Стен прокинувся рвучко, зненацька.
У шатрі було ще темно, лише крізь щілини слабко пробивалися відблиски розпалених зовні багать. За ширмою рівно сопів носом його зброєносець, а біля входу чулася тиха й неквапна розмова двох вартових.
Утім, Стена розбудили не вони. Цієї ночі він узагалі спав дуже погано, неспокійно, часто прокидався, а потім знову забувався в тривожному сні. Але цього разу ясність думок у його голові свідчила про те, що він прокинувся остаточно.
Поруч безтурботно спала юна п’ятнадцятирічна дівчина — донька одного з маркитантів, що супроводжували в поході їхнє військо. Її батько нітрохи не заперечував, коли Стен накинув на неї оком, а навпаки, лише тішився з цього. Усім було відомо, що молодий князь непостійний у своїх захопленнях, але добре дбає про колишніх коханок, забезпечує їх чималим посагом і завжди знаходить їм гідну пару. Стен ніколи не чіпав заміжніх жінок, бо вважав недостойним для себе принижувати їхніх чоловіків — адже вони, бувши нижчими від нього за станом, не могли поквитатися за спаплюжену честь.
Стен знову приліг біля дівчини, заплющив очі і ще кілька хвилин лежав нерухомо, поки не переконався, що справді не засне. Тоді встав, одягнувся і вийшов з шатра. Вартові миттю припинили розмову й виструнчилися, вітаючи його. Він відповів їм кивком.
Небо вже було не чорним, а попелясто-сірим, особливо на сході, де пощезали майже всі зірки, крім кількох найяскравіших. Наближався світанок.
„Схоже, я прокинувся не так і рано,“ — подумав Стен, пригладжуючи своє скуйовджене волосся. — „За годину можна сміливо оголошувати підйом. Що раніше я буду в Буковича, то краще.“
Жупан Єньо Букович був з роду Конорів, і його маєток знаходився на відстані одного денного переходу. Стен навмисно проклав маршрут для свого війська з таким розрахунком, щоб не залишатися надовго без зв’язку з зовнішнім світом і мати можливість вчасно реагувати на будь-які кроки супротивника. У цій, поки що безкровній війні перевага в поінформованості була на Стеновому боці — і він не збирався її втрачати.
Коли вчора надвечір з голови колони йому доповіли, що назустріч армії рухається невеликий загін вершників, Стен уже знав про це, бо ще раніше одержав повідомлення від Ендре Міятовича, який очолював той загін. Нічого конкретного в повідомлені не містилося — обмін думками на відстані потребував значних зусиль і цілковитої концентрації уваги, — Міятович лише сказав, що є важливі новини. А Стен відразу збагнув: сталося щось надзвичайне, раз член Вищої Ради, що проживав аж у Північному Помор’ї, ризикнув відкрито з’явитися в Південному Неметі і згаяв майже день на дорогу, щоб особисто поговорити з ним. Та навіть у страшному сні Стенові не могло привидітись те, про що йому розповів Ендре Міятович…
„Як це невчасно!“ — подумав він. — „Отче Небесний, як невчасно! Мені з одним Чеславом мороки вистачає, а тут іще ці Послідовники… Ну, чому в мене така невгамовна сестра? Чому їй неодмінно треба вклепатися в якусь пригоду?… Навіщо взагалі вона відкрила мамин портал?…“
Стен збирався розбудити свого зброєносця, Міха Чірича, та потім передумав і вирішив не турбувати його — нехай спить до загального підйому і вві сні переживає своє горе. Лише тиждень тому хлопець втратив батька, Щепана Чірича, що був головним урядником у Стена й керував князівством за його відсутності. До всього іншого, Міх, хоч був Конором, не міг навіть потай, уночі, навідатися до свого мишковицького дому й попрощатися з батьком, дарма що тоді військо ще перебувало в Цервениграді. Його мати та зведений брат Славомир були простими людьми й нічого не знали про подвійне життя Міха та Щепана. Така потаємність не була рідкістю в змішаних сім’ях: навчені гірким досвідом перших поколінь, багато Конорів приховували правду про себе навіть від найближчих людей, якщо вони не належали до їхнього роду. Лише вряди-годи зустрічалися чоловіки та жінки, на яких можна було цілком покластися. Такі, скажімо, як князь Всевлад чи князівна Анішка…
Стен знову зітхнув і з сумом подумав про тяжкі втрати, що спіткали його впродовж останніх дев’яти років. Мати, батько, наречена… а тепер от і Щепан Чірич, його друг і наставник, котрому він довіряв, як самому собі. З несподіваною смертю Чірича-старшого Стенові додалося клопотів. Якщо раніше він не турбувався про справи князівства, бо знав, що воно в надійних руках, то зараз був занепокоєний, охоплений сумнівами і ніяк не міг визначитися з кандидатурою наступного головного урядника.
Найбільша проблема полягала в тому, що жоден з мишковицьких Конорів не годився на цю відповідальну посаду. Комусь бракувало вміння, комусь — досвіду, дехто мав і те й інше, але не був досить впливовим, щоб примусити до послуху найзнатніших вельмож князівства, передовсім — Стенового дядька Войча, меншого брата його батька. Мабуть, таки доведеться призначити головним урядником Щепанового пасербка, Славомира Ковача, дуже гідного й компетентного чоловіка, у чиїй вірності Стен не сумнівався. Єдиний його недолік полягав у тому, що він не був Конором…
Стен розшукав коменданта табору і, поговоривши з ним, переконався, що підйом і збори буде проведено вчасно. Потім повернувся до свого шатра, наказав одному з вартових принести сніданок, а іншому доручив сходити до гостей і дізнатися, чи не прокинувся Ендре Міятович. Власне, Стен міг перевірити це й сам, подумки надіславши слабенький, ледь чутний виклик, на який людина вві сні зазвичай не реагує. Та тільки зазвичай — навіть за найслабшого виклику існував ризик розбудити Міятовича, а цього Стен зовсім не хотів.
Як з’ясувалося, Міятович нещодавно прокинувся і радо прийняв його запрошення разом поснідати. За десять хвилин вони вже сиділи біля Стенового шатра і їли смажену яловичину, щедро нашпиговану прянощами. Про Заповіт Конора, Послідовників і все пов’язане з ними вирішили за сніданком не говорити, а натомість завели розмову про Іштванову з Вовчеком експедицію і про те, чи вже досягли вони своєї мети. Тепер, коли Міятович уже знав Марічину таємницю, Стен міг сміливо поділитися з ним припущенням сестри, що насправді ця експедиція знайде не західний шлях до східних країн, а новий континент. Як жартувала сама Маріка (хоча Стен не розумів цього жарту), „шукають Гіндураш, а потраплять у Ґондурас“.
Міятович був на шістнадцять років старший за Стена, але, попри значну різницю у віці, їх пов’язувала давня дружба, що виникла зі спільного захоплення морськими подорожами та географічними відкриттями. На відміну від Стена, який лише мріяв про далекі плавання й читав про них у книжках, Ендре Міятович ще юнаком відвідав Землю Гарячих Джерел, розташовану набагато північніше Ґойдельських островів, а згодом брав участь в експедиції, метою якої було обігнути Цорніку з півдня й відкрити південний морський шлях до того ж таки Гіндурашу. Саме після цієї експедиції, хоч і невдалої, але знаменитої, князь Всевлад через свою дружину запросив Міятовича до Мишковара, і тоді з ним познайомився дванадцятирічний Стен. Згодом вони потоваришували, Міятович став бажаним гостем у князівському замку, а сам Стен час від часу бував у нього в Затоцьку, на узбережжі холодного Сканського моря. А чотири роки тому, коли Стена прийняла до свого кола Рада Дванадцяти, він з подивом виявив серед її членів свого старшого друга…
Доївши свою порцію яловичини, Міятович пильніше придивився до Стена.
— Це мені тільки здається, чи ти справді погано спав?
— Тобі не здається, — чесно визнав Стен. — Твоя розповідь мене так схвилювала, що я не зміг заспокоїтися. Не допомогла навіть… — Він запізніло прикусив язика.
Міятович ледь помітно посміхнувся.
— Знайшов собі нове дівча? Цікаво буде поглянути… А що ти не виспався, це кепсько. — Він замовк і озирнувся довкола. А переконавшись, що вартові, не можуть їх чути, запитав: — Чому не вдався до сонних чарів? Вважаєш їх шкідливими?
— Ні. Просто подумав про них запізно. Тоді б зранку мене довго будили.
— Краще так, ніж узагалі не виспатися, — зауважив Міятович. — Сьогодні на нас чекає тривалий перехід до маєтку Буковича, а потім ще… Ну, гаразд. Раз так, вийшло, я запропоную Стоїчкову перенести збори на ранок.
— Ні, не треба, — запротестував Стен. — Я почуваюся нормально.
— Це зараз, а ввечері… Навіть не заперечуй. Я теж охоче відпочину з дороги. А решті наших однаково — що десята вечора, що четверта ранку. Раніше ляжуть, раніше встануть. А ми мусимо бути на зборах з ясною головою. Дуже багато залежатиме від рішення, яке ми ухвалимо.
Стен проковтнув останній шмат м’яса, витер масні пальці об штани і взяв до рук чашку з кавовим відваром. Зробивши ковток збадьорливого напою і з невдоволенням відзначивши, що кухар пошкодував меду, він сказав:
— Вчора ти обмовився, що лише троє виступили за негайне припинення контактів зі світом Послідовників, а я забув запитати хто. Одна з них — тітка Зарена, так?
— Атож, вона. Проте всі її міркування зводилися до того, що не можна й далі наражати Маріку на небезпеку. Якщо твою сестру забрати звідти, позиція Зарени вже не буде такою катеґоричною. Далі, Любомир Жих. От він твердо стоїть на своєму: мовляв, ми навіть з нашим світом не можемо впоратися, а тому не слід потикатися в інший. Його можна зрозуміти, адже він зі Сходу. А третя — Міла Танич. Вона вважає, що нам зарано оприлюднювати Заповіт. На підтвердження своєї позиції наводить слова самого Конора, що спершу ми мусимо оволодіти всім Західним Краєм, а наша чисельність має перевищити п’ять тисяч людей. Почасти з нею згоден і Дражен Івашко — та тільки почасти. Він пропонує зачекати, поки буде вирішено питання з імператорською короною.
— А ти?
— Я поділяю думку більшості. Лише дитина може вважати, що з заплющеними очима або зі схованою під ковдрою головою їй нічого не загрожує. А ми вже не діти, і нам не годиться ні заплющувати очі, ні ховатися під ковдру. Ми маємо боротися з небезпекою, а не втікати від неї. Послідовники знають про наше існування — це факт, від якого ніде не подінешся. Як багато вони знають про нас — інше питання. Але в кожному разі вони знають про нас більше, ніж ми про них. Ми не маємо ні найменшого уявлення, як далеко вони просунулися в пошуках нашого світу. Мене й більшість Ради такий стан справ нітрохи не влаштовує. А тебе?
Стен повільно похитав головою:
— Звичайно, не влаштовує. Жити в постійному страхові, що от-от з’являться Послідовники з якоюсь могутньою зброєю на кшталт Заборони… ні, це не для мене. Я теж волію боротися, а не втікати. Але Маріка…
Міятович поморщився:
— І ти про це! Ви з Зареню досі бачите в ній маленьку дівчинку і вперто відмовляєтеся визнати, що вона вже доросла дівчина і здатна сама за себе постояти. А між тим, твоя сестра де в чому перевершила всіх нас. Навіть коли припустити, що ваша мати налаштувала на неї свій портал, це зовсім не пояснює, як їй вдалося відкрити інші три портали, отримати доступ до Архівного Кристалу, ще й на додачу вилікувати смертельну хворобу свого батька… — Помітивши Стенів подив, Ендре Міятович запитав: — А ти не знав?
— Ну… Маріка говорила, що її батько важко хворий. Але що хвороба смертельна — ні.
— Рак, без сумніву, смертельна хвороба, — зауважив Міятович. — Коли Івашко почув про це, то просто став дибки і стрибав по Залі, мов скажена коняка. Спершу Маріка прикидалася простачкою, пояснювала свій успіх тим, що медицина в світі Послідовників випереджає нашу на п’ять-шість сторіч, а вона лише скористалася тамтешніми досягненнями. Та врешті під тиском Дражена їй довелося визнати, що лікарі того світу давно поставили на її батькові хрест, визнали його невиліковним і прирекли на повільну смерть. Тож не варто недооцінювати Маріку… хоч вона і вчинила нерозумно, що так довго мовчала про своє відкриття. Але це, за великим рахунком, твоя провина.
— Хіба? — неуважно мовив Стен. Він саме думав про те, що якби Маріка була старшою й раніше відкрила материн портал, то, мабуть, змогла б вилікувати Анішку, коли та захворіла на запалення легенів. — А я тут до чого?
— Ти деспот і егоїст, Стеніславе. Не стверджуватиму, що ти тримав сестру в шорах, це не так. Але що надміру опікався нею й ревнував її до всіх поспіль — щира правда. Ти хотів, щоб уся її любов була звернена лише на тебе одного. Маріка не назвала справжньої причини своєї тривалої мовчанки, проте тим з нас, хто добре знає вас обох, було ясно: вона дуже боялася, що ти перешкоджатимеш її зустрічам з батьком, а то й зовсім заборониш їй бачитися з ним.
— Це ж дурниці! — обурився Стен.
— Сама Маріка так не вважала. І, схоже, мала вагомі підстави для своїх побоювань. Адже ти й зараз пориваєшся вирішувати за неї, не зваживши на її власну думку. Ти б тільки радів, якби вона кинула батька й повернулася під твоє крильце.
— Аж ніяк! — запротестував Стен. — Я цього не казав. Я зовсім не проти того, щоб її батько і двоюрідна сестра… тобто двоюрідна племінниця, хоча вона старша за Маріку… ну, ти розумієш, я кажу про Алісу… Коротше, я готовий прийняти їх обох як родичів. Але я рішуче проти її участі в боротьбі з Послідовниками. Нехай цим займаються люди старші й досвідченіші. Так позицію я відстоюватиму в Раді.
Ендре Міятович скептично гмикнув.
— Виходить, ти знаєш свою сестру ще гірше, ніж я думав. Маріка не з тих, хто скоряється чужій волі. Забороняти їй щось робити — все одно що махати червоною ганчіркою перед носом у розлюченого бугая. Історія з порталами наочно показує, як вона реагує на спроби обмежити її свободу. На моє переконання, єдина можливість тримати її під контролем — дозволити діяти відкрито. Наше щастя, що Маріка дівчина обачна, розважлива і схильна дослуховуватися до думки старших. — Міятович трохи помовчав, а потім спитав: — Флавіан досі хоче одружитися з нею?
— Коли ми востаннє бачилися, хотів, — відповів Стен. — Правда, якийсь час він намагався переконати себе, що розлюбив її після… словом, був один неприємний епізод, не хочу згадувати… але довго так не протримався. У Цервениграді знай діставав мене, все допитувався, де Маріка.
— А на минулих зборах майже не зводив з неї очей, — додав Міятович. — Маріка ж поводилася так, ніби його немає. Особисто я не радив би Флавіанові одружуватися з нею.
— Чому?
— Бо він — саме той король, який потрібен зараз Ібрії. А твоя сестра, тільки не ображайся, все зіпсує. На жаль, за вдачею Флавіан типовий підкаблучник, і через те йому потрібна жінка без владних амбіцій, бажано взагалі без амбіцій, тиха, сумирна, покірлива. Та аж ніяк не Маріка, котра за рік-другий цілком позбавить його влади і стане одноосібно правити Ібрією. Я певен, що з неї вийде гарна королева, її правління буде вигідним для Конорів. А от для Ібрії — ні.
Кейт вийшов з будинку і по сходах спустився з ґанку на широке подвір’я. Славомир Ковач, що супроводжував його, гукнув конюха й розпорядився привести гостевого коня. Потім сказав Кейтові:
— Ви правильно вчинили, что звернулися до мене, пане Волш. Дядько нашого князя не належить до тих людей, з якими приємно мати справу.
— Так, повідомлений був я, — незграбно відповів Кейт. — Багато в місті мовлять про це.
— Ґазда Войчо зовсім не лихий чоловік, — продовжував Ковач. — Просто він заздрісний і ладен на різні дрібні капості, щоб допекти небожеві. Тому вважатимемо, що ви заїхали висловити співчуття вдові свого далекого родича.
— Який правдиво не є дійсний родич.
— Ну, це вже не має значення. Чірич — поширене прізвище, тож неважко помилитися. А щодо листа не турбуйтеся, тепер він у надійних руках. Ви дотримали своєї обіцянки, привезли його за призначенням, а решта — мій клопіт. Завтра, щонайпізніше післязавтра, я споряджу до ґазди Стеніслава найшвидшого з моїх гінців. Можете не сумніватися.
Кейт не сумнівався… Майже — бо цілком упевненим можна бути лише в самому собі. З розмови з Ковачем Кейт виніс тверде переконання, що ця людина цілком віддана своєму князеві. Проте він точно не був Конором, а отже, не міг оперативно зв’язатися з ним. А гінцю знадобиться кілька днів, щоб дістатися Цервениграда, де наразі мав перебувати Стен. Це означало, що Кейтові з Джейн доведеться затриматись у цьому світі — у кращому разі, на тиждень, а той довше. Така перспектива не надихала Кейта, і він уявляв, як засмутиться на цю звістку сестра…
Але що він міг удіяти? Кейт і так дуже ризикував, прийшовши до Славомира Ковача, пасербка нещодавно померлого головного урядника Щепана Чірича, з украй неправдоподібною історією про пакет з листом для князя Мишковицького, якого буцімто передав йому в північногальському порту Речко один смертельно поранений незнайомець на ім’я Конор. На такий відчайдушний крок Кейт наважився лише наприкінці четвертого дня, коли переконався, що нічого кращого вигадати не може. Місцеві Конори вперто не бажали виказувати себе, а всі Марічині рідні за материнською лінією мешкали далеко на сході.
Усупереч Кейтовим сподіванням, Славомир Ковач не лише не належав до роду Конорів, а й уявлення не мав про їхнє існування. З іншого боку, Кейт вважав, що йому пощастило: Ковач не став прискіпуватися до його розповіді, хоча навряд повірив йому. Вочевидь, пасербок покійного головного урядника і, як гадалося багатьом, майбутній головний урядник князівства розважив, що заможний чужинець, який приніс йому листа, мав вагомі підстави приховати правду. Певна річ, Ковач був заінтриґований і хотів би дізнатися більше, але тиснути на Кейта не став і задовольнився тим, що доконечно важливо якнайшвидше доставити князеві цей пакет…
Слуга вже вивів Кейтового коня зі стайні і тепер, тримаючи його за вуздечку, очікував, коли накажуть підійти ближче.
— Це більше не є моя справа, пане Коваче, — обережно промовив Кейт. — Але на ваше місце я мав би розпитати інших урядники про людину з ім’я Конор. Може, хтось був знати щось.
— Можливо, я так і вчиню, — кивнув Ковач. — Але згодом, коли надійде княжий наказ про призначення нового головного урядника. Зараз усю владу взяв до своїх рук ґазда Войчо, а з ним каші не звариш… Та в одному ви маєте рацію, пане Волш. Це більше не ваша справа. Тепер це мій клопіт.
Давши зрозуміти, що тему вичерпано, він помахом руки прикликав конюха, а Кейтові сказав:
— Радий був з вами познайомитися, пане Волш. Якщо ви з дружиною вирішите затриматися в Мишковичі, заходьте до нас на одинадцять днів. Ви зробите нам честь своєю присутністю на тризні.
Чи то через погане знання мови, чи то через цілковите незнання місцевих звичаїв, Кейт не збагнув, про що йдеться, але про вся випадок прийняв запрошення, зазначивши, однак, що ще не вирішив, чи залишиться в Мишковичі.
Попрощавшись зі Славомиром Ковачем і подякувавши йому за гостинність, Кейт сів у сідло й виїхав з двору на вузьку бруковану вуличку. Твердою рукою скеровуючи коня, він знову в думках подякував долі за те, що в шістнадцять років познайомився з дівчиною, яка займалася кінним спортом. Ім’я тієї дівчини Кейт пригадати не міг — роман з нею виявився нетривалим, і через місяць вони розійшлися, — та навіть за цей короткий час він встиг захопитися верховою їздою. Згодом уміння поводитися з кіньми стало додатковим арґументом для його приєднання до групи з підготовки розвідників. За чотири дні перебування в Мишковичі Кейт встиг переконатися, що його кепське знання слованської мови нікого не насторожує — чужинець є чужинець. А от якби він невпевнено тримався в сідлі, було б набагато гірше. Про повне невміння й говорити не варто. Слован чи варвар, чоловік чи жінка — у цьому світі всі змалку їздили верхи. На щастя, Джейн протягом останніх місяців також навчалася цьому мистецтву разом з іншими членами групи. Щоправда, їздила вона поганенько, але від жінок особливої майстерності не вимагалося. Тим більше, від шляхетних жінок — а Кейт і Джейн зображали шляхтичів з далекої північної країни Саамі.
„І ще хтозна скільки часу триватиме ця гра,“ — похмуро думав Кейт, простуючи до середмістя, де знаходився готель, вірніше, як тут говорили, гостинка, в якій вони з Джейн зупинилися. — „Як же невчасно помер Щепан Чірич! Міг би зачекати бодай тиждень… Оце вже як не щастить, то не щастить.“
А втім, попервах їм пощастило. І пощастило просто нечувано. На таке везіння він навіть сподіватися не міг.
…Поки Джейн спала, Кейт ретельно обшукав Марічині покої і в ґардеробній виявив схованку, якої раніше не помічав. З наявності порожніх вішалок він припустив, що раніше Маріка тримала там деяке вбрання, котре геть не пасувало до місцевої моди — короткі сукні та спідниці, жакетки тощо. У кожному разі, вона забрала всю цю одіж з собою до Норвіка, але залишила те, що наразі було для Кейта найцінніше — величенький гаманець, повний золотих монет. Очевидячки, це були гроші, одержані від продажу останньої партії білизни, взуття, косметики та інших речей з їхнього світу. На щастя, вона не встигла придбати на них діаманти, які Аліса потім продавала в Единбурзі, конвертуючи таким чином імперські златі в фунти.
Здобувши вдосталь тутешніх грошей, Кейт перейшов до Стенових покоїв і підшукав там собі зручний костюм, скромний, але гарний, а також особисту зброю, що була неодмінним атрибутом середньовічної шляхти. Та найголовніше — йому вдалося потрапити до кабінету.
Відімкнути важкі дубові двері виявилося не так складно, як спершу думав Кейт. Мабуть, Марічин брат більше покладався на свій авторитет, аніж на міцність замків. Уже згодом, потрапивши в місто, Кейт довідався, що хоча місцеві мешканці не здогадувалися про існування могутньої організації чаклунів-Конорів, вони, проте, підозрювали за Стеном і Марікою певні магічні здібності. Разом з глибокою повагою і навіть благоговінням, більшість мишковитян почували до свого князя та його сестри щось схоже на забобонний страх. А отже, якби хтось набрався сміливості без дозволу пробратися до помешкання грізного чаклуна, то вже ніякі замки його б не зупинили.
Портал у Стеновім кабінеті знаходився за шафою, проте Кейт навіть не намагався дістатися до нього. Він досить намучився з Марічиним порталом і розумів, що лише змарнує час. Обстеживши кабінет, Кейт знайшов чимало корисних речей, а крім того, з’ясував, що Стен був великим романтиком морських подорожей. За час свого правління він зробив значний внесок у дослідження океанських просторів та узбережжя Цорніки, а нещодавно спорядив експедицію на пошуки морського шляху до Гіндурашу.
Саме у Стеновій бібліотеці, серед багатьох книжок з географії, Кейт відшукав одну, де поміж іншого розповідалося про маленьку країну Саамі, про її мешканців і про тамтешні звичаї. Певна річ, Кейт узяв її собі, щоб чимбільше дізнатися про свою з Джейн „батьківщину“.
Та найважливішою знахідкою, поза будь-яким сумнівом, став детальний план Мишковара. Ознайомившись із ним, Кейт попервах занепав духом: його наївний задум під прикриттям ночі непомітно вислизнути з замку луснув як мильна бульбашка. Мишковар був не якимось там Норвіком, а справжньою неприступною фортецею, і вийти з нього, оминувши варту, було так само неможливо, як і ввійти. Їхні з Джейн шанси здобути свободу дорівнювали не одному з десяти, навіть не одному з сотні, а в кращому разі, одному з тисячі.
Майже годину Кейт просидів над планом у похмурій задумі і вже почав був схилятися до думки про добровільну здачу місцевій владі, аж раптом його увагу привернула одна, здавалося б, незначна дрібничка: при всьому тому, що план було зроблено надзвичайно старанно, три каміни позначалися на ньому трохи інакше, ніж решта, і це „інакше“ в усіх трьох камінів було однаковим.
Один з таких камінів знаходився в покоях господаря замку. Кейт дослідив його зовні і зсередини дюйм за дюймом, увесь забруднився сажею, та зрештою його зусилля було винагороджено. Він виявив, що коли сильно натиснути на правий край задньої стінки, вона потроху відсувається. Добрячий копняк ногою значно прискорив би справу, але Кейт продовжував працювати дуже обережно, не створюючи шуму, і лише за півгодини спромігся розширити щілину настільки, щоб протиснутися в неї.
Це виявилося саме те, на що він так сподівався — таємний хід, вірніше, аварійний вихід, побудований спеціально на той випадок, якщо вороги (або бунтівні піддані) візьмуть замок штурмом, облогою чи зрадою. Вузька крута драбина вела до глибокого підземелля й закінчувалася видовбаним у скелі тунелем, який тягся так далеко, що першого разу Кейт не пройшов його до кінця. Коли він вирішив, що й сам замок, і фортечні мури, залишилися вже позаду, то повернувся назад, щоб не залишати надовго сестру. Кейт учинив цілком правильно, бо на той час Джейн уже прокинулась і, ніде не знайшовши його, перебувала на межі істерики.
Куди б не вів той тунель, Кейт і Джейн вирішили скористатися саме ним. Хоч там як, а підземний шлях давав більше шансів на успіх, аніж спроба вибратися з замку на поверхні. Але спершу Джейн наполягла, щоб Кейт відпочив, і він погодився з нею, оскільки почувався втомленим.
Вони залишили Мишковар уже після півночі і, з огляду на нові обставини, прихопили з собою стільки багажу, скільки змогло влізти у дві найбільші валізи, які знайшли в Марічиних покоях. Кейт розважив, що зайві речі їм не завадять, а позбутися їх вони завжди встигнуть. І хоча грошей, на його думку, мало вистачити надовго, Джейн таки наполягла на коштовностях, арґументуючи своє рішення тим, що шляхетна пані, навіть у подорожі, має носити прикраси. Кейт не став сперечатися з сестрою, лише порадив їй бути скромною у виборі коштовностей. Та все ж вона, захопившись одягом та прикрасами, мало не утнула дурницю, залишивши без уваги аптечку, де Маріка зберігала найнеобхідніші медикаменти з їхнього світу. На щастя, Кейт виправив її помилку, що виявилося дуже доречним — від холоду та вогкості в підземеллі Джейн застудилася, і якби він одразу не згодував їй антибіотики та вітаміни, все могло б закінчитися гострим бронхітом.
І взагалі, відтоді як Кейтові вдалося потрапити до Стенового кабінету, їм неабияк щастило. Тунель був надзвичайно довгим (дорогою Кейт гадав, скільки ж років знадобилося, щоб прокласти його, і який параноїк з предків теперішнього князя додумався до такого), але на їхньому шляху не зустрілося жодного завалу, а коли нарешті виникла перепона, то це виявилася давня кам’яна кладка.
Кейт передбачав щось на кшталт цього, тому захопив із собою простенький кинджал, який не шкода було зламати. Втім, хворий на параною Стенів предок теж виявився завбачливим і подбав про інструмент — біля стіни лежало важке кайло, проте за минулі десятиріччя (а може, й сторіччя) його дерев’яне держалко цілковито струхлявіло від вологи. Кейт витратив понад дві години, розбираючи стіну, хоча міг зруйнувати її й швидше. Однак він не хотів зчиняти шуму, а крім того, мав намір відновити кладку, щоб ніхто не виявив пролому — принаймні найближчими днями.
Як виявилося, тунель привів їх до підвалу занедбаного припортового складу, який, вочевидь, належав княжій родині. Кейт вирішив, що це розумно — звідси відкривалися два шляхи до втечі, сушею та морем. Та й для них з Джейн кращого місця годі знайти — бо саме в порту найлегше з’явитися непомітно.
Після порпання в каміні та тривалої підземної подорожі власна Кейтова одіж геть зіпсувалася. Випатравши кишені, він позбувся її і перевдягся в Стенів костюм. За братовим прикладом, Джейн вбралася в найпростішу і найпрактичнішу з Марічиних суконь. Також обоє змінили взуття на тутешнє — іншого вони не взяли, хоча в Марічиній ґардеробній більшість туфель було з їхнього світу. Кейт слушно зауважив, що ці туфлі аж надто впадають в око, а в їхньому становищі це зовсім небажано. Джейн неохоче погодилася з ним.
Вони зачекали на складі до настання ранку, а коли в порту почалася звичайна щоденна метушня, без проблем змішалися з натовпом. Як і сподівався Кейт, присутність чужоземців тут нікого не здивувала, нікому вони не видалися підозрілими, ніхто не збирався арештовувати їх. За кумедним збігом обставин, першою людиною, до кого вони звернулися за порадою, також виявився чужинець — купець з Ібрії. Він добре розмовляв слованською, непогано знав місто й порекомендував їм гостинку „Вуйкова хата“ — мовляв, і годують там гарно, і на житло гріх нарікати, і до чужинців ставляться неупереджено, оскільки господар і сам по матері ібр. Кейт перевірив рекомендацію ібрійського купця, розпитавши ще трьох людей, уже місцевих, а одержавши підтвердження, найняв бричку і звелів візникові їхатити до „Вуйкової хати“.
Господар гостинки Ховрань Вуйко, якого і працівники, й пожильці через його прізвище шанобливо називали вуйком Ховранем, виявився чоловіком вельми допитливим і охочим до розмов, але при тому добродушним, приязним та щирим. Кейт винайняв у нього найкращу кімнату, заплативши за тиждень наперед. У відповідь на наполегливі розпитування господаря (це б пак, така дивовижа — гості з крайньої півночі!), він розповів експромтом вигадану історію про те, як між родинами Волшів та Мердоків спалахнула кривава ворожнеча, а оскільки Кейт був наймолодшим з синів, то батько мало не силоміць посадив його з дружиною на корабель і наказав не повертатися доти, доки решта їхніх родичів не вколошкають усіх Мердоків. Та якщо, проти сподівань, Мердоки переможуть, то рід Волшів не повинен згаснути — ось чому батько відрядив Кейта та його жінку подорожувати світом якомога далі від Саамі.
Вуйко Ховрань слухав плутану розповідь свого нового пожильця, співчутливо хитав головою, а сам, мабуть, думав, що у варварських краях і звичаї варварські. Потім він увічливо поцікавився, як ідуть справи з кровною ворожнечею. Кейт сказав, що за останніми повідомленнями з батьківщини, Волші невблаганно винищують Мердоків, але до остаточної перемоги ще далеко — надто вже багато розвелося мердокських покручів.
Тут Джейн не витримала й істерично розсміялася. Як пояснила згодом, не від тупої Кейтової історії, а від того, як безжально він знущався зі слованської граматики і на всі лади нівечив слова. Її сміх більше скидався на гіркі ридання й рясно супроводжувався сльозами, тож вуйко Ховрань вирішив, що це його розпитування так засмутили молоду пані, і став всіляко перепрошувати за свою нетактовність. Певна річ, Кейт і Джейн прийняли його вибачення.
У „Вуйковій хаті“ вони мешкали вже четвертий день…
Сутінки насувалися швидко, і коли Кейт доїхав до гостинки, вже помітно стемніло. Люб’язний та запопадливий вуйко Ховрань особисто зустрів заможного пожильця і поцікавився, як пройшли його відвідини Чіричевої вдови. Кейт відповів, що його прийняли дуже гарно, проте виявилося, що Щепан Чірич не мав жодного стосунку до поморських Чіричів. Ще вранці він ніби мимохідь обмовився, що одна з його прабабусь була слованкою з Північного Помор’я на прізвище Чірич, а господар тут-таки зауважив, що минулого тижня помер головний урядник князівства, Щепан Чірич, і це дало Кейтові пристойний привід, щоб відвідати Славомира Ковача.
Згадавши про незрозуміле запрошення Чіричевого пасербка, Кейт запитав у вуйка Ховраня, що означає „одинадцять днів“. Той почав загинати пальці:
— Один день, два дні, три дні…
— Ні-ні, — урвав його Кейт. — Знав я, скільки є число одинадцять. Але пан Ковач був запросити мене та моя жінка заходити до них на одинадцять днів.
— Тоді зрозуміло, — кивнув господар. — Пан Ковач запросив вас відвідати поминальну тризну на одинадцятий день після смерті вітчима.
— Ясно тепер, — сказав Кейт. — А коли має місце бути це?
— За чотири дні. Ви підете?
Кейт відповів, що навряд, бо збирається з дружиною найближчим часом продовжити свою подорож, і запитав, чи часто ходять кораблі до Ібрії.
— Кожнісінького дня, пане Влош, — вуйко Ховрань від самого початку неправильно вимовляв їхнє прізвище, а Кейт і Джейн із ввічливості не виправляли його, — і то по кілька кораблів за раз. Адже Ібрія зовсім поруч, лише три дні плавання до Канабри, найбільшого порту на її північному узбережжі. — Він з невдаваним сумом зітхнув. — Шкода, що ви так скоро покидаєте нас. Ви з пані Влош гарні пожильці.
У відповідь Кейт зауважив, що ще не прийняв остаточного рішення. Але в будь-якому разі, на зворотному шляху вони неодмінно відвідають Мишкович і, звісно ж, знову зупиняться у „Вуйковій хаті“.
— Якщо ви вирішите їхати, — сказав господар, — можу порадити вам „Самотню зорю“, яка вирушає післязавтра вранці. Це чудовий корабель, на ньому служить мій небіж Мілош. Взагалі, „Самотня зоря“ пливе на Пташині острови, але з заходом до Канабри.
— Добре. Спасибі велике. Я буду тримати на увагу ваша порада.
— Коли надумаєте, дайте знати. Я скажу Мілошеві, щоб він переговорив з капітаном. — Вуйко Ховрань обвів поглядом переповнену обідню залу й запитав: — Я так розумію, що ви вечерятимете в своїй кімнаті?
Кейт заперечно хитнув головою:
— Найбільша подяка, але я мав добру вечерю в пана Ковач. А для мою дружини, бути вам таким ласкавим, накажіть нести вечерю на нашу кімнату.
— Пані не дочекалася вашого повернення й повечеряла сама, — повідомив господар. — А нещодавно їй віднесли гарячу воду. Досі я навіть подумати не міг, що північні… — з усією очевидністю, він мало не бовкнув „варвари“, проте вчасно стримався, -…що північні люди так часто миються.
— Мій народ вельми любити гаряче купання, — сказав Кейт. — У нас довго зима, сніг, холод. Ми часто ходити на баню, аби не були хворіти на простуда.
— Дуже розумно з вашого боку, — схвально мовив вуйко Ховрань.
Закінчивши розмову з господарем, Кейт піднявся по сходах на другий поверх, де знаходились кімнати для пожильців, і підійшов до своїх дверей. На відміну від інших, вона була двостулкова, трохи вища і майже в півтора рази ширша.
„Ласкаво просимо до королівського люксу,“ — з похмурою іронією подумав він, відчиняючи двері.
Кейт проминув невеликий передпокій з комірчиною для особистої прислуги (якої ні в нього, ні в Джейн не було) і ввійшов до панської кімнати. Назвавши її королівським люксом, він іронізував лише почасти. За мірками цього світу і цього часу, кімната, як на готельний номер, справді була розкішна — простора, затишна, охайна, з дорогими меблями й широким ліжком під балдахіном. Всі стіни в кімнаті були завішані ґобеленами, підлога встелена килимами, а на вікнах висіли прозорі фіранки й оксамитові штори. Кейт платив за неї по златому на день — дуже великі гроші, але не шкодував про це. Вони з сестрою були з заможної родини і змалку звикли жити в комфорті.
Частину кімнати було відокремлено розсувною перегородкою, і звідти долинало хлюпання води та дівчаче хихотіння. Кейт не стримався й на секунду зазирнув у щілину між двома секціями. Він побачив сестру, що сиділа у великих ночвах, наповнених водою, а роздягнена догола покоївка, молоденька дівчина на ім’я Елішка, мила їй голову. Джейн гладила рукою пружні сідниці дівчини, а та нітрохи не протестувала і тільки посміювалася.
Зніяковілий Кейт зрозумів, що його поява залишилася непоміченою. Він тихесенько повернувся назад і гучно хряснув дверима. Хихотіння миттю урвалося.
— Джейн, це я, — сказав Кейт. — Ти миєшся?
— Так, — озвалася сестра. — Зачекай, скоро закінчу.
— А я нікуди не поспішаю.
Він пройшов у інший кінець кімнати, стягнув з себе камзол і присів у крісло поруч зі столиком, на якому стояла таця з рештками вечері. Джейн майже не скушувала смаженого м’яса, тушкованих грибів та вина, зате з’їла овочевий салат і всі фрукти — у вазі залишилася одна ягода полуниці. Кейт узяв її й кинув собі до рота.
Хвилин за десять хлюпання припинилося, а незабаром з-за перегородки вийшла Джейн, від шиї до п’ят закутана в простирадло. Слідом за нею з’явилась покоївка, на ходу осмикуючи поспіхом одягнену сукню. Вона привітала Кейта шанобливим поклоном, він кивнув їй у відповідь.
— Довго ж тебе не було, — зауважила Джейн. — Я вже почала сподіватися, що ти повернешся з гарними новинами. Але з виразу твого обличчя бачу, що це не так.
— На жаль, не склалося, — підтвердив Кейт. — Добре хоч те, що мене не заарештували. Ти не думала про таку можливість?
— Думала. І, між іншим, переживала. А потім збагнула, що якби тебе кинули за ґрати, то вже давно прийшли б і за мною.
Ясна річ, вони говорили англійською і могли не боятися, що покоївка зрозуміє їх. Тільки треба було уникати власних імен та назв.
— Якщо хочеш помитися, — сказала Джейн, умостившись на стільці, — то вода ще гаряча. Чи ти гребуєш?
— Ні, просто не хочу. Дуже втомився.
— Що ж, воля твоя, — знизала сестра плечима і вже слованською додала: — Чого ти чекаєш, Елішко?
— Перепрошую, пані, — похопилась покоївка, взяла гребінець і стала розчісувати вологе Джейнине волосся.
Кейт задумливо дивився на обох дівчат, які час від часу, ніби ненароком, лагідно торкалися одна до одної й обмінювалися відповідного змісту поглядами. Покоївка знай скоса позирала на Кейта й лукаво посміхалася. Йому було дуже ніяково, але він терпляче продовжував грати роль стомленого і знудьгованого чоловіка.
Закінчивши розчісувати Джейнине волосся, покоївка запалила в кімнаті свічки, бо вже стало темно, і запитала, чи кликати слуг, щоб винесли воду.
— Ні, Елішко, не треба, — сказала Джейн. — Завтра. А тацю забери. Залиш тільки м’ясо, хліб та вино. — І вже до Кейта англійською: — Дай чайові.
Кейт дістав з гаманця кілька дрібних монет і, коли Елішка підійшла до столу, щоб забрати тацю, поклав їх у її долоню. Дівчина вдячно всміхнулася:
— Дякую, пане, ви дуже щедрий. Вам нічого не треба?
„Двійко Конорів,“ — подумав Кейт. — „А можна й одного…“
— Ще полуниць, — промовив уголос. — І передай господареві, що завтра я хочу зустрітися з його небожем Мілошем.
— Буде зроблено, пане.
Коли покоївка пішла, Джейн сказала Кейтові:
— Бачу, в тебе проґрес. Щойно ти абсолютно правильно, без жодної помилки, побудував ціле речення.
Кейт гмикнув.
— А я й не помітив.
— У тім-то весь фокус. Це називається інтенсивним входженням у мовне середовище. Ми з тобою отримали непогану підготовку, маємо чималий словниковий запас і гарне знання граматики, але досі не було практики спілкування живою розмовною мовою — яка, до того ж, помітно відрізняється від книжкової. А тепер цього спілкування вдосталь, ми швидко засвоюємо практичні навички, вчимося формулювати свої думки „на льоту“ — відразу слованською, не перекладаючи з англійської. Правда, вимова в тебе паскудна. Але тут нічого не вдієш, ти геть позбавлений музичного слуху. Мабуть, у дитинстві, тобі медвед става на ухо… — Джейн підвелася зі стільця і рушила до ліжка. — Відвернися, Кейте. Я хочу вдягнути сорочку й лягти.
Кейт встав з крісла, перетнув кімнату і зайшов за перегородку. Він почув шурхіт простирадла, а слідом за тим пролунав сестрин голос:
— Таки вирішив помитися?
— Лише руки й обличчя.
— Там у тазику є чиста вода…
— Бачу.
Помивши руки і вмившись, Кейт з дозволу сестри вийшов з-за перегородки. Джейн сиділа в ліжку, вкривши ноги тонкою ковдрою. На ній була шовкова нічна сорочка, прикрашена мереживом і вигадливою вишивкою. Ще першого ж дня, переконавшись, що їй, як шляхетній пані, доведеться мати справу з покоївкою, Джейн вирішила не ризикувати, надягаючи білизну з Марічиного ґардеробу, що геть уся була з їхнього світу, а придбала собі тутешню. Для цього навіть не довелося нікуди йти — зачувши про бажання своїх нових пожильців закупити обновки, вуйко Ховрань сповістив про це власників кількох найближчих крамниць, а ті негайно прибігли до гостинки зі своїм крамом, приваблені брязкотом золота в гаманцях заможного чужинського подружжя.
З міркувань безпеки, Кейт і Джейн узагалі сховали на саме дно валіз майже всі речі, що походили з їхнього світу. Сестра лишила при собі тільки пилочку для нігтів, маленькі ножиці, пінцет для вискубування брів та ще шампунь — бо мити волосся місцевим милом навідсіч відмовлялась; а Кейт тримав у своїх кишенях сигарети з запальничкою, годинник, кулькову ручку, шокер і Ключ. Останній призначався для спроб відшукати в Мишковичі портали — а отже, й Конорів.
— То що вийшло з Ковачем? — запитала Джейн, коли брат знову влаштувався в кріслі.
— Ну, зустрілися, поговорили, я передав йому листа. — Кейт з прикрістю зітхнув. — Але він, на жаль, не Конор. І точно нічого не знає про Конорів.
— Звідки така впевненість?
— Ми спілкувалися понад три години. Здається, я йому сподобався; та й він припав мені до душі. Достойний чоловік — розумний, чесний, порядний. Хитрий — але не лукавий. Ми розмовляли на різні теми, часом я навмисно припускався таких обмовок, у яких кожен Конор миттю розпізнав би відверті натяки. Проте Ковач списував це на моє погане знання слованської й щиро намагався допомогти мені правильно сформулювати думку.
— Він міг хитрувати. Ти ж сам казав, що він хитрий.
— Безперечно, міг. Але не так, як він це робив. Крім того, був іще один момент. Я сказав, що однією з причин наших відвідин Мишковича є паломництво до могили Святої Ілони. Ковач охоче розповів мені про саму княгиню — виявляється, він добре знав її за життя, — і палко переконував мене, щоб я не вірив усім тим нісенітницям про буцімто її чаклунські здібності. Мовляв, вона була обраниця Отця, відзначена небесною благодаттю, і все таке інше. Якби він був Конором, то не став би верзти цю нісенітницю. Йому було б соромно слухати самого себе.
— Гадаєш, він визнав би, що Марічина мати була відьмою? — з сумнівом запитала Джейн.
— Аж ніяк. Думаю, він просто не говорив би про неї так багато. Я ж зовсім не наполягав на цій темі. А якби він, не бувши Конором, таки знав про них, то й поготів обмежився б загальними словами, щоб не бовкнути зайвого. Проте він захищав княгиню. Навіть виправдовував її. В його розумінні, будь-які чари пов’язані з чимось нечистим… Ні, Ковач точно не Конор. Та й, власне, прикидатися йому не було сенсу — адже під час нашої розмови я неодноразово вмикав у кишені Ключа й намагався активувати портал у будинку. А Ковач і оком не змигнув.
Джейн миттю пожвавилася.
— То ти все ж знайшов портал?
— Так, — кивнув Кейт. — Але нам фатально не пощастило. Щепан Чірич напевно був Конором — та він помер. Зрозуміло, що його рідний син також Конор, проте зараз він перебуває у Цервениграді, разом зі Стеном. А дві дочки вже заміжні, одна з них мешкає в Брейзинському князівстві на півночі Галосагу, інша — у Влохії.
— А їхні родичі?
Кейт знову зітхнув.
— Це ще одна неприємна звістка. Щепан Чірич не мав тут кровної рідні. Його батьки переїхали до Галосагу аж із Македонії, а Щепан був їхньою єдиною дитиною.
— То, може, його перша жінка…
— Не було ніякої першої жінки. Ми з тобою помилилися — вирішили, що раз він узяв шлюб із вдовою, то й сам був удівцем. А насправді Бранка Ковач овдовіла в сімнадцять років, невдовзі після народження Славомира. За рік по тому вона вийшла за Щепана Чірича, що був одного з нею віку. Отож тут ловити нічого.
— Схоже, що так, — погодилася Джейн. — Ще одна нитка обірвалася. Що тепер робити? Сидіти склавши руки й чекати, поки Стен одержить твого листа?
— Один тиждень можна було б і зачекати, — сказав Кейт. — Та біда в тім, що Стен не на курорті, а на війні. У будь-який час він може залишити Цервениград і рушити з військом на Златовар. Поки гонець розшукає його, поки Стен віднайде можливість зв’язатися з Марікою… Словом, не можна покладатися лише на нього.
— Пропонуєш їхати до Любляна?
— Ні, це аж надто далеко. Але й залишатися тут ще на тиждень немає сенсу. На той випадок, якщо лист надійде вчасно і Стен або Маріка надішлють когось за нами, ми повідомимо вуйкові Ховраню, де нас шукати. Та спершу заждемо ще день — ану ж Ковач таки знає про Конорів. Заразом спробуємо ще один варіант і відвідаємо завтра найвідоміших мишковицьких лікарів. Судячи з усього, медицина серед Конорів у пошані. Та ж Маріка, наприклад…
Цієї миті почулося рипіння зовнішніх дверей, а відтак хтось постукав у внутрішні. Кейт машинально сунув руку до кишені, де лежав шокер, і дозволив увійти.
Це була покоївка, що принесла замовлені ним полуниці. За Кейтовою вказівкою вона поставила вазу на тумбу з його боку ліжка, а тоді промовила:
— Вуйко сказав, що завтра зранку Мілош має бути тут. Вас це влаштовує?
— Цілком, — відповів Кейт і дав дівчині ще двійко монет.
Покоївка подякувала і запитала, чи більше нічого не треба. Отримавши заперечну відповідь, вона вклонилася:
— Добраніч, пане, пані. Не забудьте замкнути за мною двері.
Вона подалася до виходу, Кейт пішов за нею. У передпокої дівчина затрималася, поманила його до себе і пошепки сказала:
— Здається, ви нехтуєте своєю дружиною. Це погано, мій пане. Дуже погано. — І вибігла в коридор.
Розгублений Кейт кілька секунд простояв нерухомо, потім замкнув на засув зовнішні двері й повернувся до кімнати.
— Що там вона шепотіла? — поцікавилася Джейн.
— Шепотіла? — прикинувся здивованим Кейт. — Нічого не шепотіла. Тобі почулося.
— Ні, не почулося. Я музикантка, Кейте, не забувай, і маю гострий слух. То що вона сказала?
„Чому всі жінки такі допитливі?“ — роздратовано подумав Кейт, замикаючи на засув і внутрішні двері. — „Недоречно допитливі. Чому б їй не запитати про щось справді важливе. Хоча б про те, навіщо мені знадобився Ховранів небіж…“
Він мовчки обійшов кімнату, загасив усі свічки, крім двох — на своїй і сестриній тумбах. Потім присів на край ліжка, взяв з вази одну полуницю і з’їв її. Запитав у Джейн:
— Хочеш?
Вона пирхнула:
— Цього ще бракувало! Полуниця, в ліжку, з твоїх рук — ні, красно дякую… До речі, ти так і не відповів на моє запитання. Я чула, що Елішка тобі щось нашіптувала.
Кейт з’їв ще дві ягоди і сказав:
— Гаразд. Якщо тобі так хочеться знати, Елішка зробила мені зауваження. Вона дорікнула, що я приділяю тобі мало уваги.
Джейн довго мовчала. Кейт уже вирішив, що тема вичерпана, аж тут вона тихо мовила:
— Як це розуміти?
— Саме так, як ти зрозуміла. Дівчина вважає тебе сексуально заклопотаною. Ти ж її лапала, хіба ні?
— Ну, лапала. Сам же бачив, нащо питаєш… І, до твого відома, — додала Джейн сердито, — сьогодні зранку, коли ти пішов тинятися містом, ми з нею гарно розважилися в ліжку.
„Радий це чути,“ — понуро подумав Кейт. Після тієї розмови в Марічинім кабінеті сестра не втрачала жодної нагоди, щоб зайвий раз нагадати йому про свою орієнтацію. Свідомо чи ні, вона робила це з цілком певною метою — примусити його відчувати докори сумління. І він їх відчував…
— А до чого тут ти? — після короткої паузи запитала Джейн. — Ти ж чоловік.
— У тім-то й річ, — неохоче відповів Кейт. — Вочевидь, Елішка витлумачила ваші дівочі розваги по-своєму. Вона вирішила, що з тієї чи іншої причини я… гм… погано виконую свої подружні обов’язки. Тому ти й шукаєш утіхи з нею.
— Отже, вона так і не зрозуміла, що мені подобаються дівчата?
Кейт трохи помовчав, добираючи потрібні слова. Йому хотілося якнайшвидше закінчити цю дражливу розмову.
— Виходить, що не зрозуміла, — промовив він. — Або не сприйняла це серйозно. Я звернув увагу, що дівчина нітрохи не бентежилась, коли ти лапала її в моїй присутності. Мабуть, вона вбачала в цьому гру, спробу з твого боку привернути мою увагу, подражнити мене.
— Але вранці це була не гра, — наполягала Джейн. — Ми з Елішкою таке виробляли, що…
— Благаю, звільни мене від подробиць, — рішуче урвав її Кейт. — Може, вона закохалася в тебе, хтозна. Але мені байдужісінько, я взагалі не хочу про це говорити. Давай уже лягати. Сьогодні був важкий день, та й завтра буде нелегкий. Маємо обійти всіх відомих у місті лікарів, може, хтось із них виявиться Конором.
Джейн торкнулась рукою свого волосся і переконалася, що воно вже висохло. Тоді згасила свічку на своїй тумбі, лягла на подушку й натягла до грудей ковдру.
— Твоя правда, — погодилась вона й повернулася спиною до брата. — Пора спати.
Кейт швидко роздягнувся й ліг. Попри те, що ліжко було широке і їх розділяла пристойна відстань, він почувався скуто й незатишно. А як почувалася Джейн, йому навіть важко було уявити. Ця ситуація не могла не нагадувати їй про ту подію десятирічної давнини, про його тодішній ганебний вчинок…
Ще в Мишковарі Кейт збагнув, що раз вони видаватимуть себе за чоловіка з жінкою, то й спати їм доведеться разом. Він хотів був повернутися до варіанту з братом і сестрою, але передумав — ця легенда створювала куди більше проблем, ніж необхідність ділити одне ліжко. І Кейт був радий, що Джейн перша заговорила про варіант з подружжям. Він і сам дійшов би такого рішення, проте в нього не повернувся б язик запропонувати це…
Кейт поки не став гасити останню свічку, а спершу вирішив доїсти полуниці. За хвилину Джейн перекинулася на спину і сказала:
— Ну, гаразд, завтра відвідаємо мишковицьких лікарів. А якщо не знайдемо серед них Конорів?
— Тоді післязавтра поїдемо звідси. Вірніше, попливемо.
— Куди?
— В Ібрію. Тамтешній король — Конор.
— Звідки ти знаєш? — запитала здивована Джейн.
Кейт повернувся до сестри. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, в яких миготіли відблиски полум’я свічки.
— Король Ібрії і є той самий Флавіан.
— Марічин наречений?
— Так. Я з’ясував це в Ковача. Коли мова зайшла про Маріку, я навмання закинув вудочку, сказав, що випадково почув розмову про те, нібито вона заручена з Флавіаном. Добре, що не назвав його якимсь Флавіаном, а просто Флавіаном. Ковач відповів, що офіційно про заручини не повідомляли, але й мишковитяни, й ібри вважають цей шлюб справою вирішеною. Мало того, найпоширеніша версія Марічиної відсутності полягає в тому, що Стен таємно відправив сестру до Ібрії, під опіку нареченого, і тепер король Флавіан переховує її в одному зі своїх замків, щоб до неї, бува, не дісталися шпигуни Чеслава Вишиградського.
— То он воно що! — спроквола мовила Джейн. — Маріка збирається стати королевою. Губа в неї не з лопуцька… А з чого ти взяв, що Флавіан неодмінно Конор? Ти ж сам казав, що з розмов Аліси та сера Генрі це не очевидно.
— Тепер уже очевидно. На жаль, зараз я не маю записів цих розмов, але згадувався він там щонайменше разів п’ять. І завжди мова йшла про людину, з якою Маріка та Стен добре знайомі, часто спілкуються. Звичайно, Ібрія знаходиться недалеко — але й не так близько, щоб Флавіан міг регулярно з’являтися в Мишковарі, якби не був Конором. — З’ївши останню полуницю, Кейт підвівся й сів у ліжку. — Джейн, ти не заперечуєш, якщо я закурю?
— Кури на здоров’я, — відповіла сестра. — А я хоч подихаю димом.
Ще на самому початку Джейн відмовилася від сигарет і радила так само вчинити Кейтові, бо в світі, де ще ніхто не чув про тютюн, палити було необачно. Та їй було легко про це говорити — насправді вона не курила, а просто зрідка бавилася. Зате Кейтові доводилося непереливки, він не міг обійтися бодай без кількох сигарет на день, але палив лише тоді, коли його ґарантовано ніхто не міг побачити.
Від першої ж затяжки йому запаморочилося в голові. Він відкинувся на подушку і примружив очі, насолоджуючись цим відчуттям. Ніби звідкись здаля до нього долинув сестрин голос:
— А знаєш, мені це зовсім не подобається.
— Що? — не зрозумів Кейт.
— Ти вирішив їхати до Ібрії, не порадившись зі мною.
— На Бога, Джейн! А що я зараз, по-твоєму, роблю? Якраз раджуся. Будеш проти — ми нікуди не поїдемо.
— Але ж дивна в тебе манера радитися, — зауважила сестра. — Ти говориш про цю подорож, як про доконаний факт. Крім того, ти ще до початку нашої розмови попросив господаря влаштувати тобі зустріч з його небожем Мілошем. Думав, я не знаю, що він моряк? До речі, Елішка його менша сестра.
Кейт збентежився й ніяково промимрив:
— Ну, я гадав… я був певен, що ти погодишся. Бо якщо задум з лікарями нічого не дасть, у нас не залишиться інших варіантів. Я й сам не в захваті від перспективи три дні провести в морі, а потім ще кілька днів згаяти на поїздку з Канабри до Паланти.
— І врешті зустрітися з суперником, — промовила Джейн з чималою часткою зловтіхи; видно було, що ця думка її розвеселила. — До того ж на його території. Цікаво, що ти скажеш йому про свої стосунки з Марікою? Чи взагалі не говоритимеш, а відразу кинешся в бійку?
— Припини, — сказав Кейт. — Це зовсім не смішно.
Прицілившись, він викинув недопалок у відчинене вікно і лише тоді зрозумів, що утнув дурницю.
— Дуже культурно, — прокоментувала Джейн.
— Вибач, — винувато мовив Кейт. — Це я від злості.
— Через мої дурні слова? Та я ж просто пожартувала.
— У твоїх словах навіть більше правди, ніж тобі здається, — сказав він, зручніше вмощуючись у ліжку. — Я б з величезним задоволенням надавав Флавіанові по пиці…
— І дарма. Ви з ним радше товариші в нещасті, аніж суперники. Маріка обох вас водить за носа, а сама спить з Алісою. Твоя злість спрямована не за адресою. Якщо в тебе так сверблять руки…
— Будь ласка, Джейн, не треба, — простогнав Кейт. — Не вплутуй сюди Алісу. В Маріки з нею несерйозно.
— Ти так вважаєш?
— Атож. Саме так я вважаю. Маріку приваблюють хлопці, і… Коротше, я знаю, що вона закохана в мене. Може, вона сама ще не розібралася в своїх почуттях, зате я розібрався. Все-таки я маю певний досвід. І якби я захотів, Маріка давно була б моєю… Вірніше, — виправився він, — я, звісно, хотів цього. Але завжди стримувався, не йшов до кінця.
— Навіть так? — Джейн пильно подивилася на нього. — Дуже цікаво. З чого б така стриманість? Що тебе зупиняло?
— Страх втратити її, — просто відповів Кейт. — Я знав, що рано чи пізно наш зв’язок закінчиться, тому боявся й починати.
— Ідіотська логіка! — пирхнула сестра.
— Ідіотська, — погодився Кейт. — Але логіка. Маріка — не звичайна шляхетська панночка. Вона принцеса, донька князя й сестра князя. Її брат — майбутній імператор чи, принаймні, король. Маріка не владна над своїм особистим життям, і вибір її майбутнього чоловіка — питання політичної доцільності, а не ніжних почуттів. Навіть за всього бажання вона не зможе стати моєю дружиною.
— Гм… А відколи ти почав думати про одруження?
— Від першої зустрічі з Марікою. Я одразу зрозумів, що вона… особлива. Зовсім не така, як ті дівчата, що були в мене досі. Я хочу від неї набагато більшого, ніж просто переспати. Цього замало, я цим не задовольнюся. Мені потрібна вона вся — цілком і на все життя. А думка про короткий роман з нею видається мені блюзнірською… тільки прошу, не смійся.
— Я не сміюся, — м’яко мовила Джейн. — Це нітрохи не смішно. Це… це так зворушливо… І дуже сумно.
Кейт відвернувся, щоб не бачити співчутливого погляду сестри й задув свічку на тумбі. Спальня поринула в пітьму, лише холодні зорі байдуже миготіли у вікні.
— Добраніч, Джейн, — сказав він.
— Добраніч, Кейте, — відповіла вона.
До маєтку Буковича вони прибули надвечір. Ендре Міятович відразу повернувся додому, а Стен мусив затриматися — він не міг знехтувати своїми обов’язками верховного командувача і мав особисто переконатися, що військо як слід розмістилося на ніч. Відтак Стен ще цілу годину провів разом з іншими князями та воєводами за святковим столом — правила гостинності зобов’язували Єньо Буковича прийняти таких знатних вельмож на гідному рівні.
Лише коли бенкет закінчився і високі гості розійшлися по відведених їм кімнатах, а в розташованому біля стін замку таборі було оголошено відбій, Стен отримав довгоочікувану свободу. Єньо Букович провів його до своїх покоїв (що їх, як було оголошено завчасно, він надав у розпорядження князя Мишковицького), без зайвих розпитувань відкрив портал і лише поцікавився, за якою „ниткою“ викликати його в разі нагальної потреби. Стен не ризикнув показувати йому „нитку“, що вела до Зали Дванадцяти (хоча без відкритого доступу до тамтешнього порталу визначити його розташування неможливо), тому сказав, що всі повідомлення слід надсилати на портал Анте Стоїчкова. Більше запитань не було, і Букович залишив Стена самого, попередивши насамкінець, що спить він дуже чуйно, а тому голосно кликати його не треба.
Коли за господарем зачинилися двері, Стен повернувся до відкритого порталу і зо хвилю простояв у задумі. Півтори години тому Стоїчков переказав через Буковича: „Збираємось о пів на третю. Поки відпочинь у сестри. Вона чекає на тебе.“ З огляду на різницю в часі між двома світами, це була розумна пропозиція. Завітавши до Маріки, він встигне добре виспатися перед зборами Ради і на ранок, коли військо знову має вирушити в дорогу, буде свіжим та відпочилим.
А проте, Стен вагався. Раніше він узагалі відмовлявся приходити в Норвік, бо вони з сестрою могли зустрічатися лише в тій самій кімнаті, де колись його мати зраджувала його батька. Тепер, з появою нового порталу, ситуація покращилася — але не набагато. Стен і далі не палав бажанням опинитися під одним дахом з колишнім коханцем своєї матері, а тим більше — зустрітися з ним…
„А хай йому чорт!“ — раптом розізлився він. — „Що я мов мала дитина?! Чого я боюся — зустрічі з немічним дідуганом? Може, йому вистачить кебети не показуватися мені на очі…“
Зважившись, він надіслав виклик через портал.
„Стене! Нарешті!“ — за мить озвалася Маріка, її думки-слова летіли стрімко, накладаючись одне на одне. Сестрина відповідь ішла іншою „ниткою“, Стен негайно вхопився за неї й відпустив попередню „нитку“, що вела до старого порталу Конора МакКоя. — „А я вже тебе зачекалася… Зажди трохи. Зараз відкрию.“
„Стривай! Там поруч нема твого… батька?“
„Ні, не турбуйся. Він досі в Лондоні. Повернеться лише завтра ввечері.“
Стен згадав, що на останній їхній зустрічі Маріка щось говорила про поїздку її батька до якогось Лондона.
„Неймовірно!“ — вразився він. — „Тут таке відбувається, а вона навіть не викликала його додому. Але чому? Щоб не насторожити Послідовників?… Оце так самовладання! Виходить, Міятович мав рацію: я погано знаю власну сестру…“
Невдовзі Маріка знов озвалася. Тепер її думки йшли з нормальною швидкістю:
„Готово, проходь. Тільки обережніше — не спіткнись.“
Останнє попередження було зайвим. Як завжди при переході в інше місце, Стен зробив один крок і зупинився.
Він опинився чи то в шафі, чи то в неглибокій ніші в стіні. Перед ним стояла Маріка й лагідно всміхалася. Вона була одягнена у квітчастий халат, до непристойності короткий — його поли навіть не прикривали коліна; а на ногах у неї були чорні панчохи. Стен вийшов з шафи (це таки була шафа, але водночас убудована в стіну) і пригорнув до себе сестру.
— Вітаю, братику, — промовила вона. — Мені так тебе бракувало.
— А я хвилювався за тебе, — сказав Стен.
Не випускаючи Маріку з обіймів, він роззирнувся довкола. Кімната була дуже затишна, оздоблена досить незвично, але з гарним смаком, і всюди відчувалася присутність жіночої руки. Всі меблі були тонкої, майстерної роботи, старанно відшліфовані навіть у важкоприступних місцях. Посеред кімнати стояло широке ліжко, вкрите пухнастим темно-червоним покривалом. На стіні висіло велике овальне дзеркало, а під ним стояв низенький столик з купою різних пляшечок, коробочок та щіточок — таких самих, як і в Марічиній ґардеробній у Мишковарі.
Обидва вікна було затулено шторами — вочевидь, із обережності. Кімнату заливало яскраве світло від білої кулі, що висіла під стелею. Стен не відчував там присутності магії — цей світильник явно працював інакше, ніж звичні йому змалку світлові кулі. Здається, два чи три тижні тому сестра щось розповідала про електрику і навіть демонструвала роботу свого ліхтарика…
Маріка відступила на крок від Стена і зміряла його поглядом з ніг до голови.
— Який ти брудний, братику! Просто жах.
— Справді, — погодився він. — П’ять днів провів у дорозі.
— Тобі треба помитися й перевдягтися, — рішуче сказала Маріка. — Не можна в такому вигляді йти на збори.
— Я б радо, але…
— Жодних „але“, — урвала його сестра. — Маємо вдосталь часу. Ходімо, — вона потягла Стена за собою, — зараз приймеш душ… ні, краще ванну. Гаряча ванна — саме те, що зараз тобі потрібно.
Маріка провела брата до сусідньої кімнати, такої ж завдовжки, як спальня, але втричі вужчої по ширині. Її стіни та підлога були облицьовані квадратними мармуровими плитками, щільно підігнаними одна до одної. Дальню частину приміщення відокремлювала від решти скляна перегородка, а посередині, біля одної з поздовжніх стін стояли великі білі ночви.
— Це мильня, — пояснила Маріка, про що Стен і сам здогадався. — Тут її називають ванною кімнатою. А це, — вона вказала на ночви, — ванна.
Поки Стен з цікавістю роззирався, сестра схилилася над ванною, одночасно повернула дві ручки — з червоним та синім ковпаками — і з крана полилася вода, від якої здіймалася пара. Ванна стала швидко наповнюватися. Маріка підставила пальці під струмінь, ще трохи повернула ручку з синім ковпачком, потім випросталась і сказала братові:
— Як бачиш, тут не треба нагрівати воду чарами. До крана надходить і гаряча, й холодна вода, їх можна змішувати на свій розсуд.
— Непогано, — промимрив Стен, уважно роздивляючись чудернацький на вигляд предмет, що стояв під стіною, поруч із ванною. Він викликав у нього якісь невиразні асоціації… Нарешті Стен збагнув. — Ага! Це тутешній відхожий стілець, так?
— Правильно, — підтвердила сестра. — Називається унітазом і влаштований хитріше… Гаразд, шампуні ти не визнаєш, ось твоє улюблене мило, — з цими словами Маріка поклала на кутній край ванни новенький шматок білого мила того ґатунку, яким Стен постійно користувався впродовж останніх трьох років, донедавна навіть не підозрюючи, що воно походить з іншого світу. — Рушники бери які завгодно, вони всі чисті. Коли помиєшся, закутаєшся в них. І не думай надягати свій бруднющий одяг, бо тоді знову зажену в ванну… Ти голодний?
— Ні. В Буковича наївся по саме нікуди.
— І солодкого не хочеш?
— Дякую, не влізе.
— Шкода, могла б пригостити морозивом. У нас воно завжди є, навіть узимку. Аліса його дуже полюбляє.
— До речі, вона тут?
— На жаль, ні. Поїхала до університету. Ви з нею розминулися на якісь півгодини. Хотіла вас сьогодні познайомити, але доведеться чекати наступного разу. Аліса чудова дівчина, вона неодмінно сподобається тобі… Тільки цур — не загравай з нею.
Стен посміхнувся:
— Ти ж знаєш, сестричко, твоїх подруг я не чіпаю.
— Авжеж не чіпаєш, — скептично мовила Маріка. — Може, назвати на ім’я всіх, кого ти не чіпав?
Він збентежився й відвів очі.
— Алісу я не чіпатиму. Обіцяю.
Оскільки на той час ванна наповнилася більш ніж наполовину, Маріка перекрила воду й сказала:
— Ну, добре, далі ти й сам упораєшся. Мийся, не поспішай. А я не заважатиму.
Вона вийшла, щільно зачинивши за собою двері, а Стен роздягнувся й заліз у ванну. Він добряче відмокнув у гарячій воді, ретельно вимився, а потім ще довго лежав у зручній ванній, розслабившись і мліючи від задоволення.
Коли розчервонілий від купання Стен повернувся до спальні, там його чекала приємна несподіванка: у кріслі й на двох стільцях було розкладено повний комплект його вбрання — спідня білизна, батистова сорочка, камзол зі штанами, шита золотом князівська мантія з червоного шовку та шкіряні черевики.
Маріка саме розстеляла ліжко. Перехопивши братів погляд, вона лукаво всміхнулася:
— Ось мій тобі сюрприз. — І відвернулася, щоб він міг скинути з себе рушники. — А тепер надягай білизну і мерщій у ліжечко.
— То ти знов увімкнула свій портал? — запитав Стен, продовжуючи зачудовано дивитися на свій одяг (а що це його одяг, не було жодних сумнівів). — Чи зуміла відкрити мій?
— Ні те, ні інше, — відповіла Маріка. — Просто я згадала, як минулого разу ти сказав, що через поспіх залишаєш частину своїх речей в Арпада Савича. От і попросила його… Стене! — раптом перервалася вона. — Я не маю очей на потилиці, проте мені здається, що ти стоїш стовбнем і нічого не робиш. Навіщо тоді я відвернулася?
— Гаразд. Я зараз.
Стен звільнився від рушників, надягнув білизну й забрався під ковдру. Ліжко приємно поєднувало в собі м’якість та пружність, а постіль була свіжа й приємно пахла. Щойно Стенова голова торкнулася подушки, його миттю пойняла соннота.
Маріка повернулася до брата й запитала:
— Тебе залишити? Спи спокійно, не бійся проспати. Я вчасно тебе розбуджу.
— Не йди, — попросив Стен. — Побудь зі мною, поки я засну.
— Гаразд, — охоче погодилась Маріка.
Вона присунула до ліжка стілець, з якого Стен забрав свою білизну, і влаштувалась на ньому. Поли її коротенького халатика трохи розійшлися, і Стен поспіхом відвів очі, остаточно ствердившись на думці, що така одіж — справжнісіньке неподобство.
А вголос він промовив:
— А в тебе мила кімната, дуже охайна. Маєш гарну покоївку.
— Тут я не маю особистої прислуги, — похитала головою Маріка. — І, власне, її не потребую. Не хочу, щоб хтось сторонній потикав носа в мої справи. Ми з Алісою самі прибираємо і в спальні, і в кабінеті, і у ванній… — Тут сестра ніяково всміхнулася. — Та якщо чесно, прибиранням займається сама Аліса, я їй лише допомагаю… вірніше, плутаюсь у неї під ногами. Не навчена змалку до такої роботи.
— Ви з Алісою мешкаєте разом? — здивувався Стен. — Невже замок такий малий?
— Норвік справді невеликий замок, — визнала Маріка. — Проте місця в ньому вистачає. Тут поруч, у цьому ж крилі, є ще три гостьові кімнати. Я могла б зайняти одну з них, але не бачу сенсу. Мені зручніше жити з Алісою — ми гарно ладнаємо, одна одній не заважаємо, а ліжко, як сам бачиш, досить велике, нам удвох не тісно.
— То, може, відведеш мене в якусь із гостьових кімнат, — запропонував Стен. — Ну, щоб не заважати Алісі, коли вона повернеться.
— Не турбуйся, ти їй не заважатимеш, — відповіла Маріка. — Передовсім, вона навряд чи повернеться, поки ти тут. А якщо й повернеться, зачекає, не проблема. Крім того, тобі краще залишатися біля порталу. Мало що може статися.
— Твоя подруга точно не заперечуватиме? — для заспокоєння сумління перепитав Стен.
— Точно, — кивнула Маріка і чомусь посміхнулася. — Алісу це навіть розважить: нарешті в її ліжку спить чоловік!
Останні слова не сподобалися Стенові, надто вже двозначно вони прозвучали, а сестра при цьому ще й якось дивно посміхалася. Хоча, можливо, вона просто мала на увазі, що Алісі давно пора заміж.
З іншого боку, продовжував міркувати Стен, дедалі глибше поринаючи в дрімоту, Маріка виразно дала йому зрозуміти, що Аліса не з тих дівчат, які водять до себе чоловіків. Тобто, вона порядна. А коли врахувати, що спальня в Маріки з Алісою спільна, то складається враження, що тим самим сестра намагається випередити його розпитування про того хлопця, слугу Послідовників… як там його звати — Кей, чи що? Мовляв, я ночую з Алісою, вона порядна, я — також, чоловіків ми до себе не підпускаємо…
Стен усе ще вирішував, з чого почати цю непросту розмову, коли сон остаточно здолав його.
Аліса повернулася в Норвік близько півдня. Ще зранку Маріка попередила її про Стенів візит, тому вона зайшла лише до кабінету, де поклала на стіл підручники та конспекти, у передпокої зняла куртку і змінила черевики на домашні туфлі, після чого подалася до сусідньої з її покоями гостьової кімнати.
Там була Маріка. Одягнена в халат, вона сиділа в широкому кріслі, підібгавши під себе ноги, і переглядала товстий медичний журнал. Її волосся було трохи вологим і від того здавалося радше русявим, ніж золотавим.
При кузининій появі, Маріка згорнула журнал і здивовано мовила:
— Щось ти рано сьогодні.
— Вирішила засачкувати, — пояснила Аліса. — Однаково не було нічого цікавого. А як твій брат?
— Спить мов убитий. Дуже втомився, бідолашний. — Маріка ніжно всміхнулася. — Прийшов страшенно брудний, натрусив пилу на килим. Але нічого, згодом я приберу.
Аліса скептично гмикнула.
— Грізна обіцянка! От зловлю тебе на слові… А втім, ні, приберу сама. Не годиться принцесі-білоручці обтяжувати себе плебейською роботою.
— Ну, не кажи! — образилась Маріка. — У своєму мишковарському кабінеті я сама прибираю.
— Авжеж, бачила, який там розгардіяш. Це ще одна причина й близько не підпускати тебе до прибирання, — сказала Аліса і скинула вовняну кофту, під якою була біла блузка без рукавів. — Жарко, між іншим. Здорово ти тут накочегарила.
У кімнаті справді було жарко. Взимку, з метою економії, всі зайві приміщення в замку не опалювалися, але теплолюбна Маріка ввімкнула тут на повну потужність обігрівача.
— Я щойно приймала ванну, — пояснила вона. — Не йти ж у Раду немитою.
— Так я ж не маю нічого проти, — знизала плечима Аліса. — Лише констатую факт.
Вона відчинила дверцята шафи, щоб тимчасово покласти кофту, і побачила там розкішну аквамаринову сукню. Під нею стояли вишукані туфельки на височеньких підборах, а поруч на одній з полиць лежала тонка мереживна білизна та білі панчохи.
— Вирішила вдягти на збори Версаче?
Маріка зіскочила з крісла й підійшла до кузини.
— Ага. Хочу показати братикові, що тут носять не лише безсоромну, як він висловлюється, одіж.
— Зрозуміло.
Аліса повісила кофту поруч із сукнею від Версаче й зачинила шафу.
— До речі, — зауважила вона, поглянувши на свої обтислі чорні штани, — могла б і для мене прихопити якусь довгу сукню. Сумніваюся, що твій брат звик бачити дівчат у такому вбранні.
— Я думала, ти не встигнеш повернутися, — сказала Маріка. — Адже збори Ради починаються о пів на п’яту. Та в будь-якому разі, Стена не має обходити, як ти вдягаєшся. Це не його справа.
— Так, звичайно. Але я хочу справити на нього гарне враження.
— Неодмінно справиш. Уже з моїх розповідей він знає, що ти дуже мила дівчина.
Аліса ніяково посміхнулася:
— Аж надто мила. Особливо з тобою. Коли йому стане відомо про наші стосунки…
— Ой, не переймайся! Я ж говорила тобі, що Стен вважає це пустощами. До того ж сьогодні я йому прозоро натякнула щодо нас.
— Як саме?
— Сказала, що ми спимо разом. А ще між іншим зауважила, що ти ніколи не водиш до себе чоловіків.
— Стен зрозумів, що це означає?
— Не зовсім, — відповіла Маріка. — Він був занадто втомлений. Але згодом обов’язково додумає ситуацію до кінця і дійде правильних висновків.
Аліса зітхнула:
— Мені так незручно зустрічатися з ним…
— Облиш! — заспокоїла її Маріка. — Все буде гаразд. Пам’ятаєш, як ти переживала, що батько дізнається про нас? А він і слова нам не сказав. Досі вдає, що ні про що не здогадується.
— То це ж дядечко Генрі! — заперечила Аліса. — Він не сміє ні в чому тобі суперечити, навіть думки не припускає, щоб критикувати твою поведінку. А задати мені прочухана не наважується — боїться, що ти довідаєшся і влаштуєш скандал. Я, звісно, не сумніваюся, що твій брат теж любить тебе. Та навряд чи його любов така сліпа й беззаперечна.
— Це правда, ми з ним часто сваримося, — підтвердила Маріка. — Але з твого приводу ніяких сварок не буде. Повір.
— Що ж, хочу вірити…
Аліса відійшла від шафи, лягла на ліжко і втомлено випростала ноги.
— А таки важко їздити щодня в Единбурґ і назад, — промовила вона. — Це просто набридає.
Маріка присіла поруч і взяла її за руку.
— Ти дуже напружена, Алісо, — сказала вона. — І не лише від утоми. Ти чимось схвильована. Що сталося?
Аліса нітрохи не здивувалася її проникливості. Вона й сама частенько відчувала найменші відтінки Марічиного настрою, не потребуючи ніякої телепатії.
— Так, дещо сталося. Пам’ятаєш, ми якось говорили про Ерін О’Ши з мого курсу?
Маріка ствердно кивнула. Аліса була товариською дівчиною, мала багато приятельок в університеті, але жодну з них не запрошувала до себе в гості, щоб не створювати зайвих клопотів для Маріки. Сама ж Маріка почувалася незручно від того, що обмежує кузину в спілкуванні, тому неодноразово пропонувала їй відмовитися від такого жорсткого правила — якщо не виникає проблем з Джейн, котра часто гостює в Норвіку, то рідкі відвідини Алісиних університетських знайомих нічого не змінять. Аліса мало не поступилася, навіть збиралася для проби запросити Ерін О’Ши, з якою за час навчання зійшлася найближче, та в останній момент передумала.
— То що ж Ерін? — запитала Маріка.
— Раніше я не хотіла тобі казати, але вона вже три місяці заграє зі мною. М’яко, ненав’язливо — і, водночас, наполегливо, хоча раніше я за нею не помічала ніякої схильності до дівчат. Певна річ, я щоразу давала їй зрозуміти, що між нами може бути тільки дружба, та вона на це не зважала. А сьогодні… сьогодні перед першою парою я випадково почула, як вона розмовляла з кимось про мене.
— З ким?
— Не знаю. Розмова була по мобільному. Ерін сперечалася з якимсь чоловіком, котрого називала просто „сер“. Точних слів я не пригадаю, але вона була незадоволена, що він так тисне на неї, вимагає негайного результату. Говорила, що розуміє, як йому зараз важко, але нічим зарадити не може. Мовляв, це не її вина, що Аліса — ну, тобто я, — така непоступлива. Потім послухала його і погодилася, що справді, це порушення правил — називати ім’я по телефону. Проте він також чинить не за правилами, коли щодня телефонує їй під час занять, і вона обов’язково відзначить це у своєму звіті до Курії.
— Ого! — аж скинулася Маріка. — До Курії?
— Атож. Не думаю, що йшлося про Римську Курію. Мабуть, це якось пов’язано з Кураторами, керівниками Послідовників.
— Так, звісно, — кивнула Маріка. — А про що вони далі говорили?
— Більше ні про що. Ерін вимкнула телефон, а я поквапилася піти, поки вона не помітила мене. Сама розумієш, я була приголомшена і ледве всиділа на лекції. Другою парою мав бути семінар з романтизму, де ми з Ейрін сидимо поруч, і я боялася зрадити себе, тому сказала, що погано почуваюсь, і поїхала додому.
Кілька хвилин Маріка мовчала в задумі. Нарешті промовила:
— Отже, я мала рацію. Послідовники стежили й за тобою. І вже давно… Ти казала, що Ерін почала підбивати до тебе клинці три місяці тому?
— Десь так. І розумію, до чого ти ведеш. Поведінка Ерін змінилася вже після мого з Джейн розриву. Вочевидь, Послідовники переконалися, що швидкого примирення годі чекати, і вирішили задіяти запасний варіант.
— То тепер ти визнаєш, що Джейн шпигувала за тобою?
Аліса знову зітхнула:
— Дуже не хочу в це вірити. Але факти, кляті факти — свідчать про інше. Мені боляче думати, що вона працювала на Послідовників.
— Ти досі любиш її? — запитала Маріка.
— Так, — чесно зізналась Аліса. — Я люблю і тебе, і її, вас обох.
— А кого з нас дужче?
— Тебе, ясна річ. Безумовно, тебе. Я вже зробила вибір і не шкодую про це. Навіть якщо ти розлюбиш мене…
Маріка негайно притисла палець до її вуст.
— Не кажи так. І думати про це не смій. Я ніколи не розлюблю тебе, ніколи не покину. Ми завжди будемо разом — навіть коли я вийду заміж… — Вона трохи помовчала. — Боюсь, це станеться дуже скоро.
— Це станеться лише тоді, — сказала Аліса, поцілувавши її долоню, — коли ти сама захочеш. Я впевнена, що твій брат не поведе тебе силоміць до вівтаря.
— Ні, не поведе. Я сама піду. У мене, як принцеси, є свій обов’язок, і я виконаю його. Зрештою, в цьому немає нічого страшного. Я домовлюся з Флавіаном щодо тебе, він не втручатиметься в наші стосунки.
— Ти так думаєш? — з сумнівом запитала Аліса.
— Я цього певна. Флавіан не буде мені суперечити. Хоча, мабуть, спробує — але я враз поставлю його на місце. Дуже швидко покажу йому, хто з нас головний. — Марічині очі зблиснули. — Він ще не розуміє, з ким хоче одружитися.
На відміну від попередньої ночі, Стен спав міцно і спокійно, без тривожних снів. Прокинувшись, він відчув себе бадьорим та відпочилим. Щоправда, тіло трохи боліло, мов побите, але це було неминучим наслідком п’яти днів, проведених у сідлі.
Підвівшись, Стен роззирнувся. Біла куля під стелею не горіла, штори були, як і раніше, щільно запнуті, а кімнату освітлював слабенький настінний світильник над ліжком. Маріки ніде не було.
На якусь мить Стен злякався, що проспав усе на світі, але потім заспокоївся, згадавши, що тут час іде майже вдвоє швидше — а так довго він спати не міг. Та й сестра не дозволили б йому проґавити збори Ради, бо сама була на них запрошена.
Стен вирішив поки не кликати Маріку, встав з ліжка і пройшов до ванної кімнати. Там горіло яскраве світло — мабуть, сестра спеціально залишила його ввімкненим. Стен перевірив, як працює унітаз, і залишився задоволений результатами його роботи. Потім умився над умивальником, повернувся до спальні і став неквапно вдягатися. Оскільки в кімнаті було тепло, камзол та мантію він поки залишив на місці.
Вдягнувшись, Стен поглянув на себе в дзеркало, взяв зі столика одну з щіток і розчесав своє непокірливе волосся. Тоді підійшов до вікна, трохи відхилив штору й визирнув назовні. Він сам не знав, що розраховував там побачити — певно, щось надзвичайне. А проте його поглядові відкрився звичайнісінький краєвид: вкрита снігом земля, затягнене сірими хмарами небо, маленький ставок, з трьох боків оточений голими, безлистими деревами, а далі, по дорозі, що проходила повз замок, швидко рухався чудернацький на вигляд візок без коней. Утім, останньому він не здивувався — Маріка розповідала йому про автомобілі. Найбільше Стена вразило, що тут панувала зима, тоді як у його рідному світі в самому розпалі було літо.
Почувши позаду якийсь шурхіт, Стен відпустив штору і рвучко обернувся. У тьмяному світлі настінного світильника він побачив на порозі спальні чиюсь струнку постать, але точно не Марічину. Наступної секунди яскраво спалахнула біла куля під стелею, і невиразна постать набула рис симпатичної чорноволосої дівчини. Вона зачинила за собою двері й приязно всміхнулася.
— Добрий вечір, ґаздо Стеніславе, — привіталася дівчина майже без акценту, з чудовою південногальською вимовою. — Коли я почула в спальні шум, то зрозуміла, що ви вже прокинулися.
— Добрий вечір, панно, — відповів Стен. — Якщо не помиляюся, ви — Аліса.
— Не помиляєтесь. — Дівчина знову всміхнулася. — Аліса Монтґомері до ваших послуг.
Стен пильніше придивився до сестриної двоюрідної племінниці, яку Маріка воліла називати просто кузиною. В Аліси було гарненьке личко, але занадто щуплява фігура — що сам Стен не вважав великим недоліком, оскільки його приваблювали здебільшого юні, ще незрілі дівчата. А от її смілива одіж — чорні штани, що щільно облягали вузькі стегна, і сорочка без рукавів, — викликáла в нього суперечливі почуття. Він знав, що тутешні уявлення про пристойність значно відрізняються від звичних йому, а своє вбрання Аліса носила з такою невимушеністю, що зразу було ясно: з її точки зору, вона одягнена цілком пристойно. Разом з тим, Стена жахала сама думка про те, що такі штани могла носити й Маріка…
— Ваша сестра якраз збиралася вас будити, — сказала Аліса, вмостившись у кріслі і звичним рухом відкинувши за плечі своє довге чорняве волосся.
— Де вона? — запитав Стен.
— Щойно пішла на кухню за сніданком. Хотіла подати його вам у ліжко, але вже спізнилася.
Стен відійшов від вікна і присів на найближчий стілець. Аліса зацікавлено стежила за кожним його рухом, у її великих темно-карих очах знай спалахували пустотливі вогники.
— Ви, часом, не знаєте, — обережно мовив Стен, — я не запізнююсь?
— В Раду? Ні, не турбуйтеся. Збори почнуться о пів на п’яту за нашим часом, а зараз лише початок четвертої.
— Ага… То ви знаєте про Раду?
— Звичайно, знаю. Маріка не має від мене секретів. Мені відомо, що ви незабаром ви станете імператором, і… — Аліса завагалася. — Я уявляла вас зовсім інакшим.
— І яким?
— Ну… Таким величним і гордовитим… Словом, як і належить вельможному князеві.
Стен тепло всміхнувся їй.
— Коли потрібно, я стаю величним і гордовитим. Становище зобов’язує. Але ж не завжди і не з усіма я мушу бути таким. От зараз я ваш гість, ви найкраща Марічина подруга, її кузина, а отже, ми зведені родичі… Та й не лише зведені — адже дід Конора МакКоя, також Конор МакКой, був нашим предком. А ще ви леді — по-нашому, князівна.
Аліса розсміялася:
— Це вам Маріка сказала? Вона перебільшує. Мій титул леді означає, що я дочка сера Вільяма Монтґомері. Мій батько не був лордом, тобто князем, а був лише баронетом — це на зразок вашого жупана. Та й то в наш час шляхетські титули просто пережиток минулого. Вони не дають ніякої влади.
Стен кивнув:
— Маріка розповідала, що у вас демократія. Елінською мовою це означає „народне правління“.
— Десь так і є, — підтвердила Аліса. — Державними справами в нас займається уряд, призначений парламентом. Це щось на зразок вашого сейму, тільки депутатів до нього обирають усі дорослі громадяни, незалежно від свого суспільного становища. Так само формується і влада на місцях.
— Мені важко це уявити, — чесно визнав Стен.
Ще зо чверть години вони розмовляли на різні теми, а потім прийшла Маріка з частуванням для брата. Побачивши, що Стен уже прокинувся, вона лагідно дорікнула йому:
— Чому відразу не покликав мене? Я б поквапилася.
— Ми думали, що ти от-от повернешся, — сказала Аліса. — Ти ж лише ходила на кухню.
— Затрималася, щоб побалакати з Браєном, — пояснила Маріка. — Він цікавився батьковим самопочуттям. — Сестра підкотила візок зі стравами до стільця, на якому сидів Стен. — Шкода, братику, я хотіла подати сніданок тобі в ліжко. Тут є такий милий звичай.
Він пильно подивився на Маріку:
— А тобі хто подає сніданок у ліжко?
— Аліса, — незворушно відповіла сестра. — Зазвичай вона встає раніше за мене. Проте зрідка буває навпаки, і тоді вже я приношу їй сніданок.
На відміну від Маріки, Аліса зніяковіла і навіть трохи зашарілася. Це не оминуло Стенову увагу, і він подумав: невже сестра таки бреше йому — а від Аліси вимагає, щоб вона тримала язика за зубами і покривала її походеньки?…
Як виявилося, Маріка помітила і збентеження кузини, і сумнів, що виразно відбився на братовім обличчі. Вона слабко посміхнулась і сказала Алісі:
— Боюся, Стен хибно витлумачив рум’янець на твоїх щічках. Я ж бо знаю, в який бік вертяться коліщата в його голові… Та гаразд. Допоможи йому розібратися зі стравами, а мені треба перевдягтися. Я скоро повернусь.
Маріка послала їм рукою поцілунок і випурхнула з кімнати.
Провівши сестру замисленим поглядом, Стен узявся до сніданку. Аліса пересіла до нього ближче й підказувала, що, як і в якому порядку слід їсти. Більшість страв були незнайомі Стенові, але дуже смачні. Втім, тривожні думки не дозволяли йому повною мірою насолодитися чудовим сніданком. І наразі його непокоїли не так загадкові чаклуни-Послідовники, як один їхній слуга…
— Алісо, — врешті наважився Стен. — Ви не могли б розповісти мені про Кея?
— Маєте на увазі Кейта?
— Так, його.
— І що вас більше цікавить — він сам чи його стосунки з Марікою?
Стен відвів очі. Схоже, Аліса бачила його наскрізь.
— Гм… Гадаю одне тісно пов’язане з іншим.
На Алісиних устах з’явилася поблажлива усмішка.
— Ну, щодо іншого можу вас заспокоїти. Кейт до нестями закоханий у Маріку, це правда. Проте вона ставиться до нього лише як до друга. Між ними нічого серйозного не було… тобто, взагалі нічого не було. Вони навіть не цілувалися.
„Дякую, втішила!“ — похмуро подумав Стен і допитливо зазирнув Алісі в очі. — А ви цього певні? Маріка нічого від вас не приховує?
Аліса стійко витримала його гострий погляд.
— Звісно, ні. Як я вже казала, між нами немає таємниць. І в будь-якому разі, Маріка нічого не змогла б від мене приховати. Я б це зразу відчула.
Вона говорила так щиро й переконано, що Стен був схильний повірити їй.
„А цікаво,“ — раптом промайнуло в його голові, — „Маріка просто спить з нею, чи вони ще й бавляться одна з одною. Якщо так, то це на краще — тоді Кейт має менше шансів…“
Пригадавши деякі сестрині натяки, а також нещодавню сцену, коли Аліса зненацька зніяковіла на згадку про сніданки, Стен дійшов висновку, що, найпевніше, у ліжку вони не лише сплять та снідають. Порівняно з його підозрами щодо Кейта, ця думка видалася йому вельми втішною.
„Краще з Алісою, ніж з ним,“ — філософськи вирішив Стен, а вголос запитав:
— Після тієї розмови Кейт більше не з’являвся?
— Ні, — похитала головою Аліса, а на її обличчя набігла тінь. — Відтоді Кейт не дає про себе знати, і мене це дуже непокоїть. Досі він приїздив до нас по два чи три рази на тиждень, а за останні дев’ять днів від нього не було жодних звісток. Боюся, з ним щось трапилось. Я вже кілька разів пропонувала Маріці зателефонувати йому — це такий спосіб зв’язку на відстані…
— Знаю, — нетерпляче урвав її Стен. — Маріка розповідала мені про телефон. То що далі?
— Вона не телефонувала. Вважає, що Кейт навмисно затягує паузу, щоб набити собі ціну, подратувати її, примусити хвилюватися.
— А ви так не вважаєте?
— Ні. Мені здається, сталося щось погане.
— Чому тоді ви не зателефонуєте йому? Або його сестрі — якщо я нічого не наплутав, вона ваша подруга.
— Колишня подруга, — виправила його Аліса, і в її голосі виразно вчувся сум. — Ми з Джейн посварилися і вже довго не спілкуємося.
— Навіть не можете поговорити з нею по телефону?
— На жаль, не можу. Сварка була дуже серйозна.
Аліса знову зашарілася, і Стенів здогад переріс в упевненість: Аліса точно належить до тих дівчат, які полюбляють бавитися з подружками. Вочевидь, цим і пояснювалося те, що вона досі незаміжня.
Аж раптом йому закортіло, щоб і сестра була такою. Тоді б вона ще довго відмовлялася йти заміж і весь цей час залишалася з ним…
„Але Маріка не з таких,“ — подумав Стен, мало не шкодуючи про це. — „Якщо я не віддам її за Флавіана, вона неодмінно злигається з кимось іншим. З тим самим Кейтом, наприклад…“
Двері відчинились, і до кімнати ввійшла Маріка, одягнена в надзвичайно гарну сукню кольору морської хвилі. Нижче талії вона була пишна й довга, а вище щільно облягала стан і залишала відкритими плечі та верхню частину грудей. Утім, останнє цілком відповідало сучасній ібрійській та влошській моді, тож до цього Стен не міг мати жодних претензій. І до всього іншого також. Ця сукня, безперечно тутешня, напрочуд вдало підкреслювала всю Марічину красу, всю її привабливість, усю чарівність…
— Ну як? — запитала вона. — Непогано?
— Не те слово, сестричко, — захоплено відповів Стен, встав зі стільця й підійшов до неї. — Від тебе просто очей не можна відвести. Хоч зараз під вінець… — Він замовк і поглянув їй в очі. — От що, Маріко. Я думаю, що сьогодні Флавіан знову попросить твоєї руки. І наполягатиме на однозначній відповіді — так або ні. Я не збираюсь примушувати тебе, але… Що я маю відповісти? Вирішуй сама. Як скажеш, так і буде.
Маріка притулилася до нього й гірко зітхнула.
— Я вже вирішила, брате. Я згодна стати королевою Ібрії. Це мій обов’язок — і перед нашим князівством, і перед родом Конорів.
Стен ніжно обняв її за плечі.
„Тепер зрозуміло,“ — подумав він. — „Ти таки закохана в цього Кейта. Тому й згодна вийти за Флавіана — не з бажання, навіть не з обов’язку, а зі страху. Ти боїшся, що інакше не стримаєш себе, скоришся своїм почуттям і накоїш дурниць… Бідолашна моя сестричко!…“
Кейт так і не зрозумів, щó розбудило його серед ночі — чи то сторонній звук, чи інстинктивне передчуття небезпеки. Хоч там як, а прокинувся він дуже вчасно.
Щойно розплющивши очі, Кейт помітив у вікні рух. Якась тінь затулила яскраві зорі в чистому літньому небі, а за мить він збагнув, що це чоловіча постать.
„Грабіжник?…“ — не злякався, а радше здивувався він і запитав уголос:
— Хто ви? Що вам треба?
Незваний гість не зрозумів слів, мовлених англійською, проте його реакція на них не залишала жодних сумнівів, щодо мети цих нічних відвідин. Він спритно зіскочив з підвіконня і кинувся просто до ліжка. От тепер Кейта охопив страх — бо грабіжник попрямував до Джейн, переплутавши в темряві, з якого боку долинав голос.
Згодом Кейт не раз дякував долі, що тоді не гаяв часу на роздуми, а діяв на чистих рефлексах. Посунувшись уперед, він міцно вхопив сестру за талію і потяг її разом з ковдрою на себе. Ривок вийшов таким сильним і різким, що обидва звалилися на підлогу — на щастя, ліжко було невисоким, а ковдра і килим на підлозі пом’якшили їхнє падіння. Джейн, яка прокинулася ще від братових слів, нарешті второпала, що їм загрожує небезпека, і пронизливо закричала, вказуючи пальцем на вікно, куди ліз іще один грабіжник.
Тем часом Кейт простягнув руку і схопив свій шокер, якого щовечора перед сном клав на свою тумбу. Згодом, коли все скінчилося, він подумав, що слід було зробити це відразу, а ще трохи поміркувавши, дійшов висновку, що вчинив цілком слушно, коли кинувся передовсім рятувати сестру. Грабіжник був озброєний довгим гострим ножем і становив загрозу навіть непритомним, бо міг за інерцією впасти на Джейн і поранити її, а то й убити.
Коли шокер опинився у Кейтовій руці, перший грабіжник заскочив на ліжко і готувався знову накинутись на них, а другий майже забрався на підвіконня. Джейн продовжувала верещати; у відповідь на це зовні загавкали собаки.
Кейт без роздумів двічі вистрілив. Шокер було налаштовано на вузький кут розсіювання, проте обидва постріли влучили в ціль. Перший грабіжник розтягся поперек ліжка долілиць, а другий на мить завмер на підвіконні, потім похитнувся й випав з вікна на вулицю. Джейн нарешті замовкла, але від її вереску Кейтові трохи заклало вуха, тому він не розчув звуку падіння.
Собаки гавкали аж заливалися. Кейт виплутався з ковдри, для зайвої певності вгатив у грабіжника на ліжкові ще один розряд з шокера і, не зводячи настороженого погляду від вікна, допоміг підвестися сестрі.
— Ти не забилася? — спитав він.
— Н-ні, в-все г-гараз-зд, — відповіла вона з заїканням.
Кейт підійшов до вікна і, тримаючи напоготові шокер, обережно визирнув назовні. З даху звисала товста мотузка з вузлами. Він схопив її і рвучко смикнув. Мотузка була вільна від додаткового тягаря.
Кейт уже сміливіше висунувся з вікна. Другий грабіжник нерухомо лежав унизу на бруківці, розкинувши руки й підвернувши під себе одну ногу. Він був або непритомний, або мертвий. І найпевніше, останнє.
„Отак убивають із несмертельної зброї,“ — байдуже подумав Кейт. Він не почував ні жалю, ні радості. Він був цілковито спустошений, неспроможний на вияв жодних емоцій, окрім єдиної — величезного полегшення від того, що вони з Джейн залишилися живі. Тільки це було важливим, а решта, включно з долею грабіжників, його нітрохи не займало.
Одне з вікон навпроти відчинилося, і звідти визирнули чоловік та жінка. Побачивши нерухоме тіло на бруківці, вони одночасно спрямували свої погляди на Кейта. Недбалим помахом руки він привітав їх, наче старих знайомих, і відійшов від вікна.
Джейн і далі стояла біля ліжка, важко дихала й дивилася на непритомного грабіжника. Вона тремтіла всім тілом і тихесенько схлипувала. Після деяких вагань Кейт обійняв сестру і погладив її по голові.
— Заспокойся, люба. Все вже минулося. Тепер усе гаразд. Ми перемогли.
— Т-так, з-вич-чайн-но, — відповіла Джейн, зарившись обличчям на його грудях. В дитинстві її довго лікували від заїкання і врешті вилікували, проте від сильного хвилювання вона знову починала заїкатися — лікарі запевняли, що це не страшно.
Кейтові защеміло серце від ніжності. Він міцніше пригорнув до себе сестру і знову прошептав:
— Заспокойся, дівчинко. Заспокойся…
Його погляд упав на грабіжника. Лише тепер Кейт помітив, який він здоровило — щонайменше два метри на зріст, дебелий, кулачиська, мов гирі… Один удар такого кулака міг стати для Кейта смертельним. Хто при здоровому розумі повірить, що він міг здолати без зброї такого велетня?…
Кейт відсторонив від себе сестру і сказав:
— Джейн, іди за перегородку. Мерщій. Зараз тут будуть люди.
— Н-нав-віщо? — розгублено запитала вона. — Щ-що т-ти н-надум-мав?
— Так треба, Джейн. Я мушу це зробити.
— Щ-що?
У коридорі почулося тупотіння ніг і нескладний хор збуджених голосів.
— Пізно, — промовив Кейт. — Відвернися, Джейн.
Він м’яко підштовхнув сестру, вона без заперечень підкорилася. Кейт рвучко перекинув грабіжника на спину, потім схопив найближчого стільця, замахнувся і щосили торохнув ним по голові здорованя. Почувся тріск зламаного дерева, Джейн зойкнула. Удар вийшов сильним, але негучним, і навряд чи його почули в коридорі.
Кейт заледве встиг обійти ліжко і покласти ковдру та зламаний стілець на підлогу з іншого боку, як у зовнішні двері загупали.
— Пане Влош! — Гримкий голос вуйка Ховраня легко пробився крізь обоє дверей. — Що там у вас? Відчиніть.
— Зараз! — гукнув Кейт, натягуючи штани. — Єдину хвилю. — І звернувся до сестри: — Накинь щось на себе. І мовчи. Говоритиму я.
Джейн ніяк не відреагувала, але Кейт не мав часу повторювати. Сунувши шокера до кишені штанів і для більшої переконливості озброївшись шпагою, він відчинив внутрішні двері і підбіг до зовнішніх, у які, попри його заспокійливу відповідь, продовжували гупати.
Кейт гукнув:
— Спокійність! Відчиняю вже.
Гупання нарешті припинилося. Вуйко Ховрань прогуркотів:
— З вами все гаразд, пане Влош?
— Так, — сказав він, прибираючи засув. — Гаразд повний.
Кейт розчахнув обидві стулки дверей і побачив у коридорі господаря гостинки з масляним ліхтарем і сокирою в руках, а також кількох міцних слуг, озброєних різницькими ножами та довбнями.
— Що у вас сталося, пане Влош? — запитав вуйко Ховрань.
— Проходити вам сюди, — свою неоковирну фразу Кейт супроводив помахом руки. — Дивітеся ви самі.
Вони юрбою пройшли до кімнати.
— Ото там, — мовив Кейт, показавши на ліжко. — Зловмисник. Стільцем був ударити його. Штовханням у вікно скинув іншого вниз.
Джейн стояла на тому ж місці, де залишив її брат. Вона так нічого й не надягла на себе. Втім, її нічна сорочка була довга, до середини литок, і надійно прикривала плечі та груди.
Господар на ходу пробурчав: „Моє шануваннячко, пані,“ — і підступив до ліжка. Піднявши ліхтаря, а сокиру тримаючи напоготові, він уважно подивився на непритомного. Щойно зараз Кейт побачив, що грабіжник мав вогнисто-руде волосся і такого ж кольору бороду. Його закривавлене хиже обличчя справляло моторошне враження. Джейн, що повернулась була до ліжка, глухо скрикнула і знову поспіхом відвернулася. Кейт узяв з крісла плед, загорнув у нього сестру й обійняв її за плечі.
— К-кейт-те, — прошепотіла вона. — Й-я б-боюсь.
— Не бійся, — сказав він. — Уже все позаду.
Тим часом вуйко Ховрань наказав одному зі слуг запалити в кімнаті свічки, а іншому перевірити, чи живий грабіжник. Слуга схилився над здорованем і невдовзі повідомив, що той живий, але зомлів від удару. Господар віддав розпорядження прибрати грабіжника з ліжка і міцно зв’язати, а сам підійшов до вікна і висунувся з нього мало не до пояса.
— Агов! — гукнув він, і Кейт зрозумів, що, незважаючи на пізню пору, внизу почали збиратися люди. — Що з тим хлопаком?
Йому щось відповіли, але Кейт не розчув, що саме.
— Ага. Ну, тоді хай хтось викличе… Вже? Тим краще.
Вуйко Ховрань щосили смикнув за мотузку, прокоментував: „Диви як міцно прив’язали!“ — потім відійшов від вікна і сказав:
— Другий злодій мертвий. Розтрощив собі голову. — Він зробив паузу й пильно поглянув на Кейта. — Тепер, пане Влош, прошу розповісти, як усе було.
Кейт плутано виклав свою версію подій. Загалом вона відповідала істині, лише не було згадано про шокер. Він сказав, що грабіжник підкрався до ліжка з його боку, вочевидь, з наміром перерізати йому горло вві сні, але він відкотився вліво й потяг за собою Джейн. Поки грабіжник перелазив через ліжко, Кейт устиг схопити стільця і вдарити його по голові, а потім підбіг до вікна і виштовхнув на вулицю другого грабіжника, який затримався через Джейнин крик. Наприкінці Кейт так захопився розповіддю, що майже перестав припускатися помилок у мові.
Вислухавши його, вуйко Ховрань скрушно похитав головою:
— Вам надзвичайно пощастило, пане Влош. Ви виказали подиву гідну реакцію та спритність, але водночас — кричущу необачність. Ці злодії напевно знали, що в мене зупинилися дуже заможні чужоземці, про це відомо всій окрузі. А коли вони побачили, що ви не зачинили на ніч вікна, то просто не змогли встояти перед такою спокусою. Непростима дурість з вашого боку… ви вже даруйте за різкість. Якщо вам так душно спати, лишили б відчиненим вікно, що веде у двір. Там я маю дюжину собак, вони б умить зчинили галас, завидівши на даху нічних гостей.
— А я інакше думав, — збентежено відповів Кейт, який насправді зовсім не подумав про те, що відчинені на ніч вікна можуть становити загрозу. — Я думав, що злодії з вулиці лазити лякатимуться.
— Як бачите, не злякалися, — вуйко Ховрань зітхнув. — Ви мене вражаєте своєю наївністю, пане Влош. Ще й надумали їхати до Ібрії — а там, повірте мені, злодії нахабніші за наших і можуть напасти на вас посеред дня на людній вулиці. Ви багата людина, подорожуєте з красунею-дружиною, але без охорони, розкидаєтеся грошима наліво й направо… Заради Спасителя! Хіба не зрозуміло, яка ви ласа здобич для розбійників? Подбайте хоча б про пані Влош!
— Я… Ми мали охорону, — промимрив Кейт. — Мій слуга був наш охоронець. Вельми сильний, вельми швидкий, вельми грізний.
Ще першого дня Кейт пояснив господареві, що свою прислугу вони залишили в Речко. Мовляв, під час подорожі його слуга зробив живота Джейниній покоївці, і коли вагітна дівчина не могла далі супроводжувати їх, вони мусили відпустити її. І слугу разом з нею — не можна ж розлучати закоханих.
— То найміть нового, — порадив вуйко Ховрань. — Мишкович не якесь Речко, тут маєте широкий вибір. Без охоронця до Ібрії краще не потикатися.
— Сказати легко, зробити важко, — зауважив Кейт. — Потрібен чесний і вірний людина, щоб не задумав зрадити нас за наші гроші.
Господар гмикнув.
— Атож, маєте рацію. Важко знайти надійних людей у незнайомому місті. Якщо ви мені довіряєте, можу запропонувати вам за слугу Яруслава — мого двоюрідного небожа з жінчиного боку. Ярусь хлопець порядний, правда, ще молодий, зате дужий та меткий. А паніною покоївкою може стати Елішка. Вона гарна й працьовита дівчина, мені шкода її відпускати. Проте вчора Елішка мені всі вуха протуркала, так хоче побачити світ, та й заробити трохи грошей на посаг вона не проти. А ще їй дуже сподобалася пані.
— Ел-лішк-ка ч-чарів-вне д-дитя, — озвалася Джейн.
— За неї і за Яруся можу цілком поручитися, — вагомо додав вуйко Ховрань.
— Велика подяка, господарю, — сказав Кейт. — Ми будемо роздумувати про вашу… над вашою пропозицією.
З вулиці почувся цокіт копит об бруківку та кінське іржання. Вуйко Ховрань визирнув у вікно і промовив:
— А от і варта прибула. На чолі з самим сотником Котятком. — Якусь мить він вагався, чи не піти особисто зустрічати їх, та потім вирішив залишитися. — Бушко, піди запроси до нас пана сотника.
Один зі слуг хутко вийшов.
А Кейт підвів сестру до стола, всадовив її в крісло й налив їй повного келиха вина.
— Випий, Джейн. Тобі одразу покращає.
— Т-так… Т-твой-я п-прав-вда, — погодилась вона, взяла до рук келиха й одним духом вихилила його. — М-можна ще?
Кейт налив їй ще півкелиха, а решту вина, що залишалося в пляшці, випив сам. Помітивши це, вуйко Ховрань визирнув до передпокою й гукнув у коридор, де зібралися інші його підлеглі та розбуджені галасом пожильці:
— Золтане, принеси ще вина. Найліпшого. А ти, Невено, ходи сюди. Треба поміняти панові та пані постіль.
До кімнати ввійшла огрядна жінка середнього віку і, гидливо зиркнувши на зв’язаного грабіжника, стягла з ліжка брудне, заляпане кров’ю простирадло. Вона явно збиралася цим і обмежитись, але вуйко Ховрань виразно глянув на неї, і Невена взялася знімати пірнички з подушок. Потім вона, знову ж скоряючись поглядові господаря, додала до загальної купи й простирадло з-під ковдри.
Нарешті прибули вартові. Їх виявилося троє, і першим ішов високий ставний чоловік років тридцяти п’яти з хвацькими гусарськими вусами. Вуйко Ховрань уклонився йому — шанобливо, але без тіні улесливості. Господар гостинки „Вуйкова хата“ був поважним громадянином міста і знав собі ціну.
— Вітаю вас, пане сотнику. Даруйте, що потурбували серед ночі…
— Все гаразд, пане Вуйко, — кивнув йому сотник. — Це моя робота. Кажуть, до вас забралися злодії?
— Так, двоє. Один з них мертвий на вулиці.
— Я вже бачив, — сказав сотник і пройшов углиб кімнати, де лежав зв’язаний грабіжник. — А це, значить, другий… — Тут він замовк і аж присвиснув від подиву. — Отакої! Кого я бачу?! Це ж Рудий Кнур!… Хлопці, — покликав він своїх підлеглих. — Ану гляньте.
— Саме так, — підтвердив один з дружинників. — Це Рудий Кнур.
З коридору долинули недовірливі вигуки:
— Рудий Кнур?…
— Той самий?…
— Невже?…
Вуйко Ховрань спрямував на Кейта захоплений погляд, від якого йому стало незатишно. А сотник схилився над тим самим Рудим Кнуром і відзначив:
— Ще живий… та це ненадовго. — Він випростався й запитав: — Хто ж його так віддухопелив? Хочу потиснути сміливцеві руку.
Кейт прошепотів сестрі: „Сиди тут,“ — а сам підійшов до сотника.
— На ваші… до ваших послуг, — промовив він. — Я є Кейт Волш з роду Волшів, син Ґордона Волша.
— Гість із далекої країни Саамі, — для цілковитої ясності додав вуйко Ховрань.
— Авжеж, чув, — сказав сотник і по-військовому відсалютував Кейтові. — Влад Котятко, сотник міської варти його князівської світлості.
— Маю приємність познайомитися, пане Котятко, — відповів Кейт, потиснувши його міцну руку.
— То це ви зробили? — запитав сотник з нотками недовіри в голосі, які марно намагався приховати. Не надто могутня Кейтова статура викликала в нього сумніви. — Як вам вдалося?
— Випадково це відбулося… — почав був Кейт, але тут вуйко Ховрань перехопив ініціативу і став розповідати сотнику про недавні події. Кейтові залишалося тільки кивати на підтвердження його слів. Один-єдиний раз він виправив господаря, коли той неправильно (тобто цілком правильно — але всупереч його версії) показав, з якого боку ліжка підкрадався Рудий Кнур.
Розповідь вуйка Ховраня повністю задовольнила сотника Котятка. Можливо, якби він прибув на місце раніше, в нього й виникли б якісь підозри. Проте зараз Рудий Кнур лежав зв’язаний на підлозі, брудну постільну білизну було прибрано, а сотник не мав жодних підстав підозрювати Кейта в брехні. Виявляється, Рудий Кнур був відомим злочинцем, на якого давно полювали місцеві правоохоронці, і мета його появи тут була очевидна — спроба пограбувати заможного і знатного чужинця, що мав необережність залишити вночі своє вікно відчиненим.
Сотник Котятко погодився з думкою господаря, що Кейтові дуже пощастило, наказав підлеглим віднести Рудого Кнура, а сам ще затримався в кімнаті, щоб розпити пляшку вина з Кейтом та вуйком Ховранем і засвідчити свою повагу „чарівній пані Волш“.
На той час Джейн уже трохи заспокоїлася, перестала заїкатися і змогла гідно відповісти на барвисті компліменти Влада Котятка, чим викликала ще один комплімент — з приводу її чудового знання мови. Насамкінець сотник повідомив, що завтра опівдні відбудеться страта Рудого Кнура на шибениці, і запросив Кейта та Джейн, якщо в них виникне таке бажання, завітати на цю церемонію. Кейт від імені їх обох подякував за запрошення, але ввічливо відмовився, пояснивши, що вони з Джейн не полюбляють такого штибу видовища.
— Я також, — відверто визнав сотник. — Я людина військова і звик убивати в бою. А вбивство безпорадного й беззахисного — не для мене. Хоча, звісно, Рудий Кнур заслуговує на смерть, чорти в пеклі його вже давно чекають.
— Ви стратите його без суду? — запитала Джейн.
— Чому ж без суду? — здивувався сотник. — Ми не варвари, у нас кожен має право на справедливий суд. Навіть такий затятий злочинець, як Рудий Кнур. Його вже давно засудили, але того разу він утік напередодні страти. Відтоді він скоїв чимало нових злочинів, але судити його знову немає сенсу — все одно вирок буде той самий. Четвертувати, колесувати чи садовити на палю, як роблять ібри, у нас не заведено. А голови відтинають лише шляхтичам.
Кейт подумав, що це й на краще. Рудий Кнур не матиме можливості розповісти, що сталося з ним насправді. Після двох пострілів з шокера він опритомніє не раніше, ніж за чотири години, а потім ще годин вісім-десять буде як відморожений і заледве зможе ворочати язиком. На той час його вже стратять.
— До речі, пане Волш, — озвався сотник. — Прошу вас по обіді зайти до міської управи. За Рудого Кнура призначено винагороду в тридцять златих. Тепер вони ваші.
Кейт і Джейн перезирнулись і зрозуміли одне одне одного без слів. Запозичених у Маріки грошей їм мало вистачити ще надовго (про коштовності взагалі не йшлося), а зв’язуватися з місцевою владою було вкрай небажано. Існувала небезпека, що якийсь надміру прискіпливий чиновник стане розпитувати про Саамі, про те, як вони добралися до Мишковича, де бували раніше, зрештою заплутає їх і викриє обман. Ці жалюгідні три десятки златих були не варті такого ризику.
— Гадається мені так, — заговорив Кейт. — Недбалість наша спричинила злодіїв вторгнення, і завдані були вуйкові Ховраню клопоти завеликі. Справедливим буде йому взяти винагороду цю.
Господар аж отетерів від несподіванки.
— Ну що ви, пане Влош! — запротестував він. — Які клопоти! Адже це моя робота — приймати пожильців, обслуговувати їх, терпіти всі їхні вибрики, зокрема й недбалість, на зразок вашої. Цим я заробляю собі на життя. А ті тридцять златих я не заробив. Це великі гроші, я не можу їх прийняти.
— То віддайте Елішці, — запропонувала Джейн.
— Але…
— Ми не бажаємо чути жодних заперечень, вуйко Ховрань, — твердо мовила Джейн. Відтак звернулася до сотника: — Пане Котятко, ви знайшли Рудого Кнура вже зв’язаним у домі пана Вуйка. Якщо мій чоловік відмовиться від прав на грабіжника, кому тоді належатиме винагорода?
У Котяткових очах промайнула розуміння.
— Певна річ, шановному панові Вуйку, — відповів він.
Джейн виразно поглянула на Кейта. Той усміхнувся і ствердно кивнув:
— Це є все, господарю. Законно винагорода ваша. Можете вирішувати своєю волею, як обійтися з нею.
— Коли хочете, — додала Джейн, — вважайте це відступною за те, що я забираю від вас Елішку. Ці гроші разом з тими, які вона заробить у мене на службі, дозволять їй зібрати гарний посаг.
Вуйко Ховрань у цілковитій розгубленості похитав головою. Він просто не міг добрати слів.
А сотник Котятко сказав:
— Пане Волш, пані… Дозвольте висловити моє щире захоплення вами. У наш час рідко зустрінеш таких добрих і безкорисливих людей.
Перш ніж піти, вуйко Ховрань особисто перевірив, що всі віконниці міцно зачинені, подивився, чи справді чисту білизну постелила служниця, а потім стояв у коридорі, поки не переконався, що Кейт як слід замкнув на засув зовнішні двері. І лише тоді, ще раз побажавши на добраніч, пішов до себе.
Повернувшись до кімнати, Кейт побачив, що сестра гарячково порпається в його речах.
— Не можу знайти сигарети, — поскаржилася вона. — Де ти їх сховав?
— Та он вони. Просто в тебе під рукою.
— Ага, справді.
Джейн відкрила пачку і взяла одну сигарету.
— Ти теж будеш? — запитала вона.
Кейт мало не кивнув, проте наступної миті подумав, що, крім цієї, в нього лишилося тільки дві пачки, сховані на дні валізи, а до ібрійської столиці вони прибудуть не раніше ніж за десять днів, та й там невідь скільки чекатимуть на зустріч із Флавіаном…
— Ні, не хочу.
— Хочеш, але заощаджуєш, — заперечила Джейн, відчувши його вагання. — Цілої сигарети мені буде забагато. Залишу тобі половину. Не погребуєш?
— Про що мова!
Кейт сходив до столу й повернувся з невисоким келихом, звідки пив вино сотник Котятко. Поставив його на тумбу і пояснив:
— Це замість попільнички.
Джейн розкурила сигарету, зробила лише три затяжки й передала її братові.
— З мене досить. Уже паморочиться в голові.
Кейт узяв сигарету, присів поруч із сестрою на край ліжка і мовчки став курити. Джейн клацнула запальничкою й кілька секунд зосереджено дивилася гострий язичок на полум’я. Потім загасила її й повільно мовила:
— А в тебе залізні нерви, Кейте.
— Аж ніяк, — похитав він головою. — Просто я був надто наляканий, щоб нервувати.
Джейн кволо всміхнулася:
— А я так злякалася, що геть втратила розум. Коли прокинулась і побачила того типа, мене наче паралізувало.
— Воно й на краще, — зауважив Кейт. — Якби ми обоє стали діяти, то тільки б завадили одне одному.
— Може, й так… Дай ще раз, — вона взяла сигарету, затяглася й одразу повернула її. — Це жорстокий світ.
— Це середньовічний світ, — уточнив Кейт. — Він жорстокий за визначенням.
— Але він простіший, ніж наш. І люди тут простіші. Щиріші, відвертіші — і чесніші. Адже сотник знав, що післязавтра… тобто вже завтра ми відпливаємо до Ібрії. Він міг промовчати про винагороду, а після нашого від’їзду спокійнісінько забрати її собі. Я розумію, що Котятко чоловік не бідний, ще й військовий командир — сотник, капітан. Та навряд чи за місяць служби він заробляє тридцять златих.
— Думаю, що й за два місяці не заробляє, — припустив Кейт.
— А вуйко Ховрань, — продовжувала Джейн. — Він прихильний до нас не лише тому, що ми вигідні клієнти і гарно платимо. Просто ми йому сподобались — от і все. Елішка також мила з нами не через щедрі чайові.
„Особливо вона мила з тобою,“ — подумалося Кейтові.
— Котятко належить до шляхти, — сказав він. — А вуйко Ховрань — типовий представник третього стану — по-нашому, середнього класу. Це люди респектабельні, забезпечені, мають вагу в суспільстві, для них честь і гідність — не порожній звук. Ти ще не стикалася зі справжньою голотою… втім, ні, таки стикалася. Я певен, що Рудий Кнур — виходець з низів, він нітрохи не схожий на шляхетного розбійника.
Джейн здригнулася.
— Гадаєш, уся біднота тут така?
— Я цього не казав. Проте можеш не сумніватися, що в бідних кварталах ми спіткали б чимало рудих кнурів, ладних порішити нас хоча б через наше дороге вбрання. І далеко не всі вони злочинці — а просто злидарі, що ледь перебиваються з хліба на воду, озлоблені на весь світ, а надто ж на людей, що живуть краще за них.
— А хіба слуги не з бідняків?
— Зважаючи які слуги. Домашня й особиста прислуга — це окрема каста. У феодальному суспільстві до таких слуг ставляться радше як до молодших членів родини, оскільки від них залежить не лише добробут, а часом і життя хазяїв. Буває, що слуги і є родичами — як от Елішка… — Кейт докурив сигарету до самісінького фільтру й роздавив недопалок об стінку келиха. — Ну то що, лягаймо?
— Та мабуть, — погодилася сестра. — Тільки не гаси свічки. Хай буде задушливо, але не так страшно.
Кейт сходив за перегородку, витрусив попіл та недопалок у відерце для сміття і вимив келиха. Коли він повернувся, Джейн уже була в ліжку — проте не лежала, а сиділа, мерзлякувато обхопивши плечі руками. Вона здавалася такою слабкою, беззахисною, вразливою…
— Кейте, — жалісливо мовила Джейн. — Мені страшно. Щойно тут лежав Рудий Кабан…
— Кнур, — машинально виправив Кейт.
— Кнур і є кабан. Просто великий.
— Не має значення. Великий чи малий, зараз він у надійних руках. Його вже не відпустять. А постіль поміняли.
— Я це розумію. Та все одно мені страшно… Кейт, будь ласка, ляж поруч зі мною.
Кейт аж сторопів.
— Ну… А ти не боїшся мене?
— Ні, не боюсь. Ми вже не діти, як тоді, а дорослі й відповідальні люди… Хоча зараз я почуваюся маленькою дівчинкою, і мені дуже лячно.
— Гаразд, — сказав Кейт і підійшов до ліжка з сестриного боку.
Вона посунулася, звільнивши для нього місце. Він скинув черевики та штани й ліг. Джейн поклала голову йому на плече.
— Тепер тобі краще? — запитав Кейт.
— Набагато краще. Не так страшно, але… Обніми мене.
Він обійняв її.
— Тепер мені добре, — прошептала Джейн. — Тепер я нічого не боюся. Зі мною ти, і я в безпеці… Знаєш, Кейте, ти найкращий. Найкращий у світі. Я завжди любила тебе.
— Я теж люблю тебе, рідна, — сказав він. — Дуже люблю.
Кейт пригортав до себе сестру і відчував, як мимоволі його охоплює збудження. Джейн також це відчула, але не віджахнулась від нього, навпаки — притислася ще дужче. Її гарячий подих обпалював його шию та підборіддя, а рука гладила груди. Нарешті вона підняла обличчя, і її теплі м’які губи наблизилися до його губ.
Їхні перші поцілунки були ніжними та лагідними, потім вони цілувалися жадібно, несамовито, часом задихаючись від браку повітря. Кейт відчув у роті солоний присмак крові — своєї чи Джейниної. Розум наказував йому негайно зупинитися, припинити це неподобство, але пристрасть не бажала дослухуватися до голосу здорового глузду. Вони вже проминули точку повернення, логіка відступила під тиском емоцій, і їх нестримно несло вперед, дедалі глибше затягувало у вир безумства.
Кейт підім’яв під себе сестру й закотив її сорочку вище талії. Їхня близькість була бурхливою, стрімкою, шаленою, як зґвалтування, з тією лише різницею, що Джейн не опиралася, не протестувала, не відштовхувала Кейта, а намагалася злитися з ним, стати його продовженням, невід’ємною часткою його істоти. Вона скрикувала, стогнала, схлипувала, промовляла його ім’я, називала його любим, дорогим, коханим, благала не зупинятися і цілувала, цілувала його. А в мить кульмінації їх єднання Джейн щосили вчепилася зубами в Кейтове плече. Він відчув гострий біль і безмежну насолоду…
Потім вони лежали, міцно притулившись одне до одного. Джейн зарилась обличчям на його грудях, а Кейт вдихав терпкий аромат сестриного волосся і гладив її стегно. Проте він швидко оговтався, і початкова ейфорія поступилася місцем сорому, жаху перед скоєним, каяттям за свій учинок.
— Що ми наробили, Джейн?! — у відчаї мовив Кейт. — Що ж ми наробили?…
— Ми кохалися, — відповіла вона. — Як колись.
Він відсунув її від себе й винувато сказав:
— Пробач мені, рідна. Будь ласка, пробач. Я…
— Мовчи, — урвала його Джейн. — Не звинувачуй себе ні в чому. Це була моя ініціатива. Я сама так захотіла. Я давно цього хотіла. Завжди.
— Ні, Джейн! Ти не тямиш, що кажеш. Ти дуже перехвилювалася, ти багато випила…
— Я не п’яна, Кейте. Зовсім не п’яна… хоч і багато випила. Просто вино і добрячий струс надали мені рішучості зробити те, чого я давно хотіла — повернутися до тебе, знову стати твоєю.
Вона підвелася, стягла через голову нічну сорочку і стала перед Кейтом голяка.
— Тепер це все твоє, любий, — сказала Джейн. — І це, — вона торкнулася пальцями до губ. — І це, — погладила груди та живіт. — І це, — провела руками вздовж стегон. — І, звичайно, це, — її долоня сковзнула по гладко виголеному лобку до вологого лона. — Я вся твоя, до останньої частки.
Сестра лягла і знову притулилася до нього. Приголомшений почутим не менше, ніж тим, що допіру сталося, Кейт цілковито онімів і навіть не міг поворухнутися.
— Мені так добре з тобою, — продовжувала вона. — Мені ні з ким не було так добре, з жодною дівчиною.
Врешті до Кейта повернулася мова, і він бовкнув перше, що спало йому на думку:
— Дівчата не для тебе, Джейн, Тобі потрібен хлопець.
— Так, мені потрібен хлопець, — погодилась вона. — Мені потрібен ти.
— Але, Джейн…
— Мовчи, Кейте, і слухай мене уважно, — її голос став жорстким. — Всі ці роки я ненавиділа тебе не за те, що ти тоді переспав зі мною. Ти ж так страждав, так щиро каявся, і я ладна була пробачити тобі все… майже все. Одного я пробачити не могла: тоді ти зробив мене не просто жінкою — ти зробив мене своєю жінкою. Розумієш, Кейте? Своєю! Саме за це я ненавиділа і досі ненавиджу тебе. Бо кохаю тебе понад усе на світі!
— О, Джейн!… — простогнав Кейт.
— Ночами я довго не могла заснути, я згадувала ті хвилини, я мріяла про тебе, я марила тобою… хай тобі грець! І водночас розуміла, що нам не бути разом, що так неправильно, що це гріх. А інші хлопці мене не приваблювали, ніскілечки! Мені навіть думати було гидко про поцілунки з ними… не кажучи вже про інше. Мабуть, я справді лесбіянка, бо мені добре з дівчатами, але на світі є один хлопець, один-єдиний серед усіх, з яким геть забуваю про своє лесбійство. Це ти, Кейте. Лише ти. І ніхто інший.
— Боже мій! — прошепотів Кейт. Уперше за багато-багато років йому відчайдушно захотілося плакати. — Боже мій! Що робити?…
— Пам’ятаєш, що ти казав чотири дні тому? Ти питав, чим можеш спокутати свою провину. Ти казав, що згоден на все.
— Тільки не…
— Тільки це, Кейте. Тільки це. Лише так ти зможеш виправити скоєне, лише з тобою я можу бути звичайною гетеросексуальною жінкою. А кровозмішання… Та дідько з ним! — Джейн наблизила своє лице до його лиця і ніжно поцілувала його. — Кейт, любий мій, рідний. Я більше не можу ненавидіти тебе, це понад мої сили — розриватися між коханням та ненавистю. За десять років я вичерпала всі запаси ненависті, тепер я хочу просто любити тебе. І я любитиму попри все. — Вона знову поцілувала Кейта, цього разу пристрасно. — Я так довго чекала на цей день, я так хочу, щоб ти знову й знову кохав мене… Проте я не стану ні до чого примушувати тебе. Сам вирішуй, що для мене краще — спати з рідним братом чи з дівчатами. Обирай, котре лихо менше.
Кейт важко зітхнув, обняв її й міцно притиснув до себе.
— Джейн, люба! Ти розбиваєш моє серце…
— А ти моє вже розбив, — сказала вона. — Десять років тому.
Пролунали традиційні слова відкриття зборів Ради, всі дванадцятеро її членів засвідчили свою присутність, і на кілька секунд у Залі запанувала зосереджена мовчанка, що зазвичай передувала початкові важливої розмови.
Маріка нетерпляче переступила з ноги на ногу. Як і належало спеціально запрошеному (такий статус було передбачено й регламентовано), вона стояла попід стіною біля порталу. Стоїчков приніс для неї крісло, і якби Маріка зараз сіла, ніхто б не розцінив цей вчинок як неввічливий. Проте вона вирішила дотриматися всіх формальностей, пов’язаних з її присутністю в Раді.
— Отже, перше, — заговорив Анте Стоїчков. — Тут присутня Маріка Мишкович, дочка Ілони Шубич. Пропоную затвердити її в тих самих правах, що й на попередніх зборах.
Заперечень не пролунало. Стоїчков кивком запросив її сісти. Маріка опустилась у крісло й розправила на колінах сукню. Брат, що сидів до неї спиною, не секунду озирнувся й послав їй підбадьорливу усмішку.
Зате Флавіан, який займав місце по інший бік столу, майже не зводив очей зі своєї нареченої. Перед початком зборів вони коротко переговорили, Маріка сама повідомила про свою згоду вийти за нього заміж, а потім Стен дав своє добро на цей шлюб. Тепер Флавіан був безмежно щасливий і дивився на неї замріяним поглядом — либонь, уже уявляв, як вони житимуть разом. А Маріка розуміла, що сувора дійсність швидко зруйнує райдужні фантазії молодого короля. Насправді їхнє подружнє життя буде не таким ідеальним, як він його собі уявляє.
„Вибач, Флавіане,“ — сумно подумала вона. — „Я не зможу дати тобі всього, про що ти мрієш. Наш шлюб нічим не відрізнятиметься від інших шлюбів, укладених з розрахунку… І ти, Кейте, вибач. Нам не судилося належати одне одному. А бути просто твоєю коханкою я не хочу, це не для мене. Прощавай, любий мій…“
На її очі навернулися сльози, і Маріка поспіхом нахилила голову.
— Далі, — тим часом продовжував Стоїчков. — На минулих зборах ми ґрунтовно обговорили ситуацію, але утрималися від ухвалення будь-яких рішень через відсутність одного з членів Ради, нашого брата Стеніслава. Наразі він з нами, і ми можемо провести голосування щодо внесеної братом Любомиром пропозиції негайно припинити всі контакти зі світом Послідовників і знищити обидва портали в ньому, через які здійснювався зв’язок з нашим світом. Стеніславе, — звернувся Голова Ради до Марічиного брата, — ти був відсутній минулого разу і не міг висловити своєї думки. Можеш зробити це зараз.
— Мені нема чого сказати, — промовив Стен. — Крім одного: я вважаю цю пропозицію неприйнятною. Мало того — згубною. Тому закликаю голосувати проти неї.
Хоча Маріка знала наперед, що Стен не підтримує ізолянтських поглядів Любомира Жиха, її неабияк потішила братова рішучість.
— Я відкликаю свою пропозицію, — озвався Жих. — Але не тільки тому, що вона не має підтримки серед більшості братів та сестер. Просто я добре все обдумав і зрозумів, що в такому вигляді вона неконструктивна. Я приєднуюся до думки сестри Міли про передчасність будь-яких наших дій у цьому напрямку. Ми ще не виконали умов Конорового Заповіту, а отже, поки не готові протистояти Послідовникам. Ми маємо вимкнути обидва портали до настання кращих часів — певна річ, забезпечивши можливість для наших нащадків знову ввімкнути їх.
Міла Танич згідно кивнула:
— Саме так.
„Ці двоє точно злигалися,“ — з легким роздратуванням подумала Маріка.
— Хто хоче висловитися з цього приводу? — запитав Стоїчков.
Флавіан подав знак і, отримавши згоду від Голови Ради, заговорив:
— Я маю два зауваження. Перше стосується термінів. Якось так склалося, що ми стали називати світ, звідки з’явився засновник нашого роду, світом Послідовників. Я вважаю це несправедливим і навіть образливим — передовсім щодо тих наших родичів, що досі мешкають у тому світі. Тому пропоную називати його світом МакКоїв — бо це світ наших предків, наша прабатьківщина.
Присутні схвально закивали. Флавіан зробив паузу, поглянув на Маріку й був нагороджений її усмішкою.
— Гадаю, голосувати немає потреби, — вів далі він. — Друге моє зауваження — про фактор часу. Коли Конор писав свій Заповіт, він не знав, що час у нас тече майже вдвічі повільніше, ніж у світі МакКоїв. Найпевніше, він навіть уявити не міг, що в різних світах час іде по-різному. Ми самі ще не звикли до цього, але з фактами не посперечаєшся — від моменту Конорової появи в нашому світі на його батьківщині минуло не триста років, як у нас, а майже шість сторіч. Це означає, що час працює проти нас. Безумовно, від десятиріччя до десятиріччя ми ставатимемо сильнішими й численнішими, та воднораз зростатиме і могутність Послідовників — адже в їхньому розпорядженні вдвічі більше часу, ніж у нас.
— Тоді виходить, що від самого початку час працював проти нас, — сказала Танич.
— Аж ніяк. На самому початку був лише один Конор — наш пращур. Сам-один він не міг виступити проти Послідовників. Але згодом у нього з’явилися діти, потім — онуки, а відтак — правнуки та праправнуки. Тому спершу час працював на нас, і гадаю, що найзручніша нагода для початку боротьби з Послідовниками настала років сто тому — а вже далі час почав працювати проти нас.
— Я згоден з Флавіаном, — озвався Дражен Івашко. — І справа не лише в різниці плину часу. Я не дарма на минулих зборах питав у Маріки, коли в тому світі почався бурхливий розвиток науки та ремесел… ні, не ремесел, а якось інакше…
— Техніки, — підказала Маріка.
— Атож, техніки. Схоже, тоді Флавіан ухопив мою думку. Послідовники напевно використовували тамтешні досягнення науки та техніки для вдосконалення своєї магії. І, мабуть, продовжують її вдосконалювати. Тож із кожним місяцем, з кожним роком ми чимраз дужче відставатимемо від них.
— Твої висновки суперечать внесеній тобою ж пропозиції, — зауважив Стоїчков. — Це непослідовно.
— Про мою пропозицію, Дональде, поговоримо згодом, — сказав Івашко. — Зараз ми обговорюємо пропозицію сестри Міли, підтриману братом Любомиром. Продовжуй, Флавіане.
— І ще одне, — знову заговорив Флавіан. — У світі МакКоїв живуть наші родичі. Їхні чаклунські здібності було придушено чарами Послідовників, але не знищено назавжди. За приклад наведу панну Алісу, з якою я поки не мав честі познайомитись особисто, але мені відомо, що дехто з присутніх уже зустрічався з нею і мав нагоду переконатися, що її дар цілком здоровий. Я підозрюю, що вона не одна така. Крім того, я певен, що, звільнивши світ МакКоїв від Послідовників, ми допоможемо нашим тамтешнім родичам відродити свій дар у наступних поколіннях. А якщо ми зараз відступимо, то, можливо, позбавимо їх останнього шансу. Я вже не кажу, що тим самим ми можемо позбавити й себе останнього шансу. Ми не знаємо про справжню силу Послідовників, але брат Дражен має рацію: що далі, то дужчими вони ставатимуть. Тому я катеґорично проти пропозиції сестри Міли. Це все, Дональде.
Стоїчков запропонував висловитися іншим. Ендре Міятович, Арпад Савич і Стен цілком погодилися з Флавіаном. Міла Танич відстоювала свою позицію. Її підтримала княгиня Зарена — що дуже засмутило Маріку. Проте під час голосування тітка утрималася, і за відтермінування „до кращих часів“ було віддано лише два голоси — Жиха і Танич.
Потім слово взяв Дражен Івашко:
— На минулих зборах я говорив останнім. Мабуть, ми всі трохи поспішали, і я не зовсім доладно сформулював свою думку, а ви неправильно зрозуміли мене. Коли я пропонував зачекати до остаточного вирішення питання з короною й утвердження влади імператора-Конора в усьому Західному Краї, то мав лише на увазі, що нам не слід квапитися з оприлюдненням інформації про Послідовників. Ця звістка викличе серед Конорів не просто бурю, а справжній ураган емоцій. При всій моїй повазі до Вищої Ради, я вважаю, що ми не зможемо втримати ситуацію під контролем. Це буде до снаги лише людині, чиє лідерство, чий авторитет, чия влада виявляться беззаперечними, хто стане визнаним вождем усіх Конорів Західного Краю і за ким підуть наші родичі з-поза меж Імперії. Ви, звичайно, вже зрозуміли, що йдеться про майбутнього імператора Стеніслава.
Івашко зробив виразну паузу. Стен трохи підвів руку, ніби збирався заперечити, але потім передумав. Анте Стоїчков схвально мугикнув.
— Далі, — продовжив Дражен Івашко. — Я стверджую, що наразі підіймати всіх Конорів на боротьбу з Послідовниками недоцільно ще й з тієї причини, що ми поки не знаємо, з ким саме боротися і як вести цю боротьбу. Передовсім ми мусимо провести ретельну розвідку, вкорінитися у світі Пос… МакКоїв і підготувати плацдарм для масованого наступу. Зараз я не беруся гадати, скільки часу відбере така підготовка — кілька місяців, а може, й кілька років. Проте одне очевидно: на цьому етапі має діяти невелика група людей, до того ж діяти обережно, без поспіху, залучаючи в разі потреби додаткові сили. За таких обставин оприлюднювати Заповіт навіть шкідливо, бо серед наших родичів знайдеться чимало запальних і нетерплячих, які не захочуть довго чекати й вимагатимуть негайних та рішучих дій.
— У цьому я згоден з тобою, брате Дражене, — сказав Ендре Міятович. — Але мушу зазначити, що залишати всіх Конорів у цілковитому невіданні теж небезпечно. Якщо, попри всі сподівання, Послідовники таки знайшли шлях до нашого світу, ми маємо бути готові дати їм гідну відсіч.
— До відсічі ми готові завжди, — заперечив Івашко. — Ми готові до вторгнення друїдів чи будь-яких інших чужоземних чаклунів, чиє існування лише припускаємо, але нічого не знаємо напевно. А поки для нас Послідовники — ті ж самі чужоземні чаклуни, тільки не з якоїсь заморської країни, а з іншого світу. Зверніть увагу, брати та сестри, що в Коноровім Заповіті по суті нічого не говориться ні про Послідовників, як таких, ні про характер їхніх чарів. Ми знаємо лише, що вони широко застосовують усілякі чаклунські талісмани та амулети, що містять більшу частину їхньої сили, тим часом як наша сила здебільшого міститься в нас самих…
— Іншими словами, — втрутилася Маріка, — їхня магія переважно екзогенна, а не ендогенна, як наша.
Стен озирнувся й докірливо поглянув на сестру. Маріка зніяковіла й опустила очі. За своїм статусом, вона мала повне право брати участь в обговоренні, проте зараз порушила елементарні правила ввічливості — перебила старшого.
— Я не зовсім зрозумів, про що ти кажеш, князівно, — незворушно мовив Івашко, — але можу припустити, що ти використала слова з більш розвиненої мови того світу, щоб у стислішій формі сформулювати те, про що я сказав раніше.
Маріка мовчки кивнула, не підводячи погляду.
— Що ж до детальнішої інформації про Послідовників, — знову заговорив Івашко, — то задача першого етапу якраз і полягає в тому, щоб більше довідатися про наших ворогів… До речі, князівно. Ваш знайомий, Кейт, ще не давав про себе знати?
— Ні, — відповіла Маріка. — Я чекаю, коли він приїде або зателефонує. Вважаю, буде краще, якщо він сам звернеться до мене.
— А я так не думаю, — сказав Стен, не обертаючись. — Якщо відволіктися від певних особистих моментів, то зараз він потрібний нам більше, ніж ми йому.
— Що правда, то правда, — погодився Стоїчков. — Постарайся чимшвидше зв’язатися з ним, Маріко. І вважай це не просто моєю порадою, а офіційним дорученням Голови Вищої Ради.
— Добре, — з зітханням відповіла Маріка.
— А от після розмови з цим хлопцем, — додав Івашко, — ми, сподіваюся, будемо точно знати, чи реальна загроза вторгнення Послідовників. Тоді й вирішимо, яку інформацію варто довести до відома всіх Конорів на цьому підготовчому етапі. Все, Дональде, я закінчив.
Анте Стоїчков сказав:
— Я схильний підтримати пропозицію Дражена. Але з одним доповненням: ми маємо попередити всіх Конорів про можливе вторгнення чужинських чаклунів і попросити їх пильно придивлятися до кожного незнайомця, звертати увагу на будь-які незвичні події.
Подальша тривала дискусія видалася Маріці марною тратою часу. З облич присутніх вона бачила, що Івашкову пропозицію буде схвалено. І справді — її прийняли одностайно. „За“ голосували навіть Любомир Жих, Міла Танич і тітка Зарена.
Відтак члени Ради перейшли до обговорення першочергових заходів. Було ясно, що замок Норвік для їхньої мети не годиться — через Маріку він перебував під наглядом Послідовників. Стоїчков запропонував передовсім спорудити портал у якомусь іншому місці й звернувся за консультацією з цього питання до Маріки.
— Найзручнішим місцем, — відповіла вона, — буде густонаселений промисловий район. Якщо судити… — Маріка хотіла була сказати „з фільмів“, проте вчасно збагнула, що половина членів Ради її не зрозуміють (інші шестеро вже гостювали в Норвіку й бачили, як працює телевізор). — Якщо судити з тамтешніх книжок, то люди в таких районах не цікавляться життям своїх сусідів, а часто навіть не знають, як їх звати.
— Чудово, — промовив Стоїчков. — А можна непомітно вивести з замку двох чи трьох людей, доправити їх в один з таких районів і знайти їм житло?
— Загалом, це не проблема. Але проблема в іншому: без належної підготовки наші люди не протримаються в світі МакКоїв і кількох днів. Річ не лише в мові — правила поведінки в тому світі набагато складніші, ніж у нашому. І не просто складніші — вони чужі для нас. Знадобиться щонайменше кілька місяців інтенсивної підготовки, щоб хтось із наших зміг з’явитися там на людях, не викликавши негайних підозр. Протягом цілого тамтешнього року я відвідувала Норвік потай від усіх, спілкувалася винятково з батьком і лише потім почала зустрічатися з іншими людьми. У цьому полягає ще одна перевага Послідовників перед нами: наш світ чимось схожий на минуле їхнього світу, і якщо вони потраплять сюди, то без надмірних зусиль зможуть видати себе за чужоземців або прикинутися глухонімими волоцюгами. А непідготовлених наших там миттю визнають за божевільних.
— Гмм, — протягнув Стоїчков. — І що ж ти пропонуєш?
— Те, про що вже казав пан Івашко: запастися терпінням і ретельно готуватися. Підготовкою людей займемося ми з батьком та Алісою, більше нема кому. За Норвіком напевно встановлено спостереження, тому діяти треба вкрай обережно, без поспіху, щоб у Послідовників не виникло жодних підозр. Максимум, що можна зробити в Норвіку, не порушуючи секретності, це підготувати до подальшого проникнення в світ МакКоїв двох чи трьох людей — ну, щонайбільше, чотирьох. Я гадаю, це мають бути молоді люди до двадцяти років… — Маріка зам’ялася. — Розумієте, хоча старші є досвідченішими, молоді краще засвоюють усе нове. Їх буде простіше навчити мові, вони набагато швидше звикнуть до тамтешніх правил поведінки… ну, і взагалі…
— Не бентежся, князівно, — заспокоїв її Дражен Івашко. — Не бійся образити нас. Ми, старі, все розуміємо. Що старша людина, то важче їй пристосуватися до нових умов. Прошу, продовжуй.
— Так от, — сказала Маріка, — до чого я веду. Пан Івашко мав рацію, коли припускав, що перший етап може розтягтися на кілька років. Найімовірніше, тако воно й буде.
— Надто довго, — невдоволено зауважив Флавіан. — Ми втратимо купу часу.
— Краще втратити час, ніж голову, — відрізала Маріка і сама здивувалася різкості свого тону. Вона помітила, що Ендре Міятович криво посміхнувся і значуще поглянув на Стена, а той у відповідь кивнув. — Певна річ, можна було б прискорити справу, якби ми мали портал у якомусь надійному місці. Проте порталу ми не маємо — а його спорудженням можуть зайнятися лише люди, пристосовані до тамтешнього життя… Втім, одна така людина вже є. Це я.
— Ні! — хором вигукнули Стен, Флавіан і княгиня Зарена. А Стен ще й додав: — Про це й мови бути не може.
— Авжеж, не може, — погодилася Маріка. — Та не тому, що хтось хоче тримати мене на припоні. Просто я на видноті, і моє зникнення негайно насторожить Послідовників. Те ж саме стосується Аліси. А проте, якщо обставини складуться вкрай несприятливо і нам доведеться залишити Норвік, ми з Алісою готові взятися до спорудження порталу в надійнішому місці.
— Ні… — знову запротестував Стен, але тут Стоїчков постукав кісточками пальців по столу, закликаючи його до стриманості.
— Заспокойся, Стеніславе, вгамуй свій запал. Не дозволяй емоціям узяти гору над обов’язком та здоровим глуздом. Маріка говорить правильні речі. Наразі ми маємо лише два портали, що зв’язують наш світ зі світом наших пращурів; і обидва знаходяться в Норвіку. Втративши замок, ми втратимо їх, а отже, втратимо доступ до світу МакКоїв. Цього не можна допустити. Якщо найближчим часом виникне така ситуація, а інші наші люди ще не будуть підготовлені, то я не бачу ніякого розумного виходу, крім того, що запропонувала твоя сестра.
— Але ризикувати нею…
— А ризикувати іншими ти готовий? — цього разу Стена урвала вже Маріка. — Без належної підготовки вони неодмінно зазнають невдачі, тоді як наші з Алісою шанси дуже високі. Головне для нас — непомітно втекти з Норвіка. Я певна, що ми це зможемо.
— А як до цього поставиться сама Аліса? — запитав Стоїчков. — І твій батько? Невже ти залишиш його?
Маріка похитала головою:
— В жодному разі. Я переправлю його сюди, і тут він зачекає на наше з Алісою повернення. В його згоді я не сумніваюся. Також не сумніваюсь і в тому, що мій брат прийме мого батька з усією гостинністю, як належить приймати родичів. Адже так?
— Так, звісно… — після короткої паузи промимрив Стен. Маріка не бачила його обличчя, але була певна, що він почервонів.
— Що ж до Аліси, то ми з нею вже обговорювали можливість утечі. Вона від цього не в захваті, проте розуміє, що в очах Послідовників вона одна з нас і що вибору в неї немає. На цьому тижні Аліса вже почала готуватися: частину своїх коштів вона потай переводить на офшорні рахунки, а іншу частину збирається обернути на готівку та цінні папери на пред’явника. Правда, що робити з нерухомістю, вона ще не вирішила. Я ж порадила їй не квапитися.
Про Алісині операції з фінансами Маріка говорила мішаним англо-слованським суржиком, бо в її рідній мові не було відповідних слів. Проте Арпад Савич своїм купецьким нюхом учув, про що йдеться, і попросив розповісти детальніше. Маріка, як могла, пояснила, а відразу після цього між членами ради спалахнула запекла суперечка. Після тривалого й непростого обговорення було вирішено доручити Ендре Міятовичу підібрати кандидатури двох талановитих та надійних юнаків-Конорів, а Зарені Шубич — двох таких самих здібних дівчат, щоб звести їх у дві подружні пари і якнайшвидше розпочати підготовку до життя у світі МакКоїв.
За другою частиною Марічиної пропозиції ніякого рішення ухвалено не було. Стен, Флавіна та тітка Зарена катеґорично заперечували, а часу вже майже не лишалося — наближалася п’ята година ранку за Златоваром. Стоїчков розсудливо запропонував не розглядати це питання, поки не виникнуть ті самі надзвичайні обставини, за яких Маріка з Алісою та батьком більше не зможуть залишатися в Норвіку. Він чудово розумів, що тоді і Стен, і Флавіан, і княгиня заспівають іншої пісеньки, а якщо й проголосують проти, то однаково скоряться волі більшості.
Потім Рада перейшла до обговорення ситуації в Златоварі, але невдовзі Стена викликав Міх Чірич. Нічого надважливого, втім, не сталося — просто до маєтку Буковича прибуло кілька загонів, зібраних місцевими жупанами, що вирішили підтримати противників узурпатора, проте присутність Стена, як очільника війська, була необхідна. Разом зі Стеном пішов і Дражен Івашко, щоб закінчити свою розповідь про останні столичні новини. Маріка лише встигла поцілувати брата на прощання і коротко домовитися з ним про наступну зустріч через три тутешні дні, коли армія проходитиме повз невеличке містечко, де мешкає родина Конорів.
Після цього Анте Стоїчков оголосив збори закритими, і члени Ради почали розходитися. Флавіан попросив Маріку затриматись, і вона погодилася. Княгиня Зарена також зволікала, явно збираючись поговорити з небогою, але Стоїчков підхопив її під руку й повів до порталу, сказавши на ходу Маріці:
— Коли прокинешся, будь ласка, дай знати.
— Неодмінно, — відповіла вона. (Голова Ради щодня заходив до Маріки в гості й по дві-три години проводив у її та Алісиному товаристві, прагнучи якомога більше дізнатися про новий світ. Друге місце з частоти відвідин Норвіка поділяли Міятович та княгиня Зарена.) — Завжди рада вас бачити, пане Стоїчков. І на тебе чекаю, тітонько.
Нарешті Маріка та Флавіан залишились у Залі вдвох.
— Маріко, — невпевнено почав він, — я хочу дещо з’ясувати. Ти погодилася вийти за мене, але не сказала, коли це станеться.
— Боюся, не скоро, Флавіане. Ти ж сам розумієш, що зараз не час. Поки моє місце там, а твоє — тут. Ситуація може скластися так, що мені доведеться зникнути на кілька місяців, щоб самій спорудити портал. А як твоя дружина, королева Ібрії, я не зможу так учинити.
— Ми ще не вирішили…
— Обставини вирішують за нас, зрозумій. Ти ж знаєш, що таке необхідність, ти — король. І мене дуже засмутило, коли ти підтримав Стена та тітку Зарену, замість підтримати мене — свою майбутню жінку. Виходить, ти не лише не зважаєш на здоровий глузд, ти також не зважаєш на мою думку.
Флавіан зніяковів.
— Я ж хотів якнайкраще…
— Для себе, — відрізала Маріка. — Але не для всіх нас, не для всього нашого роду. Спершу ти говорив такі гарні, такі правильні слова, а потім виявилося, що ладен поставити під загрозу всю нашу справу задля того, щоб на півроку раніше затягти мене до свого ліжка.
— Що ти кажеш, Маріко?! — Флавіан був шокований. — Як ти можеш?
— А хіба не так? Хіба не тому ти заперечував? Ти відразу збагнув, що це означає відтермінування нашого весілля, і тому виступив проти. Ти ще не став моїм чоловіком, а вже пориваєшся вирішувати за мене. Крім того, ти не довіряєш мені. Скільки разів і я, і Стен запевняли тебе, що тієї ночі я не вчинила нічого вартого осуду, що й іншими ночами, залишаючи Мишковар, я не займалася розпустою. Проте ти не вірив, вимагав доказів, тобі мало було мого слова. А мені це геть не подобається.
— Я дуже шкодую, Маріко, — сказав Флавіан. — І я вже просив у тебе пробачення. Це правда — я мусив повірити тобі на слово, мусив покладатися на твою порядність. Але й ти зрозумій мене. Що я мав думати про твою потаємність, про твоє вперте небажання відкритися мені? Ти вимагаєш від мене беззастережної довіри — а сама? Невже наше кохання…
— Стривай, Флавіане! — швидко зупинила його Маріка. — Не треба приплітати сюди наше кохання, бо його не існує. Насправді є лише твоє кохання до мене — і ти добре це знаєш. Я ніколи не давала тобі підстав вважати, що кохаю тебе, ти давно з цим примирився і готовий був задовольнитися моєю дружбою та симпатією. Сьогодні я погодилася стати твоєю жінкою, я йду за тебе незайманою і даю слово, що ти будеш моїм єдиним чоловіком, аж поки смерть роз’єднає нас. Проте мої почуття до тебе зовсім не змінилися. Кохання в них як не було, так і немає.
— А може, ще з’явиться? — несміливо припустив Флавіан.
— Я цього не виключаю, — відповіла Маріка з сумнівом. — Але й нічого не обіцяю, не хочу давати тобі марних сподівань. Я знаю тебе змалку, ти віддавна добивався моєї руки, і якби я могла покохати тебе, то вже покохала б. А так — надій дуже мало. Якщо тобі потрібна любляча дружина, то, мабуть, варто забути про мене й пошукати собі іншу наречену.
Флавіан похитав головою:
— Ні, Маріко, мені потрібна ти. Лише ти одна. І я вірю, що зможу заслужити твоє кохання.
Маріка нічого не відповіла, бо не було чого відповідати. Флавіанове бажання одружитися з нею було незламним, і навіть її жорстокі слова нітрохи не похитнули його рішучості. То, може, просто зараз сказати йому про Алісу — щоб остаточно розставити всі крапки над „і“ в їхньому майбутньому подружньому житті? Але ні, ще зарано. Спершу Флавіан має познайомитися з Алісою, бажано, потоваришувати з нею — і тоді йому важче буде почувати до неї неприязнь…
— Ну, гаразд, — сказала Маріка. — Мені вже час іти.
— А коли ти запросиш мене в гості? — запитав Флавіан. — Здається, я чи не єдиний з Ради, хто ще не був у тебе.
— Ти перебільшуєш. З дванадцяти там було лише шестеро.
— Але ж я для тебе не найостанніший з дванадцяти?
— Звісно, не останній.
— То коли? Можна зараз?
— Ні, зараз у нас ніч. — Маріка трохи покривила душею: там був лише вечір, просто сьогодні їй не хотілося приймати ніяких гостей, а тим більше Флавіана. — Ти зможеш звільнитися після обіду?
— Якусь годинку знайду.
— Тоді ласкаво прошу. Аліса буде рада познайомитися з тобою.
— Я теж буду радий, — сказав Флавіан.
— От і домовилися, — сказала Маріка. — Ну то що, прощаймося?
Він зітхнув і промовив:
— Добраніч, Маріко.
— До побачення, Флавіане.
Коли Флавіан залишив Залу, Маріка обрала „нитку“, що вела до її нового порталу, і почала встановлювати з’єднання. А водночас надіслала вздовж „нитки“ виклик.
„Чую, дорогенька, чую,“ — долинула дуже слабка, та все ж розбірлива відповідь від Аліси. — „Я зараз на кухні, захотіла перехопити чогось перед сном. Ти вже повернулася?“
„Якраз повертаюся,“ — відповіла Маріка. — „До речі, вітаю. Ти вперше почула мене з кухні.“
„Ага, класно!“ — сказала Аліса, яка лише щойно це збагнула. — „Проґресую… Тобі принести щось поїсти?“
„Ні, дякую.“ — З’єднання порталів було вже встановлено. — „Я не голодна.“
„Ну, як хочеш.“
Завершивши розмову з кузиною, Маріка ступила під осяйну золоту арку. Тієї ж миті в неї промайнула якась думка, що дивним чином пов’язувала портали з останніми Алісиними словами. Ця думка була надзвичайно цікава і, схоже, обіцяла нове відкриття, але була така швидкоплинна, що Маріка не встигла за неї вхопитися. Опинившись у зачиненій шафі, вона кілька секунд простояла нерухомо, в намаганні згадати, що її так заінтриґувало. Проте марно — мить осяяння не поверталася. Лише одне Маріка знала напевно: той здогад не викликав у неї ні найменшого почуття небезпеки, він не мав жодного відношення до Послідовників, а стосувався особливостей функціонування порталів…
Врешті Маріка махнула на все рукою, закрила обидва портали і вийшла з шафи до спальні.
Постіль була вже розібрана, на правій подушці чітко проступала свіжа вм’ятина від голови, а на шафці праворуч ліжка лежала розгорнена книжка. Годинник показував чверть на десяту. Вочевидь, Аліса нудьгувала сама, а дивитися телевізор вона не любила, тому рано лягла в ліжко і вирішила почитати перед сном. А потім раптом зголодніла й побігла на кухню щось з’їсти.
Знявши свою розкішну сукню, Маріка повернула її на місце в шафу і задумалася, що робити далі. Зазвичай вони з Алісою лягали не раніше десятої, тож можна було піти до кабінету і ще годинку попрацювати з медичними журналами. Проте кузина, як повернеться з кухні, неодмінно стане розпитувати її, про що йшлося в Раді, і кількома словами тут не обійдешся.
„Ну й нехай,“ — вирішила Маріка, присівши на край ліжка і стягуючи панчохи. — „Досить на сьогодні справ. Буде більше часу для кохання.“
На цю думку внизу її живота приємно залоскотало, по тілу розлилася легка млість, і вона геть забула про Флавіана.
Скинувши всю білизну, Маріка надягла коротеньку нічну сорочку і саме збиралася лягати, коли до спальні ввійшла Аліса зі склянкою апельсинового соку.
— Але ж довго ви там радилися! Від нудьги я мало не заснула. Соку вип’єш?
— Не відмовлюся.
Маріка взяла склянку, зробила кілька невеличких ковтків, а решту повернула кузині.
— Дякую.
— Це все для тебе.
— Ні, я більше не хочу.
— Воля твоя.
Аліса поставила склянку поруч із книжкою і зняла халат, під яким була така ж коротка, як і в Маріки, нічна сорочка. Вони разом вклались у ліжко, і кузина спитала:
— То що там вирішила Рада?
Маріка присунулася до Аліси і почала переповідати хід дискусії на зборах. Вона намагалась не пропустити нічого важливого, але й уникала вдаватися в зайві подробиці, які жодним чином не вплинули на ухвалені рішення.
— Ну що ж, — задумливо мовила Аліса, коли Маріка скінчила. — Все склалося так, як ти й передбачала.
— Інакше й бути не могло. Обставини диктують свої умови, і ми змушені їх приймати.
— Однак Стен, Флавіан і твоя тітка рішуче заперечують проти „кризового варіанту“, — зауважила Аліса.
— Заперечують, поки не виникла криза. А коли їх прикрутить, вони миттю змінять свою позицію. І тоді ми поїдемо з Норвіка. Я розумію, це тобі не подобається…
— Подобається чи ні, не має значення. Доведеться поїхати — поїдемо. Колись це точно станеться. Не думаю, що Послідовники дадуть нам спокій. Зрештою, я ніде не пропаду — ні в іншому місті, ні в іншому світі. А от дядечкові Генрі буде важко пристосуватися до нового життя.
— Я знаю, — кивнула Маріка. — Але батько не захоче розлучатися зі мною. Та й я нізащо не кину його.
— Між іншим, — сказала Аліса, — десь місяць тому дядько зізнався мені, що зі страхом очікує того дня, коли закінчиться боротьба за корону і ти знову станеш жити з братом. Він уже звик до того, що ти весь час поруч, і тепер його не задовольнять ваші рідкі зустрічі. Гадаю, морально він уже готовий переселитися до світу Конорів.
— А я, — підхопила Маріка, — зроблю все від мене залежне, щоб він не пошкодував про своє рішення. На щастя, я маю можливість забезпечити йому гідні умови. Оточу його такими розкошами, такою турботою, які тут йому й не снилися. Там він матиме все, чого лишень забажає.
— Хіба що крім футболу.
— Чому? І футбол також. При потребі я зможу організувати і спонсорувати цілу футбольну лігу. А батько, як і кожен запеклий вболівальник, у душі мріє бути тренером. У нашому світі його мрія здійсниться.
Аліса коротко розсміялася, а відтак, не стримавшись, широко позіхнула.
— Хочеш спати? — здивувалася Маріка.
— Та ні, рано ще. А це просто наслідок вечора, проведеного на самоті. Я теж дуже звикла до твоєї присутності, звикла, що ввечері ми разом, і без тебе починаю нудьгувати.
— А я нудьгую, коли ти в університеті.
— Це вже не проблема. Я вирішила кинути його. А щоб не насторожувати Послідовників, спершу кажу, що захворіла.
Маріка несхвально похитала головою.
— Це ти даремно. Якщо не хочеш спілкуватися з Ерін О’Ши, просто спровокуй з нею сварку.
— Річ не лише в Ерін. Мені набридло навчання, я не бачу в ньому сенсу.
— А от я завжди заздрила тобі, — сумно мовила Маріка. — Якби могла, радо б навчалася в університеті.
— Тільки не за моїм фахом. Сама я обрала філологію лише тому, що змалку маю схильність до мов і люблю читати. Але вивчати мови та читати книжки можна й без філологічної освіти. Якщо в майбутньому в мене з’явиться можливість знову піти навчатися, то оберу щось серйозніше — біологію, наприклад, чи хімію. А поки я маю важливіші справи. Університет заважав мені зосередитись на вивченні магії, я досі майже нічого не вмію і почуваюся цілковитою нездарою. Крім того, незабаром до нас надішлють чотирьох молодих Конорів. Коли я ними займатимусь?
— І справді, — визнала Маріка. — Я про це не подумала.
— За будь-якого розвитку подій, — провадила Аліса, — найближчим часом я можу забути про університетську освіту. Залишимося ми в Норвіку чи будемо змушені переховуватися — не має значення. Може, потім, пізніше… а може, й ні. Коли все це скінчиться, ти вийдеш за Флавіана й повернешся до світу Конорів. А я хочу бути з тобою… якщо, звичайно, твій чоловік це дозволить.
На згадку про Флавіана Маріка спохмурніла.
— Я вже обіцяла тобі, Алісо, що він нам не заважатиме. До речі, сьогодні я дала йому чітко зрозуміти, щоб він не розраховував на моє кохання. А згодом, коли ви познайомитесь, я розповім йому про нас з тобою.
Аліса зітхнула:
— Уявляю, як він відреагує.
— А мені начхати, — сказала Маріка, обнявши її. — І взагалі, я не хочу говорити про Флавіана. І думати про нього не хочу. Зараз я хочу тебе.
— А я хочу тебе, — відповіла Аліса й ніжно поцілувала Марічині губи. — Завжди хочу і завжди хотітиму.
Далі дівчата не розмовляли, цілком зосереджені на іншому спілкування — безслівному, але більш емоційному та чуттєвому. Маріка вкривала поцілунками всеньке тіло кузини і пестила її в найінтимніших місцях. Аліса не залишалася в боргу і навзаєм обдаровувала Маріку своїми ласками. Це були чарівні хвилини, сповнені любові, ніжності та пристрасті. Маріка насолоджувалася близькістю з Алісою і була безмежно вдячна долі, яка подарувала її таку чудову подругу. Тепер вона знала, що в житті їй судилося пізнати лише жіноче кохання, а з Флавіаном вона просто відбуватиме подружню повинність. Ймовірно, це даватиме їй певну втіху (Маріка не виключала такої можливості), але кохання там точно не буде. Принаймні, з її боку…
Згодом, погамувавши свою пристрасть, вони мовчки лежали поруч, зрідка кволо цілувались і набиралися сил, щоб поновити любощі. Нарешті Аліса запитала:
— Коли ти збираєшся телефонувати Кейтові? Я так зрозуміла, що Стоїчков доручив це зробити якнайшвидше.
Маріка поглянула на годинник.
— Завтра зранку подзвоню. Сьогодні вже пізно.
— Нічого не пізно! — заперечила Аліса. — Зараз ще дитячий час. Тим більше для Волшів.
— Гаразд, — неохоче погодилася Маріка. — Зараз так зараз.
Перехилившись через кузину, вона взяла з шафки свій телефон, вибрала в меню Кейтів номер і натиснула кнопку виклику. Замість гудків, у відповідь пролунав записаний голос зі станції, який повідомляв, що абонент перебуває поза межами досяжності.
— Ну от, — сказала Маріка. — Він вимкнув телефон і ліг спати.
— Швидше вимкнув, щоб йому не заважали працювати, — уточнила Аліса. — Ну, то що ж, подзвониш завтра. А зараз… — Вона не договорила і стала гладити Марічин живіт.
— Е, ні! — тепер уже вперлася Маріка. — Раз вирішили зробити це сьогодні, то зробимо. Ти пам’ятаєш домашній номер Волшів?
— Певна річ.
Під диктовку кузини Маріка набрала номер. Після четвертого гудка почулося клацання, а слідом за ним — втомлений жіночий голос:
— Дім родини Волшів.
Аліса, що притискала вухо до телефону з іншого боку, пошепки мовила:
— Це Кейтова мати.
— Добрий вечір, місіс Волш, — сказала Маріка. — Ви не могли б попросити Кейта?
— А хто його питає?
— Його знайома. Маріка Мишкович.
Потойбіч лінії запала мовчанка. Не дочекавшись відповіді, Маріка сказала:
— Місіс Волш, ви чуєте мене?
— Так, міс Мишкович, — промовила Кейтова мати таким тоном, наче говорила: „Атож, розумію! Це ви правильно придумали…“ — На жаль, Кейта зараз немає.
— А коли він повернеться?
— Цього я не знаю.
— Ну… Ви не могли б переказати, що я йому дзвонила? Його мобільний не відповідає, завтра я знову спробую, а краще хай він сам мені зателефонує.
— Добре, перекажу.
— Дякую, місіс Волш. Добраніч.
— Добраніч… Раптом голос Кейтової матері зірвався на схлип. — Ні! Стривайте, міс… леді Маріко.
— Я слухаю, — відразу насторожилася вона. Назвавши її „леді“, місіс Волш тим самим давала зрозуміти, що їй дещо відомо.
— Будь ласка, передайте Кейтові та Джейн, щоб вони зв’язалися зі мною. Скажіть їм, що я все знаю. Мені треба з ними поговорити. Обов’язково.
— Перепрошую, місіс Волш, — розгублено мовила Маріка. — Я вас не розумію.
— Ця лінія не прослуховується, леді Маріко. А я вдома сама. Ми можемо говорити відверто.
— Але я нічого не розумію! — майже вигукнула Маріка. — Про що ви кажете?
— Ви… То ви справді не знаєте, де Кейт і Джейн? — тепер уже в голосі місіс Волш вчувалася розгубленість. — Це не ви допомогли їм утекти?
Аліса тихо охнула. А Маріка відчула, як їй у грудях похололо.
— Ви хочете сказати, що Кейт і Джейн зникли? Ви зверталися до поліції?
— Це не справа поліції, міс, — Кейтова мати повернулася від „леді“ до „міс“. — Це… Я просто не можу повірити, що ви нічого не знаєте. Невже я помилилася?
— Послухайте мене, місіс Волш, — схвильовано заговорила Маріка. — Вам неодмінно треба звернутися до поліції. Я підозрюю, що Кейт і Джейн зв’язалися з небезпечними людьми…
— Дурниці, міс. Я чудово знаю, з ким були зв’язані Кейт і Джейн. Це тут ні до чого. Мені відомо, з якої причини вони втекли. Якщо ви не допомагали їм…
— Я ж кажу, що ні.
— …тоді вас це не стосується. Та якщо ви все-таки знаєте, де вони, перекажіть їм мої слова.
— Але я…
— Прощавайте, міс. І прошу — більше не дзвоніть сюди. Це для вашого ж добра.
З цими словами вона поклала слухавку. Маріка машинально вимкнула телефон, повернула його на шафку й розгублено подивилася на Алісу:
— Ти щось розумієш?
Кузина похитала головою:
— Те ж саме я хотіла запитати в тебе.