— Вона й тут гарна…
— Елвісе!
— Та копай уже… Це я просто так… замилувався!
Поруч поворушився вовкулака. Загарчав уві сні. На декілька секунд ми заклякли.
— Давай, — прошепотів Елвіс.
Я сіла біля квітки й почала обережно розкопувати землю довкола коріння. Слід було діяти вкрай обережно — щоб нічого не зачепити, не поранити Ліс. Чомусь (геть невчасно) я згадала про те, що ще позавчора зробила собі гарнюній французький манікюр. Пошкодувала і копала собі далі.
Раптом Ліс тихо застогнав. Завив. Засвистів. Вили й свистіли далеко від нас, але зусібіч.
— Це ти? — поспитав Елвіс.
— Ні. — Я була впевнена, що ні квітки не зачепила, ні її коріння, ні листочків. — Це, мабуть, Ліс уторопав, що ми ще в ньому. На нас почали полювати.
— Рий далі, — порадив Елвіс, — вони не знають, що ми тут.
Щось плигнуло на мене з темряви.
Все знову відбулося блискавично.
Я миттю встромила кілок у груди вовкулаки, який летів просто на мене, й лише потім зрозуміла, що сталося. Він гавкнув, як пес, і падаючи, повалив мене додолу, хоча я його вбила ще у польоті. Він був дуже сильний і важкий.
Я скинула з себе тіло й зітхнула. (Елвіс теж зітхнув — з полегшею).
— Вже знають, — сказала я і смикнула
квітку.
І Ліс закричав.
Оце був справжній крик.
Вереск, стогін, виття, високий істеричний сміх. Було страшно. Здавалося, кричить від болю весь довколишній світ. Здавалося, кричу я сама.
— Тікаймо! — перекрикуючи цю мелодію болю, заволав Елвіс.
Я побачила рідні зелені очі й чкурнула за ним, мимохідь наступивши на двох сонних вовкулаків. На мене стрибнули — я вдарила кілком, попереду було ще двоє — я підняла рушницю. Два постріли — одного встигла зачепити, інший сахнувся вбік. Елвіс ухопив його за горло. Удар лапою — і на землю зацебеніла темна кров. Готовий, зрозуміла я. Елвіс завжди цілив у сонну артерію ворога. І частенько поціляв.
— Над тобою! — гукнула я.
Елвіс зиркнув угору — просто на нього зусібіч летіло безліч кажанів. Він звівся на задні лапи й почав одбиватися передніми. Я хотіла кинутися йому на допомогу, аж тут на мене стрибнуло ще двоє вовкулаків. Постріл, ще один, ще один…
Раптом я зрозуміла, що рушниця викинула свого улюбленого фортеля — вийшла з ладу. Наостанку я ще вдарила нею якусь тварюку й вихопила кілки.
Вовкулаки обережно підходили. Кіт став до мене спиною й тихо гарчав. Вовкулаки гарчали теж. Ті, що підійшли першими, припали до землі. Готувалися до стрибка. Тільки чекали, поки ватажок стрибне.
Це була безвихідь. І я розуміла це. Відчувала. Відчувала їхні азарт, силу, хижість, голод і жагу.
Гарчання Елвіса та мої кілки допоможуть ненадовго — це я теж гарно розуміла. Не впораємося. З усіма не впораємося. Хоча — вб’ємо. Не одного, не двох і, може, навіть не п’ятьох — уб’ємо багацько, бо вміємо й хочемо вбивати. Зараз мені страх як хотілося вбити. Кров грала в мені й солоним присмаком відчувалася на губах. Зараз і тут була (було?) Смерть. І я хотіла нести Смерть ворогам, а вони хотіли нести її мені. Як щонайбільший дарунок, як найбільшу істину й правду.
— Ти праворуч, я ліворуч, — тихо сказала я Елвісові.
— Розберемося, — прогарчав він у відповідь.
Настала мить… Мить стрибка і удару.
Але за секунду до тієї миті хтось тихенько свиснув.
Вовкулаки здивовано обернулися на свист. Я теж. І не змогла стримати усмішку.
Він сидів на гілляці. Видно було, що він і трохи не змінився: та ж таки довга, скуйовджена й немита чуприна, завелика (проте елегантна) одежина якогось незрозумілого кольору і брудні нігті, задовгі, як для чоловіка. Вони, ці нігті, чомусь завжди привертали увагу. Навіть зараз, навіть тут у лісовій темряві, за крок до Смерті, вони викликали посмішку. Весь він викликав посмішку. Бо він був богом.
Він був — Локі.
— Це що за… — здивовано почав Елвіс.
— Локі, — з ідіотською посмішкою прошепотіла я. Ідіотською, але щасливою.
— Цуцики, — весело, зі смішинками у голосі й очах звернувся Локі до вовкулаків, яких його поява немовби правцем поставила, — а як вам це подобається?
Він тицьнув пальцем угору. Всі разом підняли голови. Зверху, склавши крила, падали два зелені створіння з червоними очима. Дракони. Це нещастя притягло до Лісу драконів!
— Локі, — знову прошепотіла я, а дурнувата посмішка ніяк не хотіла зникати з мого обличчя.
— Привіт, створіння! — усміхнувся він мені. Потім посмішка зникла, і він серйозно наказав: — Геть звідси!
Дракони були вже близько. Вовкулаки геть забули про мене, вони захищали свій Ліс. Припали до землі й тихо гарчали на незрозумілих, проте, ясна річ, небезпечних істот, що падають з неба.
— Бувай, — прошепотіла я.
— Таню! — гаркнув Елвіс.
І ми побігли. Якусь мить було тихо. Потім тиша за спиною вибухнула — гарчанням, виттям, скреготом, стогоном і давно знайомим істеричним реготом мого Локі.
Ми вибігли до річки.
Я ніколи не бачила її, тільки чула про неї від баби Галі.
Це була небезпечна річка, не те що наше болото.
Баба Галя казала, що вода у цій річці — нескінченне дзеркало, яке з’єднує наш світ із потойбіччям. Звідси міг вийти хто завгодно. А глянувши у воду, можна було побачити не своє відображення.
Звідки й куди текла ця річка, не знав