То в чому щастя, дзеркальце? Повинне ж бути щастя - моє, власне, не поділене на двох, як кохання, а малесеньке, особисте. Знаю-знаю. Запитання без відповідей, загадки без відгадок… А все якраз навпаки. Відповіді без запитань. Нам дано такі-то відповіді, а запитання ми вигадаємо самі. Навіщо? Не знаю. Проте вигадуємо. Це, здається, найкраще в нас, людей, виходить. Вигадуємо багато чого. Дещо з цього навіть виникає після вигадування, більшість же залишається десь у думках, мріях, як у камері схову. Або зберігання? Дзеркальце, навіщо зберігати старі й давно вже, мабуть, спорохнявілі мрії? До них же навіть доторкнутися вже не можна - розсиплються… А зберігають чомусь. Точнісінько так, як я свої ідеї у скриньці, як загадки-відгадки, потрібні й непотрібні… Стоп, хто це тут говорить про потрібність і непотрібність? А хто взагалі повинен судити про це? Не митець, звичайно ж. І не поодинокий користувач. Але й не маса в цілому, не сіре суспільство, яке постійно резонує.
Я не знаю, що таке щастя, дзеркальце, проте шукаю його. Треба ж мені бодай що-небудь шукати. Я йду до нього, повільно, навмання, малесенькими кроками, проте йду. Я вже знаю, як треба існувати поруч із ним. Просто. До самого «що бачу, те співаю». Я навіть знаю відповідь на запитання, чому вода мокра. Тому що вона - вода. Бачиш, як просто. Отже, бути поруч із ним я вже можу. Залишилось тепер лише приручити.
Дзвінок у двері повторюється голосніше й довше. Я чула його, проте за своїми думками не звернула уваги. Таке зі мною часто трапляється. Я з дитинства така, трохи неуважна, загублена десь у собі. Я відчиняю коханому. Він посміхається, він стомлений, але дуже задоволений. Мабуть, сьогодні в нього був гарний день. Він розпускає волосся, знімає крила, кладе їх до шафи, поруч із моєю скринькою. Я ще раз тихенько радію, що немає Грема. Крила дуже тендітні й ламкі, це лише на перший погляд вони величезно-сяйливо-всемогутні. Насправді ж до них не можна й доторкнутися. І, знаючи мій талант ламати все довкола, коханий не дозволяє мені їх брати. Наша шафка перетворилася на заповідник: його крила, які недоступні мені, мій простір, згорнутий в ідеї, недоступний йому… Він іде на кухню, я - за ним. Нічого не можу з собою вдіяти, коли він удома - постійно ходжу за ним хвостиком, мабуть, десь підсвідомо боюся, що він полетить.
- Сумуєш? - питає він.
- Трохи, - відповідаю я.
- Тоді порозмовляймо.
І він дістає пляшку червоного вина. Я підозріливо дивлюся на неї. Я завжди дивлюся на пляшки підозріливо, було у мене в житті декілька неприємних моментів, пов’язаних із вином. Проте він усміхається, й мені одразу ж стає легше. Від його усмішки завжди легшає.
- Що мені робити? - питаю я, коли ми випиваємо по першій чарці. - Моє існування обмежене обсягом мого мозку?
- Ти вже все знаєш? - питає він. - Все, що хотіла?
Я знову підозріло дивлюся. Цього разу на нього. Одна із звичних наших розмов звертає в незвичний бік.
- Здається, знаю, - обережно відповідаю Янголові.
- Значить, ти вже Бог?
- Можливо, - кажу ще обережніше.
- А для чого в нас існує Бог? - питає він.
- Щоби творити?
- То вперед, - він киває на стіну, маючи на увазі кімнату й шафу в ній, - можливо, зараз ти вже готова.
- Я боюся, - признаюся я, - а якщо станеться щось лихе?
- Вовків боятися… - починає він.
- … все одно два рази бігати, - закінчую я і вклоняюся, як Чонг. Ми сміємося.
Потім він ненадовго замислюється.
- Чому боїшся? - питає він.
- Пам’ятаєш, що минулого разу наробила?
- Тоді ти ще не була готова…
- До чого?
- До Нього, до Неї: до Бога, до Творчості.
- А тепер готова?
- Спробуй, - спалахує він посмішкою, завжди такою раптовою й такою бажаною, - дізнаєшся.
- Я боюся… А якщо збудеться? Якщо від цього комусь, нехай у моєму власному світі, але комусь живому й справжньому стане зле?
Він замислюється. Я вже знаю, зараз він щось запропонує. Може, саме те, що так довго я шукаю.