Інка впевнено крокувала додому. У рюкзаку сидів упольований Гремлін. Одну справу було виконано - місто порятовано від руїни. Це виявилося напрочуд легко - Грем уже розламав півтролейбуса, а тому був спокійний, задоволений і в рюкзак заліз майже сам.
Тепер залишалася ще одна справа - найважливіша.
Богдан чекав на неї. Підхопився, як тільки Інка зайшла і випустила Грема.
- Ну що?
- Нічого, - відповіла Інка.
- Ти сердишся, кицю?
- Чого на тебе сердитися? - здивувалася вона.
Інка щось зосереджено шукала. Відкривала шафи, шухлядки, тумбочки, порпалася серед своїх речей. Нарешті, так нічого і не знайшовши, підняла на Богдана підозрілий погляд:
- Це ти вкрав дзеркало?
- Яке дзеркало? - здивувався Богдан.
- Богд-а-ане… - протягнула вона.
Та він знизав плечима і задивився у вікно.
- Віддай! - наполягала Інка.
- Немає, - розвів руками Богдан (а очі ж такі чесні-чесні), - я його кудись викинув.
- Он як? - розсердилася Інка. Обернулася до нього спиною, простягла руку, заплющилася. До найменших деталей уявила собі розколоте дзеркальце. Це було неважко, вона часто дивилась у нього, тож пам’ятала дуже детально. Та Інка не квапилася, повільно мацала внутрішнім поглядом поверхню уявного (поки що уявного) дзеркала. Жодної неточності, жодної помилки припуститися не можна було, цього разу вона просто не мала права на помилку. Нарешті! Є!
- Ага! - переможно вигукнула Інка. У простягнутій, трохи тремтячій від напруження руці блищало дзеркальце. Те дзеркальце, не таке ж саме, а просто те. Те, що дав їй Богдан перед відомським зльотом, випадково обмовившись про існування граней.
От тобі й сировина для синтезу, Богданчику! На фіг вона нам не потрібна! Ми й самі утнемо. Нестримна радість охопила її. Змогла, змогла! Створила! Навіть, ні, не створила, - відновила. Богдан її радощів не поділяв, проте й переможеним не виглядав. Він допитливо підняв брови:
- І що далі, кицю? Спрямуєш на мене і скажеш: «Тебе не існує»? Не вийде. По-перше, це мене не зупинить, по-друге, ти вже навчилася створювати, але ще не вмієш руйнувати.
- А я й не збиралася руйнувати, - відповіла Інка та огледілася.
Де ж той клятий скотч? Ось, ось він, закон бутерброда! Конче необхідний скотч, щоб заліпити діру між гранями, поставити все на свої місця, щоб заткнути рота Богданові, найгіршій стороні Інчиної натури, щоб життя повернулося до нормального русла… Вона була впевнена, що розбите дзеркальце і є причиною викривлення реальності біля неї, що потрібно лише склеїти його, а для цього треба клятий малесенький шматочок скотчу. Де ж він є? Богдан мовчки вичі-кував, склавши руки на грудях і міряючи її насмішкуватим поглядом. Раптом під столом хтось заплямкав. Інка підозріливо заглянула під стіл. Грем підняв на неї величезні очиська, закліпав. Потім почухав задньою лапою за вухом. Досить професійно. Здається, цей жест він перейняв від Сфінкса. Інчине серце радісно підстрибнуло: Грем незграбно ховав за спиною погризений шматочок клейкої стрічки.
- Греме! - погрозливо сказала вона. Той зайняв позицію «на старт» - зібрався тікати. Не вийшло. Інка схопила його за вухо, витягнула, вирвала з пазуристої лапи недогризений скотч. Богдан аж сіпнувся.
- Що ти збираєшся робити? - люто примружився він.
- Вгадай з трьох разів, - вона сіла за стіл, тримаючи дзеркало в одній руці, стрічку - в іншій. Прошепотіла:
- Тримай, фашисте, гранату!
- Я не дозволю, - схопив її за руку Богдан.
- Дозволиш, - широко посміхнулася вона, - ти - лише моя частка. Хоч матеріалізована, проте слабша від мене. І знаєш, чому слабша? Бо твоя філософія - це філософія слабкості. Прибери руки, маленька, поганенька частко!
І, дивна річ, він справді прибрав руки. Раптом почав меншати, спробував щось закричати, та вийшов лише тихенький мишачий писк. Інка насмішкувато дивилася на маленьке нещастя, що залишилося від її колишнього, як вона вважала, друга.
- Ти правий, Богдане, - сказала вона маленькому нещастю, - правий лише в одному: потрібно трішечки злості й іронії. Я не знищуватиму тебе, бо не знаю, у що ти можеш перевтілитися наступного разу. Ти таким ось і залишишся, чимось малим і дуже писклявим. Правда ж, смішно?
Він усе меншав і меншав, аж поки його не стало ні видно, ані чутно. Інка сподівалася, що існує найменша грань його зменшення. Бо якщо ні, то це триватиме нескінченно і може дійти до якісного стрибка, збільшення. Вона крутнула головою, відганяючи ці думки. Зубами відірвала шматочок скотчу. Буркнула: «На цій мажорній ноті і завершимо нашу програму»… Потім навалилось відчуття втоми й порожнечі. Це відчуття з’явилося після того, як заклеїла дзеркало, та як вона це робила, Інка не пам’ятала. У пам’яті лишився тільки головний біль, страшенне відчуття втоми й сірий туман навколо. Смутно згадувалися голоси:
- … ось цей пласт?
- Нарешті!
- … за спиною… раптом спалахнули… крила
- … це дуже важке Слово
- Яке слово?
- Те, що було спочатку, те, що дано лише обраним…
- … саме його не вистачає…
Одначе та самотність, що прийшла потім, затопила всі спогади й відчуття. Важко залишатися в нормі після того, як перед тобою були грані, а потім ти повернулася до свого обмеженого існування, власноруч виконала вирок… Всесвіт, за якого боролася, зробився порожнім і непотрібним, зорі виявилися простими золотими цвяшками. Щось клацнуло і зламалося зсередини. Інка безпорадно огледілася. Нічого, нікого. Зник Грем, зник Сфінкс, і не тільки створена нею істота, а навіть звичайнісіньке руде кошеня на ім’я Сфінкс. Інка несамохіть узяла цигарки й повільно попрямувала надвір. Вилізла на дах гаража, закурила.
Треба триматися, дитино. Триматися… На останній орбіті… Електрони обертаються навколо ядра, ми - навколо Сонця. Чому все таке заплутане? Так не повинно бути. Хай там що створило цей світ, а краще б воно створило його простішим. Що більше пізнаєш, то більше плутаєшся, губишся. Мабуть, він, світ, і є простішим. Просто ми не розуміємо чогось. Цього самого, найпростішого, того, з чого треба було починати, не бачимо. Що ж тепер робити? І навіщо тепер щось робити? Заради пам’яті татуся? Пам’ять має здатність дуже швидко згасати, сіріти, облуплюватися. От уже зараз вона не пам’ятає нічого, крім його бороди й лагідності. Треба робити хоч щось заради себе, обов’язково сказав би Богдан. Та що означає заради себе? Заради фізичної та духовної втіхи? Що ж, можна поплавати в басейні, зайнятися сексом, прочитати гарну книгу. Та хіба цим можна жити? Хіба це є сутність? Раптом Інка вирішила поплакати. Вона плакала дуже рідко і лише в тих випадах, коли вирішувала, що це потрібно в даний момент. Вона завжди контролювала як не емоції, то хоча б їхні вияви. До речі, колись теж пишалася цим: її розум бере гору над емоціями. Дурна, дурнесенька дитина. Навіщо розум? Навіщо пізнання? От-от, забагато запитань. І всі тонуть у величезній порожнечі, яка її раптом охопила. Забагато відчаю. Сльози - звичайна захисна реакція. І от вони потихеньку потекли по щоках, добре-добре, тепер ні про що не думати, крім того, яке ж воно нещасне, це руде дівчисько. Виплачеться - та й поверне собі здатність мислити. Виявляється, сльози були навіть потрібніші, ніж їй здавалося. Вони полилися таким потоком, що обов’язково затопили б гараж, якби їх раптом не зупинили.
- Гей! - обережно покликав хтось іззаду. Інка обернулася, здивовано кліпнула очима. Незнайомець стояв поруч, дуже серйозно дивився на неї. Зустрівшись поглядом, коротко посміхнувся. Він був немов зітканий із якогось ледве помітного сяйва, з легких, змазаних спалахів. Інка посміхнулася у відповідь. Він простягнув щось у долонях. То було маленьке руде кошеня. Її кошеня. Вона обережно прийняла подарунок, задивилася на нього. Кошеня теж зацікавлено глянуло на хазяйку, замуркотіло. Вона підвела очі на незнайомця.
- Ти - янгол? - здогадалася вона.