Увечері мама зайшла до Інки. Та була вже у ліжку - натягнувши простирадло до самого носа, розглядала стелю. Вона вельми полюбляла розглядати стелю. На цій стелі було досить багато маленьких шпаринок і плямок. Було за що вчепитися поглядові. Так ліпше було думати. Зайняти чимось погляд - і вперед. Таж ні, мама не могла дати дитині спокій і на один вечір. Розмови на ніч уважалися дуже корисними для Інчиного виховання. Вичитала в якогось дурнуватого Карнегі. Отже, мама прийшла побалакати. І знову розмовляти повинна була вона, а Інка (золота дитина) повинна була тихесенько прикусити язичка.
- Спиш? - спитала мама.
- Ще ні, мамо, - відповіла Інка. - Взагалі, мамо, сьогодні я спати не збираюся, але тобі про це не скажу.
- Та побалакаємо? - запропонувала мама, сідаючи на краєчок ліжка. Ну прямо досвідчений психіатр! «Ви хочете про це побалакати?». А що, давай, раптом вирішила Інка.
- Мамо, послухай, що Борис Едуардович сказав про Всесвіт, - Інка аж сіла на ліжку і почала розповідати. І розповіла. Вона пішла навіть далі:
- А ось, наприклад, якщо початкова маса була і справді нескінченною? Не можна відкидати цю можливість лише тому, що ми не можемо уявити нескінченність…
І ще далі:
- І що таке взагалі нескінченність? А може, це просто зовнішні параметри, а розширення йде по внутрішніх? Він ніби розбухає… Хоча, знаєш, мамо, я більш схильна згодитися з теорією Бориса Едуардовича. Всесвіт скінченний і сферичний. Може, замкнений… Не дарма ж сфера є єдиною можливою формою існування у космосі. Сферичні тіла, сферичні орбіти, та й ці електрони…
Вона глянула на маму, та вдавала, ніби слухає. Кивала з розумінням. Коли мама так кивала, то це означало, що насправді вона не слухає, а тільки вдає. Мамо! Це ж важливо! Мамо, чому ти так?!
- А отже, я вагітна, і щодня просилюю крізь мозок довгу голку, від одного вуха до іншого, - підвела до логічної кінцівки Інка.
- Га? - стрепенулася мама, вловивши, видно, слово «вагітна».
Інка позіхнула, заплющила очі й відкинулася на подушку. Мамо, ну чому ти так заклопотана завжди своїми справами, чому б тобі хоч на хвилинку не послухати. Не вдавати, а справді слухати? Може, ти і для себе щось та побачила б… Невже й справді все це - лише Інчин юнацький максималізм? Невже ці всі думки неважливі для дорослих? Ні для кого неважливі, окрім неї самої? Ніхто (хіба що крім Бориса Едуардовича, який становить якийсь дивний виняток), ніхто не слухає, не сприймає її серйозно, доросло. Вона вже дорослб до Всесвіту, а з нею знай бавляться в ляльки. Тато зрозумів би, майнуло в голові. От тільки не треба зараз! Ніяких сліз, іще цього не вистачало! Інко, я що сказала?! Нагримала на себе. Одразу ж полегшало.
Мама зрозуміла її стан по-своєму: дитина втомилася від цього розумування і хоче спати.
- Спи, принцесо, - лагідно мовила вона, цмокнула у веснянкуватого носика й пішла, обережно причинивши за собою двері. Матусю, матусю, подумала Інка, яка ж ти у мене гарна. Побільше б тобі бажання зрозуміти, побачити не лише донечку-принцесу, а й людину (без донечки-принцеси взагалі можна обійтися, та як тобі так хочеться…) Поменше б тобі твоєї поблажливості…
Ще з годину Інка крутилась у ліжку, відлежала собі всі боки, нарешті вирішила, що вже час. Прокралася до спальні. Ерастович цмокав і рохкав уві сні, мама тихесенько сопіла. Як завжди. Інка знайшла портфель Ерастовича, витягла його в коридор, взялася до замка. Покрутила, помудрувала, - змінила код, замкнула.
- Сподіваюся, ти хоч інколи на роботу ходиш, - процідила вона крізь зуби і потягла портфель на місце. Поки що нічого більшого в голову не приходило. Що ж, почекаємо до ранку. Вона вилізла на балкон. Звідтіля, якщо стати ногами на краєчок огорожі, можна було вхопитися рукою за пожежну драбину. Захват. Поштовх ногами. Переносимо вагу тіла. Хапаємось іншою рукою… От і все. Можна лізти на дах. Повернутися до хати важче. Це потрібно робити обережніше. Про обережність Інка не забувала ніколи, - вона чомусь вважала, що людству колись стане у пригоді її маленьке життя. Ну… може, не всьому людству, та комусь стане у пригоді. Немалу роль тут відігравав і страх висоти. Не раз бачила вона у нічних жахах, як татусів літак стрімко падає додолу. І була в тих жахах там, поруч із татусем. Та Інка не боялася перешкод. Вона вміла їх долати. Клин клином. Саме тому вперше й полізла на дах. Мама, до речі, назавжди лишилася з цим страхом. Ні, матуся в неї гарна, зовсім не дурна, не ляклива… Проте матуся так влилася в буденність, так постійно чимось зайнята, що не має змоги, просто не встигає взятися рукою за драбину, відштовхнутися ногами і злетіти. А це так приємно, так солодко! Стрибок - серце провалюється донизу, висиш на руках - страх тонесенько скімлить усередині, нарешті, ноги знаходять щабель - затишне відчуття безпеки, вибухове почуття перемоги. І вгору - до неба. Інка вже не змогла би без цих нічних мандрівок. Дах дав їй багато. Саме тут, лежачи на спині і заспокоюючи серце, що тремтіло від переляку, Інка вперше побачила зорі. Не такі, як знизу, за світла ліхтарів, не маленький шматочок неба у віконній рамі. Ні, розсипи, міріади зірок, вони палали в темному небі, навіваючи розуміння чогось страшного, величезного і прекрасного в цьому огромі, в цій величі. Саме тоді сяйнуло перше просвітлення. Пролежавши з півночі й дивлячись на таку важку, таку порожню, холодну, близьку й водночас недосяжну безодню, Інка подорослішала. Ще не зовсім, лише трішечки, але то був величезний якісний стрибок. Виникло безліч питань: що? як? навіщо?… Вранці вона почала шукати відповіді. Взялася за шкільний підручник фізики і… пролузала його, як насіння, за декілька днів. Потім пішла уперше до Бориса Едуардовича… І пішло-поїхало. Та дивна річ: що більше вона шукала відповідей, то більше поставало нових запитань, а відповідей не мала й на старі запитання…
І от зараз. Вона на даху. Лягла на спину, задивилась у небо. Не завжди треба перти напролом як бронетранспортер. Деколи важливо отак застигнути, відпустити погляд, а купно з ним і думки туди - у чорне, сяйнисте провалля. Часом воно може дати так потрібні відповіді.
«Перед смертю своєю, сподіваюсь передчасною, подякую Богові, якого немає, за те, що створив зірки і виповнив моє життя змістом…» - згадала вона. То була цитата з одної улюбленої книжки. Так-так, не завжди Інка читала фізику й астрономію. Декотрі, часом дуже важливі відповіді, можна знайти і в художній літературі. Потрібно лише вміти шукати. Та й ця література більше викликає запитань, ніж дає відповідей.
- Няв, - раптом сказав хтось поруч. Інка зиркнула вбік. Біля неї сиділо маленьке руде кошеня. Неправда, що в темряві всі коти - сірого кольору. Це - руде, видно одразу.
- Що ти тут робиш, мале? - спитала Інка. Кошеня обережно підійшло до неї, понюхало, полоскотало вусами. Залізло на Інку і зручно вмостилося. Замурчало.
- Знаєш, котику, ти, мабуть, теж мене відволікаєш, - сказала вона, - але ти гарний. Теплий, рудий, пухнастий. Ти схожий на мого тата. Ти мені подобаєшся.
Вона почала пестити його, чухати за вушком.
- Як тебе звати, малечо?
- Мррр…
Інка посміхнулася.
- Ні, «мррр» я тебе не назву. Тобі треба вигадати щось таке… щось таке… величне!
А назвімо його Сфінксом, Інко. Ха-ха, цікава ідея.
- Сфінксе, тобі подобається, що ти Сфінкс?
Ти тут живеш, а я ось прийшла сюди подумати. Мабуть, я заважаю тобі? Ти, може, також дивишся на зорі? Що ж, ти мене теж відволік. Ми квити. Тепер давай дивитися на зорі разом. Іноді треба дивитися на них разом. А думати можна кожному про своє. Вона почухала кошеня за вушком. Гарний котик. Вона ж не винна, що її останнім часом усі відволікають. Це в неї просто така смуга в житті. А, може, це не смуга, Інко? Може, це просто таке життя? Що більше ти дорослішаєш, то більше тебе відволікають. Життя не любить, коли ним нехтують, коли ним не живуть. От і починає відволікати. Сфінкс раптом зіскочив з неї, кудись попрямував. Це ж треба, яке самостійне, подумала Інка. І одразу ж подумки вилаяла себе, бо дуже скидалася зараз на свою маму. Мабуть, так і мама завжди на неї дивиться: це ж треба, яке розумне… Не можна так ставитися ні до людей, ні до котів. Ні до кого. Вибач, Сфінксе, я більше не буду. Здається, він вибачив, бо повернувся хвилин за п’ятнадцять, тицьнувся носиком і знову замуркотів. Через це муркотіння зосереджуватися на зірках, точніше, роззосереджуватися на них, стало важко. Інка ще полежала і вирішала іти додому. Треба ж іноді й поспати. Вона встала, подивилася на кошеня:
- Ти зі мною, Сфінксе?
Вона знала, наскільки важливо, коли поважають твою думку і дають свободу дії. Сфінкс постояв декілька секунд, немов розмірковуючи, чи варто. Інка розуміла, це дуже важливе питання: чи варто промінювати свою свободу на можливість дружби. Вона сама ще розривалася між свободою й друзями. Нарешті Сфінкс вирішив, підійшов, потерся мордочкою.
- Ну, добре, - посміхнулася Інка.
Повертатися з кошеням у руках було набагато важче, ніж просто повертатися, та вона вже не могла його покинути. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили», - писав Сент-Екзюпері. Вона не приручила кошеня, - котів неможливо приручити, та відчувала себе якщо не другом Сфінксові, то хоча б приятелем. Споглядання зірок зближує.
Вона лежала й знову роздивлялася стелю. Сфінкс, уже викупаний і трішечки за це купання ображений, муркотів поруч. Інка закрила очі. Як можна про щось думати під таке мурчання? Це ж трактор якийсь, а не кіт. Нічого. Завтра буде новий день. Новий час і простір для думок… Час змінюється, а от простір чомусь той же… ніяк не розшириться… Хоча, ні… це простір змінюється… його зміна вимірюється часом… не зміна… швидкість його зміни…
Інка не помітила, як заснула.