — що це було заплановано. Він нас розігрує.
— Це ж на два роки, хлопче. Статут Космофлоту перечитай. Хоча всі палко бажали, щоб він чимшвидше звідси забрався, — сказав Івейн…
— Що ти верзеш! Просто усі були зайняті своїми справами. А він плутався під ногами, нишпорив скрізь, до всіх чіплявся… — заперечив Спареллі.
— Особливо до Хани Трістан. Щоб мені на Землі жити: він через неї залишився, — відказав Івейн.
— Пусте! Скажи ще, що ми всі через неї залишились, — засміявся М’боу.
В цю мить відчинилися двері ліфта і четвірка піднялася нагору. До ліфта підійшли Клавдій Діксон і Радж Сінгх. Командир зжимав у руці формений кашкет, було видно, як він супить густі брови.
— Радж, зрозумій, потрібні факти, а не гіпотези.
— Я абсолютно переконаний, що він — інспектор ООН! Арт — людина Землі, таємний агент, ясна річ! — гарячкував Радж.
— Самої переконаності мало: здається, так ти відповідав Артові. Крім того, я зв’язувався з Радою Космофлоту. Ні вони, ні ООН нікого з перевіркою не посилали.
— А ви бачили його браслет?
— Могли видати помилково. Такі моделі були й у дозорців, вони повернули їх на Землю.
— Я не вірю в міфи. Я бортінженер і звик до логіки й чіткості.
Ліфт забрав і цих. Потім я почув голоси Свена Левського й Хани.
— Хано, ви дарма стараєтесь, кажу, як лікар. Арт ніколи не звикне до “Аяксу”. Земна сентиментальність надійно його захищає.
— Тому що ніхто, крім мене, цього насправді не хоче.
— Він не космоніт, а тому з ним неможливе порозуміння. Замкнуте коло виходить.
— Неправда, — гірко сказала Хана. — Коли людина хоче спілкуватись, це означає, що вона прагне до самопізнання і самооцінки через розуміння іншого.
— Перед нами такі завдання, — досадливо скривився Свен, — а ви з цим дель Уром… Ліфт. Ви що, не їдете?
— Я, здається, не вимкнула синтезатор, — сказала Хана. — Робот завалить увесь стіл біопастою.
Левський розуміюче гмикнув. Двері ліфта зачинилися.
— Арте! — покликала Хана. — Я ж відчуваю, ти десь тут.
Клята жіноча інтуїція! Я мить постояв нерухомо і відійшов від стінки.
— Щось цікаве підслухав? — сказала вона, коли ліфт рушив.
— Навіть більше. Одне лиш збагнути не можу, яке ваше глобальне завдання? Невже добування вітану?
Трістан не відповіла. Можливо, тому, що двері ліфта відчинились і ми знову опинилися в оперативному полі відеокамер. Повернули в перший відсік праворуч від ліфта, до пульта зв’язку залишилося сорок сім з половиною кроків, — я знав цю дорогу до найменших дрібниць.
Хана йшла поряд. У хвилини самотності мені уявлялося її обличчя де-небудь на тлі білостінних веж Дакару чи пишнозеленого Сен-Жерменського передмістя, або на фоні принадних пляжів Монтевідео чи казкових площ Самарканду. Натомість — коридорні панелі “Аяксу”, послужливо-заспокійливий вигляд яких притупляв, вилущував геть усяку можливість для порівняння, фантазії й уяви, і поряд — Хана. Перехоплюючи мій погляд, у якому читалося незрозуміле для неї бажання і тіні якихось спогадів, а чи то мрій, вона лагідно торкнулася кінчиками прохолодних пальців моєї пульсуючої скроні, мов заземлила небезпечну для наших стосунків напругу. Ні, вона не могла заземлити, це суперечило її природі, адже Хана Трістан була дитям Космосу і душа її неподільно належала зіркам. Проте найнеймовірнішим було її кохання, справжнє і непідробне, яке стало для неї чи не останньою можливістю рятунку душі, стимулом збереження тих неопредмечених зв’язків, які споконвіку єднали людей, вирізняючи їх з-поміж гурту тварин і роботів, і повнили їхні серця життєдайною силою.
Ні, я не кохав її. Найгострішим почуттям, якого я зазнав, було невдоволення і подив від того, що, намагаючись її зрозуміти, я зникаю як особистість, я самознищуюсь до краю, стаю штучно-пригладженим, немов та сама коридорна панель. Хана помітила ці мої слабкі спроби відторгнутися від неї, від її почуття, але мовчала. Проте інстинкт цікавості гнав мене далі, мов громовий звук жене по темній трубі кішку, котра підсвідомо знаходить шлях до рятівного виходу. Я не був холодним дослідником наших стосунків, бо не міг відсторонено оцінити ситуацію, що склалася, губився, кволо дратувався і знову шукав зустрічі з нею.
Кожна наступна наша розмова заперечувала попередню, і, як на диво, я звик до цього. Хана ніколи не обманювала, і навіть найменші прояви неправди вражали її до глибини душі, тому кожного разу, коли Трістан вголос стверджувала навіть очевидну нісенітницю, я вірив їй, бо погляд Хани свідчив — вона в цю мить абсолютно переконана в тому, про що говорить. Так само не підлягало сумнівові й протилежне, що вона з такою ж щирістю стверджуватиме наступного разу.
Безперечно, це було однією з причин, які примушували мене шукати в ній коріння такої непояснимої мінливості, водночас усвідомлюючи, що їхнє віднайдення зруйнує все одним махом, бо витоки такої поведінки приховані глибоко і не витримують недозволеного вторгнення чужого погляду.
— Потрібно щось робити, — сказала вона сакраментальну фразу, яка ні до чого не зобов’язувала, але, принаймні, свідчила про небайдужість. — Потрібно щось робити, Арте.
— Кому? — байдуже спитав я, дивлячись просто перед себе. Двадцять три кроки, двадцять…
— Ну, не знаю. Мені, тобі… Яка різниця. Не знаю, що там сталося біля шостого шлюзу, але б’юся об заклад, що ти всіх нас одурив.
— Вгадала, — сказав я і показав Хані порізану руку, яку досі тримав у кишені. Жест такого собі недбалого супермена. Поріз уже починав гоїтися. Самолікування зусиллям волі, перший рівень шкільної підготовки. Курс пройшов ще на “Селені-2”, аж ось коли пригодилося. — Усі перші призи твої.
— Наче тут існують ще й другі й треті… — вона знизала плечима. — На “Аяксі” усе першокласне. Навіть поразки.
— Хто з нас у більшому накладі? — спитав я. Двадцять дев’ять кроків…
— Звісно, я, — відповіла Хана. — Я попрощалася з тобою, переклала весь тягар емоцій на обставини. “Він їде, і нічого не вдієш”, — казала я сама собі. Тепер мені себе безмежно шкода… Заходь, чого ти став?
Я незчувся, як ми опинилися перед дверима пульту зв’язку. Хана відійшла до якихось приладів, помітно було, що вона намагається притлумити хвилювання, чимось зайняти руки. Потрібно повернути їй самовладання.
— Погорда, — сказав я якомога ущипливіше. — Звичайна людська погорда, — ось що захищає вас від споконвічного страху перед Космосом. А ще — непомірні амбіції і вміння пристосовувати події для власної вигоди.
Хана різко повернулася, нервово поправила й без того охайно викладене волосся. Я продовжував:
— А як же мрія людства про самодосконалість, гармонію душі і тіла?
— Мрії — це твій фах, — відрубала Хана. — Ми завжди розмовляли, немов через скло, за яким були для тебе всі чужі. Ніяк не вирвешся з тенет ображеного самолюбства.
Я підвівся з крісла. Завжди, коли сюди заходив, сідав у нього — то було “моє” місце, маленький обжитий куточок, і це була звичка, своєрідний ритуал. А зараз відчув себе у ньому некомфортно. Підійшов до пульту, провів пальцем по написах: Блок корабельного зв’язку… Малий екран… Поліекран… На пальці залишилась ледь помітна сіра смужка.
— Звідки тут пил? — здивувався я.
— Вітановий. При вантаженні потрапляє з нижніх ярусів через вентиляційну систему. У нього лікувальні властивості. Та його мало, щоб зчиняти паніку.
— Нас теж мало, — промимрив я. — Ось так поступово і дізнаєшся, хто чим на “Аяксі” дихає… Чи не правда? Ти мені допоможеш?
— З’ясувати, хто чим дихає? І це все? — спитала Хана. — Ти останнім часом похитнув мою віру в інтелект і порядність. На жаль, найкраще ти вчишся на власних порахунках…
— Граєш на публіку? — докинув я. — Повернись до об’єктивів і увімкни зворотній зв’язок — для аплодисментів.
Хана роблено засміялася.
— Не була б я жінкою і зв’язківцем, — сказала вона, — якби не вміла заблокувати свій відеоканал, коли захочу.
— Але ж це неетично і “непорядно”, — вколов я.
— Чому? Кожен, хто хоче, може дивитися. Щоправда, сюжет півторарічної давнини, проте відтворює події, що можуть повторюватися будь-коли. Пам’ятаєш, як ти здійняв тривогу? Ну, коли щось там побачив на астероїді. Діксон відіслав тебе до лікаря — перевірити, чи немає галюцинацій. Хоча, відверто кажучи, його взагалі не обходило, що ти там бачив — хоч би й нечисту силу. А на зворотньому шляху від Левського ти зайшов до мене. Була третя ночі…
Я кивнув головою.
— Пам’ятаю. Я бачив спалахи, і в послідовності їхнього ритму було щось дуже знайоме. Як шерех листя, наприклад. Або твої очі.
— Облиш, — втомлено мовила Хана. — Хотіла б я знати, хто ти насправді? Спочатку скаржився, що не міг ні з ким порозумітись, але більшого мастака морочити голову я не зустрічала. Не прикидався б, Арте, хоч переді мною. Хочеш сказати, що ніколи не користувався “Поліканалом”?
Он як! Вони всерйоз вважали, що я з самого початку буду знайомитися з екіпажем через підглядання, розраховували, що я дізнаюся про їхні звички, заняття, уподобання. Певне, спочатку дивувалися, чому я не торкаюсь цього в розмовах, а розпитую про очевидне.
— Не користувався. Така форма контролю приватного життя заборонена статутом Космофлоту.
— У нас немає приватного життя у твоєму розумінні, — посміхнулася Хана. — Та й у статуті зазначено про випадки, коли людина не знає, що за нею спостерігають. А ми усі знаємо. Ти прибув на “Аякс” зі своїми земними звичками, яких космоніти давно позбулися, відділивши справжні людські потреби від смішних умовностей.
— І людина стала досконалішою? — спробував пожартувати я.
— Міжлюдські стосунки вдосконалилися настільки, що перейшли в іншу якість, — серйозно сказала Хана. — Усі, крім нас, космонітів, цю хвилину проґавили.
Я підійшов до неї впритул так, що відчував тепло її тіла. А в очах її — недовіра, сумнів, подив, нарешті — сором.
— Тепер мені стає зрозумілим, — зітхнула вона. — Для тебе дещо з нашого життя повинно було виглядати цинічно… Однак мною ти не знехтував — попри свої “високі моральні принципи”? Що, це додавало тобі почуття зверхності? Як усім вам, напевне.
Жорстоко, правдиво, наскільки може бути правдивою жінка, особливо Хана. Вона думала, що я бачив її раніше. І все між нами залежало лише від єдності душ.
— Це додавало мені тебе, — озвався я луною. — Знаєш, на Землі колись вирощували карликові деревця. Це мистецтво називалось “бонсай”. Столітня сосна заввишки з кущ, скажімо. Ось те, що росте в мені, якщо тут доречні якісь аналогії.
— Кому це було потрібно? — здивовано спитала Хана. — Навіщо?
— Гарно, — сказав я. — Люди дивились, думали… Для декого це було єдиною можливістю пізнати себе і увічнити.
— Я хочу теж запропонувати тобі таку можливість, — раптом рішуче мовила вона. — Ти прагнеш на астероїд? Тобі відмовили, не дозволили скористатись катером. Однак ти переконаний, що професійна розвідка дасть неоціненні наслідки. Так?
— Ну? — буркнув я, ще не розуміючи, до чого вона веде.
— Тридцять секунд на відповідь: що роблять, коли — зась, але дуже хочеться?..
Нарешті до мене дійшло. Здається, минуло більше тридцяти секунд.
— Ти пропонуєш… викрасти катер?
Свідомість послужливо підсунула два пояснення цій єретичній думці. Перше: провокація. Екіпаж матиме чудову змогу з чистою совістю віддати мене під трибунал. Друге: Хана збожеволіла. Я сказав їй про перше. Але підсвідомість…
Трістан пройшлася відсіком, сіла в моє крісло біля дверей, примружила свої чудові чорні очі, немов оцінюючи ракурс.
— Навіть якщо ти підеш під трибунал, то з Космофлоту тебе не виженуть. Добре ім’я на “Аяксі” — це щось та важить. Тут люблять вчинки. Фанатики своєї справи викликають повагу. Навіть якщо ця справа з точки зору іншого абсурдна. А якщо ти доведеш свою правоту — жоден чиновник тебе пальцем не торкне, що б ти не накоїв. Переможців такого масштабу не судять. Їх поважають.
— Авжеж, — сказав я. — А ще, їх карають.
— Якщо ти чекатимеш розвитку подій самоплином, то програєш напевне, тут так просто нічого не відбувається. Механізм треба штовхнути, щоб запустити.
Я вдячно глянув у її до болю знайомі очі й зрозумів, що у цій ситуації з безліччю невідомих кожен із нас має свій останній шанс. Для мене це ще й можливість зрозуміти її, справжню, йдучи від першовитку — кохання жінки, майже удвічі старшої за мене.
— Згода, — сказав я. — З однією умовою.
— Якою? — звела густі брови Хана. — Які можуть бути ще умови?
Я підійшов до крісла, присів поруч і взяв її обличчя в долоні.
— Деталі обговоримо потім…
Ще сьогодні, як й інші мої товариші, я вилетів всупереч усякому глузду, усьому очевидному, усім голосам інстинкту. Бо настане час, коли збагну, що був правий я, а не мій розум.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Військовий льотчик”
На “Аяксі” витав дух змови. Це не проявлялося ні в розмовах, ні в стосунках, але виразно відчувалося. Впродовж двох років я не помічав нічого подібного. І лише коли став змовником сам, відчув несподіване полегшення і просвітління.
Я почав шукати першопричину. Прийшли на думку гіпотези вочевидь божевільні. Питання було лише в тому, чи достатньо вони божевільні, щоб бути слушними.
Унікальність вітану за певних умов перетворювала астероїд на концентрований міжпланетний капітал. Монополія на його володіння, надійно гарантована силою, давала можливість гіпотетичним власникам Аяксу диктувати Сонячній Системі свої умови. А станція “Аякс” була звичайнісіньким військовим кораблем, хоча й старої конструкції. Після роззброєння Космофлот пристосував багато подібних апаратів для своїх потреб. Крім того, на станції залишились лазери. Щоправда, перепрограмовані на метеоритний захист, але цілком придатні для бойових дій.
У цій гіпотезі все сходилось. Бракувало лише найсуттєвішої ланки: навіщо екіпажеві “Аяксу” — восьми космонітам — зчиняти заколот проти багатомільярдної Сонячної Системи? Вони й так могли мати що завгодно. Не вкладалося в логічний ланцюг умовиводу й те, що космоніти жили дуже скромно й були невибагливі. Я відчував, що причина цього дивного аскетизму не лише у самовідданій праці. Щось інше, значиміше об’єднувало їх поза тими спільними рисами, які творять з гурту колектив.
У ту ніч я не спав. Іноді мрії напрочуд схожі на сни. Та організмові байдуже як, аби виник у мозкові отой клятий альфа-ритм, який дає спочинок свідомості.
Очікування ставало нестерпним і перетворювалося на різновид витонченої тортури. Я встав, одягся, підійшов до свого пульта. Німі лічильники біомаси, передавачі стандартних сигналів контакту, спеціальних програм… Досконалі пристрої, які ні до чого не придалися. Чудовий приклад людського ставлення до власних помилок. Погодитися з тим, що інопланетян не існує — це переступити через мрію.
Але мрія про контакт була особливою через недосяжність, а відтак на повний період стала магічним стимулом прогресу. Зустріч з іншою цивілізацією перестала бути дитячим бажанням. Та й майданчик для ігор у технічний прогрес поволі ставав тіснішим.
А прогрес рухався лінійно, тобто жоден із винаходів був принципово новим. Кожна річ, навіть найбільш досконала, була лише замінником попередньої, а функція лишалася тією ж. Телефон замінив листування, голографічний зв’язок — відеофони, і тому подібне. Найфешенебельніше крісло, що автоматично приймало форму тіла, просто заміняло порослий мохом камінь, на якому спочивав пращур.
Зустріч з інопланетянами очікували передусім для того, щоб порівняти, протиставити, принаймні зрозуміти, чого вартий обраний нами шлях.
Спостерігачі повинні були підготувати людство до цієї зустрічі.
Зокрема, це повинен був зробити я.
— Уі-і-і!
Виття сирени підкинуло, мов електричний розряд. Спочатку я подумав, що Хана вирішила розбудити мене у такий екзотичний спосіб. Потім зрозумів; тривога загальна. Недовірливо глянув на свій пульт — може спрацював сам, спросоння? Але захисна сітка, що закривала напис “тривога”, навіть не прогнулася.
Далі далися взнаки численні тренування. Мої руки автоматично з блискавичною швидкістю запрацювали на пульті, здавалось, без участі свідомості. Я схилився до мікрофона і підкреслено спокійним голосом доповів:
— Спостерігач Арт дель Ур працює за розкладом “Тривога”.
— Хто дав сигнал?
Голос командира Діксона був урівноважений наче нічого особливого не сталось. Я навіть трохи розчарувався. Втім, питання риторичне: комп’ютер шикував на дисплеї зелені рядки термінового звіту.
“Тривогу оголосив пост операторів. Категорія: небезпека поза станцією. Локалізація: астероїд Аякс. Загроза: технічне обладнання. Оператор Спареллі”.
— Спареллі, доповідайте, — наказав голос Діксона.
— О другій тридцять сім… не знаю, як точно охарактеризувати. — Спареллі зам’явся. Його відповідь видалася дивною. Оператори завжди звітували стисло і змістовно.
— Словом, усі системи на астероїді вийшли з ладу. Комплексний енергетичний удар. Даю зображення.
Репетиція кінця світу, подумав я. Ніколи не міг собі уявити, що з механізмами може трапитися щось подібне. Деякі роботи були буквально розчавлені, частина розплавилась. Вцілілі, розпрограмовані, повільно наповзали на рештки партнерів і безжально їх трощили. Астероїд Аякс скидався на величезний склад металобрухту.
— Радж організуйте роботу запасних роботів, потурбуйтесь про контейнер для них. Замість буксира використаєте катер.
— Хто його поведе? — озвалася Хана. — Спостерігач?
Хвилинна пауза.
— Ні. Ви, — сухо відповів Діксон.
Я зціпив зуби від образи. Це межувало з відвертою зневагою. Попри всі гарні слова, у критичний час я знову став “порожнім місцем”.
На одвіркові спалахнув сигнал. Я підійшов і відчинив двері. На порозі стояла Хана.
— Не бери до серця, — сказала вона. — Однаково сьогодні нічого б не вийшло.
— Чому?
Вона мовчки подала зелену картку. Перший раз у житті я отримував секретну депешу з Землі. Гнучкий пластик приємно холодив пальці. По краю тягнулася така сама блискуча гостра смужка, як і на особистій картці. Я відстібнув її від комбінезону і зімкнув гострі краї. Вони одразу ж злиплися, і на зеленому тлі послання проступили чіткі срібні літери. Хана нервово засміялась.
— Я можу відвернутись, коли хочеш, — глузливо сказала вона. — Там щось інтимне?
— Дивись сама.
Я подав їй картку. Хана прочитала вголос, здивовано подивилася на мене.
“Космофлот — “Аяксові”. Допуск “Супер”, спостерігачу. Негайно відкликаєтесь на Землю: контакт третього рівня”.
— Що це означає?
— Приїхали, — зітхнув я. — Хтось випередив. Третій рівень— це прямий контакт з інопланетянами! Перший — знаходження беззаперечних доказів, другий — візуальне спостереження. Професійний код. А може, це, — я помахав у повітрі зеленою карткою, — “зроблено на “Аяксі”?
— Яскравий симптом манії переслідування, — сказала втомлено Хана. — Хоча насправді з будь-ким іншим — можливо. Але твій індивідуальний код… Він подвійний, І та, друга половина записана в нестандартній системі.
Вона дивилася на мене виклично, наче я зараз мав зізнатись у чомусь неймовірному. Але, слово честі, я чув про це вперше. Втім, Хана також зналася на персональних кодах і водночас була мені близькою. Отже, про другу половину коду знали усі на “Аяксі”, крім мене. Вагома підстава для підозр. Навіщо земному космонавтові, якщо він не інспектор Космофлоту або ООН, подвійний код? Та ще браслет з дешифратом…
Хана зітхнула.
— Зрештою, зараз це вже не суттєво. Ходімо, я проведу тебе до шлюзу. Щоб на цей раз ти не затримався. Можливо, вже й не побачимось…
Дорогою ми мовчали, аж доки світло в глибині шлюзу не висвітило у кутиках мигдалевидних очей Хани вологий блиск. Вражений, я ступив до неї, хотів обійняти.
— Постривай, — мовила вона мертво. — Пам’ятаєш, ти колись казав, що наш екіпаж немов вирізано з криці. Що ми не люди, а силуети людей, якими були колись. І навіть серця двомірні. Здається, я розумію твій третій вимір… Головна твоя помилка, Арте, в тому, що ти не розумієш причини вияву ненависті й бажання позбутись тебе. Але ж для ненависті потрібно бодай якось до людини ставитись, а щоб ставитись, треба людину знати. А для “Аяксу” ти так само загадковий, як і ми — для тебе. Ти теж заскоруз у погорді. Лише своїй, земній. А людина повинна вдосконалюватися, мінятись.
— Навіть до невпізнанності? — тихо спитав я.
— Інакше мавпа ніколи б не злізла з дерева і не випросталась. Космоніти змінились до невпізнанності тільки завдяки тобі. А я… ти зупинив мене у цій зміні. Тому що дав розуміння отого архаїчного, пекучого, але нестерпно солодкого третього виміру — кохання, сам його не спізнавши. Ось що у нас спільне — взаємна недосконалість, Арте. Але я тобі вдячна за неї.
Пролунав сигнал. Її долоня торкнулася мого обличчя і безсило опала, як маленький білий листок. Засніжений кленовий листок.
Ми не вимагаємо безсмертя; але нестерпно бачити, як вчинки і речі втрачають свій сенс. Тоді виявляється порожнеча, що оточує нас.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Нічний політ”
Я востаннє підійшов до приладів, щоб перевірити радіопеленг, коли раптом з динаміків почувся владний чоловічий голос:
— Пасажир корабля 753! Пасажир корабля 753!
Відповідати належало обов’язково. Я неохоче зірвав з передавача пломбу.
— Говорить 753-й, Арт дель Ур спостерігач станції “Аякс”.
— Командир космоплана “Австралія” Макс дель Зонг, по паролю “контакт третього рівня”. Беріть управління 753-м на себе, проведемо стиковку. Наказано терміново доставити вас на Землю.
Оце так номер. Сталося щось незвичайне, якщо довелося порушити роботу рейсового транспортника, зірвати графіки підльотів… Та й підібрати когось на маршруті у Космосі — не тріску з землі підняти. Проте дель Зонг назвав пароль, і треба виконувати наказ.
Щойно за мною зачинилися двері шлюзу “Австралії”, космонавт допоміг зняти скафандр і простягнув кілька пігулок.
— Ось, прийми. Повний набір: адаптаційні, карантинні, імунні, і ще там якісь…
— А навіщо адаптаційні? Адже я проходитиму Адаптаційний центр на Місяці й на Землі.
Космонавт заперечно похитав головою. Я зауважив, що він поводить себе якось непевно. Мабуть, новачок.
— Певно, що ні, раз лікар дав таку вказівку. І командир підтвердив, — сказав космонавт з “Австралії”.
Знизавши плечима, я ковтнув крихітні різнокольорові кульки — одні зразу ж розтали в роті, інші несподівано теплою грудочкою притлумили легке почуття голоду, треті кисло освіжили піднебіння і додали бадьорості. Бадьорість переросла в піднесеність, легкість духу, і я непомітно провалився у сліпучу блакить веселого забуття.
Не знаю, скільки часу це тривало. Нічого подібного я досі не відчував. Напевне, такою має бути легка смерть. Або нове народження. Відчуттів не було ніяких. Більше того, майнула мить, коли немов би й не існувало мене. Потім настало щось схоже на раптове пробудження після яскравого сну, зміна однієї нереальності іншою…
Я сидів під великим каменем у безкрайньому степу. Перше, що зауважив, — на мені чомусь уже не сріблястий космічний комбінезон, а легкий жовтогарячий скафандр високого захисту. Шолом лежав поруч, на контейнері.
Самопочуття чудове. Але кому, в сопло, заманулося доставити мене сюди, на Землю, у такий загадковий спосіб? Браслет мовчав, отже, загрози для здоров’я нема. Я підвівся і відкрив контейнер. Повний комплект для спостерігача. Єдине, що мене справді порадувало з цих іграшок, — голографічний передавач. Я увімкнув сигнал виклику, піймав відповідь і скерував промінь на землю за кілька метрів від себе.
Сарторіс Нгама з’явився у всій величі директорського мундира. Біла куртка з короткими рукавами і шорти, блакитні еполети, позументи, нагороди… Земляни завжди тяжіли до таких забав, умови їх не обмежували, як, скажімо, практичних космонітів.
— Вітаю, старший! — виструнчився я, наскільки дозволяв скафандр. Сподіваюсь, виглядало це достатньо іронічно.
Нгама, а точніше, його об’ємне зображення посміхнулось.
— Витримка непогана, Арте. Чекаєш пояснень? На космоплані “Австралія” за моїм наказом тебе приспали: твій організм піддавався надто стрімкій зміні подій, а це шкодить психіці. Ти ж мені потрібен тут у якнайкращій формі. Потім тебе помістили в аварійну капсулу, яку запустили по променю радіомаяка нашої плавучої бази, коли космоплан пролітав над Атлантикою.
— Чого там, — зітхнув я. — У школі бувало й крутіше. Але навіщо все це?
Нгама пожував товстими губами, від чого став схожий на присоромленого гіпопотама.
— Цей степ, де ти опинився, знаходиться на протилежному від Атлантики боці земної кулі. Ніякий літак не встиг би тебе доставити сюди так швидко. Врахуй ще депресію від зміни поясів часу… Усіх прибулих спостерігачів ми розкидали по Землі з допомогою кабіни — “Т”.
Я не повірив своїм вухам: ідея нуль-транспортування вже давно зав’язла у загальній кризі винахідництва, адже після появи вітану з його універсальними можливостями попит на радикальні ідеї згас.
— Але ж досі всерйоз не займався підпросторовим переміщенням людей… Чому пішли на такий, — я хотів сказати: “ризик”, але затнувся, — експеримент?
Сарторіс Нгама махнув рукою.
— Дай Конг об’явився на засіданні Ради Космофлоту, старший дозорців. Підкинув кілька ідей з нуль-транспортування… Геніальні ідеї, між іншим. Думається мені, що не сам він їх винайшов. Вловлюєш?
— От і спитали б. Як старого знайомого.
— Ага. Сам спитаєш при нагоді. Він зник, так як і з’явився.
— Виходить, байка про те, що дозорці вступили в контакт — правда?
— Так, — кивнув головою Нгама, — Крім того, він повідомив про їхній візит.
— Інопланетян?
— Авжеж. Але місце приземлення не сказав. Лише час. Вже зовсім мало лишилося. А місце… У них інша система просторової орієнтації. Ми розбили можливі райони приземлення на квадрати і мобілізували всіх спостерігачів. Ось тому ти тут.
— Ясно, — сказав я, підводячись. — Спасибі за чудову апаратуру. А скафандр… Може, залишите щось одне: або прилади, або мене? Однаково вони сядуть не тут, побачите.
— Не скигли, — суворо сказав Чорний Сарторіс так, наче я був чотирнадцятирічним хлопчиськом, його учнем. І зник.
Я подивився на браслет, за земним часом минула дванадцята. Куца тінь біля каменя зникла і знову почала рости, вже з іншого боку. Я пішов туди, сів і примружився, дивлячись на безхмарне небо. А чи не позасмагати? Ніхто сюди не прилетить, факт. Контакт нульового ступеня. Таке моє щастя.
І тут раптом стало тихо-тихо. Тобто, тихо було й раніше, а зараз зник навіть звичний шелест вітру. Запав легкий присмерк (опівдні!), як під час затемнення. Поглянув на небо. Сонце було на місці, ніщо його не затіняло.
Навіть навпаки.
Довкола знайомого сліпучого диска з’явилось ще три, менших. Я прожогом одяг шолом і опустив світлофільтр. Диски збільшувались, множачи, як велетенські лінзи, блиск сонячного проміння. Їхні контури почали коливатись, повітря пашіло жаром.
Часу на корекцію приладів уже не було. Я заліг у траву, як перед цим щойно кіт, і почав настроювати оптику шолома. Вчасно, бо диски швидко приземлились, здійнявши хмару непроглядної куряви, що котилася вусібіч важким зеленавим туманом. Через хвилину він повільно розсіявся, і перед очима завиднілися контури трьох сочевицеподібних корпусів. Блиснули отвори, зарухалися постаті, виносили якісь пристрої, швидко монтували їх біля кораблів. Здалеку прибульці у темних скафандрах виглядали, як люди.
Раптом гострий рубіновий промінь прорізав зеленуваті сутінки, рвучко скочив убік і завмер. У червоному колі висвітленого ним місця я побачив свого нещодавнього знайомого, який мене так сполохав. Кіт налякано припав до землі.
Тої ж миті спалахнув ще один промінь — блакитний, перетнувся з червоним і почувся глухий вибух. Там, де сиділа тварина, заклубочився дим.
Блакитний промінь зник.
А червоний поволі повз до мене.
Я перекотився вбік. Краєм ока встиг помітити блакитний полиск. Вибух — і по шолому заторохкотіли кавалки засохлої глини.
Зрозуміло, що прибульці мали ворожі наміри.
Чому? Відмінність у психологіях видів, хибна первинна інформація про Землю чи ще щось, для мене незрозуміле?
Мій обов’язок — переконати їх у зворотному. Будь-що, Але невже на цьому шляху першим моїм кроком неодмінно має стати падіння?
Я підвівся.
Випроставшись, я став чудовою мішенню для вбивчого променя, щомиті готовим спопелити. Я чекав, коли перетнуться на мені два промені, червоний і блакитний, водночас відлітав у думках далеко за межі Землі, зачудовано дивлячись на рідну планету, яку більшість моїх сучасників бачили лише з Космосу.
Черга потужних спалахів потяглася пунктиром у небо. Напевне, позначають безпечне місце висадки. Ошукали нас, благодушних довірливих землян, розм’яклих від гостинності. Мабуть, мають рацію космоніти, виковуючи свої характери, як залізо?
Вогненний батіг оперіщив землю переді мною — стій, ні кроку далі! Потужна хвиля кинула мене на землю, покотила вбік. Напруживши всі сили, я вперто підвівся.
Знову кинуло долілиць — і знову підвівся, уже сильнішим, але ще не випробуваним у двобої. І раптом збагнув: поєдинок почався, навіть не зараз, а ще там, на “Аяксі”. Там проросло гірке коріння духовного зростання, яке щойно дало позаземне бачення себе і Всесвіту. Я відчув, що водночас уособлюю собою все побачене — степ, Землю, всіх людей, Сонячну Систему, і навіть прибульців, котрі так вперто і нерозумно прагнуть мене знищити. Але це помилка, я зараз їм поясню, для цього й підвівся з навкарачок, як первісна людина, прагнення до пізнання якої ще не отруєне гіркотою власного досвіду. А мене спонукає до дії туга пружина абсурдного непорозуміння.
Яскраве світло вдарило в очі: певно, хотіли мене роздивитись. Я пішов упевненіше, прямо на холодне світіння, широко розкривши руки, — жест, древній і простий, що свідчив про добрі наміри. Від хвилювання ніяк не міг порахувати кроки, створювалось враження, наче тупцяю на місці, дратувався, але розумів своє безсилля. Промінь прожектора сліпучою дорогою вистелився у нескінченність і поглинув усе, навіть космічне бачення.
Силкувався згадати “психічну заставку” — на випадок, якщо прибулі читають думки. Коротенький текст про миролюбність та доброзичливість вивчив ще в дитинстві, легко, як лічилку. Але в пам’яті зринали лише окремі слова про небо і землю — напевне, тому, що безліч разів падав на випалену сонцем і вибухами твердь і, підіймаючись, бачив іноді між клаптиками дивного зеленуватого туману щілину реального, денного неба Землі. У цьому двобої склалося нове, дивне закляття, яке я шепотів чи повторював подумки, щоб зберегти свідомість — усім, усім вистачить неба і землі… І знову широко розкрив обійми.
Знову впав долілиць, затерплі руки вдячно відізвалися опертю. Вцілившись у твердь землі, мої пальці наштовхнулись на щось неприродньо тверде і гладеньке. Пластик.
Я більше не квапився з миролюбними жестами. Навіть навпомацки безпомилково розпізнав слизький циліндр вакуумної міни. Вони викликали потужну повітряну хвилю, яка наповнює миттєво утворений вакуум. Такі міни використовували пожежники.
Хтось замінував можливе місце висадки. Навіщо? Адже бойовий ефект такого пристрою нікчемний. Помилка? Провокація? Неможливо!
Почув, як раптом запульсував рубіновий вогник дистанційного підривача. У ту ж мить я, відкинувшись на спину, пожбурив її геть. Було вже пізно. Хвилею втиснуло в землю так, що потемніло в очах. Якби не скафандр, задихнувся б. Останнє, що побачив внутрішнім, космічним зором, — людина, що лежала навзнак з розпростертими руками, наче обіймала когось — прибульців, степ чи небо, яке починало світліти. Втрачаючи свідомість, збагнув, що це я сам…
Я розплющив очі і побачив білу стелю. До тіла повернулася чутливість, спина нарешті пізнала розкіш лікарняного ліжка. Повернув голову — трохи боліли в’язи. Вішак з новенькою формою спостерігача, тропічний варіант. Отже, я у школі спостерігачів у Дакарі. Західна Африка. Рідні пенати.
На протилежній стіні висів голографон зв’язку, перша модель. А може, просто в стилі “ретро”. Чорний Сарторіс любив антикварні речі. Я сів на ліжко. Крізь відкрите вікно долинав гуркіт близького Атлантичного океану. П’янко пахло водоростями — вночі, певно, був шторм.
Коли я перевів погляд, Сарторіс Нгама вже стояв під стіною, руки схрещені на грудях. Він трохи іскрився зсередини: справді, старий голографон, зображення нечітке, і наскрізь проглядається.
Нгама дивився спокійно й непроникно. Потім повільно розтулив товсті негритянські губи і вимовив:
— Спостерігач Арт дель Ур! Як директор школи спостерігачів і уповноважений Ради Космофлоту, офіційно вибачаюсь за незручності під час перевірки. Вас допущено до перепідготовки з найвищою оцінкою.
Від бурхливої реакції мене втримало те, що слова Нгами, можливо, також свого роду випроба… На стриманість. Але рука несамохіть намацала біля ліжка стілець. Чорний Сарторіс розуміюче посміхнувся і зник. Ніжки стільця було надійно пригвинчено до підлоги.
Тут все було шкарлупою, готовою віддати своє ядро. Давня шкарлупа речей, під якою, ми знали, чаїлось щось зовсім нове. Можливо, зірка, цей маленький твердий діамант. Одного чудового дня ми рушимо в пошук за ним на північ, або на південь, або всередину самих себе.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Південний поштовий”
Біля виходу, спершись на одвірок, куняв черговий — молодий курсант у білій формі. Таку носили новачки та вищі керівники Космофлоту, символізуючи циклічну безперервність навчання. Школа пілотів була масовим навчальним закладом, не те що школа спостерігачів, де пілоти продовжували навчання після конкурсу. Хлопців посилали на вахту згідно старого ритуалу, якого Чорний Сарторіс дотримувався неухильно.
Я голосно чхнув, і хлопець зреагував, але без запопадливості. Нівроку витримка. Виструнчився і поглянув на мене з цікавістю, яку, втім, непогано приховував як на свій вік. Справжній спостерігач, певне, для нього був втіленням мрії, уособленням чеснот космонавта.
— Як звати? — спитав я з удаваною суворістю. Не дуже подіяло
— Арсен соль Гріссом, старший.
— “Соль”? Не чув такого пост-імені.
— Це означає, — чітко відрапортував хлопець, — що батьки не земляни, але за їхнім бажанням дитина виховувалась на старій планеті.
Я глянув на курсанта пильним поглядом. На вигляд років тринадцять-чотирнадцять, смаглявий, зеленоокий. Стрункий, звичайно. Незграб тут не буває. Намагається триматись незалежно, але хвилюється. Поправна біда. Зараз встановимо “контакт третього рівня”…
— А на колону вилазив? — нахилившись, прошепотів йому на вухо.
— О! — тільки й спромігся видихнути хлопчак. — Авжеж, старший!..
У вестибюлі школи Пілотів височенні хромовані колони сталагмітами впирались у вітраж стелі: “Викрадення Гераклом яблук з саду Гесперид”.
Курсант-новачок мав видертись по гладенькій колоні й торкнутись зображення яблука. Металеві стовпи були під постійною невеликою напругою — для іонізації повітря. При легкому дотику вона майже не відчувалась, але довше триматись голіруч — завдання малоприємне. Тож на ритуал давалось три хвилини після півночі, коли струм вимикався.
Хлопчаки свято вірили, що їхнє ритуальне випробування — абсолютна таємниця для старших. Оптику, сховану у вітражі, підлітки розпізнавати поки що не вміли і дивувалися, звідки старші знали про їхню “неформальну” поведінку.
Я змилостивився над черговим, з якого вмить спала полуда настороженої статечності, і сказав:
— Не турбуйся, соль Гріссом. Я сам вилазив.
— У школі пілотів? І стали спостерігачем? Я теж хочу.
Я обійняв соль Гріссома за плечі і вивів надвір. Голос океану став виразніший. На такому звуковому тлі якось негоже було говорити про дріб’язкове. Я сів на широку сходинку біля дверей школи і майже силоміць посадив хлопця поруч — той усе ще намагався виструнчитись.
— Посидь трохи. Ще нарапортуєшся.
— Я на посту! — палко заперечив курсант, втім, не особливо пручаючись.
— Ми усі на посту. Усі, хто в Космофлоті. Хто на землі, на інших планетах, космічних станціях. Людська природа така.
— А на Землі це зовсім не помітно, — озвався хлопець. — Тут статечно, спокійно. Навіть у школі. Скажіть, чому так? Я вчив про різні винаходи, але це було так давно. Невже усе вже відкрили? І я не зроблю в житті нічого подібного?
— Важливо те, що ти живеш, — відгукнувся я. — А винаходи… Рух завжди був кількісний або якісний. Ні, характер змін, які можна спостерігати, він різний, розумієш?
— Розумію. Тільки іноді здається, що найкраще вже позаду, мої можливості лишилися там, у героїчному, але глибокому минулому. І тоскно якось. Наче спізнився народитись. Може, в спостерігачах поталанить. Вчуся добре, і вчителі казали, що шанс є. От би рекомендацію спостерігача… Не візьмете до себе на стажування?
Я посміхнувся. Хто б мене самого забрав з “Аяксу”! А брати з собою малого — ризиковано, раптом щось трапиться.
— Я дам вільний виклик. Віддаси вчителю, а він нехай вирішує, чи доцільно тобі йти відразу на космостанцію. Є хороші пости спостерігачів на планетах розселення.
— Я не хочу на планети, — нахмурився соль Гріссом. — Хто туди потрапляє, там і залишається, і далі нікуди вже не хоче рушати.
— А чому ти хочеш далі?
Соль Гріссом знизав плечима.
— Люди здавна прагнули зрозуміти закони природи, прагнули до матеріального благополуччя, свободи особистості. Здавалося, що можна використати довколишність, як глину, щоб виліпити інший, омріяний світ. Виліпили. В нього треба було вдихнути новий дух. А він, дух, увесь витратився на процес творення. Розумієте, у мене враження, що нас у чомусь одурили…
Я примружився на пломеніючий диск сонця і відхилився назад, спершись руками на тепле каміння сходів. Океан стиха зітхав, і мільярди літ його ніхто не міг втішити.
— Помиляєшся, соль Гріссом. Цей дух є. Енергія сподівання.
— Але вона пасивна, споглядальна, — заперечив хлопець.
— Я ж казав — ми на порозі нової якості суспільного руху. Тому зовні процесу не видно. Та й куди квапитись? Особистість вільна, прогрес дає щастя кожному, хто за ним потягнеться.
— Щастя приємніше здобувати. Як Геракл — яблука Гесперид, — луною відгукнувся соль Гріссом. — Тому й хочу на космічну станцію. А можливість без натуги задовольнити будь-яке бажання радості мені не приносить.
— Хто твій вчитель?
— Його тут зараз нема, викликали в ООН. Але я сподіваюся, що він затвердить стажування.
— Ну-ну, — сказав я. — Доживемо — побачимо. Он транспорт мій приїхав. Щасти тобі, Арсене!
— Спасибі, старший, — подав руку соль Гріссом. — До зустрічі!
Я швидко збіг сходами, відчуваючи захоплений і несподівано докірливий погляд курсанта, і стало шкода себе, що я — дорослий, назавжди зв’язаний віком і становищем, що ніколи вже не зможу стати поруч з Арсеном соль Гріссомом, страхуючи його у першій небезпечній “експедиції” за яблуками Гесперид. Що ми ніколи не побачимось, бо жоден вчитель не пустить курсанта-пілота на стажування до спостерігача, перш ніж той навчиться основного фаху. Прощавай, соль Гріссоме, тобі ще рано розчаровуватись!
Але щось мене збентежило у цьому хлопцеві, крім щемливої романтичної туги, сентиментального резонансу дитинства, напевно, виразна схожість його міркувань із власними мріями. Нас об’єднувало напрочуд відповідальне розуміння нашого часу. А можливо, й не лише нашого. Коли років через п’ять ще випаде нагода порозмовляти з Арсеном соль Гріссомом, він уже, напевно, буде пісномудрий формальною кількістю знань, як переважна більшість дорослих. Шкода.
Двері електробуса м’яко впали назовні, як трап. Я зайшов до салону, важко сів у перше крісло. Електробус здригнувся, піднявся і плавно рушив по незримій силовій лінії, набираючи швидкість.
— Клята автоматика, — сказав я сам до себе. — Все зважить, розрахує, а швидкість — як у черепахи…
Раптом електробус рвонуло так, що з несподіванки я оторопів. Десь на три “же”, прикинув мимоволі.
— Можна й швидше, — почувся якийсь голос. Не синтезатора, а нормальний, людський. Таким тоном говорять дорослі люди, які не мають проблем в особистому житті.
Я підвівся і пройшов уперед по салону, до блоку управління. Телеавтоматика, термінал, відеокамера… Я шукав і не знаходив перетворювача диспетчерських сигналів.
— Тут ніколи не було перетворювача, — сказав голос. — Тільки не спробуй відмикати керування, бо спрацює автострум на всі панелі, заробиш тоді по пальцях.
Я відсмикнув руки, наче вже вражений струмом. Десь я уже чув подібний грубуватий гумор. Де?
— Так буде краще, Арте, — задоволено мовив голос. — Ти сідай, поговоримо. Ще є час. Чорний Сарторіс наказував тебе привезти до інформаційного центру.
— Хто ти? — здивовано спитав я. — І… де ти?
Електробус злегка сповільнив хід.
— Улаф. Улаф дель Корн.
Волосся мені стало дибки. Я впізнав голос. Але ж…
— Ну, бовдуре, — сказав я, розпалюючись. — Стривай-но, дістанусь до тебе. Поплатишся за такі жарти. Улаф загинув два роки тому. Катапультував на п’ять градусів південніше Дакару, між островами Біжагош і Космопортом Конакрі. Згорів живцем. Я тоді ще закінчував школу Спостерігачів, був у рятувальній команді.
— Пам’ятаю, — втомлено сказав голос. — Ти працював на “Коншельфі”, добре знав море. Та й нагорода ООН своє зробила, тому взяли в команду. Знаю, що ти справді виймав із капсули те, що від мене залишилось. Напевне, бачив, як рештки відправляли гелікоптером на континент.
— Бачив, — сказав я тихо, — як його заливали біорозчином. А з Улафом дель Корном ми вчились у школі пілотів. Я починав, а він закінчував. Улаф страхував мене, коли я вилазив на колону… Але хто ти?
— За яблуками Гесперид… — задумливо мовив голос. — Ти тоді добре тримався. Терплячий. Я завжди тебе згадував з заздрістю. — Голос зробив паузу. — А я — Улаф, що став комп’ютером. В інформаційному центрі машини на біокристалах переписали особистість, використавши при цьому вітан. А клінічно я вмер… Ось так, Арте.
— Он як, — озвався я глухо. — Голос твій, жарти — це все, що від тебе лишилось? Більше тебе не побачу? Шкода.
— Дарма шкодуєш, — сказав голос Улафа. — Спочатку було кепсько. Позбутися тіла — щось за межами глузду. Але потім подумав — адже я не один, а ті мільярди, які народилися і мешкають поза Землею — хіба не те ж саме переживають?! І психологічний бар’єр, і ностальгія…
Я згадав курсанта Арсена соль Гріссома, але змовчав. Улаф правив далі:
— Врешті я переконався, що це — нова якість буття. Не краща, не гірша, — інша. Я не обмежений часом, відведеним тілу. А мислення! Не повіриш: функція Сміта за сім хвилин. При будь-якому факторіалі.
— Агітуєш? — примружився я в об’єктив над вітровим склом.
— Просто пояснюю: Улаф дель Корн нічого не втратив. Я розмовляю з тобою, водночас керуючи ще п’ятнадцятьма електробусами. Бачу і чую, що робиться в них і довкола. А уяви, що це космічні кораблі! Хіба ми в школі пілотів не мріяли скрізь встигнути, хіба не жалкували, що астронавтику оголосили “неперспективною на даному етапі”? Приходить наш час, Арте. Приходить.
— От коли він прийде, я тобі, напевне, заздритиму. А поки що… — протяжно вимовив я.
— Недовго чекати, повір. Запам’ятай, там, над об’єктивом, мій код. Викликай через браслет, побалакаємо, поки ти на Землі. Я знаю все про вчорашню перевірку і ще дещо.
Поруч з рядком цифр висіла маленька стереографія: Улаф у скафандрі, без шолома. Нащадок вікінгів, берсеркер. Поруч інше фото: узбережжя, чайки, яхта.
— Моя, — гордовито сказав Улаф. — Запрошую.
На борту яхти я зауважив струнку жіночу постать, вона видалася мені знайомою. Напружив зір, намагаючись роздивитись риси обличчя.
— Це Рута, — сказав Улаф. — Пам’ятаєш Руту Соммерс? На рік молодша за тебе, вчилася на спостерігача.
— Авжеж, — сказав я. — Ще б пак. Закоханий був я, а одружився ти.
Почувся короткий смішок.
— Думаєш, то велике щастя? Рута не працювала в космосі й року. Нервовий злам. Несподівано почала малювати і, здається, непогано. Стала запеклою противницею усякої техніки, виступає проти ініціатив Космофлоту.
— Який у неї код?
Знову короткий нервовий смішок.
— А ніякий. Відмовилась носити браслет. Що ж, принцип добровільності, особливо на Землі, священний. От і лишилась поза Системою. Живе порівняно недалеко, в Бамако, працює в музеї історії Африки. Після того бачився з нею лише раз, на цій яхті. Ми довго з нею говорили, а вночі…. хотіла кинутися в море. Не знала, що я тепер ніколи не сплю… О, ми вже приїхали. Іди, Арте. Сарторіс не любить запізнень.
Я мовчки підвівся і неквапом пішов до виходу. Коли відхилилися двері-трап, раптом стало моторошно ставати на них — здалося, що це тіло Улафа, і я зараз завдам йому болю.
— Щасливо, — сказав я і хвацько стрибнув через сходи. Озирнувся. Зовнішній об’єктив невідривно дивився вслід. Здалося, що оптика його якось дивно заблищала, немов від сльози. Дурниця, звичайно. У тебе ніколи більше не заблищить сльоза, Улафе, сльоза, що віддзеркалює порух людської душі. Шкода. І про мрію з тобою вже не поговориш… Але я не міг сказати йому цього вголос, лиш помахав рукою.
Вестибюль інформу втілював ідею раціонального в дизайні. Замість чергових біля входу осклілі погляди телеоб’єктивів. Велика білостінна зала, ліворуч і праворуч прозорі кабіни ліфтів, на стінах стрілки вниз-вгору, індекси відділів.
Посеред зали чималий, в людський зріст, комп’ютер-інформатор з екраном типу “торшер”, схожий на гігантський білий гриб. Треба глянути, на якому поверсі розташувався Чорний Сарторіс.
— Облиште пульт, Арте, Сарторіса тут немає, — сказав тихий голос за спиною.
Я круто повернувся з не вельми привітним виразом обличчя. Маленький чоловічок у білому одязі приязно посміхався і злегка церемонно вклонився. Він ледве сягав мені до плеча. Незнайомцеві було на перший погляд років шістдесят щонайменше. Жодних відзнак, які свідчили б про його чин. Тільки куртка з довгими рукавами, що для тропіків невластиво.
— Він викликав мене, старший, — сказав я, звернувшись про всяк випадок до нього за статутом.
— Це я викликав тебе, Арте. Бажано, щоб Сарторіс Нгама дізнався дещо пізніше про нашу зустріч.
З цими словами незнайомець вклав мені в руку холодну й важку кульку. Тобто самого руху я не бачив, просто відчув щось у долоні, і зауважив, як трохи ворухнулось праве плече несподіваного співрозмовника. Я збагнув, що це прилад Мемо — він здійснював запис, який зчитували лише спеціальні комп’ютерні приставки, й гарантував збереження інформації, навіть якщо кульку помістити під струмінь плазмового генератора. Але їх ніколи не виносили з місць зберігання через унікальність записаних відомостей.
— Я взяв це з архіву, — маленький незнайомець з притиском вимовив останнє слово, і я зрозумів, що йдеться не про якийсь там архів, а саме про легендарний Архів Космофлоту, де законсервовано те, що людський розум поки що не в змозі осягнути.
— У нас мало часу, Арте, — нагадав незнайомець. — Ще оце.
Знову невловимий для ока рух, і на моєму рукаві засяяла срібна голочка. “Дзень” — тихо й протяжно озвався до неї браслет. Тут я помітив, що у незнайомця браслета нема.
— Настроєно на архів, — сказав незнайомець. І зник. Лише після цього у мене немов пелена спала з очей, і я згадав, що бачив його раніше. На фотографіях, у відеохроніці. Звичайно! Дозорець Дай Конг!
Почулося легке дзижчання ліфта. Я швидко побіг вздовж стіни. В одному місці браслет задзвенів голосніше. Я уважно глянув під ноги: так і є, ледь помітна щілина між підлогою і плінтусом. Провів по ній браслетом. Замасковані під частину стіни двері повернулися довкола осі й відхилилися вглиб, у підземелля. Браслет сигналізував усе частіше й виразніше.
Я ступив у короткий тунель, штовхнув овальні двері і швидко відстрибнув, ледве не заплутавшись у густому синтетичному ворсі килима. Плита вдарила об килим, спружинила, повернулась і вже повільно відійшла вбік. Невтаємниченого такі двері вминали у ворс і тримали, як у мишоловці.
Так, далі звичний набір сюрпризів. Сходинка за порогом вела у темряву. Інтуїтивно відчув, що внизу басейн із в’язкою рідиною, вчасно відхилився вбік, встиг прогнутись і кілька метрів проїхав по гладеньких кахлях, мов літак без шасі. Ну, ніби минулося. Браслет засвідчував, що рухаюся правильно. Отвори, ніші, стіни цегляні, кладка двадцятого століття, вертикальна легка драбинка… Стоп. Масивний люк, старезний, як і самі стіни підземелля. Але у нього врізано новенький цифровий замок. Ну, ось і все. Але… Стривай-но, браслет працює як передавач, на частоті “швидкої допомоги”. Якби я знав код, набрав би його на браслеті, і від резонансу замок спрацював би.
На замку чотиризначна цифра. Напевне, це не просто набір знаків, а якийсь символ, істотний для господарів Архіву. Хто вони? Спільники космонітів відпадають, вони принципово не стали б тримати Архів на Землі. Традиціоналісти завжди суворо дотримують правила статуту Космофлоту.
Отже, залишаються ті, хто тісно контактує з ООН. Меншість, що дотримується чіткої позиції, — геоцентристи. Яке число для них могло б стати магічним? Напевне, рік; літочислення Землі, напевне, єдине, що лишилося без змін на планеті. Який? Символ початку чи кінця чогось?
Є такий рік — дві тисячі шістдесят п’ятий, коли відкрито астероїд Аякс, коли з розвитком вітанової технології припинилися відкриття в усіх інших галузях науки. Я пройшовся нігтем по цифровому сегменту браслета і затримав дихання.
Через якусь мить у вухах зашуміло, я зусиллям волі стримував дихання, і це ставало дедалі нестерпнішим. У зап’ястя вколов електричний розряд-браслет намагався привести мене до тями. Ще тридцять секунд — і він передасть сигнал. Резонанс… Повинен… Повинен…
Мов крізь товщу долинуло глухе “клац”. Я виграв.
Підлога тут, нагорі, краща, як у підземеллі, — вона всіяна твердими пуп’янками, щоб, бува, не послизнутись. Дбайливо. Навіть прохолодно. Не більше п’ятнадцяти за Цельсієм. І світло сонячне.
Одна із стін, власне, і була Архівом. Навпроти неї — комп’ютер старезної моделі. Таких уже хтозна-скільки часу не випускали. Для того щоб сполучити його з пристроєм мемозапису, треба добре потрудитися. Однак не полінувались.
Рій рубінових вогників на стіні позначав місця зберігання мемозаписів. Один індикатор не світився. Насилу розтуливши затерплі пальці, поклав важку кульку у приймальний пристрій.
Комп’ютер ковтнув кульку, але екран залишався сліпим. Щось не спрацювало. Оле влип! Повертатись звідси — ще більше безглуздя, аніж приходити сюди. І голочка десь зникла з рукава куртки, ніби випарувалася. Сорому не оберешся, якщо можна буде відбутись самою лише ганьбою.
Єдиній людині я міг би зараз довіритись. Але вона вже не була людиною у звичному розумінні слова. “Поглянь, там, над об’єктивом, код. Викликай через браслет, побалакаємо, поки ти на Землі”. Можливо, це й краще, що він — такий… Я зітхнув і викликав Улафа дель Корна.
— Привіт, — сказав браслет голосом Улафа. — Що, мучишся біля комп’ютера? Переведи зображення на великий екран.
— Не працює, Улафе. Тому я тебе й викликав.
— Це неможливо! Усі комп’ютери лагодяться автоматично і вмить. Де ти перебуваєш?
— В інформаційному центрі. Точніше, в його підземеллі.
— Що ти верзеш, я знаю всі комп’ютери інформу. Такої шафи навіть у музеях уже не побачиш.
— Улафе, це Архів, — сказав я і обвів довкола рукою з браслетом.
— Почекай хвильку.
Екран комп’ютера спалахнув, і Улаф з’явився на ньому у цілком людській подобі. Я знав, що це синтезований образ, як у відеогрі, але серце однаково тьохнуло. Улаф незадоволено похитав головою. Його вилицювате обличчя з вольовими рисами вікінга скривила гримаса.
— Старий, хтось заблокував цю шафу. Просто відключив одну з систем.
— Ти міг би її замінити?
Улаф переможно посміхнувся.
— Я п’ять таких шаф можу замінити. А що ти забув у Архіві? Зауваж, я не цікавлюся, як сюди потрапив.
— Дякую, — в тон озвався я. — Допоможи прочитати мемо-запис.
Улаф насупив солом’яні брови, потер перенісся пальцем — знайомий жест, який означав найбільший сумнів.
— Ніколи не любив встрявати в чужі справи. Але схоже, там щось конфіденційне, га? А коли заб’є тривога, що накажеш робити? Між іншим, не виключено, що Архів у таких випадках приречений на ліквідацію. Ти про це подумав?
— Авжеж, — сказав я, хоч це була чистісінька брехня. — Зроби ось що. Коли здійметься біганина, зв’яжись з Сарторісом Нгамою, і натякни йому, що я в Архіві.
— З Чорним Сарторісом? Він тебе на пил зітре за таке! І мене разом.
— Нічого він не зробить. Навпаки. Підозрюю, що Сарторіс до Архіву причетний. Знаєш, хто мені поміг сюди дістатись? Дозорець Дай Конг — старий приятель Сарторіса Нгами.
Улаф присвиснув:
— Отакої! У тебе там, бачу, гра не на жарт, якщо оживають привиди і міфи. Бракує тільки зелених чоловічків на НЛО. А може, хутчіш тікай звідси? Я спробую вивести.
— Коли це Космофлот відступав? — сказав я патетично, ступив крок вперед і підняв руку. Улаф засміявся:
— Ну, тоді вмикаюсь. Як губити голову, то з шапкою!
Хто б казав!
Узи кохання, які пов’язують сьогодні людину з різними істотами чи предметами, настільки розхитані й нетривкі, що людина не відчуває вже так, як колись, відсутності близьких істот та речей.
Антуан де Сент-Екзюпері.”Лист до генерала X”
“Таємно! Увага! Кількість присутніх не більше трьох. Позначте вибраний для перегляду документ:
1. Рапорт дозорця Драйзера про появу НЛО від 19 ейнштейна 2152.
2. Запис розмови при затриманні корабля від 22 планка 2152 року.
3. Наказ Ради Космофлоту від 8 кюрі 2153 року.
4. Довідки Медичного центру Космофлоту (2153–2176 роки).
5. а) Наказ Ради Космофлоту про оголошення матеріалів акції таємними від 9 Лобачевського 2176 року.
б) Бортовий журнал корабля “Конкістадор”.
“Що будете дивитись?”
Я всівся просто на підлогу, підібгавши ноги під себе. Комп’ютер витримав невеличку паузу, і на екрані знову з’явились літери:
“Повний перегляд”.
Чудово. Без зайвих формальностей. Тим паче що мене вочевидь “не більше трьох”, а цікавить усе підряд.
Спалахнув екран.
1. “Драйзер — Базі. В секторі бета невідомий об’єкт. На позивні Космофлоту, ООН, паролі планет і станцій не відповідає. Двигун холодний. Спеціальна програма контакту — без відповіді.
Прошу дозволу на обстеження”.
2. “…Я такого одоробла зроду не бачив. Хіба що в підручниках. Дивіться, це ж броня!
— Третє покоління космічних станцій, припадає на початок двадцять першого століття, факт. Видно, захолов ще тоді, потрапив на довгу еліптичну орбіту, а тепер-от повертається в Сонячну.
— Нгама, заходь лівіше, я розвернуся, бо звідси важко причепитись.
— Гаразд. Ну що, потягнемо втрьох?
— А де Драйзер?!
— Він з іншого боку стикується.
— Дивись, спалах! Радіація зросла!
— Здається, Драйзер опікся… Мабуть, метеоритний захист спрацював. Нгама, по команді гальмуємо. Головне, щоб це одоробло не влетіло по інерції в Систему.
— Здається, вдалось. Утримали. Одягай скафандр, глянемо, що там всередині”.
3. “Радою Космофлоту встановлено, що невідомий корабель “Конкістадор” входив до складу “Зоряної Армади”, яка підняла заколот перед загальним роззброєнням. Він ніс на борту пучкову зброю, лазери і ядерні заряди (недоукомплектовані). Командир — технік космодрому Адам Манн, бортінженер — лікар того ж космодрому, дружина Манна — Ліліт. Після дезинфекції, роззброєння і переобладнання станцією перейменувати і направити у резерв Космофлоту”.
4. “Медичний центр.
Довідка альфа. Смерть екіпажу станції “Конкістадор” настала шляхом свідомого пониження температури в скафандрах до критичної. Ліліт Манн у момент смерті була вагітною. Можливе оживлення зародка.
Довідка бета. Оживлення відбулося успішно. Центр рекомендує тимчасово припинити дослід до появи нових технічних можливостей завдяки вітану.
Максимальний термін утримання новонародженого в стані анабіозу — двадцять п’ять років.
Довідка гамма. Повне оживлення зародка, отриманого наслідком експерименту 2152-2153-2176 роки”.
5. а) “Радою Космофлоту у зв’язку з новими обставинами уся інформація по даній акції оголошується закритою. Штучно народжену дитину передати в інтернат “Селена-2”, як сироту загиблих на “Фольмагауті”. Дитину назвати Арт дель Ур”.
Особливо таємно. Тільки для Ради Космофлоту”.
б) Бортовий журнал станції “Конкістадор”.
“17 липня.
З тактичної точки зору увесь наш план був цілковитим дилетантством. Але про існування “Зоряної Армади” особисто я дізнався два дні тому. Був переконаний, що працюю, як зазначено в контракті, на звичайному космодромі. Брат Майк працював тут уже три роки і також нічого не підозрював до останньої хвилини. Втім, він був геніальним фізиком, але нічого не тямив у політиці.
Ми жили не дуже заможно, тому коли Майк прийняв пропозицію “Зоряної Армади” і перебрався на Південь, я йому заздрив. Яка не є, а робота, щонайменше на п’ять років. Майк займався “ефектом Філіппова” (з фізичної хімії), але ніхто з промисловців його не хотів фінансувати — цю проблему вважали неперспективною.
Однак вийшло.
Передсмертний лист Філіппова надрукували 11 червня 1903 року “Русские ведомости”: “В ранній юності я прочитав у Бокля, що винайдення пороху зробило війни менш кровопролитними. З того часу мене переслідувала думка про можливість такого винаходу, який зробив би війни практично неможливими. Як це не дивно, але днями мною було зроблене відкриття, практична розробка якого фактично робить війну марною справою.
Мова йде про винайдений мною спосіб електричної передачі на віддалі вибухової хвилі, до того ж, судячи з застосованого методу, передача ця можлива і на віддалі тисячі кілометрів… Спосіб дивовижно простий і дешевий. Але при такому веденні війни на віддалях мною вказаних, війна фактично стає безумством і повинна бути скасована”.[1]
Наївний. Як мій Майк.
18 липня.
Вирішив розповісти про нашу історію. Хтозна, можливо, комусь буде цікаво знати.
Ситуація тоді була складна. Схоже було, цього разу роззброєння дійсно відбудеться. Тому, коли брат написав, що є вакантне місце техніка та лікаря на космодромі, ми з Ліліт ні хвилини не вагались.
Якби один з охоронців космодрому не накурився маріхуани і не став надміру балакучий, усе б повернулось інакше. Я завів його — з осклілими очима і цівкою тягучої слини на підборідді-додому, і він пробелькотав, що я справжній друг і мене не ліквідують через три дні, як усяку іншу ірландсько-негритянсько-єврейську наволоч, не кажучи вже про латиносів; тих порішать під ранок, а він дасть мені рекомендацію в “Зоряну Армаду”. Новий світ, який вони збудують, буде…
Я навіть не став його зв’язувати, покидька. Ми з Ліліт пішли до Карлоса Кубо, радиста. Той сказав, що рація охороняється, передати нічого не вдасться, але в джунглях партизани, і він знає, через кого з обслуги космодрому можна на них вийти. Словом, він узяв на себе втечу співвітчизників і блокування охоронного загону космодрому. Я кинувся шукати Майка, але не знайшов. Він полетів у столицю (яка там столиця у цій маленькій тропічній країні) за продуктами — вчені мали певні привілеї.
Ліліт недобре. Щось вона приховує. Треба піти, побалакати з нею.
19 липня.
Досі не знаю, правий був чи ні, але внутрішня інтуїція важить іноді більше багаторічного досвіду. Я був переконаний, що іншого виходу немає.
Коли під ранок почався бій, ми з Ліліт сіли у військовий лендровер. Позаду лунали довгі черги — Карлос з хлопцями строчили по охороні в бетонованих дотах. Усе це скидалося на ефектно обставлене самогубство.
Однак ми прорвали дротовану огорожу, і коли на прострілених колесах юзом вели автомобіль до космоплана, над нами почувся клекіт вертольота. Квит, подумав я, одна ракета — і в дим.
Раптом попереду, де були розташовані доти охорони, здійнялися три стовпи вогню. Не вибухи снарядів, не характерне сичання напалму, не термічний заряд із його сліпучо-білим вогнем. Три промені світла спалахнули — і згасли, лишивши від дотів три ями. Спрацював “ефект Філіппова”, подумав я, пригадуючи розповідь Майка.
Це він, Майк, у вертольоті, — промайнула думка, — напевне, маріонеткова влада просила “Армаду” випробувати нову зброю на клятих комуністах.
Я щосили закричав, але в ту ж мить вертоліт заліг набік і посунув над космодромом, а за ним ракета теплового наведення “Ред Ай”. Я закричав вдруге, мій крик злився з оглушливим вибухом… Ми вже під’їхали до космоплана, і я пам’ятаю, як Ліліт щось кричала зі сходів, а я рухався, як уві сні, не зводячи погляду з палаючої купи металу, яка вирувала чадним димом…
А я думав, Майк погано розбирається в політиці…
20 липня.
Космоплан стикувався з “Конкістадором” нормально. На щастя, на борту станції екіпажу не було. Я провіряв роботу двигунів станції, Ліліт працювала на комп’ютері, відшукувала місце на випадок спроби збити нас. Хтозна, що там коїться на Землі? Комуністів підтримувала в ООН абсолютна більшість, групи “Зоряної Армади” не мали шансів на політичний успіх. Вони взагалі tie мали інших шансів, крім війни.
Минули перші хвилини старту, я перевів погляд на панель приладів. Щось непокоїло в ній. Придивився уважніше.
Передавач не мав шкали.
Ще не вірячи страшній здогадці, я підключив і увімкнув заздалегідь записане звернення до землян. Потяглися нескінченні хвилини чекання.
Земля відгукнулася лайкою чергового в центрі контролю за польотом.
Змовники лишили тільки двосторонній зв’язок зі своїм космодромом. План провалився, і ми були приречені.
І тут я несподівано відчув себе цілковито вільним. Від усього. Вперше в житті. Це не була свобода вільного падіння, Коли знаєш, що приземлення однаково перекреслить все, що було, і зніме з тебе відповідальність за минуле, а разом і майбутнє.
Ліліт відмовилася від обстеження електронним діагностом. Каже, що недуга мине. Кепські справи.
21 липня.
Продовжуємо кружляти над Землею, як бляшанка, підкинута вгору для стрільби. Зв’язку нема. Що там, внизу? В усякому випадку, ядерних вибухів не помітно. На жаль, людский розум винайшов багато інших засобів масового самогубства.
Повернутись на Землю ми вже не можемо. На жаль, я надто пізно знайшов серед приладів блок, який приймав команди з Землі. Ракетоплан повернувся назад на автопілоті, ми з Ліліт тільки встигли відчути легкий поштовх, я кинувся заблокувати шлюз — пізно.
Тепер уже пізно.
Настав час найвідвертішої розмови з собою, обставини відмели пріч усе, чим я міг би на Землі захиститися — роботою, політикою, дружніми стосунками, навіть коханням. Я судив людство в своїй особі і милостиво звільняв його від тисячолітніх гріхів, скоєних через незнання справжніх цінностей. Якби я вірив у бога, то подумав би, що спізнав його благодать. Я був би щасливий померти у такому стані.
Прикро, якщо “Конкістадор” підірвуть на земній орбіті. Здогадуюсь, що у нас на борту ядерна зброя.
Ліліт запропонувала вивести “Конкістадор” з орбіти, розігнати і відправити у вічні мандри. Прийняти препарати, які понижують температуру тіла, нагріти повітря станції, щоб зменшити енерговитрати організму, вживати снодійне, розтягуючи час. Лихоманка Ліліт наче минула, але щось їй однак негаразд.
Моя Ліліт. Я закохався в неї по-справжньому.
Я кохав її кожен день, як востаннє, і не міг навіть собі уявити, що можливі такі почуття. Я був щирим і ніжним, дитинним і мудрим, тому що хотів вмістити у лічені хвилини нашого буття Всесвіт, що відкрився мені у польоті, і Землю, яка однак залишалась у серці. Ліліт була найпалкішим спогадом про Землю, я переносив на неї усю свою ніжну тугу за пропащим і прекрасним родом людським, за чудовою блакитною планетою, яку рід цей поставив на межу зникнення. Вірив кожному дотику, як вірять найсвятішим словам, торкався слів, що зринали з її чудових вуст, пив, як спраглий, і не міг напитись. І був день, і була ніч, і знову день…
На Землі у мене був легкий нежить, який під впливом переживань зник. А потім знову поновився. Я не надав цьому значення. Тепер уже пізно.
Лік дням втрачено, і я просто записую — коли слово, коли рядок, а то й просто дивлюсь на чисту сторінку і мовчки закриваю бортовий журнал.
Вірусна інфекція. В умовах станції вірус перестав реагувати на медикаменти.
Ліліт вагітна.
— Якби у нас народився син, — сказала вона якось, — як би ти його назвав?
— Аякс, — відповів я, не вагаючись. Чекав такого питання. Щоправда, на Землі.
— Аякс… — прошепотіла.
У неї знову лихоманка.
Одного разу вона опритомніла, довго дивилася на мене і сказала:
— Мій син мандруватиме в часі. Як ми у просторі.
— Так, як ми, краще не треба! — спробував пожартувати я.
— Так буде, — пророче мовила Ліліт. І несподівано жалібно спитала: — А може, все ще як-небудь обійдеться?
— Що обійдеться? — спитав я тремтячим голосом.
— Лід і полум’я… Бачиш — лід і полум’я довкола… Може воно загасне, крига розтане, може, сади, сади… Забери нас далі, за ті межі, за пекло…
Це не вона, не її настрій, але я відповів, як належало:
— Я не можу, любове моя. Далі нічого нема.
Я немов би й сам бачив, як гинуть мільйони всесвітів, ви* бухають мільйони зірок, пустелі льоду і пустелі вогню вгризаються навзаєм і наближаються до нас. Напевне, це думки наші були вже на межі світу, обігнавши простір і час.
Це була остання розмова з Ліліт.
…Я ще живий.
…Паралельне бачення часу. Людство продовжує існувати в кожному історичному часі реально. Сприймаю їхні думки, як гуркіт далеких океанів. Це матеріальне явище, ніякої містики.
…Я чую, як колективна думка віків з розвитком історії дужчає. Але потрібен якісний злам. Революція підсвідомості. Якби судилося, її міг би розпочати мій син…”
Екран комп’ютера блимнув, запис урвався. Натомість з’явилося тривожне обличчя Улафа дель Корна.
— Арте, сюди хтось наближається. Мені вимикатись?
— Згинь, — повільно сказав я, ледве розчіплюючи спраглі й потріскані губи. Нестерпно мучила спрага, лихоманило. Нервовий шок. Браслет із садистською періодичністю робив якісь уколи, але я їх щойно помітив. — Згинь. На що ти здатний, привиде? Ніжку комусь підставиш, чи що?
Три блискавки вихопились з екрану і розплавили металеву підлогу довкола мене.
— Фізику треба було краще вчити, — сказав Улаф крижаним голосом.
Це привело мене до тями. Спасибі, Улафе.
— Все, все, — підняв я застережно руку. — Юпітер, не гнівайся. Даруй, я неправий.
Улаф осудливо хитнув головою. Екран згас. Я повернув браслет об’єктивом до вхідних дверей.
Ви проінтегрували орбіту зірки, о жалюгідний роде дослідників, і зірка перестала для вас бути живим світочем.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”
Двері відчинились.
— Дозволь? — спокійно запитав Сарторіс Нгама.
Зараз я не зморгнув би й оком, навіть якби до зали вповз нільський крокодил у формі спостерігача. Я мовчки кивнув. Нгама неспішно ступив крок і зупинився. Двері зачинились. Нас розділяв якийсь десяток кроків. Якщо, звичайно, не брати до уваги психологічну відстань, породжену ситуацією.
— Ти не переглянув до кінця? — сказав Чорний Сарторіс. — Це я вимкнув комп’ютер. Після перегляду учасники повідомляють комп’ютеру — через браслети — персональні коди, і комп’ютер реєструє, хто користувався Архівом. Без цього звідси не вийти навіть тим шляхом, яким потрапив. Щось хочеш спитати?
— Багато питань. Але зараз просто гірко. Я не міг собі уявити…
Директор школи спостерігачів насупився.
— Ти вважав, що суспільство позбавлене суперечностей тільки тому, що воно — найпередовіше? Так, ліквідовано старі держави, громіздкі апарати примусу й контролю, гроші, стосунки, породжувані ними, — словом, старий світ здали в брухт на радість усім. Слово “система” вживають з великої літери, маючи на увазі усю спільність освоєних планет і міжпланетних станцій — міст, проти яких твій “Аякс” — просто космічний хутір.
— Не треба, старший, — хрипко сказав я. — Вивчав у курсі суспільствознавства. Так би мовити, творчі суперечності соціалізму. Що в них спільного з середньовічними змовами, конспірацією, забороною на користування інформацією… Я звідси лечу просто в Європу, в ООН. І раджу мене не зупиняти. Не підозрював, що у наш час таке можливе. Прикро, старший, що ти доклав до цього руку. Я тобі вірив…
— Дурню! — крикнув Нгама. — Озирнися довкола, подивись трохи ширше, не будь вузьколобим! В ООН він подасться, бачте… Мільярди людей розкидані в неоглядному просторі, й усім їм потрібно забезпечити умови життя й праці, гідні доби. Техніка порівняно зі свідомістю змінюється блискавично. Що з того, що минуло кілька поколінь? Тягар минулого залишиться в кожному. Марс хоче своє, меркуріанці своє, космоніти граються у заколоти, а ще десятки місць поселення, про які ми лише здогадуємося — що там і як? Знаєш таке слово— відповідальність? Так от, Земля в одвіті за всіх дітей. Де б вони не жили. Бо вона — наша матір.
— Кому належить Архів? Навіщо він? — спитав я.
— Створили представники Космофлоту і з ООН, а також з інших планет. Ті, хто розуміє, що таке відповідальність.
— Таємний уряд Сонячної системи? — ущипливо запитав я.
Нгама поморщився:
— Облиш кпини. Просто контролюємо інформацію. Якщо пустити на самоплин, то не виключено, що на планетах утворяться свої уряди. Бракувало ще повторення історії… Якби не ми, то провідні організації Системи загрузли б у суперечках і привели її до загибелі. ООН, Космофлот, дозорці, космоніти ще тут… А так усі проблеми вирішуємо неформально, регулюємо потік інформації.
— Ти сказав — дозорці? — здивувався я. — Вони — також сила? Втім, я сьогодні на власні очі бачив Дай Конга…
— Атож, — сказав Нгама. — Казав йому — не квапся… Так от, вони — наймогутніша сила, вища цивілізація. Пам’ятаєш пошукову доктрину?
— Пам’ятаю, — сказав я. — “Причаєність — головна ознака поведінки вищих цивілізацій”.
— Правильно. Так от, перші дозорці керувалися інструкцією з трьох пунктів. Якщо вони зустрічали цивілізацію молодшу— передавали в опіку ООН, якщо інший світ був би розділений на ворогуючі табори (як колись Земля), щоб не внести розлад у Систему, інформацію належало передавати виключно Раді Космофлоту. Третє: при зустрічі з вищою, але агресивною цивілізацією її належало знищити, що б там не було. Отож, коли одного дня всі дозорці раптом зникли, ми гадали, що спрацював третій пункт. З того часу існує напіввійськова структура Космофлоту. А згодом дозорці знову з’явилися. Як привиди. Почала надходити інформація. Але така… — Нгама замовк.
— Де ж вона зберігається? — вигукнув я.
— Ось, — Чорний Сарторіс повільно повів рукою в бік червоних пульсуючих вогників Архіву. — Тут. Плоди контакту четвертого рівня, з ознаками трьох пунктів інструкції дозорців. В результаті створили школу спостерігачів, як більш кваліфікованих фахівців, які повинні були вистежити кого-небудь з дозорців. Проте дозорці не ликом шиті, вони швидко збагнули, що до чого, їхні візити помітно зменшилися. Ситуація зайшла в глухий кут.
— А я? Чому відомості про моє минуле теж в Архіві? Що в них надзвичайного?
— Пам’ятаєш записи твого батька в бортовому журналі відносно переміщення в часі?
— Суб’єктивно і невиразно.
— Так от, у вчених, які про тебе й не чули, є інша думка. Розв’язання проблеми переміщення в часі лежить саме в суб’єктивному, що є якісно новим рівнем самосвідомості.
Приміром, дозорці зацікавлені у мандрівках у часі не менше, ніж Космофлот чи ООН. Кожен із них вважає, що має виключне право корегувати минуле. Звісно, задля блага людства.
— Але чому за рахунок мене?
— Арте, не вважай себе невинною жертвою, за якою полюють три хижаки. Поглянь під іншим кутом: ти — єдина сила, яка утримує від остаточного розриву нас і дозорців. ООН вже й так дивиться на Космофлот з недовірою, підозрюючи біс знає у чому…
— Що ж буде далі?
— Я хотів би, щоб ти залишився на Землі. Іспит, складений на відмінно, дає для цього офіційні підстави. Проте ООН зацікавлений, щоб ти був на “Аяксі”. А дозорці… Вони провокуватимуть тебе, примушуватимуть ставити психіку на грань можливого, щоб у тебе прорізалось володіння часом.
— Виходить, передовсім я потрібен Системі саме на “Аяксі”?
Мудре африканське обличчя Чорного Сарторіса лишалося непроникним. Він сказав:
— Вирішуй. Я лише окреслив ситуацію. Можливо, дещо однобічно. І не так, як тобі хотілося б, але це споконвічна особливість дипломатії, яка без конфіденційності не обходиться. Тобі судилося стати послом доброї волі, з винятковими повноваженнями. Ми ж усунули з нашого світу всі об’єктивні підстави для розбрату. І от приходиш ти, людина з минулого…
— Давайте вийдемо звідси, — урвав я Чорного Сарторіса.
Сарторіс Нгама трохи посторонився і пропустив мене вперед.
— Сподіваюсь, ти розумієш, Арте, розмова повинна залишитися між нами.
— Звичайно, — зловтішно погодився, я, скосивши очі на дисплей комп’ютера. Постривайте, ви усі, хто так підло обдурив мене “в ім’я вищих інтересів”… Чуєш, Улафе? Тепер ти будеш потрібен мені, як ніхто інший. Не блискавками своїми і не електробусами, а знанням почутого. Як свідок.
Ми вийшли з зали, двері Архіву тихо зачинилися. Ззовні це знову була звичайна цегляна стіна льоху. У стінах вузенького коридору легенько клацали запобіжники охоронних пристроїв: браслет Нгами стеріг нас.
— Чому не питаєш, що було далі у мемо-записі? — не втримався від мовчанки Чорний Сарторіс.
— Гадаю, ви все й так розповіли, старший. Я звик вірити на слово, — з притиском відповів я.
Нгама скептично посміхнувся. Ми увійшли до ліфта, і кабіна стрімко рушила вгору.
— У твого батька, Адама Манна, Ліліт Соммерс була другою дружиною. Від першого шлюбу з Аннет Трістан у нього дітей не було, і це стало приводом для розлучення. Тоді вона виїхала в Африку і вийшла заміж за лікаря місцевої авіакомпанії. Чінуа Нгаму. Але завжди пам’ятала Адама Манна.
— Це що, також в таємних записах Архіву? — не втримався я.
— Ні, — зітхнув Чорний Сарторіс. — Це з родинних легенд. Між іншим, Манн теж зберіг любов до Аннет на все життя, але бажання чи потреба мати нащадків переважила.
Ліфт виніс нас у вестибюль, з якого почалась мандрівка до Архіву. Ми проходили вузькими коридорами, але я нічого не помічав навкруги. Аннет Трістан… У моїй уяві зринув той погляд, що так зворушив мене у першу мить зустрічі, погляд Хани Трістан, заступника командира “Аяксу” по зв’язку, — тепер я знав чому!..
— У вас ще багато новин, старший? — спитав я Нгаму тремтячим голосом.
Ми вийшли з будинку на ґанок, біля якого вже стояв електробус.
— У мене — все, — велично сказав Чорний Сарторіс. Він знову був недосяжним директором школи спостерігачів, членом ради Космофлоту. — А за інших не ручаюся. Я чекатиму тебе тут увечері, з друзями. Поговоримо відверто.
— Пізно, — різко відповів я. — Годі з мене хованок. Прощавайте, старший!
— Стривай! — вигукнув Нгама, але я вже з розгону вскочив у відчинені двері-трап електробуса, не торкнувшись сходинок. Від люті прибавилось сили. Улаф миттю зачинив двері і рвонув геть, аж мені на хвилину потьмарилось в очах.
— Поїхали в космопорт Конакрі, — владно сказав я. — Ти чув? Я виступлю в ООН. Це моє право. Ні, ти тільки подумай, увесь цей час я був піддослідним! Годі!
— Римське право вивчав? — спитав, як мені здалося, ні сіло ні впало, Улаф.
— Звісно, — відповів я нерозуміюче.
— Там пишеться: “Нехай буде вислухана й інша сторона”, — урочисто процитував дель Корн.
— Вже вислухав, — буркнув я. — І ти теж. Вуха в’януть. Годі. Засвідчиш в ООН те, що я скажу? Ти ж маєш громадянські права?
— Звичайно, маю. Але не засвідчу. Принаймні зараз. Спокійно! Не гарячкуй, не репетуй, що я зрадник, і не трощи апаратуру — марна справа. Зараз ти прагнеш помсти, але не розумієш глибинної суті того, що винні не окремі люди, а обставини, які існували задовго до твоєї появи на світ. Те, що ти, ймовірно, можеш пересуватися в часі, лише прискорило хід подій. Ти зобов’язаний запобігти кризі Сонячної, і це буде достойна твоя помста. Усі, хто оберігав таємницю твого народження, робили це зі страху перед минулим, кошмар якого з такими труднощами вдалось розвіяти, здавалося, назавжди.
— Я для них — втілення минулого?
— Навіть більше. У твоїх руках майбутнє. Можеш прийняти чиюсь сторону, розділити світ і вже тим повернути час. У кожної доби буває своє середньовіччя. А можеш повернутися в минуле і змінити сьогодення до невпізнанності.
Я поглянув у вікно: ми мчали в глиб Африканського континенту:
— Що ти задумав, Улафе? Куди ми їдемо?
— До Рути, — відповів спокійно дель Кори. — У Бамако. В музей історії Африки. “Нехай буде вислухана й інша сторона”.
Ви відкрили все, аж до законів, які владарюють коханням людським, але саме кохання вислизає з ваших рівнянь: вам відомо про нього менше, ніж чесній дівчині.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”
Музей імені Альберта Швейцера виглядав як традиційний африканський “тсонг” — приміщення нарад та обрядів. Височенні тонкі колони підпирали круглий дах. Різьблені черепахи і ящірки прикрашали вісім входів, по числу головних племен регіону.
— Як ти тут орієнтуєшся? — запитав я дель Корна. — Всі ж двері однакові.
— Не зовсім. Бачиш, маска антилопи? Це відділ живопису. Найдавніше африканське мистецтво. Вважалося, що антилопа концентрує в голові велику життєву силу. Носій такої маски був захищений від зла. Не бійся, ти не заблукаєш. Гід проведе. В музеї зараз відкривається нова експозиція. В тому числі й картин Рути.
Двері відчинилися. Звідкись збоку викотився сторож — масивна світло-зелена тумба з довгими лапами нікельованих турнікетів.
— Приходьте завтра, — монотонно повторював він.
Після кожної фрази, мовленої синтезованим баритоном, чувся тоненький писк — дефект запису. Здавалося, що робот з чемності стримує гикавку.
Сто років гідові, не менше. Навіщо тільки тримають цей брухт? Я перестрибнув через тумбу і, доки робот загрозливо розвертався, перемкнув його на браслет. Потім сів на тумбу верхи і владно повів рукою. Робот покотився у вказаному напрямку.
Обабіч пропливали теракотові фігурки з землі Нок, бронзові з Іфе та Беніну, золоті з Гани та Акану. Я бачив малюнки догонів, бушменів, йоруба, трони та столи вождів, коштовні берла й оздоблені парасольки — символ влади. Так можна було їздити цілодобово — кімнат й зал було без ліку. Нарешті я здогадався подати сигнал, робот заволав своє “приходьте завтра” на повну потужність, аж залящало у вухах.
Рута Соммерс не вийшла, а з’явилася, немов ожила одна з прекрасних статуеток музею. Невисока, тендітна, вона успадкувала кращі риси своїх далеких предків з Північної Америки та Африки.
Соммерс. Чорний Сарторіс казав — прізвище моєї матері теж було таким. Звідки…
Вона урвала мої роздуми прозаїчним:
— Привіт, Арте. Ти, звичайно, не можеш увійти, як усі люди.
А на що я, власне, міг розраховувати? Що Рута кинеться в обійми зі сльозами радості на очах? У кожного свої турботи. Але в голосі не було роздратування, лише подив і приязнь.
— Привіт. Працюєш? Я перебив?..
На ній був полотняний комбінезон зі слідами свіжої фарби. Не дуже економно для такої роботи. Але вона, скільки пам’ятаю, ні на чому не ощаджувала.
— Пунктуальність тобі не пасує. Ну, ходімо до ліфта. Та злізь же, нарешті! Сторож, між іншим, експонат.
Я спробував узяти її за руку. Рута відсторонилася.
— Ти як, у гості чи агітувати? Якщо друге, то можеш зразу забиратися. Нудить від вас, розсудливих. Щодня ходять. Браслет одягніть… медичне обстеження пройдіть… а чи не хотіли б ви… а чи не пішли б ви… — Вона рвучко відвернулася. Нерви у неї вочевидь були не в порядку.
— Руто, я фахівець по інопланетянах, а не по жінках, — я намагався розрядити атмосферу, перевести все на жарти.
— От і доповіси, що встановив зі мною контакт третього рівня. Аудіо-візуальний. Можеш навіть доторкнутися.
— О, це вже прогрес! Десять секунд тому я й не мріяв, Якщо розмова піде так і далі…
— Не піде, Арте. Облиш свої дотепи. Ти в школі був блазнем, і “Аякс” тебе не виправив.
— А в тебе, пригадую, направлення було на Юпітер? То як, там виправлення здійснюють радикальнішими засобами? Тому й чкурнула на Землю? — я намагався бути по можливості коректним, але не Руті вчити мене витримці і принциповості. — Кинула Улафа? Що ти знайшла тут, на цій музейній планеті? Голос предків? Дух протиріччя?
— Все одно не зрозумієш, — вона, здавалось, чекала цього питання. — Такі відчуття космонітам навряд чи знайомі.
— Я не космоніт. Спробуй, однак, пояснити. Що це?
— Ніхто з вас не може збагнути, що земна категорія мислення не придатна для ужитку поза Землею.
— Чому?
— Там немає нічого, нічого… — прошепотіла Рута, її зіниці раптом розширились. — Порожнеча. Там усе безмірне. І ти сам — ніщо…
— Щоб не губитися, потрібно бути особистістю. Космос — тільки для сильних.
— Ні, Арте. Він — для нелюдей. Ти в цьому ще не переконався? Я це вже відчула. Подумай логічно: якби — для людей, навіщо така сила техніки? Ні, любий, техніка в Космосі — все, людина — ніщо.
— Раніше ти вважала інакше…
— Це Улаф вважав інакше. Я ж маю право на власну точку зору.
— Після того що з ним трапилося? — докірливо кинув я.
— Ще раніше, — Рута відповіла на диво спокійно. — Спочатку він був земним, а потім проріс космосом. Як картопля у вогкому льосі… Знаєш, вона росте крізь усе, що трапляється на шляху. Я не хочу, щоб крізь мене будь-що проростало.
— Навіть майбутнє?
— Навіть майбутнє, — твердо відповіла Рута.
— Ти непослідовна. Жінка завжди творила майбутнє через своїх дітей. Це її обов’язок.
— Продовження роду? Біологія допомагала жінці звільнитись від таких примітивних турбот. Це там, у космосі, для вас, напевне, єдина втіха. А я хочу бути вільною. Хочу повернути собі земні, справжні відчуття. Хіба ти на “Аяксі” не відчуваєш ущербності?
Я усміхнувся. При моїй підготовці? Втім… Але це її не обходить.
— Аж ніяк, — відповів, намагаючись надати інтонації максимальної вірогідності.
— Це тому, що ти сам — ніякий. Тільки не поспішай ображатись. Як точка рівноваги на терезах. Довкола пристрасті, а ти для інших нульова точка відрахунку. Такі раби крайнощів, як я, на це не здатні. Усі сильні потребують тебе, як повітря, бо на твоєму тлі вони — герої, байдуже, ліві чи праві.
— Дивачка, ти прагнеш свободи, а стала рабинею власної догми. Гадаєш, що відмовилась від браслету — і вже вільна від суспільства? Від космічної епохи?
— Арте, а ти? Хіба не відчуваєш — цивілізація відірвала тебе від Землі, кинула між космічні жорна, як інших. Віра в духовну значущість своєї праці стає якимось банальним поняттям. Спеціалізація руйнує споконвічну цілісність душі. Чим більше людина віддається космосу, тим вона байдужіша до решти людства. Хіба не відчуваєш, що наш світ має шанс стати негуманним?
— Будь-яку мораль легше проповідувати, аніж обгрунтувати, — сказав я. — Твоє апокаліптичне бачення світу сталося через трагедію Улафа. От справжні причини втечі сюди! Вернись у космос, Руто. Борись, доводь, відстоюй свою точку зору. Хибність подібних поглядів у тому, що вони відірвані від дійсності. І багато в чому проходять повз факти. А відтак — просто “слова, слова, слова”. Я хотів тобі розповісти дещо, можливо, порадитись — але бачу, ти сама потребуєш допомоги. Повернись у космос.
— За чим ти прийшов сюди, Арте?
— За тобою, — несподівано для себе сказав я, і це була більша половина правди. Здається, я продовжував її кохати.
— Але ми на різних крижинах, і течія розносить їх. Шкода.
— І мені. Але у космосу також є своя переконуюча невизначеність, яку тобі треба відчути. Краще на “Аяксі”.
— Символічна назва. Перший день бою між Аяксом та Гектором закінчився безрезультатно. Зовсім яку нас з тобою.
— Аякс був сильним і прямодушним, — сказав я. — Він завжди керувався поняттям честі.
— Самолюбство, — сказала Рута. — Коли греки присудили обладунок Ахілла не йому, а Одіссеєві, Аякс сприйняв це, як ганьбу для себе. У відповідь він хотів занапастити грецьке військо. Подумай, чого вартий твій “Аякс”. Від минулого у мене залишився лише ти. Шкода віддавати минуле порожнечі… Навіть якщо воно не зовсім вдало склалось. Ходімо, покажу свої малюнки. Можливо, вони скажуть переконливіше?
У невеликій кімнаті з денним освітленням на трьох стінах висіли картини. На четвертій, біля входу, — фотознімок Рути.
— Ну, що скажеш? — не стерпіла Рута.
— У тебе лише пейзажі, — сказав м’яко я. — Жодного портрета. Навіть натяку на людську присутність. Мабуть, тому так чудово вдається природа. Пробач. Вчені мистецтвознавці пояснили б це вишуканіше. Ти вкладаєш у зображення дерев, скель, снігу більше душі, ніж є насправді. Річ стає гуманною.
— Це погано? — виклично спитала Рута.
— Це неприродньо. А відтак суперечить твоїм переконанням про злиття з природою. Ти боїшся малювати людей, Руто. У день, коли зробиш свій перший портрет, ти мислитимеш інакше.
Рута взяла мене за руку і, мов дитя, вивела з кімнати. Ми знову опинилися в залі, де німо стояв електронний сторож— музейний експонат, кумедно розчепіривши лапаті руки-турнікети.
— Ось твій Россінант, лицарю, — сказала вона. — До виходу він тебе у всякому випадку довезе. А далі? Як ти діставався у Бамако?
— Електробусом, — підкреслено мовив я.
Рута стріпнула важкою гривою смоляного волосся, закусила пасмо зубами — цю звичку я пам’ятав зі школи,
— Улаф… — сказала вона. — Улаф привіз, негідник. Ну, йди до нього, побазікайте. А я, дурепа, думала-тебе громадськість направила перевиховувати.
— Скажи, Руто, — спитав я, поволі задкуючи про всяк випадок, — Соммерс — ваше родове прізвище? Звідки воно походить? Ти повинна знати, адже африканці дуже шанують родинні перекази.
— З початку віку, — сказала нерозуміюче вона. — Коли усталився звичай робити родове прізвище жіночим. У пам’ять про видатного предка. Спитай Чорного Сарторіса, він якийсь мій далекий родич. Ех, Арте, знайшов зараз, чим цікавитись… Ніколи у тебе не було відчуття часу, відчуття моменту.
Крутнулась на місці і побігла геть — мініатюрна, гублячись у хаосі експонатів, — як поранений звір у свою нору.
Якого дідька дель Корн привіз мене сюди?
Так я йому й сказав, коли сів у електробус.
Сонце палило нещадно, і, можливо, тому слова були менш вишукані.
— Мабуть, пити хочеш? — співчутливо спитав Улаф. — Хочеш цитринового соку?
Зі спинки сидіння вигулькнула пружна трубка з насадкою для пиття. Я гнівно відштовхнув її від обличчя.
— Якого біса ти привіз мене сюди? Вплинути на Руту? Вона ж навіжена зовсім.
— Ну, припустимо, не зовсім, — сказав примирливо дель Корн. — Суспільні симптоми, наприклад, підмітила правильно.
— А ти звідки знаєш?
— Через твій браслет. Так от, усі гнівні слова на її адресу цілком можеш адресувати собі. Повір, Арте, я бачу ситуацію виразніше, без нашарування гніву чи страху. Рута Соммерс просто на іншому полюсі соціальної шкали, її розпач через кризу суспільної етики — суто жіночий. А ти по-чоловічому активний. Та далекоглядності у вас однаково — нуль. Вона така сама, як ти.
Я відчув себе, як проколота повітряна куля. Стріпнув головою, відганяючи досаду. Браслет кольнув тонізуючим імпульсом — минулося. Чи надовго?
— Ну, гаразд, Улафе. Вважай, що ти мене остудив. Хитрун. Що далі?
— А далі, — серйозно сказав дель Корн, — потрібно вислухати “іншу думку”. Ми їдемо в Сент-Екзюпері. Інспектор Кайзерлінг чекає на нас з самого ранку.
Бути людиною саме й означає бути відповідальним.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Лист до генерала Х”
Башти й вежі псевдокосмічного стилю зринали в небо сяючими верхів’ями — ми під’їжджали до Сент-Екзюпері. Колись давно, на початку двадцятого століття це місце в Західній Сахарі називалося Кап-Джупі, або іспанською — Ріо-де-Оро. Тут був маленький проміжний аеродром однієї з перших повітряних ліній Тулуза — Дакар, де 1927 року працював письменник і філософ, що став одним з натхненників людей космічної ери, — Антуан де Сент-Екзюпері.
Колосальний пам’ятник на сліпучому постаменті пронісся повз нас.
— Збав швидкість, — сказав я. — Уже місто.
— Бачив? — сказав Улаф. — Постамент із чистого хрому. Подарунок меркуріанців. А за швидкість не турбуйся. Я бачу дорогу на багато кілометрів вперед.
Місто Сент-Екзюпері закладалося ще перед роззброєнням на кошти ЮНЕСКО, як меморіал, але потім вирішили, що Сент-Екзюпері буде одним із центрів ООН на узбережжі Атлантики.
— Хто такий цей Кайзерлінг? — поцікавився я.
По дорозі вдалося трохи поспати, і я почувався дещо бадьоріше.
— Флеш-інспектор ООН.
— Якого відділу?
Дель Корн трохи помовчав і сказав:
— Комісії.
Комісія не належала до постійних органів ООН. Після того як скасували Раду Безпеки, у виняткових випадках, як-от було з “підводним бунтом” людей-риб, скликали комісію. Постійні представники ООН мали право набирати в тимчасовий штат комісії фахівців, яким надавався статус флеш-інспектора. Такий інспектор “разового користування” розслідував один із ланцюгів загальної проблеми, після чого повертався до свого основного фаху.
— То який же його основний фах? — поцікавився я.
Улаф чомусь гмикнув і нічого не сказав. Електробус помітно притишив хід, хоча транспорту на вулицях Сент-Екзюпері було обмаль.
На парапеті, який відділяв восьмирядне шосе від хідника, я побачив постать. Спершу подумав, також пам’ятник. Але “пам’ятник” привітно змахнув рукою, і Улаф відчинив двері. Я не встиг отямитися, як чоловік скочив до салону електробуса. Улаф піймав його силовим полем дверей, як класний гравець у бейсбол ловить широкою рукавицею-пасткою тугий м’яч.
— Ого! — сказав я. — Виучка першокласна!
Дель Корн не озвався, наче його не існувало в природі. Ну, що ж, озирнемося і помітимо інспектора Кайзерлінга, який вже пройшов між кріслами, сів і терпляче чекає.
Інспектор широко й привітно посміхався, тонкі губи розтяглися, показуючи чудові зуби. Видовжене обличчя, темні, але холодні очі. Коротке густе волосся. Якби Кайзерлінг, шанобливо вклоняючись, при цьому перевернувся горічерева, то став би ще більше схожий на акулу. Привітну акулу у статусі флеш-інспектора комісії. Ось вона, “інша думка”. Що ж, послухаємо.
— Що вас цікавить? — спитав я.
Звертання “старший” можна опустити, інспектор приблизно мого віку і в цивільному.
— “Аякс”, — коротко сказав Кайзерлінг.
Оце так стиль! Відразу бика за роги. Легше, інспекторе, легше!
— Зверніться в Раду Космофлоту, — люб’язно порадив я. — Космічні станції в їхній компетенції.
— У вас не зовсім правильне уявлення про компетенцію Космофлоту, — сказав Кайзерлінг.
— А у вас в ООН геоцентрична гарячка, — огризнувся я. — Самі хоч раз у житті за орбіту виходили?
— Нині Земля теж під загрозою, — ухильно сказав інспектор. — І без вашої допомоги не обійтись.
— Овва! — удавно здивувався я. — Поясніть чому.
Електробус мчав щодуху окружною дорогою.
— А от чому. Прослідкуємо деякі деталі вашої біографії. Космофлот змалечку оточив вас нечуваною опікою. Між іншим, після школи спостерігачів вам належало прибути за призначенням на Місяць. Проте Сарторіс Нгама особисто скерував на “Аякс”. Чим це пояснити? Без стажу, досвіду, якихось особливих здібностей…
— Спасибі, — пробурмотів я.
— Ну, годі вам. Глибоководна станція не в рахунок. Хоча тоді виявилось, що є і дипломатичні здібності, й відвага. Нгама завжди вихвалявся цією історією. Схоже, що Космофлот хоче використати вас, як козирну карту у своїй грі.
— Якій ще грі? — посміхнувся я. Але, здається, не дуже природно.
— Скажімо, з дозорцями, перевербованими іншою цивілізацією, — незворушно сказав Кайзерлінг і раптом теж посміхнувся.
Здорово це у нього виходило! Контрастно.
— А до чого тут “Аякс”? Я, до речі, не збираюсь туди повертатись. Чи комісія ООН уже вирішила за мене?
— Я не маю повноважень зараз звернутися до вас, Арте, від імені ООН. Ця зустріч — моя власна ініціатива, тому вона така екзотична, — сказав Кайзерлінг, і тут у свідомості моїй немов спалахнуло яскраве світло — я аж примружився на флеш-інспектора. Дуже виразно знову побачив, як він стрибає з парапету в електробус Улафа.
— А ви мене дурите, інспекторе, — сказав я, посміхаючись, на цей раз від щирого серця. Завжди, коли ситуація ставала виразнішою, хоча й небезпечнішою, у мене зникало напруження. — Дурите. Ви працюєте у Космофлоті. І ООН не має права вас, зацікавлену особу, використовувати як флеш-інспектора.
— Дель Корн! — підхопився Кайзерлінг.
Отакої. Та у них змова! Дуже мило.
— Нічого я не казав, — понуро озвався Улаф. — Арт просто блефував, а ви купились. Який із вас у дідька після цього психолог…
Ага, ось уже й фах Кайзерлінга з’ясувався! Тепер саме час його доконати.
— Стрибали ви, Кайзерлінг, дуже вміло. Так тренує лише Агамалієв зі школи пілотів. І що це за секрети з Улафом дель Корном? Доки не відповісте, розмовляти відмовляюся.
Кайзерлінг зітхнув і сів.
— Я дійсно психолог школи пілотів. І саме тому ООН відкликала мене для роботи в комісії. Я займаюся проблемами спілкування, тут ми з вами навіть у чомусь колеги. Розв’язання конфлікту між Космофлотом і космонітами, між ООН і Космофлотом — а це міжпланетні проблеми — лежить у царині спілкування. Рада Космофлоту дивиться на моє відкликання крізь пальці, тому що іншого виходу немає. Не може ж вічно існувати для залагодження стосунків отой неформальний “парламент” засновників Архіву, етична криза… Для цього й скликано комісію. Щодо Улафа дель Корна, то від початку створення комісії ось уже другий рік він посередник між нею та Космофлотом. Я особисто попросив його зустрітися з вами після іспиту в Дакарі, в школі спостерігачів. Як бачите, не даремно.
— Дипломати… — процідив я крізь зуби. Оце так інтриги! Може, дійсно, краще назад, на “Аякс”? Там принаймні усе порівняно відвертіше. — Усі довкола діють виключно в моїх інтересах! Уся Система! Не життя, а суцільна опіка. Подам рапорт про звільнення з Космофлоту і піду працювати на підводну станцію. Оселедців пасти. Годі з мене.
— Будеш як Рута, — меланхолійно сказав дель Корн. — Та й не в твоєму характері такі пасажі. Кинь, Арте. Давай краще подумаємо, як бути далі.
— А це вже, як інспектор скаже, — ущипливо мовив я.
— Дарма, Арте. Давайте по-діловому. Я можу передати вам деякі відомості про іншу цивілізацію на взаємовигідних умовах.
— Які відомості? — недовірливо поцікавився я.
— А з Архіву, — буденно сказав Кайзерлінг. — Наприклад, що час як вимір для них не існує, тому що вони існують поза часовими полями. Простором, принаймні нашим тримірним, вони не обмежені.
— Улафе, як ти ставишся до цієї байки? — з удаваною веселістю звернувся я в простір салону.
— Я сам передавав інспекторові інформацію, — обережно сказав дель Корн. — Між іншим, її мемозапис робив дозорець Дай Конг, твій новий знайомий.
— Мемозапис не піддається перезаписові, — кинув я. — Спіймався?
— Він підключився через браслет одного з тих, хто був у Архіві, — сказав Кайзерлінг. — А от ще про чужинців: така розумна енергія може оточувати нас будь-де і будь-коли. Вона здатна контролювати усю нижчу енергію, на зразок тієї, яку генерує мозок. Для Контакту розроблені лише приблизні схеми трьох рівнів. Конфлікти, які назрівають між суспільними групами Системи, коріняться у дефіциті спілкування. Перше: інтереси партнерів дедалі більше взаємно відрізняються. Друге: потреба в спілкуванні завжди була шляхом самопізнання. Зараз дехто — особливо космоніти — проголошують самопізнання через індивідуальну роботу над собою. Третє: втрачається мотивація спілкування. Інформацію передасть кожен комп’ютер без найменших ознак інтелекту.
Улаф стримано гмикнув. Я засміявся. Здається, Кайзерлінгові нарешті стало ніяково. Але він швидко опанував себе і провадив далі:
— В результаті знецінюються методи спілкування, матеріальні й духовні. Безумовно, вони це бачать і знають. Вища цивілізація не вступить в контакт, доки ми самі не дійдемо згоди. Допомагаючи нам, Арте, ви працюєте на контакт.
— Що я повинен робити?
— А нічого, — сказав Кайзерлінг. — Поки що. Дайте руку.
Інспектор легко зняв браслет, натомість простягнув мені інший, точнісінько такий, з дешифратором.
— Попередній тільки записував, — сказав він, — а цей може передавати.
— А якби я не погодився? — спитав я.
— Ви не могли не згодитись, — м’яко сказав Кайзерлінг. — Усе ж таки я психолог…
На обрії знову з’явилася сліпуча цятка — пам’ятник Сент-Екзюпері.
— Знаєте, — сказав задумливо флеш-інспектор, — з Екзюпері була така історія… Його послали у Кап-Джубі, щоб якось налагодити стосунки з довколишніми племенами. ТІ дуже уподобали полювати на пілотів — літаки літали низько — і вимагали за них шалені викупи. Так от, Екзюпері почав з того, що заступився за одного бідаку. Раба, який прибирав аеродром, одне плем’я продало іншому. Той задумав тікати. Екзюпері відстояв нещасного африканця, натомість позичив у друзів грошей і викупив його з рабства.
— І що, конфлікти припинились? — поцікавився я.
— Згодом. А взагалі Екзюпері почав примирення з того, що переночував не у фортеці, а в будиночку за її межами. Це викликало подив, і почався мир…
Електробус повернув з окружної дороги на захід, у Дакар.
День хилився до вечора, в комп’ютерному центрі чекав Сарторіс Нгама. Він теж вирішував за мене, як інші. Ніхто ні про що особливо не питав. Усі знали моє майбутнє, крім мене.
Вітер змінився, почало хмаритись. З околиць Дакару піднялося гроно протиградових дирижаблів.
— Куди спочатку? — запитав дель Корн. — До школи спостерігачів, пілотів?
Я знизав плечима.
— До спостерігачів, — відказав Каизерлінг. — Арт повинен з’явитись там, звідки зник.
Від школи до нас кинулася маленька постать у білій уніформі курсанта.
— Старший! — закричав щасливий Арсен соль Гріссом, — о, старший!.. Ось мій вчитель, психолог Віктор Кайзерлінг, Вчитель, дасте мені згоду на стажування у спостерігачів на “Аяксі”? Ми з ним домовилися…
Кайзерлінг звів брови і з подивом глянув на мене.
— Не тільки у вас секрети, — іронічно сказав я. — Чого тільки на Землі не навчишся!
Арсен соль Гріссом очікувально дивився на нас. Я перехопив погляд і несподівано схвилювався сам. Так, немов би за Арсеном стояло щось незрівнянно більше, ніж палке прагнення космічних звитяг.
— Кайзерлінг, вважайте його стажування однією з умов нашої угоди. Звісно, коли все налагодиться, — сказав я. Флеш-інспектор мовчки кивнув. Тепер я достеменно знав, що він не відмовить, хоч би я зажадав від нього пташиного молока.
Улаф стояв, відчинивши двері-трап, але ніхто не рушив з місця.
— Арсен, — сказав я хлопцю, — ми знімаємо тебе з чергування. Біжи в інформаційний центр, знайдеш там директора Нгаму.
— Чорного Сарторіса? — перепитав жваво Арсен. — Ой, пробачте!
Улаф зайшовся сміхом. Кайзерлінг грізно насупився.
— Живі ще традиції, — поважно сказав я. — Так от, скажеш Чо… тьху! Словом, скажеш йому, що спостерігач Арт дель Ур відбуває на станцію “Аякс”.
Ми дивилися вслід стрункому юнакові, який біг стежкою так, наче виконував найважливіше доручення в світі.
— Улафе, — покликав я.
— Га? — стрепенувся дель Корн.
— Як гадаєш, можна буде поставити усе на свої місця? Щоб усі без винятку пригадали, якими їм потрібно бути? Ось такими, як Арсен.
— У кожного своє минуле, — сказав Віктор Кайзерлінг, — спотворене досвідом прикрих образ. “Єдина справжня цінність, — казав Екзюпері, — це цінність людського спілкування”. Змусьте космонітів визнати свої помилки, Арте. Яким завгодно чином. Тоді буде зроблено перший крок.
І спритно вистрибнув на хідник.
Щось було безнадійно хворе в них самих, але він не усвідомлював цього. Йому здавалось, що земля затрусна, що хвора ніч, а не вони.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Південний поштовх”
Я прокинувся. Напівлежав у комфортабельному кріслі пасажирського ракетоплана, з жалем констатуючи — за браслетом, — що через півгодини доведеться вставати і готуватись до переходу на “Аякс”. У кораблі рейсу Меркурій — Уран винятковий сервіс. Цікаво, чи Нгама доповів про зустріч в Архіві? Чи у нього також своя гра? Яких, заходів вживе ООН після рапорту Кайзерлінга, відданого охоронця земних прав? А як зреагують дозорці?
Питань багато. Через двадцять хвилин — “Аякс”. Належить якось вишикувати гіпотези, пропозиції, дати лад новій суперечливій інформації про себе і світ.
Дай Конг передав мені капсулу мемо-запису, щоб пришвидшити події. Космофлот через Нгаму хотів заручитися моєю підтримкою. Точніше, згодою на експерименти по мандрівках у часі. Найзапальніші, космоніти, вважали ООН ретроградною організацією, що дбає лише про Землю на збиток іншим планетам Системи. Флеш-інспектор Кайзерлінг намагався довести, що безоглядна діяльність Космофлоту (а разом і ООН) об’єктивно шкодить нашій цивілізації, посилаючись на конкретну інформацію Архіву.
Четверта сила — “господарі” дозорців — досі залишалися в тіні умовиводів. Але вона була, схоже, найдужчою.
А я? Записане на особистій картці комбінезона усе, що досі знав про себе, стало наївною маскою, секретом, відомим усім, крім мене самого.
Це могло б здатись смішним, якби не було так соромно і страшно.
Кажуть, один із ключів до розуміння людини — її страх. Ніщо так сильно не оголює справжню поведінку. Досі я вважав, що здатний на самоконтроль, як усі мої сучасники.
Які, з 2017 року чи з 2152-го, коли знайшли “Конкістадор”? Може, з 2153-го, коли через інтриги Космофлоту мене приспали на двадцять три роки? У 2176 році з’явився на світ Арт дель Ур. Хто мої справжні сучасники?
Коли б народився, як усі, у визначений час, — нині мав би 185 років?
Ну от: крісло м’яко гойднулося, ракетоплан почав гальмувати, ліворуч по курсу — станція “Аякс”, праворуч — астероїд. Пасажири, невидимі за високими спинками крісел, слухали розповідь гіда про вітан. Треба ж було якось пояснити затримку. Здрастуй, “Аяксе”!
Хана зустріла мене відразу біля шлюзу, напружена, бліда.
— Ти повернувся? Не чекали сьогодні.
— Транзитом. Ти чого така?
— Прийшло повідомлення від Ради Космофлоту. Тебе знову відкликають для участі в роботі дослідного центру школи спостерігачів.
— Чий підпис?
— Ісіма, начальник комп’ютерного центру. Член Ради. У них у всіх однакові повноваження.
“Нгамі, мабуть, добряче перепало за самоуправство”, — подумав я.
— Діксон вважає, — продовжувала Хана, — через тиждень тебе тут не буде. Всі у захваті.
— Постривай-но, — сказав я, — вони знають, що я на “Аяксі”?
— Ні, — сказала Хана.
— Тоді саме час до ангара. За катером. Доки триває ейфорія від можливості спекатися мене.
Хана посмутнішала:
— Знову у нас не буде часу… Що там, на Землі?
— Всяке було, — сказав я. — Потім розповім.
— Як ти далеко, Арте, — зажурено сказала Хана. — Між нами завжди була відстань, а зараз — справжня прірва. Не виправдовуйся, я відчуваю. Що в мені залишилося від земної жінки — так це інтуїція. Ніколи не могла тебе відчути вповні, хоч би й був поруч, як-от зараз. Усіх могла, крім тебе. Що вдієш — зв’язківець, посередник, значною мірою на мені тримається спокій “Аяксу”. Стає дедалі зимніше, хоч як ти намагаєшся мене обігріти.
— Це все вже колись було, — сказав я. — Обставини, на жаль, сильніші за почуття. Ми зараз просто продовжуємо розмови предків, Хано. Повернімось на Землю, інакше це ніколи не закінчиться, мучитиме нас і нащадків.
— Якщо вони будуть, — гірко посміхнулась Хана. — Але для важливих рішень не існує завтрашнього дня. Існує тільки зараз. Тільки зараз. Тому я тебе зустрічаю.
— А відеоконтроль?
— Говори вільно. Я заблокувала. Поквапся. Завтра не існує, Арте.
— Ти змінилася, Хано.
— Ти теж, Арте. Став дуже земний. Я вперше відчула, що у цьому, напевне, є якийсь незбагненний сенс. Стривай!
Ми зупинились на тому самому майданчику, де команда “Аяксу” зустріла мене у повній парадній формі.
— Далі — відеоконтроль. Якщо ти не передумав, прямо звідси розбігаємось. З інтервалом у п’ять хвилин. Я перша, на пульт зв’язку, а ти — в ангар, — шепотіла Хана. Вона ще більше зблідла.
— Погано себе почуваєш? Я зайду до Левського… до речі, чому не спрацьовує твій браслет? Сигнал “швидкої допомоги”?
— Не ходи до Левського! — вигукнула Хана. — Якщо скажеш, що залишаєшся, він не випустить тебе з медичного блоку. Дасть снодійне і зачинить в холодильній камері. Лежатимеш хоч сто років, скільки потрібно буде.
— Чому? — вражено спитав я. — Але ж це просто не по-людськи!
— От-от. Ти, бачу, так і не зрозумів, — стомлено сказала Хана. — Секрет “Аяксу” простий. Маска полішинеля. Ми вже не люди, Арте…
— Як це зрозуміти?
— Зовні людина лишається собою, але внутрішні органи перестають діяти, як раніше, однак людина живе. Потім відчуваєш, що вони працюють в іншому ритмі, і сам ти зовсім інший… Приходить повна внутрішня гармонія, якесь позасвідоме розуміння космосу. Людство на новому біологічному етапі. Лялечка стає метеликом.
— Або сараною, — сказав я.
— Несуттєво, — сказала Хана. — Процес незворотний, він чекає усіх, хто народився і живе в космосі. Ми дослідили. Тому я не зможу повернутись на Землю. Ніколи.
— Навіщо ти мені це розповіла?
— Це стосується усього людства, байдуже, загрожує воно йому чи навпаки. Справа ось у чому: старші, друге або третє покоління, що виросли на станціях, сприймають це як шанс відокремитись від Сонячної Системи. І отримати переважне право на розробку вітану.
Я згадав про експерименти з вітаном як універсальним джерелом енергії. Хана продовжувала:
— Я ні проти ні за, але я — за справедливість. Потрібно повідомити про це Землю. Щоб кожен міг вибирати вільно.
— Чому ж не розповіла, коли я летів у відрядження?
— Гадала, що є час. Перед твоїм прильотом командиру Діксону зі станції “Червона Пляма” повідомили про завершення якогось експерименту. Щойно ти зникнеш звідси, ми стартуємо в напрямку Юпітера. Радж підготував двигуни.
— Тоді навіщо викрадення катера?
— Щоб домогтися права взяти командування “Аяксом”. Діксон не ризикуватиме втручатись, причаїться. А тоді вже можна буде викликати ООН. У Левського в комп’ютері усі дані.
— І якщо все трапиться, як ти задумала, екіпаж не помститься тобі за зраду?
— Це не зрада. Я думаю, що Земля піде на розумний компроміс.
Я згадав безкомпромісного землянина Віктора Кайзерлінга, але нічого не сказав. Жителі космосу традиційно уявляли Землю благодушною планетою, що давно забула про будь-які конфлікти.
Хана сприйняла мовчанку як знак згоди. За мить її швидкі кроки віддалились і стихли в глибині коридору. Я подивився на браслет. Коли пройшло п’ять хвилин, глибоко вдихнув, немов пірнаючи, і побіг.
Тупоноса машина стояла у напівтемряві ангара, розкривши прозорі пелюстки кабіни. Я сів у пілотське крісло, пелюстки зімкнулись над головою. Шкода, звичайно, що не прихопив з собою свою апаратуру. За спинкою висів легкий скафандр. Я вдягнувся і змусив тіло розслабитись, слухаючи, як цмокають присоски систем життєзабезпечення, сполучаючи мене з катером. Нарешті потягнувся до заповітної кнопки старту.
Скільки разів робив це уявно! Ось розкривається зовнішній створ, катапульта викидає з тіла станції сталево-пластикову горошинку, а в ній — я. Перед очима шириться безодня, і аж тоді починають гриміти двигуни. Ну, вже час.
Натиснув.
Почувся тихий шелест. Я заплющив очі, внутрішньо зібрався, готуючись до перевантаження.
Почулися чіткі, важкі кроки.
Подумав, що галюцинація — від перенапруги. Але розплющив очі.
Створ був на місці, і не думав відчинятись. Шелестіли двері ангара. А у проймі — темна висока фігура. Людина впевнено рухалася до катера, твердо ступаючи броньованою підлогою.
Левський, подумав я. Підняв несамохіть руку — захиститися, чи що? — зачепив ліхтар на шоломі. У бік дверей вдарив потужний сніп світла.
У білому крузі — вічно незворушне обличчя Раджа.
— Вимкніть, Арте, — сказав, мружачись, бортінженер. — Дуже сліпить, нічого не бачу. Вибачте, що без попередження. Далеко зібрались?
Я вимкнув ліхтар. Хана, напевне, бачила його в коридорі. Чому, чому не попередила?
— Можливо, нам по дорозі? — продовжував Радж.
Я випростався:
— Годі, Радж. Дійте за статутом. Мені йти з вами?
Він мовчав, роздивлявся з цікавістю. Кремезний чоловік, ідеальна виправка. Кадровий космоніт, з пелюшок.
— Куди квапитись? — сказав він нарешті. — Однаково нікуди не втечете. Часу досить. Чому б не побалакати?
— Тут?
— А що? Відеоконтроль далі входу в ангар не розповсюджується.
— У вас є що приховувати? — єхидно запитав я. — У вас є, — відповів Радж. — Достатньо. Коли ви рік тому просили у мене оцю штуку, — він вказав на катер, — я відразу збагнув, що гак просто все не скінчиться. Не міг відмовити собі в задоволені трохи пожартувати. Підключив стартову кнопку до системи управління дверима.
— Отже, я вас у чомусь переконав?
— У власній наполегливості. Це теж піддається обчисленню. Приблизний час цієї… е-е… акції легко було вирахувати.
— Звичайно, — сказав я, дивлячись бортінженерові просто у вічі. — Двигуни станції готові. Куди зібрались? На Юпітер?
Радж задумливо схрестив руки на грудях і почав злегка погойдуватись з носка на п’ятку, з п’ятки на носок… Монумент, що ось-ось впаде і розчавить.
— Капець, — сказав він. — Ну що ж, можливо, це на краще.
— Отже — заколот? — задихнувся я. — Проти Сонячної? Землі? Чому б не піти на переговори з Космофлотом? Адже є спільна мета — дорога у Всесвіт. Ви позбавите Систему кращих пілотів, інженерів, а що натомість? Заберете кращі кораблі, змарнуєте вітан на паливо…
— Космофлот був прогресивною організацією сто років тому, — сказав Радж. — Зараз його Рада так само консервативна, як і ООН. Вони досі мислять у категоріях ракетних польотів. Про що з ними балакати?
— Про вітан, — сказав я. — Запаси обмежені. А ви монополізуєте споживання. Спалите його в корабельних двигунах під час своїх божевільних експедицій. Хіба це мудро?
— Знаєте, що таке — сфера Дайсона? — спитав замість відповіді Радж.
— Знаю. Штучно замкнута сфера довкола Сонця з матеріалів небесних тіл Сонячної Системи. Мета — стопроцентне використання сонячного випромінювання, — сухо відповів я. — Гіпотеза. Практично нездійсненна.
— Здійсненна, — чітко вимовив Радж.
Він говорив, як завжди, гранично чітко, а я згадував Кайзерлінга, Агаму, Дай Конга, власні спостереження… З роздрібнених фактів викреслювалась чітка картина.
Розщеплюючи вітан в атмосфері Юпітера, можна отримувати колосальну енергію, що майже дорівнюватиме сонячній. Процес піддається контролю. Астероїд “Аякс” — частка зоряної речовини, яка свого часу чомусь не спалахнула й не стала зіркою. Отже, спорудивши сферу Дайсона, стає можливим запалити в ній свою зорю, а внутрішній простір заселити космічними містами з якісно новою енергетикою.
— І населенням? — докинув я.
Радж похитав головою. Він анітрохи не був збентежений моєю реплікою.
— Людство виросло з пелюшок.
— Ви занапастите його, — сказав я. — Людина завжди була мірою етики. А якщо предметом етики стануть безформні абстракції, позбавлені конкретного змісту, де гарантія, що колись не знайдеться розум, який наповнить їх злом?
— Гарантія в тому, — сказав Радж, — що людина у своїй новій подобі єдина зі Всесвітом. Цьому зв’язку підкорятиметься і організм, і свідомість. Люди завжди мріяли про абсолют. Тепер вони його отримають. Залиште в спокої астероїд. Землянину шкідливо там знаходитись.
— Чому?
— Хтозна, які експерименти ви захочете там поставити. Якщо зоря спалахне навіть на околицях Сонячної Системи… Ви мене зрозуміли?
— Там відбувається щось. Абсолютно переконаний.
— Ні в чому не можна бути переконаним абсолютно.
Я нарешті вийшов з кабіни.
— То куди підемо?
— Спати! — сердито сказав Радж, повернувся і пішов геть.
Я повільно почав знімати скафандр, не зважаючи на верещання індикатора в ангарі (довго знаходитись тут заборонялось), кинув на сидіння і вийшов у коридор. Двері з шурхотом зімкнулись за спиною.
Назустріч кинулась Хана.
— Що? Що трапилось?
— Радж Сінгх. Влаштував засідку. Щойно вийшов, ти хіба не бачила?
— Облиш, тут нікого не було. Якщо злякався — навіщо ці дитячі вигадки?
— Я не злякався. Але схоже, що я більше не пориватимусь на астероїд.
— Я чомусь вважала, — сказала розчаровано Хана, — що у сильних людей переконання формуються дещо довше. Ти ніколи нічого не досягнеш. Потрібно бути конкретно на чиїйсь стороні, а не за всіх.
— А ти за кого?
— За себе. Прощавай. Я любила тебе тому, що ти не такий, як усі. Та бачу, ти зі всіма знаходиш спільну мову.
— Це погано?
— Це непорядно. Іди.
Я повернувся й пішов. Надто багато вражень на сьогодні. Не можу. Втомився. Земля, навчання, дозорці. Рута, дель Корн, ООН, пропозиції, погрози. Ну вас к бісу!
Незчувся, як опинився на вузлі зв’язку, робочому місці Хани. Ноги самі занесли. Клята втома. Поспати б.
На увімкненому екрані виднілися зачинені двері шлюзу. Хани не було. Напевне, пішла до себе.
Задзижчав зумер пульта. Я перевів погляд — індикатор з ангара подавав сигнал, що там хтось є!
Хана. Вирішила довести мені… що довести? Може, собі? Безвихідне становище. Назад не встигну. Комп’ютер не відрахує старт, там надто автономна система. Я й тут програв.
На екрані біля дверей ангара майнула якась тінь. Саме тінь, тому що ні обличчя, ні одягу розрізнити не міг — наче зображення вирізали по контуру постаті. Чорна пляма.
Людина — а тінь була виразно людська — з розгону увігнала складені долоні між броньованих половинок дверей. Я не повірив очам. Навіть якби ангар і примикаючий відсік станції водночас розгерметизувались, двері лишилися б непорушними. Старе правило, ще з часів мореплавства. А тут — плити почали повільно розходитись. Ось уже щілина така, що незнайомець ось-ось прослизне туди…
І тут загримів сигнал тривоги. Я глянув на табло — миготів напис “Розгерметизація станції. Одягни скафандр!”.
На екрані тінь з силою вдарила об двері ангара. Це відкрився зовнішній створ, катапульта викинула катер з Ханою, а повітря, що вирвалось зі станції, потягло за собою незнайомця.
“Зайняти пости за розкладом! Зайняти пости…” — забубонів автомат усного нагадування я згадав, його всі називали “склерозником”. Усміхнувся, і це додало настрою. Дивно, чому Діксон не приймає рапорти про готовність? А ось і сигнал.
— Пост зайняв! — сказав я голосно, коли на екрані комп’ютера з’явився командир Діксон. Екран поділився навпіл, на іншій половині — схвильоване обличчя чергового оператора Фернандеса.
— Сектор зовнішнього огляду доповідає: стартував наш катер! Курс на астероїд!
— Хто пілотує? — Це голос Раджа. Діксон лишався незворушним.
Секундна пауза.
Я зиркнув на екран із зображенням дверей ангара. Біля них нікого не було.
— На борту немає Хани Трістан. — Голос М’боу, оператора.
Командир Діксон нарешті, здавалось, вийшов з трансу.
— Операторська, припиніть добування вітану. Пульт зв’язку, дайте зовнішній огляд. Автомат нагадування — на аварійну частоту!
Я слухняно виконав команди. Автомат забубонів:
— Станція “Аякс” викликає катер, станція “Аякс” викликає катер…
На екрані зовнішнього огляду, сяючи сигнальними вогнями, плив наш катер. Зображення перебив короткий спалах — за кормою машини запульсував вогонь: увімкнувся двигун. Катер швидко почав зменшуватись в розмірах, перетворюючись на мерехтливу цятку на тлі величезної похмурої брили астероїду. Швидкість була граничною.
— Катер над астероїдом, — доповів Спареллі.
Цятка дійшла до краю гігантської брили. І раптом швидко пішла вгору і назад, описуючи “мертву петлю”. Маневр за межами можливості катера.
— Радж, ти переробив двигун і там? — спитав Діксон.
— Так, Клавдій. На вітановий, як і в корабля.
Вони мене вже не остерігалися.
— Арте, викликайте катер на частоті рацій, які вмонтовані в скафандри, — наказав бортінженер.
— Надто далеко, — сказав я. — Там радіус дії — кілька десятків метрів. Не вистачить потужності.
— Вимкніть канал зв’язку з Землею, — наказав Діксон.
— Порушення статуту! Я відмовляюсь! — вигукнув я. Разом з цим каналом я втрачав усякі надії. Та й ніхто ні при яких обставинах не робив цього. Настройка на Землю була справою дуже копіткою і довготривалою.
— Дурню, вона ж загине! — крикнув Радж. — Виклич і скажи, що їй нічого не загрожує і тобі теж! Відпустимо геть на цьому самому катері, кожному своє, скажи їй!
Цятка знову і знову намагалась прорватись на той бік астероїда, але так само безуспішно. Якась сила м’яко відкидала катер геть. Нарешті він зробив віраж і пішов геть від астероїда.
— Здається, опам’яталась, — сказав хтось.
У динаміках пролунав дрібний уривчастий свист — позивні катера. Потім озвалась Хана. Вона говорила, ні до кого конкретно не звертаючись, дуже стомленим голосом.
— Ви гадаєте, що ми, космоніти, — нова раса, майбутнє людства? Неправда. Серед нас немає людини, яка б потайки не прагнула на Землю. Байдуже, що ніхто її не бачив на власні очі. Земля — архітип свідомості, невіддільний від вміння мислити, і всі це чудово усвідомлюють. Так, ми змінились, виразно змінились: нова свідомість, нові властивості, в майбутньому — нове тіло… Але усі ці дива знецінюються, зникають, ледве ми починаємо наближатись до Землі. Ідея нового людства зіткана з величезних протиріч і живе лише тому, що у Всесвіті є досить місця для будь-чого. Поки що ми об’єдналися лише у запереченні інших шляхів.
— Ми запалимо власну зірку! — сказав Радж. — А тоді почнемо діалог з Сонячною Системою. Творчий діалог.
— Ви не зможете повернутись, Радж. Ніхто з вас уже неспроможний перебороти спокусу стати надлюдиною. Але це — міф XXIII століття. Романтика, велемовні заклики, які ошукали багатьох. Ви встановлюєте на астероїді запальники, щоб зробити Аякс зіркою. Їхня перевірка змусила Арта повірити в інопланетян.
— Що ти хочеш робити? — спитав командир Діксон.
— Посаджу катер на тому боці астероїда. А потім підірву його, щоб цей клятий вітан зник із Сонячної. Направлений вибух дасть астероїдові розгін, а далі — ланцюгова реакція. Тлітиме, як бенгальський вогонь. Чудова вийде комета.
— Це злочин, — сказав Радж. — Ти позбавляєш усіх нас майбутнього.
— Єдине майбутнє, гідне людини, повинне творитись нею власноручно, — озвалася Трістан.
— Оголошую надзвичайний стан! — вигукнув я. — Іменем…
— Не треба, Арте, — почувся тихий голос Хани. — Однаково вороття немає. Хто, як не ти, повинен це відчути? Переконай їх. Логіки тобі не позичати. А недосяжність твоя не від величі, любий. Просто ти ще велика дитина, весь — у майбутньому. А мій час настав, бо вищого почуття я ніколи не відчую, а жити пам’яттю про минуле не зможу. Спасибі тобі за це.
Цятка на екрані рушила і почала падати на астероїд.
— Вона зірвала пломби форсажу, — сказав Радж. — Все. Катер некерований.
— Хано! — крикнув я. — Катапультуйся! Це безглуздя!
— Навіть у безглуздя повинне бути логічне завершення… — почувся у відповідь її віддалений голос. — Я теж іду за своєю зіркою…
Коли цятка торкнулась невидимої перепони над астероїдом, вона застрибала, як камінець, пущений по воді. Зображення затремтіло. Катер повільно входив у неприступну зону. Він виднівся, немов крізь призму — я нарешті здогадався увімкнути збільшення кадру, контури множились, наче на одне фото наклалось кілька відбитків. Потім відбитки почали зникати. Останній танув у темряві, коли я усвідомив, що це — залишкове зображення, просто світний слід у невідомому полі, а самого катера вже не існує.
В цьому й полягає диво, притаманне роду людському — немає страждання чи пристрасті, які б не випромінювали енергію і не набували б універсального значення.
Антуан де Сент-Екзюпері. “За сенс життя”
— Кінець, — почув я, немов крізь товсту теплу ковдру, голос оператора М’боу.
Настав період цілковитої тиші, темряви, але без відчуття страху. Здається, я переживав блаженство полегшення, так і не розуміючи, що втратив свідомість.
Потім — стеля медичного відсіку, сильні турботливі руки Свена Левського, уважний погляд Раджа Сінгха з порогу.
— Дякую, — сказав я, підводячись у ліжку. — Вже краще. Я піду?
Левський і Радж обмінялися миттєвими поглядами. Радж злегка кивнув.
— Ідіть, — сказав лікар. — Через півгодини зазирнете?
— Навіщо?
— Шок — рідкісна штука. Хто б міг подумати, що ви такий чутливий?
— Зайду, — сказав я, гамуючи хвилю неприязні, яка підкотилася до горла задушливим клубком млості. Встав і вийшов геть, потайки сподіваючись, що Радж і Левський спробують мене затримати. Тут би предметно виказав своє ставлення, до них, до станції і взагалі… Але Радж мовчки посторонився, даючи дорогу, і я з розгону ледве не врізався в коридорну стіну. Пішов, куди очі бачать, так, наче швидка хода допомогла б залишити позаду “Аякс” і гордіїв вузол його проблем.
А чи є вони тепер? Браслет, вручений Кайзерлінгом, напевне, веде передачу автоматично. Скоро прийде крейсер. У коридорах забовваніють постаті десантників, вже не у формі Космофлоту, а у формі ООН. Слідчі прибудуть, флеш-інспектори, експерти… Підозріливість землянам цього разу стане у пригоді.
Я отямився перед дверима ангара. Хтось завбачливо навісив пломбу. Вона панічно попискувала, як спіймана миша, і підморгувала індикатором. Світилися три дати постановки пломби: земний час, міжзоряний і місцевий, а також рік — 2303-й. Липень. Земний відлік. Космофлот іменував місяці прізвищами видатних учених.
Унизу щось тьмяно блиснуло, скляна скалка з розбитої шиби. Дурниці, звідки у космосі скло, подумав я і нагнувся.
Тоненька металева павутинка, скручена широкою спіраллю, простіше кажучи, дротик на зап’ястя, вочевидь жіночий, хоча я не пам’ятав, щоб Хана носила якісь прикраси. У Космофлоті це було не прийнято, до того ж малопрактично і взагалі… Але жінка скрізь лишається жінкою, що б їй там не говорили про вищу логіку доцільності.
В кишеню він вміщався, але пружинив, і збоку виглядало, наче там кругла коробочка. Тоді я закасав рукав комбінезону і вдяг на зап’ястя. Ось так. На одному — браслет, на іншому — браслет. Ще бракує сережки у вухо і пістолета в руки, як героєві піратських романів.
Наостанок спробував втиснути хоча б ніготь між половинками дверей. Зрозуміло, ніготь обламався. От і привід зайти до Левського. Мікротравма. Нехай підстриже. Ножиць у руки, певне, мені тепер не дадуть?
Я відчув, як повільно жевріє, займаючись дедалі дужче, бажання помсти. Можливо, були об’єктивні фактори, про які я ще нічого не знаю. Можливо. Але зараз мене, конкретну людину, зрештою, байдуже як народжену, абстрактні припущення дратували.
Якась частина свідомості вже не корилася глуздові, вона спокійно і безжально підраховувала: блокувати станцію, незначна розгерматизація — двері між відсіками заклиняться наглухо, як завжди у випадку небезпеки. Друге: контроль над комп’ютером. З його допомогою запустити “Аякс”. Астероїд відправити геть, у подальші мандри Всесвітом: здійснити останнє бажання Хани. Це легко зробити реактивною тягою нових двигунів.
У тілі відчувалась дивовижна легкість та піднесення. Так буває, коли починається кесонна хвороба. Голова паморочилась, але було зовсім не лячно, не зле, навпаки, млявість мала колір веселощів і відпочинку, та що це я справді, в голові цілковите сум’яття і ніякого самокотролю, а контроль необхідний, повинен же бути якийсь контроль…
І знову стеля медичного відсіку, знову погляд Левського, але цього разу якийсь відчужений, колючий, а в дверях Радж, але з операторами М’боу і Спареллі, а у тих в руках гірничі лазери, я дивлюся на них і нічого не можу збагнути, втім, і не намагаюся особливо, тому що млість ще не зовсім минулася, але якесь тривожне відчуття підкидає мене пружиною на ліжку і, мов по команді, скидаються лазери в руках операторів, і їхні обличчя теж насторожено-відчужені…
— Що відбувається?! — я не впізнав власного голосу.
— Ти арештований, — холодно сказав Радж.
— За що?
Замість відповіді Радж кивнув Левському. Той підійшов до комп’ютера. Засвітився екран. На ньому — контур людини. Лише контур, і більше нічого.
— Що це? — не розуміючи, спитав я.
— Ти, — сказав Левський. — Твій рентгенівський знімок.
— Хочеш сказати, Свен, що у мене всередині нічого немає? І в голові теж? — не зважаючи на драматизм становища, я посміхнувся.
— Саме так, — відповів лікар без тіні посмішки.
— Гадаю, ви, однак, поясните, що це означає? — звернувся я роздратовано до Раджа.
— Ні. Відповідатимеш ти.
— Що саме?
— Хто ти такий насправді?
“Вони остаточно збожеволіли, — подумав я. — Космічна шизофренія. Усі довкола злочинці, навіжені мракобіси, шпигуни; тільки космоніти знають правду Всесвіту”.
— А ви як думаєте? — запитав я по змозі спокійно.
— Думаємо, — сказав незворушно Радж, — що ти інопланетянин. Справжнього Арта дель Ура або знищив, щоб прибрати його подобу та місце, або віддавна дієш під цим іменем.
Давно я так не реготав. А коли опам’ятався, спитав, втираючи сльози:
— Навіщо? Навіщо мені це потрібно?
— Вітан, — сказав Левський. Оператори кивнули. Радж лишався незворушним. — Кожна цивілізація могла б лише мріяти про таке. Хто не захоче запалити свою зорю?
— А чи не забагато таких бажаючих у Сонячній Системі? — обережно поцікавився я. — Інтрига й так доволі заплутана. Навіщо ускладнювати її міфічним інопланетянами?
— Не міфічними, — сказав Радж. — Дозорці з ними заодно. Всім відомо.
— Ну, не всім, — заперечив йому Левський. — Тут інше, Арте. Відеоконтроль. Бачили, як ти відкривав двері ангара, коли Хана починала стартувати. Хотів її остаточно доконати?
— Ви бачили моє обличчя?
— Ні, — сказав Радж. — Щось подібне, — він кивнув на екран. — Але ми всі були на робочих місцях. Крім тебе. Ти штовхнув Хану на самогубство. Вбивця!
— Я був на пульті зв’язку! — вигукнув я. — І також… — але затнувся, зустрівшись з іронічно-недовірливими поглядами членів екіпажу.
Раптом я згадав: спіральний браслет, знайдений біля шлюзу!
— А як на рахунок речових доказів?
Космоніти перезирнулись.
— Ну-ну, — сказав Левський. — Показуй свої докази.
Я тріумфально закасав рукав і моментально згас. Прикраси не було. Лише тоненька червона смужка, як шрам чи слід від удару дротом.
— Жарт, — сказав я стомлено. Що їм тепер поясниш?
— Не з кращих, — сказав сухо Радж. — Бачу, розмови не буде. Левський, хай він полежить до приходу крейсера. Віддамо цього… суб’єкта оонівцям. Він нас і помирить — з Землею і Космофлотом. Тимчасово. Треба якнайшвидше рушати в Космос, доки вітан у наших руках. А дурні нехай чекають, доки в Систему прийдуть оці, — він зневажливо кивнув на мене.
Я хотів ще щось сказати, але в цю мить почулось “пом!” пневматичного шприца. І я занурився у м’яку темінь забуття.
Однак з великим здивуванням відчув, що прірва безтямності не пускає мене, виштовхує на поверхню, нагору, до свідомого стану. Я роздивився довкола крізь примружені вії. Оператори пішли. Радж теж десь подівся. Левський сидів перед комп’ютером, спиною до мене, розв’язував якусь логічну задачу, судячи з миготіння екрана.
— Увага, — сказало радіо голосом командира Діксона. — На підході крейсер “Європа”. Команді забезпечити пеленг. Бортінженеру підготувати шлюз м’якої стиковки. Решту тримати відкритими для десанту комісії ООН.
Кожна хвилина нашого мовчання вбиає тих, кого я люблю.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Щоденник”
— Левський, — сказав той самий голос. — Що відбувається?
Лікар здивовано підвів голову. На порозі медичного відсіку стояв Діксон.
— Самі знаєте, — нерозуміюче мовив лікар. — Радж казав, що погодив з вами акцію…
— Усе змінилося, — уривчасто сказав Діксон. — Ніхто не сподівався на таку швидку реакцію ООН. Дель Ур їхній агент. Негайно відпустіть.
— Але Арт приспаний, — заперечив Левський. — Це дуже сильний засіб, командире. Дель Ур швидко не прокинеться.
— Ви переконані? — іронічно звів брову командир.
Левський вчув у його тоні щось підозріле, підійшов до мене. Я затамував подих, а коли він нахилився нижче, загарчав і по-вовчому клацнув зубами. Левський відскочив, наче у нього хлюпнули кислотою. Діксон зареготав.
— Браво, Арте. Левський, наївно було думати, що його не застрахували від подібних ситуацій. Розв’яжіть.
Лікар підкорився наказові, рухаючись, мов сомнамбула,! не зводячи з мене здивованого погляду. Коли він повністю відстебнув пластикові манжети, якими не знати коли встиг припнути мене до лікарняного ліжка, я підвівся і, не дивлячись ні на кого, пішов просто до виходу. Діксон не зупиняв мене. Я фізично відчував, як свердлить спину погляд Левського, але з мене вже всього було досить. Навіть спати перехотілось.
У коридорі стояв гамір, пробігли якісь незнайомі у формі ООН, не звертаючи на мене уваги. Я пішов до пульта зв’язку. Хана навчила Землю викликати без ретрансляторів. Зараз наберу Раду Космофлоту, Раду ООН, школу пілотів — усіх, кому я завдячую нині таким собачим життям… кого там ще, лікарів з “Селени-2”… і скажу їм усе, що про них думаю, в кращих стилістичних традиціях свого століття.
Кмітливість і реакція, однак, помітно ослабли. Переступивши поріг пульту зв’язку, зметикував: двері мусили бути запломбовані. Отже, всередині хтось є, от тобі й маєш: зараз усе може початись спочатку.
Це майнуло у свідомості, доки я переступав через поріг, а тіло вже реагувало: напружилося і, повертаючись, кинулось всередину-вбік від лінії можливого нападу. Я застиг у кутку, підвівши руки в бойову позицію.
— Старший?.. — пролунав знайомий голос. — Це я, Арсен соль Гріссом. Учитель Кайзерлінг взяв мене з собою. Сказав, що ви працюватимете зв’язківцем, а я стажуватимусь на спостерігача. Відеолист передав. Він зараз дуже зайнятий, ось я й прийшов сюди. Коли помітив пломбу, вже пізно було, двері відчинилися. Що тепер буде?
Я поволі опустив руки. Оце так ситуація! Спритник Кайзерлінг. Нав’язав мені в критичний момент хлопчиська (сам напросився!) і водночас доукомплектував екіпаж. Знав, що у мене суміжний фах. Психолог клятий. Відчув, що я ладен рознести все на друзки, і швиденько скував мене почуттям відповідальності за молодшого. Вчасно, нічого не скажеш.
— Привіт, Арсене, — сказав я якомога спокійніше. — Вітаю на борту “Аякса”! Перший раз на станції? Задоволений?
— На такій — уперше. Працював на учбових, але здебільшого поблизу Місяця. Я дуже радий, старший. Такі відчуття, щось неймовірне… — він засоромився і замовк. Я раптом побачив, який він молодий — формений комбінезон Космофлоту додавав статечності, однак вона враз зникла, коли соль Гріссом зашарівся. Теж мені, спостерігач…
— Ти гадав, що зустрінеш нарешті посланця іншої галактики? — підбадьорливо спитав я. — Не треба цього соромитись. Така у нас, спостерігачів, робота — сподіватись на неймовірне. А зараз іди до Кайзерлінга, скажи, що я перегляну відеолист, а потім трохи спочину і сам прийду.
Арсен соль Гріссом розуміюче кивнув і, намагаючись ступати твердо (є тут, одначе, якась невловима різниця в тяжінні порівняно до земного), вийшов з відділення зв’язку.
Я взяв зі стола маленьке рубінове кружальце, підкинув, як монетку, накрив долонею. Так, бавлячись. Загадувати нічого. Опустив його у проріз для відеолистів, сів у своє крісло… Ну. хто там з’явиться на екрані? Малоймовірно, щоб Кайзерлінг. Він тут, і я нікуди не подінусь. Тож хто там?.
— В давнину гінців, які приносили царям погані звістки банально страчували, Арте. Тому постався до того, хто передасть тобі листа, з розумінням. До того ж я навіть не знаю хто це буде. Просто передала лист Улафові, і він уже… Знаєш, я тепер знову дружина Улафа.
Рута Соммерс! Чарівна Рута вийшла заміж за п’ятнадцяте електробусів та комп’ютер! Я зареготав. Діти будуть, певно, в батька, такі собі поважні електробусенятка-бісенятка. Можливо, я щось не так зрозумів? Чи Рута остаточно схибила у своєму Бамако?
— Розумію твій подив, — сказала вона, немов почувши мій сміх. — Але нарешті вдалося зробити досі неможливе, методом клонування. З уцілілих клітин виростили нове тіло. Свідомість переписали з комп’ютера на новий мозок. Усе завдяки вітану.
Знову вітан! Філософський камінь. Куди не кинься — скрізь він, або про нього, або завдяки ньому.
— Ми чекаємо тебе на Землі, Арте. Двері нашого дому завжди будуть відчиненими для тебе. Пробач — і спасибі.
Вона якось винувато стенула плечима, ледь помітно, знайомим рухом відгорнула рукою пасмо волосся.
Її біда, котра, як на те, давала мені якийсь шанс знову сподіватись на взаємність, минула. Щось урвалося, остання тоненька ниточка. Водночас разом з екраном згасла мрія, що я нарешті знайду своє місце у цьому часі. Хана загинула. Досі я йшов по лезу, балансуючи між прірвами-долями двох жінок, які не давали мені своїми полями тяжіння розпастися на атоми, утримували на невластивій, але високій орбіті життя. А тепер — все. Починається падіння. Те, що воно напрочуд схоже на політ, може обманути кого завгодно, крім мене самого.
Почало добряче хилити на сон. Захисна реакція організму. Я вийшов у коридор, пішов до ліфта. Двері його кабіни відчинились, звідти вийшов Радж. Я вгамував перший приплив люті і мовчки пройшов повз нього до кабіни. Бортінженер пішов по коридору так, немов би мене взагалі не існувало. Рідкісний самодур, подумав я. Почекай, Кайзерлінг тебе розворушить. Ліфт зупинився. Я вийшов у коридор і побачив… знову Раджа, але цього разу у супроводі незнайомого, одягненого у форму ООН. Бортінженер поглянув, зіниці його розширились, він ступив було крок у моєму напрямку, але незнайомець стримав його і жестом запропонував іти далі.
— Арте! — гукнув Радж. — Тут?!
У його голосі було стільки почуттів, що я засумнівався: чи бачив його насправді хвилину тому? Радж не міг піднятись на цей поверх так швидко; до іншого ліфта було принаймні десять хвилин ходи. Кепські справи, якщо охоплюють такі виразні галюцинації. Швидше спати, хлопче, сказав я сам до себе.
Підійшов до дверей каюти й озирнувся. Оддалік бовваніла чиясь знайома постать, чи то Левського, чи Спареллі. А може, М’боу. Дивно. Усі ж наче під вартою.
Втома давалася взнаки ще більше. Я хотів лягти, але передумав, сів за пульт, схилив голову на руки, сперся на панель приладів. Кілька хвилин аутогенного спочинку — і годі. Нічого розм’якати.
Крізь дрімоту почулися чиїсь спокійні, розмірені кроки, це ще більше заколисало. Я майже лежав на приборному пульті — так часом виглядають ті, хто глибоко замислився.
З чого б це нам ненавидіти одне одного? Нас усіх разом несе та сама планета, ми — команда одного корабля.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Планета людей”
Прокинувся від нестримного торсання за плече. Підвів голову, побачив усміхнене обличчя Кайзерлінга, яке мене здивувало, тому що видимих підстав для радощів він не повинен був би мати.
— Ходімо, Арте, — весело сказав він. — Арсен попередив мене про твоє бажання відіспатись, але справа невідкладна.
— Можете провести допит на місці, — буркнув я. — Однаково нікуди не дінусь.
Кайзерлінг зазирнув мені у вічі.
— Ви, певне, ще не зовсім прокинулись, Арте. Йдеться про оскарження екіпажу “Аяксу” за замах на флеш-агента комісії ООН.
— Я нічого для вас не зробив. Більше того, донедавна взагалі не підозрював про це.
Кайзерлінг знизав плечима.
— То й що з того? В документах комісії ви значитесь саме так. Ходімте. З Ханою Трістан біда яка… Ви, певне, й самі не думали, що вона загине?
— Не розумію.
— Нічого, Арте. Не знічуйтесь. Я все розумію: обставини вас виправдовують.
Здається, цей тип також вважав мене винуватцем смерті Хани. Маєш тобі…
— Спочатку побалакаємо з екіпажем, — сказав Кайзерлінг, — а потім допоможете програмістові. Друга, невідома для Трістан половина вашого індивідуального коду — ключ до блоків пам’яті, на які Левський записував дані про зміни в організмі космонітів. У них тут також свій Архів. Але комісії через дозорців вдалося перекодувати блоки так, що космоніти почали вважати, буцімто ключем володіє якийсь їхній міфічний центр.
От і ще однією загадкою менше. І тут теж використали. Молодці, комісія!
— Я з самого початку був переконаний, що ніякий він не спостерігач, — процідив Радж. Космоніти сиділи за столом в кают-компанії, під стінами бовваніли дебелі постаті десантників. — Якби не Хана, ми б знайшли сто приводів, щоб відправити його з “Аяксу” геть. На ньому великими літерами написано, що він землянин. Типові реакції. Ніякі “дель” його не приховають, вашого агента.
Я іронічно подивився на Кайзерлінга. Всупереч моєму сподіванню, він сяяв.
— Бачите, Арте, деякий імунітет вам, однак, прищепився, — весело сказав він. — Немає лиха без добра.
— Таке добро, що далі нікуди, — огризнувся я. Невже й справді щеплення на Землі, про які я нічого не пам’ятав, зміцнили організм настільки, що я зміг протистояти сильній снодійній ін’єкції?
— Радж, а чому у вас, власне, виникла така підозра саме щодо Арта? — спитав Кайзерлінг, картинно схрестивши руки на грудях.
— Він чужий, — похмуро сказав Радж. — Що б там не говорив Космофлот, ООН і хто там ще про єдність землян, однаково ми, космоніти, інші. Це може не бачити лише круглий ідіот або недалекоглядний землянин.
Дужі хлопці за спинами сидячих нервово переступили з ноги на ногу, але Кайзерлінг зупинив їх порухом руки.
— Так, так! — запально вигукнув Радж. Дивно було спостерігати у нього такий несподіваний вибух почуттів. — Ми — інші! Ми — друге, а то й третє покоління, народжене поза Землею. Вам кожна дитина скаже, що таке формування архітипу і його роль у розвитку особистості. Сума етичних і естетичних критеріїв, якими керуєтесь ви, — продукт вашого земного оточення, суспільного, кліматичного, біологічного, — але земного.
— Потреби тих, хто живе і працює поза землею, забезпечує Космофлот, — обережно сказав Кайзерлінг. — Переконаний, що він враховує все.
— Ви оцінюєте нас, приміряючи до себе, як до шаблону, — сказав Радж. — Є поняття, які вам просто зась збагнути. Поки що.
— А підозри на дозорців у вас не виникло? — спитав Кайзерлінг.
Радж махнув рукою.
— Щодо них певності ні в кого немає. Але, по-перше, їх мало, а по-друге, існують цікавіші місця, аніж наші два “Аякси”.
— Але, напевне, була якась остання краплина, що переповнила чашу вашого терпіння, і ви накинулись на спостерігача?
— Дель Ур виявився заекранованим під час обстеження.
— Слідчий експеримент? — пожвавився Кайзерлінг, пильно стежачи за моєю реакцією.
Я поглянув на незворушного Раджа, на Левського і мовчки кивнув.
Ми, в тому числі й оператори, які мали бути за свідків, у супроводі десантників пройшли до лікарського відсіку. Всі уважно спостерігали, як я став під опромінювач. Левський увімкнув прилад. Екран засвітився.
— М-гм, — сказав Кайзерлінг, — наскільки я розуміюсь на анатомії, у вашого спостерігача все на місці.
Левський сполотнів.
— Присягаюсь, цього не було! Був лише контур людини! Зараз покажу попередній запис…
Кайзерлінг зупинив його млявим порухом долоні.
— Не треба. До чого уся ця комедія, Радж?
Бортінженерові вочевидь було непереливки. Однак він опанував себе і сказав:
— Я діяв зі згоди Діксона. Спитайте його.
— Командир Діксон у цю хвилину розмовляє з моїм колегою, — різко сказав Кайзерлінг, — й у ваших інтересах, Радж, щоб версії цієї історії співпали.
— Гаразд, — стомлено сказав Радж. — Ви вже знаєте про нашу систему відеокамер. Так от, завдяки їй я прийшов до висновку, що на “Аяксі” присутній хтось сторонній.
— Стороння людина, ви хотіли сказати? — уточнив Кайзерлінг.
— Не переконаний, — повільно вимовив Радж, дивлячись на мене. — Просто сторонній.
— Ви його бачили? Впізнали? Коли це було? За яких обставин? — Кайзерлінг засипав Раджа градом запитань.
Той безпорадно розвів руками.
— Коли працюють усі відеокамери, а ти зайнятий чимось іншим, то на екрани мало дивишся. Так, краєчком ока машинально відзначаєш, хто де. І вже приблизно знаєш, скільки людей може бути в полі зору. Підсвідомість контролює. А останнім часом я… мені почало здаватися, що на станції на одну… одного члена екіпажу більше. Починав рахувати — усе нормально. Тільки-но знову глянув на екрани впівока — те саме відчуття. Звернувся до Левського. Обстежив мене, сказав — нормальні реакції, галюцинації виключені.
— Чому не повідомили Раду Космофлоту? — спитав Кайзерлінг.
— Ми спочатку вважали, що це хтось із дозорців. Проте за останні роки навряд чи хтось бачив живого дозорця.
— Я бачив, — сказав я. Хоча ще мить тому думав, що буду тільки слухати. Я стояв навпроти Кайзерлінга, обличчям до дверної пройми. У них щойно беззвучно з’явився командир Діксон і зробив мені знак рукою, щоб я не командував екіпажеві “встати!”, як належало за статутом.
На зап’ясті у нього сяйнув тоненькою павутинкою знайомий мені дротик, який я підібрав біля дверей ракетного ангара.
Я блискавично обміркував ситуацію. Розклад сил вочевидь змінився, але от на чию користь?
Ясна річ, що Діксон — це дозорець, який або очолює змову космічних станцій, або ж контролює хід подій, щоб не надати їм фатального розвитку. Прикрасу, або те, що має вигляд прикраси, він загубив, коли намагався розтягти двері ангару, щоб зупинити виліт Хани. Якщо він на “Аяксі”, так би мовити, “анонімно”, то слід спробувати використати його у власній грі. А якщо ні?
— Я бачив дозорця, — уже з притиском повторив я, пильно дивлячись на Діксона.
Він зацікавлено нахилив голову до плеча.
— Де? — в один голос спитали Кайзерлінг і Радж.
— Коли? — спитав Діксон.
Реакція екіпажу на голос командира була однозначною, але невдалою. Спробу підхопитися з місць м’яко, але блискавично, припинили десантники, стримавши за плечі готових схопитись людей. Кайзерлінг поморщився, але нічого не сказав.
— Під час останнього візиту на Землю, — сказав я.
— Хто це був? — спитав Кайзерлінг.
Наче хитрун Улаф йому все не доповів.
— Дай Конг, — відповів я, не зводячи погляду з Діксона.
— Пам’ятаю Дай Конга, — сказав Радж. — Я, однак, сорок років у Космофлоті. Як він виглядав?
Я розповів, Кайзерлінг запитально поглянув на Раджа.
— Правильно, — сказав бортінженер. — Викапаний Дай Конг. Йому тоді було років сімдесят, як не більше, але кращого фахівця й зараз пошукати. Тридцять п’ять років тому зник. Однак не постарішав, судячи з розповіді.
— Я можу сісти? — спитав Діксон Кайзерлінга.
— Спитайте його, — Кайзерлінг кивнув на мене.
— Це ж чому? — Діксон звів брови.
— А тому, що на кораблі надзвичайний стан. І повноваження переходять до спостерігача.
— А бортінженер? — спитав Діксон.
— Його заарештовано, — спокійно сказав Кайзерлінг. — Як і вас. Поки що за спробу замаху на флеш-агента ООН. Але це, самі розумієте, формальність, привід. Слідство у справі змови ще буде проведене, майте на увазі.
Діксон розвів руками.
— Будь ласка. А як, цікаво, ви нас збираєтесь… е-е… арештувати?
Тут настала черга знітитись Кайзерлінгові.
— Поки ніяк, — сказав він. — Поки усе буде, як є. У мене немає подальших інструкцій.
— Тоді нехай віддає накази новий командир, — сказав Діксон. — Які будуть розпорядження, командир дель Ур?
Я повернувся до Кайзерлінга і, чітко вимовляючи слова, сказав:
— Висадити десант на астероїд Аякс.
Плани слід реалізовувати, навіть якщо вони запізнились.
Кайзерлінг кивнув одному з десантників, той зірвався з місця, вибіг у коридор, і за хвилину станція наповнилась тупотінням, брязканням амуніції, викриками.
— Прошу всіх на пульт зв’язку, — владно сказав я.
Шкода, що не бачить мене зараз Арсен соль Гріссом — десь блукає, певне, по станції. Кайзерлінг здивовано хитнув головою, але підкорився.
Видовище було чудове. Невеликі десантні кораблі віялом понеслися до астероїда, сповільнили хід, заблимали вогні.
— Гальмують, — сказав хтось за спиною. Здається, Радж.
У корпусах кораблів відкрились великі, майже в третину усієї величини, квадратні люки. Десантники повільно вилітали звідти сріблястими роями. Споряджені в ракетні ранці-крісла, вони скидались на сидячих єгипетських божків. Десант розгорнувся у бойовий порядок, срібне намисто кількома разками оперезало астероїд.
— Рушайте, — скомандував я.
Блиснули вогники ранцевих двигунів, і кільце почало стискатись. Зараз, подумав я. Ще трохи, і я дізнаюсь… А що, власне, принципово нового я дізнаюсь? Знову обставини змушують займатися сторонніми справами. А може, це я тут — сторонній?
— На “Аяксі”! — почувся голос командира десантників. — Ми не можемо рухатись далі. Довкола астероїда штучний силовий бар’єр. Ракетних ранців йому подолати не в силі. Дозвольте повернутись у кораблі і форсувати перепону.
Ще цього бракувало! Я відразу згадав, як зник катер з Ханою.
— Усі назад! Повернутись на станцію!
— Впевненості в собі це їм не додасть, — єхидно прокоментував Радж.
Але я нічого не відповів.
— Радж, це ваші витівки? — суворо спитав Кайзерлінг. — Ваші люди встановили на астероїді устаткування, яке робить його неприступним? Негайно вимкніть силове поле! Однаково, вас розкрито, про монополію на вітан не може бути й мови.
Радж зблід, його темна шкіра посіріла.
— Ми нічого не встановлювали, окрім запальників. Вони не можуть створювати бар’єр. Це наклеп! Коли б це була правда, ми б не допустили загибелі Хани, хіба не зрозуміло? Крім того, частина їх здетонувала ще перед візитом дель Ура на Землю. У вас манія пильності, Кайзерлінг!
— Ну-ну, — сказав флеш-інспектор ООН. — Розберемося. Словом, Арте, я вам раджу так: готуйте “Аякс” до перегону на Юпітер, там на станції “Червона пляма” вже є наші люди. Крейсер “Європа” залишиться тут чекати підкріплення і вчених.
Ось так. Невелика-бо самостійність у такого віце-командира, як я, одначе.
— Хто ж нас вартуватиме? — уїдливо запитав Радж.
— Самі себе, — сказав Кайзерлінг. — Запас дихальної суміші у балонах скафандрів на дві години, так?
— Ну? — нерозуміючи спитав Діксон. — І що з того?
— А вам видадуть замість трьох балонів один. На сорок хвилин. Цілком вистачить.
— Можливо, хоч Арт отримає повний комплект? Як ваш агент? — ущипливо сказав Діксон.
Кайзерлінг заперечливо похитав головою. Передбачливо. Змовившись, вони могли б забрати у мене балони, на реактивній тязі одного тихо дістатись до астероїда… Кайзерлінг керувався земною логікою і не мав права на помилку, бо гра йшла за вельми високими ставками.
Ми вийшли назовні і певернулись через півгодини — я, Діксон, Радж, Левський і оператори. За весь час не сказали один одному ані слова. Взаємна неприязнь ще більше зросла.
Я отримав високі повноваження в обмін на рештки довіри, яку з такими складностями, навіть жертвами, здобував два роки.
Космоніти недбало поскидали ранці життєзабезпечення і вийшли геть. За неписаним правилом наймолодший завжди збирав балони і відвозив їх на дозаправку. Наймолодшим був Фернандес, але й він пішов з усіма.
Я викликав робота-вантажника, поскладав йому на платформу балони, сів збоку сам. Схоже, знайомець — на ньому я нещодавно з тріумфом повертався в лоно “Аяксу”. Дістався до відсіку, де стояло устаткування, що забезпечувало станцію повітрям, спостерігав, як механічна рука розмірено брала з платформи один по одному балони: спалахувало червоне світло, сичав насос дозаправки, потім зелене, балон м’яко лягав на стрічку транспортера, яка несла його в глиб станції, і механічна рука брала наступний.
Раптом червоне світло не спалахнуло. Почувся зумер контрольного пристрою, механічна рука “вибракувала” балон, який не відповідав програмі, і поклала мені до ніг. Я нахилився, оглянув покажчик на сріблястому циліндрі: балон був повний.
Всі ми родом з дитинства.
Антуан де Сент-Екзюпері. “Маленький принц”
Отже, хтось не використав дихальну суміш. За півгодини праці у відкритому космосі!
Це різко міняло хід справи. У мені знову прокинувся мисливський азарт, відтіснивши образу, за яку я сподівався помститись, хоча й не дуже чітко усвідомлював, кому,
По станції пробігло легке тремтіння. “Аякс” напружувався, обривав незриму перепону, лягав на курс до Юпітера.
Ще є трохи часу, доки триватиме маневр. Близько години. Потім сигнал готовності, і — прощавай, близька розгадко таємниці! До зустрічі на Юпітері.
Навряд чи дозорець може стільки обходитись без повітря. Обмін речовин у них, звичайно, вдосконалений, але ж дихання! Той, хто не дихав, користувався іншими видами енергії.
Я не хотів спочатку навіть подумки назвати можливу причину явища. Щоб не сполохати, не наврочити. Ось він, довгожданний контакт! На “Аяксі” — чужинець. Він виглядає, як один із нас. Радж мав рацію у своїх підозрах.
Водночас вперше в житті відчув таке сильне хвилювання, яке витіснило усі інші емоції. У гру вступила сила, не просто дужча за будь-яку з відомих, але й непередбачувана, не бажана саме зараз, коли вузол взаємних конфліктів затягнувся так, що далі нікуди. Якась тінь промайнула в дверях. Я рвучко повернувся, готовий до будь-якої несподіванки.
У дверях стояв Віктор Кайзерлінг. Один, без охорони, він на мить здався мені симпатичним смаглявим хлопцем, який знічев’я забрів у цей віддалений куточок станції, щоб якось згаяти час. Але флеш-інспектор був чимось виразно стурбований, на його обличчі не сяяла звична посмішка.
— Піклуєтеся про моє життя, інспекторе? — сказав я. — Було б вам раніше, коли вплутували у цю халепу. Я чудово розумію, що моє призначення командиром “Аяксу” — комедія. Кому вона потрібна, якщо не вам? І навіщо?
Кайзерлінг підійшов ближче.
— Потрібна Землі. Людству. Дуже потрібна, Арте.
— Послухайте! — вибухнув я. — Мене нудить від псевдовисоких гасел і туманних натяків! Хоч би крихту користі з вашої Комісії.
— Проникнення до Архіву комісія ООН бачила на власні очі. До речі, саме тому вам вдалося відкрити цифровий замок: ми підсилили імпульс. Було б прикро лишити вас у тому підземеллі після стількох переживань. І, до речі, завдяки вам ООН і Космофлот вже знайшли спільну мову.
— Це видно, — сказав я. — Повен “Аякс” десантників.
— Їх уже немає, — сказав Кайзерлінг. — Перейшли на крейсер “Європа”. Повинен хтось охороняти астероїд. Ми йдемо своїм ходом на Юпітер.
— І ви з нами? Навіщо? — здивовано вигукнув я.
— Можна, я поясню, старший? — пролунав голос, який я аж ніяк не сподівався тут почути. — Арсен підійшов до нас нечутно.
— Арсене, зараз не час, — сказав Кайзерлінг.
— Ви знаєте дель Ура, інспекторе? Його зупинить хіба що п’ятикратне перевантаження. Я відчуваю його думки. Б’юсь об заклад, що він, розмовляючи з вами, водночас обмірковує чергову авантюру. Чи не так, старший?
Я ухильно змовчав. Отже, Арсена взяли сюди, як читача моїх думок. Не варто було розслаблятись… Не варто.
— Соль Гріссом, я взяв вас, як радника, а не командира, — сердито сказав Кайзерлінг. — Ви й на Юпітері так себе будете поводити? Там обставини складніші, ніж на “Аяксі”.
— Дивно, що десь може бути гірше, — сказав я. Тільки б не подумати зайвого.
— Вам жарти, — втомлено сказав Кайзерлінг. — А на станції “Червона Пляма” космоніти зачинилися в лабораторії і погрожували висадити станцію, якщо ООН не залишить їх у спокої. Якби не з’явився Дай Конг… зараз усе більш-менш гаразд.
— Стривайте, — стрепенувся я, — а звідки відомості про Дай Конга?
— Улаф із ним зв’язався. Ще коли був, м-м, комп’ютером. Дозорець погодився на роль посередника між комісією і космонітами.
— А щодо “хазяїв” — дозорців?
— Виявилось, вони нікого силоміць не тримають. Дозорці самі згодились на кабальні умови контакту. Другий ступінь, по суті. Щоб не втратити і його остаточно, вирішили бути посередниками в передачі інформації.
— Не на нашу користь?
— Можливо, цей вибір був не зовсім добровільний, — сказав Кайзерлінг.
— Хотів би я побачити того, хто залякав або купив дозорця, — усміхнувся Арсен.
— Ніхто не сумнівається у їхній особистій відданості землянам, — сказав Кайзерлінг.
— Це гра маріонеток, — сказав я. — Треба шукати майстрів. У вас є хоч одна ниточка?
— Є, — сказав Кайзерлінг і кашлянув.
— Пробачте, вчителю Кайзерлінг, — втрутився в розмову Арсен. — “Аякс” закінчив маневрування. Зараз зазвучить сигнал готовності. Треба йти звідси.
— Сигналу не буде, — раптом почувся ще один голос. Усі насторожилися. Кайзерлінг, мов відкинутий вибуховою хвилею, метнувся в куток, і в його простягнуті правиці запульсував тоненький рубіновий стержень лазера. Соль Гріссом завмер непорушно, але я краєчком ока бачив, як він непомітно переводив браслет в режим загальної тривоги. Я розвернувся і ступив назустріч голосу, тому що зразу впізнав його.
— Кайзерлінг, облиште, тут вам не Земля, сказав Діксон. Він стояв біля транспортерного отвору, руки на грудях, пальці правої торкались, погладжували тоненький тротик-павутинку, добре мені знайомий по недавніх подіях. — Якщо ви надумаєте зопалу скористатись лазером, то пропорете не мене, а обшивку “Аякса”, і це буде ваш останній постріл у житті. Соль Гріссом, облиште в спокої браслет. Ви читаєте думки і повинні краще за інших розуміти ситуацію. Зараз на станції не спрацює жоден прилад. Арте, стояти на місці. Саме так, між мною і ними. Мене це цілком влаштовує.
— Діксон, це космічне піратство! — вигукнув Кайзерлінг. — Я доповім комісії ООН, і дозорців взагалі поставлять поза законом. Ви порушуєте норми міжпланетного права і нашу домовленість — не втручатись без згоди ООН!
— Інспекторе, хіба ви не зрозуміли? — тихо сказав Арсен. — Ніякий він, не дозорець. Дай Конг нас ошукав, щоб виграти час, прикрити його. Це якраз той, хто смикає за ниточки. Один із них.
Кайзерлінг опустив лазер, обличчя його посіріло.
— Чому? — прошепотів він. — Чому саме так? Мріяли, сподівались на ідилічну зустріч, повне взаєморозуміння… А ви викрадаєте кращих, сієте розбрат після того, як ми СТІЛЬКИ часу вже живемо у мирі і злагоді! Ми з такими труднощами побудували цей світ. І от приходите ви…
Він скинув лазер так швидко, що, навіть якби я стояв поруч, то не встиг би його зупинити. Діксон застережливо підвію долоню, збираючись щось сказати, але червоний промінь уп’явся йому в руку. І розбився об неї сліпучим фейєрверком.
— Дуже шкодую, — сказав Діксон, — Арте, ось вам наочне пояснення, чому ми не квапимось з привітними обіймами. Спати, Кайзерлінг! Спати, соль Гріссом!
Інспектор слухняно заплющив очі і м’яко повалився на підлогу, не випускаючи, втім, лазера з руки. Арсен ще кілька секунд постояв, намагаючись опанувати себе, і опустився вслід за Кайзерлінгом.
— Треба було зробити це раніше, — сказав Діксон сам до себе.
Я хотів було кинутись до нього, схопити, затримати, як раптом немов поринув у безпам’ять і вже не міг ступити ані кроку: зникла і тінь ненависті, обурення, неспокою. Лише кришталево ясна свідомість, загостреність зору, слуху і. ще якогось незнайомого мені; досі відчуття.
Відчуття часу.
— Хто ти? — спитав я. — Хто ти такий, Діксоне?
Він посміхнувся, провів рукою по обличчю — і переді мною постав незворушний Радж. Ще раз — і він перетворився на чорношкірого оператора М’боу. Ще і ще… Переді мною, немов у химерному паноптикумі, пройшли усі члени екіпажу”
— Яке це має значення, Арте? — перепитав він.
— Ти боїшся назватись? Хіба ти чогось можеш боятись?
— Ти цього не зрозумієш. Зрозумів би, якби сам знав, хто ти такий.
— Ха-ха! Отже, я не знаю, хто я такий?
— Давай поміркуємо спільно, — сказав він. — У всьому повинна бути закономірність. Як ембріон ти з’явився у 2017 році. Сімнадцятий рік початку нового тисячоліття. Що було у відповідний період у минулому столітті?
— Революція, яка змінила політичне обличчя планети, — відповів я, мов на іспиті.
— Сталась ще одна подія, порівняно ледь помітна, але за наслідками… У “Повідомленнях Пруської Академії наук з’явилась невелика праця, пойменована “Питання космології та загальна теорія відносності”. Її автором був Альберт Ейнштейн. Так народилась сучасна космологія. Далі: через сто років рух за роззброєння перетворюється у загальну політичну доктрину. Разом з перемогою здорового глузду активізуються ті, хто жирів на залякуванні війною. Конфлікти, кінець “Зоряної Армади”, тріумф соціалізму в масштабі планети. Політичні події за наслідками своїми багато в чому тотожні. Революційна епоха породила епоху роззброєння і миру. Діалектика тотожностей. Завдання?
— У 2017-му відшукати еквівалент праці Ейнштейна 1917 року, — сказав я слухняно. І раптом здогадався: — Постривай… це що ж виходить, ти маєш на увазі… що я…
— Знаєш, як називають тебе між собою дозорці? — відповів він питанням на питання. І тут-таки озвався, мов далека луна: — Господар часу. Ти зробив свій вибір. Щось захищав, проти чогось боровся, кохав, ненавидів. Логіка вчинків і думок послідовно привела тебе до контакту.
— Третього рівня, — додав я. — Верх мрій. Прямий візуальний і словесний контакт з представником іншої цивілізації. Я просто в захопленні! Втрати мінімальні: двоє жінок, суспільний конфлікт міжпланетного масштабу, загроза катастрофи…
— Послухай, Арте, — сказав він. — Усе в твоїх руках. Геть усе. “Конкістадор” зазнав миттєвого прискорення. А чим швидше тіло рухається у просторі, тим повільніше у часі. Таким чином час перетворюється у поле, яке змушує усіх йти в одному напрямку і з однією швидкістю. “Конкістадор” йшов з меншою швидкістю крізь час, завдяки сильному прискоренню у трьохмірному просторі. Створилась можливість вийти з-під впливу вашого часового поля. Вона реалізувалась частково в тобі. І в кораблі, який потім перейменували на “Аякс”. Обидві складові неймовірного — тут.
— Ми — я і станція — однаково чужі. І загалом не потрібні цьому часові, цьому світові, — похмуро сказав я.
— Це тому, що ти не знайшов точки опертя, відліку. Усі ці сто вісімдесят шість років чекання потрібні були для того, щоб суспільні й природничі закони, діючи злагоджено, віднайшли ключ до такого замка з секретом, як ти, Арте. Ключ до часу. Саме тому, що втілюєш кращі риси землян і космонітів, ти став мостом між древньою земною цивілізацією і тією, яка має народитись. Аякс — це ти. У всіх вимірах. ООН гадає, що погасила конфлікт, викривши дитячу змову. Але в ній було раціональне зерно. Кому, як не космонітам, освоювати далекі світи? Ми могли б допомогти їм перетнути неосяжний простір у пошуках гідних заселення планет.
— Я тепер стану дозорцем?
— Дозорці повернуться до людей і навчатимуть їх новому. Вони, власне, були і потрібні, щоб знайти тебе. Ми володітимемо простором, а ти — часом. Допоможемо тобі пригадати, як мандрувати в часі. Це знання записане в твоїх клітинах і може бути розгадане.
— Не вірю вам, — сказав я. — Більше нікому тут не вірю. Час — це теж батьківщина. Люди, яких я любив, не любили, виявляється, мене по-справжньому. Щоразу красу відчуттів їм заступало почуття вищої правди, заради якої вони йшли на жертву. І приносили в жертву мене. Але хто питав, згідний я чи ні, Діксоне?
— Вони боялись, — сказав Діксон. — Адже був такий шанс, виправити все на краще. Помилки минулого свідомі й мимовільні. Змінити історію людства так, що люди стануть…
— Надлюдьми? — сказав я. — Такі спроби колись робили. Теж починали з гасел. Не вірю. Та й що за історія цивілізації без помилок? Звідки тоді узятись досвіду? На чому вчитись, Діксоне?
— Ніхто не збирається тобою керувати, — сказав Діксон. — Це прохання. Наше. Ти зрозумієш, як пересуватись у часі, для цього ключ уже знайдено. Ми просто хотіли, щоб це трапилось свідомо.
— І під вашим наглядом, — сказав я.
Діксон знизав плечима. Він тиснув на мене невмолимою логікою збереження виду.
Діксон кивнув на простерті на підлозі тіла.
— Варто тобі повернутись на десяток хвилин назад, знаючи, що може статись, — і вбережеш їх від шоку. Повернись на кілька днів — і Хана не вилетить в останній рейс. Я нічого не встиг зробити тоді, навіть втримати силою не встиг, бо загубив свій браслет, який ти знайшов. Він контролював захист астероїду. Коли б не це… Хоча пришвидшений розвиток подій виявився не зайвим. І нарешті…
Діксон замовк. Я інтуїтивно відчув: він хотів би приховати, але змушений сказати щось надзвичайно важливе для мене. Але таке, що може зашкодити його інтересам.
— Коли ти отримаєш владу над часом, — сказав він, — ніхто не в змозі буде тебе спинити. Навіть… Навіть, якщо ти захочеш повернутись у свій час.
Мені перехопило подих. Повернутись! Назавжди. І — все.
Нікого з людей ще не ставили перед таким вибором.
— Ти можеш робити добро. Отже, ти повинен. Оце і є контакт четвертого рівня, Арте, — сказав Діксон. — Важко?
Я кивнув.
— А що, — спитав я, щоб якось відтягти час, якому поки що підкорявся, — є ще й інші ступені? Ще важчі?
— Їм нема кінця, — сказав Діксон. — Але для тебе справжній контакт ще не розпочався. Це трапиться, коли ти зробиш вибір.
— Тоді з’явись у своєму справжньому вигляді! — вигукнув я. — Що, це дуже страшно? Небезпечно?
— Це незрозуміло, Арте, — сказав Діксон. — Але я можу знайти образ, який приблизно відповість на твої питання. Ключовий образ.
Він зробив рух, наче стирав з чола вікову втому самотності своєї раси, тягар відповідальності за набуті знання, смуток нерозуміння кращих замірів.
І на мене поглянуло усміхнене обличчя юного курсанта Арсена соль Гріссома.
Я стою, тримаючись за шорсткий і теплий поручень ескалатора метро. Ледь пахне розпареною гумою, але не настирливо. Все забиває запах натовпу. Він настільки розмаїтий, що здається, наче його немає зовсім. Це ніби кольори спектру, які у суміші дають один, білий. Ось метро для мене саме білий запах. І універмаги. Вокзали пахнуть коричневим, автобуси — зеленим, а книжкові крамниці — блакитним.
Проте час, мабуть, розплющити очі. Ліворуч за кілька метрів від мене суне вгору нескінченний, багатоликий людський потік. Люди заклякли на сходинках, мов сновиди, заворожені відчуттям тимчасовості цього руху. Якийсь механічний карнавал. Можна відверто розглядати тих, хто їде назустріч, але неввічливо озиратись. Я з робленою втомою знімаю з плеча етюдник і ставлю позад себе на ребристу сходинку ескалатора. І, поволі підіймаючи голову, бачу:
краплини дощу на чорних чобітках,
біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики,
наглухо застебнутий комірець,
тонкі, чітко окреслені губи,
хвилю чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин;
великі сірі очі, в які поринає мій погляд.
Східці поволі втискуються одна в одну, просідають. Підхоплюю етюдник, повертаюсь і по інерції роблю два кроки вперед. Нескіченний шерех кроків, уривки розмов, кахикання, шум повітря, розігнутого поїздами. Іноді здається, що під білосніжним склепінням б’ються птахами слова, мовлені людьми, що вже давно зійшли десь на своїй зупинці. Озираюсь назад.
Далекий владний гуркіт викликає загальне пожвавлення. Всі кидаються до краю платформи, намагаючись не штовхати тих, хто підійшов раніше. Лікті, плечі, задуха. Повільно протискуюсь крізь натовп, вдихаючи теплу вату перонного повітря. Зупиняюсь і чекаю. Зелена голова поїзда виштовхує з тунелю пружний клубок холодного повітря: починається обов’язкова ритуальна штовханина.
“Обережно, двері зачиняються”. Шипіння, наче засичав з болю. І починається спочатку тихий, потім голосніший перестук коліс: вона теж тут, так-тут, так-тут… Заплющую очі, Пахне світло-коричнево, але впевнено й настирливо. Люди заспокоєені тим, що вони їдуть, знаючи куди й навіщо. Так і пахнуть. Ось я їду додому. Цікаво, яким кольором пахну я? Вагон хитає, озираюсь, у кутку на мить зблискують білі ґудзики. Так-тут, так-тут… Сичать двері; хтось, вибачившись, наступає мені на ногу, притискаюсь обличчям до стіни. У блискучому зеленому пластику сяє віддзеркалення краплин на чорному волоссі. Немов вогняні слова на стіні під час Валтасарового банкету: “мене, такел, фарес”.
“Полічено, змірено, зважено”.
Поруч на сидінні літній добродій незворушно їсть бутерброд. Довга сива борода робить його схожим на пророка, щоправда, за часів Валтасара бутерброди були непопулярні. Блиск, від якого не можу відірвати погляду, віддзеркалюється просто над головою цього бороданя. Я мимоволі ставлю йому на коліна етюдник, але він незворушно, як і належить царям, продовжує трапезу.
“Обережно, двері зачиняються”. Це значить, що…
“Наступна зупинка…”
…моя.
Нас виштовхують з вагона майже одночасово, і я пришвидшую ходу, щоб не дріботіти за спиною. Ще подумає, що я її вистежую. Раптом сам лякаюсь цієї думки, бо, по суті, вже так воно і є. Звуки подрібнюються, скачуть срібними кульками по мармурових плитах підлоги, насмішкувато припрошуючи мене до виходу. Позаду змикаються двері, і поїзд рушає, розчиняючись у темряві, поцяцькованій миготінням електричних лампочок. Стук чобітків на деякий час зникає у басовито-глухому шумі компресорів. Ми знову на ескалаторі. Тільки я на мить загаявся і тепер вона йде попереду.
Бильце рухається ледь повільніше, ніж самі східці, непомітно, але впевнено відводить руку назад. Ніби застерігає від чогось. Нервова напруга — мов повінь, аж захлинається серце, хоча я не можу знайти бодай найменшого приводу для хвилювання. Гнаний незбагненним відчуттям, іду вгору, туди де видніється постать у білому. Та ні ж, переконую себе, нам просто по дорозі.
Людей стає менше, запахам — вільніше, вони починають грати в квача у моїй черепній коробці, і я розумію, що стомився. Перехоплюю тугі двері з написом “Вихід”, що о цій порі не мають ні секунди спокою, і опиняюсь біч-о-біч з:
краплинами дощу на чорних чобітках,
білим волохатим пальтом; двома великими перламутровими ґудзиками,
наглухо застебнутим комірцем,
їонкими, чітко окресленими губами,
хвилею чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин (чому вони не висихають),
великими сірими очима, в які поринає мій погляд,
Я ненароком зачепив її етюдником. Цю дерев’яну коробку на складаних ніжках так величати можна було тільки умовно. Слабкі защіпки не витримали такого брутального поводження з дамою і, ображено вискнувши, випали геть. На тротуар весело посипались фарби, пензлі, мастихін… Перехожі з жалем і співчуттям поглядали на мене, проте допомогти не квапились. Гойднувся і завмер казковий листок палітри.
“Пробачте” пронунало майже одночасно, коли ми ледве не зіштовхнулись головами, нахилившись над палітрою. Ситуація як у кіно, подумав я. Дешевий прийом підступного спокусника. Зараз ми одночасно підведемося, вона вибачиться ще раз, я скажу: нічого, пусте.
— Пробачте, — сказала вона ще раз.
У неї було на диво пропорційне обличчя, надто пропорційне, щоб бути гарним. Повз нас проскреготів трамвай, жбурнувши мені в очі жменю сонячних зайчиків. Я заплющив очі і чхнув, не встигнувши нічого сказати. Сонце так лагідно світило крізь листя Ботанічного саду, що не хотілось взагалі нічого говорити. Пахло синьо-зеленим.
Тривога, що було зникла, ледве я вийшов з метро, знову почала тихо зростати. Якщо поняття “колективний розум людства”, то чому не може бути колективної тривоги? Колись один мій знайомий, прихильник парапсихології, доводив у суперечці, що людство — система ємкостей, сполучених між собою. У кого рівень вищий — менше емоцій. Певно, у мене дуже низький рівень.
— Вам погано, — напівзапитала-напівствердила моя супутниця, її голос був білий-білісінький.
Ні, швидше прозорий, І крізь нього лилася синьо-зелена хвиля запахів міста. До чого тут пальто? Адже надворі тепло; чому не висихають краплини дощу, якого не було в жодному з куточків міста?
Поруч пройшов хлопець з собакою. Раптом вівчарка заскавучала і, підібгавши хвоста, сахнулася від нас. Господар підозріло поглянув у наш бік і прискорив ходу,
— Як вас звати?
Відповісти вона не встигла. Площу перед метро заповнив скрегіт гальм. Три чорних “Волги” на великій швидкості вилетіли з провулку навпроти, розносячи вщент квітники, і зупинились обабіч нас. Відчинились дверцята і, мов у пригодницькому кінофільмі, з машин прожогом вискочило кілька дебелих хлопців. Ввічливо, але спритно відтіснивши мене від дівчини, її схопило одразу кілька пар рук, безцеремонно намагаючись зірвати ґудзики.
Я двічі на місяць справно ходжу в народну дружину. Якось знічев’я за півгодини намалював портрет нашого лейтенанта, і той, не бажаючи залишитись у боргу, дечого мене навчив. І коли сивуватий чоловік, що досі непоміченим стояв осторонь, націлився в дівчину з короткої рушниці, я підстрибнув і різко вдарив його ногою. Сивий впав горілиць, рушниця вдарилась об асфальт, і в ній щось луснуло. Я розвернувся, щоб зустріти напасників здвоєним ударом карате, вже ие сумніваючись у перемозі. Але мої рука й нога зненацька опинились у залізних обценьках захватів, і за мить я ліг поруч з сивим: хлопці напевне володіли прийомами не менш ефектними…
— Він не дуже, вас, професоре? — запитав, важко дихаючи, один з них.
— Та ні, то пусте. Затримайте її! Швидше! Обірвіть антени!
Дівчина раптом повела плечем, і ті, хто її тримав, відлетіли вбік. Одна з “Волг” стояла на її шляху. Дівчина нагнулась, простягла руку, і красивий чорний лімузин, мов іграшковий, став дибки, а потім з гуркотом перевернувся догори колесами, розсипаючи довкола скалки скла. Перехожих як вітром вимело. Високий брюнет, схожий на грузина, щось швидко й незрозуміло говорив у мікрофон, шнур якого зникав у кабіні однієї з уцілілих “Волг”. Мене про всяк випадок тримали за руки.
— Цього відпустіть, він не кіборг! І перекрийте рух на вулицях!
— Ваші документи, — суворо сказав чоловік біля рації. Я дістав потріпане посвідчення дружинника.
— Ішли б ви собі додому. Бачите, що робиться…
— Як це все розуміти? Хто ви такі? Що тут відбувається?
Високий потягнув з нагрудної кишені червоний коленкоровий прямокутник, але, помітивши мою розгубленість, усміхнувся:
— Усе гаразд, проходьте…
Дівчина тим часом ішла далі по провулку, з якого недавно вилетіли “Волги”. Залунала сирена міліцейської автомашини. Навіть звідси було видно, як виблискують краплини дощу в її волоссі. Водії машин уже розвертали “Волги”, коли сталося непередбачене. Назустріч дівчині, оминаючи неповороткий автобус, вигулькнув самоскид. Знову дико заверещали гальма, вже вкотре за сьогодні. Я заплющив очі й на мить знепритомнів. Впасти я не встиг, мене дбайливо підтримали руки, які я щойно намагався скинути з себе. Заревли мотори “Волг” і я, випручавшись, побіг за ними.
Вона лежала зовсім непорушно.
Краплини дощу на чорних чобітках.
Біле волохате пальто, два великих перламутрових ґудзики.
Наглухо застебнутий комірець.
Тонкі, чітко окреслені губи.
Хвиля чорного волосся зі спалахами-світлячками дощових краплин.
Тільки у великі сірі очі вже не поринає мій погляд…
Натовп мов з-під землі виріс. Міліціонери тихо й шанобливо розмовляли з високим брюнетом. Підійшов, накульгуючи, професор, став поруч, тримаючи в руках рештки “рушниці”.
— Хто… вона? — майже пошепки запитав я.
— Воно, — похмуро відповів професор. — Кіборг, робот, ще з десяток найменувань. Зникла просто з полігону. З її можливостями… — він озирнувся на скалічену машину, — ми ще легко відбулися. Могло бути значно гірше.
— Чому? — машинально запитав я, не зводячи погляду з прекрасного обличчя на чорному асфальті.
— Брейк-ап.
— Що?
— Брейк-ап. Різке зростання сонячної активності. Усі потенційно хворі покотом лежать, здорові — й тим кепсько доводиться. А в неї всі системи надчутливі. Через місяць збиралися запускати в космос, за межі Сонячної… Скільки витрат! Один передавач… — він затнувся, покрутив у руках уламки “рушниці”. — Та що витрати! Все життя пішло на це; ні сім’ї, нічого… Все життя…
— Як її звали?
— Дивак ви, чоловіче. Ви свою кавомолку якось інакше називаєте? Був у неї порядковий номер, номер серії “НФР-2”. Нефер ми її ще прозивали.
Нефер… Я повернувся і поволі почвалав геть. Нефер… Уже смеркало, повз мене йшли закохані пари, лагідно усміхаючись одне одному. Ні, професоре. У цієї активності сонця є ще одна назва — весна.
Філіппов — реальна історична особа, вчений і письменник, загинув 1903 року при загадкових обставинах (прим. автора).