„Ну, все! Це вже востаннє,“ — думала Маріка, стоячи перед дзеркалом у фамільній бібліотеці батькового замку і струшуючи зі свого одягу дрібні порошинки пилу.
Так само вона думала й чотири дні тому. Робота над порталом в Алісиній спальні наближалася до завершення, і Маріка була певна, що для наступної зустрічі зі Стеном їй уже не доведеться йти в старе крило замку, потай від сторонніх очей пробиратися в бібліотеку і спускатися крутими кам’яними сходами до підземної комірчини, де був портал Конора МакКоя. Але обставини склалися так, що Маріка мусила зустрітися з братом раніше, ніж вони домовлялися, а новий портал ще не було налагоджено.
Стен поспіхом залишав Цервениград, вільне торгівельне місто, розташоване на перетині Галосагу, Влохії та Південного Немету, де він провів півтора місяці, збираючи під свої прапори противників князя Чеслава Вишиградського, що самовільно проголосив себе імператором Західного Краю. За цей час до його власної армії долучилися вісім князів зі своїми військами, а також понад два десятки добровольчих полків з тих князівств, чиї правителі на словах підтримували єдність Імперії, але не квапилися довести це справами.
Князі, що зібрались у Цервениграді, беззастережно визнавали Стена своїм ватажком. Кожен з них, не маючи достатньо авторитету, щоб особисто претендувати на імператорську корону, розраховував отримати чималий зиск від Стенового сходження на престол. Ті ж князі, що вважалися найімовірнішими претендентами на корону, зараз сиділи по своїх столицях і нервово кусали лікті від досади, що не вони очолили боротьбу проти Чеслава. Захопившись планами створення власних королівств, вони згаяли слушну нагоду, а коли похопилися, то всією ініціативою вже заволодів Стен. Намагатися перехопити в нього лідерство інші князі-претенденти не ризикнули, а просто приєднатися до нього не захотіли. Тепер їм залишалося тільки чекати й пильно стежити за розвитком подій.
Тим часом як Стен збирав у Цервениграді сили, Чеслав у Златоварі нервував і всіма правдами та неправдами намагався схилити на свій бік тих князів, що оголосили про свій нейтралітет. Та врешті пасивне протистояння закінчилося, і об’єднана армія на чолі з князем Стеніславом Мишковицьким вирушила в похід.
Власне, відбуття готувалося вже давно, але в зв’язку з останніми подіями його довелося прискорити. Як стало відомо, Чеслав удався до вельми ризикованого кроку і спорядив половину вірного йому війська на перехоплення зведеної армії південців, яка під проводом князя Далмаційського прямувала на північний захід, щоб в околицях Данузвара приєднатися до основних сил противників узурпатора. У відповідності з цим планом, Стен та його союзники мали покинути Цервениград лише за тиждень, проте з огляду на нові обставини вони мусили вирушити негайно, щоб вчасно прийти на допомогу південцям. Саме на факторі часу ґрунтувався хитрий розрахунок князя Чеслава — але, на свою біду, він уявлення не мав, що у Стеновому розпорядженні є швидший і надійніший спосіб зв’язку, ніж гінці чи поштові голуби…
Маріка провела з братом майже півтори години, вони прагнули якнайповніше насолодитися товариством одне одного, бо відтепер уже не зможуть бачитися та часто, як досі. У Цервениграді Стен мешкав у будинку місцевого купця Арпада Савича, члена Ради Дванадцяти, і портал завжди був до його послуг. А під час походу доведеться вдовольнятися рідкими та короткими зустрічами в тих випадках, коли військо зупиниться на привал у місті або селищі, де мешкає бодай один Конор — та й то не кожен, а лише той, кому можна довіряти.
І тим важливіше, твердила собі Маріка, чимшвидше завершити налагодження порталу, щоб Стен не гаяв дорогоцінні хвилини в очікуванні, поки вона дійде до бібліотеки, а потім ще спуститься в підземелля — і це не рахуючи часу, потрібного їй для того, щоб спершу навідатися в Мишковар і перевдягтися в нормальне тамтешнє вбрання. А коли запрацює новий портал, вони вже зможуть зустрічатися в Алісиній кімнаті. Власне, Маріка ще від самого початку пропонувала братові самому приходити в Норвік. Стен знав про дивну різницю в плині часу між двома світами і погоджувався, що так вони зможуть довше бути разом, але постійно знаходив якийсь привід, щоб не змінювати місце зустрічі. І Маріка розуміла чому — вона сама мала необережність проговоритися братові, що майже всі побачення їхньої матері з сером Генрі відбувалися в цій бібліотеці, а Стен аж ніяк не палав бажанням опинитися в кімнаті, де роками коїлася така болюча для нього подружня зрада…
На цю думку Маріка сумно всміхнулася, машинально поправила зачіску і, діставши з кишені ключа, рушила до виходу. Біля дверей вона зупинилась і, перш ніж відчинити їх, уважно прислухалася. Іноді Маріка забувала це робити, і в таких випадках обов’язково з кимось зустрічалася. А коли перевіряла, то зазвичай коридор був порожній.
Утім, цього разу обережність виявилася не зайвою. Зовні хтось був. І цей „хтось“ стояв попід стіною коридору, прямо навпроти дверей бібліотеки. Маріка вирішила трохи зачекати, але „хтось“ нікуди не йшов, навіть не рухався з місця.
Так минуло хвилин п’ять. Ситуація не змінювалася і це насторожувало. З якого побиту „хтось“ так уперто стирчить біля замкнених дверей, ще й у холодному, неопалюваному коридорі? Чого він чекає? Чи, може, кого? Невже її?…
Маріка підійшла до масивного письмового столу XIX сторіччя і підняла зі старомодного телефонного апарату слухавку. Гудка не було — як на лихо, внутрішній зв’язок знову вийшов з ладу. Кілька разів натиснувши й відпустивши важіль, Маріка розчаровано повернула слухавку на місце. Поганивши себе за те, що не прихопила з собою мобільного телефону, вона зосередилась і спробувала подумки викликати Алісу.
Маріка, мабуть, дуже здивувалася б, якби отримала відповідь. Звідси до житлового крила було далеченько, а кузина ще кепсько володіла мистецтвом обміну думками, яке тут (поняття „тут“ і „там“ для Маріки щоразу мінялися місцями при переході з одного світу в інший) називали телепатією, і могла почути надіслану їй думку лише на відстані не більше десяти метрів.
„Що ж, нічого не вдієш,“ — вирішила Маріка. Вона повернулася до дверей, відчинила їх — і відразу зрозуміла, що гість у коридорі справді чекав на неї.
Це був високий ставний хлопець років двадцяти п’яти, світлий шатен з синіми очима. Одягнений він був просто, без претензій, але зі смаком. Щоправда, простота його вбрання була оманливою — один лише „скромний“ костюм коштував близько тисячі фунтів, а непримітний годинник на його лівому зап’ястку був золотим „Ролексом“.
Побачивши Маріку, хлопець тепло всміхнувся і сказав:
— Вітаю, Маріко. Я вже зачекався тебе.
Кейт Волш був одним з небагатьох її тутешніх знайомих, хто правильно вимовляв її ім’я. Маріці це подобалося. А втім, їй подобалося в ньому не лише це.
— Привіт, Кейте, — відповіла вона, зачиняючи за собою двері. — Давно приїхав?
— Десь годину тому. Шукав тебе, але ніхто, включно з Алісою, не знав, де ти. Лише Браєн припустив, що ти, можливо, знову замкнулась у бібліотеці. От я й вирішив зачекати тут.
— То це ти стукав? — навмання запитала Маріка.
— А ти чула?
— Так, — збрехала вона. — Але не знала, що це ти. Думала, хтось із обслуги чи екскурсантів, і не хотіла відволікатися.
— Я називав себе.
— Даруй, я не розібрала. Двері дуже щільні. — Маріка відчула, що останній арґумент прозвучав не дуже переконливо, і поквапилася змінити тему. — А з якої нагоди ти так вирядився?
Завдяки своєму аристократичному вихованню і вродженому тонкому смаку, вона швидко розібралася в усіх нюансах тутешньої моди і непомильно відрізняла вишукано-скромний одяг від просто скромного.
По всьому було видно, що Кейт чекав на це запитання. Його усмішка стала аж надто приязною, і Маріка відразу збагнула, що Кейтова відповідь їй геть не сподобається. Так воно й сталося.
— Мої батьки запрошують тебе до нас на вечерю. Сьогодні. Вони хочуть познайомитися з тобою.
Маріка тихо зітхнула. Кейт уже не вперше намагався заманити її до себе додому. Останнім часом це стало в них на зразок ритуалу: щоразу вона відмовляла йому, а натомість погоджувалася піти з ним до ресторану, в оперу чи в театр. Проте зараз усе було серйозніше — запрошення виходило не від Кейта, а від його батьків, які з цієї нагоди напевно перепланували свій день. Відмовляти їм було дуже незручно — і Кейт, без сумніву, розумів це.
— Навіщо ти вплутав своїх батьків? — докірливо мовила Маріка. — Здається, ми давно все вирішили. Між нами лише дружба — і більше нічого.
— Ми нічого не вирішували, — м’яко, але з упертими нотками в голосі заперечив він. — Це ти так вирішила.
— А ти погодився зі мною.
— Я просто підкорився твоєму рішенню, — сказав Кейт і взяв її за руку. Від його ніжного доторку Маріка мало не затремтіла. — Та це була лише тимчасова поступка. Я не збираюсь задовольнятися нашими теперішніми стосунками.
„Не зміг узяти штурмом, виріши брати осадою,“ — скрушно подумала Маріка. Віднедавна вона почала боятися, що довго не протримається.
— І тому ти покликав на допомогу батьків?
— Аж ніяк. Це цілком їхня ініціатива. — Кейт знову всміхнувся. — І їх можна зрозуміти. Вони обоє, а особливо мама, дуже хочуть побачити дівчину, яка зводить мене з розуму.
— Ти сам зводиш себе з розуму, — гостро сказала Маріка. — Не перекладай з хворої голови на здорову.
Вона познайомилася з Кейтом близько року тому, під час його чи то третіх, чи то четвертих відвідин Норвіка. Він був старшим братом Джейн, Алісиної подруги (можливо, вже колишньої подруги, бо три місяці тому вони остаточно розсварились і відтоді більше не спілкувалися). За фахом Кейт був істориком, готувася до здобуття ступеня доктора філософії і спеціалізувався на Шотландії часів Реформації. Тому Джейн познайомила його з сером Генрі МакАлістером, у чиєму родинному архіві зберігались унікальні документи тієї доби. Проте після знайомства з Марікою, Кейтів інтерес до Норвіка перестав носити суто академічний характер. Він часто приїздив сюди, сподіваючись знову побачити її, і хоч це йому вдавалося вкрай рідко, Кейт не мав наміру відступати. Він швидко здобув прихильність сера Генрі, налагодив дружні стосунки з Алісою і став бажаним гостем у домі МакАлістерів. А чотири тутешні місяці тому, коли Маріка з братової згоди оселилася в Норвіку, його наполегливість зрештою було винагороджено.
Тепер Маріка ніяк не могла уникнути зустрічей з Кейтом. Та й, чесно кажучи, не хотіла їх уникати. Їй подобалось його товариство, з ним було приємно спілкуватися, вона почувала задоволення навіть від самої Кейтової присутності, і що далі, то дужче її вабило до нього. Останнім часом Маріка почала розуміти, що колишні братові підозри, попри її щиру впевненість у їхній безпідставності, так були справедливими. Вона відмовлялася виходити за Флавіана не лише через свої стосунки з Алісою; на те були й вагоміші причини. Мало не з першої їх зустрічі Кейт припав їй до душі, і поступово Маріка, сама про це не здогадуючись, закохалася в нього…
Кейт відпустив Марічину руку й підійшов до дверей бібліотеки, які вона ще не встигла замкнути.
— Коридор не найкраще місце для таких розмов, — сказав він, відчиняючи двері. — А я ще й змерз, поки чекав тебе. Поговорімо тут, згода?
Після секундних вагань Маріка ствердно кивнула. Вона миттю збагнула, що Кейт припустився тактичної помилки, вирішивши продовжити розмову віч-на-віч. І взагалі, йому варто було передати запрошення від батьків у присутності Аліси — вона підтримала б його не лише з ввічливості, а ще й тому, що почувала до нього симпатію. Тоді Маріці було б ще важче відмовитися.
Ввійшовши разом з нею до бібліотеки, Кейт підступив до письмового стола, взяв з телефону слухавку, розвернув її й поклав на важіль так, як він й мусила лежати. Він зробив це без роздумів, майже автоматично, як людина, що звикла до порядку і не любить, коли щось знаходиться не на своєму місці.
Маріка раптом відчула занепокоєння. Лише зараз їй спало на думку, що з дозволу сера Генрі Кейт часто бував у бібліотеці, вивчаючи старовинні книжки та рукописи, і цілком міг зняти зліпок з ключа, а потім виготовити дублікат. Тоді цілком можливо, що він, не докликавшись її, сам відімкнув двері й виявив, що всередині нікого немає… Хоча, в такому разі, навіщо йому було й далі чекати біля порожньої бібліотеки?…
— Я не розумію тебе, Маріко, — першим заговорив Кейт, запитливо дивлячись на неї. — Що такого неприйнятного ти знайшла в цьому запрошенні?
— А хіба не ясно? Ти ж чудово знаєш, як приймуть мене твої батьки. Вони поставляться до мене не як до твого друга, а як до твоєї дівчини. Я не хочу потрапити в таке незручне становище.
— Про це не турбуйся. Ніякої незручності не буде. Коли я розповідав батькам про тебе, про наші стосунки, то нічого не перебільшував і не видавав бажане за дійсне. Вони знають, що я кохаю тебе. Але знають і про те, що для тебе я просто друг.
Кейт сказав це прямо, відверто, без викрутасів. Він уже не вперше говорив їй про своє кохання, і щоразу Маріка відчувала якусь солодку муку, коли чула від нього це слово. Вона відвернулася й закусила губу, щоб стримати мимовільний стогін.
Кейт підійшов до неї зі спини й несміливо доторкнувся до її плеча.
— Маріко, люба, скажи: чим я тебе не влаштовую? Чого мені бракує?
„Трохи рішучості,“ — мало не у відчаї подумала вона. — „Якщо зараз ти обнімеш мене, я не зможу… не захочу опиратися…“
Ще кілька секунд Маріка стояла непорушно, побоюючись (і водночас сподіваючись), що він таки спробує обійняти її. Потім скинула Кейтову руку зі свого плеча й повернулася до нього.
— Ну, годі вже! Досить цих балачок, — з усією можливою твердістю мовила вона. — На жаль, я не можу прийняти запрошення твоїх батьків. Перепроси їх за мене і… І все! Більше я не хочу про це чути.
Він зітхнув і потупив очі.
— Шкода, дуже шкода. Я так хотів, щоб ти зустрілася з ними. Особливо з батьком. Тоді б він зрозумів, що ти найгарніша, наймиліша, найчарівніша, най…
— Припини, Кейте! — майже крикнула Маріка. — Годі, я сказала!
Кейт підвів очі, пильно поглянув на неї, відтак неквапом пройшов у дальній кінець бібліотеки. Зупинившись перед дзеркалом, він зо хвилю мовчки дивився в нього, потім повернувся до Маріки і раптом запитав:
— До речі, ти знаєш, що це дзеркало насправді є потайними дверима?
Від несподіванки Марічине серце закалатало, а погляд розгублено забігав по кімнаті.
— Ну… я… Так, знаю. А що?
— З цим пов’язана одна дуже цікава й загадкова історія. — Кейт відкинув поли свого піджака, сунув руки в кишені штанів і підійшов до вікна. — Це сталося порівняно недавно, якихось тридцять вісім років тому. Тоді ні з того ні з сього, без будь-яких видимих причин обвалилася ділянка стіни в бібліотеці, і люди, що збіглися на гуркіт, виявили вхід до підземелля, про існування якого доти ніхто не знав. Цей хід закінчувався невеликим приміщенням, де не було нічого гідного уваги, крім викладеного різнобарвними каменями чудернацького візерунку на одній зі стін. Запрошені сером Генрі фахівці так і не змогли встановити призначення цієї схованки та візерунку на стіні… Гм… Власне, вони й не мали досить часу на дослідження. Невдовзі сер Генрі відмовився від їхніх послуг і сам став вивчати родинний артефакт. Та аж так захопився, що часом тут ночував і навіть переніс сюди канапу. — З цими словами Кейт спрямував погляд на ту саму канапу, де три десятиріччя тому за тутешнім часом була зачата Маріку. — А втім, навіщо я тобі розповідаю? Ти ж бо й сама все знаєш.
Приголомшена Маріка дивилася на Кейта широко розплющеними очима. Вона збагнула, що не дихає лише тоді, коли їй запаморочилось у голові. Судомно видихнувши, вона жадібно вдихнула свіже повітря й закашлялася.
— Що… На що ти натякаєш?
Кейт підійшов до канапи й присів на неї. Тільки зараз Маріка помітила, що він лише прикидається спокійним та незворушним, а насправді добряче наляканий. Так само, як і вона…
— Благаю тебе, Маріко, будь обережна, — сказав Кейт, і в голосі його дійсно вчувалося благання. — Твоя легенда білими нитками шита. У Нові-Саді немає вулиці, де буцімто мешкають твої дідусь із бабусею, а в консульському відділі посольства Сербії нічого не чули ні про яку Маріку Мишкович. Місцевій поліції про це відомо, але там воліють заплющувати очі на твій нелеґальний статус, бо тобі протегує сер Генрі — вельми шанований член суспільства. Тому, якщо ти не надто світитимешся, проблем з владою в тебе не виникне. Однак є й інші люди… — Кейт замовк, не скінчивши своєї думки.
— Що за люди? — схвильовано спитала Маріка, її голос зрадливо тремтів.
Кейт мовчав довго, і вона вже вирішила, що він не відповість.
Проте Кейт відповів. Він заговорив тихо, майже пошепки, ніби боявся, що їх можуть підслухати:
— Ці люди хочуть знати, звідки ти така взялася. Це дуже допитливі люди. І дуже впливові. Вони ще не знають, де твоя батьківщина, але скоро можуть з’ясувати. Це не пуста погроза — це констатація факту.
Після деяких вагань Маріка сіла поруч із Кейтом. Вона вчинила так через те, що ноги тримали її не дуже впевнено, а в усьому тілі відчувалася слабкість. Їй було страшно. І зовсім не тому, що її історія з вигаданими родичами в сербському Нові-Саді виявилася такою вразливою. Маріка розуміла, що рано чи пізно чиновники імміґраційної служби зацікавляться нею, і їх не задовольнить та нехитра казочка, яку сер Генрі згодував своїм знайомим, включно з начальником місцевої поліції. Але представників закону вона не боялася: зрештою, замість старої казочки завжди можна вигадати нову. Та й що, власне, їй можуть зробити? Аж нічого! У крайньому разі доведеться поморочитися з отримання дозволу на проживання, а тим часом сер Генрі офіційно вдочерить її. До речі, він уже захопився цією ідеєю.
А от досить прозорий натяк Кейта на події тридцятирічної давнини не на жарт перелякав Маріку. Надто вже близько він підібрався до правди — до тієї правди, яка навіть у кошмарному сні не приверзеться жодному поліцейському…
І ще згадка про якихось інших людей. Дуже впливових і дуже допитливих — небезпечне поєднання. „Звідки ти така взялася…“ Саме що така. Маріка вловила цей, здавалося б незначний, нюанс у поставленому питанні: не просто „звідки ти“, а „звідки ти така“…
Кейт сидів, опустивши погляд, і уникав дивитися на Маріку.
— Розкажи мені про цих людей, — трохи заспокоївшись, попросила вона. — Хто вони? Що їм від мене треба?
— Я… не можу… — глухо відповів Кейт, і далі дивлячись собі під ноги. — Не можу сказати…
— Чому? Невже не довіряєш мені? — Маріка поклала руку йому на плече і з притиском мовила: — Якщо ти справді кохаєш мене, то мусиш мені довіряти.
Кейт нарешті підвів голову, гостро поглянув на неї й сумовито посміхнувся.
— Ну от! Тепер уже ти заговорила про кохання, — сказав він з гіркотою. — Кілька хвилин тому ти й чути про це не хотіла, а коли припекло… Що ж це виходить — мені дозволено кохати тебе тільки тоді, коли це тобі вигідно?
— Я зовсім не це мала на увазі, Кейте. Я лише хотіла сказати…
— Знаю, що ти хотіла сказати. Глибина і щирість почуттів визначають ступінь довіри до людини. Але в такому разі довіра має бути взаємною… як, власне, й почуття. Не будемо чіпати кохання, візьмемо нашу дружбу — сподіваюсь, принаймні вона взаємна. Отже, ти маєш довіряти мені так само, як і я тобі. Ти вимагаєш від мене цілковитої довіри, а раз так, то… — Кейт на мить замовк, збираючись на рішучості. — Покажи, наскільки ти сама довіряєш мені. Для початку, чи можеш сказати чисту правду про себе: хто ти і звідки?
Кейтова логіка була бездоганна. Маріка навіть розгубилася. І від розгубленості бовкнула перше, що спало їй на думку:
— А чому це я маю починати? Почни ти. Зрештою, ти ж чоловік.
Кейт зміряв її довгим поглядом.
— По-перше, — повільно мовив він, — я вже почав. Тепер твоя черга. А по-друге, ти знаєш, хто я і звідки, де живу, де народився, де навчався, хто мої батьки… Ну то що?
Маріка мовчала. Вона й далі не могла знайти найменшої вади в Кейтових арґументах. Звісно, можна було б заперечити, що він знає (або ж здогадується) про такі речі, про які звичайна людина знати ніяк не може. Але Кейт уже ясно дав їй зрозуміти, що він не зовсім звичайна людина.
Так і не дочекавшись відповіді, Кейт підвівся з канапи і знову підійшов до дзеркала. Пальцями правої руки він у потрібному місці доторкнувся до зовнішнього боку рами, почулося тихе клацання потайного замка, і дзеркало відхилилося.
Затамувавши подих, Маріка стежила за Кейтовими діями. А він, навіть не озирнувшись, дістав із кишені маленький ліхтарик, увімкнув його і ввійшов досередини. Незабаром почулися його обережні кроки по сходах, потім — скрипіння дверей на старих, погано змащених завісах.
Маріці дуже хотілося знати, що він замислив. Її так і поривало піти слідом за ним, проте вона стрималася. Маріка розуміла, що саме на це Кейт розраховує, і не збиралася підігравати йому. Вона твердо вирішила, що не рушить з місця і спокійно чекатиме на його повернення.
Спокійно чекати їй не вдалося, вона вся була на нервах і ледве змогла всидіти протягом тих двох чи трьох хвилин, поки Кейт знаходився в підземеллі. Та врешті він повернувся, зачинив за собою дзеркальні двері, старанно обтрусив від пилу свій дорогий костюм і лише тоді заговорив до Маріки:
— Мабуть, мені краще піти. Шкода, що наша розмова не склалася. Ти не дуже сердишся на мене?
— Ні, — трохи подумавши, відповіла Маріка. — Я не серджуся, просто… просто я ошелешена.
— Розумію, — сказав Кейт. — Тобі потрібен час на роздуми. День, два, три — скільки знадобиться. До речі, запрошення моїх батьків залишається в силі. Так само, як і моє запрошення до відвертості.
Кейт рушив до виходу. Маріка не стала його зупиняти, лише проводжала розгубленим і стривоженим поглядом.
Біля самих дверей Кейт затримався.
— І ще раз прошу тебе, Маріко, — промовив він, — будь обережна. У цьому світі не можна довіряти стороннім людям… — А після короткої паузи додав: — Мені можна. Я не сторонній.
Миль за десять від замку Кейт стишив ходу свого „яґуара“, підшукав зручне для зупинки місце, з’їхав на узбіччя і заглушив двигун. Переконавшись, що ні попереду, ні позаду на дорозі немає інших машин, він видобув з правої кишені якийсь прямокутний предмет, за розмірами трохи більший від сигаретної пачки. Цей предмет називався детектором. Він мав крихітний дисплей, який наразі висвітлював число „16“.
„16 — 12 = 4“ — машинально підрахував Кейт, зняв кришку на торці детектора й видобув зі спеціального гнізда прозорий, як сльоза, кристал з ретельно відшліфованими гранями.
Кристал був величенький, і якби це був алмаз, він би коштував чималих грошей. Проте він не був алмазом, і з погляду ювеліра, його вартість визначалася винятково якістю огранки, а сам по собі матеріал не становив жодної цінності. Для Кейта ж цінність цього кристалу полягала в тій інформації, що в ньому містилася.
Кейт сунув руку у внутрішню кишеню піджака й дістав свій золотий портсигар, у якому, окрім сигарет, лежали загорнені в різнокольорову фольгу п’ять таких самих кристалів. На відміну від кристалу з детектора, записана в них інформація була навмисно зіпсована.
Кейт вибрав кристал у фользі червоного кольору (що відповідало числу „4“) і вставив його в гніздо детектора, а незіпсований поклав до портсигара. Потім відкинувся на спинку крісла й важко зітхнув.
„От боягуз!“ — вилаяв себе він. — „Якщо вже почав говорити, то довів би все до кінця. Ба ні — ганебно втік, звинувативши Маріку в нещирості. А з чого б їй довіряти мені?…“
Кейт дуже сподівався, що Маріка слідом за ним спуститься до підземної комірчини й побачить, як він, витягши зі стіни біля порталу камінь, дістає зі схованки детектор. Тоді вона, поза будь-яким сумнівом, виказала б куди більше наполегливості й напевно витягла б із нього все, що він так боявся розповісти і що безпосередньо стосувалося її самої та решти її родичів — нащадків Конора МакКоя. Кейт уже давно прагнув цієї розмови, але довго не насмілювався бодай натяком дати їй зрозуміти про свою обізнаність. Сьогодні він нарешті зважився. Вірніше, це вийшло в нього мимоволі, імпульсивно. І так само під впливом імпульсу Кейт забрав детектор, замість просто поміняти в ньому кристал. Тепер він не мав вибору: найближчими днями йому доведеться повернутися в Норвік з новим детектором, а Маріка, безперечно, чекатиме його, щоб продовжити їхню розмову…
„Якщо батько дізнається,“ — думав Кейт, повертаючи ключа в замку запалювання, — „він мене приб’є… Гмм… А якщо це стане відомо й іншим, мене просто вб’ють. “
Наближалась десята вечора, а портал досі не було налагоджено. Зробити залишалося майже нічого, проте Маріка ніяк не могла зосередитися, раз по раз припускалася помилок і мусила починати все спочатку. Кожна нова невдача викликала в неї черговий спалах роздратування, а що дужче вона нервувала, то частіше помилялася. До всього іншого, Маріка знай зганяла свою злість на Алісі, яка в міру своїх скромних можливостей допомагала їй у роботі.
Врешті-решт, доведена до краю незаслуженими докорами, Аліса не витримала.
— Все, годі! — рішуче оголосила вона. — Ти вже дістала мене своїми наріканнями.
Маріка миттю вгамувалась і з винним виглядом повернулася до кузини.
— Вибач, Алісо, я ж ненавмисно. Не сприймай це так. Потерпи ще півгодини — лишилося ж зовсім трохи.
Аліса пирхнула:
— Ой, любонько, не мороч мені голову! Роботи, може, й мало, але з такими темпами ти промарудишся до самого ранку. Робиш одне, а думаєш геть про інше. В результаті в тебе нічого не виходить, ти лише мучиш і себе, і мене. Хіба так можна? Кинь цей бісів портал, візьмешся до нього завтра вранці… або ввечері — коли з’явиться настрій. Один день нічого не змінить. Твій брат уже поїхав з Цервениграда, і ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра до найближчого порталу не дістанеться.
Маріка чудово розуміла, що Аліса має рацію. Хоча з налагодженням порталу не варто було зволікати, зайве квапитися також не було сенсу. Чотири години тому Стен, залишаючи з військом Цервениград, надіслав їй останнє вітання, і найближчими днями вони не матимуть можливості ні побачитися, ні просто перемовитися бодай кількома словами. Конори могли обмінюватися думками лише тоді, коли перебували на відстані щонайбільше двох-трьох миль один від одного або від налаштованих на них порталів. А створити робочий переносний портал поки ще нікому не вдавалося…
Маріка невпевнено відступила на кілька кроків від свого наналагодженого порталу.
— От цього я ніяк не збагну, — повільно промовила вона, відгукуючись на власні думки. — Хоч убий, не збагну.
— Про що ти? — запитала Аліса.
— Та про переносні портали, — відповіла Маріка. — Начебто всі портали рухаються: разом з Землею — довкола її осі й довкола Сонця, разом з Сонцем — довкола центру Галактики, разом з Галактикою — чортзна як і куди. Та ще й весь Всесвіт розширюється… І взагалі, рух та спокій відносні. А проте, переносні портали не працюють.
Аліса всміхнулася, зрадівши, що Маріка трохи відволіклась від своїх власних проблем.
— Стара пісенька, — сказала вона. — Втім, зараз тобі краще зайнятися теорією, ніж практикою.
Маріка недбало стенула плечима.
— Та яка вже тут теорія! Я не маю навіть поганенької гіпотези — самі лише питання без відповідей. Для решти Конорів все ясно і зрозуміло: спокій — поняття абсолютне, Земля — нерухома, і портал, щоб він міг працювати, мусить бути зафіксованим у просторі. Тобто, вони бачать закономірність, хай і без пояснення. А я не бачу жодної закономірності — і це мене бісить. Виходить, що чим більше я дізнаюся про світобудову, то менше розумію, як усе влаштовано.
— Це цілком природно, — зауважила Аліса. — Що більше знань має людина, то ширше їй відкриваються горизонти непізнаного. На лекції з філософії наш викладач навіть малював на дошці наочну схему: мале коло — мала границя, велике коло — велика границя. І цитував слова Сократа… чи Декарта… ну, одного з давніх греків: „Я знаю, що нічого не знаю“.
— Декарт не був давнім греком, — уточнила Маріка. — Він був французом і жив у сімнадцятому сторіччі. Я читала про нього.
— Невелика різниця, — відмахнулась Аліса. — Всіх греків та французів не запам’ятаєш. Тим більше, що я філолог, а не філософ.
З цими словами вона підійшла до стінної шафи, всередині якої було споруджено портал, і рішуче захряснула дверцята. Маріка збиралась була запротестувати, але потім передумала. В її теперішньому стані й справді не варто займатися серйозними справами, що вимагали цілковитої зосередженості. Портал може зачекати й до завтра.
— Таки добре, що ми вирішили замаскувати його, — сказала вона.
— І то правда, — згідно кивнула Аліса і раптом лукаво всміхнулася. — А то уяви собі картину: ми з тобою мило розважаємося в ліжку — і тут з порталу вистрибує твій брат. Та поки він відчинить шафу, ми матимемо час бодай накритися ковдрою.
Маріка зашарілася.
— Ні, йдеться про інше.
— Знаю, що про інше. Просто я випустила з уваги, що зараз у тебе негаразд з почуттям гумору. — Аліса відійшла від шафи і влаштувалася в кріслі. — В усій цій історії мене втішає одне: я недаремно пожертвувала шафою. Дядько дуже помилявся, коли казав, що в наш час з порталом можна не критися.
— Помилявся… Авжеж помилявся, — замислено промовила Маріка й зітхнула. — Швидше б він повернувся.
Позавчора ввечері сер Генрі поїхав на півтора тижні до Лондона. Останні аналізи засвідчили повне зникнення пухлини з усіма метастазами, і місцеві лікарі, приголомшені дивовижним одужанням пацієнта, якого вважали приреченим, відрядили його на ґрунтовне обстеження до одного з лондонських світил онкології. Певна річ, сер Генрі міг і не їхати — він цілком покладався на доччину майстерність і не сумнівався, що хворобу переможено. Але, порадившись із Марікою та Алісою, вирішив дослухатися до рекомендацій своїх лікарів. Будь-який інший пацієнт на його місці так би й учинив; тому не варто було привертати до себе зайву увагу, демонструючи своє легковажне ставлення до такої небезпечної хвороби. І сер Генрі поїхав — як виявилося, вельми невчасно…
— Може, варто зателефонувати йому й розповісти про Кейта? — запропонувала Аліса.
Маріка хитнула головою:
— У жодному разі. Телефон можуть прослуховувати.
— Гадаєш? — з сумнівом мовила Аліса. — Невже це так серйозно?
— Це дуже серйозно. Ти просто не бачила Кейтового обличчя, коли він говорив про тих впливових людей. Він був наляканий до смерті. Він боявся — але не мене. Радше він боявся за мене. І за себе також.
Аліса гмикнула.
— Здається, ти захищаєш його. А проте, якщо Кейт не збрехав, і тобою справді цікавляться якісь впливові люди, то сам він… — Вона на хвильку зам’ялася. — Ну, м’яко кажучи, їхній співробітник. А по-простому — шпигун.
— Я теж так думаю, — кивнула Маріка.
— І зовсім не зла на нього?
— Ще й яка зла! Добре, що його не було поблизу, коли я додумалася до цього. Я б йому таке влаштувала! Либонь тому він і поквапився піти — поки я не оговталася… І до речі. Якщо Кейт шпигун, то може, і Джейн працює разом з ним на тих впливових людей?
— Ні, навряд, — швидко відповіла Аліса, з чого Маріка зробила висновок, що вона вже думала про це. — І не просто навряд, а взагалі виключено. Я познайомилася з Джейн ще в Корнуолі, коли уявлення не мала про твоє існування і навіть не думала переїздити до дядька Генрі.
— А тобі не здається дивним, що через три місяці після твого від’їзду з Корнуолу Волшів також потягло на землю предків?
— Волші ірландці, а не шотландці, — заперечила Аліса. — Хоча і в Кейта, і в його батька шотландські імена, насправді їхня родина не має до Шотландії ніякого стосунку.
— Тим більше дивно, — наполягала Маріка. — З чого б це їм було їхати в Шотландію?
— Ну, власне, — помітно збентежилась Аліса, — почасти через мене. Вірніше, через Джейн, яка хотіла бути зі мною. Волші весь час переїздять з місця на місце, така вже натура в Джейниного батька. Коли йому набридло жити у Плімуті й він почав шукати щось нове, Джейн запропонувала йому Единбурґ. А містер Волш погодився. Так от і вийшло.
— Ти мені раніше не говорила.
— Було незручно, — зізналася Аліса. — Коли Джейн тільки приїхала, мені довелося б розповісти, що ми з нею більше ніж просто подруги, а тоді я не була певна, що ти нормально до цього поставишся. Ну, а потім ти почала сприймати її як суперницю і… словом, сама розумієш.
— Розумію, — сказала Маріка. — То ти вважаєш, що переїзд Джейн та її батьків зі мною не пов’язаний?
— Ніяк не пов’язаний. Я переконана, що вони не мають жодного стосунку до Кейтових справ. Раніше він узагалі жив окремо від них, навчався в Оксфорді, і я познайомилася з ним лише тут. От його переїзд справді видається підозрілим. Джейн майже нічого не розповідала про брата, вони змалку не ладнають одне з одним, але я пам’ятаю, як ще у Плімуті вона між іншим обмовилася, що Кейт найбільше захоплюється середньовічною Німеччиною. Аж це минулого року він раптом приїхав до рідних в Единбурґ, і тоді виявилося, що його вже цікавить історія Шотландії. Можливо, ті невідомі люди завербували Кейта саме через нашу з Джейн дружбу, бо він легко міг потрапити в Норвік і стати тут своїм.
— Може, й так, — погодилася Маріка. — Може, його примусили до співпраці. Може, навіть шантажували.
— Ти таки шукаєш йому виправдання, — зауважила Аліса. — Вже готова пробачити його?
— Ще ні, але… Я відчуваю, що він хоче заслужити моє пробачення. Він не бажає мені зла, він… — Маріка замовчала.
— Він кохає тебе, — закінчила за неї Аліса. — Йому доручили стежити за тобою і, цілком можливо, прикинутися закоханим, щоб втертися до тебе в довіру, а він узяв і закохався по-справжньому. Та й ти сама…
— Будь ласка, Алісо, — урвала її Маріка. — Не треба про це. Хоч сьогодні не треба.
— Можна подумати, що раніше ми про це говорили. Останнім часом ти вперто уникаєш будь-яких розмов про ваші з Кейтом стосунки. Невже соромишся своїх почуттів до нього? Чи, може… — Аліса трохи помовчала. — Може, боїшся, що я ревнуватиму? І тому відштовхуєш від себе Кейта?
Маріка нічого не відповіла й мовчки підійшла до крісла, де сиділа кузина. Притримавши поли свого халату, вона опустилася на вкриту м’яким килимом підлогу, притулилась до Алісиних ніг, а голову поклала їй на коліна. Аліса стала спроквола пестити її золотаве волосся.
Як це не дивно, але відколи Маріка зрозуміла, що закохана в Кейта, її почуття до Аліси нітрохи не змінилися. Навіть навпаки — Маріку чимраз дужче вабило до кузини, вона любилася з нею ще з більшим запалом, прагнучи забутися в її обіймах, дати вихід своїй непогамованій пристрасті…
— І все ж таки, — після тривалої мовчанки озвалась Аліса, — я наполягаю на відповіді. Адже це безпосередньо стосується мене. Гаразд, я згодна, що твої почуття до Кейта — твоя особиста справа. Проте я маю знати одну річ: чи часом не через мене ти така холодна з ним, така неприступна?
— Ні, Алісо, — сказала Маріка. — Щодо цього не турбуйся. Я тримаю Кейта на відстані не через тебе. Просто не хочу давати йому марних надій. Між нами все одно нічого бути не може.
— Чому?
— Бо мені не потрібен коханець, а моїм чоловіком Кейт стати не зможе. Він мені не рівня. Нехай він походить із шанованої та заможної родини, але в моєму світі він ніхто. А я — князівна. Моєї руки прагне сам король Ібрії, а чимало достойників Імперії раді були б назвати мене своєю дружиною або невісткою. Моє призначення — бути королевою, в крайньому разі, княгинею.
— Ач яка ти пихата! — промовила Аліса з невеселою усмішкою.
— Пиха тут ні до чого. Просто я стаю реалісткою. Тепер я розумію, що поводилася, як примхлива дитина, ухиляючись від шлюбу з Флавіаном. Коли проблему з імператорською короною буде залагоджено, ми з ним одружимося.
— Ти кохаєш його?
— Ні. Він мені просто подобається. Для шлюбу цього досить. А кохання в моєму житті завжди буде, бо я люблю тебе.
Маріка перехопила Алісину руку і притислася до неї губами. Аліса стиха зітхнула.
— Мені приємно це чути, дорогенька. Але ти не така, як я, і тобі нашого дівчачого кохання замало. Тому ти й закохалася в Кейта… І навіть не думай заперечувати. Ти сама це фактично визнала, коли з жалем сказала, що він не зможе одружитися з тобою. — Аліса нахилилась і ніжно поцілувала Маріку в лоба. — Ти геть заплуталася, люба моя. Твоя гарненька голівка забита безглуздими кастовими забобонами. Ти бережеш свою незайманість для чоловіка, якого не любиш, і відштовхуєш від себе того, в кого закохана. А все через те, що з дитинства тобі торочили про твоє високе призначення. Але ти не лише принцеса — ти ще й жінка. Крім обов’язків, ти маєш і права. Одне з них — кохати й бути коханою. Твоя мати це розуміла, вона була щаслива з твоїм батьком, дарма що їхнє кохання не було освячене шлюбом. От я б на твоєму місці… Ну, маю на увазі, якби мене приваблювали чоловіки і якби я покохала Кейта, а він — мене… Коротше, я б не стала мучитися сумнівами, думати про якесь призначення, а просто насолоджувалася б своїм щастям. Життя надто коротке, щоб марнувати його.
— А ти ще не закохувалась у чоловіків? — запитала Маріка.
— Школяркою закохувалася. Тричі. І всі троє були переконаними ґеями.
Маріка підняла голову й недовірливо подивилася на кузину:
— Справді?
— Уяви собі! І сміх і гріх. Мені ще не було чотирнадцяти, коли я по вуха втюкалася в нашого шкільного викладача англійської літератури, містера Каріґана. На уроках дивилася на нього закоханими очима, при найменшій нагоді намагалася привернути до себе його увагу, була найпершою ученицею з його предмету… а всі однокласники, хто нишком, хто відверто, глузували з мене. Та мені було байдуже — я думала лише про те, щоб здобути прихильність містера Каріґана. А він був зі мною дуже стриманий, навіть холодний; здавалося, його зовсім не зворушувала моя дитяча закоханість. Потім у школі вибухнув гучний скандал: мого улюбленого викладача звинуватили в сексуальних домаганнях до кількох старшокласників. Для мене це була справжня трагедія.
— Викладача ув’язнили?
— Ні. Там мали місце лише домагання, та й учням уже виповнилося по шістнадцять-сімнадцять років. Містер Каріґан не був педофілом, він був просто сорокарічним ґеєм, котрого через кризу середнього віку потягло на молоденьке м’ясце. Все обійшлося адміністративними заходами. Містера Каріґана звільнили, а згодом позбавили права викладати в усіх школах країни. Він поїхав з нашого міста, і я більше нічого про нього не чула. Отак закінчилося моє перше кохання… Через рік я закохалася в хлопця з випускного класу. Цього разу я від самого початку знала, що він ґей, намагалася перевиховати його, але все марно… В результаті я почала зустрічатися з однокласником, до якого не мала глибоких почуттів, який просто подобався мені. Ясна річ, у нас нічого не вийшло. Потім був Майк, з яким я втратила незайманість. Я думала, що кохаю його, і, мабуть, таки справді кохала. Проте секс з ним не приносив мені задоволення — і йому, як виявилося, теж. Я зовсім не здивувалася, коли з’ясувала, що Майк був ґеєм, а зі мною зійшовся у намаганні стати нормальним. За місяць ми розійшлися, для мене це було дуже боляче… А в сімнадцять років я зустріла Сьюзан. Може, пам’ятаєш, я показувала її фотки.
— Авжеж пам’ятаю, — відповіла Маріка. — Твоя перша.
— Так, перша. Сьюзан розкрила мені очі, пояснила причину всіх моїх негараздів, і відтоді моє життя ввійшло в колію. Головне було змиритися з тим, що мені призначено любити дівчат. А чоловіки не для мене.
Маріка підвелася з підлоги, вмостилася в Аліси на колінах і вкрила її обличчя палкими поцілунками.
— Алісо, люба, мені так шкода…
Вона похитала головою:
— Не треба жаліти мене, зі мною все гаразд. Зараз у мене є ти, я кохаю тебе, а на майбутнє намагаюся не загадувати. Хоча вже твердо вирішила, що років у тридцять народжу дитину від розумного й порядного чоловіка. Не хочу залишатися сама. Мене лякає самотність.
— А ти не бійся, — сказала Маріка, зарившись обличчям у її густе чорне волосся. — Ти не будеш самотня, в жодному разі. З тобою завжди буду я.
Ґордон Волш відсунув клавіатуру і, поклавши лікті на стіл, з похмурим виглядом втупився в екран монітора.
Кейт, що сидів за сусіднім столом, дивився на батька з неспокоєм, старанно замаскованим під зацікавлення. Щоразу, приносячи додому зіпсований кристал, він зі страхом очікував викриття, але досі йому вдавалося виходити сухим із води. Ґордон Волш цілком довіряв синові, і попервах Кейт навіть відчував докори сумління, ошукуючи його. Згодом почуття сорому минуло, чому значною мірою посприяли відверті висловлювання батька, який був прибічником найрадикальніших заходів щодо всіх нащадків Конора МакКоя — а отже, й Маріки. Кейт переконався у власній правоті, перестав мучитися сумнівами і ось уже рік вів подвійну гру, зраджуючи ідеали, в які ще недавно свято вірив. Проте він розумів, що нескінченно довго його обман не триватиме, і рано чи пізно терпець Послідовників урветься…
Ґордон Волш видобув з гнізда сканера кристал, пом’яв його між пальцями й пожбурив до шухляди стола.
— Знову те ж саме, — втомлено пробурчав він. — Відкриває портал і йде — але куди? Повертається — але звідки? І ніякої можливості під’єднатися до їхньої мережі… Неподобство! — Він повернувся до сина. — А ти не думаєш, що ця дівчина просто водить нас за носа?
— Як це? — запитав Кейт, хоча чудово зрозумів, що має на увазі батько.
— А так, що вона ще на самому початку виявила детектор і тепер грає з нами в кота-мишки.
Кейт заперечно похитав головою:
— Це виключено. Якби Маріка щось запідозрила, я б відразу помітив. Вона зовсім не вміє прикидатися.
Ґордон Волш скептично посміхнувся:
— Ви, молоді серцеїди, вважаєте себе тонкими психологами. А насправді ж часто-густо виявляється, що геть не розумієтеся на жінках.
— Крім того, — вів далі Кейт, — якби Маріка виявила детектор, то просто знищила б його. Сумніваюся, що вона зуміла розібратися в усіх тонкощах його роботи. Та навіть якби розібралася, то нізащо не стала б іти на такий ризик і вибірково псувати записи. Вона б стирала всю інформацію, ніби її й не було.
— Арґумент переконливий, — погодився Ґордон Волш. — Навіть занадто переконливий. А це викликає підозри. Сам подумай: майже рік ми змарнували на вдосконалення детекторів, сподіваючись з їх допомогою одержати потрібні нам дані, і фактично більше нічого не робили, щоб не сполохати дівчину. А чи стали б ми так довго чекати, якби від самого початку наші детектори зовсім не фіксували інформації? Тим більше, якби вони постійно виходили з ладу.
Кейт не на жарт перелякався. Батько дуже близько підійшов до правди, тільки обрав не того підозрюваного. Адже саме цими міркуваннями керувався Кейт, коли знищував не всю інформацію, а лише ту її частину, що дозволила б Послідовникам потрапити до світу Конорів. Найпершого разу він учинив так без певного плану, робив усе гарячково, похапцем, у намаганні виграти бодай трохи часу. На щастя, фахівці вирішили, що ці пошкодження в записах є наслідком специфічних відмінностей у техніці здійснення нуль-переходу, які детектор просто не зміг „зрозуміти“. Смирнов та його співробітники щомісяця, а то й частіше, конструювали чимраз досконаліші детектори, а Кейт, переконавшись, що його метод спрацьовує, продовжував пошкоджувати кристали. Тепер він підходив до справи ретельно, без поспіху, використовуючи для підміни заздалегідь оброблені ним копії попередніх записів.
Так тривало мало не рік, аж поки в батька виникли перші підозри. А від них — лише один крок до рішучих дій…
Вольовим зусиллям Кейт подолав напад паніки, а щоб його хвилювання виглядало природним, розгублено мовив:
— Невже… Але ж… Та ні, неможливо!
— Чому? — скептично запитав Ґордон Волш. — Знову твоя психологія?
— Це не психологія, а здоровий глузд, — заперечив Кейт. — Якби Маріка щось запідозрила, вона б не поводилася так безтурботно. Погодься: виявивши наш детектор і з’ясувавши його призначення, вона б зрозуміла, що нею цікавляться аж ніяк не репортери і навіть не урядові спецслужби, а люди значно могутніші. Вона б не сиділа цілий рік, склавши руки, а нацькувала б на нас своїх родичів-Конорів. Ми б уже відчули їхню присутність.
— Це так, якщо вони досить сильні та численні, щоб відкрито протистояти нам, — зауважив батько. — А якщо ні?
— Тоді немає чого їх боятися.
Ґордон Волш силувано посміхнувся:
— У твоєму віці я також був самовпевненим юнаком, переконаним у безпомилковості власних суджень. Ех, молодість, молодість… А втім, тут я згоден з тобою — навряд чи дівчина щось підозрює. Проте мене доводить до сказу наша вимушена бездіяльність. А ще дратує невідомість. Десь є світ, у якому розплодилися ментальні мутанти — та не прості, а нащадки роду МакКоїв. Ми можемо лише гадати про їхню чисельність, про те, які здібності вони мають, як багато знають і яку загрозу для нас становлять. Цілісінький рік ми тупцюємо на місці, без найменшого руху вперед. Час нарешті набратися мужності й визнати, що план з детекторами завів нас у глухий кут. Треба міняти нашу тактику.
— Але Смирнов каже…
— Смирнов невиправний оптиміст. А ще він до біса самолюбний і терпіти не може поразок. Я певен, що сам він уже зрозумів даремність своїх зусиль, але вперто продовжує битися головою об стінку. Краще б зосередився на мініатюризації.
Ідея підкинути Маріці детектор, щоб вона пронесла його до свого рідного світу, виникла вже після перших невдач відстежити весь її шлях за допомогою схованого біля порталу пристрою. Однак проблема полягала в тому, що ніяк не вдавалося сконструювати достатньо мініатюрний для цих цілей детектор. Максимум, на що спромоглася група Смирнова, так це упхати його у величеньку запальничку. Через відсутність місця для газу запальничка не працювала, а тому не годилася для подарунка — навіть коли не враховувати тієї обставини, що Маріка не курила. Нещодавно Ґордон Волш запропонував Смирнову вмонтувати детектор у дорогу ексклюзивну модель стільникового телефону, щоб його Кейт подарував Маріці, проте Смирнов висміяв цей задум. І справді: що-що, а мобільник вона брати до свого світу не стане, адже там він не працюватиме. Спроби ж замаскувати детектор під брошку чи медальйон поки були безуспішні.
Окрім того, задачу стеження за Марікою ускладнювала її надзвичайна чутливість. Цю проблему ніяка мініатюризація вирішити не могла. Трохи більше року тому, коли Маріка щойно привернула до себе увагу Послідовників, у кабінеті й у вітальні Генрі МакАлістера було таємно встановлено „жучки“. Протягом кількох днів Кейт, його батько та ще четверо людей прослуховували розмови сера Генрі й Аліси, але при першій же Марічиній появі мало не сталася катастрофа. Після обміну вітаннями з сером Генрі Маріка раптом сказала: „Знаєш, тату, в мене таке відчуття, ніби хтось пошепки повторює мої слова. Так буває, коли слуги підслуховують під дверима чи коли я розмовляю по телефону. Але зараз поблизу нікого немає. І телефонна слухавка на місці. Перевір свій мобільний…“
Ґордон Волш наказав негайно припинити прослуховування — на щастя, „жучки“ мали дистанційне керування, і їх відразу ж вимкнули. Кейт був присутній при цьому і вперше в житті бачив свого батька, всемогутнього Куратора Північної Європи, таким наляканим.
Ясна річ, після цього інциденту ідею тотального стеження за Марікою було відкинуто. „Жучки“ в помешканні сера Генрі так і залишилися, але їх жорстко запрограмували на автоматичне вимкнення при першому ж звукові Марічиного голосу. Відтак Послідовники мусили задовольнятися інформацією, одержаною з розмов Аліси та сера Генрі, добре хоч вони частенько говорили про Маріку. Проте й таке обмежене прослуховування було визнано ризикованим, коли Маріка оселилась у Норвіку, і за кілька днів по тому всі „жучки“ знищили.
— Минулого тижня, — після нетривалої мовчанки знов заговорив Ґордон Волш, — я запропонував Старшому Кураторові взяти в роботу Алісу Монтґомері. Не сумніваюся, що вона вже оволоділа технікою нуль-переходу.
— І яка була відповідь? — з завмиранням серця запитав Кейт.
— Поки ніякої. Старший досі думає. Він вимагає прямих і неспростовних підтверджень мого припущення, а я їх не маю.
— І не можеш мати, — підхопив Кейт. — Я жодного разу не помічав нічого такого, що могло б свідчити про Алісине вміння працювати з порталом. Та й записи явно вказують на те, що всі нуль-переходи здійснювала одна людина.
Упродовж останніх місяців Кейтові довелося підмінити чотири кристали, де було зафіксовано маніпуляції з порталом, зроблені іншим „почерком“. Це могла бути Аліса, а міг хтось іще — скажімо, то й же Стен, брат Маріки. В кожнім разі, Кейт вирішив перестрахуватися. Послідовники боялися чіпати Маріку, але з Алісою вони б не стали розводити церемоній.
— На мою думку, — продовжував Кейт, — Алісу краще не чіпати. Тисяча проти одного, що від неї ми нічого не доб’ємося і лише викажемо себе. А отже, втратимо наш головний козир. Поки вороги не підозрюють про наше існування, ми маємо над ними істотну перевагу.
— Твоя правда, — погодився Ґордон Волш. — Але для того, щоб реалізувати нашу перевагу, треба знайти їхній світ. А якраз із цим у нас великі проблеми.
— Тимчасові проблеми, батьку. Лише тимчасові. Ще трохи — і Маріка мені довіриться. Вона сама розповість усе, що ми хочемо знати.
— Гмм… Боюся, ти видаєш бажане за дійсне. Її відмова від нашого запрошення свідчить про те, що найближчим часом вона не збирається чіплятися тобі на шию.
— Навпаки, — заперечив Кейт. — Якби Маріка бачила в мені лише друга, то без вагань прийняла б ваше з мамою запрошення. А так вона боїться.
— І чого ж?
— Виказати свої справжні почуття до мене. Вона наївно вважає, що я їх не помічаю.
— А може, це ти наївно вважаєш, ніби вона має до тебе почуття?
— Ні, батьку, я цього певен. Ким-ким, а наївним мене назвати не можна. Я добре розбираюся в жінках.
— Що ж, будемо сподіватися, — сказав Ґордон Волш. — Але буває, що й на мудрому чорт катається. Ти звик до легких перемог над поступливими студентками, а тут маєш справу з гордовитою принцесою… Та годі про це. Я підозрюю, що Старший Куратор не дозволить чіпати Алісу Монтґомері, аж поки Смирнов остаточно не розпишеться у власній неспроможності. Тож продовжуй зваблювати свою князівну, а до порталу поки не потикайся. Зачекаємо на обіцяну Смирновим нову модель.
— Добре, — відповів Кейт і підвівся. — Я більше тобі не потрібен?
— А куди зібрався?
— На Патрію. У понеділок на першій парі маю вести семінар, треба ще підготувати деякі матеріали, але не хочу займатися цим завтра. Краще знову навідаюся в Норвік.
Ґордон Волш знизав плечима.
— Воля твоя, Кейте. Проте мені здається, що останнім часом ти зловживаєш такими прогулянками. А Попередники, на жаль, не залишили нам рецепту безсмертя. Тому не поспішай жити.
— А я не поспішаю, — запевнив його Кейт.
— Ну, то дивись. Зрештою, це твоє життя, а не моє.
Попрощавшись із батьком, Кейт пройшов до сусідньої з кабінетом кімнати. Увімкнувши світло, він зачинив за собою двері й обвів звичним поглядом приміщення, захаращене різноманітним лабораторним обладнанням.
Ґордон Волш мав університетський диплом з фізики та електроніки, але жодного дня не працював ні в академічних закладах, ні на виробництві. Знайомі вважали його багатим дилетантом з широким спектром захоплень, і така репутація була йому лише на руку. Він міг вільно займатися своїми справами, не привертаючи до себе пильної уваги. На всі дивацтва ексцентричного мільйонера люди поглядали крізь пальці.
До однієї зі стін лабораторії було прикріплено прямокутну раму з якогось блискучого металу, розміром приблизно три на два метри; її верхня поперечина впиралася в стелю, а нижня торкалася підлоги. Обізнані, до яких належав і Кейт, називали цю конструкцію нуль-Брамою, або просто Брамою. Нуль-Брама була подальшим розвитком технології порталів і вигідно відрізнялася від них простотою використання, а головне — мобільністю.
За три з половиною тисячоліття, що минули від часу Великої Катастрофи, попри всі зусилля Послідовників, більшість наукових надбань стародавньої цивілізації Попередників було безповоротно втрачено. Ті крихти, що залишилися, Послідовники берегли, як зіницю ока, передаючи їх з покоління в покоління, від батька до сина, а від сина до внука. Часто-густо вони навіть не розуміли, що зберігають, а застосовуючи свої знання на практиці, сліпо дотримувалися іструкцій, значення яких нерідко залишалося для них таємницею за сімома печатками. Лише в останні двісті-триста років ситуація почала змінюватися. Спираючись на науково-технічні досягнення своєї доби, Послідовники стали потроху розбиратися в спадку Попередників, вивчати його, систематизувати й розвивати. Одним з наслідків такого прориву була нуль-Брама, перший прототип якої з’явився за два роки до Кейтового народження.
Кейт видобув з кишені продовгуватий пристрій з кількома рядами кнопок і невеликим дисплеєм. Послідовники називали його Ключем. Зовні він скидався на мобільний телефон, навіть працював як телефон і підтримував одразу кілька мереж, причому однією з них була таємна мережа Послідовників. Але цим функції Ключа не вичерпувалися.
Кейт за звичкою перевірив заряд батарей, після чого набрав на клавіатурі спеціальний код авторизації. На дисплеї з’явилося меню, він обрав пункт „Дім (Патрія)“, скерував Ключ на Браму й натиснув кнопку додзвону.
Контакт було встановлено за лічені секунди. У площині Брами з’явився золотий арочний контур, що окреслював ділянку заввишки два и завширшки півтора метри. Всередині контуру простір немов затягло молочно-білою імлою, а зовні запанувала суцільна чорнота. Ця чорна ділянка на дотик була твердою, непроникною — таким чином Брама підлаштовувалася під менший розмір вихідного порталу.
Кейт сміливо ступив під арку. Перед його очима на мить спалахнули різнобарвні вогники, він ще встиг подумати, що забув вимкнути світло в лабораторії, але було вже пізно — він опинився в зовсім іншому приміщенні, неймовірно далеко від рідного дому.
А втім, це також був його дім — але дім на Патрії. За Кейтовою спиною світився вбудований у стіну портал. Батько вже давно збирався замінити його на Браму, та все не доходили руки. Кейт деактивував портал, повернув Ключа до кишені, потім підійшов до найближчого вікна й підняв до половини раму. В обличчя йому повіяв свіжий прохолодний вітерець. Повітря було сповнене неповторним ароматом дикої природи. У чистому безхмарному небі світило обидва сонця — яскраве, жовте, і тьмяне, червоне. Зараз був сезон темних ночей.
Дім Волшів на Патрії було збудовано півтора сторіччя тому за земним часом. А тут відтоді минуло майже чотириста років. Проте дім залишався в гарному стані — як завдяки особливо стійким будівельним матеріалам, так і через рівний та м’який клімат цього світу. Останнє могло здатися дивним, зважаючи на наявність двох сонць, але це була не природна подвійна система, а штучна, створена багато тисячоліть тому Попередниками, які, задумавши перетворити один з газових гігантів планетної системи на червоне сонце, точно все розрахували і подбали про те, щоб поява другого світила лише покращила умови життя на Патрії.
Кейту подобалася Патрія. Та й не йому одному — всі родини Послідовників мали тут свої оселі, проте розташовувалися вони дуже далеко одна від одної. Місця на цій планеті вистачало на всіх. Тут був справжній рай, навіть існувала жартівлива версія походження назви світу від латинської приказки „Ubi bene, ibi patria“ — „Де добре, там і батьківщина“. Мовляв, на Патрії bene, тому і Patria. Насправді ця назва виникла в лихі часи, що настали після падіння Риму. Багатьом Послідовникам доводилося переховуватись тут від розгулу варварів; на цій планеті народжувались і зростали їхні діти, для яких саме вона була батьківщиною — звідси й пішла Патрія.
Три тисячоліття тому Послідовники знали шлях до багатьох світів — більш-менш придатних для життя, хоч і незаселених. Проте згодом зв’язок з цими світами, разом з іншими знаннями, було втрачено. Залишилась тільки Патрія, яка була надто гарна, щоб про неї могли забути. Ніхто не знав, де вона розташована — в якомусь паралельному Всесвіті, чи в тому ж самому, що й Земля, лише за мільярди парсеків від неї, в синґулярній зоні простору, де прискорено плин часу. За останній рік кількість прихильників останньої гіпотези помітно зросла. Невдалі спроби простежити Марічині переходи за допомогою детекторів, які чудово зарекомендували себе на Землі та Патрії, чимало фахівців пояснювали не особливостями ментальної технології Конорів, а тим, що Земля з Патрією знаходяться в одному Всесвіті, тоді як рідний світ Маріки — у зовсім іншому. І лише Кейт знав, що причина не в цьому…
„Маріко, люба моя,“ — з ніжністю й сумом думав він, дивлячись удалину, де за вигином річки починався густий незайманий ліс. — „Ти навіть не уявляєш, як наші бояться тебе. До дрижаків бояться. А я боюся за тебе…“
Коли Аліса заснула, Маріка ще зо півгодини вертілася в ліжку — сон уперто не хотів до неї йти. Вона вже не була така напружена, як увечері, але тривожні думки не давали їй спокою, все сновигали й сновигали в її голові.
Врешті Маріка зрозуміла, що не заспокоїться, поки не налагодить портал. Ствердившись на цій думці, вона обережно, щоб не потурбувати Алісу, вибралася з ліжка і передовсім пройшла до ванної. Там скористалася туалетом, потім умилася й розчесала перед дзеркалом своє волосся. Коли Маріка вперше потрапила до цього світу, вона виявила тут багато чого дивного та незвичного, але ванна кімната зацікавила її хіба що своїм устаткуванням. У Мишковарі, як і в усіх оселях Конорів, також були водогін та каналізація, що справно функціонували завдяки спеціальним чарам. А тут ніяких чарів не потребувалося, все гарно працювало й без них, завдяки досконалішим технологіям.
Маріка повернулася до спальні, надягла панчохи, накинула поверх своєї короткої нічної сорочки халат і підійшла до шафи, за якою знаходився ще не налагоджений портал. У кімнаті горів лише один слабенький нічник, і якщо біля ліжка світла вистачало, то в цьому кутку було затемно. Після недовгих вагань Маріка клацнула пальцями, подумки надсилаючи команду, і наступної миті спалахнула лампа в торшері, заливши спальню м’яким, але досить яскравим світлом. Аліса щось промимрила вві сні, перекинулась на інший бік, увіткнулась обличчям у подушку і продовжувала спати.
Намагаючись не шуміти, Маріка розчинила навстіж дверцята шафи і взялася до роботи. Тепер справа пішла на лад. Без особливих зусиль над собою Маріці вдалося цілком зосередити свою увагу на порталі, за весь цей час вона не припустилася жодної серйозної помилки, і вже через двадцять хвилин було налагоджено останній контур.
Коли портал активувався, і простір під осяйною золотою аркою застелив густий туман, Маріка мало не завищала від захвату. Лише останньої миті, згадавши про Алісу, вона втрималася від бурхливого прояву своїх емоцій.
А радість переповнювала її до краю. Це був перший портал, що його Маріка самостійно спорудила від початку й до кінця. Для неї зовсім не важило, що вона виконала цілком звичайну, хоч і дуже кропітку роботу, яка не йшла в жодне порівняння з тією справді видатною подією більш ніж трирічної давнини, як оживлення материного порталу й відкриття шляху до іншого світу. Наразі Маріка про це не думала, а просто раділа своєму новому досягненню. Маючи непересічні здібності і, що також важливо, усвідомлюючи свою непересічність, вона, разом з тим, не могла вважати себе цілком дорослою, поки не спорудить власний портал. Це була її манія, її нав’язлива ідея. Навіть той факт, що багато Конорів задовольнялись успадкованими від предків порталами і не будували собі нових, нітрохи не вгамовував її творчу сверблячку…
Маріка примусила себе заспокоїтись і знов зосередила всю увагу на порталі. Тепер залишалося останнє — протягти „нитки“ до інших порталів Конорів. У тому випадку, коли будівничий порталу не мав доступу до жодного з уже діючих, на цьому завершальному етапі доводилося вдаватися до сторонньої допомоги, щоб отримати першу „нитку“. Але Маріка не потребувала нічийого сприяння. В її руках було аж чотири „нитки“, що тяглися до Мишковара, до Любляна, до Зали Дванадцяти і в підземелля Норвіка, до старого порталу Конора-пращура.
Природним чином Маріка обрала свій портал у Мишковарі. Єдине, що від неї вимагалося, це відкрити його і встановити безпосередній контакт між обома порталами. Увесь подальший процес відібрав не більше хвилини і проходив без Марічиного втручання. Новий портал звернувся до мишковарського з проханням познайомити його з іншими порталами, у відповідь мишковарський надав у його розпорядження свої „нитки“, а новий з їх допомогою сповістив про себе решту порталів і приєднався до „сім’ї“. Це аж ніяк не значило, що він відкрив своє розташування чи повідомив особу господаря. Просто тепер інші Конори виявлять, що від їхніх порталів у невідомому напрямку протяглася ще одна „нитка“ — якщо взагалі помітять її серед тисяч інших „ниток“.
З появою „ниток“ портал став готовий до повноцінної роботи. Проте Маріка вже не раділа. Зненацька її пройняла жахом думка, що, можливо, вона сама виказала себе тим загадковим впливовим людям, коли експериментувала з дивними, за її власним визначенням, „нитками“ порталу Конора МакКоя. Таких ниток Маріка нарахувала близько двох сотень, їхня дивність полягала в тому, що інші портали Конорів не знали про їх існування. Між усіма порталами „сім’ї“ регулярно відбувався обмін інформацією про „нитки“, але давній портал Конора-пращура, справно сповіщаючи про себе, водночас уперто мовчав про наявність дивних „ниток“. Складалося враження, ніби він належить одразу до двох „сімей“ порталів, що з якихось незрозумілих причин не можуть об’єднатися в одну „сім’ю“.
Маріка дійшла цілком логічного висновку, що дивні „нитки“ належать порталам тутешніх родичів Конора МакКоя. Часом вона смикала їх у сподіванні одержати відповідь, але марно. Тут чари вмерли, і ніхто не почув її виклику… А може, хтось почув — та не той, хто треба. І тепер нею зацікавилися.
Хоча, з іншого боку, Кейт з’явився лише рік тому за тутешнім часом, а Маріка вже давно припинила експерименти з дивними „нитками“. Проте в будь-якому разі факт залишається фактом: до її таємниці долучилися сторонні люди. І, судячи з Кейтової поведінки, від цих людей не варто чекати нічого доброго. Отже, треба щось робити — і то негайно…
Маріка взяла з сусідньої шафи туфлі, взула їх, насамкінець загасила лампу в торшері й увійшла під золоту арку порталу. А наступної миті опинилась у своєму кабінеті в Мишковарі.
Закривши портал в Алісиній спальні, а цей залишивши відкритим, Маріка підступила до вікна, розсунула штори й жадібно припала оком до щілини між віконницями.
Зовні був ясний сонячний день, і з пагорба, на якому стояв замок, було видно всю мишковицьку бухту, що аж рясніла вітрилами різних кораблів — від маленьких рибальських човнів до величних красенів-фреґатів. У порту й на вулицях міста панувала звична метушня. Попри кризу верховної влади в Імперії, життя йшло своїм звичним трибом. Мишковитяни були люди практичні, вони стежили за розвитком подій довкола корони, тримали носа за вітром, а вуха нашорошеними, але зовсім не збиралися через князівські чвари втрачати свій заробіток.
Маріка насилу відірвалася від вікна й щільніше причинила віконниці. За чотири тамтешні місяці вона так скучила за рідним містом, за теплими й лагідними водами Ібрійського моря, за солоним, трохи гіркуватим морським повітрям, за нічним небом зі звичними візерунками сузір’їв, за знайомими та незнайомими їй людьми, яких об’єднувало одне, найголовніше — всі вони були її співвітчизниками.
Зітхнувши, Маріка поправила штори й уважно прислухалася. Хоча на час її з братом відсутності доступ до їхніх покоїв було заборонено для всіх, включно з особистою прислугою, зайва обережність не зашкодить.
Переконавшись, що поблизу нікого немає, Маріка сміливо запалила магічний світильник і підійшла до крісла, на сидінні якого лежали шовкові нижні спідниці, а на спинці висіла синя оксамитова сукня — хоч і ошатна, але простенька, щоб її можна було надягти без сторонньої допомоги.
Розстебнувши халат, Маріка досадливо поморщилася.
„От роззява, забула про ліфчик!“ — вилаяла вона себе. Подумала була сходити до ґардеробної, та потім махнула на це рукою. — „А, пусте! Обійдуся.“
Знявши халат, Маріка стала надягати нижні спідниці. Щоразу, збираючись на зустріч з братом, вона обов’язково перевдягалася в тутешнє вбрання — і коли Стен по дорозі до Цервениграда зупинявся в знайомих Конорів, і згодом, коли місцем їх побачень став дім Арпада Савича. А зустрічатись у Мишковарі обоє визнали ризикованим — чи, радше, незручним. Адже тоді вони б мусили повсякчас бути насторожі, аби, чого доброго, не привернути увагу когось із надміру пильних слуг, і це псувало б їм задоволення від спілкування.
„Тепер усе буде простіше,“ — думала Маріка. — „Тепер Стен зможе приходити в Норвік. Познайомлю його з Алісою… На жаль, з батьком він ще не готовий зустрітися. Але згодом зустрінеться обов’язково. Вони мають порозумітися заради мене. Просто мусять…“
Її погляд упав на книжку, що лежала посеред письмового столу. Це були „Неймовірні пригоди домула Теодора Іліана Садовану, хороброго та шляхетного лицаря з Чевіли“ — найкращий роман відомого ібрійського письменника Джеордже Кокора. Маріка вже вдруге забувала взяти його з собою до Норвіка. Не для себе — для Аліси, яка останні три місяці займалася вивченням ібрійської мови.
„Сьогодні точно візьму,“ — вирішила Маріка. — „А навіть якщо забуду, то в будь-який час зайду знову. Тепер це не проблема.“
Закінчивши зі спідницями, вона взяла сукню, підійшла до дзеркала, неквапно вдяглася і ще раз старанно розчесала своє волосся, вирішивши залишити його розпущеним, бо вкладати навіть у простеньку зачіску було довгою справою. Потім відступила на двійко кроків і кілька хвилин розглядала своє відображення.
За ці місяці Маріка скучила не лише за рідним містом, а й за своїм звичним вбранням і перед кожною зустріччю з братом не могла втриматися від спокуси помилуватись на себе в дзеркалі. Щоправда, останнім часом вона почала цінувати й тамтешню моду: переглядаючи журнали, тематичні телепередачі, іноді вибираючись разом за Алісою до Единбурґа на презентації нових колекцій „haute couture“, Маріка стала краще розумітись на ній і навчилася вдягатись не просто красиво, а елеґантно. Місяць тому Аліса подарувала їй просто запаморочливу сукню від майстрів модельного дому Версаче, і Маріка не змогла відмовитися від такого подарунка, хоча мала велику підозру, що насправді цю надзвичайно дорогу річ купив для неї Кейт, проте не наважився запропонувати її від свого імені.
А от штани, які так полюбляла носити кузина, Маріка й далі катеґорично не сприймала. Вона погоджувалася, що цей одяг пасує Алісі, але водночас була переконана, що на ній самій штани виглядали б так само недоречно, як спідниця на чоловікові. Нехай навіть шотландська спідниця.
Згадавши дивакуватого дворецького Браєна з його клановим кілтом, Маріка посміхнулась і підійшла до порталу. Їй було відкрито чотири шляхи, що ними вона могла пройти самостійно, не потребуючи сторонньої допомоги. Два з них вели до Норвіка — новий, щойно створений, і старий, яким Маріка досі користувалася регулярно. Ще одним шляхом вона час від часу відвідувала Залу Дванадцяти, ознайомлювалася з підсумками чергових зборів Вищої Ради, і ще ніхто не ловив її на гарячому. А четвертим, останнім доступним шляхом, самостійно проходила тільки раз — того дня, коли оживила материн портал. Вірніше, тоді була ніч, і її візит залишився непоміченим. Зараз же в Любляні була перша по півдні.
Марічин дід, покійний Лодислав Шубич, синів не мав, а коли вмер, увесь його величезний статок (чи, радше, цілу торгівельну імперію) успадкували дві доньки — Ілона та Зарена. Зрозуміло, що вся нерухомість в Істрії дісталася меншій з сестер, а оскільки найбагатший купець півдня Імперії відмахав собі хороми ще розкішніші за князівські, то після тестевої смерті князь Істрійський не забарився перенести до них свою постійну резиденцію.
Зосередившись, Маріка потяглася до люблянського порталу і провела перші маніпуляції. Тут-таки з протилежного кінця до неї долинули думки:
„Богдане, ти?“
Двадцятиоднорічний Богдан, княжич Істрійський, був її двоюрідним братом, старшим сином тітки Зарени.
„Ні, тітонько,“ — відповіла вона. — „Це я.“
„Маріко?!“ — в думках княгині виразно вчувався подив. — „Але як…“
„Я все поясню, тітонько. Мені можна до тебе?“
„Ну… Так, можна. Продовжуй, раз почала. А я приберу ґобелен.“
Як і її старша сестра, княгиня Зарена приховувала свій портал за ґобеленом — тільки на ньому було зображено не алхіміка чи святого, а трьох юних дівчат-танцівниць.
Відкривши люблянський портал, Маріка пройшла через нього і потрапила прямісінько в тітчині обійми. Княгиня поривчасто пригорнула її до себе й розцілувала в обидві щоки.
— Добридень, дівчинко моя. Давно не бачилися. Де ти була? Чому не заходила в гості? І чому не сказала мені, що мати налаштувала на тебе наш портал?
— Зараз, тітонько… — схвильовано заговорила Маріка, закривши обидва портали. — Зараз я все розповім. Я прийшла до тебе, бо Стен уже поїхав із Цервениграда, а сама я не знаю, що робити, і вирішила порадитися з тобою…
Тут вона замовкла, виявивши, що в кімнаті вони не самі. Біля письмового столу княгині, спершись на спинку крісла, стояв літній сивочолий чоловік і з цікавістю дивився на них. Маріка впізнала його, поквапцем звільнилася з тітчиних обіймів і ввічливо мовила:
— Вітаю вас, пане Стоїчков. Ми з вами якось бачилися. Може, пам’ятаєте?
Анте Стоїчков, відомий у вузькому колі як Дональд, Голова Вищої Ради Братства Конорів, підступив до Маріки і статечно поцілував її руку.
— Радий нашій новій зустрічі, князівно. Звичайно, я пам’ятаю тебе, хоч і не зразу впізнав. Адже тоді ти була просто гарненькою дівчинкою, а тепер стала дорослою дівчиною — до того ж писаною красунею. Нарешті я переконався, що мандрівні піснярі нітрохи не перебільшують, коли оспівують тебе як янгола земного.
Улещена Маріка не змогла стримати задоволеної усмішки.
— Ви дуже милі, пане Стоїчков, дякую… До речі, я думала, що зараз ви в поході. Мій брат Стеніслав казав, що ви вирушили разом з князем Далмаційським до Данузвара.
Анте Стоїчков похитав головою:
— Ти хибно зрозуміла свого брата, князівно. Гадаю, Стеніслав мав на увазі мого онука з таким самим ім’ям. Я вже застарий для ратних подвигів. Ми, діди, здебільшого розв’язуємо війни, а воювати змушуємо молодих. — Сказавши це, він розвів руками, мовляв, нічого не вдієш, таке життя. Потім звернувся до княгині: — Ну, то гаразд, Зарено. Мабуть, мені час іти. Я й так засидівся в тебе.
— Ні, не йдіть, — втрутилася Маріка. Це рішення вона прийняла імпульсивно, але була впевнена в його правильності. Так чи інакше, їй доведеться повторити свою розповідь перед Радою; а якщо зараз при їхній розмові буде присутній Стоїчков, то княгиня Зарена не стане вдаватися до зайвих розпитувань про стосунки своєї сестри з сером Генрі МакАлістером, чого Маріка дуже хотіла уникнути. — Прошу вас, пане Стоїчков, якщо можете, залишіться. Те, що я хочу розповісти, стосується не лише нашої сім’ї, а й усього нашого роду. Ви, як Голова Ради Дванадцяти, маєте дізнатися про все негайно.
На ці слова тітка Зарена і Анте Стоїчков аж сторопіли.
— Маріко… — першим оговтався Стоїчков. — Тобто, князівно…
— Будь ласка, називайте мене на ім’я, — запропонувала Маріка. — Адже я вам годжуся в онучки. А на ваше невисловлене питання відразу скажу, що Стен ні в чому не винен. Про Раду я довідалась не від нього.
— А від кого? — озвалася княгиня.
— У певному сенсі від мами, — відповіла Маріка. — Та спершу присядьмо. Моя історія не буде короткою.
Обидва сонця вже сховалися за обрієм, і долину почали огортати сутінки. Кейт сидів у кухні біля відчиненого вікна, палив сигарету й пив каву, проганяючи рештки сну. Щойно він проспав вісім годин поспіль, але, через значну різницю в плині часу, на Землі йшла лише третя за Ґрінвічем.
Допивши каву, Кейт пройшов до кімнати, де знаходився портал, увімкнув свій ноутбук і вставив у гніздо сканера кристал з останніми записами показів детектора. Поки спеціальна програма аналізувала одержану інформацію, Кейт уважно стежив за порталом, готовий за найперших ознак його активації швидко сховати кристал і стерти з пам’яті комп’ютера всі дані.
Проте цього разу непрохані гості, що мали звичку з’являтися в найневдаліший час, не завітали. Нарешті комп’ютер завершив аналіз і видав результати. Кейт ознайомився з ними, тихо мугикнув і знизав плечима. Нічого іншого він і не чекав. Маріка завжди користувалась одним-єдиним шляхом, що вів до кабінету її особистих покоїв. Цей шлях він знав і без нового кристалу.
Кейт знову сходив на кухню і приготував собі ще чашку кави. Він з дитинства неполюбляв чай і часом дивувався своїм співвітчизникам, що були просто схиблені на цьому напої.
Повернувшись із кавою до кімнати з порталом, Кейт улаштувався за ноутбуком і взявся до справи, яка за останній рік стала для нього звичною і майже буденною. Він акуратно зіпсував записи на кристалі, щоб наступного разу видати їх за нові. На щастя, доктор Смирнов, розробник детекторів, вважав зайвим фіксувати дату та час нуль-переходу. В перших детекторах ця функція була присутня, що дуже ускладнювало Кейтові роботу, але в наступних моделях від неї відмовилися.
Між тим стрілки годинника повільно наближалися до третьої ранку. Кейт ретельно знищив усі сліди своєї роботи на комп’ютері, потім видобув з кишені Ключ і підступив до порталу.
Процес його активації потребував набагато більше часу та зусиль, ніж аналогічні дії з Брамою. Додаткова складність полягала ще й у тому, що Кейт встановлював зв’язок з порталом з іншої мережі, яка функціонувала трохи інакше, ніж телепортаційна мережа Послідовників. Кейт був гуманітарієм, а не технарем, і тому свого часу згаяв аж шість з половиною місяців, щоб відповідним чином налаштувати свій Ключ і під’єднатися до мережі Конорів. Будь-який досвідчений Послідовник з технічною освітою впорався б із цією задачею протягом кількох днів; проте ніхто з Послідовників не володів інформацією, яку мав Кейт.
За десять хвилин шлях було відкрито. Кейт, поклав Ключ до кишені, оглянув кімнату, щоб востаннє пересвідчитися, чи не залишив після себе нічого підозрілого, і вже збирався ввійти під арку, аж раптом…
За його спиною почулося тихе скрипіння дверей і одночасно пролунав спокійний голос:
— Привіт, Кейте. Не поспішай закривати портал. Я й так знаю, куди ти намилився.
На кілька довгих секунд Кейт закляк, не в змозі поворушитися. Нарешті, опанувавши себе, він рвучко обернувся й побачив на порозі кімнати струнку світловолосу дівчину в синіх джинсових штанях і в картатій сорочці на випуск. Її великі ясно-карі очі дивилися на Кейта з неприхованою ворожістю. У правій руці вона тримала предмет, схожий на невеликий кишеньковий ліхтарик. Насправді це був шокер — зброя не смертельна, але дуже болюча. Випромінювач шокера було спрямовано просто йому в груди.
— Джейн…
— Тримай руки, щоб я їх бачила, — попередила дівчина. — І навіть не думай лізти в кишеню. Стій на місці.
Вона ввійшла до кімнати й зачинила за собою двері, продовжуючи тримати брата під прицілом шокера.
А Кейт гарячково міркував, що йому робити. Спробувати пірнути в портал, що знаходився в якомусь ярді за його спиною? Ні не годиться. Стрибнути він, можливо, встигне — хоча стрибки назад ніколи не були його улюбленим видом спорту. Проте сестра негайно стрілить йому вслід, і він гепнеться на підлогу Марічиного кабінету непритомний, а перехід залишиться відкритим.
Тоді, може, знехтувати попередженням і сунути руку до кишені, де лежить Ключ? Одне натискання кнопки — і портал деактивується; комбінація з трьох кнопок — і електронне начиння Ключа перетвориться на купу перегорілих мікросхем, з яких не можна буде видобути жодного біта корисної інформації. Як і всі таємні пристрої Послідовників, Ключ мав вельми ефективну систему самознищення.
Обмізкувавши цю ідею, Кейт також відкинув її. Якби Джейн мала серйознішу зброю, ніж шокер, вона, найпевніше, трохи забарилася б з пострілом, надавши Кейтові ті кілька дорогоцінних секунд, потрібних для деактивації порталу і знищення Ключа. Але з шокера Джейн вистрілить без найменших вагань — от у чому небезпека так званої безпечної зброї.
Кейт подумки вилаяв себе за дурість та недбалість — і за те, що не оглянув весь дім, коли прокинувся, і що поквапився покласти Ключа до кишені. Тепер йому залишалося чекати на подальший розвиток подій. Судячи з того, що Джейн не підстрілила його відразу, вона хоче з ним поговорити. А це вселяло надію.
— Три кроки вперед, — скомандувала сестра. — Ще два. Підніми руки вгору. Повернись до мене спиною.
Кейт без заперечень підкорився.
Джейн підійшла до нього ззаду, для зайвої переконливості приставила шокер до його спини і обшукала кишені. Заволодівши Ключем, вона відступила на два кроки і сказала:
— Все, вільний.
Кейт опустив руки й повернувся до сестри.
— І що далі? — запитав він.
— Тепер ми підемо туди, — Джейн вказала на портал. — Разом.
Кейт похитав головою:
— Не думаю, що це гарна ідея.
— Мене не цікавить твоя думка, — жорстко відрубала Джейн, і шокер у її руці тіпнувся. — Тут вирішую я.
— Що ж, добре…
З цими словами Кейт рушив був до порталу, аж тут його зупинив сестрин окрик:
— Назад!
Він запитливо подивився на неї.
— В чім річ? Ти ж сама…
— Перша ввійду я. Не хитруй зі мною, братику, мене не надуриш. — Продовжуючи тримати Кейта під прицілом, Джейн обійшла його півколом і наблизилася до порталу. — Зараз я ввійду, а ти любісінько підеш за мною. У тебе немає вибору.
Кейт важко зітхнув. Сестра все правильно розрахувала: разом з Ключем вона одержала доступ у світ Конорів і здобула владу над Марічиним порталом. Тепер він цілком залежав від неї. І навіть з порядком входження Джейн мала рацію. У Кейта промайнула була думка, ввійшовши першим, улаштувати їй потойбіч неприємний сюрприз — але вона, виявляється, передбачила таку можливість.
Джейн уже впритул підступила до порталу, проте не випускала Кейта з поля зору. Вона стояла боком до нього, скерувавши шокер йому в груди, а її вказівний палець лежав на спусковій кнопці.
— Поки не рухайся, — сказала вона. — Коли я ввійду, ти підеш слідом. І без вибриків — коли що, я зразу стріляю… Тільки не думай водити мене за носа. Якщо через п’ятнадцять секунд ти не з’явишся, я деактивую портал. Здогадайся, з ким тоді я зв’яжуся?
Кейт ледве стримав стогін. Він саме думав про два шокери, що зберігалися в сейфі на третьому поверсі. Вочевидь, Джейн узяла один з них, а другий напевно залишила на місці. Враховуючи різницю в часі, Кейт зміг би після її переходу збігати нагору, відчинити сейф, взяти шокер, налаштувати його на широке розсіяння, повернутись назад і, ввійшовши в портал, вистрілити поперед себе — у якому б куті кабінету не перебувала Джейн, її обов’язково зачепить. Проте за хвилину з четвертю (п’ятнадцять секунд помножити на п’ять) він явно не встигне. Замало часу навіть з таким його прискоренням…
Стоп! Але ж можна зіграти не на прискоренні часу, а на його вповільненні…
Щойно Джейн зникла в тумані під аркою, Кейт стрімголов кинувся за нею. Сестра припустилася грубої помилки, не наказавши йому відійти якомога далі від порталу. Схоже, вона ніколи не замислювалася над тим, які переваги може дати різниця в плині часу. Особливо, коли ця різниця така значна — одна секунда в світі Конорів минає за п’ять з гаком секунд на Патрії.
Джейн не встигла не те що відступити на кілька кроків углиб кімнати і зайняти зручну для зустрічі брата позицію. Проминувши портал, вона наштовхнулася на ґобелен і лише почала піднімати руки, щоб прибрати цю несподівану перепону, коли на неї налетів Кейт і повалив на підлогу.
Завдяки килимові, падіння вийшло м’яким і майже безшумним. Однак цього вистачило, щоб Джейн цілком розгубилася і без найменшого спротиву дозволила Кейтові забрати в неї Ключ та шокер.
— Негідник… — простогнала вона.
— Аж ніяк, — заперечив він. — Я лише захищався.
Кейт звівся на ноги, допоміг встати сестрі й сказав:
— Вибач, але я мушу обшукати тебе.
Джейн зацьковано зиркнула на нього. Найбільше Кейт боявся, що зараз вона закричить, але сестра понуро мовчала, а її вродливе обличчя спотворила ґримаса безсилої люті й досади.
У Джейниних кишенях він виявив її власний Ключ, кілька ключів з маленької літери — від будинку та машини, а також почату пачку сигарет і простеньку запальничку. Остання була з прозорим корпусом, що виключало будь-які сюрпризи, проте Кейт конфіскував її з іншими речами.
— І що далі? — запитала Джейн.
Кейт гірко посміхнувся на згадку про те, що з таким самим запитанням він звертався до сестри лише кілька хвилин тому.
— Передовсім оце, — скерувавши свого Ключа на портал, Кейт деактивував його разом з порталом на Патрії. — А далі за обставинами.
Джейн підібгала губи, кинула на брата сповнений ворожості погляд і повільно пройшлась по кабінету, з удаваною байдужістю розглядаючи огорнене присмерком оздоблення кімнати.
Кейт сумно дивився на неї й думав про те, які вони з сестрою далекі одне від одного. І як це контрастувало з їх дитячою близькістю, коли вони були найліпшими друзями і без найменших вагань обмінювалися своїми найпотаємнішими мріями та переживаннями. Прірва між ними виникла десять років тому, і з часом вона лише ширшала та глибшала. Кейт усвідомлював усю глибину своєї провини, був сповнений каяття, прагнув за всяку ціну виправити свою фатальну помилку, але Джейн рішуче відкидала будь-які його спроби примиритися…
Одночасно Кейт думав про те, що сталося. Його таємницю розкрито — але як? Де він помилився? Чим виказав себе? І хто ще, крім сестри, знає про це?
Лише в одному сумнівів не було: наразі Джейн діяла самостійно, на свій страх і ризик, про що свідчила її дилетантська поведінка. Якби засідку організував хтось старший і досвідченіший, наприклад батько, він би не дозволив Джейн розігрувати цю виставу, а просто підстрілив би Кейта з шокера, щойно той відкрив шлях до світу Конорів. Це було все, чого потребували Послідовники. Подальші ігри з Кейтом не мали ніякого сенсу і могли лише зашкодити.
Що ж тоді виходить?…
— Ти стежила за мною? — запитав Кейт у сестри.
Вона повернулась і зухвало глянула на нього.
— Так, стежила! А що?
— Тихше, не кричи. Чого доброго, нас почують і схоплять як злодіїв.
— З якого це побиту? Хіба ти не Марічин гість?
— Ні, — відповів Кейт. — Вона нічого не знає.
На Джейнинім обличчі відбився безмежний подив.
— Ти хочеш сказати, що вона взагалі нічого не знає? Ні про тебе, ні про нас? Ти їй нічого не говорив?
Кейт хотів був відповісти, що вчора натякнув Маріці про небезпеку, але останньої миті стримався.
— Ні, нічого.
Джейн похитала головою.
— Отакої! А я думала, що ти вже їй звірився. Думала, що ходиш сюди на зустріч з її родичами й виказуєш їм наші секрети… — Вона пильно подивилась на нього. — Та раз Маріка нічого не знає, що ти тут робиш? Що ти робив тут позавчора? І в понеділок? І двічі на минулому тижні?
Кейт збентежено відвів очі.
— Я… просто…
— Розумію! — Джейн зневажливо пирхнула. — Либонь, порпаєшся в її речах. Особливо в білизні. Збоченець!
Кейт не знав, що й сказати. Він сам не міг гаразд пояснити собі, навіщо раз по раз відвідує Марічине помешкання, без крайньої необхідності наражаючи себе на ризик викриття. Проте його вабило сюди з неподоланною силою. Йому подобалося ходити цими безлюдними покоями, що були для Маріки рідним домом, торкатися до предметів, яких торкалася її рука, і (що правда, то правда) порпатися в речах, які вона носила. А ще Кейт потай сподівався, що одного разу Маріка застане його тут, і тоді він буде змушений розповісти їй усе про Послідовників…
— До речі, — знов озвалася Джейн, і Кейт з подивом виявив, що вона тримає в руках щось схоже на жіночий халат. — Можеш і його помацати. Він ще тепленький.
— Що? — перепитав Кейт, швидко підійшов до сестри і переконався, що це справді жіночий халат, причому пошитий явно не за середньовічною технологією світу Конорів. — Де ти його взяла?
— Тут, — лаконічно відповіла Джейн, вказавши на порожнє крісло перед столом. Саме в цьому кріслі під час усіх своїх попередніх відвідин Кейт знаходив місцеве вбрання Маріки — синю оксамитову сукню та білі шовкові спідниці.
Кейт доторкнувся до м’якої тканини халату. Він не був теплим у достотному розумінні цього слова, але на вивороті залишався трохи вологим і ще зберігав свіжий запах Марічиної шкіри з ледь відчутною домішкою її улюблених парфумів „Шанель“. Отже, вона нещодавно його зняла. А це означало…
— Маріка десь тут, — сказав Кейт і роззирнувся довкола, неначе Маріка могла ховатися десь у кутку. Переконавшись, що двері кабінету зачинені на засув зсередини, він уточнив: — Десь у цьому світі. Перевдяглася й пішла когось відвідати. Але будь-якої миті може повернутися.
— Тим краще, — промовила Джейн і сіла в крісло. — Зачекаємо її. Власне, саме з нею я збиралася побалакати.
— Про що?
Джейн не відповіла. Вона дивилася повз брата на портал, ніби чекаючи, що звідти от-от з’явиться Маріка.
Кейт посунув стільця й сів так, щоб затулити від сестриного погляду портал. Тоді вона повернула голову і задивилася на двері.
— Джейн, давай поговоримо, — примирливим тоном сказав Кейт. — Я вже питав, чи стежила ти за мною…
— А я вже відповіла, що так.
— Це батько тобі доручив?
— Ні.
— А хто?
Джейн нарешті зволила глянути на нього.
— Ніхто. Я сама. Інші тебе не підозрюють.
— А ти чому запідозрила?
— Бо на власні очі бачила, як ти упадаєш коло Маріки. Я швидко збагнула, що ти не просто вдаєш закоханого, а справді закохався в неї. А спробувавши поставити себе на твоє місце, я дійшла висновку, що заради свого кохання ти ладен на все — навіть на зраду.
— І ти нікому не сказала про свої підозри?
Джейн заперечно труснула головою:
— Ні, нікому.
Кейтові відлягло на серці. Чомусь він одразу повірив сестрі, хоча жодних об’єктивних причин довіряти їй не було. Радше навпаки, він мав вагомі підстави сумніватися в правдивості кожного її слова. Але зараз вона не брехала — Кейт був цього певний. Попри десять років відчуження, він досі гостро відчував глибину її щирості. Часом це завдавало йому болю — коли він бачив, що Джейн ненавидить його затято, безкомпромісно, всіма фібрами своєї душі…
— Ти давно здогадалася, що я обманюю наших?
— Вже півроку, не менше. А позаминулого тижня з’ясувала, що ти знаєш шлях до світу Конорів.
— То чому не виказала мене?
Джейн силувано посміхнулася:
— Будь певен, не з великої любові до тебе. І справа навіть не в родинній солідарності. Просто в мене також рильце в пуху. Я майже зразу розкусила Маріку, і дарма батько звинувачував мене в нетямущості. Від самого початку я звернула увагу, що Аліса мало не лантухами закуповує білизну та косметику, а згодом простежила, як вона вночі потай переносить усе це до старовинної бібліотеки. Тоді я й зрозуміла, що Маріка вміє користуватися порталом. Правда, спершу думала, що вона мешкає на Землі, в якійсь бідній країні, й заробляє собі на життя продажем цих речей. Але її вихватки феодальної принцеси, незнання багатьох елементарних речей про сучасне життя зрештою навели мене на думку про інший світ. А остаточно я переконалася, коли провела в Алісинім кабінеті обшук і знайшла книжки слованською мовою. Певна річ, я ні на мить не припустила, що то старі грецькі книжки.
— І ти мовчала аж півтора року? Чому?
— Через Алісу.
— А вона тут до чого?
— Вона одна з них. Вона з тих, кого наші називають ментальними мутантами, виродками, чудовиськами. Але Аліса не чудовисько. Вона така ж людина, як ми. Маріка теж людина… хоча й неабияке стерво.
„Батько припустився помилки,“ — подумав Кейт, проіґнорувавши останню фразу сестри. — „Він дуже наполегливо переконував нас, що всі МакКої — виродки, чудовиська, мутанти, які не мають права на існування. А коли замість чудовиськ ми побачили нормальних людей, всередині нас щось надірвалося. Ми засумнівалися не лише в батькові, а й в усіх наших старших, у непомильності наших ідеалів. Мабуть, і в часи Заборони серед Послідовників було чимало таких, як ми, і, саме завдяки їхній позиції, МакКоїв не винищили до ноги…“
А вголос він сказав:
— Отже, ти мовчала-мовчала, та врешті розповіла. Сумління замучило?
— Яке, до дідька, сумління! — скривилася сестра. — Ревнощі! Коли я зрозуміла, що Аліса спить з Марікою, то так розізлилася через її зраду, аж втратила голову. Замість поговорити з Алісою, з’ясувати наші стосунки, я здуру пішла до батька й розповіла йому про свої підозри щодо Маріки. Зараз мені соромно це визнавати, але тоді я дуже сподівалася, що батько негайно влаштує її викрадення, і вона назавжди зникне з Алісиного життя. — Джейн сунула руку до кишені своїх штанів, потім звернулася до брата: — Поверни мої сигарети й запальничку. Обіцяю не влаштовувати пожежі.
Кейт машинально дістав пачку сигарет з запальничкою й віддав їх Джейн. Приголомшений сестриними словами, він навіть не подумав про те, що палити тут украй необачно.
Тим часом Джейн неквапно розкурила сигарету і зробила першу затяжку.
— Та ти аж очманів, братику! — насмішкувато мовила вона. — Ти справді ні про що не здогадувався?
— Я… навіть не уявляв… — розгублено промимрив Кейт. — І подумати не міг…
— Про мене чи про Маріку?
— Ну… про вас обох. І про Алісу також.
— Тоді ти просто сліпий. Скільки років не звертав уваги, що я товаришую винятково з дівчатами. Ну, а Маріка останні чотири місяці постійно живе в Норвіку, але не зайняла окрему кімнату, оселилася з Алісою. Гадав, що вони сплять в одному ліжку задля економії місця?
Кейт щось нерозбірливо пробурчав. Лише зараз він звернув увагу, що сестра палить сигарету і, мало того, струшує попіл просто на килим. Спершу Кейт збирався був запротестувати, а потім передумав, махнув на все рукою й сам закурив, щоб трохи заспокоїти нерви.
Між ними запала прикра мовчанка. Джейн докурила свою сигарету і, не вигадавши нічого кращого, опустила недопалок у масивну чорнильницю на письмовому столі.
„Але ж ми свині!“ — промайнуло в Кейтовій голові.
— Джейн, — несміливо почав він, — я розумію, що не маю права втручатися в твоє особисте життя…
— Правильно розумієш.
— Але ти перша заговорила про це, і я… Мені просто в голові не вкладається, що ти…
— А дарма не вкладається. Адже в тому, що я стала такою, є чимало твоєї заслуги.
Кейт дуже боявся це почути. Він зіщулився, наче від удару.
— І давно ти… е-е… з дівчатами?
— З тринадцяти років.
— О Боже! Батьки знають?
— Звісно, знають. Мені було п’ятнадцять, коли їм поскаржилася на мене мати Джекі Колінз… Може, пам’ятаєш її?
Кейт кивнув, хоча пам’ятав лише ім’я. Здається, це була Джейнина шкільна подруга з Бірмінґему, де вони в той час мешкали. Чи сусідська дівчина звідти ж.
— Сам скандал ти пам’ятати не можеш, — продовжувала Джейн, — бо вже навчався в Оксфорді. Батько був злий, як чорт, дуже мене лаяв, називав малою паскудною збоченкою, та й мамі перепало на горіхи — мовляв, виховала на їхній сором дочку-лесбіянку. Проте через два з половиною роки він продемонстрував гнучкість своїх моральних принципів, і почуття сорому нітрохи не завадило йому використати моє „збочення“ для важливої справи. Саме тоді остаточно з’ясувалося, що Алісу не цікавлять хлопці, тож батько вирішив звести мене з нею. Власне, тому ми й переїхали до Плімута.
Шокований Кейт не вірив своїм вухам.
— Батько примушував тебе спати з Алісою?!
— Ну, навіщо так грубо. Наш татусь делікатна людина, — в її голосі пролунав неприхований сарказм, — він лише тонко натякнув, що чим ближче я з нею зійдуся, то буде краще. Жодного примусу не знадобилося. Аліса мені зразу сподобалась, ми швидко зійшлися… словом, усе в нас було добре, поки Маріка, ця мала сучка, не заморочила їй голову.
Як і минулого разу, Кейт проіґнорував випад сестри на Марічину адресу.
— А як батько поставився до твого розриву з Алісою?
— Певна річ, негативно. Дуже сердився. Я знала, що так буде, тому довго терпіла, вдавала, що не підозрюю про Алісині шури-мури з Марікою, ніяк не наважувалася на відверту розмову… І це була моя помилка. Можливо, якби це сталося раніше, Аліса обрала б мене, а не Маріку. Однак я сподівалася, що все владнається само по собі. Великі надії покладала на тебе — що ти окрутиш Маріку, і вона думати забуде про Алісу… Та коли Маріка оселилась у Норвіку, коли вони стали щоночі спати разом, тут я вже не витримала. — Джейн замовкла й опустила очі. — Правда, Аліса не хотіла зі мною розлучатися. Вона запропонувала… ну, щоб ми були втрьох. Маріка погодилася.
— А ти ні?
— Звісно ж, ні. Це не для мене.
— Розумію, — сказав Кейт. — Схоже, й для батька це було занадто.
Сестра пирхнула:
— Ой, не сміши мене! Я просто не сказала йому правди — ні про причини нашої сварки, ні про стосунки Аліси з Марікою. Якби він знав про їхню пропозицію, то змусив би мене пристати на неї.
— Так гадаєш?
— Я цього певна. Йому начхати на мої почуття… так само, як і тобі. Ви з ним один одного варті.
Кейт гірко зітхнув:
— Невже ти ніколи не пробачиш мене?
Джейн рішуче похитала головою.
— Таке неможливо забути, — сказала вона незлобливо, просто констатуючи факт.
— А я не прошу забути, я прошу пробачити. Минуло вже десять років…
— Лише десять років, Кейте. Лише. Я пам’ятаю все так виразно, ніби це сталося щойно вчора.
— Тоді мені було п’ятнадцять. Я був дурним хлопчиськом.
— А мені це не було дванадцяти. Я була наївним та невинним дівчам і не до кінця розуміла, що відбувається. Зате ти чудово все розумів.
— Будь ласка, Джейн, не відштовхуй мене знову, — благав Кейт. — Я більше не можу витримувати твоєї ворожості. Дай мені шанс спокутати мою провину. Признач будь-яке покарання, я згоден на все.
Джейн втислася в крісло, міцно заплющила очі й затулила долонями вуха.
— Замовкни, Кейте. Негайно замовкни! А то я закричу. Голосно закричу — і начхати, що буде далі.
Змирившись із черговою поразкою, Кейт підвівся зі стільця й відійшов до книжкових полиць.
— Я люблю тебе, Джейн, — понуро мовив він.
— Авжеж любиш, — глухо сказала сестра. — Так любиш, що…
Вона не закінчила, встала з крісла й підступила до вікна.
— Не роби цього, — озвався Кейт.
Не звернувши уваги на його слова, Джейн розсунула штори і трохи відчинила одну віконницю. В кабінеті стало світліше.
— Ого! — здивувалась вона. — Справжнісіньке скло. І досить якісне. Мабуть, і його Маріка принесла з нашого світу.
— У цьому не було потреби, — стримано відповів Кейт. — Зараз тут іде п’ятнадцяте сторіччя. А це — князівський палац.
— Зрозуміло.
Далі Джейн ніяк не коментувала побачене зовні й ні про що не питала, а Кейт, переконавшись, що вона поводиться обережно, вже не закликав її до обачності. Він дивився на сестру, мимоволі милувався її тендітною постаттю і з соромом та болем згадував події десятирічної давнини. Перш ніж стати вродливою дівчиною, Джейн була напрочуд милою дівчинкою, Кейт змалку душі в ній не чув, він просто обожнював її і любив так ніжно, що зрештою втратив над собою контроль… Аби ж то він міг повернути час назад і виправити скоєне! Та, на жаль, Попередники не змогли створити машину часу. Мало того — давні записи свідчили, що наука Попередників довела принципову неможливість подорожей у часі…
Так минуло близько чверті години. Нарешті Джейн відійшла від вікна і знову сіла в крісло. Взяла зі стола грубезну книжку в шкіряній оправі й навмання розгорнула її.
— Дивно, — сказала вона. — Літери не грецькі, а латинські. Теж чудні, але точно латинські. Виходить, словани користуються двома абет… Е, ні. Це не слованська мова.
— Гадаю, ібрійська, — сказав Кейт. — Ця книжка лежала тут і минулого разу. А літери чудні з тієї ж причини, з якої тутешні елінські відрізняються від наших грецьких. Як-не-як, це інший світ. Дуже схожий на наш, та все ж інший.
Джейн згорнула книгу, поклала її на стіл і нетерпляче позирнула на портал.
— От чорт! Де ж завіялася Маріка?
— А про що ти збираєшся з нею говорити? — запитав Кейт.
— Саме про те, чого ти досі не наважився їй сказати. Далі зволікати не можна.
— Щось сталося? — стривожився Кейт.
— Так, сталося. Опівночі, вже коли ти пішов на Патрію, до батька завітав Родріґес…
— Куратор з безпеки?
— Ні. Куратор Центральної Америки. Мами не було вдома, батько думав, що й мене немає, тому вільно розмовляв з ним у вітальні. А я підслухала частину розмови. Родріґес пропонував батькові посаду Старшого Куратора.
— Та ти що?! Це серйозно?
— Ще й як. Багато членів Курії незадоволені стриманою позицією Фредріксона стосовно Конорів. Вони вважають, що зараз потрібен новий Старший Куратор, більш рішучий та безкомпромісний. І зійшлися на батьковій кандидатурі.
— А що батько?
— О, можеш не сумніватися, він сприйняв цю пропозицію з ентузіазмом. І негайно взявся викладати план своїх дій. Він таки впевнений, що Аліса вже вміє працювати з порталами, тому пропонує захопити сера Генрі заручником і, під загрозою його смерті, примусити Алісу відкрити шлях до світу Конорів. А потім її вб’ють… — Джейн судомно глитнула. — Батько говорив про це так холоднокровно, з такою байдужістю до людського життя, що мене мало не знудило. Це було жахливо, Кейте! Я не можу цього допустити. Я люблю Алісу й хочу врятувати її.
Якийсь час Кейт ошелешено мовчав, не в змозі вичавити з себе ані слова. Коли до нього повернулася мова, він запитав:
— А що… що буде з Марікою?
— Точно не знаю. Я не могла далі підслуховувати, бо інакше виказала б себе. Але те, що батько навіть не згадав її в своєму плані, говорить про багато. Схоже, щодо неї Курія давно дійшла спільної думки. Мабуть, і для батька, і для Родріґеса цілком очевидно, що Маріку треба вбити ще на самому початку операції… — Після деяких вагань Джейн нерішуче простягла братові руку. — Я ненавиджу тебе, Кейте, і ніщо цього не змінить. Проте зараз ми союзники і маємо діяти спільно. Я оголошую перемир’я.
В особі тітки Зарени та Анте Стоїчкова Маріка знайшла дуже уважних слухачів. Вони жадібно ловили кожне її слово, а перебивали лише тоді, коли вона, надміру захопившись, вживала тамтешні терміни чи побіжно, без пояснень, згадувала про незрозумілі їм речі.
Щойно Маріка скінчила свою розповідь, на неї посипався град запитань. Головно розпитувала княгиня, а Стоїчков здебільшого мовчав, поринувши у власні думки, хоча й не переставав пильно стежити за розмовою. А час від часу він щось уточнював — і подеколи його зауваження були такими влучними, що Маріці залишалося хіба дивуватися надзвичайній проникливості Голови Ради.
— Мабуть, я ніколи не навчусь розуміти жінок, — замислено мовив Стоїчков, скориставшись паузою, коли Маріка вже відповіла на чергове тітчине запитання, а княгиня трохи затрималася, формулюючи наступне. — Скільки років прожив на світі, а все одно — раз по раз деякі жіночі вчинки геть збивають мене з пантелику… Як тільки могла Ілона повестися так безвідповідально!
Маріка збентежено опустила очі. А княгиня Зарена кинула на Стоїчкова сердитий погляд.
— Ти б уже помовчав, Анте! Ви, чоловіки, повсякчас повчаєте нас розуму, а самі… Як мені відомо, ти маєш трьох позашлюбних дітей. Тож не тобі засуджувати Ілону.
Стоїчков похитав головою:
— Не про це йдеться, Зарено. І ти, Маріко, даруй, якщо мої слова образили тебе. Стосунки твоєї матері з твоїм батьком — це цілком їхня особиста справа, яка мене не стосується. А я мав на увазі інше: Ілона просто мусила повідомити мене, як Голову Ради, про своє відкриття.
— Коли вона зробила це відкриття, — зауважила княгиня, — Раду очолював наш батько. Можливо, вона й розповіла йому про все.
— Не розповіла, — впевнено заперечив Стоїчков. — Інакше я б знав. Отримав би цю інформацію разом з посадою Голови Ради.
— Батько помер раптово, — і далі наполягала Зарена. — Можливо, він просто не встиг залишити повідомлення для свого наступника. А Ілона подумала, що раз батько вирішив зберегти її відкриття в секреті, то й вона має мовчати.
— Ні, це виключено. По-перше, Ілона була самостійною жінкою й завжди сама вирішувала, як їй учинити, без огляду на чиюсь думку, хай навіть батькову. По-друге, я маю всі підстави стверджувати, що Лодислав Шубич нічого не знав, оскільки… — Анте Стоїчков трохи помовчав, явно щось зважуючи в думках і з сумнівом позираючи на Маріку. Нарешті вирішив: — Річ у тім, що крім загального архіву Ради існує також архів Старшого Сина. Ця назва збереглася ще з тих часів, коли Вищу Раду традиційно очолювали нащадки Конора-пращура за старшою чоловічою лінією.
— Ніколи не чула про цей архів, — здивовано мовила княгиня.
— І я не чув, поки не став Головою Ради. Я довідався про його існування і зміг ознайомитися з його вмістом лише тоді, коли обійняв свою теперішню посаду. Якщо можна так висловитися, архів Старшого Сина замкнено на дванадцять замків, ключі від яких розподілено між дванадцятьма братами та сестрами. Ось чому Статут вимагає, щоб вибори Голови неодмінно відбувалися в присутності всіх членів Ради. Самі про те не здогадуючись, вони своїм голосуванням надають новообраному Голові доступ до архіву Старшого Сина.
— І що ж там зберігається? — запитала тітка Зарена.
— За три сторіччя накопичилося чимало всього. Але найголовніше — для чого, власне, й було створено окремий архів, — це розповідь Конора-пращура про світ, звідки він родом, про причини, що спонукали його залишити батьківщину, і про те, як це йому вдалося.
Анте Стоїчков замовк і, відкинувшись на спинку крісла, став спостерігати за реакцією своїх співрозмовниць.
Княгиня була просто приголомшена черговою несподіванкою і тепер гарячково збиралася з думками. Маріка прореагувала на це значно спокійніше за тітку. Вона частенько замислювалася над тим, чому Конор МакКой мовчав про своє походження, і неодноразово обговорювала це питання з батьком та Алісою. Найвірогіднішим їй видавалося припущення, що він таки залишив послання для нащадків, але з тієї чи іншої причини воно загубилося. Та, виявляється, ні — не загубилося…
— Отже, — промовила Маріка, — Конор усе ж не забрав свою таємницю з собою в могилу.
— Як бачиш, ні. Він написав доволі докладного листа, якому дав назву „Заповіт і сповідь Конора Мак Іга“. Саме так — „Мак Іга“, а не „МакКоя“.
— Це просто різна транскрипція, — пояснила Маріка. — Рід Конора походив з півночі Шотландії, але його предки переселились на південь, де розмовляли вже іншою мовою. Історично їхнє прізвище писалося так, — вона вдалася до чарів, щоб зобразити в повітрі „Mac Aodha“, надавши латинським літерам звичного для свої співрозмовників вигляду ібрійських, — а вимовлялося взагалі казна як. Зараз пишуть, — знов літери в повітрі: „McKay“, — а вимовляють приблизно як „МакКой“.
— Зрозуміло. Тоді, щоб не було плутанини, називатиму його рід по-сучасному. Як я вже казав, Конор записав свою історію, але вона не призначалася для розголошення протягом найближчих поколінь. Тому він довірив Заповіт своєму старшому синові Брюсу і наказав зберігати його в цілковитій таємниці, передавати з покоління в покоління, аж поки настане слушний час.
— І коли має настати цей час? — поцікавилася княгиня.
— Боюся, що вже настав, — зітхнув Стоїчков. — Конор вважав за доцільне оприлюднити Заповіт лише після того, як наша чисельність перевищить п’ять тисяч осіб, а наш рід пануватиме в усьому Західному Краї. Зараз нас майже вдвічі менше, і навіть після того, як Стеніслав стане імператором, до панування в усій Імперії нам буде ще дуже далеко. Проте, як кажуть варвари-маурі, джина вже випущено з пляшки. Зв’язок між двома світами відновлено, вороги знають чи, принаймні, здогадуються про наше існування, тепер ми мусимо бути готовими дати їм відсіч. Інших варіантів немає. — Голова Ради посунувся вперед, поклав лікті на стіл і пильно поглянув на Маріку. Його погляд був сумний і втомлений. — Тільки не думай, що я засуджую твою поведінку, Маріко. Особисто до тебе я не маю жодних претензій.
— Але ж я так довго мовчала…
— Поки не стала дорослою. А тоді розповіла братові.
— Бо він упіймав мене на гарячому.
— Ти так і так розповіла б йому. До цього все йшло. А Стеніслав, звикнувшись із тим, що в тебе інший батько, розповів би про все мені. Він давно б так учинив, якби не боротьба за престол. Кілька разів він уже поривався поговорити зі мною — тепер я знаю, про що, — але останньої миті стримувався. Тож ні тобі, ні Стеніславу немає в чому дорікнути.
Проте Маріка розуміла, що її поведінка заслуговує на осуд, і Стоїчков не картає її лише тому, що жодні докори не покращать ситуації. І вона, і її матір, піддавшись почуттям, поводилися нерозумно, навіть нерозсудливо. А Конор-пращур таки зовсім не випадково зронив слова, що він прийшов із світу, де чари заборонені. Це було грізне попередження нащадкам на той випадок, коли хтось із них відшукає зворотний шлях у його рідний світ. Але Маріка, а до неї — княгиня Ілона, знехтували застереженням предка. Вони втішали своє нечисте сумління тим, що не виявили ні найменших ознак присутності ворожих сил, які свого часу знищили чаклунський дар клану МакКоїв…
— Хто наші вороги? — озвалася тітка Зарена.
— Могутні чаклуни, що називають себе Сукцессоріс, — відповів Стоїчков. — Конор перекладає це слово як „Послідовники“, що збігається з давньовлошським і сучасним ібрійським його значенням. Звідки виникла така назва, в Заповіті не сказано. Також майже нічого не говориться про природу магії Послідовників. Відомо лише, що вона дуже відрізняється від нашої і ґрунтується на широкому застосуванні різних амулетів.
— То вони як друїди?
— Ні. Конор стверджує, що в Послідовників ще менше спільного з друїдами, ніж у нас. Щоправда, сам він за все своє життя зустрічався лише з одним Послідовником і розповідає про це плем’я здебільшого зі слів інших свої родичів.
— А як вони стали нашими ворогами? — запитала Маріка.
— За словами Конора, Послідовники просто вбачали в чаклунах-МакКоях небезпечних суперників, тому й поставили собі за мету позбутися їх. Звичайно, свої дії вони пояснювали інакше, звинувачуючи МакКоїв у тому, що їхній дар походить від диявола і несе всьому людству загибель. Для війни конче необхідна якась висока та шляхетна мета, бо пояснення на зразок „ми не хочемо втрачати владу“ звучать не надто переконливо. Щоб здолати свого супротивника, Послідовники вдалися до дуже потужних чарів, якими оплутали всю землю. Ці чари називалися Забороною, вони майже цілковито придушили магію МакКоїв, позбавивши їх, серед іншого, можливості користуватися порталами, але нітрохи не послабили могутності самих Послідовників. Крім того, під дією Заборони діти МакКоїв народжувалися з мертвим даром — якраз те, про що ти, Маріко, казала, — і ставали простими людьми. Отож Послідовникам навіть не довелося бруднити руки, вбиваючи своїх ворогів. Для них вони вже не становили загрози.
— Проте, — зауважила княгиня, — з погляду Послідовників було б надійніше вбити всіх МакКоїв. Адже мертвий дар таки відродився, хоч і через багато поколінь. Маю на увазі цю дівчину, Алісу.
— Тут ти маєш рацію, — погодився Стоїчков. — До речі, Конор не сумнівався, що всіх його родичів було винищено, і заповідав нам помститися. Та, вочевидь, Послідовники були непохитно впевнені в дієвості своїх чарів, а МакКої, позбавлені чаклунських здібностей, уже не становили для них загрози. Це як на війні: кожен солдат без вагань уб’є озброєного ворога, але далеко не в усіх підведеться рука вбити беззбройного, тим більше — пораненого й безпорадного. До того ж серед Послідовників були різні люди. Власне, завдяки одному з них ми зараз розмовляємо. Без нього нас не було б на світі.
— Як це? — разом вигукнули Маріка та її тітка.
Перш ніж відповісти, Стоїчков відпив зі свого келиха вина, щоб промочити горло.
— Конорові допоміг Послідовник, який не поділяв поглядів своїх одноплемінників. Саме він відкрив для нашого пращура його родинний портал… Між іншим, цікавий факт. Насправді портали були давнім винаходом Послідовників, і лише за кілька десятиліть до народження Конора один з МакКоїв, чоловік на ім’я Фарґас, натрапив на покинутий Послідовниками портал і зміг з’ясувати, як він працює. Правда, відкрити його не відкрив, але разом з іншими родичами спорудив перші два з’єднані портали МакКоїв… А втім, повернімося до Послідовника, котрий допоміг нашому пращурові. Його звали Бартола… ні, Бартоло… і якось далі, зараз не пригадаю…
— Може, Бартолом’ю? — підказала Маріка. — Чи Бартоломео?
— От-от! Бартоломео. Бартоломео Колонна. Він був не простим Послідовником, а одним з їхніх зверхників — Куратором. Куратор Бартоломео розповів Конорові, що крім його світу, існує безліч інших світів, а деякі з них можуть бути придатними до життя і навіть населеними. Потім він запропонував… — Тут Стоїчков зам’явся. — Оцієї частини Конорової розповіді я зрозуміти не можу. І маю таке враження, що й він сам до ладу не розумів, що хоче сказати. Куратор Бартоломео відправив його через портал у нікуди, велівши думати про інший світ, заселений людьми. Він стверджував, що чаклунський дар Конора, навіть пригнічений Забороною, має допомогти йому знайти такий світ. Водночас, Бартоломео чесно визнавав, що це лише його припущення, не обґрунтоване нічим, крім суто умоглядних висновків. За його словами, Послідовники на таке неспроможні. Це може зробити лише людина з нашим чаклунським даром.
— І Конор повірив йому? — скептично запитала княгиня.
— Та, мабуть, не повірив, хоча прямо в Заповіті про це не написано. Проте погодився ризикнути. Понад десять років він прожив під дією Заборони, позбавлений майже всіх своїх здібностей, його дедалі дужче обтяжувало таке життя, тож він вирішив, що хай які примарні його шанси на успіх, спробувати варто. Він ризикнув — і виграв.
— Отже, Конор увійшов у портал у своєму світі, а в нашому з’явився просто з повітря?
— Так воно й було. До речі, в наших родинних переказах про те, що Конор походить з Ґойдельських островів є чимала частка правди. Магія Куратора Бартоломео закинула його в протоку між островами Алгап та Лойґер, де він мало не потонув і лише з останніх сил зумів доплисти до лойґерського берега, щоб там стати бранцем друїдів. Кілька місяців Конор працював рабом на ґалерах, аж поки відновилась його чаклунська сила. Тільки тоді він зміг звільнитись і ще якийсь час переховувався на острові Хімріґ у товаристві чотирьох інших утікачів. Разом їм вдалося викрасти човен, на якому вони перетнули Брейзинське море й висадилися на північному узбережжі Галосагу. Відтоді починається добре відома всім нам історія Конора-пращура.
— А він не намагався повернутися до свого світу, щоб забрати рідних? — запитала Маріка.
— Намагався, проте нічого не вийшло. Куратор Бартоломео попереджав, що чари Заборони, окрім іншого, порушили зв’язки між порталами МакКоїв. Він дав Конорові спеціальний амулет, який мав допомогти йому встановити зв’язок з порталом у Норвіку. На жаль, амулет забрали друїди, коли взяли його в полон. Спорудивши свій перший портал, Конор довго думав, як йому вчинити, і зрештою вирішив не ризикувати, повертаючись на Ґойдели за амулетом, який давно могли знищити або зіпсувати. На той час він уже був одружений і чекав на народження свого первістка, тому зважив, що розумніше й вірніше буде не ганятися за примарами у слабкій надії врятувати своїх рідних, а зайнятися заснуванням свого власного роду. Нашого роду — роду Конорів. Лише на старість, коли всі його діти зросли, і він навчив їх усього, що сам знав, Конор вирушив на Ґойдельські острови. Відтоді про його долю нам нічого не відомо. Згодом дехто з моїх попередників на посаді Голови Ради займався пошуками амулета — але безрезультатно.
— Якби про амулет знали всі Конори, — сказала княгиня, — можливо, його б давно знайшли.
— Можливо, — не став сперечатися Стоїчков. — Але Конор був проти цього. Він вважав, що наш рід не повинен знати про МакКоїв і Послідовників, поки не стане реальною силою, здатною протистояти Послідовникам. Тому він і наказав своєму синові Брюсу та його наступникам тримати Заповіт у таємниці. Подумай сама, Зарено, скільки гарячих голів кинулося б на пошуки амулета, щоб відкрити шлях до світу предків. І цим зайнялися б аж ніяк не найгірші з нас, а навпаки — кращі з найкращих, що відволікло б значні сили від нашої головної задачі — звеличення роду Конорів. Я вже не кажу про те, що сталося б, якби шлях було відкрито надто рано.
— Твоя правда, Анте, — після недовгих роздумів погодилася княгиня.
— Правда не моя, а Конорова, — сказав Стоїчков і повернувся до Маріки. — А тепер прошу тебе гарненько подумати. Чи не натрапляла ти серед материних речей на якийсь незвичайний магічний предмет?
Маріка заперечно хитнула головою:
— Я саме думала про це, пане Стоїчков. Та начебто нічого такого не було. А який він на вигляд?
— Ага. Отже, ти здогадалася. Розумниця! Конор описував його як перстень з квадратним каменем вугільно-чорного кольору. Причому перстень був не золотий, а з якогось блискучого металу, схожого на срібло, але надзвичайно твердого.
— Ні. Нічого схожого я не бачила.
— Тоді треба розпитати Стеніслава…
— Про що ви? — трохи спантеличено озвалася тітка Зарена.
— Ми з Марікою вважаємо, — пояснив Стоїчков, — що до Ілони якимсь чином потрапив амулет Куратора Бартоломео, і саме з його допомогою вона змогла відкрити портал Конора. Взагалі, цей амулет було налаштовано ще на чотири портали МакКоїв — камінь виймався з персня, і п’ять його граней відповідало за п’ять різних порталів, а шоста була вільна, вона призначалася для налаштування на той портал, що його мав спорудити сам Конор у нашому світі. Проте я гадаю, що за три сторіччя камінь міцно застряг у персні, тому Ілона, яка не знала, що решта граней також мають своє призначення, змогла відкрити лише один портал — у рідному замку нашого пращура.
— Мабуть, так і було, — погодилася з ним Маріка й запитливо подивилась на княгиню. — Тітонько, ти не бачила в мами такого персня?
— Не можу пригадати. А судячи з усього, перстень мав бути дуже примітним. Блискучий метал, вугільно-чорний камінь… Може, коли прочитаю, як його описував сам Конор, то щось згадаю… Анте, ти ж ознайомиш мене з Заповітом?
— Звичайно. Тепер я відкрию архів Старшого Сина для всіх братів та сестер по Раді… гм, включно з Марікою, яка вже три з половиною роки є таємним, тринадцятим учасником наших зборів. От тоді всі разом і вирішимо, що робити далі, яких заходів уживати. Між іншим, такий прецедент уже мав місце понад сімдесят років тому.
— Це коли Рада пішла в підпілля? — припустила Маріка.
— Саме так, — кивнув Стоїчков. — Рада дедалі більше відчувала тиск з боку різних угруповань Конорів, які хотіли перетворити її на арену політичної боротьби й вимагали переглянути Статут, щоб провести до її складу своїх лідерів. Тодішній Голова Ради наважився на крайній крок і ознайомив своїх братів та сестер із Заповітом Конора. Всі вони визнали, що головне завдання Ради — дбати про спільні інтереси нашого роду і сприяти його подальшому звеличенню, а тому одностайно вирішили зникнути й продовжити свою діяльність таємно.
— А архів Старшого Сина знову було засекречено?
— Так вирішили Дванадцятеро Відлюдників: не втаємничувати своїх наступників у Заповіт Конора МакКоя. Як і за попередніх часів, архів Старшого Сина став надбанням лише Голови Ради. Тепер я вважаю, що тут вони припустилися помилки. Якби Ілона знала про Заповіт, то не стала б мовчати. Тоді б ми мали більше часу на підготовку до зустрічі з Послідовниками. — Стоїчков підвівся з крісла. — Зарено, відкривай портал. Ми втрьох ідемо до Зали Дванадцяти.
— На жаль, не можу, — відповіла княгиня, позирнувши на настінного годинника. — До нас прибули посли з Еперу, і о четвертій я мушу бути на прийомі в їхню честь. А знайомство з архівом кількома хвилинами чи навіть годиною не обмежиться.
— Що ж, тоді я піду з Марікою. А для решти призначу на сьогоднішній вечір позачергові збори Ради. Тоді ми без поспіху все обговоримо. Шкода, що Стеніслава з нами не буде — біля найближчого порталу він опиниться лише через три чи чотири дні. Я простежу, щоб йому негайно надіслали звістку, а поки в Раді його замінить Маріка. Це безпрецедентно… Проте й ситуація в нас безпрецедентна.
Княгиня згідно кивнула і з усмішкою глянула на небогу.
Маріка відчула легке запаморочення, уявивши себе в Залі Дванадцяти, за одним столом з Анте Стоїчковим, тіткою Зареною, Арпадом Савичем, Ендре Міятовичем, Драженом Івашком… Тут вона згадала, що віднедавна Флавіан також є членом Ради. Ця думка миттю протверезила її.
— Маріко, — тим часом мовила тітка, — як закінчиш знайомитися з архівом, повертайся сюди й сміливо проходь до спальні — відпочинеш перед зборами Ради. Я подбаю, щоб там нікого не було.
— Дякую за турботу, тітонько, та краще я повернуся до Норвіка.
Княгиня сплеснула руками.
— Що за дурниці! Нікуди я тебе не відпущу. Тепер ти залишишся в мене. У тім світі небезпечно.
Маріка передбачала таку тітчину реакцію. Вона вперто похитала головою:
— Я мушу повернутися. Там залишились Аліса і мій батько. Я не можу кинути їх.
— Але ж Послідовники, Заборона…
— Все буде гаразд, обіцяю. Зрештою, за шість тамтешніх років зі мною нічого не сталося. Крім того, якщо Послідовники стежать за замком, я маю поводитись як звичайно, щоб не насторожити їх. А моє раптове зникнення може призвести до дуже небажаних наслідків.
Княгиня збиралась була заперечити, але тут утрутився Стоїчков:
— Я згоден з Марікою, Зарено. Поки Рада не розгляне ситуацію й не ухвалить певних рішень, усе має залишатися як раніше. Гм… Тільки от що, Маріко. Ти точно впевнена, що про твій новий портал ніхто зі сторонніх не знає?
— Ніхто, — без вагань відповіла вона. — Аліса сама прибирає в своїх кімнатах, вона не тримає покоївки. Інша прислуга до її спальні та кабінету не заходить.
— А друзі, подруги?
— Хлопців Аліса до себе не водить, а подруги… — Маріка на мить замовкла, згадавши про Джейн. — Відколи я почала будувати портал, до неї не заходили подруги. До того ж ми постійно тримали шафу зачиненою.
— Це добре. Як я розумію, для подорожей між нашими світами ти завжди користувалася своїм мишковарським порталом. Так?
— Так. Лише маминим, і ніяким іншим. А в чому річ?
— Якщо той хлопець, Кейт, служить Послідовникам, то вони, безумовно, знають про давній портал Конора. А шлях між ним та твоїм мишковарським порталом, образно кажучи, вже давно второвано. Із Конорового Заповіту випливає, що Послідовники здатні відкривати чужі портали. І хоч я не уявляю, як можна, навіть відкривши портал Конора, дотягтися до мишковарського, зайва обережність не зашкодить.
— Ви просите вимкнути портал у Мишковарі? — запитала Маріка. Ця ідея їй геть не сподобалася.
— Я не просто прошу, а наполягаю. Не стану навіть переконувати тебе. Ти й сама розумієш, що так буде правильно.
Маріка скрушно зітхнула. Вимкнути портал, означало розірвати його зв’язок з рештою порталів. Такий портал не називали мертвим, бо в будь-який час господар міг його знов увімкнути й під’єднати до „сім’ї“. Проте Маріку, яка ставилася до порталів, мов до живих істот, це мало втішало — адже, вимкнувши свій портал, вона прирече його на тривалу самотність, ізольованість від усього світу, фактично на ув’язнення в чотирьох стінах її кабінету…
— Так, пане Стоїчков, — пересиливши себе, погодилася Маріка. — Портал справді треба вимкнути.
Вона подумала, що варто сходити наостанок у Мишковар, щоб забрати звідти свій халат та книжку для Аліси, але потім відмовилася від цього наміру. Якщо вона знову побачить материн портал, уже приречений на вимкнення, їй стане ще гірше. Знаменитий роман про лицаря Садовану напевно знайдеться і в тітчиній бібліотеці, а халатів у Норвіку не бракує — одним менше, одним більше, без різниці.
— Ну, нарешті! — полегшено мовив Кейт, коли з-під ґобелена полилося слабке золоте сяйво.
Джейн миттю скинулась і перевела погляд на портал.
— Давно пора, — сказала вона. — А то я вже хочу в… Кейте, ти не прибереш цю штору?
— Не варто, — відповів він. — Гадаю, Маріка звикла зустрічати на своєму шляху ґобелен. А коли його не буде, ще може спіткнутися з несподіванки.
Джейн тихенько захихотіла:
— От було б видовище, якби ця манірна принцесонька гепнулася на підлогу!
Сяйво повільно яскравішало і зрештою стабілізувалося. Так минуло п’ять хвилин. Потім ще десять. Маріка не з’являлася.
— А твоя відьмочка не така вже й вправна, — з відчутною зловтіхою констатувала Джейн. — Он як довго марудиться з порталом.
Кейт пропустив повз вуха сестрині слова. Він був дуже стурбований, його охопило тривожне передчуття. Із записів детектора він знав, що Маріка швидко відкриває портал і ніколи не зволікає з переходом. А зараз коїлося щось незрозуміле…
Втомившись від чекання, Кейт підійшов до порталу й відхилив убік ґобелен. Як звичайно, простір під золотою аркою було затягнено густим білим туманом.
— Виходь же, Маріко! — прошепотів він з притиском, хоча й розумів, що по той бік його не почують. — Ну, виходь!…
Проте Маріка не виходила. У Кейта з’явилася спокуса самому ввійти в портал, але він стримався.
Зненацька арка замиготіла, а туман під нею згустився і набув сизуватого відтінку. Так тривало секунд п’ятнадцять-двадцять, потім портал згас. Миттєво.
— Що сталося? — запитала здивована Джейн.
— Не знаю, — розгублено відповів Кейт. — Мабуть, Маріка передумала. Або її щось затримало. Чи, може, там, де вона зараз, виникли якісь проблеми з порталом.
— То що нам робити?
— Те, що я вже пропонував. Повернімося до себе. За Ґрінвічем уже близько п’ятої, якщо не більше. Сядемо в машину, поїдемо до Норвіка і там поговоримо з Марікою та Алісою.
— Тоді давай прямо до них, — запропонувала Джейн. — Не хочу більше чекати. Ти ж можеш відкрити портал Конора МакКоя?
— Так, можу.
— То відкривай. Як не застанемо Маріку, розбудимо Алісу.
Кейт погодився з сестрою. Йому також не всміхалося далі чекати, та й їхати тридцять миль морозним ранком не надто кортіло. Він згорнув ґобелен в акуратний рулон, закріпив його над порталом, після чого видобув з кишені свій Ключ і ввів першу команду.
Проте, замість запиту наступної інструкції, на дисплеї з’явилося повідомлення.
Збій при ініціюванні зв’язку.
Під’єднаний до системи пристрій не функціонує.
— От чорт! — тихо вилаявся Кейт і повторив команду.
Результат був такий самий.
— От чорт! — знову сказав Кейт, уже голосніше і з переляком.
Джейн підійшла до нього й поглянула на дисплей Ключа.
— Що сталося, Кейте?
— Точно не знаю, — відповів він, ледве стримавшись, щоб не гримнути на сестру. — Або щось із Ключем, або…
Не договоривши, він дістав сестриного Ключа й віддав команду на встановлення контакту з порталом. Оскільки цей Ключ не був налаштований на Марічин портал, він мав повідомити про помилку доступу. Проте й на його дисплеї з’явився звіт про збій при ініціюванні зв’язку.
— Кейте, я вимагаю пояснити…
— Мовчи, Джейн! — відрубав він. — Чекай мене тут.
Кейт вийшов з кабінету, перетнув спальню, вже зовсім навшпиньки прокрався до вітальні, а звідти перейшов до суміжних покоїв і, проминувши кілька кімнат, опинився перед масивними дубовими дверима. Лише тоді він помітив, що Джейн невідступно йшла за ним. Але лаяти її не став.
— Де ми? — запитала вона.
— Як я розумію, це особисті апартаменти Стена, брата Маріки, — пошепки відповів Кейт. — А це, — він кивнув на двері, — мабуть, його кабінет. Принаймні, там є портал.
— Ми ввійдемо туди?
— Ага, вже. Двері зачинено на замок, а ведмежатник з мене кепський.
— То навіщо ми прийшли?
— Навіщо ти прийшла, не знаю. А я — ось для цього.
Він скерував на двері свій Ключ і віддав команду ініціювання. Відповідь була негайна та катеґорична:
У доступі відмовлено.
Так само повівся і Джейнин Ключ.
— Ходімо назад, — понуро мовив Кейт.
Не зронивши по дорозі ні слова, вони повернулися до Марічиного кабінету. Вже без жодної надії Кейт знову спробував ініціювати портал, відтак недбало кинув обидва Ключі на стіл, важко гепнувся в крісло і втупив бездумний погляд у протилежну стіну.
— Кейте, — озвалася Джейн. — Поясни, нарешті, що коїться.
— Портал не працює. Вочевидь, не надходить енергія.
— Боже мій!… — видихнула Джейн і опустилася на стілець. — Як це сталося?
Кейт затулив обличчя руками.
— Боюся, з моєї вини. Це я напартачив.
— Щось не так зробив з порталом?
— Не з порталом, а… Річ у тім, що я збрехав тобі. Насправді Маріка дещо знає про нас. Вчора я сказав їй… — І він коротко переповів зміст своєї розмови з Марікою. — Схоже, я її дуже налякав, і вона звернулася за порадою до брата. А той наказав їй негайно вимкнути портал, яким вона користалася, щоб потрапити до нашого світу. Логічно й розумно.
— Ну, то ввімкни його.
— Як? — Кейт невесело посміхнувся. — Це тобі не штепселя в розетку вставити. Я не фахівець і уявлення не маю, як це робиться. У таких питаннях я цілковитий невіглас. А ти — тим більше.
„І в цьому наша біда,“ — додав він уже про себе. — „Ми стаємо Послідовниками не за здібностями, не за інтересами, а за народженням. Тому ми втратили так багато стародавніх знань…“
І Кейт і Джейн мали високий показник розумового розвитку, але їхній інтелект найяскравіше проявлявся не в точних чи природничих науках, а гуманітарній царині. Спершу Кейт прикро вразив батька, коли обрав своїм фахом історію. Наступним розчаруванням Ґордона Волша стала Джейн, котра змалку захоплювалася грою на фортепіано, і хоча батько не дозволив їй вступити до консерваторії, вона все одно мріяла лише про музичну кар’єру, а на біологічному факультеті університету навчалась абияк, просто тягла ярмо, і Кейт часом дивувався, як їй вдається складати іспити.
— Але ж Браму постійно вмикають і вимикають… — невпевнено заговорила Джейн.
— З Брамою, якщо вона справна, впорається й дурень, — роздратовано урвав її Кейт. — А це портал. До того ж не наш, а Конорів. Я навіть не уявляю, як підступитися до нього.
— А той, інший портал? Він же в робочому стані? Якщо ми зможемо відімкнути двері…
— І що далі? Наші Ключі не налаштовані на нього.
— Але ж ти зміг налаштуватися на Марічин портал.
— Так, зміг, — підтвердив Кейт. — І згаяв цілих півроку. Це при тому, що мав у розпорядженні комп’ютер і детальну інформацію про індивідуальні характеристики порталу. А зараз у мене лише два Ключі — твій та мій. Якби на моєму місці був батько, я вже не кажу про Смирнова, він, може, й розібрався б зі Стеновим порталом… десь за тиждень чи півтора. Але я не батько. І тим більше не Смирнов. Та й стільки часу ми тут не протримаємося. День, два, три, максимум чотири — а потім нас упіймають. Або ми самі здамося від голоду.
— І що ж нам робити?
— Не знаю. — Він устав з крісла й розгублено пройшовся по кімнаті. — Я думаю… і нічого не можу придумати.
— Бо в тебе лайно в голові! — раптом розлютилася Джейн. — Це все через тебе! Це ти винен!… — Підкоряючись застережному жестові брата, вона стишила голос, але продовжувала таким самим гнівним тоном. — Ти мусив або розповісти Маріці про все, або взагалі нічого не говорити. А твої дурні натяки… Ти просто йолоп! Якби вона знала всю правду, то не стала б гарячкувати, не квапилася б вимикати портал. У крайньому разі, вона спершу перевірила б, чи не зазирнув ти знову попорпатися в її білизні. Клятий збоченець! Через тебе ми застрягли тут — і невідомо, як виберемося звідси.
Кейт підступив до сестри майже впритул.
— Отже, через мене? — перепитав він. — Дуже мило! Радий це чути. Тільки я не пригадаю, що кликав тебе з собою. Якщо пам’ять не зраджує мене, це ти наполягла, щоб ми пішли разом. І саме ти вирішила зачекати тут на Маріку. Якби не ти, я б давно був удома. Порпання в білизні, як ти вишукано висловилась, не забирає в мене багато часу.
Джейн стояла спиною до вікна, а в кімнаті панували сутінки, проте Кейт помітив, як її ясні очі потьмяніли.
— То це я винна? Знову я! Ти завжди перекладаєш на мене всю вину. Навіть тоді ти звинувачував мене — мовляв, чому я погодилася, чому не сказала „ні“… Який же ти негідник, Кейте!
Не витримавши її пронизливого, сповненого люті погляду, Кейт опустив очі. Все його роздратування миттю витіснив сором. Він відійшов від сестри й зупинився біля вікна.
— Вибач, Джейн. Твоя правда: в усьому винен я. Лише я. Ти тут ні до чого.
Вони довго мовчали. Кейт блукав поглядом по кабінету, який перетворився для них на в’язничну камеру, і дедалі дужче його охоплював відчай.
Джейн стояла біля порталу і знай переступала з ноги на ногу. Нарешті не витримала й повернулася до Кейта.
— Я хочу в туалет, — пожалілась вона. — Вже не можу терпіти.
— Це не проблема, — відповів Кейт. — Тут є щось на зразок ванної кімнати. Ходімо покажу.
Вони вийшли з кабінету до спальні, обійшли ліжко і Кейт вказав на невеликі двері в кутку.
— Це там. Але зачекай. — Він узяв з шафки біля ліжка свічку в канделябрі й запалив її від своєї запальнички. — Далі сама розберешся. Тільки поводься тихіше. Приміщення знизу, найпевніше, порожні, я жодного разу не чув звідти ніякого шуму, проте обережність не зашкодить.
— Гаразд, гаразд, — нетерпляче сказала Джейн, забрала в нього свічку і пройшла досередини, щільно зачинивши за собою двері.
Кейт присів на краєчок ліжка й задивився на одне з трьох зашторених вікон спальні.
„Боже!“ — думав він приречено. — „Як усе по-дурному склалося! Що тепер робити? Що ж робити? Ми пропали… Ні, так не годиться! Не смій панікувати!“
Кейт зібрав свою волю в кулак, змусив себе заспокоїтися і, по змозі, думати розважливо.
Джейн мала рацію: він припустився грубої помилки в розмові з Марікою. Йому не слід було гратися з нею натяками та недомовками, адже ніщо так не лякає людей, як невідомий ворог. З підслуханих розмов між Алісою та сером Генрі було зрозуміло, що Конори нічого не знають про Послідовників, а про Заборону до них дійшла лише одна-єдина фраза засновника їхнього роду. Це було дивно, але факт: Конор МакКой нічого не розповів нащадкам про свій рідний світ. А якщо й розповідав, то за три сторіччя все забулось або стало звичайною легендою. Вочевидь, Маріка не знала цієї легенди, а от її брат (чи хтось інший, до кого вона звернулася за порадою), можливо, щось чув. І, дізнавшись від Маріки про Кейтові натяки, відразу збагнув, що то не просто легенда, а чиста правда…
Минуло вже хвилин зо п’ять, а Джейн досі не поверталася. Кейт встав і нерішуче наблизився до дверей. З іншого боку йому почулися схлипування. Він обережно прочинив двері й побачив сестру, що сиділа на ослінчику перед умивальником і тихо, але гірко плакала.
Він підійшов до неї й торкнувся рукою до її плеча.
— Припини, Джейн, — пошепки мовив він. — Не треба плакати. Сльози нам не зарадять.
Джейн поглянула на нього в дзеркало.
— А що зарадить? — спиталася вона, шмигнувши носом. — Що тепер з нами буде?… І що буде з Алісою?
— За Алісу не турбуйся, з нею нічого не станеться. Я попередив Маріку… погано попередив, не заперечую, та все ж попередив — і вона почала діяти. Чи хтось старший примусив її діяти. Отже, до мого попередження поставилися серйозно. Зараз зв’язок між нашими світами або перервано зовсім, або він здійснюється через інший портал, який перебуває під посиленою охороною від непроханих гостей. На щастя, я забрав детектор; а поки наші встановлять новий, буде вже запізно. Я майже не сумніваюся, що й Аліса, й Маріка вже в безпечному місці — десь тут, у цьому світі. Можливо, вони навіть встигли викликати з Лондона сера Генрі, щоб забрати його з собою.
— Ти так думаєш?
— Я цього певен. Маріка нізащо не залишить свого батька й Алісу, а брат не дозволить їй далі ризикувати. — Кажучи це, Кейт переконував не лише сестру, а й самого себе. — У крайньому разі, вони дочекаються сера Генрі, після чого вже точно залишать наш світ. А найближчими днями твоїй Алісі нічого не загрожує. Тому заспокойся — і з нею, і з Марікою все буде гаразд.
— А з нами? — жалісливо запитала Джейн. — Що буде з нами?
— Ми щось придумаємо, — пообіцяв Кейт. — Обов’язково придумаємо. А зараз умийся.
Він трохи повернув вентиль на мідному крані, і звідти тонкою цівкою полилася вода. Джейн помила руки, змила з обличчя сльози, потім склала долоню „човником“, набрала в неї води і вже збиралась випити, але Кейт зупинив її.
— Стривай, Джейн, це погана ідея, — сказав він, перекривши вентиль. — Я не впевнений, що чари, які змушують цей водогін працювати, також і дезінфікують у ньому воду. А нам ще бракувало підхопити якусь заразу. Наше становище поки не настільки відчайдушне, щоб так ризикувати.
— Моє становище вже відчайдушне, — заперечила сестра, витираючи обличчя рушником, що висів над умивальником поруч із дзеркалом. — Я дуже хочу пити. А ще їсти.
— Не біда, — запевнив її Кейт. — Я це влаштую.
— Як?
— Зараз побачиш. Ходімо.
Прихопивши з собою свічку, вони повернулися до кабінету. Там Кейт відкрив скриню, де зберігався різний мотлох, який Маріка, вочевидь, шкодувала викинути. З самого низу він видобув пластикову пляшку з питною водою та дві бляшанки м’ясних консервів.
Джейн дивилася на нього з таким зачудуванням, ніби він на її очах повторив біблійне диво з п’ятьма хлібинами.
— Де ти їх узяв?
— У скрині.
— Я бачила. А як вони туди потрапили?
— Аварійний запас, — пояснив Кейт. — Звісно, я не чекав на таку катастрофу, але передбачив можливість пошкодження Ключа. Це дозволило б мені протриматися кілька днів до чергового візиту Маріки.
Джейн вихопила з його рук пляшку, відкрила її і зробила кілька жадібних ковтків. Кейт поклав консерви на стіл, знову схилився над скринею й дістав з неї прозорий поліетиленовий пакет з розкладним ножем, виделкою, двома пачками сигарет та запальничкою.
— А ти справді передбачливий, — сказав Джейн і повернула йому пляшку. — Хочеш?
Кейт випив трохи води, заґвинтив кришку на пляшці, потім розкрив ножем бляшанку з шинкою.
— Ось, поїж.
Запрошувати сестру двічі не довелося. Підсунувши стільця, вона влаштувалася за столом і взялася до їжі. Кейт сів у крісло, закурив сигарету і став чекати.
Вгамувавши свій голод, Джейн нарешті сказала:
— Дякую, Кейте. Ти мене просто врятував. Я повечеряла десять годин тому.
— Тоді вся бляшанка твоя.
— А як же ти?
— Я не голодний, — відповів він. — А ввечері розділимо другу. У ґардеробній, серед старих речей, сховано ще один такий комплект, тож двійко днів ми точно протягнемо.
— А потім? — запитала Джейн, продовживши їсти.
Кейт посунувся вперед і струсив попіл у чорнильницю. Він уже переконався, що цим нічого не псує, бо чорнильниця слугувала лише окрасою — для письма Маріка користувалася кульковими ручками з їхнього світу.
— Отже, — заговорив Кейт, — міркуймо логічно. Насамперед, чи варто ховатися тут і чекати на появу Маріки? Гадаю, що ні. Звичайно, існує ймовірність, що найближчими днями вона завітає сюди через братів портал за деякими речами. Але на це покладатися не можна. Вже чотири місяці Маріка мешкає в Норвіку, тому все, що може їй знадобитися, тримає при собі.
— Якщо вона повернулася в цей світ, — зауважила Джейн, — їй буде потрібне тутешнє вбрання. І не тільки їй, а й Алісі.
— Потреба в одязі може виникнути не зразу. Зваж, що Маріка не якась провінційна шляхтянка, а сестра князя, земельного воєводи, і цей замок — не єдине її житло. Якщо вона повернулася до рідного світу, то оселилася в одному з родинних маєтків. А там, без сумніву, вона має свій ґардероб.
— І справді, — погодилася Джейн.
— Далі, — продовжував Кейт, — Марічин брат Стен зараз відсутній у своїх володіннях. З останніх підслуханих нами розмов Аліси та сера Генрі ми знаємо, що два місяці тому за місцевим часом він вирушив завойовувати імператорську корону. Гадаю, боротьба ще триває. Та навіть якщо він став імператором, то тепер сидить у столиці, Златоварі, а сюди навідується лише вряди-годи. Розраховувати на його появу найближчим часом було б занадто оптимістично.
— Отже, виходу в нас не залишається, — похмуро підсумувала Джейн. — Ми мусимо відкритися мешканцям замку і сподіватись на те, що незабаром Маріка або Стен одержать про нас звістку. В найближчому оточенні князя-Конора неодмінно мають бути інші Конори. І бодай одного з них він напевно залишив тут, щоб той тримав його в курсі всіх справ.
— Безумовно. Але це крайній і дуже небажаний вихід. До з’ясування всіх обставин нас точно кинуть за ґрати, а тебе ще й… з тобою може статись і щось гірше.
Джейн здригнулася і, миттю втративши апетит, відсунула вбік бляшанку з недоїденою шинкою.
— Ти пропонуєш вибратися з замку?
Кейт кивнув:
— Гадаю, варто спробувати. І що швидше, то краще. Якщо нас схоплять, тоді автоматично вступить у дію варіант з ув’язненням. Принаймні ми зчинимо багато галасу, і тим раніше Маріка та Стен почують про незвичайних крадіїв-чужоземців, що пробралися до їхніх покоїв. Особливо, коли ми вперто наполягатимемо, що добре знайомі з Марікою.
Джейн ненадовго задумалася, відтак кивнула:
— Добре, годиться. Припустімо, ми вибралися з замку. Що буде з нами далі? Ми не маємо місцевих грошей, наш одяг викличе підозри, з першого ж слова нас викриють, як чужинців. Не мине кількох годин — і нас заарештують.
— Не конче, — заперечив Кейт. — Це велике портове місто, а в кожному порту чужинці не дивина. В Середньовіччі ще не винайшли віз та паспортів, тож нас матимуть за тих, ким ми назвемося, поки не спіймають на брехні. Що ж до місцевого вбрання, то тут його вдосталь — і чоловічого, й жіночого. Ви з Марікою майже однакового зросту, у вас схожі фігури, тому будь-яка її одіж підійде й тобі. А для себе я підшукаю щось із речей її брата. Якось я приміряв один з його камзолів — він вищий за мене й ширший у плечах, але не настільки, щоб його одяг висів на мені мішком. Головне для нас — потрапити до міста і, видавши себе за багатих чужоземців, улаштуватися в гарному готелі. А потім ми купимо собі все необхідне.
— За які гроші?
Кейт пильно подивився на Джейн.
— Ти що, сьогодні зовсім не спала?
— Ні, — відповіла вона. — Боялася проґавити тебе… А чого питаєш?
— Подивись довкруги. Де ми зараз? У покоях князевої сестри. А поруч — помешкання її брата.
Джейн зітхнула й закотила очі.
— Авжеж! Від переляку я геть отупіла.
— Швидше, тобі завадило виховання. Ти припустила можливість позичити вбрання, але підсвідомо придушила саму думку про відверту крадіжку. Мені також неприємно про це думати, але доводиться. У Марічиній ґардеробній зберігається багато коштовних прикрас — візьмемо найскромніші з них, найнепримітніші, без виражених ознак унікальності, їх ми зможемо видати за свої власні. А коли виплутаємося з цієї історії, то вибачимось перед Марікою й компенсуємо всі завдані їй збитки.
— Все одно ми дуже ризикуємо, — зауважила Джейн. — З’явитися в місті й почати продавати коштовності, щоб заплатити за перший же сніданок та кімнату в готелі… Боюся, це відразу приверне до нас увагу. Навіть у чужоземця має бути бодай трохи грошей — якщо не в місцевій валюті, то в своїй.
Нічого не відповівши, Кейт підвівся з крісла і вийшов з кабінету. За хвилю він повернувся з туго набитим шкіряним гаманцем.
— Це було в шафці біля ліжка, — пояснив він і, розкривши гаманця, висипав на стіл кілька срібних монет. — Вочевидь, Маріка тримала його біля себе, щоб винагороджувати прислугу. Сподіваюся, для початку цих грошей вистачить, а якщо доти нам не вдасться зв’язатися з Марікою, станемо продавати прикраси. Це вже не викличе підозр — у Середньовіччі нашого світу коштовності були найпоширенішою формою довготермінового вкладення капіталу. Не думаю, що в цьому світі ситуація інша.
— Що ж, тобі видніше, — сказала Джейн, розглядаючи в світлі від свічки одну з монет. — А ти вже маєш план, як зв’язатися з Марікою?
— Щонайперше спробуємо вирахувати тутешніх Конорів. Я певен, що в місті їх чимало, бо князівством править їхній родич. Далі, ми знаємо, що Маріка успадкувала свій дар від матері. Отже, її рідні з цього боку також Конори. Якщо вони мешкають десь неподалік, то наші пошуки можна вважати завершеними. Є ще Флавіан… гм… який хоче одружитися з Марікою. Мабуть, він впливовий мишковицький вельможа, а може, сусідній князь чи син князя. З розмов Аліси та сера Генрі незрозуміло, Конор він чи ні, тому його шукатимемо в останню чергу. Далі…
— Кейте, — урвала його сестра. — Ти говориш так упевнено, ніби ми вже на свободі. А реально — які маємо шанси вибратися з замку?
Він відвів погляд і, прикривши рукою рота, глухо прокашлявся.
— Не дуже високі, Джейн. Навіть дуже малі. Один до десяти. Може, й менше. Але ризикнути варто.
Після деяких вагань вона згідно кивнула:
— Гаразд. Це виправданий ризик. А яка буде наша легенда? Звідки ми родом?
— Оце зараз і вирішимо.
Кейт підійшов до книжкових полиць, дістав згори величенький сувій і розгорнув його на столі. Зацікавлена Джейн підвелася зі свого стільця.
— Це мапа світу Конорів?
— Не всього. Лише Західного Краю та сусідніх країн. Умовно кажучи, це мапа тутешньої Європи.
Джейн схилилася над мапою, уважно розглядаючи її.
— Шрифт ще незвичніший, ніж у тих книжках, — сказала вона. — Але розібрати можна. „Галосаг“, „Ібріско“, „Велки Заходни Океан“, „Цорніка“, „Заходни Край“, „Ґойдельске Острове“, „Влошско“, „Полдени Немет“, „Помежігорско“, „Далмацко“, „Сродково Море“, „Полянско“, „Полночно Поморско“, „Всходне Слованске Землє“… — Звуки чужої мови злітали з її вуст вільно й невимушено, чого не можна було сказати про Кейта, який спотикався мало не на кожнім слові.
Через два місяці після того, як з’ясувалося, хто така Маріка, Старший Куратор ухвалив розпорядження про підготовку групи розвідників для їх подальшого проникнення в світ Конорів. До складу цієї групи ввійшли і Кейт з Джейн — здебільшого тому, що вони займалися безпосереднім стеженням за Марікою та Алісою, а Кейт, крім того, мав історичну освіту і спеціалізувався якраз на Середньовіччі. Решта членів групи були слов’янами за походженням.
Проблему мовного бар’єру було вирішено досить швидко. У той час Джейн нерідко залишалася ночувати в Норвіку (а він, Кейт, дурник, аж до сьогодні не здогадувався про справжню причину), тому їй не склало труднощів виконати батькове доручення і потай відсканувати кілька книжок зі світу Конорів, які Аліса ховала в своєму кабінеті. Письмо цих книжок було дуже схожим на грецьке, але мова не мала нічого спільного з грецькою (окрім певної кількості запозичених слів) і за всіма ознаками належала до слов’янської групи. Як виявилося, вона називалася слованською.
Фонетичний матеріал було отримано з записів підслуховування, де Аліса в дядьковій присутності практикувалась у слованській мові. Часом вони вдвох навіть вели бесіди, хоча й тоді здебільшого говорила Аліса, а сер Генрі лише зрідка вставляв короткі репліки — він так і не зміг нормально опанувати слованську.
На основі цієї лінґвістичної інформації, фахівці-філологи склали словник та посібник з граматики слованської мови і розробили курс її інтенсивного вивчення. Цей курс упродовж останніх восьми місяців проходили всі члени сформованої Старшим Куратором групи майбутніх розвідників. Зрозуміло, що Кейт і Джейн, для яких слованська була геть чужою, постійно пасли задніх. Проте й між ними двома спостерігався значний відрив, бо завдяки своєму абсолютному музичному слухові й більшій кількості вільного часу, Джейн значно випередила брата. Та загалом, вони обоє вже були готові до того, щоб більш-менш вільно спілкуватися з мешканцями Західного Краю на найпростіші побутові теми.
„Поки лише в теорії,“ — уточнив про себе Кейт, разом з сестрою розглядаючи мапу. — „А як буде на практиці, побачимо…“
— Ось, поглянь, — озвався Кейт, тицьнувши пальцем у правий верхній кут мапи. — Невеличка країна Саамі, розташована на північно-східній околиці Сканського півострова, за полярним колом. Щось віддаленіше й неприступніше годі шукати.
— Авжеж, — погодилася Джейн. — Географічно вдалий вибір. Дуже сумнівно, щоб ми зустрілися тут з нашими „співвітчизниками“, або з людьми, що там бували. А ти бодай щось знаєш про Саамі?
— Нічогісінько, — відповів Кейт. — Пошукаю в Марічиних книжках, може, щось знайду про цю країну. Або виберу для нас іншу „батьківщину“, таку саму віддалену й неприступну. Але в будь-якому разі назвемося нашими справжніми іменами, для вуха слованів вони звучатимуть досить по-чужоземному — а це все, що нам потрібно. Ми брат і сестра, прибули до Галосагу… Ну, над метою нашої подорожі треба ще подумати.
Джейн знову сіла, склала руки на столі й увіткнулася підборіддям у кулак.
— Один день у цьому світі дорівнює двом нашим. Скоро батько з мамою почнуть нас шукати.
— Краще не думай про них, — порадив Кейт. — Не мордуй себе. Цим ти нічого не зміниш, тільки ще дужче засмутишся.
Вона гірко зітхнула:
— Легко сказати „не думай“. Я не можу не думати про маму. На батька мені начхати, але мама… Вона дуже хвилюватиметься за нас. Чого доброго, вона подумає, що ми… що ми загинули!
„А ми справді можемо загинути,“ — зненацька подумав Кейт. — „Хтозна, як поведеться замкова варта, коли помітить нас…“
— Годі, Джейн! — твердо промовив він. — Заспокойся. І, мабуть, тобі варто поспати.
Сестра заперечно похитала головою:
— Я не зможу заснути.
— Зможеш! Мусиш! Тобі необхідно виспатися. Я ще не вирішив, коли ми спробуємо вибратись із замку, але точно знаю, що це стане можливим лише після того, як ти гарненько відпочинеш. Інакше ми точно попадемося. — Кейт узяв її за лікоть і змусив підвестися. — Ходімо. Зараз ляжеш у ліжко й заснеш. Зрозумій, так треба.
Дослухавшись до його вмовлянь, Джейн покірливо пішла за ним. У спальні Кейт підійшов до ліжка й відкинув убік хутряне покривало.
— Постіль чиста, хоч і не свіжа, — сказав він. — Її не міняли щонайменше два місяці, відколи Маріка оселилась у Норвіку. Але ми не в тому становищі, щоб вередувати. Раджу роздягтися, так ти краще виспишся. А я буду в кабінеті.
Проте Джейн схопила його за руку.
— Стривай, не йди. Мені страшно самій. Побудь зі мною, поки я засну.
— Гаразд, — сказав він і відвернувся, щоб вона роздяглася.
Коли Джейн скинула верхній одяг, лягла і вкрилася до плечей ковдрою. Кейт присів на край ліжка.
— Тобі зручно? — запитав він.
— Так, — відповіла вона. — Постіль м’яка… Але цей запах! За два місяці так і не вивітрився.
— Який запах?
— „Шанель номер п’ять“. Терпіти її не можу.
— Через Маріку?
— Через неї, — підтвердила Джейн. — Нам за Алісою було так добре, а ця мала відьма все зіпсувала. Ненавиджу її!
Кейт не зміг стримати зітхання.
— Колись ти неодмінно покохаєш хлопця…
— Затули пельку, — промимрила Джейн і перекинулася на бік, спиною до брата. — Не потрібні мені твої хлопці, щоб їх покорчило. І взагалі, не смій повчати мене. Це моє життя, лише моє. Ти втратив право втручатися в нього ще десять років тому… До речі, — додала вона після короткої паузи. — Якщо нам пощастить, і ми виберемося з замку, то назвемося не братом з сестрою, а подружжям.
— Навіщо? — здивувався Кейт.
— До заміжньої жінки не так чіпляються інші чоловіки. А я ненавиджу чоловіків та їхні чіпляння…
Більше вони не розмовляли. Джейн потроху засинала, а Кейт сидів поруч і замислено дивився на сестру. Думки його були далекі від радісних.
„Джейн, люба. Як допомогти тобі? Чим спокутати свою провину? Як виправити скоєне?…“
Відповіді він не знаходив.
Як завжди на вихідні, Аліса не вмикала будильник, тому сьогодні любісінько проспала майже до десятої ранку. А коли прокинулася, то негайно, навіть не встигнувши розплющити очей, посунулася вліво, щоб обійняти Маріку.
Проте там її не було, а холодна ковдра й відсутність сліду від голови на подушці свідчили про те, що вона встала давно. Спроби викликати Маріку подумки результату не дали, а отже, її не було ні у ванній, ні в сусідньому зі спальнею кабінеті. Мабуть, пішла на кухню і невдовзі повернеться з їжею — у вихідні вони полюбляли снідати вдвох у ліжку.
Тут Алісину увагу привернула розчинена шафа, де було споруджено портал. Увечері вони її зачинили, це точно. Аліса вибралася з ліжка, підійшла до порталу й уважно вивчила його химерний візерунок. Вона ще кепсько розумілася на чарах, проте в неї склалося чітке враження, що портал цілком налагоджений.
„Таки не стерпіла,“ — подумала Аліса про Маріку. — „Прокинулася рано-вранці і довела портал до пуття. А потім гайнула до котрогось зі своїх родичів-Конорів, щоб розповісти про Кейта…“
Аліса стягла з себе нічну сорочку, кинула її на ліжко й пішла до ванної приймати традиційний ранковий душ. Коли вона вже стояла під струменями гарячої води, до неї долинули Марічині думки:
„Агов, Алісо, чуєш мене?“
„Чую,“ — зосередившись, надіслала вона відповідь. — „Я зараз миюся.“
За кілька секунд до ванної ввійшла Маріка, одягнена в сукню зі свого світу. Вигляд мала дуже втомлений.
— Вітаннячко, — сказала вона. — Як спалося?
— Чудово. А ти коли прокинулась?
— Я взагалі не засинала. Спершу налагодила портал, тоді зустрілася з тіткою Зареною та паном Стоїчковим, розповіла їм про Кейта, а потім вивчала секретні архіви Ради, які багато в чому прояснили Кейтові слова.
— А саме? — спитала заінтриґована Аліса.
— Річ у тім, що Конор МакКой залишив своєму старшому синові… Ні, стривай! Це довга історія, а тут невдале місце для такої розмови.
— Твоя правда, — погодилась Аліса. Вона перекрила воду і взяла шампунь. — Розкажеш пізніше. А поки роздягайся — і мерщій до мене.
— Не хочу, — відповіла Маріка. — Зараз я втомлена.
— Душ збадьорить тебе.
— Отож-бо. Після душу я ще довго не зможу заснути. А мені треба хоч трохи поспати. Через сім тутешніх годин розпочнуться збори Ради, і мене запросили взяти в них участь. Оце збігаю на кухню, попоїм — і в ліжко. Ти вже снідала?
— Ще ні. Принеси мені кави та булочку.
— Гаразд, я скоро. — Маріка вийшла з ванної.
Поки її не було, Аліса закінчила митися, витерлася великим ворсяним рушником, надягла халат і повернулася до спальні. Там зачинила шафу з порталом і лише після цього розсунула щільні штори на вікнах, впустивши до кімнати денне світло. Згасивши вже непотрібний нічний світильник, вона влаштувалася на м’якому пуфику перед туалетним столиком з дзеркалом і стала сушити волосся феном. Якраз тоді з’явилася Маріка із замовленим Алісою скромним сніданком. Поставивши маленьку тацю на шафку біля ліжка, вона взялася допомагати кузині й одночасно розповідала їй про Конорів Заповіт. Аліса уважно слухала, іноді щось уточнювала, але нечасто, бо Маріка, як це віддавна повелося між ними, сама вгадувала більшість її запитань і відразу ж давала на них відповіді.
Після того, як Алісине волосся було висушене й розчесане, дівчата пересіли на ліжко. Маріка продовжувала говорити, а Аліса неквапно пила каву і їла булочку. Коли розповідь було закінчено, вона розгублено похитала головою:
— Ні, це неймовірно! Заборона… чаклуни-Послідовники… Кейт у них на службі… Цікаво, він служить їм добровільно чи під примусом? А якщо так, то під яким саме?
Маріка невизначено знизала плечима й зітхнула.
— Краще поговоримо про це згодом. Зараз у мене в голові цілковитий безлад. Мені просто необхідно відпочити.
Підвівшись, вона стала роздягатися. Свою сукню акуратно розклала на великому кріслі, зате спідниці та панчохи недбало кинула на стілець і швиденько шаснула під ковдру. Аліса, ласо облизнувши губи, розстебнула халат, проте Маріка зупинила її:
— Навіть не думай. Я хочу спати.
— А як щодо снодійного? — запитала Аліса, погладжуючи пальцями звабливий трикутничок чорного волосся внизу свого живота.
— Апетитне снодійне, — погодилася Маріка. — Але боюся передозування… Будь-ласка, зсунь штори.
Аліса виконала її прохання, потім усе ж зняла халат, надягла сорочку і вляглася поруч з Марікою.
— Просто полежу з тобою. Може, так ти швидше заснеш.
Маріка дуже сумнівалася, що Алісина присутність допоможе їй швидше заснути. Однак зрозуміла, що вона від неї не відчепиться, тому більше не стала протестувати.
— Я от про що подумала, — повільно заговорила Аліса. — Гадаю, нам дуже пощастило, що Кейт закохався в тебе. І не тільки тому, що вчора він попередив про небезпеку. Можливо, він і раніше допомагав тобі — приховано, пасивно. Наприклад, не повідомляв своїм господарям-Послідовникам усього, що дізнавався про тебе. А він міг дізнатися багато про що.
Маріка зручніше вмостилася на боку й підклала під голову руку.
— Пан Стоїчков теж так думає. А ще він вважає, що до цього причетна і Джейн. Він упевнений, що вона шпигувала за тобою для Послідовників.
— Дурниці! Ми вже обговорювали це.
— Так, обговорювали. Але після того з’ясувалися нові обставини. Мною цікавиться не просто група впливових людей, яким мої появи та зникнення видалися підозрілими. Тут діють Послідовники — давні вороги роду МакКоїв. А ти — єдина його представниця з відродженим чаклунським даром. Якщо вони це виявили, то логічно припустити, що взяли тебе під нагляд… До речі, як ти познайомилася з Джейн?
— Цілком випадково, — відповіла Аліса. — Я певна, що нічого не було підлаштовано. Ініціатива виходила від мене.
— І все-таки?
— Це сталося за півтора року до загибелі моїх батьків, на одній великосвітній вечірці. Щось пов’язане з доброчинністю, вже точно не пам’ятаю. Тато з мамою вкладали гроші в багато різних фондів. Джейнині батьки — також. Взагалі, на тій вечірці була купа людей, і я помітила Джейн тільки тоді, коли хтось попросив її зіграти на роялі. І вона стала грати Бетховена, Чотирнадцяту сонату. „Місячну“, коротше. А ти знаєш, що я від неї аж чманію. І ти чула, як чудово грає Джейн. Словом, коли вона закінчила грати, я вже втюкалася в неї. Пасла її закоханими очима, та ще й так відверто, що мама навіть зробила мені зауваження. А Джейн жодного разу не глянула в мій бік. Лише наприкінці вечірки я наважилася підійти до неї й познайомитися. Ми поговорили, знайшли спільні інтереси, обмінялися телефонами. Через день я подзвонила їй, запропонувала зустрітися. Вона погодилася, ми сходили в театр, гарно провели час. Потім іще кілька разів зустрічалися, аж нарешті я набралася сміливості поцілувати її. — Аліса всміхнулася. — До тією миті я вважала, що Джейн подобаються винятково хлопці, і дуже боялася, що на цьому поцілунку наша дружба закінчиться. А Джейн згодом зізналась мені, що так само думала про мене, тому старанно приховувала свої почуття. Як бачиш, у нашому знайомстві не було нічого підозрілого.
— Схоже, що так, — погодилася Маріка. Ще трохи подумавши, вона додала: — Хоча все можливо. Якщо Послідовники вже тоді цікавилися тобою, то напевно знали, що ти чманієш від Бетховена. І вже точно знали, що тобі подобаються дівчата. Тому могли припустити, що вродлива дівчина, яка грає на роялі твою улюблену „Місячну сонату“, до того ж грає чудово, неодмінно приверне твою увагу.
— Ой, облиш! Надто складно все виходить.
— Навпаки, дуже просто. І, головне, природно. До речі, ти не знаєш, Волші давно жили в Плімуті до твого знайомства з Джейн?
— Ні, нещодавно переїхали. За місяць до того, може, за два.
— От і ще один арґумент. Між іншим, це наводить підозру не лише на Джейн, а й на її батьків. Принаймні, на містера Волша.
— Ну, ти вже…
— А що я? — запитала Маріка. — Я просто аналізую обставини й роблю висновки. Джейн прибігла за тобою хвостиком у Шотландію, та ще й не сама, а з батьками. Тепер виявляється, що незадовго до вашого випадкового знайомства Волші переїхали в Корнуол.
— Атож! — саркастично промовила Аліса. — Послідовники спеціально викликали їх аж із Бірмінґему, щоб звести мене з Джейн.
— Саме так, — підтвердила Маріка. — І я не розумію твого сарказму. Адже це прямо вказує на те, що містер Волш служить Послідовникам. Мабуть, вони вирішили не вербувати для такого завдання когось стороннього, а залучити вже перевірених слуг. Навряд чи серед них знайшлося багато таких, хто мав доньку відповідного віку, з відповідними уподобаннями, та ще й музично обдаровану привабливу білявку, на яку ти обов’язково б клюнула. Тому містерові Волшу довелося знятися з насидженого місця в Бірмінґемі й поїхати до Плімута… Гм. У тебе ж тоді не було подруги?
— Якраз не було. Я саме розійшлася з Тіною. Вірніше, вона мене кинула. Сказала, що це був лише експеримент, а тепер вона хоче стати нормальною дівчиною, знайти собі хлопця і жити, як усі. Щоб позбутися мене, Тіна навіть змінила квартиру… Тільки не кажи, що її примусили.
— Можливо, примусили. Можливо, чимось погрожували. А може, просто добре заплатили.
Тут Аліса пригадала, що через два чи три місяці мигцем бачила Тіну за кермом новенького спортивного авта. Але Маріці про це не сказала, бо розуміла, що вона витлумачить цей факт однозначно на користь своєї версії.
— Я впевнена, що ти помиляєшся. Джейн не поводилась, як шпигунка.
— Кейт також не поводився, як шпигун. Поки він сам не дав це зрозуміти, я навіть запідозрити не могла, що він наглядає за мною.
Аліса похитала головою:
— Я кажу зовсім про інше. Якби Джейн працювала на Послідовників, то не ставила б мені ультиматуму, не змушувала б мене обирати між нею й тобою. Якраз навпаки — пристала б на нашу пропозицію…
— На твою пропозицію, — уточнила Маріка. — Я погодилась тільки заради тебе. І, якщо чесно, рада, що Джейн відмовилася.
— У тім-то й річ, що відмовилася, — стояла на своєму Аліса. — А це ж був шанс зблизитись і з тобою. Дуже гарний шанс. Визнай.
— Та мабуть, — неохоче визнала Маріка. — Тут щось не так… — Вона перекинулася на спину й позіхнула. — Алісо, стервочко, ти геть прогнала мій сон.
Саме цього Аліса й прагнула, завівши з Марікою розмову. Присунувшись до неї, вона грайливо мовила:
— Не переймайся. Я допоможу тобі заснути.
— Ага, — промимрила Маріка, обнявши її. — Ти завжди отримуєш, що хочеш…
Утім, цього разу Аліса отримала зовсім небагато. Вона вкрила Марічине обличчя поцілунками, закотила сорочку й стала цілувати її груди та живіт. Маріка стогнала від задоволення, але все тихіше й тихіше — і зрештою, геть розімлівши від пестощів, міцно заснула.
Совість не дозволила Алісі будити її. Вона розправила на Маріці сорочку, вкрила її ковдрою, а сама вибралася з ліжка, підійшла до комода і вдягла білизну. Потім відчинила шафу з верхнім одягом і замислилася, що вибрати. На думку їй спало з’їздити до Джейн і ще раз спробувати помиритися. Та після недовгих вагань вона відмовилася від свого наміру — не хотіла знову ятрити рану. Їхній розрив був логічним та неминучим, тут нічого не можна було вдіяти. Аліса довго лавіювала між двома дівчатами, але зрештою їй довелося зробити вибір. Вона обрала Маріку і вважала, що вчинила правильно. А проте, її почуття до Джейн ніде не поділися, вона була б щаслива просто дружити з нею. На жаль, дружба після кохання — рідкісне явище.
Аліса дістала з шафи легкі штани та просту домашню кофтину. Вона вирішила нікуди не їхати.
„Як ти там, Джейн?“ — подумалось їй. — „І хто ж ти насправді?…“