— Навіть чаю не поп’єш? — прошепотів Елвіс. Здається, куля йому сподобалася.
— Елвісе, — прошепотіла я, — ти їх бачиш?
— Кого? — він відірвав погляд од того міс ця, де щойно був маленький феєрверк, і поглянув на мене.
— Звірюки якісь. Вони скрізь тут. Коли куля розсипалася… я помітила. Вони великі, кудлаті й сплять у папороті.
Елвіс примружився й раптом тихо засичав.
— Хто це? — прошепотіла я.
Я вже знала, та не хотілося, щоби це було правдою.
— Вовкулаки, — тихо відказав Елвіс, — їх тут десятки… якщо не сотні.
— І коли зірвемо квітку, якщо, звичайно, знайдемо…
— … вони прокинуться.
— Ми стільки не поб’ємо…
— Так…
Ми стояли перед галявиною, де росла наша квітка, й не знали, що робити далі.
— Так, — сказав Елвіс, — ти стій на чатах, а я її знайду.
— І далі що?
— Подивлюся на можливі шляхи відступу.
Це було небезпечно для котика, але для мене лізти у темряву, де сплять вовкулаки, було б справжнісіньким самогубством.
— Знайди її, — тихо сказала я, — але не чіпай.
— Так, ваша божественність, — прошепотів Елвіс і стрибнув у темряву.
Жоден листочок не поворухнувся. Жодного шереху не почулося — лунало хіба що рівне глибоке сопіння небезпечних створінь, які спали у папороті.
Елвіса не було довго.
Я стояла й слухала, як сопуть вовкулаки. Що далі я слухала, то менше ненависті до них залишалося в мені. Вони зараз були геть беззахисні. Вони не були загрозою. Вони були просто живі істоти. Вони просто дихали. І вони були гарні. Я зловила себе на цій думці. А й справді. Вовкулаки — гарні. Великі небезпечні створіння, наділені неземною грацією. Порівняно з ними і люди, й собаки, і вовки — абсолютні незграби. Вони наділені дикою красою надприродного. Надприродною красою…
Це я? Це я щойно таке подумала? Ой, погано. Дуже погано.
Красу вбивати не можна. А цю красу — треба.
Дилема.
На війні не можна дозволяти собі дилем.
А зараз почнеться війна.
Треба виходити з розслабленого стану, треба вмикати ненависть і вимикати всі інші по —чуття.
Щось шугонуло до мене з темряви. Я вихопила кілок з такою швидкістю, якої від себе й не чекала.
— Ти що? — прошипів Елвіс. — Своїх не впізнаєш?
— Свої повинні попереджати про те, що вони — свої.
Він хотів було щось відповісти, але я вирішила посперечатися згодом, тому швидко спитала:
— Ти знайшов її?
— Здається, так… маленька, червоненька, отам! — він тицьнув лапою у темряву.
— Я можу пройти, не наступаючи на них?
— Туди — можеш.
— От і добре. Веди.
— А звідти…
— Так само.
— Але якщо зірвати…
— А хто сказав, що я зриватиму квітку?
— Не зрозумів?
— Я її відкопаю, — пояснила я, — з корінням. А коли відійдемо на безпечну відстань — коріння обірву.
— Геніальна ідея… А чому б її й не винести з лісу?
— Бо Ліс повинен зрозуміти, що я її вирвала й він повинен запропонувати щось за неї.
— Добре… Ходімо. Йди за мною.
Ми йшли дуже повільно. Однією ногою я торкалася Елвісового хвоста (бо видно його майже не було), іншою наступала на п’яту першої. Від напруги ноги боліли і постійно хотілося чхнути. Я стримувалася та йшла далі. Поруч спали вовкулаки. Я відчувала тепло кожного тіла, повз яке ми проходили. Великі теплі істоти… Стоп, знову сказала я собі. Стоп. Не про це зараз треба думати.
Нарешті, ми прийшли. Вона і справді була дуже маленькою. Такою маленькою (тендітною), що страшно було її торкатися.
— Гарна, — прошепотів Елвіс.