— У тебе ж зір кращий, — знизала я плечима, — скажи: ти вже бачив сьогодні цю галявину?
— Вона просто дуже схожа.
Елвіс не хотів визнавати, що ми заблукали (нас заблукали, я була у цьому впевнена).
— Елвісе, це та сама галявина. Не треба дурити себе. Треба думати, що нам робити далі.
— Піти іншою стежкою, — запропонував він.
Я хотіла погодитися, але потім вирішила, що треба тверезо дивитися на речі.
— Ти легенди чув? Казки читав?
— Ти мені читала.
— Що буде, якщо ми підемо іншою стежкою?
— Знову повернемося сюди.
— А якщо спробуємо іти в іншому напрямку?
— Знову повернемося сюди.
— Молодець.
— Але ж це казки…
Елвіс засумував, ліг на землю і тяжко зітхнув.
— Треба знайти контакт з тим, хто нас водить манівцями, — запропонувала я.
— Конкретніше?
— Може, з тим, хто на цій галявині?
Кіт став на задні лапи, подивився у темряву, потягнув носом повітря.
— Тут нікого немає… Хоча… Так, тут хтось є, але його не видно…
— Спробуймо в нього щось запитати.
Я вийшла на галявину, спробувала роздивитися щось у навколишній темряві й пасмах блакитного туману. Нічого.
— Гей, — тихо покликала я, — вийди, є розмова. Гей!
— Мені нема про що з тобою розмовляти.
Здалося, навколо загомонів Ліс. Здалося, мені відповів сам Ліс. Упс. Таки нарвалися на лісового духа…
— Є про що, — запевнила я невідомо кого й озирнулася.
Елвіс припав до землі й теж озирався. Він нікого не бачив, був наляканий, але (про всяк випадок) готовий до бійки.
— Про що? — знову прошепотіло навколо.
— Я не хочу ходити колами, я йшла прямою стежиною. Не підкажеш, хто заважає мені цією стежиною йти?
— Не підкажу, — Ліс шепотів і тихо сміявся. — Тобі не заважали йти прямою стежиною. Ти сама собі заважала.
— Чому?
— Ти не знаєш ні цієї стежини, ні місцевості.
— Знаю.
Я розуміла, що зараз мене спіймають на гарячому, тому вирішила йти ва-банк.
— Ти знаєш, яка ця стежина?
— Зачарована.
— Ти знаєш, як пройти її так, щоби не повертатися назад?
— Звернути в потрібний момент.
Здається, воно розгубилося від мого нахабства.
— За ким треба йти? — вирішило воно дати підказку.
— За тим, хто вказує шлях.
Я відчула себе мов на екзамені. До речі, всі свої екзамени я здавала на «п’ять», навіть якщо й не здогадувалася, який предмет здаю.
— Хто вказує шлях?
— Ти що, сам не знаєш?
— Я знаю. А от ти не знаєш.
Ліс навколо вибухнув тихим, але не дуже приємним сміхом. Мені назустріч із темряви вийшов дух. (Принаймні, здалося, ніби це — дух).
Він був високий, у нього було бліде мертве обличчя, тіла видно не було, здавалось, ніби він або зітканий з туману й довколишнього мороку, або ж настільки темний, що губиться на тлі нічного лісу. Він скидався на маску, що висить у повітрі. Лише в очах горіли темно-зелені вогні.
По обидва боки від нього стояли створіння, схожі на чорних псів із трьома головами. І з такими ж зеленими очима.
— Ти помреш, чужинко, — сказав він.