— Спочатку своїм, потім про всяк випадок твоїм. А потім ще трохи напарфумився.
— Моїми парфумами?!
— А що, в мене є свої? Ти хоч би раз подумала про те, що твій котик тхне як я не
знаю що!
— Як нормальний кіт… був раніше. Тепер як баба.
— А справжні леді скроплюють своїх улюбленців парфумами!
— А у справжніх леді й улюбленці справжні! Принаймні, мовчать і не задирають їх…
Поруч хтось заверещав і чкурнув у чагарі. Від нас із Елвісом. Здається, ми були надто вже екстравагантною парою.
Взагалі, ми про це знали і зазвичай поводилися тихо.
Просто день сьогодні був такий. Коли чомусь захотілося йти серед цієї тиші й застиглого туману не просто так, а йти і відчувати себе собою. І поводитися так, як ми поводимося, коли ми є собою.
Ліс був усміхнений. Весь оповитий (переповнений) імлою, але спокійний. І навіть (ніколи не думала, що скажу таке про наш Ліс) — лагідний. Ми пройшли повз халупу баби Галі. Я скинула плащ і сумку. Стьожкою з кіс прикрутила кілки до ніг (сорочка була така довга, що їх не побачать, зате швидко не дістанеш, — та, головне, я взяла їх із собою).
— А рушниця? — спитав Елвіс.
Я мовчки підняла її й повісила на плече.
— Ой, — Елвіс здивувався й злякався, — ти чого? Просто так? Зі зброєю?
— Будемо сподіватися, що Ліс не знає таких технологій. Що таке кілок, знають усі, а що таке рушниця…
— …лише ті, в кого з неї стріляли. Думаєш, їх у Лісі мало?
— Сподіваюся, що ми їх не зустрінемо.
— Може, не треба? Це ризик. Завеликий.
— Без рушниці я нікуди не піду, — відрізала я.
— А я не піду з рушницею, — відповів таким самим тоном Елвіс і показово всівся на землю.
— Добре, — знизала я плечима й пішла до Лісу.
— Я тебе ненавиджу! — застогнав він і, схопившись, побіг за мною.
Не бачила я цього й тим більш не чула (Елвіса можна було почути тільки, коли він хропе уві сні), але відчувала — він біжить слідком.
У Лісі я зняла рушницю й пішла, тримаючи її, немов звичайний ціпок.
— А якщо вона зробить те, що завжди? — тихо спитав Елвіс.
— Що?
— Сама почне стріляти у непотрібний момент.
— Тоді будемо тікати.
Ліс примушував розмовляти пошепки. Ми ще не зайшли далеко — у цих місцях я в дитинстві збирала трави разом із бабцею — але вже зараз він чітко давав зрозуміти, хто тут хазяїн. Він був великий і величний. Грубі старезні дерева мовчки схилялися над нами, наче роздивлялися. Панувала незвична тиша — майже не було вітру, майже не ворушилося листя, май же не тріщало галуззя під ногами, майже не чутно було дзюрчання річки, що текла неподалік. Майже. Ліс немовби шепотів, але надто вже тихо, й того шепотіння ніхто не міг збагнути, крім самих дерев і ще, мабуть, лісових духів.
Ми вийшли до болота.
— Зупиняємося? — спитала я.
— Може, до річки дійдемо? — поспитав Елвіс.
— Тут ближче до дороги, — відказала я, — треба дочекатися ночі, а потім вирішити — тікати нам чи ні.
— Варіант, — погодився Елвіс, сів на землю й одразу ж спитав: — А ти попоїсти нічого не взяла?
— Не взяла.
— А, згадав, я ж снідав тиждень тому, — ображено сказав Елвіс і пройшов галявиною.
Я сіла під великим деревом і приготувалася чекати. Чекати доведеться довго, але я сподівалася на те, що зусилля варті будуть результату.
Елвіс походив із півгодинки та сів поруч.
Ми сиділи й мовчали. Інколи мені здавалося, ніби я заснула. Або ніби відключився Елвіс. Тоді я давала йому легенького стусана, він обертався й здивовано дивився на мене.
— Не спиш? — пошепки питала я.
Він хитав головою.
— А я?
Він знову крутив головою й легенько кусав мене за руку, аби я впевнилася у тому, що теж не сплю.
Коли сонце почало сідати за обрій, туман чомусь посвітлів і в ньому з’явилися химерні картинки, а Елвісові очі заблищали зеленими вогниками. Якби я його не знала раніше, а побачила тут і зараз, то, мабуть, і злякалася б. Видовище не для людей зі слабкими нервами. Тим паче якщо воно підозріло тхне жіночими парфумами.
Картинки в тумані мінялися одна за одною. Спершу я побачила корабель на озері. Точніше, модель. Великий корабель якщо й запхати в наше озеро, то плавати він там не зможе — розміри не ті. А цей — плив. Попервах в один бік, потім в інший. Я напружила зір — хотілося його роздивитися, і він тут же розтанув. Замість нього я побачила хатинку. Напівпрозору хатинку просто на воді. Одну, за нею — ще одну, а за тою — ще декілька. Вони немовби стояли на невеличких стовпчиках, що стирчали з води. «Може, там живуть жаби?» — подумала я.
— Бачиш? — пошепки спитала я кота.
— Верблюдів? — спитав він. — То марево.
— Верблюдів? — здивувалася я.
І побачила верблюдів. Вони повільно пливли над водою, ледве торкаючись її своїми крилами… Крилами? Дивно, про пегасів чула, а от про верблюдів із крилами — ніколи.