Таку тишу не можна створювати навколо себе. Від подібної тиші тхне небезпекою, її відчуваєш у радіусі декількох метрів і одразу відчуваєш — в середині цього кола хтось чатує.
Я спробувала пригадати, якого кольору були очі в того хлопчика. Спробувала пригадати, як він розмовляв, яким був. І раптом — згадала. Він виринув із глибини підсвідомості. Не просто спогад — цілісінький образ. Його очі були незвичної брунатно-зеленої барви й завжди трохи сяяли (у їхній глибині було мерехтливе світло). Він носив завеликий одяг, влітку — великі чорні окуляри, інколи гаркавив, частенько хворів, кашляв, чхав. Був трохи блідий, але надзвичайно гарний (як здавалося мені у дитячому садку).
Єгор.
Це було ще несподіваніше, аніж поява його образу в моїй пам’яті. Його ім’я. Руде волосся. Чомусь тільки зараз, в асоціації з найменням зринуло у пам’яті його волосся. Руде, аж червоне. А ще — безбарвні вії, такі довгі, що їх не можна було не помітити. Він обов’язково мав вирости симпатичним хлопцем. Гарним хлопцем. І що найцікавіше — дуже добрим і відповідальним.
Єгор.
Я сіла на підлогу біля дверей.
І побачила його. Він стояв за дверима — милий рудий хлопчисько, надто вже спокійний і відповідальний, як на свій вік, з величезними зелено-брунатними очима, стояв і чекав, поки я відчиню. Він був самотній там, за дверима, а ще там, напевне, було холодно… Дурниці. Який там хлопчисько! Він уже здоровезний парубок.
Ой.
Я згадала, що бачила його. Повільно звелася на ноги. Обережно відійшла від дверей. Довго дивилася на них здалеку, ніби намагалася точно побачити, що там, за ними (хто там, за ними). Невже він?
Якось я бачила його.
Була гожа, сонячна днина. Як на цю місцевість, то незвично сонячна днина. Туману майже не було. (Як завжди — майже, ледь помітна димчастість у повітрі). Ми з Елвісом шпацирували до магазину, коли побачили його. Він ішов назустріч. Рудий, із дивним полиском ув очах (живим полиском), стрункий і дуже симпатичний. Він помітив мене, уважно глянув, легенько усміхнувся самими лише очима, ніби й хотів привітатися, та не був певен, чи варто це робити. Я не впізнала його. Зрозуміла, що хтось із давніх знайомих, але хто саме — зрозуміти не встигла. Я усміхнулась у відповідь, і ми розійшлися.
«Хто це?» — спитав Елвіс.
«Не знаю» — відказала я. — «Хтось».
Тоді він видався мені сонячним. Зітканим із духмяного повітря тієї днини (імла не скрадала пахощів, як було зазвичай, а сонце немовби аж сяяло в його чуприні і заразом гралося нею, здавалося, ніби він — іграшка Сонця, а, може, й коханець Сонця, а, може, й Бог Сонця. Нашими імлистими просторами часом гуляють боги). Духмяного й свіжого. Чому ж він зараз прийшов до мене?
То це ти, майнуло у голові. Це ти сидиш у мене під дверима, хлопчику?
Дивно. Той сонячний образ нітрохи не ліпився до імли, навіть в уяві.
Я зловила себе на тому, що вже тримаю в руці ключа. Відійшла від дверей, жбурнула його на підлогу. Пішов ти. Відчиню, коли буду готова. Тільки не зараз. Не зараз. Зараз просто не можу уявити, як тицяю осиновим кілком у груди тому сонячному хлопчикові… Так от про що казала баба Галя…
«Не страшно, — як завжди, заспокоїла я себе. — Перший хід е2-е4, далі розберемося. Треба буде цьому кілка всадити — всадимо і йому. Це не так складно, як видається. Просто не сьогодні. Не сьогодні. Сьогодні я, нарешті, посплю не на клаві, а в теплому м’якому ліжечку. Дуже, до речі, позитивна ситуація».
Але чому він прийшов до мене? Чому до мене?… Чому?
Я вклалась у ліжко й відключилася.
Мені наснилася (-лося, —вся) Смерть. Уві сні я вирвалася з туману й подалася до міста. Гуляла з якоюсь дивною компанією — зі своєю шкільною подругою Катрусею, з піратом, у якого була мавпа на плечі, — він страшенно був схожий на когось, — із Елвісом і матусею. Матуся чомусь то з’являлася поруч, то зникала. Мерехтіла. Катруся обіймалася з піратом (це не дивно, бо на гуляннях Катруся завжди примудряється підчепити собі найсимпатичнішого хлопця, такий у неї талант), Елвіс намагався пояснити мавпі, що відрізняється від неї, — він-бо не просто звір, як оце вона. Мавпа не слухала — вона пила горілку. Ми ходили по барах, нехтуючи свіжим повітрям, і скрізь пиячили. У барах висів дим, і він був набагато густіший од нашого туману. Він нього трохи різало увіччю, та бар, де можна палити й не ріже очі від диму, знайти нелегко.
Я зустрілася поглядом зі Смертю, коли мавпа, врешті-решт, заговорила до Елвіса. Катруся чомусь перелякалася й заверещала (дивно, адже на балакучого Елвіса впродовж усього сну вона дивилася як на нормальне явище), пірат почав сварити мавпу, Елвіс образився і почав її захищати, повз нас чомусь пролетіло декілька шматків торта, і я зрозуміла — зараз, як у комедії, почнеться жбурляння тортами та іншою їжею, глянула у той бік, звідкіля летів шматок торта, й побачила Те. Ніщо. Воно сиділо і дивилося просто на мене. Помітивши мій погляд, усміхнулося. Я теж усміхнулася і жбурнула у нього тарілку з салатом. Не влучила. Бо влучати не було в що. Він розтанув у повітрі. Я підхопилася, підбігла до місця, де він сидів. Нічого. Порожній стілець, табличка «Зарезервовано» на столі.
— Прокидайся, — сказав офіціант голосом Елвіса.
Я розплющила очі й сіла у ліжку. За вікном розвиднювалося. Котяра сидів на ліжку. Був трохи напружений.
— Щось трапилося?
— Ага, — Елвіс помітно нервував, — воно шкрябалося.
— Що?
— Те, що за дверима.
— І що?
— Та нічого, пошкрябалося й пішло з півнями.
— То чого ти мене розбудив?
— Ти якось дивно спала…
— Тобто?
— Ти майже не дихала, страшенно зблідла й не ворушилася… і довго не прокидалася… я злякався. Вже думав вийти й надавати тому чортяці по мармизі, але він встиг утекти.
Я усміхнулася.
— Теж мені, супермен, — сказала я Елвісові.
— Дуже смішно, — образився він і зіскочив з ліжка.
Насправді ж було зовсім не смішно. Мені не подобалося все, що навіть окремо відбувається, а все вкупі (зустрічі зі смертю, той, що за дверима, та ще й мій нездоровий або ж надто здоровий сон) — просто лякало і дратувало. Лякало — бо такої небезпеки я, либонь, у житті своєму не відчувала, а дратувало, бо я ніяк не могла зрозуміти, що відбувається (вибудувати бодай більш-менш логічний ланцюжок), тож і почати діяти.
Чомусь я прокинулася рано. Як на мене, то аж зарано. Навіть котяра спав, а він же вранці зазвичай голодний, як вовк.
На кухні бубонів радіоприймач. Часом, коли телевізор уже геть нічого не показує, спати ще не хочеться, а їсти не хочеться вже, Елвіс вмикає радіоприймача, сідає на підвіконні й розглядає бліді, майже ранкові зорі.
Елвіс, як і я, має погану звичку — не вимикати за собою прилади. Тому вранці я частенько слухаю радіо. Зазвичай недовго — відразу ж після нудних новин починається волання начебто відомих народних співаків (начебто відомих, начебто народних, начебто співаків), — і моє серце не витримує. Та сьогодні, перш ніж вимкнути буботілку, я почула щось незвичне: ведучий якоїсь програми закликав слухачів негайно подзвонити своїм матусям, сказати їм, що їх люблять, шанують і дякують їм. Ніби соціальна реклама — халтурний продукт, на якому хтось відмиває гроші, та на мене воно подіяло.
І я підняла слухавку.
Мама зраділа, почувши мене. Й одразу ж нагримала.
— Мамо, я тебе люблю, — знаскоку сказала я.
— Доцю… — почула я у слухавці матусину посмішку. А одразу ж потому — гримання. — Де тебе чорти носять?!
— Не носять…
(Якось я стріла одного чорта і переконалася: якби він мене хоч раз поносив, то навряд чи зараз я телефонувала би мамі, та й навряд чи телефонувала б узагалі… хоча все залежить від того, як ставиться до тебе чорт. З тим у мене, мабуть, просто не склалося, як то кажуть, не зрослося…)
Мама проігнорувала мої п’ять копійок, що я їх намагалася запхати у розмову, і гнула своє:
— Ти нормальна людина чи де?! Я тобі дзвоню постійно, хвилююся, хоч би раз слухавку підняла! У мене із кожним гудком серце кров’ю обливалося — ану ж бо сталося щось?!