Не знайшла вас смерть на вашій позиції, то знайде тепер наказ. Бо цей наказ сильніший і страшніший за смерть.
Іван заметушився, щоб не відстати од тих двох. Надто вже вони прудкі та жваві. Ще бігти за ними доведеться, доганяти. Такого ще й не було ніколи. Щоправда, ніколи ще й команди «провести» Іван не отримував так швидко. Бо тільки ж привели цих кінознімальників. Трохи незвично — такі темпи. Але ж наказ номер 227 і обстановка напружена. Фашист робить по шість і по вісім нальотів за день. Ну, б'є по бойових порядках, сюди ще не добрався, та однаково ж обстановка.
Ті два йшли поряд. Хоч один, коли правда, майор, а другий капітан, а йдуть, як рівні. А треба б — один за одним. Так воно положено, так підручніше й Іванові. Бо тоді заднього стукаєш під коліна, він падає, чи чиркаєш по ньому, а він уже збиває переднього, і ти чиркаєш і по тому. Бити завжди треба заднього: за нього нікому заступатися. Коли ж двоє поряд, то впоратися з ними не знаєш і як.
Той, що, мабуть, майор, низенький, замашний, гостроокий, різонув Івана поглядом, засміявся:
— Готовий кадр для нашої кінохроніки! Ти куди нас ведеш, боєць? Хочеш потрапити в кінолітопис?
Іван подумав: от же люди! Самим би подбати, як не потрапити на небеса чи до чортів-дияволів, а вони ще про нього — хочуть всунути в якесь своє кіно. Кіна не буде.
— у нього й обличчя добре, — сказав той, що капітан, — не таке злюче-презлюче, як у його Старшого.
Звідки вони могли знати, як звуть Старшого, Іван не встиг не довідатися, ні здогадатися.
Бо роззявлена паща степового неба виплюнула йому на голову чорний клубок пікірувальників, і бомби заверещали з усіх боків, а летіли всі тільки в Івана.
Він упав ще до перших вибухів, уже вбитий, уже розшматований, а вибухи далі нівечили й нищили його велике тіло, і все розлетілося й не позбираєш, не стулиш докупи: очі он там, а рот у крикові ще далі, руки й ноги вже не його, а де він сам, цього не знає ніяка сила. Його кидало, било, рвало, він корчився, мов черв'як, плазував й грібся в землю, плакав і скавучав, як пес, когось благав, проклинав усіх богів і молився до всіх дияволів.
Коли наліт закінчився (він тривав кілька хвилин, але для Івана то була вічність), Іванове тіло стало збиратися докупи, сповзатися, стулюватися, склеюватися. Він ворухнув рукою, ногою, кліпнув оком, дихнув, чмихнув носом від сухої глини, в яку зарився обличчям, грудьми, животом. Щось його ніби придавлювало зверху, він пустив туди руку і закричав од страху і болю. Іван кричав, поки й з'явився Старшой, побачив, як він лежить і який він лежить, обійшов Івана довкола, не приховуючи знущання в голосі, сказав:
— Як же це ти заду свого не вберіг? Стесало тобі все осколком мало не до кістки. Ну, та наросте нове. Кістка в тебе, як у слона.
Іван заревів од розпуки, але то вже було не знати й до яких вищих сил. Старшой слухати не став, співчувати не вмів, утішати не хотів. Викликав санітарів, Івана забрали, одтарабанили до медчастини, зробили йому промивання, укол, перев'язали, втішили, що «до свайби заживе».
Про кінознімальників Старшой не питав. Іван теж мовчав. Може, їх порозносило бомбами, а може, й вислизнули, хоч хто б там із того пекла міг вискочити.
Вони із Старшим дійшли аж до Сталінграда, правда, були не в самому Сталінграді, а трохи збоку, але ж були! І на Курській дузі теж, хоч і не на самій дузі, а південніше, теж збоку, але теж були — нічого не скажеш. І за кожну битву в Старшого орден, а в Івана медаль і подяка від самого Верховного, також і трофеї, це вже само собою.
На війні теж чоловік може хіба ж так жити! Іноді Іван згадував себе в той досвіток, коли вперше стріляв у людину, і струшував із себе спогад, як селезень воду. Загримів би тоді на передову — вже й кісток ніхто б не позбирав. А так — усе, бач, точно.
Коли після безконечних відступань перейшли в тотальний наступ, роботи не поменшало, а побільшало. А на чужій території — то й не кажи! Старшой уже був майором (звали його і далі Старшим, бо це, як він сам пояснив Іванові, було, може, вище за генерала), Іван теж дійшов до старшого сержанта. З технікою в них тепер був повний ажур. Трофейний вантажний «мерседес-бенц» з африканським камуфляжем, а для Старшого — «додж три чверті», вже мовби персональна машина, а Іван — її водій.
І все біля штабів, високих та превисоких, серед таких людей, що страшно й подумати. У них теж були водії, пихаті, задавакуваті, спесиві, але Іван і тих не дуже празнував. Бо вони тільки водії, а він — ще хтось, за ним стояла таємниця, стояло «оте». Загалом кажучи, таємниця могла б гнітити його просту душу, та виявилося, що в цім є ніби розкошування, чи що. Несподівано для себе він виявив у собі не просто схильність, а майже любов до таємничості. Це не гроші, не звання, не сита їжа, не любов красивої жінки, а щось набагато більше: страшна влада над людьми, над їхньою долею, їхнім життям, влада безмежна і безконтрольна. Іван дивився на Старшого — і світ йому затулявся цим неймовірним чоловіком. Ні тобі схитнеться, ні зворухнеться. Ідейний і твердокам'яний. Ні свата, ні брата. Довкола самі налякані. Навіть генерали пробують загравати, запрошують на обіди, присилають воєнторгівських свистюльок з відрізами на мундири й шинелі, з пакетами і коробками. А він усе те зневажає. Для нього ні посади, ні звання, ні здібності, ні гідності, ні заслуги. Є тільки чисті і ті, що під підозрою.
Чисті — не тут, вони десь, а хто потрапив сюди, то вже для Старшого так собі: сміття, пух від кульбабки, фук! — і нема. Люди Старшому набридали, він мовби ждав од них вмирання, нетерпеливився, знудьговано позирав на тих, що чіплялися за життя, пробували виправдатися, щось довести. Кому й що? «В-ван! Провди!»
А зрадників і всіх підозрілих нищить уже й не Старшой, і не Іван, а якась темна сила невідома, захована в просторах, за сімома печатями, в непрочитаних письменах, та тільки ж Старшому вона відкривається, він зламує сміливо всі печаті — сургучні, свинцеві, а то й броньовані, і прочитує хоч і найсокровенніші письмена. І все точно.
І в такого чоловіка ти помічникуєш! Ти його вірний пес, а він твій хазяїн.
Рух біля Старшого був завжди такий, що Іванові макітрилося в його об'ємній голові. Приводили й відводили людей, секретні пакети туди й сюди^ загадкове начальство і якісь тіні безплотні — снувалися, прослизали, шелестіли. Коли так впритул опиняєшся біля найстрашніших таємниць, за якими вже нічого, окрім смерті, кінця кінців і вічного розпачу, і коли поряд з тобою холодна й страшна сила, вище якої вже нічого немає і не може бути, то кортить і тобі бодай приторкнутися до тої сили, і в душі навіть не бажання, а якесь ніби скімлення, скавучання, зойк. Іван визирював, винюхував, винишпорював, заганяючи дихання в глибини свого товстого тіла, підкрадався до дверей, за якими чорнокнижникував Старшой, притуляв до них велике, мов звуковловлювач, вухо. Відчаєний риск, смертельна гра, але що ж тут удієш, коли треба, щоб усе було точно.
Притулив і тоді, коли до Старшого нагрянув «трибунальщик», військовий юрист у високих чинах, темнолиций, видати, від тих страждань, серед яких доводилося йому жити, але душу мав не темну, бо став одразу дорікати Старшому за самоуправство, беззаконня і злочинну жорстокість. Мовляв, хай не думає, що коли особіст,то для нього й радянські закони не писані. Іванові похолонула кров, — усі ті півпуда чи там скільки крові, яка була в його великому тілі. Щоб отаке казати його Старшому? Та він же, оком не змигнувши, вихопить з-під своїх паперів пістолет і розрядить у трибунальщика всю обойму! Або просто собі покличе: «В-ван! Пров-ди!». І все спокійно і точно.
Але Старшой здивував своїм спокоєм навіть Івана, коли відповів трибунальщику ніби виправдовуючись: «Війна все спише!»
— Війна? — закричав юрист. — А яку війну ми ведемо? Священну війну ведемо! І нікому не дозволено плямувати її святість і кров, пролиту народом.
— А хто плямує? — здивувався Старшой. — Я маю справу з матеріалом, далеким від благородства, і від вашої святості. Гуманність? Правосудця? Не передаю справ у ваш трибунал? А може, я напрямець — на Москву, на «Особое совещание». І звідти приходять документи. Вже готові. Можу ознайомити. Ось, ось і ось. Три рядки. Такий і такий, такого року народження, звинувачується в зраді Батьківщини, «Особым совещанием»... до вищої міри... Досить? Чи ще?
— Ви цим не прикриєтесь! — прокричав, уже вискакуючи від Старшого, трибунальщик. — Не прикриєте сваволі й злочинного самоуправства!
Мабуть, юрист ще грозився Старшому, але Іван уже не чув, бо одна нога тут, а друга десь, він щезав і звіювався, в паніці не біг, а ніби спурхував, мов великий чорний індик, підлітав, стукався об землю одною ногою, знову спурхував, далі, далі, щоб ніхто нічого... Бо коли той трибунальщик візьме на гачок ще й його, Івана, або коли Старшой запідозрить, що він підслухував, то спаси й помилуй!..
Трохи погамував свою розклекотану страхом душу, натрапивши десь над вечір на двоє покинутих лошаток. Десь, мабуть, відбилися від обозу, а може, вискочили з-під бомб. Кобили не вискочили, а лошатка, бач, вбереглися. Іван прикликав їх «кось-кось- кось!», поклав на свої широкі, як лопати, долоні по грудочці цукру, вдоволено приплющив очі від м'якого вологого тицяння йому в жмені.
І, чого з ним ніколи не траплялося, проочив Старшого.
Той виник нізвідки, постояв, подивився, як блаженствує Іван, поцікавився не дуже доброзичливо:
— Це що?
— Це? Ло... Ло... — Іван ніяк чомусь не міг вимовити такого простого слова «лошата», і тільки белькотів своє «ло-ло», а тоді зненацька ляпнув майже нахабно:
— Коні мене люблять, Старшой! Вже я й шофером у колгоспі став, вже й з машиною, а вони любили...
— Хвалю! — безбарвним, як завжди, голосом промовив Старшой, так що й не збагнеш: справді хвалить, чи гудить, а то й осуджує.
Вже відійшовши від Івана, він кинув через плече:
— З'явись до мене!
Які вже тут лошата! Іван, обсмикуючись і відкашлюючись, став біля порогу в Старшого; їв очима начальство і молив усіх богів, щоб не стало чутне оте скавучання в його душі, від якого не було рятунку.
Старшой виявив небачену привітність. Показав Іванові табуретку, звелів сідати. І ще не все. Виказано ще й найвищу довірливість Іванові. При ньому, не ховаючись, не затуляючи спиною, Старшой відімкнув сейф, дістав звідти папір, поклав на столик перед Іваном (Іван сам і збивав той столик з трьох дощок), звелів чи й попросив: — Прочитай.
Очі сльозилися (мабуть, від розчулення), Іван ніяк не міг вловити літер і скласти їх у слова. Коли ж спробував нарешті скласти, то аж відхитнувся від столика. Старшой пильно стежив за ним і помітив той його відрух, але не сказав нічого. Ждав, поки Іван проковтне все написане.
А Іванові, хоч ще й не дочитав, уже все стало кісткою в горлі. Куди там ковтати! Тут хоч би й розжував хтось, то не проковтнеш.
Що ж він читав? Звідки на нього така напасть? Писав не він, а написано мовби ним від початку й до кінця. Написано і підписано. Як свідком, присутнім і допущеним, а також — і це найперше! — патріотом і вірним, а також відданим і все, що там треба...
Написано про того трибунальщика, який наважився вимагати якоїсь там законності від Старшого. Ну, не навпростець написано, не те, що чуло Іванове вухо крізь двері, не про сказане юристом, а так — ніби відлуння його слів у чиїйсь голові, дзвеніння в чиїхсь вухах. Мовляв, такий-то і такий, в такому званні і при такій посаді, в моїй, а також мого командира присутності виказував нездорові настрої... припускався ворожих висловлювань на адресу... нехтував і порочив... на справедливі зауваження реагував неправильно... в своїй злочинній поведінці дійшов до того, що зірвав з стіни портрет найдорожчої всім нам людини, нашого улюбленого вождя зірвав і в звірячій люті пошматував портрет, якии я (^обисто вирізав з газети і наліпив на стіні в кабінеті мого командира, як...
Іван глянув на Старшого. Той вхопив його погляд своїми твердими очима і не відпустив.
— Як же воно це? — прошелестів пошерхлими іубами Іван. - Я ж не писав, а написано. Я й не чув
нічого, а тут ніби й бачив.
— Ти? Не чув? — Старшой засміявся б, але не вмів, тому перепитав ще раз, тільки навспак: - Не чув? Ти?
— Я.
— А хто ж тоді чув? Може, показати місце на дверях, де ти притулювався вухом? Там уже ямка вичовгана. Як блюдце. Ну! Не чув?