Домовик замислився. Потім, вочевидь, чомусь вирішив, що головний у нашій тусовці — Елвіс, ображено зиркнув на нього й поліз на горище — там у баби Галі було багато цікавого, зокрема вже змішані у певній консистенції сухі трави, з яких заварювалися напої, котрі навіть не снилися найкращим виробникам чаю в усьому світі.
Мені було трошки шкода домовика. Він був маленький на зріст — насилу сягав мене до пояса. І він був старенький: виконувати роль хатньої робітниці, а заразом вартового було вже йому важкенько. Завжди хотілося йому допомогти. Сказати: «Посидь, маленький, відпочинь, я допоможу». Та сказати таке — означало принизити його, образити його гідність. А гідність, якщо хочете знати, для домовиків — святе. Особливо коли це стосується якості їхньої роботи.
Ми пили найсмачніший і найдивніший у світі чай, грали з Елвісом на бажання у карти, сперечалися з домовиком щодо творчості Михайла Булгакова (я доводила, що деякі з його творів написані досить сіро й нецікаво, домовик стверджував, що генії сірих творів писати не здатні, Елвіс, який не читав нічого, крім жовтої преси, якої теж не читав, але вимагав від мене, щоб я читала йому, чомусь намагався довести, що життя на інших планетах існує й робив не зовсім логічні висновки, що Булгаков — марсіянин), їли варення з вовчих ягід (баба Галя була справжнісінькою майстринею — робила вовчі ягоди і смачними, й корисними), навіть співали народних пісень.
Коли нарешті все було випито, з‘їдено й сказано, повернулася з лісу баба Галя.
Маленька, нижча навіть від мене, з тонкими, часом хижими рисами обличчя, у сірому вогкому (щойно з лісу, щойно з туману) одязі. Її очі сьогодні були непрозорі, чорні. Очима справжньої відьми. Краще за мене ніхто, мабуть, не знав, які можуть бути ці очі — жовто-зелені та коричневі, світлі й теплі. Сьогодні ж вони були непрозорими. Що ж, і таке буває. Це не означає, що баба Галя чимось засмучена чи на когось сердита, нітрохи не означає, що вона хоче сховати в очах те, що робиться в неї на душі, просто вони стали такими через вплив якихось зовнішніх факторів. Багато чого могла вона контролювати, але тільки не колір своїх очей.
Зараз вона видалася мені схожою на мишеня. Асоціацію з ним викликав сірий одяг і ці чорні очиці. Хоча деколи вона була схожа й на лісового бога, і на стару королеву… В неї було багато образів і сторін. І всі, як на мене, личили їй.
— Доброго ранку, — привіталась я.
Елвіс замуркотів. Якщо я була його найліпшим товаришем, то бабу Галю він уважав своєю господинею. І, мабуть, слушно вважав. Він — лісовий кіт. То чого ж господині лісу не бути і його господинею?
— Сьогодні буде дощ, діти, — сказала вона, — злива. Щоб не потрапити під неї, вам потрібно буде вийти звідси за годину. Так що часу у вас небагато.
Баба Галя любила нас, але не настільки, щоб дозволяти надовго затримуватись у своїй оселі. А, може, чекає ще якихось відвідувачів. А, може, просто хоче відпочити. У будь-якому разі, ми розуміли, що нам не можна гаяти її часу. І вона розуміла, що ми розуміємо. Просто нагадала, про всяк випадок.
— Бабо Галю, — одразу взялася я до діла, —
у мене дещо трапилося. Хочу спитати поради.
— Це я зрозуміла, дитино, — усміхнулася вона, й чорні очі на мить потепліли. Вона любила нас. Як могла, як уміла.
— Цієї ночі хтось був у мене за дверима.
— Хто? — швидко спитала вона.
Домовик приніс іще чаю, сам умостився на дзиґлику, підпер кулачком щоку й зацікавлено подивився на мене. Він полюбляв історії, що їх розповідали відвідувачі баби Галі. Мабуть, йому було нудно сидіти ввесь час у хаті.
— Не знаю, — зізналася я, — хтось був за дверми. Не намагався увійти. І, здається, не чатував на мене.
— Розумієте, — як завжди, не зміг не встряти до розмови Елвіс, — він сидів — і все. Прос то щоб сидіти…
— Цікаво, — сказала баба Галя й глянула мені у вічі, — і що ж ти відчула?
— Небезпеку, — відказала я.
— Ти впевнена?
— Так.
Іноді почуття (відчуття) бувають неоднозначними. Коли не певен, добре це чи зле, безпечно чи ні, кохання це чи ненависть… Але тут почуття було надзвичайно зрозуміле, яскраве.
— Це було точне й сильне відчуття, — сказала я, — ніби написано великими червоними літерами: НЕБЕЗПЕЧНО. Розумієте?
— Авжеж, розумію, дитино…
Баба Галя замислилася, сьорбнула чаю. Ми слухняно мовчали, чекали на відповідь. Елвіс теж мовчав. Взагалі-то, він цього майже ніколи не робить, але зараз — перед високо посадовою особою — навіть не намагався розтуляти рота.
— Чому ти не вийшла? — після кількох хвилин мовчанки спитала у мене стара.
— Не хотіла, — просто сказала я.
Це була правда. Я не злякалася (принаймні настільки, щоб не взяти кілка і не знищити тварюку, яка загрожує мені просто під моїми дверми). Я не злякалася, просто збагнула, що не хочу робити цього кроку.
— Розумію, — відказала баба Галя. Поставила чашку на стіл, дістала з плетеної торбинки зілля й почала його розкладати. Чомусь мені здалося, що вона робить це для того, аби не дивитись мені у вічі.
— Як ви гадаєте, що це може означати? — не витримала я задовгої (як мені здалося) мовчанки.
— Не знаю, дитино, — зітхнула вона.
— Знаєте!
Не думала, що колись говоритиму отаким тоном із бабцею. А от довелося. Від будь-кого могла вона щось приховувати, але тільки не від мене. Надто вже довго й упевнено повторювала вона, що я буду її наступницею. Надто вже глибоко я в це повірила.
Баба Галя здивовано підвела брови. У чорних очах щось блимнуло. Щось, як мені здалося, не дуже безпечне.
— Знаю, — прохолодно погодилася вона, — знаю, що відбувається, просто не знаю, як це тобі сказати…
— А ви кажіть так, як є.
Я трохи скинула оберти, та зуби мої ще були зціплені.
— Прийшов твій час… час тобі дорослішати, — сумовито мовила вона.
Я глянула на Елвіса. Він — на мене. Я знизала плечима. Він спробував повторити цей порух й замалим не впав із тахти. Не котяча це справа — знизувати плечима.
— Тобто? — спитала я.
— До тебе приходив хтось із туману, — повільно й чітко, наголошуючи на кожному слові, сказала баба Галя.
— Тю, — здивувалася я, — так до мене з туману частенько зазирають. Якщо ви про вміння користуватися кілком чи рушницею, то я вже доросла.
Баба Галя усміхнулася: лагідно й нескінченно сумно. Їй було шкода мене. Я зрозуміла, що нічого не розумію. У спілкуванні з бабцею так бувало майже завжди.
— До тебе приходив той, хто зараз живе у тумані, але раніше там не був. Хтось дуже близький.
— Чому близький? — швидко спитала я.
Чесно сказати, я трохи розгубилася. Не знаю, кого мала на увазі баба Галя, але мені на думку спадала лише одна людина — мій сусід із дитячого садка. Єдиний, хто залишився у цьому районі з близьких мені людей. Інші поїхали звідси, хто раніше, хто пізніше… Та й хто може бути близьким, коли тобі п’ять років? Батьки. Вони зараз мешкають у середмісті, де багато кам’яниць і автомобілів, де постійний гуркіт і пилюка, куди імла просто не зможе дістатися, бо таке лякає навіть її.
— Якби не був близький, то не сидів би під дверима, просто чекаючи на тебе, та й ти не замислювалася б над тим, відчиняти двері чи ні порушникові свого спокою. Я тебе дуже добре знаю, ти завжди спершу б’єш, а потім думаєш.
— Але ж ця тактика діє, — посміхнулася я.