Прогулянка була, як завше, нудною. Янгол не стрибав, сидів на лавочці та порпався носаком черевика в пилюзі. Василь Анатолійович сьогодні не вийшов спостерігати за психами, а так усе було, як і щодня. Поруч із Янголом тихесенько сопіла бабуся, та, яка думала, що вона - просто Марія. Вона задрімала на сонечку. Раптом з-під лавки прошепотіли:
- Янголе!
Бабуся підхопилася, озирнулася. Побачила на сусідній лавці когось зі знайомих і пошкандибала туди. Мабуть, розповідати про свого коханого дона Хуана.
- Привіт, Дмитре, - сказав Янгол, посміхнувшись і навіть не зазираючи під лавку. Так голосно у лікарні шепотіти могла лише одна людина. - Не вилізеш?
- Янголе, він десь тут.
- Китаєць?
- Так.
- Де саме?
- Не знаю. Але я точно знаю, що тут, я це відчуваю. Янголе, допоможи, га?
Янгол уважно озирнувся. Солідарність між психами повинна бути взаємною. Якщо він не вірить у китайця, то чому Дмитро повинен вірити у янгола? Нікого бодай трохи схожого на китайця поруч і близько не було.
- Не бачу, - нарешті зітхнув він.
- Шкода, - теж зітхнув із розчаруванням Дмитро.
- Янголе…
- Так?
- А можна я це… трохи посиджу під твоєю лавкою? Коли ти поруч, не так лячно.
- Сиди, - знизав плечима Янгол.
Наприкінці прогулянки Янгол вирішив усе ж таки пострибати. Так, про всяк випадок. Пострибав до стіни. Вгору-вниз, вгору-вниз, нічого-нічого, стрибаємо далі. Угору-вниз… Раптом на тлі білої стіни вималювався ледве помітний імлистий силует Чонга.
- Привіт, - сказав Янгол. Санітари стояли далеко за спиною. Може, не помітять розмови. Чонг уклонився, тихесенько дзенькнув далекий ґонґ.
- Що ти тут робиш? - спитав Янгол вже голосніше. Раптом до нього дійшло, що це і є Дмитрів китаєць. Стало аж смішно. Хіба ж це нещастя може когось налякати?
- Скільки вовка не годуй, все одно два рази бігати, - відповів Чонг.
- Дуже цікаво, - Янгол тепер говорив спокійно, голосно.
Психіатричні лікарні гарні тим, що в них можна спілкуватися з напівматеріальними китайцями й ніхто не дивитиметься на тебе, як на психа, - ти і так псих.
- Ти навіщо до хлопця причепився?
- Ой чиє ж то жито? - відповів запитанням Чонг.
- Так, - Янгол почав говорити зовсім повільно, майже по складах, - Чонгу, ти, звичайно, великий філософ, але Дмитра ти лякаєш. Розумієш?
- Знати - мало, треба розуміти, - похитав головою Чонг.
Янгол із злістю поглянув у небо. Ну, навіщо тут іще цей китайський бовванчик?!
- Ти розумієш? - знову спитав Янгол, вже зовсім по складах.
- Танцювала риба з раком, а цибуля - з пастернаком, - сказав Чонг.
Янгол ледь не сплюнув під ноги.
- Ти повинен піти, - крізь зуби сказав він.
Чонг замислився, нарешті виголосив:
- Що далі в ліс, то ближче виліз.
Янгол скреготнув зубами, розвернувся, попрямував до дверей лікарні. Саме вчасно. Прогулянка вже закінчувалася, психів збирали на вечерю. Янгол озирався. Треба було знайти Дмитра, заспокоїти, сказати, що Чонг - лише побічний продукт синтезу, небезпеки він не становить, хіба що для нервів. Проте Дмитра знайти не поталанило. Він навчився доволі вправно ховатися. От партизан!
На обіді пощастило знайти лише Милу.
- Ну як? - швидко поглянув на неї Янгол.
- Потрібна причина, Янголе, - відказала вона.
- Чого?
- Того, що ти тут.
- Дзеркало розкололося.
До них уже йшов санітар. Розмови під час вечері, та й узагалі, під час їжі, суворо заборо-нялися.
- Чому розкололося? - швидко спитала вона.
- Ну, звідки ж я знаю? - втомлено підняв очі Янгол.
- Добре. Вночі поговоримо.
І вона відійшла.
- Сядь до столу і їж, - сказав йому санітар.
Янгол зверхньо глянув на нього.
- Я не голодний.
Блимнув очима і пішов геть. Чому? Чому взагалі може розколотися дзеркало? Та будь-чому. Його можна необережно стукнути чимось важким, його можна впустити, воно може випасти з жіночої сумочки, на нього може хтось наступити… Чому? Знову ці причинно-наслідкові зв’язки. Ніяк без них не можуть!