Інка мила посуд і мізкувала над черговим питанням світової ваги. Вона полюбляла мити посуд. Коли зайнято руки, то ніщо не відволікає мозок, та й саму Інку ніхто не відволікає, бачачи, що дитина щось робить у хаті, золота просто дитина. Зараз Інка намагалась уявити нескінченність якось інакше, ніж у вигляді замкненого кола або лежачої вісімки. Нескінченність незамкнену, розгорнуту у просторі… У якому просторі, якщо це нескінченність? У певному просторі. Інка зморщила веснянкуватого носика. Вона дуже не любила «припустимо», «уявімо», «певний». Та як без цього? Отже, припустімо, нескінченність, розгорнута у певному просторі…
- Інко! - гукнула з ванної мама. - Запізнишся до школи!
Інка позіхнула. «Невдача спіткала українських спортсменів». Її знову перебили, не дали додума-ти. Цікаво, а як це мама у ванній дізнається, що Інка запізнюється? Не бере ж вона туди годинника. Проте якось дізнається, коли запізнюється Інка, коли - Ерастович.
Цей огидний Ерастович сидів зараз у кімнаті та вмочав свої вуса у каву. Інка сіла на дивані та взялася до вельми важливої справи - запихання досить великого конспекта в досить маленьку сумочку. Часом Ерастович кидав на неї трохи зверхні погляди: контролював, як дитина збирається до школи. Ерастович узагалі полюбляв контролювати, - нічого не робити й контролювати.
- Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний? - спитала його Інка. Хай краще головою працює, ніж контролює. Звичайно, якщо він таке вміє. Він замислено вмочив свої вуса у каву ще раз. Треба сказати, чашку він тримав геть наче йолоп. Трохи відставляючи мізинця вбік. І дідусь у нього, мабуть, був йолоп. Яка ж нормальна людина назве свого сина Ерастом?
- У десятому вже вчать астрономію? - здивувався він.
- Ні… я сама вчу… - відповіла Інка крізь сопіння. Сопіла, бо конспект не вміщався, навіть якщо скласти його удвічі. Тому зараз складала вчетверо.
- Та ти що? - він підняв куці брови. - Жінка-астроном? Оригінально!
Мама вийшла з ванної - на голові в неї був пов’язаний рушник, - ніжно поглянула на Інку. І це мине, промовляв її розуміючий погляд. Конспект нарешті піддався.
- Підеш батьковими слідами? - поцікавився Ерастович.
Інка насупилася. Вона не любила, коли отакі чіпають її тата. Тато був гарний, м’який і борода-тий, це все, що вона пам’ятала про нього. Вона різко зашморгнула блискавку на сумці. Ура, вийшло! Варто було тільки розсердитися на Ерастовича.
- Коли повернешся? - спитала її мама.
- Сьогодні, - якось невпевнено відповіла Інка. Ніби хотіла додати: припустимо. Коли вивчаєш Всесвіт, ні в чому немає певності. Інка грюкнула за собою дверима.
Днина була м’якою й теплою. Схожою на її татуся. Звично задерши веснянкуватого носа і міркуючи про будову світу, Інка попрямувала до тролейбусної зупинки. Хто сказав, що світ неможливо пізнати? Яка ж тоді мета може бути в людини? Інка обов’язково у всьому розбереться. Та вона вже розбирається. Вона вже міркує над такими речами, про які навіть не підозрюють усілякі там ерастовичі вкупі з їхніми дідусями-йолопами. Сіра маса. Тварини. Не живуть, а існують. Щоби жити, людині потрібен зміст. А який зміст у таких? Пожерти, поспати, отримати зарплатню, подивитися телевізора, полапати її матусю… Сірі, порожні особистості, позбавлені будь-якої індивідуальності…
- Ой, вибачте!
- Куди преш, дурепо?!
Не звертаючи уваги на образу, Інка попрямувала далі. От і знову врізалася в когось дорогою. Це щоб менше задирала свого веснянкуватого носа. Мислить вона! Міркує вона! Простих речей навколо не помічає, а над будовою Всесвіту міркує!
До школи Інка, звичайно ж, не дійшла. Вона туди не дуже й збиралася. Величезний конспект був конспектом з теорії відносності Айнштайна, яка, взагалі-то, застаріла, та кращого ще не вигадали, тому й намагалися запхати все нове в айнштайнівські рамки. Влазило воно не дуже, та якось влазило. Як Інчин конспект у сумку.
У сусідньому дворі був дуже гарний гараж із не менш гарним дахом. Цей дах впадав у вічі своїми розмірами: якщо сісти приблизно посередині, то знизу тебе не буде видно. Хіба що здалеку. Та кого цікавить здаля руде дівчисько, що тихенько собі смалить цигарку на даху гаража? Інка закурила, заглибилась у конспект. Дістала з кишені олівець - підкреслювати потрібні фрази. Олівець виявився ні до чого: конспект був стислий, і кожна фраза була наповнена змістом.
Вона вже відкинула недопалок, поклала олівець і, прикусивши кінчик язика, старанно вивчала написане, аж на плече лягла чиясь долоня.
- Привіт, руде! - гукнули весело. - Знову вчишся?
Ні, вона так ніколи й не навчиться розмовляти тихо. Знай кричить, полохаючи думки. Це була сусідська дівчина з екзотичним ім’ям Елоїза. Елка-людожерка. Подруга дитинства. Колись вони разом знайшли цей дах. Тепер мають право разом ним користуватися. Шкода. Інка із величезним задоволенням нагнала б зараз Елку. Вона була непогана, та якось дуже швидко втомлювала своєю присутністю. Доводилося терпіти.
Інка вже звикла терпіти. Останнім часом вона не співіснувала з людьми, вона терпіла. Поблажливу матусю разом з її ерастовичами (так званими інтелігентами), прибацаних друзів, які ніколи навіть не намагалися її зрозуміти, школу, вчителів, які виявилися дурнішими, ніж повинні бути вчителі, коханого, який був просто твариною із ненормально розвиненим інстинктом продовження роду. Інка зачинялася від них у комірці своїх знань, у власному маленькому нескінченому всесвіті й терпіла.
- Елко, куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?
- Цигарки є?
Елка зручно вмостилася поруч, закурила. З утіхою почала випускати димові кільця. Дивися, руде, як я можу! Яка я гожа й розумна! Елка була чорнява, завжди носила важкі грубі черевики, подерті джинси, яскраву бандану, й зі своєю різкістю, яку називала почуттям гумору, зараз була й геть не до речі.
- Татусик знов якусь мимру додому припер, - повідомила вона. Може й тому терпіла її Інка, що проблеми у них були схожі: в Інки з ерастовичами, у Елки - з мимрами. - А така вже ж бридка! Така дурепа! Спермотоксикоз у нього, чи що?
І вона з гордістю позирнула на Інку, чекаючи, доки та спитає, що воно за слово таке розумне - спермотоксикоз. Інка промовчала. Пауза затягнулася.
- До школи підеш? - спитала Елка нарешті.
- Після занять піду, - відповіла Інка.
- А чому після занять? - здивувалася подруга.
- До Бориса Едуардовича.
Борис Едуардович викладав фізику та був єдиною людиною, яка серйозно відповідала на Інчині питання.
- Слухай, - з підозрою примружилася Елка, - а у тебе з ним не того… не роман?
Елка, як і всі дівчата її віку, трохи схибнулася на статевих стосунках.
- Не того, - ображено відповіла Інка. Як таке взагалі можна подумати? Хіба їй, Інці, зараз до роману? Зараз, коли потихесеньку, крок за кроком відкриває вона для себе величезний Всесвіт?
Позаду почулося чиєсь напружене сопіння.
- Хімік лізе, - не обертаючись, повідомила Елка. Та це було ясно і без неї.
Так на гараж залазив лише він. Хімік, худорлявий хлопчина в окулярах, який мешкав у сусідньому будинку, теж був із тих, кого доводилося терпіти. Щоправда, його терпіти було трішечки легше, ніж інших. Він цікавився хімією, тому спільних тем для розмов із ним було достатньо, часом він міг навіть пояснити щось незрозуміле. Хімік був закоханий в Елку, нерідко навіть намагався освідчитися їй звичайним для його віку насмішкуватим, грубувато-обережним способом. За що постійно заробляв по мармизі. Теж стандартна ситуація - це означало, що й він їй подобається. Чудні діти! Хіба не можна просто сказати про це одне одному? Ні, не можна. Буде нецікаво жити. Підлітки!… Інка вкотре вже зловила себе на трохи зверхньому ставленні до однолітків. Так дорослі дивляться на бешкетування малої дитини.
- Хіміку, а куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?
- У нескінченність, - безапеляційно відповів той.
- У яку нескінченність, якщо він там уже є? - спробувала розтлумачити своє запитання Інка. Хімік замислено глянув у небо. Це означало, що точної відповіді він не знає. А якщо Хімік не знав точної відповіді, то вважав за краще взагалі не відповідати. І хутко намагався звернути розмову на інше.
- О, ти, пацанко, теж сюди приперлася? - здивувався він, мовби щойно угледівши Елку.
- Не приперлася, а майже злетіла. А ти, дохлику, з півгодини залізти не міг, - білозубо сяйнула вона у відповідь.
- Дохлик? - образився Хімік. - Зате розумний, а ти - дурепа.
- Зате гарна, а ти - бридкий…
Інка вернулася до конспекту. Її вже дістали ці двоє, вкрай дістали. Зараз вона особливо гостро відчувала, як дістали її всі - ерастовичі, Елка, Хімік і навіть Айнштайн зі своєю теорією. Хотілося самоти, більше того, хотілося самотності. І ще не хотілося разом із ось цими марнувати свій час. Хотілося чогось розумнішого, яскравішого від них, від себе, від Айнштайна, від життя. Все наше життя ми фактично марнуємо час. А що таке час? Він до нас прив’язаний? Чи існує самостійно? Та й чи існує він узагалі?
- Хіміку, що таке час?
- Міра зміни стану простору, - завчено буркнув той, не покидаючи гиркатися з Елкою.
- Ми його вигадали? Його не існує? - спробувала викликати на розмову.
Марно. Хлопець геть поринув у словесні баталії з подругою. Інка позіхнула. Просто любовний трикутник якийсь. І все одно, навіть якщо час і несамостійна величина, то марнувати його не хотілося. Інка рішуче застебнула порожню сумку, притиснула до грудей конспект і стрибнула з гаража. Зазвичай злазила вона з нього дуже обережно, майже як Хімік. Аж захотілося показати Елці, що не лише вона така крута. Боляче забила п’яти, та загалом приземлилася вдало. З такої висоти можна і вбитися, якщо постараєшся. Інка подумки вилаяла себе. Вона ще каже про їхній вік! На себе глянула б!
- Гей, руде, ти куди?!
Над дахом вигулькнула Елчина, а потім і Хімікова голова.
- Піду прогуляюся, - відказала Інка.
- Ти чого? Образилася, чи що? - гукнули їй навздогін. Не обертаючись, вона відмахнулася.