І зустрічали Івана не як інших — у відчаєних радощах, в сльозах до непам'яті, у скриках до самих небес, — його зустрічали поважно, з точно відміряною урочистістю, виокремлюючи з розклекотаної людської маси, з обіймів, плачів, танців, пісень. Ангеліна, мати-полковниця (така молода, ніби вона сестра Ангеліни), ад'ютанти, шофери, безіменні лакизи — Івана привітали, як воїна-визволителя, а також в надії слави і добра, оточили, забрали його трофейні ремінні чемоданяри, всадовили в машину, повезли, привезли, влаштували. Про те, щоб йому десь шукати притулку, не було й мови. В полковницькій квартирі окрема кімната, і то так далеко від Ангеліниної кімнати, що зійтися можна тільки під невсипущим оком полковниці, у них на фронті була якась самостійність і воля? Тут не фронт, не війна, вже мирний час, треба забувати про всі ті кошмари, тепер маємо право на людське життя. За кілька днів повертається батько-полковник, буде здійснено громадянський акт, відсвяткують весілля, тоді все набуде законного установлення, вони стануть молодим подружжям, з'єднають свої долі, своє життя...
Іван міг би ждати й не дні — місяці, а то й роки, коли треба. Війна була довша, та й нічого. В селі в нього дівчини не було, службу мав таку, що про стороннє не дуже розженешся подумати. Ну, запишалось там інколи після штабного начальства — то медсестра Таня, то регулювальниця з комендатури Катеринка, але то все дим і суєта.
Забулося й оте, чого зазнав у ешелоні, коли серед сотень людей ти ніби сам-один, і щось обгризає тобі душу, і дірки в ній, ніби в отих смоленських
древніх мурах.
Він освоювався на інтендантській території, пристосовувався, звикав, приживався. Наїстися, виспатися, вилежатися, поледарювати од пуза — ну, житуха!
Але їв чи не їв, спав чи не спав, відкрилося йому зненацька таке, що хоч головою об стіну, хоч реви віц розпачу, хоч кричи: «Рятуйте!»
Вдень ще нічого. То Ангеліна, то гості, то на дачу, то по місту. А наставала ніч, і починалася мука. Іван звик до нічного життя, чотири роки, вважай, не спав, щоб бути напоготові, вмить відгукнутися на поклик Старшого, це стало звичкою, перейшло в кров, отруїло йому кров, перетворивши його з добродушного, здорового тілом і душею сільського хлопця на якусь дивну нічну істоту, — щось ніби велетенський
кажан абощо.
Квартира, весь дім, величезне місто — все спало, а Іван не міг заснути, нудився, мучився, задихався в своїй тісній кімнатці, не знав, що робити, куди себе подіти, як діждатися коли й не нового дня, то хоча б досвітку.
Тільки тепер згадав, що у вагоні теж не спав жодної ночі, і вже дійшов був до того, хоч кидайся під колеса. Може, через те й маячив йому тоді перед очима темношиїй схарапудливий музикантик.
Але навіть у вагоні було легше, бо там стукотіли колеса, кричав паровоз, кудись тебе везло, щось змінювалося довкола.
А тут — наче смерть.
Іван прокрадався з своєї кімнатки, босий, у самих армійських підштаниках, блукав по темних просторих залах інтендантської квартири. Рятунку ніде не знаходив. Паркети гад його тяжким тілом рипіли так, наче аж бахкали, від кожного віддиху мовби розлягалася луна — так і жди, що з темного кутка простогне відчаєне музикантове: «Ой! Що шумить?»
Ну, вскочив! Хоч вовком вий. І що ж це воно виходило? Вбити чоловіка простіше й легше, ніж примусити його замовчати, заткнути рота, не дати ні зойкнути, ні застогнати, ні... проклясти. Музикант ніби оживав у кожному нічному шереху, в кожній Івановій безсонній миті, підходив упритул, наближав до просторого Іванового виду своє мученицьке лице, тихо допитувався: «Хіба може вбивця заборонити убитому ним стогнати віц болю? Відповідай: хіба може?»
Коли б поряд був Старшой, Іван знав би, що казати і що робити. Бо Старшой — то було все для Івана: дім, опора, захист, надія.
Тепер утратив усе, і чужий він усьому й усім, а йому так само чуже все довкола. Бездомний страх заволодівав Іваном дужче й дужче, і тута така, хоч вішайся.
Міг би розповісти про музиканта Ангеліні і тим хоч трохи очистити душу. Може, полегшало б? Але ж нерозголошення таємниці. Підписку давав Старшому. Та й як він казатиме Ангеліні, що казатиме? Вона, звичайно ж, не повірить, гляне на нього такими очима, що хоч плигай у них, як у глибоку воду, розтягуючи слова, спитає: «Що-о таке-е? Це пра-авда?» — «Чого б же я тобі брехав? — промуркоче він. — Мене змалку вчили казати правду», — «Ах, тебе вчили! Його вчили — чи хто бачив таку зачаровану душу! Не підходь до мене! Кому сказала? Не підходь, ти, страховисько!»
В квартирі розпочалося генеральне прибирання (хоч там і так все вилискувало, як офіцерські халяви), Ангеліна металася по кравчинях, перукарнях. манікюрницях, Іван улучив момент і попросився на дачу, щоб не плутатися тут під ногами. Його не тримали, полковниця викликала машину з ад'ютантом, Іван повкидав туди свої чемоданяри, впав на заднє сидіння, прохрипів:
«На вокзал!» Ад'ютант спитав, на який: на Курський, Київський, Білоруський? Чи Іван там знав! Аби ближче до дому. «Поганяй на Київський!» — сказав він.
Ешелонів із теплушками на вокзалі не було, не було й забезпеченого місця на дощаних нарах. Звичайні пасажирські поїзди, незвичайні тільки тим, що всі пасажири — вчорашні воїни, які повертаються до мирної праці. Іван теж повертався, хай йому чорт! Втікав, зірвався з прив'язу, зринув із нашийника, визволився, вискочив на оперативний простір, врятувався від мари й докорів сумління. Додому, до мами! Як то співається!
Вернись, вернись, сину, додомоньку.
Змию тобі голівоньку...
Вирвав у військового коменданта посадочний талон, але сідати нікуди, всі вагони — під зав'язку, біля кожного клекотнява, десятки й сотні в шинелях, з речмішечками за спинами, в кирзячках, що протупапи пів-Європи. Куди там Іванові в його хромових чоботях, в офіцерській шинелі, з чорними чемоданярами!
Знайшов-таки вільний вагон, посунув туди один чемоданяру, за ним другий, мало не збив з ніг навідницю, коли та закричала, що це вагон матері й дитини, Іван зареготав: «Якої матері! Якої дитини! Спекулянтів тут возите, тилову пацючню!»
Зайняв ціле відділення плацкартне: на верхню полицю речі, на середній постіль, внизу — сидітиме, і ніяка сила його звідси не сколупне.
От уже інтендантка квоктатиме, як довідаєтьсяі що втік її дорогий зятьок!
На цьому Іван ставив крапку. Нікому нічого ні про що. І вдома мовчав, як заціпило. А всім же було цікаво; де і як воював, що вернувся такий вгодований. Безногий Костик, якому пожувало ногу залізним приводом на крупорушці ще до війни, аж нестямився, стрибаючи на своїх костурах довкола Івана, розпитуючи, заздрячи і навіть плазуючи, аби тільки взнати хоч на копійку, щоб тоді рознести по селу й продати на сто рублів. Іван відгортав його великою долонею, відганяв, як осінню муху. Зневажав і упосліджував. Хіба це чоловік? Говорить швидше, ніж думає, а розповідає завжди більше, ніж знає.
А Іван мовчав навіть перед мамою. Вони стали геть старенькі, легенькі, мов пір'їнка, тільки голос лишився той самий, ще з Іванових дитячих літ, який знаходив його в травах і лозах і кликав ласкаво, болісно й безнадійно: «І-іва!..»
Мама розказували, яке лихо було тут під фашистом, а тоді прийшли наші, і наче розвиднилося і зійшло сонце, і вже зиму зимували на волі, а як прийшла весна, то треба ж було сіяти, а воно все неоране, в бур'янах, і ні машини ж, ні худобини, ні путящого чоловіка на все село, то вже тоді вони, вдови, повпрягалися в плуги, а де й лопатами скопали, а таки ж посіяли, і оце...
І ставила перед Іваном на стіл хлібину з нового урожаю горьованого, а Іван злякано відсовувався, бурмотів: «Ну, мамо! Ну, не кажіть мені отого всього, а то я й не знаю, що з собою зроблю! Як ото можна — в плуга! Хіба ж ви худоба? Як же це так?»
Він готовий був навіть заплакати, але мама не дали йому цього зробити, стали вспокоювати, бо й що там оті плуги і та оранка, як подумати, що випало йому і їхньому батькові. Батько й не вернувся, пропав безвісти, може, йому й легше, а він же, синочок, перейшов усі фронти, перейшов і пройшов, ото ж страх і горе, ото ж муки які...
І тоді Іван з дурного розуму — чи то щоб похвалитися перед мамою, чи заспокоїти її? — взяв і розляпав усе про Старшого, і про його секретну службу, і про машини, на яких їздив, надто ж про останню, що звалася так, ніби людей лякати: «Хорх».
Мама не то що не повірили, а мовби не дочули чи не хотіли чути: «То ти, мабуть, про когось таке розказуєш, а не про себе. Та й про когось — хіба ж можна людську душу хоч одну занапастити? Який же то гріх непростимий! У пеклі ж горітимеш! У пеклі...»
Іван уже пошкодував, що не втримав рота на клямці, щось промурмотів — чи то хотів виправдатися, чи звернути на когось, але мама вже не слухали, відсунулися од нього боязко, мовчки пішли до хатини, лягли там на вузенькому тапчанчику, відвернулися до стіни — і вже більше не встали.
Ні їсти, ні пити, ні до кого не обізвалися, заплющили очі, затулили вуха — ніякими громами, ніякими гарматами не проб'єшся, не вблагаєш вислухати, зрозуміти, простити.
«Мамо, — кричав Іван, — ну, що ви ото надумали! Причім тут пекло? Ну, мамо, ну їй же богу! Ну, хочете, я отут головою об стіну битимуся? Хоч і до крові! Хочете — я що хочете для вас зроблю. Ну, мамо!..»
Ні мови, ні хуху, ні духу до сина. Може, не було вже в неї сина і нічого не було на цім світі.
Іван метнувся до голови колгоспу, до району, привіз лікаря, привіз уже й не одного, кликав сусідів, родичів близьких і далеких — нічого не помагало. Може б, помогло, якби знали причину маминої страшної немочі, але причину Іван одкрити не міг ні за які гроші.
Так мама і вмерли, не озвавшись до Івана хоч словом, і все вмерло йому тут, навіть оте із зелених трав і лоз і золотого роздолля «І-іва!», бо то вже не мама кликали і не його, Івана, а когось зовсім іншого, він і сам не знав, кого й коли.
В розпачі він бив себе кулацюрами по голові — аж гуділо. Дурна голова! Ой, дурна! Ну хто сіпав за язик? Треба було сказати мамі, що він снайпер, ворошиловський стрілець, — і все тобі точно! Ще й пишалися б ним. На зборах — у президію, до піонерів запрошували б. Розказувати про бойові подвиги... Про... Ага, а що ж він розказував би піонерам? Не зосталося йому тут місця, як умерли мама.
Іван зібрав своє манаття і метнувся до міста.
Найняв куток у вдови з двома дітьми, влаштувався водієм до якогось невеличкого начальничка. Взяли одразу, бо анкета ж! Машина до анкети не дуже підходила: трофейний «оппельок» мишачого кольору, начальничок, судячи з машини, теж був дрібного калібру, але Іван за звичкою (а може, для власного душевного вспокоєння) вже за день чи два став звати його «Старшой», чим здивував і навіть налякав начальника.
— Я всю війну під броньою, — пояснив той, ніби виправдовувався, — то ж ні старшим лейтенантом, ні сержантом не був.
— Однаково ви для мене Старшой, — заявив Іван. — У мене всю війну був начальником Старшой. Такий чоловік, що якби я вам розказав... Та я ще розкажу, як розкачаюся трохи...
Розкачатися він не встиг. Чи то про нього десь довідалися, чи пронюхали, чи так злякалися — не минуло й місяця, як його покликали до кадрів і повідомили, що переводять на нове місце. Висувають. Бери вище!
Машина вже була краща, більша, хоч і не лімузин, а кабріолет із брезентовим верхом, і начальник теж поважніший — вищий, товщий, сердитіший. Це вже справжній Старшой.
Біля цього Іван протримався довше: мало не цілий рік. А тоді знову його «висунули» і дали блискучу характеристику, а про Іванову анкету то й не кажи — там кожна графа так і дзвенить і навіть про родичів на окупованій території — нітелень, бо були й нема, то нічого й писати.
Машина тепер була — куди твоє діло, відповідно й Старшой, а після того ще й ще машини і нові та нові Старші, так що ні Іван не встигав звикати до них, ні вони до Івана — тільки знай підпихали його, і він ріс, як на опарі.
Та й як не рости, коли довкола таке діялося! То притиснули письменників, щоб не дуже розмахували Своїми перами; то поколошкали отих учених, що забули про корів і взялися за якихось мушок, сподіваючись, що народний академік Трохим Денисович Лисенко спатиме на посту і не помітить ворожих підступів; то вчасно викрили мерзенних космополітів, які хотіли продати наше радянське первородство за сочевичну юшку; то вирвали гадючі жала в лікарів - професорів, що бризкали отрутою вже й на товариша Сталіна; то сам товариш Сталін вкоротив язика так званим ученим, які щось там мудрячили з самою мовою нашою, може, хотіли зробити нас зовсім німими перед лицем світового імперіалізму. Це щоб він, Іван, та німий! Та Боже ж мій! Він аж репається від слів, таких круглих та великих, як його кулаки, а вони хотіли позапихати ті слова назад?