Я пхнула Елвіса.
— Ой, — пошепки сказав він мені.
Не скажу, що була з ним незгодна.
Воно підповзло, сіло навпроти й витріщилося на мене.
Зблизька воно чомусь видалося не таке й страшне. Навіть трохи симпатичне.
— Ти водяник? — пошепки спитала я.
— Тьху, — тихо булькнуло воно, — сама ти водяник.
— Ти ба, розмовляє, — з повагою прошепотів Елвіс.
Воно подивилося на нього і з тонкою іронією в голосі відповіло:
— Ти ба, розмовляє.
Я всміхнулася. Ліс виявився зовсім не такий страшний, як мені здалося попервах. Принаймні, перший, хто нам тут зустрівся, був навіть дотепником. Головне, аби він розумів, що ми — не вечеря, над якою він просто вирішив пожартувати, аби було цікавіше їсти.
— А ви хто такі?
Воно насторожилося. Погано.
— Ми до водяника, — сказала я, — думали, він тут живе…
Воно скрутило дулю й тицьнуло нам.
— Оце йому! Оце так він тут живе!
— Здається, ти його знаєш, — усміхнулася я.
— Знаю. Він, скажу тобі, забагато про себе думає. Хотів моє болото собі забрати. Топільників розводити.
— Кого? — перепитав Елвіс.
— Тих, хто потонув. Топільників. Чи як вони там називаються.
— А ти не дав? — захоплено прошепотіла я.
— Не дав, — схвалюючи моє захоплення, сказало воно. Вигляд у нього був задоволений. (Ну… не вигляд… не зовсім вигляд… вигляд, скажу я вам, у нього взагалі був незрозумілий, та голос був задоволений).
— То ти хазяїн болота!
— Так, — здавалося, він зараз потече від утіхи. — Хазяїн. Болотяник. Жаб’ячий король! — нарешті відрекомендувався він.
Я щосили намагалася погамувати посмішку, аби зберегти всю поважність (для нього) моменту, аж тут істерично пирхнув Елвіс. Він швидко зорієнтувався й тут же закашлявся. За що я поплескала його по спині. Не дуже легко — так, аби зрозумів, що стриманість іще нікому не завадила, надто ж у Лісі, надто ж — під час розмови з незрозумілим створінням, яке у п’ять разів більше за тебе.
— Вибач, Болотянику, мій друг хворий, — сказала я, — ми підемо, мабуть, ліків пошукаємо.
— У мене п’явки є, — люб’язно запропонував жаб’ячий король.
— Непогана ідея, — сказала я, щоб не образити людину (пардон, істоту).
— Не треба п’явок, — перелякано прошепотів Елвіс і чкурнув геть з галявини.
— Ой, — злякалася я, — котик загубиться! Вибач, Болотянику, треба бігти за ним.
— Угу, цей загубиться. Його ще спробуй загубити, — буркнув мені у спину Болотяник. А за декілька кроків я почула шубовскання — хазяїн болота пішов додому.
Не знаю чому, та мені здалося, що він міг би непогано потоваришувати з Елвісом. Чимось вони були схожі.
Елвіс чекав мене біля стежини.
Зустріч із Болотяником підняла нам настрій та додала впевненості.
Стежка провадила в глиб лісу, тому ми мовчки пішли нею вперед. Із кожним кроком дерева ще нижче схилялися над нами й голосніше шепотіли. Із кожним кроком темрява густішала, а імла набирала якоїсь сіро-блакитної барви. Але страшно не було. Баба Галя мала рацію, — здавалося, Ліс обережно й поступово бере нас на руки, але не для того, щоб образити, а щоб поколихати. Здавалося, ніби Ліс обережно обіймає нас.
Згодом я уздріла, що назустріч нам хтось іде.
— Хто це, Елвісе? — прошепотіла я.
У тумані, та ще й у темряві я покладалася радше на його зір, ніж на свій.
— Якісь коні, — відповів він.
— Я серйозно.
Кіньми Елвіс полюбляв називати неприємних йому осіб.
— І я серйозно, — ображено прошепотів Елвіс, — це коні.
Я вдивилися.
Назустріч рухалися фігури на двох ногах.
— Двоногі коні? — перепитала я.
— Двоногі дворукі коні, — підтвердив Елвіс. — Хоча… ні.
Я полегшено позіхнула. Чомусь двоногі коні здавалися більш небезпечними, ніж Болотяник.
— А хто? — спитала я. Фігури були вже близько, й мені просто хотілося знати, на кого чекати.
— Кобили, — добив мене Елвіс.