— Повинен був бачити. Чи ніколи не чув про пильність?
— А портрет? Товаришу Старшой! Хіба ж я його вирізав з газети; хіба наліплював?
— Деталі! Трибунальщик на столі в мене побачив портрет і розірвав. Мало тобі? Розірвав на шматки й потоптав ногами! Ще мало? Тоді - вкинув шматки в пічку і спалив.
— Так пічка ж не топилася!
— А ти затопиш. Перепишеш оце все власноручно додавши про те, що трибунальщик потоптав портрет ногами й спалив у пічці, а тоді спалиш те, що я тобі дав, а твою заяву від,правимо в інстанції.
Іван зробив ще одну, щоправда вже зовеш мляву
спробу відкрутитися:
— Хіба мене хтось послухає?
— Не твій клопіт. Знайдуться такі люди.
Він стирчав над душею в Івана, поки той переписав неправедну заяву, мерщій забрав її, перечитав уголос, сказав, як біля лошат: — Хвалю!
Ще довго після того кривописання трусило Іванову душу від страху: а ну ж поставлять його в око з трибунальщиком і стануть випитувати правду. Але ніхто не ставив, не питав, про того юриста Іван теж не розпитував у Старшого, лякаючись самої думки про те, що вибризком чорнила людину можна вбити ще легше й простіше, ніж кулею з залізного автомата. Хоч іноді наповзало на Івана щось темне й невідоме, виникала сверблячка показати, який він є похвалитися коли й не перед усім світом, то хоч перед дрібною штабною обслугою, всіма отими вартувальниками, годувальниками, комендантниками Попустивши командирського пояса (ремінний, прошитий зигзагами, з мідною зірчастою пряжкою) на кілька дірочок після подвійної обідньої порції, Іван похмикував:
— Як хоч, то ми можемо стрельнути, а можемо й писнути. І писнути, тож!
І покотилася Іванова служба далі, і тепер уже острах на людей наводив не тільки Старшой, але й він, Іван, хоч у самого страху в душі не меншало, а щодалі більшало і розрісся він там вже не окремими кущиками, не густими чагарями, а непролазними хащами.
Поки його село було на окупованій території, Іван не мав ніяких звісток від рідних. Старшой, дякувати йому, не доскіпувався, чому батьки не евакуювалися (хто б їх там став евакуювати, хто б вивіз у тили народ цілий?), хоч і спорудив якусь анкетну і примусив Івана заповнити графу про родичів на окупованих територіях. Уже аж у Карпатах Іван отримав од мами трикутничок, де писалося, що батька після визволення села мобілізували, і він десь у війську, може, й біля Івана. Іван здуру подумав був, що Старшой міг би знайти батька і навіть перевести кудись ближче до Івана, може, й до штабів, але, подумавши, злякався свого наміру. А тут прийшов новий трикутничок з дому, і мама писала, що прийшла похоронка на батька, в якій значиться: «пропав безвісти».
Такого клопоту Іван ще не знав. Хіба що отої ночі на початку війни, коли думав, що поженуть у піхоту, а довелося стріляти по дезертирові. Батько — безвісти. Хто пропадав, то всі безвісти. Занесуть тебе в списки чи не занесуть, а вже ти ~ безвісти. Іван боявся смерті для себе до здригання, до скімлення в душі, але бачив, як люди гинуть довкола, тепер от загинув і його батько, і якась млява думка заворушилася в його байдужій душі: а ти? Хто ти, що не гинеш? Чи міг би ти звершити подвиг, стати героєм? Ось так, як і твій батько, — злетіти, полетіти — і безвісти, і не вернутися, і в саму вічність?
Коли прибирав у Старшого (тепер вони зупинялися у багатих віллах, хоч Старшой завжди сидів у підвалах біля свого сейфа і своїх секретних документів), Іван спробував заговорити про те, що ворушилося в ньому. Невміло, незграбно, затинаючись, червоніючи, обливаючись потом. Старшой слухач терпляче.
— Хочеш, щоб тебе вбили? — спитав спокійно.
Іван перелякався на смерть. Одне діло — віддати життя для подвигу, а зовсім інше, коли тебе просто візьмуть і вб'ють, як собаку. Старшой змилувався.
— Твоє життя належить, знаєш, кому?
Іван не знав. Кому ж? Матері, батькові, йому самому? Де там! Все так переплуталося, що тут уже ніхто нічого не збагне.
— Може, товаришеві Сталіну? — прошепотів він.
— Так, — зчіплюючи пальці кроковкою, кинув Старшой, — так, так.
Іван із жахом дивився на ті пальці. Лікті сперті на стіл, білі пещені руки перед хрящуватим обличчям, пальці перехрещені. Цей знак Старшой щоразу подавав Іванові, коли велів: «В-ван, пров-ди'» Перехрещені пальці Старшого - ще одне перекреслене людське життя. Але то ж усе були зрадники, а тепер хто? Він сам, Іван?
Старшой змилувався ще раз. Не став довго катувати Івана видовищем своїх перехрещених пальців коротко зітхнув, клацнув дверцятами сейфа, дістав з його сталевого нутра якийсь папірець, поклав перед собою на стіл, приляпнув долонею.
— Яким треба бути, знаєш? - спитав зловісно.
— Яким же? — захапався Іван — Вірним і відданим!.. Щоб до кінця...
— А чесним і щирим до кінця?
— До кінця! — дрібно закивав головою Іван кивав мовби всім тілом, трусився, дрижав, лопотів як листок на осінньому дереві.
— А це що? — жорстоко спитав Старшой і знов приляпнув аркушик, але Іванові не показав, що там написано і про що.
— Це? — Іван не знав, що йому подумати. — Це…Я ж…
Він подумав, що вернулася його наклепницька заява на трибунальщика, і заметушився в душі шукаючи виходу і виправдань, але вийшло, що тут — ще страшніше.
— Це повідомлення про те, що твій батько зрадник. - Старшой і далі говорив тихо, а краще б він кричав бо тоді з чоловіка вилітає злість і воно якось легше. А так злість тільки згущається і осідає свинцем
— Мій батько не зрадник! — швидко заговорив Іван. — Мама написали мені. Я вчора отримав листа. Вони написали... Він безвісти. Не зрадник — ні.
— А що таке безвісти? — майже ласкаво подивився на Івана Старшой. — Безвісти — це найстрашніше. Він може опинитися, знаєш, де? Він скрізь може опинитися. Тому твій обов'язок який? Повідомити!
— Я ж і прийшов... я оце саме...
Старшой його не слухав.
— І не тільки повідомити, а довести свою відданість.
— Я доведу! — заквапився Іван. — Я все зроблю! Не шкодуючи...
— Стривай, не торохти тут мені словами, — скривився Старшой. — Ти ж знаєш, що для нас слова не значать нічого. Нам треба в письмовій формі. Заяву приніс?
— Заяву? Про що заяву? — не зрозумів Іван, жахаючись самої думки, що знову його, мабуть, у піхоту, на передову, в жах і погибіль.
— Написати треба, яке твоє ставлення до батька-зрадника.
— Моє ставлення? Написати? А як же писати? Старшой, що писати?
— А що писав піонер Павлик Морозов про свого батька, який злигався з класовим ворогом? Чи, може не чув, не знаєш?
Ще б пак не чути й не знати! їхній піонервожатий Грицько Вареник так розмальовував подвиг піонера Павлика Морозова, що малому Іванові тоді аж прикро стало, що він просто Іван, а не Павлик. Старшой же це тобі не Грицько Вареник. Там досить було, заплющивши очі і вхопивши в груди повітря, відбарабанити те, що безтямно визубрив учора, а тут балачками не відбудешся. Тільки в письмовій формі і тільки в найглибшій таємниці. Я, такий і такий, засуджую, відмовляюся, зрікаюся... обіцяю чесною і самовідданою... спокутувати... коли треба, то й власною кров'ю...
Так Іван зрікся рідного батька.
І ні жалю, ні каяття, ні краяння душі. Мертвому однаково ж не поможеш, а живому треба жити. Та й ніхто ж не знатиме, бо для Старшого найперше — нерозголошення таємниці. Не розголосить він і про Івана, про його відступництво і святотатство.
Не від ненависті й злості зробив це, а від байдужості. А байдужі, хоч нікому й не бажають зла не люблять теж нікого, а люблять тільки самих себе бояться тільки за своє життя, і цей страх такий великий, що не вміщається ні в душі, ні в тілі, хоч би воно й було таке просторе і потужне, як у Івана. «В-ван, провди!» Хапався за ті два холодні слова, що падали, мов удари долі для приречених, а для нього лунали збавчою музикою, вигравали райдугами и хоралами життя мало не вічного. Проведи, відведи, заведи іншого, когось, а сам зостанься, будь, тривай 1 втішайся життям, пий його, як нектар, як меди стояні. Проведи над прірвами, над отхланню, над пеклами, над самим краєчком, тонким і ріжучим, мов лезо бритви, - черкнув тим лезом волосинку чужого життя, а в тобі все радіє і клекоче від щастя й захвату, що цілий, живий, незачеплений
Душа змізерніла в ньому вже, мабуть, до макового зернятка, а йому здавалося, що вона розростається нестримно і буйно, мов весняні сади, — таке свято 1 таке розкошування власною цілістю і безкарністю відчував Іван. Тому й не помітив, як ударило його в душу, зоставивши там уже й не просто слід, а глибоку, невигойну рану. Він не помітив, бо то був і не удар, а так собі — приторк, як від мушиної лапки, налетіло й відлетіло, мов тінь од малесенької хмарки. Хіба то для нього? От коли лежав тоді під бомбами в донському степу і коли відхопило в нього шматок м'яса в такому місці, що соромно й сказати, так то був справді удар.
А це?