— Бачите он ту темну цятку на обрії? — запитав Мілош Вуйко, вказавши вперед, трохи лівіше від курсу корабля.
Джейн, що мала гостріший зір, одразу кивнула. А Кейт, пильніше придивившись, промовив:
— Так, направду. Схоже на цятку бачу.
— Це північний край мису Бок’я, — пояснив Мілош. — Ми наближаємося до ібрійського узбережжя.
Вони втрьох стояли на пів’юті біля лівого борту, тримаючись за високі поручні. Палуба під їхніми ногами ритмічно погойдувалася, за кормою вирувала вода. Розрізаючи спокійну гладінь моря, двомачтовий бриґ „Самотня зоря“ жваво йшов на всіх вітрилах у напрямку південь-південь-захід. Попереду на них чекала Ібрія — єдина романська країна в цьому світі, чудернацький гібрид Іспанії та Румунії…
— Отже, ми скоро будемо в Канабрі? — озвалася Джейн.
— Ще до заходу сонця, пані. Якщо, звичайно, вітер не зміниться.
— А він може змінитися?
— Та наче не повинен, — знизав плечима молодий моряк. — Та хтозна. Зараз погода на морі нестійка. Шкода, що з нами нема Словодана. У нього надзвичайне чуття на погоду.
Кейт зрозумів, що Мілош має на увазі Словодана Вовчека, власника „Самотньої зорі“ і донедавна її капітана. На початку цього року Вовчек отримав під своє командування фреґат „Князь Всевлад“, який майже три місяці тому, разом з іншим кораблем, „Святою Ілоною“, вирушив на пошуки західного морського шляху до Гіндурашу. Члени команди охоче говорили про свого господаря й колишнього капітана. Попри його молодість, вони ставилися до нього з великою повагою, і за три дні плавання Кейт чимало дізнався як про самого Вовчека, так і про всю експедицію в Гіндураш. Слухаючи розповіді моряків, він дивувався, чому Стен, у чиєму розпорядженні було вдосталь досвідчених шкіперів, призначив капітаном „Князя Всевлада“ дев’ятнадцятирічного юнака — хай навіть дуже талановитого. Проте слово „чуття“ розставило все на свої місця. Кейт подумки вилаяв себе за нездогадливість.
— То пан Вовчек провіщати погоду міг? — запитав він.
Мілош Вуйко з обуренням відкинув це припущення:
— Що ви, пане Волш! Провіщають ворожки на базарі. А Словодан не ворожбит. Якби ми покладалися на…
— Хибно, боюсь, ви зрозуміли мене, — урвав його Кейт. — Я погано ще знаю вашу мову і використав, мабуть, слово неправильне. Мав на увазі я не ворожіння, а…
— Вміння передбачати погоду, — прийшла йому на допомогу Джейн.
— Ну, це зовсім інша річ, — сказав Мілош. — Словодан не ворожить, не гадає, він просто знає, яка буде погода. Знає — і квит. Це дар Отця Небесного.
— І з ним ви завжди уникали шторму? — запитала Джейн.
— Часто, але не завжди. Іноді не встигали, якщо були дуже далеко від берега, а шторм наближався швидко. Проте зі Словоданом нам ніякі бурі не були страшні. Він так майстерно керує кораблем… — Мілош цокнув язиком і похитав головою. — Та що й казати! Якось біля берегів Цорніки нас наздогнала жахлива буря, хвилі жбурляли корабель, мов тріску, не було видно нічогісінько, а все узбережжя було всіяне рифами. Ми вже приготувалися до смерті, але Словодану таки вдалося провести корабель між рифів у спокійну бухту. Наступного ранку, коли буря вщухла, ми побачили, що прохід у ту бухту достобіса вузький, заледве два корпуси завширшки. Отакий наш Словодан! Заздрісники кажуть, що він просто фартовий і колись його фарт закінчиться. Але на те вони й заздрісники. Словоданова майстерність їм спокою не дає.
— Це, либонь, є родинне в нього, — припустив Кейт.
— Атож, — підтвердив Мілош. — Словоданів батько теж був гарним моряком.
— А брати?
— Братів він не має. Зате є дві сестри і чи то четверо, чи то п’ятеро племінників. Двоє старших уже плавають юнгами.
— Тут? На цьому кораблі?
— Ні, на іншому. Почали вони з нами, але поводилися дуже зарозуміло, вважали, що раз капітан їхній дядько, то й ставлення до них має бути особливим. Тож Словодан недовго з ними панькався й віддав обох на інший корабель, до капітана, відомого своєю суворістю. А загалом, вони славні хлопчаки, розумні та меткі. Тільки от зависокої думки про себе.
„Воно й зрозуміло,“ — подумав Кейт.
Вони ще трохи поговорили, потім Мілош Вуйко пішов за своїми справами. Кейт і Джейн залишилися на пів’юті вдвох.
— Ти думаєш про те, що й я? — запитала Джейн.
Кейт кивнув:
— Схоже, ми знайшли мишковицьких Конорів… От чорт! — спересердя вилаявся він. — Я мусив одразу здогадатися, що Стен не міг не відрядити в таку важливу експедицію свою людину. Варто було побалакати з моряками в порту — і ми б запідозрили Вовчека.
— То що нам робити? — запитала сестра. — Повернемося назад?
— Навіть не знаю… А ти що думаєш?
— Теж не знаю. З одного боку, на зворотний шлях ми витратимо три дні, тоді як поїздка з Канабри до Паланти займе вдвічі більше часу. З іншого ж, повертатися — погана прикмета. Крім того, ми лише підозрюємо, що Вовчек є Конором, а про Флавіана знаємо напевно.
— Та й що для нас зайві три дні? — замислено мовив Кейт. — По-моєму, це вже не має значення.
— А суша надійніша за море, — підхопила Джейн. — Хоча не скажу, що нам було погано на кораблі. Чи нудно.
Зустрівшись поглядами, вони всміхнулись одне одному. Всупереч Кейтовим побоюванням, ні він, ні сестра не страждали на морську хворобу, а умови життя на кораблі виявились доволі пристойними. Одразу відчувалося, що це купецький корабель, на якому плавав сам господар. Оскільки Кейт щедро заплатив за проїзд, капітан надав у їхнє розпорядження найкращу каюту, всі члени команди ставилися до них ввічливо, а корабельний кухар навіть окремо готував для них їжу — як, власне, і ще для однієї пари знатних пасажирів. Щоправда, каюта була не дуже просторою, зате чистою та охайною і, головне, з м’яким ліжком. Та й їхні слуги, Ярусь з Елішкою, влаштувалися непогано.
— Знаєш, — промовила Джейн, торкнувшись долонею до братової щоки, — я назавжди запам’ятаю цю подорож. Адже зараз у нас медовий місяць.
Кейт тихо застогнав.
— Боже! — прошепотів він з мукою в голосі. — Що ми робимо?…
— Ми кохаємо одне одного, — сказала Джейн. — А кохання не визнає негативних характеристик. Якщо воно справжнє, то за визначенням чисте й прекрасне. Відкинь свої комплекси. Будь таким самим щасливим, як я. Коли люблять, про гріх не думають.
— Ох, Джейн!… Ти занадто прямолінійна. Зрозумій, що можна любити по-різному. Любити сестру не гріх. Але гріх любити її як жінку.
— А ти любиш мене? — уже вкотре за ці дні запитала вона. — Любиш як жінку?
Кейт важко зітхнув:
— Так, Джейн. Я люблю тебе як жінку.
— І ти щасливий зі мною?
— Так, щасливий. Мені гірко, мені боляче, мені соромно… Але я щасливий з тобою.
„Господи,“ — подумав він. — „Господи, якщо ти є, прости мене грішного…“
Кейт розумів, що втрапив у пастку, і не бачив з неї виходу. Він намагався розібратися в своїх почуттях, але чимраз дужче заплутувався в них. Він і далі любив Маріку, любив палко і безнадійно… а разом з тим любив Джейн — і як сестру, і як жінку…
— Кейте, — нерішуче озвалася Джейн. — Якщо ми виберемося звідси…
— Коли ми виберемося, — виправив він.
— Гаразд, коли виберемося. Що тоді буде з нами? Ми залишимося разом?
Кейт давно чекав цього запитання. Чекав відтоді, як три з половиною дні тому, прокинувшись уранці і виявивши в своїх обіймах Джейн, з соромом і жахом усвідомив, що нічні події йому не наснилися.
— Ми будемо разом, рідна, — промовив він водночас лагідно й гірко. — Я вже не уявляю свого життя без тебе.
— І ми житимемо як чоловік та жінка?
Кейт знову зітхнув:
— Боюсь, цього не уникнути.
— А що ми скажемо мамі, батькові… і всім іншим? Як пояснимо наші стосунки? Як пояснимо нашу відсутність?
— Ніяк, — відповів Кейт. — Навіть повернувшись до нашого світу, ми не зможемо повернутися додому.
— Я боялася, що ти це скажеш, — сумно мовила сестра.
— Навіть якщо обставини складуться найкращим чином, — продовжував він, — і нас ні в чому не запідозрять, то все одно допитають під наркотиками, для зайвої певності. Мене точно допитають: адже я виконував відповідальне доручення — і раптом ні з того ні з сього зник. Тоді я розповім усе, і про свої вчинки, і про свої наміри, сам підпишу собі смертний вирок… До речі, тобі це не загрожує. За тобою немає серйозних злочинів. Тебе можуть звинуватити хіба в тому, що ти півтора року мовчала про свої підозри стосовно Маріки, а потім пасивно покривала мене.
— Також я збиралася розповісти Алісі з Марікою про батькові плани, — додала Джейн. — І неодмінно розповім при зустрічі. Тож ми обоє зрадники. Нам обом не можна повертатися додому, потрапляти на очі рідним та знайомим… Як ми далі житимемо, Кейте?
— Якось проживемо. Звичайно, доведеться весь час переховуватись, але тут нічого не вдієш. Добре хоч гроші маємо, від голоду не помремо.
— Які гроші? Дідів спадок?
— Саме він, — підтвердив Кейт.
Їхній дід з материного боку, Патрік О’Лірі, з якоїсь причини дуже не любив Ґордона Волша і не схвалював доччин шлюб з ним, тому в своєму заповіті відписав Дейні Волш лише нерухомість, а всі його гроші перейшли безпосередньо до онуків. На Джейнине ім’я було утворено траст зі статутним фондом вісімсот тисяч фунтів, а Кейт успадкував майже півтора мільйони, якими міг порядкувати на свій розсуд.
— Ти думаєш, ми зможемо взяти гроші, не виказавши себе? — скептично запитала Джейн. — А я впевнена, що батько вже встановив нагляд за нашими рахунками. Він дуже методичний.
Кейт зловтішно посміхнувся:
— Тоді його чекав неприємний сюрприз. Ще п’ять місяців тому я кружним шляхом перевів більшість моїх грошей у готівку і поклав їх на зберігання в індивідуальні сейфи десяти різних банків у найбільших містах Землі. Тож жити нам буде на що, не турбуйся.
Джейн здивовано зиркнула на нього:
— То ти давно був готовий до цього?
— Що так по-дурному вклепаємося, ні. Проте розумів, що рано чи пізно мене викриють, і готував шляхи для втечі.
— Гм… А чому сховав гроші лише півроку тому? Чому не відразу як почав дурити наших? Ще вагався, здавати їм Маріку чи ні?
Кейт міцно стиснув губи й відвернувся.
— Я ні секунди не вагався, — глухо мовив він. — Від самого початку я твердо вирішив, що не віддам Марічин світ на поталу Послідовникам. Але… Як би це сказати?… Словом, якийсь час я мав певні надії…
— Що одружишся з нею?
— Так. І я… я був згоден жити з нею в її світі. Навіть заради кохання вона не відмовилася б від своєї батьківщини, від рідних, від свого високого становища.
— А ти ладен був відмовитись від усього, — не запитала, а констатувала сестра.
— Я ладен був на все. Збирався безпосередньо перед утечею обернути всі свої гроші на золото та коштовності… А втім, тепер це не має значення. Коли я зрозумів, що Маріка не для мене і ми не зможемо бути разом, то викинув ці дурощі з голови.
Кілька хвилин Джейн мовчала. Спершись на поручні, вона неуважно дивилася за борт і про щось думала. Потім знову повернулася до Кейта і сказала:
— А це непогана ідея.
— Що?
— Оселитись у цьому світі. Обмінявши твої гроші на золото та коштовності, ми станемо тут дуже багатими людьми і зможемо жити в своє задоволення. — Джейн присунулася до брата і пристрасно поглянула йому в очі. — Жити й кохати одне одного. Упевнені в майбутньому, без страху перед тим, що наші… гм, колишні наші знайдуть нас. А мамі ми надішлемо листа, пояснимо все і попросимо не переживати за нас.
Кейт похитав головою:
— Ти кажеш так, не подумавши. Ти не зможеш нормально жити в цьому світі, не зможеш пристосуватися до тутешніх умов і задовольнятися місцевим побутом. Ми тут лише вісім днів, а скільки я вже чув від тебе нарікань. І це при тому, що я бачу, як ти намагаєшся терпіти всі незручності, не вередувати, не скаржитися на все поспіль. Ти теплична квіточка, люба, ти надто звикла до комфорту нашого світу, звикла до тих приємних дрібничок, що їх тут не купиш ні за які гроші. Тобі багато чого бракуватиме…
— Я знаю, Кейте. Знаю, що мені буде важко. Знаю, що нарікатиму, скаржитимусь, вередуватиму. Проте я не згодна, що не зможу нормально тут жити. Інші люди можуть — і я зможу. Я докладу всіх зусиль, щоб пристосуватися до тутешніх умов, звикнути до тутешнього побуту, змиритися з тутешніми порядками. Звичайно, ти маєш рацію: я теплична квіточка, і мені багато чого бракуватиме. Та все одно тут буде краще, ніж у нашому світі, де нам доведеться весь час переховуватись… а врешті-решт нас таки знайдуть. Ми з тобою кепські конспіратори, погодься.
— Це правда, — неохоче визнав Кейт. — Але я певен, що…
Він замовк, не закінчивши своєї думки, бо побачив, як по трапу на пів’ют підіймається чепурно вдягнений юнак сімнадцяти чи вісімнадцяти років — високий, темноволосий, з пронизливими синіми очима, які дивовижно контрастували з його оливковою шкірою. Це був їхній супутник у морській подорожі, ібрійський шляхтич домул Октавіан Марку Траяну. (Перфікс „домул“ приблизно відповідав слованському „ґазда“ або англійському „сер“, а наявність двох власних імен указувала на приналежність до середнього прошарку аристократії. Як уже знав Кейт, в Ібрії не було спеціальних шляхетських титулів, на зразок баронів, графів та герцогів, зате існувала ієрархія за кількістю власних імен — одного, двох або трьох. Право носити два чи три імені було спадковим і надавалося королем.) Октавіан мешкав у столиці Ібрії й обіймав при королівському дворі якусь посаду — мабуть, незначну, оскільки подорожував з невеликим почтом, що складався лише з трьох слуг. До Мишковича він їздив за нареченою і тепер віз додому молоду дружину Боженку.
Знайомство Кейта та Джейн з Траяну не можна було назвати приємним. Октавіан був щиро переконаний, що найкраща каюта на кораблі мала належати йому з Боженкою, і навіть слухати не хотів пояснення капітана, що ця каюта вже зайнята. Кейт заплатив за подорож на „Самотній зорі“ ще напередодні, а подружжя Траяну з’явилося чи не в останню мить — вони банально проспали відплиття свого корабля і мусили шукати місце на іншому. Надане їм приміщення майже не відрізнялося за розмірами й оздобленням, хіба що каюта Кейта і Джейн знаходилася поруч із капітанською, тому отримати її було для Октавіана питанням не так зручності, як престижу. Кейт не бажав сваритися з супутником, тому запропонував помінятися каютами, але тут капітан пішов на принцип і оголосив, що ніякого обміну не буде, а все залишиться, як він сказав.
Октавіанові довелося змиритися зі своєю поразкою, і весь перший день він вовком позирав на Кейта, ніби той завдав йому смертельної образи. Проте надвечір з’ясувалося, що Джейн не гаяла марно часу і встигла потоваришувати з Боженкою. Невідомо, що відбулося між молодим подружжям уночі, але наступного ранку Октавіан Траяну сам підійшов до Кейта і Джейн, вибачився перед ними за свою нестриманість і попросив забути про вчорашній інцидент. Вони відповіли, що вже забули, а відтак між обома парами запанували мир та злагода. Дізнавшись, що його нові знайомі також збираються до Паланти, Октавіан запропонував їхати разом — як виявилося, в Канабрі на подружжя Траяну чекав невеличкий озброєний загін, що мав супроводжувати їх у дорозі. Кейт і Джейн радо пристали на цю пропозицію, яка була для них справжнім подарунком долі. Тепер вони могли більш-менш спокійно дивитися в найближче майбутнє і не думати про те, як їм безпечно дістатися до ібрійської столиці.
Піднявшись на пів’ют, Октавіан Траяну ґалантно вклонився Джейн, дарма що вони бачилися лише годину тому. А Джейн, за тутешнім звичаєм, відповіла йому повільним кивком голови, після чого приязно всміхнулася й запитала:
— Де ж це ви загубили свою чарівну дружину, домуле Октавіане?
— Боженка скоро приєднається до нас, — сказав він. — Саме зараз вона вдягає вечірню сукню.
— Ох! — вигукнула Джейн. — Дякую, що нагадали. Вже й справді час перевдягтися.
Перепросивши Траяну й лукаво підморгнувши Кейтові, вона залишила їх і пішла до каюти. Заприязнившись із Боженкою, справжньою місцевою шляхтянкою, Джейн, за її прикладом, стала по двічі на день міняти одіж — опівдні і близько п’ятої вечора. Як підрахував Кейт, сестра вже встигла продемонструвати команді корабля сім різних суконь, а зараз настала черга восьмої.
— Ці жінки! — промовив Октавіан, поклавши руки на перила. — Не можуть задовольнитись однією сукнею на день.
— Зрозуміти важко мені це, — погодився з ним Кейт. — Та звик я одначе. Моя дружина охоча є вельми до гарного вбрання.
— Мабуть, це обходиться недешево?
— Гроші є не проблемою.
— Атож, це добре, коли гроші не проблема. На жаль, навіть за них не все можна купити. Боженка дуже хотіла, щоб на весілля я подарував їй туфлі, не прості, особливі, які можна придбати лише через князівну Маріку. Я обіцяв — і не дотримав свого слова. Не через гроші, а просто з тієї причини, що князь Стеніслав десь переховує свою сестру, поки сам бореться за корону Імперії… ну, ви, певно, знаєте про це. А більше ніде таких туфель я знайти не зміг.
„Ще б пак,“ — подумав Кейт. — „Ти ж не знаєш дороги в бутики Единбурґа…“
— Розповідала Джейн мені, що ваша дружина була показала їй гарні дуже речі. Хоче собі теж такі. Обіцяв я їй.
— От ви і вскочили в халепу, — резюмував Траяну. — У нас в Ібрії ви їх точно не знайдете. Хоча… Якщо чутки не брешуть, і князівна невдовзі стане нашою королевою, я спробую допомогти вам.
— Велику вдячність матиму до вас, — чемно відповів Кейт, доклавши всіх зусиль, щоб його голос не затремтів. Здавалося б, він остаточно змирився з тим, що ніколи не буде з Марікою, але ні — сама думка про те, що вона належатиме іншому, краяла його серце…
Кейт спрямував погляд у безхмарне небо і подумав про те, що навряд чи їх з сестрою чекає таке ж безхмарне майбутнє. І не має значення — залишаться вони тут, у відносній безпеці, чи ризикнуть повернутися до рідного світу, де їх напевно розшукують усі Послідовники. В цьому світі вони чужі, у своєму — злочинці. А ще їхні з Джейн стосунки… Кейт любив її, почувався щасливим з нею, але його щастя мало гіркий присмак сорому. Не тільки за те, що він грішив з сестрою, а ще й за те, що зраджував Маріку. Далеку й недосяжну для нього Маріку, яку він продовжував кохати всім серцем, про яку й далі мріяв. Незважаючи ні на що…
Кейт дуже здивувався б, якби міг зазирнути в думки Октавіана, що стояв поруч з виразом цілковитої безтурботності на обличчі. У цей самий час Траяну думав про попередження, що його він отримав від короля Флавіана ввечері напередодні відплиття. Йшлося про якусь неясно загрозу з боку чужинських чаклунів. Король наказав своїм підданим-Конорам пильно придивлятися до всіх чужоземців і негайно повідомляти про тих із них, хто викликав бодай найменшу підозру.
Подружжя Волшів таки викликало певні підозри. Втім, Октавіан здавав собі справу з того, що в поведінці кожного чужинця можна за бажання знайти чимало підозрілого. Проте поведінка його нових знайомих була підозріла навіть як на чужинців. Передовсім це стосувалося пана Волша, який весь час нервував, був чимось пригнічений, на людях уникав навіть торкатися до своєї дружини, а від кожного її доторку мало не сіпався. Іноді Траяну здавалося, що вони взагалі не чоловік та жінка, а просто вдають з себе подружню пару. І в пані Волш це виходить набагато краще, ніж у пана Волша…
Також Октавіана насторожувала їхня дивна цілеспрямованість. Вони будь-що прагнули потрапити до Паланти, але ще не вирішили, що робитимуть далі, і, схоже, не надто переймалися цим. Складалося враження, що столиця Ібрії була кінцевим пунктом їхньої подорожі Західним Краєм, що саме там вони збирались оселитися. А вчора ввечері пані Волш, розмовляючи з Боженкою про різні дрібниці, ніби між іншим, намагалася випитати в неї, наскільки Октавіан наближений до короля. Хоча, звісно, всі ці розпитування могли бути викликані звичайною цікавістю і нічим іншим.
Та в будь-якому разі Октавіан вирішив доповісти королю про своїх супутників. Проте зробити це він міг не раніше, ніж за чотири дні, оскільки найближчий до них портал знаходився в королівській резиденції Флорешті. Ні в Канабрі, ні на всьому північному узбережжі порталів не було. Надто мало Конорів мешкало в Ібрії. В усій країні налічувалося лише вісімдесят дві людини…
„Ні, вже вісімдесят три,“ — виправив себе Октавіан, з ніжністю подумавши про свою дружину Боженку.
Вже кілька днів серед Конорів ширилися чутки про можливе нашестя чужинських чаклунів. Сотник міської варти Влад Котятко ставився до них вельми скептично, поки не довідався, що ця інформація виходить від таких серйозних і відповідальних людей, як князь Стеніслав, король Флавіан, Анте Стоїчков, Дражен Івашко, Ендре Міятович та Зарена Шубич.
Лише тоді Котятко задумався. А задумавшись, згадав про чужоземців, з якими мав нагоду познайомитися п’ять днів тому, після нічного вторгнення Рудого Кнура до гостинки „Вуйкова хата“.
Це молоде подружжя припало йому до душі, а особливо сподобалася сотникові пані Волш. Він не хотів погано думати про цих людей, тим більше — підозрювати їх у лихих намірах, проте обов’язок змушував його бути об’єктивним, неупередженим і не піддаватися емоціям. До того ж, із тими нічними подіями була пов’язана одна дивна обставина: Рудий Кнур довго залишався непритомним, а коли повернувся до тями, то поводився, як п’яний, ледве міг говорити і бурмотів щось про нечисту силу. Його слухати не стали й опівдні стратили.
„А варто було спершу допитати,“ — запізніло подумав Котятко.
Він провів невелике розслідування, запитав у Ховраня Вуйка, коли точно і на якому кораблі прибули Волші, потім звірився з книгами в портовій управі і встановив, що корабель з такою або схожою назвою ні того дня, ні протягом останнього місяця в Мишковичі не з’являвся. Отже, якщо Ховрань Вуйко нічого не наплутав, чужоземні пожильці збрехали йому. Також Влад Котятко дізнався, що Кейт Волш зустрічався зі Славомиром Ковачем — майбутнім головним урядником князівства. Про те, що відповідний указ уже підписано і за два дні буде оприлюднено, знали всі мишковицькі Конори. Сам же Ковач Конором не був, тому сотник вирішив не звертатися до нього з приводу Волшів.
Оскільки зв’язатися з князем Стеніславом на разі не було можливості, а підозріле подружжя відпливло на „Самотній зорі“ в Ібрію, Котятко визнав за доцільне сповістити про них свого ібрійського родича та колеґу, центуріона королівської ґвардії Тита Радечану.
На сотників подив, його повідомлення викликало швидку й бурхливу реакцію. Не минуло й півгодини, як до нього завітав Флавіан власною персоною. Король Ібрії був злий, як сто чортів…
Армія противників Чеслава ввійшла до Інсгвара о другій по півдні. Це найбільше місто Південного Немету знаходилось осторонь попередньо прокладеного Стеном маршруту, проте вранці восьмого дня після відбуття з Цервениграда надійшла звістка, що вірні узурпаторові сили змінили напрямок свого руху і йшли вже не назустріч військові князя Далмаційського, а напереріз основній армії під проводом Стена. Воєводи самозваного імператора зрозуміли, що їхній хитрий маневр розгадано, і постали перед нелегким вибором: або повернутися назад до Златовара (що було ганебно), або продовжити похід і стати до бою з об’єднаними силами супротивника (що було нерозумно), або нав’язати битву Стенові ще до того, як він зустрінеться з південцями (що за сприятливих обставин давало непогані шанси на успіх). Очільник війська, старший син Чеслава і, за іронією долі, тезко Стенового батька, двадцятисемирічний княжич Всевлад Вишиградський обрав останнє і відрядив кур’єрів за підмогою.
З огляду на нові обставини, Стен також змінив свої плани. Після короткої наради з союзниками-князями та їхніми воєводами він наказав армії повернути на північний схід, до Інсгвара, щоб зайняти цей стратеґічно важливий пункт і здобути додаткову перевагу над ворогом. А Дражен Івашко обіцяв подбати про те, щоб жоден з кур’єрів не дістався до місць розташування резервних військ.
Князь Антал Інсгварський не був прибічником Чеслава, але водночас він не підтримував і князів, що виступили проти самозваного імператора. Як найвпливовіший князь Південного Немету, Антал мав намір скористатися цим протистоянням, щоб зміцнити свій вплив у регіоні, а можливо, навіть створити власне королівство. Присутність на його землях численної армії прибічників єдності Імперії відчутно перешкоджало здійсненню цих честолюбних планів. А коли з’ясувалося, що з північного сходу на Інсгвар ідуть вірні Чеславу війська і майбутній бій під стінами міста з небажаної перспективи перетворюється на неминучу реальність, князь Антал зрозумів, що його комфортний нейтралітет закінчився і тепер він мусить обирати між двома учасниками протистояння. Впустивши до Інсгвара Стена та його союзників, він підтримає їх; а закривши перед ними ворота, тим самим стане на бік Чеслава. Городяни ж, здебільшого байдужі до князівських чвар і не дуже обізнані в тонкощах політики, твердо знали, що осада їм не потрібна, і вважали, що їхній князь цілком може дозволити війську ввійти до Інсгвара, зберігши при тім свій нейтралітет. В іншому разі вони ладні були зчинити бунт.
У цій ситуації князь Антал виказав ганебну легкодухість і, разом з дочкою, зятем, онуками та кількома наближеними, просто втік уночі з міста, переклавши тягар відповідальності за подальші події на плечі свого небожа та спадкоємця, тридцятирічного Предрага.
Прокинувшись на ранок повновладним господарем Інсгвара, Предраг недовго вагався. Безумовно, дядько підставив його, та разом з тим надав йому шанс зміцнити свої позиції, які останнім часом помітно ослабли. Предраг був зацікавлений у єдності Імперії з суто егоїстичних міркувань: імперські закони передбачали успадкування князівського престолу за чоловічою лінією, а старий удівець Антал, котрий мав лише двадцятирічну дочку (всі його старші діти, серед яких було двоє синів, померли ще в дитинстві), вперто наполягав на тому, що за правом першорідності наступним князем має стати його малий онук. Послаблення центральної влади давало Анталові можливість обійти закон і затвердити через Земельний Сейм новий порядок успадкування.
Тому Предраг, тимчасово ставши на чолі князівства, вирішив покінчити з нейтралітетом Інсгвара і підтримати ті сили, що виступали за збереження єдиної держави західних слованів. Він зустрів Стена та його союзників, як своїх найкращих друзів, пообіцяв їм максимальне сприяння в підготовці до битви і запропонував високим гостям замешкати в князівському замку. Цю ввічливу пропозицію Стен так само ввічливо відхилив під тим приводом, що замок усе ж є особистою власністю князя Антала, який не забажав мати з ним справу. Решта князів визнали слушність його позиції, тому вирішили скористатися гостинністю найповажніших громадян міста.
Для своєї резиденції Стен обрав дім інсгварського купця Лодислава Савича, найвпливовішого і найзаможнішого з місцевих Конорів. І хоча він міг знайти собі кращу оселю, цей вибір нікого не здивував — адже в Цервениграді Стен мешкав у Арпада Савича, що доводився ріднею тутешнім Савичам і, напевно ж, порекомендував своїх родичів, як вірних та надійних людей. А зараз Стен дуже потребував вільного доступу до порталу. Крім боротьби за імператорську корону, він також мав інші справи, що стосувалися майбуття всього роду Конорів.
Шість днів тому стало відомо про зникнення Кейта — хлопця, якого (в чому ніхто з обізнаних не сумнівався) найняли Послідовники, щоб він шпигував за Марікою. Причому зник Кейт разом зі своєю сестрою Джейн, колишньою Алісиною подругою, яка, найімовірніше, також працювала на Послідовників.
Вже саме по собі одночасне зникнення двох людей, пов’язаних із Послідовниками, не могло не насторожувати. А тут ще виявилося, що Кейтова й Джейнина мати була переконана, буцім вони втекли, вдавшись до Марічиної допомоги. І ця впевненість була така сильна, що навіть після всіх заперечень з боку Маріки під час їх телефонної розмови, пані Волш не змінила своєї думки. Через чотири дні (тамтешні дні, як висловилася б Маріка) Аліса одержала листа нібито з університету, де вона навчалася. Насправді ж лист не мав жодного стосунку до університету, всередині конверта лежав ще один запечатаний конверт, адресований Кейтові та Джейн, а ще призначена для Маріки записка наступного змісту:
Леді Маріко!
Будь ласка, якщо ви знаєте, де перебувають Кейт і Джейн, передайте їм цього листа. Якщо ж ви сказали мені правду і не маєте відношення до їхньої втечі, то прошу вас: спаліть конверт, не розкриваючи його. Запевняю, що лист суто особистий і не містить нічого, що могло б зацікавити вас та ваших родичів. Покладаюся на вашу порядність.
І ще одне. Попросіть сера Генрі й Алісу утриматися від будь-яких розмов про Кейта і Джейн за вашої відсутності. Поки це не актуально, але питання про поновлення активно обговорюється. Якщо Кейт вам усе розповів, ви знаєте, про що мова. А якщо ні — все одно дослухайтесь моєї поради.
Сподіваюся, ви знищите цю записку після прочитання.
З повагою,
Дейна Волш.
Стен дізнався про це позавчора, коли знову бачився з сестрою. Хоча Маріка уявлення не мала, де перебувають Кейт і Джейн, призначеного їм листа вона не спалила, але й не читала його. Хоч як Стен не наполягав на тому, щоб відкрити конверт, Маріка з Алісою вперто не погоджувалися. Чарівні слова „покладаюся на вашу порядність“ справили на обох дівчат неабияке враження. Стен розумів, що рано чи пізно вони таки наважаться „вчинити непорядно“, проте не став квапити події.
Розгадати натяк у другій частині записки виявилося простіше простого. Ще до Стенової появи Анте Стоїчков, ознайомившись з її перекладом, припустив, що йдеться про підслуховування їхніх розмов сторонніми людьми. Треновані Конори мають гостре чуття і здатні відразу виявити, що хтось їх підслуховує. А оскільки Аліса ще була початківцем, то її розмови, на відміну від Марічиних, могли підслухати шпигуни Послідовників.
Однак на це Аліса заперечила, що в її світі давно минули ті часи, коли хтось підкуповував слуг, щоб ті стовбичили під дверима й слухали панські розмови, для цього існують так звані „електронні жучки“. Вони чимось схожі на магічні кристали пам’яті, куди Конори записують свої слова, думки й побачені зображення, але, на відміну від таких кристалів, „жучки“ можуть працювати самостійно, не потребуючи присутності чаклуна, який би записував на них усе почуте. А крім того, вони ще й здатні самостійно передавати підслухані розмови на досить велику відстань. У відповідь Маріка зауважила, що ніякі „жучки“ не ошукали б її, і за приклад навела телефонний зв’язок — виявляється, коли вона розмовляє по телефону, то ніби чує в голові слабкий відгомін своїх слів. Стен перевірив сестрине твердження і переконався, що вона має рацію: коли він говорив при ввімкненому телефоні, складалося враження, наче хтось пошепки повторює його слова — саме так буває, коли підслуховують під дверима. Маріка намагалася розтлумачити, чому це відбувається, говорила про якісь електромагнітні хвилі, про якийсь резонанс. З її пояснень Стен зрозумів лише одне: і телефон, і „жучки“ перетворюють людську мову на якусь форму природної сили, що не сприймається звичайним слухом, але треновані Конори таки здатні відчути її, якщо вона звучить до ладу з їхніми словами. Щось подібне, за сестриним твердженням, відбувається і при звичайному підслуховуванні: коли людина просто слухає розмову — це одне, а коли підслуховує — зовсім інше. У другому випадку вона напружена й зосереджена, кожне слово надто голосно віддається в її голові.
Маріка з Алісою ретельно обшукали свої кімнати, а також кімнати сера Генрі, але не виявили присутності „жучків“. Утім, Стена це нітрохи не заспокоїло, він збирався був заговорити про те, що подальше перебування Маріки в батьковому замку стає вкрай небезпечним, але вчасно прикусив язика. Якщо Норвік буде визнано небезпечним місцем, то дівчатам доведеться знайти щось безпечніше. Заперечуючи проти сестриної пропозиції, Стен, одначе, від самого початку розумів, що не стане опиратися цьому планові, коли не залишиться іншого виходу. А виходу, схоже, не залишилося…
Коли армія наближалася до Інсгвара, Стен несподівано почув, як його подумки викликає Анте Стоїчков. Голова Ради поспішав йому назустріч, щоб терміново поговорити. Вони зустрілися миль за п’ять від міста і решту шляху подолали разом. Стоїчков розповів Стенові про останні події, які ще дужче заплутали й без того непросту ситуацію.
Виявилося, що вчора ввечері, з майже п’ятиденним запізненням, сотник Влад Котятко нарешті зволив відгукнутися на попередження членів Ради і повідомив про двох підозрілих чужинців, які невідь звідки з’явилися в Мишковичі. Їх звали Кейт і Джейн Волш, вони представлялися подружжям, але точнісінько підходили під опис зниклих брата й сестри з такими ж іменами. Аліса мала багато картинок, зроблених фотокамерою, з зображенням Джейн і кілька — з Кейтом. Вона передала з десяток таких фотографій Флавіанові, й Котятко підтвердив, що на них справді зображено подружжя Волшів. Ні найменших сумнівів у нього не виникло.
На жаль (і це найбільше розлютило Стена), Котятко дозволив Волшам залишити Мишкович. Вони сіли на „Самотню зорю“ й відпливли до Ібрії. За всіма розрахунками, ще позавчора ввечері вони мали прибути в Канабру. Проте в Канабрі не було жодного порталу; та й на всьому північному узбережжі Ібрії мешкало лише три родини Конорів. Флавіан уже відрядив на пошуки Волшів кілька загонів на чолі з Конорами. Втішали хіба дві обставини: по-перше, за словами господаря гостинки, де зупинялися Кейт і Джейн, вони збиралися їхати прямісінько до Паланти; а по-друге, на тому ж кораблі відплив Октавіан Траяну зі своєю дружиною Боженкою. Залишалося сподіватись, що Траяну виявиться не таким роззявою, як Котятко. Та й Боженка Корач дуже тямуща дівчина…
Вислухавши розповідь Стоїчкова, Стен не знав, що й думати. І він не був самотній у своїй розгубленості — цього не знав ні Стоїчков, ні решта членів Ради. Маріка з Алісою також губилися в здогадах. Але так чи інакше, хай що тут робили Кейт і Джейн, одне було очевидно: зв’язок між світами став доступний стороннім, і ситуація вийшла з-під контролю. Минулої ночі відбулися збори Ради в неповному складі, і всі одинадцятеро братів та сестер, включно з Жихом, Танич та княгинею Зареною, погодились на тому, що слід негайно оприлюднити Заповіт й оголосити загальну мобілізацію Конорів, а Маріка з Алісою мають якнайшвидше залишити Норвік, потай оселитися в іншому місці й узятися до спорудження порталу. Ухвалення остаточного рішення відклали до прибуття Стена — хоча й так було ясно, що він не заперечуватиме. Сувора дійсність диктувала свої умови, з якими доводилося миритися. Наступні збори було призначено на сьогоднішню ніч, і перед голосуванням Стен збирався запропонувати, щоб Маріку та Алісу супроводжував досвідчений Конор, що видаватиме з себе німого й трохи недоумкуватого родича — старшого брата або дядька. До дивацтв каліки ніхто не стане прискіпуватися, до того ж дівчата опікуватимуть його, поможуть зорієнтуватися в чужому світі, а він, у свою чергу, в разі необхідності захистить їх. Та й спорудження порталу піде набагато швидше.
Стен не сумнівався, що Рада прийме його доповнення до плану, а Маріка пристане на це. Анте Стоїчков визнав думку слушною, вирішив підтримати його в цьому питанні і навіть запропонував свою кандидатуру на роль недоумкуватого дядечка — чи, радше, дідуся. Стен і сам хотів би супроводжувати Маріку з Алісою, проте розумів, що це неможливо. Він мусив змиритися з тим, що найближчі кілька тижнів йому доведеться провести в тривожному чеканні, мучитися від невідомості й молити Спасителя про щасливе повернення сестри…
Надвечір військо вже розмістилося в Інсгварі та його околицях, а всі непрості організаційні питання, пов’язані з розташуванням такої великої армії в одному місті й постачанням його провіантом, було вирішено. Задля уникнення можливих непорозумінь та конфліктів, Стен подбав про організацію патрулювання вулиць і охорони фортечних мурів спільно з князівськими дружинниками та міською вартою, а довкола Інсгвара було виставлено цілодобові дозорні пости. Оскільки на появу ворожих сил очікували не раніше ніж за чотири доби, Стен оголосив, що решту цього дня і весь наступний день вільні від чергувань та нарядів солдати можуть відпочивати. Прості воїни, втомлені півторатижневим походом, натхненно сприйняли заяву свого очільника і за один вечір винищили щонайменше місячний запас вина з інсгварських льохів. А для князів та воєвод знатні городяни влаштували бучний бенкет, який ще до настання темряви вилився в ґрандіозну пиятику. Стен аж ніяк не був у захваті від такої гульні, проте розумів, що людям треба дати можливість розслабитися. Сам він майже не пив і нетерпляче чекав, коли на землю опуститься ніч, щоб, пославшись на втому, піти з бенкету і взятися до важливіших справ.
Стен звільнився лише на початку десятої. В домі Лодислава Савича він змінив своє багате вбрання, яке вдягнув для бенкету, на простий та зручний костюм і, скориставшись порталом, передовсім навідався до свого мишковарського кабінету, аби перевірити сестрине припущення про те, що Кейт і Джейн могли скористатися її порталом ще до того, як вона його вимкнула. Сама Маріка не могла потрапити до Мишковара, а просити когось із місцевих Конорів оглянути її покої не хотіла.
Опинившись у замкненій ніші, де було сховано його портал, Стен відсунув убік шафу і тут-таки зрозумів, що в його кабінеті побували непрохані гості. Замок на дверях було зламано, в шухлядах письмового столу хтось порпався, книжки на полицях було переставлено, а на стільці посеред кімнати лежала записка. Стілець було навмисно поставлено так, щоб він відразу привернув до себе увагу.
Стен узяв до рук записку. Починалася вона слованською, з численними помилками, всі літери було виведено старанно, проте вигляд вони мали чудернацький.
Ποψτηιωνι χαζδο Στενηισλαω!
Σωοηυ σεστρε ποζνα μοωε, ο θεμυ σλεδεθηι ρεδκοωε. Νεχα γο θιτα. Το ηε ωαξνο α ωελμε χηιτνο. Μαρηικα σοβηι να στολυ μα πισμο ποδροβνεηψο.<strong>[2]</strong>
Подальший текст було написано швидким розгонистим почерком. Літери нагадували ібрійські — а Стен знав, що в світі МакКоїв схожа абетка використовується в багатьох мовах, зокрема і в англійській. Він не сумнівався, що це саме англійська, бо інших тамтешніх мов Маріка не знала.
Перейшовши до сестриних покоїв, Стен виявив, що ліжко в спальні заправлене абияк. Очевидно, на ньому хтось спав чи, принаймні, лежав.
У Марічинім кабінеті панував більший безлад, ніж звичайно. На письмовому столі було розстелено мапу Західного Краю, а поверх неї лежало кілька списаних аркушів паперу. Від початку до кінця текст був незрозумілою мовою. В першому рядку на першій сторінці було акуратно виведено: „Dear Marika!“ Стенові не склало труднощів розібрати, що друге слово — ім’я сестри. Ібрійською воно писалося майже так само: „Marica“.
„А перше, мабуть, ‘люба’,“ — подумав він роздратовано. — „Чи навіть ‘кохана’…“
Лист завершувався словами „Your Keith“. Залишалося сподівався, що оце „your“ не означає „цілую“.
Стен склав аркуші навпіл і сунув їх за відворот камзолу. Він був певен, що подальший огляд покоїв дозволить виявити ще чимало слідів перебування Кейта з Джейн, але це вже не мало значення. І так було ясно, що сестрин здогад цілком підтвердився. А щодо того, яким шляхом незвані гості непомітно залишили замок, Стен мав своє припущення, яке виникло ще тоді, коли побачив у себе в кабінеті на столі сувої з планом Мишковара.
Він пройшов до своєї спальні й обережно, щоб не забруднитися сажею, зазирнув у камін. Задня стінка була трохи відсунута, і з вузької щілини тягло холодом та вогкістю. Стен знав про існування цього підземного ходу, прокладеного за наказом його предка й тезка, п’ятого князя Мишковицького, який правив у неспокійні часи і (ніде правди діти) був несповна розуму. Ще років тринадцять тому, вивчаючи плани замку, Стен звернув увагу на дивне зображення трьох камінів і запитав у батька, що це означає. Той розповів синові про їхнього предка і про підземний хід, а згодом Стен, з властивої всім підліткам допитливості, обстежив цей хід (щоправда, скористався іншим каміном), пройшов довгим тунелем до самого кінця і цим задовольнився. Кладку руйнувати не став.
„А цей Кейт метикуватий хлопець,“ — подумав він з мимовільним схваленням.
З’ясувавши все, що його цікавило, Стен повернувся до свого кабінету, ввійшов до ніші й увімкнув портал, після чого засунув за собою шафу. Минулого разу Маріка налаштувала на брата свій новий норвікський портал, але перш ніж відкрити його, він про всяк випадок надіслав запит. Сестра негайно озвалась і запросила його проходити.
У кімнаті, окрім Маріки з Алісою, перебувало ще двоє людей — Анте Стоїчков та Флавіан. Стен поцілував сестру в щоку, приязно всміхнувся Алісі, а обом чоловікам потиснув руки. При цьому він відзначив, що Аліса, з поваги до гостей, надягла довгу сукню, а от Маріка, нестерпне дівчисько, як і під час попередніх його відвідин, була в безсоромно короткій спідниці до середини стегон. Після заручин з Флавіаном сестра не втрачала жодної нагоди підкреслити свою незалежність, і зокрема це стосувалося вбрання. Тут, до речі, була чимала частка провини Стоїчкова, який мав необережність сказати їй, що така одіж тішить його старече серце.
„А втім, це вже не мій клопіт,“ — вирішив Стен. — „Тепер це Флавіанова морока. Нехай він сам розбирається і з її манерою вдягатися, і з її почуттями до Кейта, і з надто вже ніжною її дружбою з Алісою. Неборака…“
— Ти був у Мишковарі, — промовила Маріка, не питаючи, а стверджуючи; вона визначила це за „ниткою“, якою скористався брат. — Щось там знайшов?
Стен улаштувався на вільному стільці й почав розповідати про свої знахідки. Але сестра не дала йому закінчити.
— Де листи? — нетерпляче запитала вона, щойно він згадав про них.
Стен видобув складені аркуші, коротку записку поки лишив у себе, а „писмо подробнейшо“ передав Маріці.
— Читай і відразу перекладай, — сказав він. — Уголос.
— А я допоможу, — швиденько зголосилась Аліса і присіла на край ліжка поруч з Марікою.
Проте її поміч майже не знадобилася. Маріка впоралася з перекладом сама, хіба що в кількох місцях кузина трохи підправила її. Лист починався не з „любої“ і не з „коханої“, а лише з „дорогої“. При цьому сестра нітрохи не зніяковіла, і Стен дійшов висновку, що слово „dear“ вона переклала правильно.
Дорога Маріко!
Ми з Джейн ускочили в халепу, і сталося це винятково з моєї вини. Під час нашої вчорашньої розмови я утнув величезну дурницю, мені слід було розповісти тобі про все, а не лякати туманними натяками. Коли ми зустрінемось, я так і вчиню, та про вся випадок (не хочу думати про цей „всяк випадок“, але життя є життя) дослухайся моєї поради: негайно, якщо ти досі не зробила цього, забери Алісу та сера Генрі до свого світу, а норвікський портал зруйнуй. Забудь про наш світ, не потикайся туди, не став під загрозу себе, всіх своїх родичів, та й весь ваш світ загалом.
Ти правильно вчинила, вимкнувши свій портал у Мишковарі. На жаль, саме в цей час тут були ми з Джейн і тепер не можемо повернутися назад. Чому ми тут опинилися — це довга історія про мою дурість і необачність, при зустрічі я розповім її. Якщо ж ми не зустрінемося, задовольнись тим, що наразі
Що ж до нас із Джейн, то ми не можемо залишатися в твоїх покоях. У нас мало їжі та питної води, а судячи з того, що ти вимкнула свій портал, нам годі розраховувати на твою появу найближчими днями. Цього листа й записку в кабінеті твого брата ми залишаємо про всяк випадок, а самі спробуємо вибратися з замку і потрапити до міста. Шукатимемо Конорів, щоб вони допомогли нам зв’язатися з тобою або зі Стеніславом. Гадаю, Конори мають бути серед вищих сановників князівства. Якщо твої родичі з материного боку мешкають неподалік, звернемося до них. А якщо ні, то спробуємо розшукати твого нареченого Флавіана — я маю припущення, що він також Конор. Ми трохи розмовляємо вашою мовою, тому вдаватимемо чужоземців, що подорожують Західним Краєм. Назвемося нашими справжніми іменами, щоб нас було легше знайти. Нам доведеться позичити в тебе і в твого брата одяг, деякі інші речі, трохи твоїх коштовностей та гроші зі схованки в ґардеробній. Обіцяємо компенсувати всі ваші збитки.
І ще одне. Ми вирішили йти підземним ходом, що починається за каміном у спальні Стеніслава. Повідомляю про це на той випадок, якщо ми не зможемо з нього вибратися.
Твій Кейт.
Маріка відклала останній аркуш і запитала в Стена:
— Що маєш іще?
— Записку для мене, — відповів він і передав її сестрі.
Маріка пробігла поглядом текст і сказала:
— Тут те ж саме, тільки стисліше. Нічого нового.
Аліса ствердно кивнула.
Відтак у кімнаті запала мовчанка. Стенові було що сказати, але він за звичкою чекав, поки першим заговорить Анте Стоїчков. Флавіан теж мовчав, на його обличчі застиг розгублений вираз. Обидві дівчини вичікувально дивилися на чоловіків.
— Отже, — нарешті промовив Стоїчков, — тепер нам принаймні відомо, що знадобилося Кейтові й Джейн в Ібрії. Вони їдуть до Флавіана.
— Але звідки вони знали про мене? — озвався Флавіан. — Знали ще до того, як вибралися з замку.
— По-моєму, це очевидно, — знизала плечима Маріка. — Здається, ми всі погодилися, що в своєму листі пані Волш натякала на прослуховування розмов Аліси з моїм батьком. Мабуть, вони згадували твоє ім’я…
— Атож, — сказала Аліса. — Я достеменно пам’ятаю, що одного разу ми з дядьком говорили про вас, Флавіане. Гадали, як вплине ваш шлюб з Марікою на її відвідини нашого світу.
— В такому разі, — зауважив Флавіан, — вони мали точно знати, що я Конор.
— Не конче. Ми з дядьком могли й не згадувати про це. Як і про те, що ви король. У своєму листі Кейт написав про вас, лише як про Марічиного нареченого. Схоже, тоді він більше нічого не знав.
— Так чи інакше, — підсумувала Маріка, — зараз Кейт і Джейн їдуть до Паланти. Якщо в дорозі з ними нічого не трапиться, то через три або чотири дні за тамтешнім часом вони будуть на місці.
— А може й раніше, — вставив Флавіан. — Маю надію, що Траяну вистачило розуму запропонувати їм їхати разом. Тоді загін Радечану перехопить їх уже завтра вранці чи навіть цієї ночі. А післязавтра надвечір вони вже будуть у Флорешті.
— Будемо сподіватися, — сказав Стоїчков. — А ти що думаєш, Стеніславе?
Стен неквапно обвів поглядом присутніх.
— З цього листа можна зробити два висновки, — промовив він. — Але перший з них цілком ґрунтується на тому, що Кейт не бреше.
— Я певна, що не бреше, — сказала Аліса. — Листа написано щиро. В перекладі це відчувається слабко, але оригінал дуже красномовний. Та й елементарна логіка підказує те ж саме: адже це Кейт попередив Маріку, що за нею стежать. І зробив це не під тиском, а добровільно. Він уже довів, що хоче нам допомогти.
— Добре. Припустімо, що так і є. Тоді з листа випливає, що справи не такі кепські, як ми боялися. Якщо вірити Кейтові, то ніхто, крім нього, не знає, як до нас потрапити. Його з сестрою поява в нашому світі — це ще не початок вторгнення Послідовників. З листа не зовсім зрозуміло, чому вони опинились у Мишковарі. Проте Кейт звинувачує себе в дурості й необачності, тож можна припустити, що він, навчившись відкривати портал, вирішив подивитися, що там по інший бік. Разом з ним пішла сестра — і, за збігом обставин, вони потрапили в пастку, з якої їм довелося вибиратися… Гмм. Треба сказати, що вони вправно викрутилися. І, між іншим, дивно, що вони знають нашу мову. Дуже дивно.
— Не так уже й дивно, — заперечила Маріка. — Ми з Алісою та паном Стоїчковим обговорювали це питання. Здається, я казала тобі, що тут також живуть словани. Понад десяток різних народів…
— Так, казала, — підтвердив Стен. — І ще казала, що їхні мови хоч і схожі на нашу, та все ж відрізняються. А записка написана слованською — каліченою, але слованською. Та й за свідченням Котятка, вони обоє розмовляли по-нашому, причому в дівчини виходило дуже непогано.
— Стене, ти не дав мені договорити, — дорікнула йому сестра. — Я мала на увазі, що в цьому світі наша мова не є геть чужою й незрозумілою. Мій батько з Алісою частенько розмовляли між собою слованською, а Послідовники їх підслуховували й записували. Крім того, Джейн могла знайти в Аліси одну з моїх книжок і сфотографувати її сторінки. Цього мало вистачити, щоб розібратися в нашій мові.
— Цілком, — підтвердила Аліса.
— А якщо Послідовники готували вторгнення до нашого світу, — вела далі Маріка, — то, звичайно ж, навчали своїх людей слованської. Вочевидь, серед них були і Кейт та Джейн.
— Гаразд, — сказав Стен. — Пояснення щодо мови приймається. Також будемо вважати, що Кейт написав правду. А це означає, що ситуація не така критична, щоб негайно оприлюднювати Заповіт і піднімати всіх Конорів на боротьбу з Послідовниками. Думаю, нам слід зачекати до зустрічі з Кейтом та його сестрою, а вже потім ухвалювати остаточне рішення. Втім, я не заперечую, що Норвік став небезпечним місцем для Маріки та Аліси… гм… а також для сера Генрі. Мушу погодитися з тим, що найближчим часом вони мають залишити замок і підшукати надійний сховок.
— Ми вже готуємося, — сказала Маріка. — Вчора ввечері я говорила про це з батьком, і він усе зрозумів. Він дуже не хоче розлучатися зі мною, та я переконала його, що так треба. Сподіваюсь, коли він дізнається, що нас супроводжуватиме дорослий досвідчений Конор, то взагалі перестане хвилюватися.
Стен запитливо глянув на Стоїчкова:
— То ти вже сказав їм?
— Так, — відповів той і зітхнув. — Але боюся, що Рада мою кандидатуру не схвалить. Я говорив про це з Міятовичем, і він прямо заявив, що я вже надто старий, щоб бути надійним захисником для двох чарівних дівчат. Крім того, Ендре вважає, що в такий непростий час Рада не може залишатися без свого Голови. Як гадаєш, кого він запропонував замість мене?
— Себе?
— Певна річ. І Рада, мабуть, підтримає його. Принаймні Флавіан цілком на боці Міятовича. Він би й сам хотів супроводжувати Маріку, проте чудово розуміє, що це неможливо. Король схожий на сторожового пса, ланцюг обов’язку міцно утримує його біля трону.
Флавіан лише мовчки розвів руками.
— А що ж до Конорового Заповіту, — продовжував Стоїчков, — то тут я згоден з тобою. З його оприлюдненням слід зачекати. От поговоримо з Кейтом, послухаємо, що він нам скаже, тоді й вирішимо… Але стривай. Ти говорив про два висновки. Який другий?
— Він очевидний. Сам ти, певно, і не вважаєш це висновком — а просто фактом, який виразно читається між рядками листа. Ми недооцінювали Кейта, коли думали, що він лише шпигун Послідовників. Якщо він спромігся відкрити портал, якщо йому було доручено відшукати шлях до нашого світу, то він сам є Послідовником. А отже, і його сестра… За умови, звісно, що чаклунський дар Послідовників спадковий, як у нас, а не набутий, як у друїдів.
Стоїчков згідно кивнув. Слідом за ним кивнули й Маріка з Флавіаном. І тільки для Аліси це стало несподіванкою.
— Як же так? — розгублено мовила вона й подивилася на Маріку. — Хіба це можливо? Ти ж давно мала помітити їхній дар.
Маріка збиралася відповісти, але її випередив Флавіан:
— Це так само, як з друїдами. Поки вони не вдаються до чарів, ми можемо розпізнати їх лише за характерною зовнішністю альбіносів. А друїди, в свою чергу, не здатні відрізнити Конорів від простих людей. За звичайних обставин, помітити можна лише споріднений дар. А в Заповіті ясно сказано, що магія Послідовників відрізняється від нашої навіть дужче, ніж наша — від друїдської.
— Можна не сумніватися, — додав Стоїчков, — що в Марічиній присутності Кейт і Джейн поводилися вкрай обережно, щоб не виказати свого справжнього єства.
— А проте, — зауважив Стен, звертаючись до Маріки, — Кейт мав якось стежити за тобою, коли ти проходила через портал. Тільки так він міг знайти шлях до нашого світу. Ти не помічала нічого бодай трохи підозрілого?
— Ні, — впевнено відповіла Маріка. — Я думала про це відтоді, коли стало відомо, що Кейт і Джейн потрапили до нашого світу. Намагалася пригадати, чи відбувалося щось незвичайне при моєму проходженні порталу. Нічого такого не було, це точно. А вчора ввечері, за порадою пана Стоїчкова, я ще раз оглянула старий портал Конора МакКоя. З ним усе гаразд, жодних ознак стороннього втручання не виявила. І в усій комірчині не знайшла ніяких магічних предметів.
— А Кейтові подарунки? — запитав Флавіан, не приховуючи ревнивих ноток у голосі. — Він же робив тобі подарунки?
— Робив, — без найменшого збентеження, навіть зухвало, підтвердила Маріка. — Багато чоловіків роблять мені подарунки. Тобі доведеться звикнути до цього — і не лише до цього… — Перехопивши застережливий братів погляд, вона трохи вгамувалася. — Ну, гаразд. Я оглянула всі Кейтові подарунки. Я оглянула взагалі все, що ношу на собі і з собою. Також оглянула все, що носить Аліса — адже останнім часом вона також користувалася порталами.
— І що?
— Нічого. Геть нічого. Якщо Кейт і підкинув мені якийсь амулет, щоб стежити за мною, то вже забрав його й підмінив на звичайну прикрасу.
— Або це зробила Джейн, — додала Аліса. — До нашої сварки ми з нею часто мінялися сережками, намистом, брошками і всім таким іншим.
— Можливо, так і було, — сказав Стоїчков. — Сподіваюся, за два дні ми й це з’ясуємо. А зараз… — Він зробив паузу, посунувся трохи вперед і пильно подивився на Маріку. — Зараз мене турбує інше. Якщо Кейт і Джейн справді Послідовники, то їх зникнення мало сильно збурити всю їхню братію. А між тим, ніякої явної реакції, крім листа від пані Волш, не спостерігається. Це дуже дивно. За тутешнім часом минуло майже три тижні, і якщо раніше ми могли заспокоювати себе тим, що Послідовники не надто переймаються через утечу своїх слуг, то тепер… Коротше, Маріко, я вважаю, що пора розкрити конверт.
— Але…
— Зажди, дівчинко моя. Прошу, не перебивай. Я розумію, що це особистий лист. Та зваж: це особистий лист Послідовників. Різниця є — і велика. Хоч би що було в тому листі, воно зачіпає й наші інтереси, бо стосується справ Послідовників, хай навіть їхніх особистих справ. Пані Волш припускає, що ти допомогла Кейтові з сестрою втекти. Це було не так — а проте виявилося, що в певному сенсі вона має рацію. Обоє потрапили до нашого світу без твоєї допомоги, але залишилися там за твого мимовільного сприяння. Тепер ми мусимо знати, чому їхня мати так упевнена, що вони перебувають у нашому світі, чому вона не сумнівається, що ти допомогла їм, чому, зрештою, вона вважає, що її діти не загинули, не були викрадені, а саме втекли. І від кого втекли. Я переконаний, що крім особистого, справді особистого, там говориться і про те, як Послідовники сприйняли їхнє зникнення. А це вже не особисте! Розумієш?
— Так, розумію…
— І, крім того, пані Волш просила не читати листа лише в тому разі, якщо ти не знаєш, де Кейт і Джейн. Хіба ні?
— Ну, якщо розуміти буквально…
— Тепер ти знаєш, де вони. І зможеш перепросити їх за те, що прочитала призначеного їм листа. Адже ж пані Волш не забороняла відкривати конверт, якщо вам відомо, де знаходяться її діти. Правильно?
Аліса криво посміхнулася і мовчки похитала головою. А Маріка несміливо мовила:
— Лишилося тільки два дні. Можна й зачекати.
— Не можна чекати, Маріко, зрозумій це. Не можна чекати жодного дня. Я зовсім не наполягаю, щоб ти прочитала нам усього листа цілком. Прочитай його сама — а потім розкажеш нам те, що визнаєш за потрібне. Чи нехай це зробить Аліса.
Відчувши, що Марічина рішучість похитнулася, Стен приєднався до вмовлянь Стоїчкова. Флавіан же нічого до ладу не говорив, але схвально кивав і час від часу притакував.
Першою поступилась Аліса. Залишившись на самоті, Маріка недовго опиралася і, врешті, з важким серцем погодилася прочитати листа. Проте поставила неодмінну умову: вона розповість тільки те, що, на її власну думку, важливо для Конорів, і ніхто не стане тиснути на неї, намагаючись з’ясувати додаткові подробиці. Умову було одностайно прийнято.
Маріка вийшла зі спальні й подалася до кабінету, де зберігався конверт. Флавіан нетерпляче втупився в двері, за якими вона зникла. Анте Стоїчков, зручніше влаштувавшись у кріслі, примружив очі і, здавалося, задрімав, проте легке смикання повік свідчило, що він нервує. Аліса встала з ліжка й повільно пройшлася по кімнаті. Стен нишком супроводжував дівчину поглядом , аж поки спіймав себе на тому, що намагається уявити її голою в ліжку. Засоромившись, він поспіхом відвів очі. Між ним та сестрою існувала домовленість, що він не чіпатиме її подруг, і Стен намагався додержуватися своєї обіцянки. Щоправда, іноді він не міг себе стримати — та тільки не цього разу. Аліса була для Маріки більше ніж просто подругою. Набагато більше, хай їй грець…
Хвилин за п’ять Маріка повернулася. Стен відразу помітив, що сестра має дивний вигляд: вона була не те що схвильована, а радше збита з пантелику. Маріка мовчки підійшла до ліжка й сіла на своє попереднє місце. Аліса знову вмостилася поруч неї.
— Ну? — запитав Стоїчков, розплющивши очі.
— Лист справді дуже особистий, — відповіла Маріка. — Але ви мали рацію: наприкінці є дещо важливе для нас.
— А саме?
Якийсь час вона в задумі роздивлялася свої гарно доглянуті нігті. Потім поклала руки на коліна й нерішуче мовила:
— Навіть не знаю, з чого почати. Якщо зовсім не торкатись особистого, то… Словом, новини для нас заспокійливі. Послідовники не пов’язують з нами зникнення Кейта і Джейн.
— То вони обоє справді Послідовники? — озвався Флавіан.
— Безперечно. Хоча в своєму листі пані Волш жодного разу не вжила цього слова. Вона всюди пише „наші“.
— І що ж думають про це „їхні“? — запитав Стен.
— Ну, попервах вони таки підозрювали мене. Пані Волш побіжно згадує, що на початку це була основна версія Куратора з безпеки Родріґеса, який особисто очолив слідство. Проте за два дні він відкинув її, бо з’ясувалося, що Кейт уже давно готувався до втечі. Ще півроку тому він забрав з банку майже всі свої гроші. Не знаю, про яку суму йдеться, але думаю, що про значну.
— Сума дуже значна, — підтвердила Аліса. — Батько пані Волш був заможною людиною і відписав увесь свій статок онукам, Кейтові та Джейн.
— Отож, — вела далі Маріка, — майже всі Кейтові гроші зникли, ніби розчинилися в повітрі, і відстежити їх не вдалося. Коли слідчі дізналися про це, то взялися за минуле Кейта і встановили, що протягом останнього року він виказував гостру зацікавленість до всіх справ Послідовників, чого в попередні роки за ним не помічалося. Його б запідозрили й раніше, але досі його підвищену активність вважали природною, оскільки він брав участь у проекті. Що за проект, у листі не сказано, але я гадаю, що це пошук шляху до нашого світу. Зрештою Послідовники дійшли висновку, що Кейт передавав секретну інформацію урядові однієї з тутешніх країн. Як я зрозуміла, таке вже траплялося. Щодо Джейн єдиної думки немає: одні вважають її Кейтовою спільницею, інші переконані в її невинності і вважають, що вона випадково довідалася про його зраду і заплатила за це життям. Наразі пошуками Кейта і Джейн займаються не лише Послідовники, а й спецслужби всіх найбільших держав, а їхні уряди підозрюють один одного в сепаратному співробітництві з Кейтом і намагаються з’ясувати, яка з країн порушила домовленість.
Маріка замовкла — вона сказала все, що вважала за потрібне. Тоді Стен запитав:
— А хіба Послідовники не припускають можливості того, що Кейт працював на нас?
— Дехто припускає. Але, за словами пані Волш, до таких припущень не ставляться серйозно. Чому — не знаю.
— А я здогадуюсь, — промовив Стоїчков. — Якби весь цей час Кейт працював на нас і ми знали про Послідовників та про їхнє стеження, то за рік підшукали б собі надійніше місце, ніж Норвік. І навіть не одне таке місце. А Маріка давно зникла б разом з батьком та Алісою, залишивши Послідовників з розбитим коритом.
— Проте пані Волш, схоже, впевнена, що Кейт співпрацює з нами, — зауважив Стен.
Стоїчков гмикнув.
— Авжеж, це слабина в моїх міркуваннях. — Він глянув на Маріку. — Чим пані Волш пояснює свою впевненість?
— Ніяк. Просто пише, що знає, де вони зараз знаходяться. І, мовляв, розуміє, чому вони так учинили… — Маріка зам’ялася. — А от тут починається те саме особисте, яке, на мою думку, нас зовсім не стосується. Ми ж домовилися, що я сама вирішуватиму, що важливо для нас, а що ні, і де мені слід зупинитися.
— Ми поважаємо твоє рішення, — м’яко сказав Стоїчков. — І довіряємо твоїм судженням. Не маю жодного сумніву, що ти уважно прочитала лист пані Волш і не пропустила нічого важливого для нас. Я доведу до відома Ради ці факти… До речі, Маріко. На відміну від цього листа, Кейтів лист не є особистим, і я хочу, щоб решта членів Ради ознайомилася з ним безпосередньо, а не з моїх слів. Якщо тобі не важко, зроби його письмовий переклад.
— Зараз? — з готовністю запитала вона.
— Ні, не поспішай. Переклад мені знадобиться лише вранці. — Стоїчков повернувся до Стена та Флавіана. — Я скасую сьогоднішні збори. Ситуація не така критична, як нам здавалося, тож квапитися з рішенням справді не варто.
— Згоден, — кивнув Стен. — Кілька тутешніх днів нічого не змінять. Нехай Маріка з Алісою будуть готові до від’їзду будь-якої миті, але нам спершу треба знайти Кейта й поговорити з ним. Він може стати для нас цінним союзником.
— Питання лише в платні за його співпрацю, — похмуро мовив Флавіан, зиркнувши з-під лоба на Маріку. — Дуже сумніваюся, що він допомагатиме нам задурно. Б’юсь об заклад, він зажадає винагороди. І всі ми знаємо, якої.
Маріка зашарілась і збентежено сховала очі. А Стоїчков сказав:
— Між іншим, Флавіане, ти мусиш дякувати долі, що в цій справі Кейт має особисту зацікавленість. Якби не це, нам було б непереливки. Я так розумію, що лише в сподіванні на згадану тобою винагороду Кейт приховав від інших Послідовників шлях до нашого світу і попередив Маріку про небезпеку.
— То що ж виходить? — з цими словами Флавіан запитливо поглянув на Стена. — Ми поступимось йому?
Стен промовчав. Він не знав, що відповісти.
Тоді Флавіан підвівся з крісла. В нього було таке по-дитячому ображене обличчя, що, здавалося, він от-от заплаче.
— Ну що ж, я йду. Далі я вам не потрібен. Хто відкриє портал?
Це зробила Аліса. Ні з ким не попрощавшись, Флавіан ступив під золоту арку і зник. За кілька секунд портал погас. Аліса залишилася стояти біля шафи.
— Ти припустився помилки, Стеніславе, — заговорив Стоїчков, порушивши прикру мовчанку. — За таких непевних обставин ти не повинен був давати Флавіанові жодних обіцянок.
— Це я погодилася, — сказала Маріка, продовжуючи дивитись у підлогу. — Стен не тиснув на мене, а просто попросив визначитися.
— Отже, твій брат вибрав невдалий час для такого визначення. А взагалі, ви обоє вчинили необачно, не розглянули всі можливості, не зважили всіх наслідків.
— Я все зважив, — заперечив Стен, але не надто рішуче. — Цей шлюб політично вигідний.
— Можливо, й так. Проте погодься, що шлюб Маріки зі спадкоємцем одного з великих князівств приніс би нашому родові більше користі. Одначе ми, я маю на увазі Раду, не наполягали на цьому. Ми знали, що Флавіан мало не схиблений на твоїй сестрі, тому побоювалися, що без неї він ще довго парубкуватиме, замість подбати про народження спадкоємців і закріпити на ібрійському троні династію Конорів. Прецедент такої небажаної для нашого роду й безвідповідальної поведінки ми вже маємо — це ти, Стеніславе… Втім, я не збираюся знову заводити цю розмову, вона не на часі. Зараз ідеться про Маріку і про те, як вона може найкраще прислужитися всім Конорам. Найбільша для нас загроза виходить від Послідовників, і все, що сприятиме нам у боротьбі з ними, є політичною вигодою найвищого пріоритету. Ти розумієш, до чого я веду?
Стен кивнув. Підозра, що він поквапився з обіцянкою, яку дав Флавіанові, виникла в нього одночасно з підозрою, що Кейт не просто слуга Послідовників, а сам є Послідовником. А після знайомства з Кейтовим листом, ці підозри переросли в упевненість, і Стен пошкодував, що похапцем умовив сестру погодитися на шлюб з Флавіаном. У свою чергу і Флавіан зрозумів, яку ціну доведеться заплатити, щоб здобути підтримку такого цінного союзника. А ще він зрозумів, що буде змушений скоритися обставинам і поступитися мрією всього свого життя. Тому так розлютився — від усвідомлення власного безсилля…
— Я не питатиму Маріку, як вона ставиться до Кейта, — говорив далі Анте Стоїчков. — Я вже досить прожив на світі, щоб навчитися розбиратись у почуттях молодих людей, надто ж коли вони не дуже вміло приховують їх. Я певен, що нам не доведеться примушувати, переконувати чи вмовляти її в необхідності…
— Пане Стоїчков, — урвала його Маріка, нарешті підвівши погляд; її щоки палали густим рум’янцем. — Краще повернемося до цього питання, коли знайдемо Кейта і Джейн. Я… я чесно скажу, що мене не доведеться ні примушувати, ні вмовляти, але… Може так статися, що розмови про наш шлюб будуть… ну, скажімо, недоречними.
— Чого це? — поцікавилась Аліса. Вона відійшла від шафи й сіла у крісло, яке раніше займав Флавіан. — Якщо ти сумніваєшся в Кейтових почуттях, можу тебе заспокоїти. Він по самісінькі вуха…
— Припини, Алісо! — майже простогнала Маріка. — Ані слова більше.
Така реакція дуже стурбувала Стена. В сестринім голосі лунала мука, і він майже фізично відчув її біль. Іноді між ними, спонтанно й неконтрольовано, виникав тісний зв’язок на емоційному рівні, і в такі миттєвості Стенові вдавалося вловити відгомін її почуттів. Наразі Маріку мучили болісні сумніви, вона боялася втратити Кейта саме тоді, коли з’ясувалося, що вони можуть бути разом…
Зв’язок обірвався. Тиша. Спокій. Спустошеність…
— Це якось пов’язано з листом? — запитав Стен, дивлячись на сестру ніжно і співчутливо.
— Так, — відповіла Маріка. — Але я не можу… Хоча, якщо це правда, то за два дні ви самі про все дізнаєтеся, а якщо ні… тоді це не матиме значення. — Вона гірко зітхнула. — Пані Волш вважає, що Кейт і Джейн закохані одне в одного і втекли, щоб жити разом. Як чоловік та жінка.
Аліса голосно пирхнула:
— Що за дурниці?! Хіба вона не знає, що Джейн… — Аліса ніяково замовкла, а після паузи додала: — Це повна маячня! Кейт і Джейн не підтримують навіть дружніх стосунків. Я знаю Джейн не один рік, брат для неї чужий. Яке вже там кохання!
— А проте, пані Волш певна цього, — сухо мовила Маріка і встала. — Я, мабуть, піду й візьмуся до перекладу Кейтового листа. Добраніч, пане Стоїчков.
— Щасти тобі, Маріко, — сказав Анте Стоїчков. Він не став бажати їй у відповідь на добраніч, оскільки тут лише наближався південь. — А листа передаси через Стеніслава. Коли в нас настане ранок, у вас буде глибока ніч. Я не хочу турбувати тебе чи Алісу.
— Добре, — відповіла Маріка й вийшла.
Після цього Стоїчков затримався недовго. Він розповів Стенові найсвіжіші новини зі столиці й передав від Дражена Івашка повідомлення, що останнього з надісланих за підмогою гінців уже перехоплено. У Златоварі ніхто, крім Конорів, не мав уявлення, що відряджене навперейми південцям військо готується до бою з основними силами противників Чеслава. Всі події й надалі розгорталися за визначеним планом. Відтак Стоїчков домовився зі Стеном про зустріч о шостій ранку, попрощався з ним та Алісою й пішов до себе.
Коли портал за Головою Ради закрився, Аліса попросила Стена, щоб він кілька хвилин зачекав у ванній.
— Хочу перевдягтися, — пояснила вона. — Я не маю нічого проти довгих суконь, але вдома звикла носити інше вбрання.
— Розумію, — сказав Стен, прямуючи до ванної.
Як він і думав, Аліса змінила свою сукню на кофтину та обтислі штани. Потім вона швиденько приготувала йому постіль і запитала, чи хоче він їсти. Він подякував і відповів заперечно. Аліса, що явно розраховувала на таку відповідь, запропонувала йому почуватися, як удома, побажала гарно виспатися й поспіхом залишила кімнату. Стен здогадався, що вона пішла до Маріки, щоб продовжити з нею розмову про те припущення пані Волш. Він і сам хотів чимось розрадити сестру, але розумів, що Аліса впорається краще. Зрештою, це й справді були дурниці. Вочевидь, Джейн була така ж сама, як і Аліса, тобто взагалі не цікавилася хлопцями; а її мати витлумачила це так, ніби вона закохана в брата. Що ж до Кейта, то Стен просто не уявляв, щоб хлопець, який кохає Маріку і якого кохає вона, міг накинути оком на іншу дівчину. Це було неможливо в принципі…
Влаштувавшись у м’якому ліжку, Стен почав був думати відразу про кілька речей — про поточні справи, що чекали на нього завтра в Інсгварі, про майбутню битву з військом узурпатора, про Послідовників, що шукали шлях до світу Конорів, про одного конкретного Послідовника, Кейта, який через кохання до Маріки приховав від своїх уже знайдений шлях, про саму Маріку, яка зараз мучилася від того, що може втратити коханого… Думок було так багато, що втомлений Стен не витримав їх навали і швидко заснув.
Коли Аліса ввійшла до свого кабінету, Маріка сиділа в кріслі за письмовим столом і займалася перекладом Кейтового листа. На цей час вона вже встигла списати більше половини аркуша своїм дрібним, акуратним почерком.
— Швидко працюєш, — зауважила Аліса, всівшись на край столу. — Хоча краще б скористалася комп’ютером.
— Я думала про це, — відповіла Маріка, мигцем поглянувши на ноутбук, що лежав праворуч від неї. — Але ж ти сама знаєш, що всі тутешні елінські шрифти мають незвичний для нас вигляд. Членам Ради буде легше розібрати написане від руки, ніж роздруківку.
— Твоя правда, — погодилась Аліса, теліпаючи в повітрі ногою. — Це, до речі, ще одне свідчення недолугості моєї освіти. Здавалося б, як філолог, я маю добре кумекати в усьому, що стосується мов. Аж ні — зробити нормальний шрифт для слованської не можу. Навіть не уявляю, з якого боку до цього підступитися.
— Навряд чи це найбільша з наших проблем, — сказала Маріка, продовжуючи працювати над перекладом. — Якщо в майбутньому Рада вирішить узяти на озброєння комп’ютери, то й зі шрифтами щось придумає.
Наступні чверть години дівчата провели мовчки. Маріка перекладала листа, а Аліса просто стежила за її роботою і не втручалася, хоча кілька разів їй на думку спадали вдаліші формулювання, аніж ті, які використала подруга.
Врешті Маріка дописала останній рядок — να πριπαδκυ ηακο νε ζμοξεμο ωιηαξθηι ζ νηο[3] (перекладати Кейтів підпис вона не стала), поклала ручку на стіл і голосно видихнула.
— Ну все, готово. — Потім повернулася до Аліси і зміряла її поглядом. — Бачу, ти перевдяглася. При Стенові?
— Я попросила його вийти до ванної.
— Правильно. Хоч, як на мене, взагалі не слід було дражнити його. Він страшенний бабій, я ж розповідала. Не пропускає жодної спідниці.
Аліса осміхнулася:
— Тоді це не про мене. Зазвичай я ходжу в штанях.
Маріка відповіла їй кволою усмішкою.
— Атож, це трохи спантеличує його. Але навряд чи зупинить, якщо він надумає звабити тебе. Єдина моя надія — на твою стійкість.
— Не бійся, я встою, — пообіцяла Аліса. — Стен дуже подобається мені як людина, але в сексуальному плані зовсім не приваблює. Та якщо знадобиться, я зможу переспати з ним.
Маріка втупилась у неї приголомшеним поглядом.
— Знадобиться? — перепитала вона. — З якого це дива тобі може знадобитися з ним переспати?
Аліса відчула, як її щоки запалали.
— Ну… пам’ятаєш, я говорила, що коли-небудь заведу дитину. Звичайно, не найближчим часом, а згодом, років у тридцять. Проте вже зараз я мимоволі приміряю всіх знайомих чоловіків на роль майбутнього батька. А твій брат відповідає всім моїм вимогам. Тебе це шокує?
Маріка якось непевно знизала плечима.
— Не скажу, що шокує. Просто ти заскочила мене зненацька. Відколи ви познайомились, я все боюся, що він почне залицятися до тебе. Але я й подумати не могла, що ти сама плануєш затягти його в ліжко.
Аліса коротко розсміялася.
— Ну, про те, що планую, це велике перебільшення. Я лише занесла його до списку потенційних кандидатів на батьківство.
Маріка трохи помовчала, вагаючись. Нарешті запитала:
— А Кейт у цьому списку є?
— Раніше був, — чесно відповіла Аліса. — Але я викреслила його, коли переконалася, що ви закохані одне в одного.
Гірко зітхнувши, Маріка поклала лікті на стіл і вткнулася обличчям у долоні. Аліса погладила її по голові.
— Прошу тебе, любонько, не впадай у меланхолію. От побачиш, усі ці домисли місіс Волш — чистісіньке безглуздя.
— Вона писала про це так упевнено…
— Вона помилилася, — наполягала Аліса. — Повір мені, Джейн „рожева“ до самих кінчиків волосся. Порівняно з нею, мене можна назвати натуралкою. Скільки її знаю, вона ніколи не цікавилася хлопцями, а з дівчатами спить ще з тринадцяти років.
— У тім-то й річ… — почала була Маріка, та враз осіклася. — Вона пішла з Кейтом до нашого світу. За словами Котятка, вони назвалися чоловіком та жінкою, а в готелі мешкали в одній кімнаті.
— І ти сама сказала, що це правильно, — зауважила Аліса. — Згадай, як ти говорила, що вони вчинили розумно, назвавшись подружжям, а не братом і сестрою. Крім того, Кейт у своєму листі прямо написав, що їм не вдалося повернутися назад через вимкнений портал. А це цілком спростовує версію місіс Волш, що вони з власної волі втекли до світу Конорів.
— Ні, не спростовує, — заперечила Маріка, прибравши руки від обличчя. — Могло бути й так, що Кейт і Джейн чекали на мене в Мишковарі, щоб попросити притулку. І щоб потім оселитися в нашому світі… й жити разом.
— Дурня! — пирхнула Аліса. — Кейт кохає тебе, це очевидно. А ти просто накручуєш себе, забиваєш собі голову нісенітницями. Тепер, коли виявилося, що ви з Кейтом можете одружитися, ти боїшся в це повірити, боїшся розчарування, боїшся…
— Не треба, Алісо! — попросила Маріка з мукою в голосі й підвелася з крісла. — Будь ласка, не треба про це.
Аліса зіскочила зі столу й обняла її. Маріка поклала голову кузині на плече.
— Не треба, так не треба, — сказала Аліса. — Час нас розсудить.
Продовжуючи обіймати Маріку, вона думала про Кейта і Джейн, які зараз їхали через ліси північної Ібрії, прямуючи до столиці країни, Паланти. Із суто егоїстичних міркувань їй слід було б молитися про те, щоб дикий здогад місіс Волш підтвердився — адже Кейт, на відміну від Флавіана, становив для Аліси серйозну загрозу. Познайомившись особисто з ібрійським королем, вона переконалася, що Флавіан ладен задовольнитись і тим малим, що Маріка зможе йому дати, а все її кохання, як і раніше, належатиме Алісі. Зате Кейта Маріка кохала по-справжньому, пристрасно, всім своїм єством, і якщо вони зійдуться, Аліса стане третьою зайвою, просто другом сім’ї.
А проте, Аліса цілком була на Кейтовому боці. Вона любила Маріку і щиро бажала їй щастя. Хай навіть ціною свого власного…
Маріка підвела голову, поцілувала кузину в губи й вивільнилася з її обіймів.
— Піду, мабуть, до батька. Ти зі мною?
— Не зараз, — відповіла Аліса. — Приєднаюся до вас за обідом, а поки попрацюю.
— Гаразд, — сказала Маріка і знов поцілувала її. — А після обіду трохи полюбимося. Хочеш?
— Ще б пак! — усміхнулась вона. — Завжди цього хочу.
— Ну, тоді я ввімкну в гостьовій обігрів.
З цими словами вона вийшла з кабінету, а Аліса влаштувалася за столом і підсунула до себе ноутбук, на клавішах якого були наліпки з літерами грецького алфавіту. Ще при першій їхній зустрічі Анте Стоїчков попросив її укласти словансько-англійський розмовник. Аліса охоче взялася до цієї справи й віддавала їй майже весь свій вільний час — якого вона мала вдосталь, оскільки, всупереч умовлянням Маріки та сера Генрі, таки полишила університет.
Та наразі робота в Аліси не йшла на лад, вона знай відволікалася, поринала в задуму. Всьому виною був лист від місіс Волш, який викликав у Маріки таку гостру реакцію. Аліса, звичайно, не вірила в ту маячню, що буцімто Кейт і Джейн втекли до світу Конорів, щоб жити разом, проте її доймала цікавість: які ж підстави були в їхньої матері, щоб так подумати?…
Зрештою Аліса програла боротьбу з собою й висунула шухляду стола, в якій лежав цей лист. Тобто, лежав раніше — тепер його там не було.
Це нітрохи не здивувало і не збентежило Алісу, а ще дужче розпалило в ній бажання прочитати його. Хвилину чи дві вона сиділа на місці й зосереджено міркувала над тим, де Маріка могла поспіхом сховати листа. Потім встала і впевнено підійшла до книжкової шафи, на одній з полиць якої стояли медичні підручники та часописи. Розкритий конверт знайшовся між сторінками найсвіжішого журналу.
„Даруйте, місіс Волш,“ — подумки вибачилась Аліса, виймаючи з конверта складені втроє аркуші паперу.
Ґордон Волш зім’яв свою краватку й люто жбурнув її в куток кімнати.
— Ідіоти! Кретини! Боягузи!
Дейна Волш ніяк не відреагувала на цей бурхливий сплеск емоцій з чоловікового боку. За двадцять п’ять років подружнього життя вона вже звикла до його частих нападів люті і навчилася зносити їх спокійно, без нервів. До того ж, щойно Ґордон повернувся зі зборів Курії, де за минулі два тижні, з цілком зрозумілих причин, він стрімко втратив свої колишні позиції. Серед Послідовників навіть почалися розмови про те, що для Північної Європи потрібен новий Куратор. А сьогодні переважною більшістю голосів Курія ухвалила рішення, від якого Ґордон Волш мало не сказився.
— Це неприпустимо! — твердив він, крокуючи по вітальні й відчайдушно жестикулюючи. — Ми не повинні поступатися. Маємо досить важелів впливу, щоб наполягти на своєму. Ці недоумкуваті політики не дивляться далі чергової виборчої кампанії, але ми… Ми мусимо думати про майбутнє — про наших дітей, онуків і правнуків, про все людство. А що ми робимо зараз? Закладаємо бомбу вповільненої дії, от що! Перекладаємо проблему на плечі наших нащадків, а самі вмиваємо руки. Я вже не кажу про те, що ми віддаємо цілий світ на поталу цим мутантам, цим…
Далі Дейна його не слухала. Він говорив, кричав, лаявся, щось доводив відсутнім опонентам, а вона дивилася на нього і все питала себе, чому продовжує жити з ним. Чому не пішла раніше, чому не йде зараз. Їхнє кохання померло невдовзі після одруження, згодом зникла повага, а потім — і рештки прихильності. Залишилася тільки звичка. І ще був син, якого вона не хотіла втрачати… А коли Кейт виріс, було надто пізно починати нове життя.
„Я одна в усьому винна,“ — з сумом думала Дейна Волш. — „Лише я. Якби тоді я наважилась, якби знайшла в собі сили…“
Вона встала з канапи і, урвавши чоловіка на півслові, сказала:
— Я маю справи, Ґордоне. Якщо буду потрібна, шукай мене по мобільному.
Ґордон Волш утупився в неї безтямним поглядом. Захопившись розмовою з самим собою, він геть забув про її присутність.
Не дочекавшись від нього відповіді, Дейна Волш піднялася по сходах на другий поверх і ввійшла до лабораторії. Вона поспішала. При всій зовнішній незворушності, вона була дуже схвильована рішенням Курії. Хоча видавалося малоймовірним, що саме в той час у Норвіку перебуватимуть Кейт і Джейн, така можливість, проте, існувала. Крім того, Дейна не бажала зла ні Алісі, яку знала вже кілька років і яка була кращою подругою її доньки, ні Маріці, з якою вона жодного разу не зустрічалась, але до якої, з незрозумілих їй самій причин, почувала щиру симпатію, ні старому Генрі МакАлістеру, чия вина полягала лише в тому, що він кохав Марічину матір. В одному вона погоджувалася з чоловіком: підтриманий Курією план дій був великою помилкою. Жахливою помилкою…
Активувавши Браму, Дейна Волш надіслала запит на проходження, хоч і не потребувала цього — але завжди так робила. Одержавши ствердну відповідь, вона ввійшла в оточений золотим контуром імлистий прямокутник і за мить опинилася в захаращеному книжками кабінеті. Приміщення освітлювала лише одна лампа зі старомодним абажуром, що стояла на письмовому столі. А за столом сидів чоловік, років на п’ятнадцять чи двадцять старший від Дейни. При її появі він підвівся.
— Добрий вечір, Алексе, — сказала вона.
— Добрий вечір, Дейно, — відповів їй Алекс Смирнов, Куратор наукових проектів. — Я чекав на тебе. Я знав, що ти прийдеш.
Коли в кімнаті спалахнуло світло, це лише потурбувало міцний Стенів сон. А прокинувся він від того, що хтось став шарпати його за плече.
Стен ліниво розплющив очі й побачив схилені над ним обличчя Маріки та Аліси. Обидві дівчини були дуже схвильовані.
— Що сталося? — запитав він.
Маріка присіла на край ліжка і сплела пальці рук. Її обличчя було бліде, як від переляку, а погляд нервово бігав по кімнаті.
— Щойно телефонувала пані Волш.
— І що?
— Вона попередила, щоб після півночі в замку нікого не було. Зовсім нікого. Мовляв, це питання життя та смерті.
— Що ще?
— Більше нічого… майже нічого. Двічі повторила це — спершу батькові, потім мені, коли я взяла слухавку. Я намагалася з’ясувати, в чім річ, але вона лише сказала, що було вирішено повернутися до початкового плану. Оце і все. Мабуть, думала, що нам пояснить Кейт.
— І що це значить? — запитав Стен, прогнавши рештки сонливості.
— Гадаю, Послідовники збираються напасти на Норвік, щоб захопити мене. Може, й Алісу заразом. Я вже думала про це, коли дізналася, що Кейтовим завданням було знайти шлях до нашого світу. Вочевидь, після його з Джейн зникнення Послідовники не знайшли нових можливостей підібратися до нас, тому наважилися на крайній захід.
Аліса згідно кивнула:
— Напевно так і є. Боюсь, тут зіграло свою роль і моє рішення кинути навчання. Якби я залишалася в університеті, вони б, може, ще зачекали. Там була одна дівчина, ми з Марікою розповідали про неї панові Стоїчкову… коротше кажучи, Послідовники могли ще тішитись якимось сподіваннями приставити до мене нового шпигуна. А так…
— Це вже не має значення, — урвала її Маріка. — Що сталося, те сталося. І тепер ми мусимо якось виплутуватися.
Стен зробив був рух, щоб підвестися, але зупинився. Аліса зрозуміла його натяк і хутенько відвернулася від ліжка. Маріка ж відвертатися не стала, оскільки брат спав у білизні. Стен відкинув убік ковдру, сів поруч з сестрою і поспіхом почав одягатися. Годинник на шафці біля ліжка показував двадцять на сьому — певна річ, вечора.
— Часу до півночі вистачає, — сказав Стен, натягуючи штани. — Проте зволікати не варто.
— Атож, — погодилася Маріка. — Йдемо звідси негайно. Мого батька, мабуть, оселимо в тітки Зарени, вона відрекомендує його, як далекого родича, і подбає про нього, поки нас з Алісою не буде…
— Як це не буде? — здивувався Стен. — Ти ж сама сказала, що ми йдемо з Норвіка.
— Так, ідемо. Вірніше, розходимося. Ми з Алісою лишаємось тут, у світі МакКоїв. Здається, це вже вирішено… в принципі. А зібрати Раду, щоб провести формальне голосування, ми явно не встигнемо. Зараз викличемо пана Стоїчкова — і нехай він швиденько вирішує, чи надішле з нами Міятовича, чи супроводжуватиме нас сам. Особисто я згодна на обидва варіанти.
— Ти сама не уявляєш, які дурниці верзеш, — сказав Стен. — Це вже неможливо.
— І справді, — підтвердила Аліса, продовжуючи стояти обличчям до зашторених вікон. — Хіба не зрозуміло, що ми запізнилися? Якщо Послідовники готують уночі напад, то вже зараз тримають Норвік під пильним наглядом. Ми не зможемо непомітно прослизнути повз них.
— Зможемо! Я добре вмію відводити очі.
— Простим людям, так, — зауважив Стен. — А Послідовники — не прості люди. Якби ми бодай знали про їхні можливості… але ми не знаємо. Відомо лише те, що Кейтові вдалося вистежити тебе, не викликавши жодних підозр. А отже, Послідовники здатні багато на що.
— Все одно варто ризикнути.
— Це буде нерозсудливий ризик. І невиправданий.
— Ні, виправданий! — наполягала Маріка. — Ми не маємо іншого вибору. Якщо Послідовники захоплять Норвік, але не знайдуть нас, то влаштують тут засідку. А якщо їм доведеться піти звідси, вони неодмінно зруйнують обидва портали. Так чи інак, ми назавжди втратимо зв’язок з цим світом.
— Помиляєшся, — заперечила Аліса. Оскільки Стен уже вдягнувся, вона змогла повернутися до них. — Ти забула про Кейта. Він знає шлях між нашими світами і має доступ принаймні до одного з порталів Послідовників. А може, й до кількох.
— Саме так, — підхопив Стен. — Один такий портал точно не перебуває під наглядом, адже Кейт і Джейн змогли потай від інших Послідовників потрапити до Мишковара. Через цей портал ми й повернемося до світу МакКоїв.
— А якщо Кейт відмовиться нам допомагати? — не вгавала сестра. — Це правда, він зрадив своїх. Він не повідомив їм, що зумів вистежити мене. Проте вберегти наш світ від вторгнення Послідовників — це одне; а зовсім інше — цілком стати на наш бік, на бік ворога, виступити проти одноплемінників, проти власних батьків.
— Ну, щодо батьків ти перебільшуєш, — сказала Аліса. — Не знаю, яку позицію займає Кейтів батько, а от пані Волш на нашому боці. Вона ж щойно попередила нас про небезпеку.
— Отож-то й воно, що лише щойно. Чому не раніше — ти про це подумала? А я подумала! — Маріка схопилася на ноги й нервово заходила по кімнаті. — Ти дуже помиляєшся, коли вважаєш пані Волш нашим союзником. Вона просто не хоче, щоб я загинула або потрапила в полон — бо, на її думку, я надала притулок Кейтові та Джейн. Очевидно, вона міркувала так: якщо я постраждаю з вини Послідовників, то її діти потраплять у дуже скрутну ситуацію. Ось чому вона попередила нас про небезпеку! А попередила лише зараз — скажемо прямо, надто пізно, — саме тому, що не хотіла давати нам забагато часу на роздуми і приготування; не хотіла залишати нам інших шляхів для відступу, крім повернення до нашого світу. І я впевнена, що Кейт тільки зрадіє цьому. В своєму листі він переконував мене негайно знищити портал Конора, просив забути про цей світ. Він не допустив проникнення Послідовників до нашого світу; але він і не допоможе нам боротися проти них у світі МакКоїв.
— Навіть у тому разі, якщо стане твоїм чоловіком? — запитала Аліса.
— Навіть у цьому разі, — підтвердила Маріка, зупинившись. — Я не зможу кохати людину, яка зрадить свій рід. Думаю, Кейт не дурний і розуміє це.
— Тоді виходить, що він не має жодних шансів одружитися з тобою, — сказав Стен.
Вона відвернулася і глухо мовила:
— Ні, має. Коли Кейт опиниться в такому становищі, що його допомога дозволить уникнути значних жертв як з одного, так і з іншого боку, то це вже не буде зрадою. Якщо Кейт побачить, що з ним чи без нього ми однаково переможемо Послідовників, позбавимо їх влади, то… Але для цього треба зберегти нашу присутність у світі МакКоїв.
„То он чому ти так рвешся до бою, сестричко,“ — співчутливо подумав Стен. — „Ради цього ти ладна поставити під загрозу своє та Алісине життя… Вибач, рідна, та я не маю іншого вибору.“
І він щосили вдарив її сонними чарами.
Маріка зреагувала дуже швидко — але не досить швидко. Вона не встигла вчасно сконцентруватися на захисті, бо сама готувалася до нападу і, зосереджена на цьому, втратила кілька дорогоцінних миттєвостей. А проте, вона майже змогла нейтралізувати братові чари, і лише пропущений перший удар не дозволив їй перейти в наступ.
Маріка боролася зі сном майже півхвилини, а Стен весь цей час не послаблював тиску і вражався сестриній силі та стійкості. Йому б нізащо не вдалося здолати її, якби вона не була такою знервованою…
Врешті Маріка прошептала:
— Негідник!… — і втратила притомність.
Останнім зусиллям Стен трохи загальмував її падіння, щоб встигнути підбігти до неї й підхопити на руки.
— Що сталося? — запитала стурбована Аліса.
Стен поклав Маріку на ліжко й ніжно поцілував її в лоба.
— Вона спить, — відповів він, випроставшись. — Я приспав її.
— Навіщо?
— Щоб не утнула дурниці. Я мало не запізнився. Вона збиралася зробити зі мною те ж саме.
— Наслати чари?
— Так. Маріка зрозуміла, що я не поступлюся, і вирішила усунути цю перешкоду.
Аліса похитала головою:
— Маленька дурепа… Хоча по-своєму вона мала рацію. Якщо ми втратимо норвікські портали, а Кейт відмовиться нам допомогти…
— Не відмовиться, — запевнив її Стен. — Ми просто не скажемо йому про втрату Норвіка і поставимо його перед вибором: або ви з Марікою спробуєте самі сховатися від Послідовників, або він допоможе вам, відкривши шлях через свій безпечний портал. Якщо Кейт справді кохає Маріку, то обере останнє. З його боку це не буде зрадою.
— Зате з нашого буде обман.
— Не заперечую. Хоча волію називати це військовою хитрістю. А взагалі, є багато способів схилити Кейта до співпраці, не лише хитрістю чи примусом. — Стен гмикнув. — А що ж до примусу, то я сподіваюся, що після цієї ночі в нас з’являться полонені, з якими можна буде не панькатися.
Він підійшов до шафи, розчинив дверцята й активував портал. Легесенько смикнув за „нитку“, що вела до порталу в королівський покоях палацу Доме-ді-Редже у столиці Ібрії. Відповіді не надійшло, і тоді Стен покликав гучніше, щоб напевне розбудити Флавіана. Але марно — він не озивався. Схоже, його не було ні в палаці, ні в усій Паланті.
Стен відпустив цю „нитку“ і знайшов іншу, що належала порталові в північній королівській резиденції Флорешті. Два роки тому там було завершено капітальний ремонт, споруджено портал, і відтоді Флавіан частенько туди навідувався. Комендантом замку був Авреліан Струдза, справжній батько ібрійського короля, проте Флавіанові візити були пов’язані не з ним — їхні стосунки й далі залишалися суто формальними. Флорешті знаходився в лісовій глушині, і там Флавіан відпочивав від напруженого столичного життя, від натовпу придворних, спілкуючись лише зі своїми зведеними братами та сестрою — Авреліановими дітьми. Раніше Флавіан ставився до них так само прохолодно, як і до батька, але останнім часом ситуація змінилася, він поступово заприязнився з ними, а особливо близько зійшовся з сестрою Мірчією.
Стен знав про це лише з розповідей знайомих. Сам він не зустрічався ні з Авреліаном Струдзою, ні з його дітьми й ніколи не бував у Флорешті. Флавіан жодного разу його туди не запрошував, а Стен не нав’язувався, хоча й почував від цього прикрість. Він швидко збагнув, що причина тут у Мірчії — Флавіан просто не хотів ризикувати, знайомлячи їх, бо чудово знав про Стенову слабинку до юних дівчат. Усвідомлення того факту, що навіть близькі друзі воліють ховати від нього своїх сестер, було для Стена вельми неприємним…
Цього разу відповідь на виклик надійшла негайно:
„Стеніславе, ти?“
„Так, я.“
„Якщо надумав вибачатися, то не варто. Я не мала дитина… Ні, стривай! Я відчуваю твоє хвилювання. Що сталося?“
Флавіанові думки йшли повільно через різницю в часі, але були чіткі та ясні, без найменших ознак сонної сплутаності. А між тим, за Стеновими розрахунками, зараз в Ібрії було близько півночі.
„Так, дещо сталося,“ — відповів він. — „Ти можеш зайти?“
„Гаразд. Зажди трохи, я вдягнуся.“
„Добре, чекаю,“ — сказав Стен.
Він перервав зв’язок і відступив від порталу. Аліса запитливо глянула на нього:
— Ти викликав пана Стоїчкова?
— Поки тільки Флавіана. Передовсім треба перенести нашу сплячу красуню в безпечніше місце.
Аліса підійшла до Маріки, розправила її коротеньку спідничку, потім схилилася на нею з явним наміром поцілувати, але вчасно похопилася і просто погладила її розкішне золотаве волосся.
— Зараз вона мов янголятко. Така юна, чарівна й невинна… З нею точно все гаразд?
— Не турбуйся. Годин за вісім або дев’ять вона прокинеться й почуватиметься чудово. Часом я сам насилаю на себе такі чари, коли треба гарно виспатися. — Лише зараз Стен звернув увагу, що в цій напруженій ситуації вони цілком природно й невимушено перейшли на дружнє „ти“. — От що, Алісо. Приведи-но сюди сера Генрі. Боюсь, мені вже не вдасться відтягти знайомство з ним.
— Я саме збиралася це запропонувати, — сказала вона. — Мабуть, дядько вже хвилюється.
— Підготуй його до того, що він мусить покинути Норвік. І, мабуть, назавжди. Розумію, це буде важко.
— Ще б пак…
Щойно Аліса залишила кімнату, як Стен відчув, що до порталу намагається під’єднатися інший портал. Він дав на це дозвіл, а за кілька секунд з шафи вийшов Флавіан. Ібрійський король був одягнений похапцем, руде волосся стирчало на всі боки, але на його обличчі Стен не помітив жодних слідів сну.
— Що трапилося, Стеніславе? — запитав він. — Сподіваюся, ти не марно… Отче Небесний! Що це з Марікою?
— Все нормально. Вона просто спить.
— В одязі?
Стен стисло, але вичерпно розповів, що сталося. Флавіан вислухав його уважно, не перебиваючи, потім поставив кілька запитань, дещо уточнив і врешті виніс свій вердикт:
— Ти правильно вчинив. Маріка — справжнє чортеня. Її треба забрати звідси.
— Тому я найперше викликав тебе. Пам’ятаю, ти пропонував оселити Маріку, її батька й Алісу в своєму Флорешті. Гадаю, так буде надійніше, ніж у тітки Зарени… Гм. Якщо ти, звичайно, не передумав.
— Ні, не передумав, — відповів Флавіан. — Хоч ви зі Стоїчковим обійшлися зі мною по-свинськи, своїх слів я назад не беру.
— Флавіане, зрозумій…
— Я розумію, Стеніславе. У мене був час про це подумати, і я думав — спершу сам, потім радився з сестрою, потім знову думав сам… так і не зміг заснути. — Він зітхнув. — Мушу визнати, що на твоєму місці вчинив би так само. Хоча це мене мало втішає. Я стільки років мріяв про Маріку, лише про неї, не звертав уваги на інших дівчат… Але годі сентиментів. Я готовий прийняти Маріку та її рідних. У Флорешті про них подбають. А що далі?
— Влаштуємо Послідовникам пастку. Спробуємо захопити бодай одного живцем.
— Гарна думка, — схвалив Флавіан. — Тільки тоді нам знадобиться підмога.
— Певно, що знадобиться. Викличемо всіх членів Ради, а в разі потреби залучимо до справи ще з десяток надійних, гідних довіри людей…
Стен зробив паузу. Якраз цієї миті він уловив слабку думку від Аліси. Вона повідомляла, що вони з сером Генрі вже готові йти до нього. Він попросив зачекати ще хвилину, а потім приходити.
— Отже, так, — квапливо продовжив Стен. — Зараз тут буде Марічин батько. Я б дуже хотів, щоб при нашій зустрічі було якомога менше людей.
— Розумію тебе, — сказав Флавіан і підійшов до ліжка, де лежала Маріка.
Він легко підняв її і, як на Стенів погляд, надто вже міцно пригорнув до себе. Маріка щось промимрила вві сні, зручніше влаштувалася на Флавіанових руках і затихла.
— Не впустиш? — занепокоєно спитав Стен.
— Та тут нічого впускати, — з удаваною недбалістю відповів Флавіан.
— От і добре. Віднеси її до Флорешті й зачекай там, я тебе покличу. А тим часом розбуди Стоїчкова й решту наших. Нехай вони будуть готові.
— Так і зроблю.
З Марікою на руках Флавіан ввійшов у шафу, ступив під золоту арку й розчинився в білій імлі. А секунд за десять почувся стукіт у вхідні двері.
— Можна? — пролунав приглушений голос Аліси.
— Так, — сказав Стен.
Двері відчинились, і до кімнати ввійшла Аліса, а слідом за нею — сивий чоловік старший шістдесяти років, середнього зросту, стрункий, з гордовитою аристократичною поставою, молодявий на вигляд, сповнений сил та здоров’я. В усій його зовнішності не було навіть натяку на те, що зовсім недавно він страждав на смертельну хворобу.
Якийсь час чоловік мовчки розглядав Стена. А Стен дивився на нього й дедалі більше переконувався, що Маріка швидше вдалась у свого батька, ніж у їхню матір. Якщо її схожість з княгинею Ілоною була якоюсь невловною і виявлялася здебільшого в манері ходити, говорити, в жестах, у погляді, в міміці, то від батька Маріка успадкувала свої ясно-сині очі, високе чоло, форму носа та рота, витончені риси обличчя і, мабуть, своє дивовижне золотаве волосся — у сивині сера Генрі не було помітно жодного темного пасма, це була сивина блондина…
— Добрий вечір, ґаздо Стеніславе, — нарешті промовив сер Генрі. Слованською він говорив з дуже сильним акцентом, але цілком розбірливо. — Я багато разів намагався уявити нашу першу зустріч. Проте не думав, що це відбудеться за таких обставин.
— Моє шанування, сер Генрі, — відповів Стен. І поквапився додати: — За Маріку не турбуйтеся. Вона в безпечному місці, і я пропоную вам приєднатися до неї. Аліса вже пояснила, що доведеться залишити Норвік? Надовго, а може, й назавжди.
— Так, пояснила, — сказав сер Генрі з тихим зітханням. — Власне, я й так був до цього готовий. Мені, за великим рахунком, однаково, де доживати решту життя, лише б Маріка була зі мною.
„Та вже ж!“ — подумав Стен без тіні злості чи роздратування.
— Отже, починаємо збирати речі? — запитала Аліса.
— Можна починати, — кивнув Стен. — Швидко, але без метушні, щоб не насторожити Послідовників. Вони нічого не повинні запідозрити… І щоб ніхто не зміг повідомити їх про наші приготування. — Він знову звернувся до сера Генрі: — Скільки в замку слуг?
— Наразі жодного.
— Як це?!
Сер Генрі слабко посміхнувся:
— У нас інші часи, інші звичаї, ґаздо Стеніславе. Нині слуги — дуже дороге задоволення. Вдень у Норвіку є нахожа прислуга, а постійно тут мешкають лише троє: дворецький Браєн, його жінка Матильда — економка та кухарка, а також мій камердинер Джордж. У Браєна та Матильди сьогодні вихідний, і вони вирішили навідати дочку. А півтори години тому Джорджеві зателефонувала дружина його меншого брата Шона. Вона повідомила, що Шон потрапив у аварію й попросила приїхати до лікарні. Звичайно, я відпустив його. От так і вийшло, що ми лишилися самі.
Стен замислився. А тим часом Аліса розвинула бурхливу діяльність, стала вигрібати з шаф та комода свої речі й складати їх на ліжку. Серед іншого, там була купа білизни, і Стен піймав себе на тому, що з якоюсь нездоровою допитливістю розглядає її. Він поспіхом відвів очі й запитав у сера Генрі:
— А вам не здається це підозрілим?
— Особисто мені здається, — озвалася Аліса, не припиняючи складати речі. — Проте я не думаю, що старий Джордж є шпигуном Послідовників. Мабуть, вони навмисно обрали цей день, коли Браєн з Матильдою вільні, щоб було менше свідків. А потім виманили Джорджа — і взагалі позбулися свідків.
— Я теж так вважаю, — сказав сер Генрі.
Стен недбало знизав плечима.
— У такому разі, Послідовники зробили нам послугу. Нам не треба дбати про безпеку слуг, ми можемо спокійно готувати засідку.
— І спокійно збиратися, — додала Аліса. — Стеніславе, чи є обмеження на речі, які ми можемо взяти з собою?
— Обмежень лише два, — відповів він. — На розмір — щоб вони вільно пройшли через портал. Тому ти даремно випатрала свій комод, він спокійнісінько влізе. А також є обмеження на час — до півночі. Це крайній термін.
— Тоді я покваплюся.
Аліса прожогом вибігла з кімнати. Стен провів її поглядом і підійшов до порталу, щоб покликати Флавіана, а потім відкрити шлях для решти членів Ради. Наступні кілька годин обіцяли бути дуже напруженими.
Дейна Волш вимкнула свій Ключ, яким щойно скористалась як звичайним мобільним телефоном, і запитливо поглянула на Смирнова.
— Сподіваюсь, ми правильно вчинили.
— Безумовно, — сказав він.
— Це ж не лише особисте, так? Це ще й знак нашої доброї волі. Конори мають знати, що не всі Послідовники є їхніми ворогами.
Смирнов гмикнув.
— І тому ти ні словом не обмовилася про Кейта з Джейн?
— Ну, мабуть… Не знаю. Я дуже хотіла запитати, але боялася, що Маріка знову все заперечуватиме. Минулого разу вона була такою щирою, що я мало не повірила їй… А що як ми справді помиляємося?
— Заспокойся, Дейно. Вони там, їм ніде більше бути. Ми добре це знаємо. А Маріка просто майстерно прикидається.
Смирнов говорив так уже не раз і не двічі. Він не мав жодних сумнівів, що Кейт і Джейн перебувають у світі Конорів. Він не здогадувався, не припускав, не підозрював — а знав це напевно. І Дейна Волш знала. З усіх Послідовників лише вони двоє знали правду…
Смирнов висунув нижню шухляду свого стола, взяв звідти невеличкий альбом з фотографіями і став повільно гортати його сторінки. Його погляд зробився сумним і задумливим.
В альбомі були знімки лише однієї людини в різні періоди життя — спершу немовляти, потім маленької дівчинки, далі вже старшої дівчинки, дівчини-підлітка, юної дівчини і, нарешті, дорослої дівчини. Останнє фото було зроблено два місяці тому. Смирнов довго розглядав його, а тоді підвів очі на співрозмовницю.
— Ми неправильно прожили життя, Дейно, — тоскно промовив він. — Самі страждали і дітей змусили страждати.
Вона підійшла до вікна, відсунула штору й задивилися на вогні вечірнього Стокгольма.
— Знаю, Алексе. Це я в усьому винна. Я так не хотіла втратити сина… а в результаті втратила й доньку.
— Ми втратили, — поправив її Смирнов і ніжно, мов до живої істоти, торкнувся пальцями до зображення вродливої білявої дівчини на фотографії.
Джейн променисто всміхалася йому зі свого останнього знімку.
Попервах Маріка не могла збагнути, що з нею сталося.
Вона лежала на широкому ліжку під розкішним балдахіном, з країв якого, за ібрійською модою, звисали довгі аж до підлоги завіси з тонкої прозорої тканини. Крізь завіси було видно простору світлу кімнату, пишно оздоблену і вмебльовану, знов-таки, на ібрійський манер.
З усього цього Маріка зробила висновок, що знаходиться в рідному світі. Але де? І як сюди потрапила?…
У ліжку поруч із нею, на сусідній подушці спала Аліса. А це геть не в’язалося з довколишньою обстановкою, викликаючи зовсім інші асоціації…
Нарешті Маріка згадала! Брат підступно напав на неї, вразив сонними чарами, можна сказати, підло вдарив їй у спину… за кілька секунд до того, як вона сама збиралася завдати йому такого ж підступного удару. Втім, у Марічиних очах це нітрохи не виправдовувало Стена. Вона дбала про добро всіх Конорів, а він керувався суто егоїстичними мотивами, не хотів відпускати її від себе…
Маріка повільно підвелася й сіла в ліжку. Поспішати сенсу не було: зважаючи на нахил сонячних променів, що падали крізь вікна на підлогу, сонце стояло досить високо. В якому б кінці Західного Краю вона не знаходилася (а тим більше, в Ібрії), ясно було одне: тамтешня ніч давно закінчилася.
Маріка спробувала розбудити Алісу, щоб розпитати її про нічні події, але кузина вперто не прокидалася — вочевидь, також перебувала під дією сонних чарів. Невже Стен приспав і її? Ні, навряд. Вона ж від самого початку не підтримала Марічин план, побоялася ризикнути й погодилася на ганебний відступ. Мабуть, потім довго не могла заснути через різницю в часі й попросила когось (та хоча б того ж Стена) допомогти їй.
Відхиливши вбік завісу, Маріка вибралася з ліжка і ступила босоніж на м’який маурійський килим. На ній була довга, майже до п’ят, нічна сорочка з тонкого шовку — явно тутешня і явно не її власна. Під сорочкою на ній були трусики, а решта речей, що в них вона була вдягнена, коли заснула від братових чарів, зараз лежали на скрині біля ліжка разом з Алісиним вбранням.
Трохи далі, на широкому низькому столі була розкладена тутешня одіж — уже її власна, з Мишковара. Чотири сукні, та ще й найрозкішніші, ціла купа нижніх спідниць та білизни, а на підлозі — кілька пар туфель. Як білизна, так і туфлі були тамтешнього виробництва — але також звідси, з її мишковарського ґардеробу. Певно, все це приніс Стен.
„Який він дбайливий… хай йому чорт!“ — подумала Маріка зовсім незлостиво і навіть усміхнулася, уявивши збентежене обличчя брата, коли він порпався в її речах.
Обійшовши ліжко, вона підступила до найближчого вікна й визирнула назовні.
Вона перебувала в якомусь замку, що стояв на невисокому пагорбі, обнесений міцним фортечним муром. Трохи далі починався густий ліс, що тягнувся аж ген до обрію. Внутрішній двір замку був порожній, лише біля брами проходжувався озброєний вартовий. Здаля вона не могла роздивитися всіх деталей його одягу, проте певні особливості обмундирування непомильно вказували на Ібрію.
„Мабуть, це Флорешті,“ — припустила Маріка, відвернулася від вікна й уважніше оглянула кімнату. А побачивши під стелею люстру зі свічками, посед якої було закріплено магічну світлову кулю, позбулася останніх сумнівів. — „Точно Флорешті.“
Крім великих двостулкових дверей, спальня мала ще одні двері, менших розмірів. Маріка підійшла до них, відчинила й переконалася, що вони ведуть до мильні, облаштованої за всіма правилами житла Конорів, з водогоном та туалетом. До того ж, полиці біля умивальника було заставлено Марічиною косметикою з Мишковара, шампунями та іншими мильними приналежностями.
„Ох, братику!“ — подумала Маріка, стягуючи з себе нічну сорочку. — „Тобі просто ціни немає. От якби ти ще не був такий підступний…“
Швиденько причепурившись, вона повернулася до спальні, надягла ліфчик, панчохи, шовкові спідниці та взула туфлі. Коли ж справа дійшла до сукні, Маріка постала перед певними труднощами. Стен явно перестарався, взявши для неї та Аліси найкращі з наявних у ґардеробній суконь. Ці розкішні вироби тутешніх кравців не були розраховані на те, щоб їх одягали самостійно. Після кількох хвилин марних зусиль Маріка зрозуміла, що без сторонньої допомоги не впорається, і, притримуючи руками сукню, яка знай сповзала з неї на підлогу, повільно рушила до великих дверей. Біля них зупинилась і прислухалася.
У суміжній кімнаті перебувала одна людина — і вона миттю відчула Марічине прослуховування. А Маріка, в свою чергу, негайно визначила, що ця людина є Конором, і, відкинувши вагання, сміливо вийшла зі спальні до передпокою. При її появі з крісла в кутку підвелася юна чорноволоса дівчина, Марічина ровесниця, може, на рік молодша (а якщо Маріка не помилилася в своєму здогаді, то точно на рік молодша). Вона зустріла її приязною усмішкою і промовила по-слованськи з виразним ібрійським акцентом:
— Доброго ранку, князівно. Я почула, що в спальні хтось ходить. Так і подумала, що це ти, бо для Аліси ще зарано. Але вирішила не заважати тобі й почекати.
Маріка зачинила за собою двері.
— Доброго ранку, — відповіла вона, зацікавлено роздивляючись дівчину. — Якщо не помиляюсь, це Флорешті. А тоді ти — Мірчія.
— Все правильно, — підтвердила Флавіанова зведена сестра. — Я дочка Авреліана Овідіу Лучіана Струдзи. Від батькового імені вітаю тебе у Флорешті.
— Рада з тобою позна… — Кажучи це, Маріка зробила крок до неї, але наступила на край сукні і мало не спіткнулася.
Мірчія тихо зойкнула.
— Ох! Яка я негостинна й неуважна. Зараз допоможу.
За Мірчіного сприяння Маріка швидко дала собі раду з сукнею, потім підійшла до дзеркала, що висіло на стіні, прискіпливо оглянула своє відображення і залишилася задоволеною.
— Дякую, Мірчіє, ти мене врятувала. Мій брат добре знається на дівчатах, але геть нічого не тямить у наших сукнях. Ніби навмисно вибрав усі такі, щоб я з ними морочилася. До речі, ми з тобою досі не зустрічалися саме через нього. Підозрюю, Флавіан не хотів нас знайомити, бо тоді б ти познайомилась і зі Стеном.
Мірчія всміхнулась і ствердно кивнула:
— Флавіан так мені сказав ще минулого року. А от сьогодні врешті познайомив зі Стеніславом. І нічого — твій брат зовсім не страшний.
— Помиляєшся, — серйозно мовила Маріка. — Для тебе він дуже небезпечний. Такі, як ти, саме на його смак.
Мірчія розсміялася. Її сміх був такий заразливий, що Маріка не стрималась і приєдналася до неї.
— Ні, я тобі правду кажу, — наполягала вона, трохи заспокоївшись. — Зі Стеном ти маєш бути обережною, бо він… Ну, гаразд, облишмо це. Я от що хотіла спитати. Зі мною й Алісою мав бути один літній чоловік… — Вона зам’ялася, не знаючи, як назвати сера Генрі.
— Пан Генрік Аласторович?
Маріка насилу стримала новий напад сміху. Хто ж це додумався так переінакшити батькове прізвище? Невже він сам? Чи, може, Аліса? Найпевніше, Аліса…
— Так, — підтвердила вона. — І де зараз пан Генрік?
— Мабуть, спить. Але просив розбудити його, коли ти прокинешся. Можу провести тебе. Або сама піду і…
— Ні, стривай. Коли він ліг?
— Незадовго до сьомої.
— А зараз скільки?
— Скоро десята.
— Тоді не треба його будити. Нехай спить. Хто ще з Конорів є в замку?
— Мій батько, двоє менших братів і Влад Котятко, — відповіла Мірчія.
— Наш сотник Котятко?
— Атож. Стеніслав призначив його відповідальним за твою безпеку. Востаннє я бачила Котятка з моїм батьком, вони разом снідали й говорили про те, як посилити охорону Флорешті… Ой! — похопилася Мірчія. — Ти ж, мабуть, голодна? Зараз я…
— Ні, поки не треба. Я не зможу їсти, поки не поговорю з братом. Давно він тут був?
— О пів на дев’яту. Приніс твої речі, потім повернувся до Інсгвара. А перед тим приходив трохи після шостої — власне, тоді я з ним і познайомилася. Також він був у Флорешті вночі, разом з іншими, та я тоді ще спала.
— З якими іншими? — поцікавилась Маріка.
— Не знаю. Мій батько просто обмовився, що після півночі Флавіан приймав гостей. Ніяких імен, крім твого брата, він не назвав. А вже коли я прокинулася, Флавіан та Стеніслав знову прийшли і привели з собою пана Генріка з Алісою. Їх нагодували, потім я відвела Алісу до тебе й легкими чарами допомогла їй заснути — вона була знервована й напружена… А ще дивно вдягнена — як чоловік.
— Гмм, — розгублено протягла Маріка. — То це не ти роздягала мене?
Їй стало дуже ніяково й незатишно. Хто ж тоді роздягав її? Невже Флавіан?… Добре хоч те, що не зняв трусики.
Та Мірчія швидко розвіяла її тривогу:
— Все гаразд, це була я. Опівночі Флавіан розбудив мене, щоб я подбала про тебе і залишалася з тобою… вірніше, наглядала за тобою — він так прямо й сказав. Ну, я тебе роздягла, вклала в ліжко, сама лягла поруч і майже зразу заснула. — Вона зробила коротку паузу. — На тобі також було дивне вбрання. Не таке дивне, як у Аліси, та все одно дивне.
— Там, звідки ми прибули, воно вважається нормальним, — пояснила Маріка.
— Аліса теж так сказала, — кивнула Мірчія. — Але твій брат, коли приходив востаннє, попросив мене простежити, щоб ви з Алісою вдяглися, як заведено в нас. Здається, він не в захваті від того, іншого одягу.
— Знаю, — посміхнулася Маріка і найневиннішим тоном запитала: — А ти можеш відкрити тутешній портал?
Вона дуже боялася почути відповідь на зразок: „На жаль, не можу,“ або „Вибач, мені не дозволено пускати тебе до порталу.“ Проте Мірчія відповіла:
— Звичайно, можу. Хочеш побачитися зі Стеніславом?
— Так. І чимшвидше.
— То ходімо, — запросила її Мірчія. — Портал у королівській спальні.
Дівчата вийшли з кімнати через інші двері, проминули ще одну невелику кімнату, а потім через простору вітальню потрапили в коридор і піднялися сходами поверхом вище.
— Маю тобі дещо сказати, Мірчіє, — промовила Маріка нерішуче. — Мабуть, ти ще не знаєш про це, але ми з Флавіаном більше не заручені.
— Знаю, — відповіла Мірчія. — Флавіан учора ввечері мені жалівся, був дуже пригнічений. Довелося втішати його.
Маріка тихо зітхнула.
— Що він тобі говорив?
— Нічого конкретного. Мовляв, це секрет. Просто сказав, що ти маєш вийти за іншого. Так потрібно для всього роду Конорів… і ти сама цього хочеш.
Маріка зашарілася.
— Так, справді, я цього хочу, — визнала вона. — Певно, ти вважаєш мене великим стервом. Я ж так довго морочила Флавіанові голову.
— Він сам собі морочив голову. З усього, що Флавіан розповідав про тебе, я вже давно зрозуміла, що ти не кохаєш його і не дуже хочеш за нього йти. А я не хотіла, щоб ви одружилися.
— Отже, ти не сердишся на мене?
— Ні. Сердилась раніше, коли ви заручилися. Флавіанові потрібна інша дружина — яка любитиме його. Тепер він знайде таку і буде з нею щасливий.
— Я теж бажаю йому щастя, — сказала Маріка.
Вони зупинилися біля великих двостулкових дверей, і Мірчія відчинила їх.
— Проходь… тільки обережно.
Попередження було не зайвим. Королівська спальня — в половину більша за розмірами, ніж та, де прокинулася Маріка, і ще розкішніше оздоблена, — тимчасово перетворилася на сховище для різних речей. Тамтешніх речей!
Маріка аж зойкнула від несподіванки. Звичайно, вона не сумнівалася, що Аліса й батько прихопили з собою деякі речі; вони втрьох навіть склали перелік найнеобхіднішого — щоб у разі екстреної евакуації не забути нічого важливого. Проте Маріка й припустити не могла, що вони встигнуть перенести так багато!
Схоже, Аліса забрала все своє. Абсолютно все — за винятком хіба що машини та ліжка, що не змогло пролізти в портал. А решта меблів, включно з письмовим столом та двома книжковими шафами, були тут. Кузина не залишила в Норвіку навіть телевізор з програвачем та колекцією дисків — хоча й там дивилась відео нечасто, віддаючи перевагу книжкам. З електрикою проблем не передбачалося, бо Маріка ще два роки тому, скориставшись материними кресленнями, які дбайливо зберігав у себе сер Генрі, сконструювала доволі простий генератор, що перетворював магічну енергію на змінний електричний струм. Щоправда, застосування йому не знайшла, бо брати до Мишковара ніяку електроніку не наважувалася, а світлові кулі в її покоях працювали краще й надійніше за будь-які тамтешні лампи. До речі, цей генератор також був тут.
Та найбільше Маріка зраділа наявності всіх своїх медичних книжок та журналів, коробок з різними ліками, а ще — пакунків з білизною, взуттям, косметикою та іншими речами, що їх вони з Алісою придбали впродовж останніх чотирьох місяців. Раніше Маріка планувала після повернення до Мишковича збувати їх своїм знайомим, але тепер, з огляду на нові обставини, вирішила залишити все собі. Адже хтозна, коли в неї з’явиться можливість знову завітати до тамтешніх магазинів. І чи з’явиться вона взагалі…
Сер Генрі був набагато помірніший, але й він себе не обділив. Бувши чоловіком, він не надто переймався одягом та іншими „дрібницями“, зате взяв зі своїх апартаментів усі книжки, картини, родинні коштовності, дві великі картонні коробки з сигаретами, закупленими на випадок екстреної евакуації, а також рояль „Стейнвей“, що належав іще його дідові. Маріці важко було уявити, як цей громіздкий музичний інструмент зміг пройти через портал — але факт, що пройшов.
А втім, подумала Маріка, це нормально. Так чи інакше, вони покинули Норвік надовго, якщо не назавжди. А позаяк мали в своєму розпорядженні дюжину помічників (Маріка не сумнівалася, що всіх членів Ради було піднято за тривогою) і, до того ж, у замку не залишилося слуг (вона згадала про це щойно зараз і вирішила, що це не випадковість), то гріх було не скористатися нагодою і не забрати все, що тільки можна. Шкода, не вдалося евакуювати безцінні реліквії зі старої фамільної бібліотеки. Мабуть, часу не вистачило. Чи, може, Стен зі Стоїчковим визнали ризикованим відкривати портал Конора МакКоя…
Маріка повернулася до Мірчії.
— Певно, тебе все це дивує?
— Так, — кивнула вона. — Дуже.
— І маєш багато питань?
— Авжеж маю.
— То чому нічого не питаєш?
— Бо ти не відповіси. Або збрешеш.
— Звідки знаєш? Уже когось питала? Флавіана? Стена?
— Ні, в цьому не було потреби. Раз Флавіан сам не пояснив, то ясно, що це таємниця.
З цими словами Мірчія підійшла до порталу (ґобелен, що прикривав його, зараз лежав згорнений на підлозі) і почала над ним чаклувати. А Маріка блукала поглядом по захаращеній речами кімнаті й думала, що найближчими днями їх слід посортувати й порозкладати до скринь та шаф, щоб уберегти від вологи, пилу та сонячних променів.
Відкривши портал, Мірчія зібралась іти.
— Як повертатимешся, краще не надсилай безадресного виклику, — порадила вона. — Бо першим може прибігти мій брат Августул. Батько лише два тижні тому налаштував на нього портал, він ще погано з ним працює і буде довго морочитися. Спробуй покликати мене. Зможеш?
„Певна річ,“ — подумала Маріка. Їй вистачало одного погляду на людину з роду Конорів, щоб навчитися встановлювати з нею зв’язок.
— А я так швидко не можу, — чесно визнала Мірчія. — Мені треба довго придивлятися до незнайомця… Знаєш, — додала вона несміливо, — сьогодні зранку я придивлялася до пана Генріка. Він якийсь… не такий. Ніби Конор, а ніби й ні. Здається, в нього щось негаразд із чаклунським даром… Чи це також таємниця?
— У певному розумінні він хворий, — стримано відповіла Маріка. — А от причини його хвороби — таємниця. Поки що.
Мірчія з розумінням кивнула і вийшла зі спальні. Маріка сама зачинила за нею двері й підступила до порталу, відчуваючи, як уся тремтить від хвилювання. Те, що брат не наклав жодних обмежень на її спілкування з зовнішнім світом, було лихим знаком. Маріка одразу відкинула можливість того, що Стен просто забігався і через поспіх забув попередити Мірчію та її батька. Про такі речі він не забуває — а отже, цілком спокійний за неї і не боїться, що вона вскочить у якусь халепу. А це могло бути лише в одному випадку…
І так воно й було! Маріка не знайшла „ниток“, що вели до обох норвікських порталів. Вони зникли без сліду. Порталів більше не існувало. Зв’язок зі світом пращурів було втрачено!
Маріка важко зітхнула. Вона боялася цього, боялась від самого початку — як тільки прокинулась і згадала, що сталося…
„Якби ж то вони послухалися мене!“ — сумовито подумала Маріка. — „Я ж їх попереджала…“
Зо хвилю вона простояла перед порталом, збираючись на думках, потім відшукала потрібну „нитку“ й викликала Лодислава Савича. Інсгварський купець наразі перебував поза своїм домом, але в межах досяжності. Як з’ясувалося, Стен був неподалік і проводив якусь нараду в міській управі. Брат переказав їй через Савича, що після наради мусить провести інспекцію війська, тож зможе звільнитися щонайраніше через три години. Вони домовилися про зустріч і попрощалися.
Але так довго Маріка чекати не могла. Після деяких роздумів вона вирішила звернутися не до тітки Зарени, а до Анте Стоїчкова, з яким за цей недовгий час у неї налагодилися чудові стосунки. Маріка розуміла, що здебільшого це була заслуга самого Стоїчкова, який умів знаходити спільну мову з найрізнішими людьми.
На щастя, Стоїчков якраз був вільний і відпочивав. Маріка стала вибачатися, що розбудила його, проте він запевнив її, що зовсім не спав, а просто знічев’я трохи задрімав і буде лише радий поспілкуватися з нею.
Коли перехід між порталами було встановлено, Маріка ступила під арку і наступної миті опинилася в просторому кабінеті Стоїчкова. Минулого тижня вона вже тут була, тому їй відразу впали в око істотні зміни в обстановці. А за якусь секунду Маріка з’ясувала, що ці зміни викликані появою в кабінеті портретів, статуеток, старовинних книг та багатьох інших предметів із батькової фамільної бібліотеки.
Стоїчков помітив подив на її обличчі й пояснив:
— Як бачиш, Маріко, ми в міру своїх можливостей подбали про порятунок твоїх родинних реліквій з батьківського боку. Сер Генрі… гм, відтепер уже пан Генрік Аласторович не наполягав на цьому — зате наполягла Аліса. Вона побоювалася, що Послідовники влаштують у бібліотеці справжній розбій, адже вони знали про існування старого порталу Конора. На жаль, Алісині побоювання підтвердились і навіть перевершили наші найгірші очікування.
— То що сталося? — схвильовано запитала Маріка. — Сподіваюсь, ніхто не постраждав?
— Хвала Спасителю, всі цілі й неушкоджені… А ти ще нічого не знаєш?
— Ні, — відповіла вона, почуваючи невимовну полегкість від того, що нічні події обійшлися без втрат для Конорів… якщо не рахувати втрату двох порталів. — Я щойно прокинулась, Аліса з батьком ще сплять, а брат заклопотаний військовими справами. От я й звернулася до вас.
— Тоді проходь, влаштовуйся зручніше. — Взявши її за руку, Стоїчков підвів Маріку до крісла, зачекав, поки вона сяде, а потім і сам опустився в крісло навпроти. — У тебе голодний вираз обличчя, Маріко, — лагідно зауважив він. — Ти що-небудь їла, коли прокинулась?
— Ні, не до того було. Я хотіла…
— Чудово розумію твоє занепокоєння. Проте відмовлятися від сніданку — погана звичка. Ви, дівчата, і так їсте, як кошенята. — Стоїчков ненадовго замовк, але Маріка не скористалася паузою, бо зрозуміла, що він до когось подумки звертається. — Ну от. Я щойно попросив мою найменшу, Данку, принести тобі частування. І жодних заперечень не приймаю.
— Добре, пане Стоїчков, — слухняно кивнула Маріка. — Дякую… То що ж сталося в Норвіку?
Анте Стоїчков відкинувся на спинку крісла, сплів на животі пальці рук і зосереджено подивився на Маріку.
— Ми хотіли скористатися нападом Послідовників, щоб узяти полонених і згодом спробувати розв’язати їм язики, але… Все склалося не так, як гадалося. Зовсім не так. Спершу ми збиралися влаштувати три засідки — у вас з Алісою, в покоях твого батька і біля порталу Конора, але обережний Любомир Жих, на щастя, відмовив нас розпорошувати сили. Я сказав „на щастя“, бо інакше без жертв не обійшлося б. Жих слушно зазначив, що перший і найпотужніший удар буде спрямовано проти тебе. Він переконав нас обмежитись однією засідкою, в Алісиній спальні, причому не сидіти там усім гуртом, а чергувати по двоє, ретельно, але обережно, прослуховуючи околиці замку. А решта мали чекати біля відкритого порталу, готові з’явитися за найпершим викликом.
— Тобто, портали були постійно з’єднані?
— Так. Ми вирішили, що так безпечніше. Якби Послідовники перед своїм нападом застосували чари Заборони, ті з нас, хто наразі перебував у Норвіку, миттю втратили б свою силу. Але оскільки портал був відкритий, вони встигли б утекти.
— Ви сказали „якби“, — зауважила Маріка. — Отже, Послідовники вчинили інакше?
— Геть інакше. Як виявилося, вони не мали наміру пробиратися в Норвік і захоплювати тебе. Вони мали інший план… — Стоїчков зітхнув. — Боюсь, Маріко, замку твого батька більше не існує. Судячи з усього, він зруйнований. Ущент.
На цю звістку Маріка до болю закусила губу. Мимоволі на її очі навернулися сльози. За ці роки вона полюбила Норвік, прикипіла до нього душею, він став для неї другою домівкою. А тепер…
— Як це було? — запитала вона.
— Якраз тоді чергували ми з твоєю тіткою Зареною, — продовжив свою розповідь Анте Стоїчков. — І добре, що там були ми, а не хтось із молодих та запальних… ідеться не про Стена й Флавіана. Для засідки ми вирішили залучити підмогу, кожен з нас викликав одного молодого Конора, якому цілковито довіряв. Я — мого онука Яроша, Стеніслав — Міха Чірича, Зарена — свого сина Богдана… ну, і так далі. Добре, що жодного з них ми не поставили в чергування. У тій ситуації належало діяти швидко, злагоджено, без вагань, за лічені секунди прийняти вірне рішення і не гаяти часу на сумніви. Я не стверджую, що молоді на це не здатні. Можливо, люди, молодші від нас, зреагували б на небезпеку швидше, проте їх могла занапастити зайва самовпевненість, небажання відступати без бою, не вчинивши ні найменшого опору. Коли ми відчули, що згори до нас стрімко наближається Смерть… Певна річ, — по його вустах ковзнула слабка усмішка, — не стара з косою. Ми просто почули в небі гудіння, яке дедалі посилювалося, наближаючись до замку. Згодом, слухаючи нашу розповідь, Аліса припустила, що це був летючий корабель — літак. Ваш батько погодився з нею.
— Мабуть, так і було, — мовила Маріка і, подумки зімітувавши гудіння літака, надіслала звуковий образ Стоїчкову.
— Атож, — кивнув він. — Дуже схоже. Тільки в тому звукові була загроза, він ніс смерть та руйнування. Гадаю, ми вловили думки людей, що керували тим кораблем, а вони думали про те, що мають знищити Норвік. Розбомбити, як висловилась Аліса. Відчуття небезпеки було таким сильним, що в нас з Зареною не виникло жодного сумніву щодо її реальності. Ми збагнули, що зараз замок буде зруйновано, стерто з землі, тому негайно втекли звідти. Я сказав „забираймося“, твоя тітка відповіла „так“, і ми відразу забралися. Погодься, Маріко, молоді б так не вчинили. Ти б і сама зачекала ще трохи, спробувала б з’ясувати ситуацію… Хоча ні, ти б не стала чекати, бо добре знаєш той світ, і це знання допомогло б тобі так само, як нам з Зареною — наш досвід і обачність. Залишатися не було сенсу, бо ми влаштували засідку не для оборони замку, а щоб узяти полонених. Проте Послідовники не збиралися навіть наближатись до Норвіка, вони просто хотіли знищити тебе, твого батька та Алісу і зруйнувати портали. Тебе б спонукало до негайної втечі знання про летючі кораблі та їхні бомби, а ми відразу ж утекли, поклавшись на передчуття. І це врятувало нам життя. Щойно я слідом за твоєю тіткою вибіг з порталу, в спину мені вдарила вибухова хвиля і збила мене з ніг. Наше щастя, що вже наступної миті з’єднання порталів було перервано, і решта наших відбулися лише дзвенінням у вухах. Ну й ще потріскалися шибки у вікнах.
— Де? — Роззирнувшись, Маріка переконалася, що всі вікна в кабінеті цілі. — У Флорешті я теж нічого не помітила.
— На той час ми вже пішли і звідси, і з Флорешті, — пояснив Стоїчков. — Поки переносили речі, то мій портал було з’єднано зі старим порталом Конора МакКоя, а Флавіанів — з твоїм новим. Проте засідку ми вирішили влаштувати в Жиховому замку, його портал розташовано у великому приміщенні, де дві дюжини людей могли вільно розміститися, не заважаючи одне одному. Тепер я розумію, що це був украй невдалий вибір. Якби вибухом пошкодило й Жихів портал, нам усім довелося б понад тиждень добиратися до найближчого.
— Тоді можете втішати себе думкою, — зауважила Маріка, — що не обрали для засідки Залу Дванадцяти.
Стоїчков коротко посміхнувся й похитав головою.
— Виходить, ти не все знаєш про Залу. Поблизу є резервний портал, просто він вимкнений. Його вмикають лише для того, щоб налаштувати на нового члена Ради, потім вимикають знову. Тож там ми були б убезпечені від пастки.
Відтак розмову довелося ненадовго перервати, бо до кабінету ввійшла оданадцятирічна Данка, найменша дочка Анте Стоїчкова; вона принесла для Маріки сніданок. Стоїчков познайомив дівчат і дозволив доньці трохи побалакати з Марікою. Як це часто трапляється, Данка, пізня дитина, була батьковою улюбленицею, і йому важко було опиратися її бажанням. А зараз вона хотіла спілкуватися з новою знайомою. Проте, коли Маріка поснідала, Стоїчков таки знайшов у собі сили, попри Данчині вередування, прогнати її з кабінету.
— Нестерпне дівчисько, — поскаржився він, зачинивши за нею двері. — Простісінько на голову сідає. І не знайду на неї ніякої ради. Швидше б подорослішала, щоб я віддав її заміж. Он у княжича Предрага старший син такого ж віку.
Маріка мимохіть усміхнулася, та вже наступної миті спохмурніла, знову подумавши про зруйнований Норвік, про знищені портали, про втрачений зв’язок зі світом МакКоїв… Для неї це був не лише світ пращурів, вона сама була часткою того світу й гостро відчувала цю втрату. Тепер можна було розраховувати тільки на Кейтову допомогу. Та якщо він відмовиться…
— От бачите, пане Стоїчков, — сумно мовила Маріка. — Я мала рацію. Ми з Алісою мусили поїхати з Норвіка ще тоді, коли дізналися про зникнення Кейта і Джейн.
Стоїчков зітхнув.
— Так, Маріко, ти мала рацію. А ми помилялися… Вірніше, боялися вас відпускати. Ми зволікали під будь-яким приводом, переконували себе, що ситуація не така критична… аж поки стало запізно.
— Навіть учора, коли подзвонила пані Волш, ще не все було втрачено, — зауважила Маріка. — Нам варто було ризикнути, але Стен, знову ж, не захотів відпускати мене. А ми змогли б вибратися. Напевно змогли б. Оскільки Послідовники не планували вторгнення в Норвік, то їх не було поблизу замку.
Цього разу Стоїчков заперечно похитав головою:
— Ти робиш хибний висновок, Маріко. Послідовники спостерігали за Норвіком, це безперечно. Вони мусили переконатися, що, по-перше, ніхто з вас випадково не залишив замок перед нападом летючого корабля, по-друге, ніхто не вцілів після бомбування, а по-третє, портали зруйновані й більше не діють. Ти вже даруй, але я вважаю, що в цій ситуації ти поводилася нерозумно, а Стеніслав учинив цілком правильно.
Маріка підібгала губи й потупилася. Їй раптом спало на думку, що коли навіть Стоїчков підтримує Стена, то, можливо, вона справді помилялася.
— Хіба ви не розумієте… — почала Маріка невпевнено і замовкла, бо не знала, що далі сказати.
— Я розумію, Маріко. Розумію, що ти зараз засмучена. Але зрозумій і ти, що наші справи не такі вже й кепські, як тобі здається. Поки не будемо обговорювати шляхи повернення до світу МакКоїв. Вони є, і ти це знаєш. Краще подумай над тим, що зробили Послідовники. Гарненько подумай і скажи: про що свідчить їхній учинок?
— Вони хотіли вбити мене, батька, Алісу…
— А ще?
— Вони зруйнували Норвік.
— Навіщо? Лише для того, щоб убити вас трьох?
— Ну, ще вони прагнули знищити портали. Можливо, це була їхня головна мета — розірвати зв’язок між їхнім світом і нашим. Якщо вірити листу пані Волш, вони не знають, що Кейт знайшов сюди шлях, і навіть не здогадуються, що він з сестрою зараз перебуває в нас.
— І це, либонь, найважливіше, — наголосив Стоїчков. — Послідовники відмовилися від спроб розшукати наш світ, вони вирішили просто відгородитися від нас. Отже, вони нас бояться, дуже сильно бояться. Гм… Якщо мені правильно переповіли слова пані Волш, то вона сказала тобі, що було ухвалено рішення повернутися до первісного плану.
— Приблизно так вона й висловилася, — підтвердила Маріка.
— А звідси випливає, що багато Послідовників ще від самого початку пропонували вдатися до такого крайнього заходу, аби тільки перешкодити нашому проникненню до їхнього світу. І зваж, з якою обережністю — я б навіть сказав, з острахом, — вони стежили за тобою. Спершу була одна лише Джейн, чиє головне завдання, як я розумію, полягало в нагляді за Алісою. Згодом до тебе приставили Кейта — і надали йому такої свободи дій, що він спокійнісінько водив їх за носа. Гадаю, річ тут не в тому, що Послідовники цілком довіряли йому. Довіра довірою, але ніколи не зайве перевірити, застрахуватися від можливих помилок, адже людям властиво помилятися, тим більше молодим людям. А що робили Послідовники? Чекали, чекали й чекали. І як зрештою вчинили? Вони навіть не спробували захопити тебе, щоб силою добути те, чого не вдалося отримати хитрістю. Вони просто побоялися відкрито виступити проти тебе. Як думаєш, про що це свідчить?
— Що за своєю чаклунською силою Послідовники поступаються нам, — відповіла Маріка. — Але так вважав і Конор. У Заповіті він прямо написав, що Послідовники змогли подолати наших пращурів лише завдяки своїй чисельній перевазі та чарам Заборони.
— І з часів Конора МакКоя ситуація, вочевидь, не змінилася, — додав Стоїчков. — Та й це ще не все. Останні події ясно вказали на нову, несподівану для нас обставину. Досі ми були впевнені, що Послідовники не застосували проти тебе Заборону, бо сподіваються нишком віднайти шлях до нашого світу і вразити цими чарами нас усіх. Однак вони не скористалися ними навіть наостанку — а це я вважаю абсолютно нелогічним. Якщо Послідовники вирішили не боротися з нами, а відгородитись від нас, то з їхнього боку було б не зайвим переконатися, що ми справді не маємо можливості відновити зв’язок між нашими світами. Адже твоя мати, світла їй пам’ять, якось зуміла потрапити до світу МакКоїв — а потім це змогла зробити й ти. Послідовники просто мусили, не рахуючись із можливими втратами, здійснити спробу захопити тебе живцем — бодай для того, щоб з’ясувати, яким чином ти знайшла шлях до їхнього світу. Проте вони навіть не намагалися цього зробити. Подумай і скажи — чому?
Маріка подумала.
— Можливо, — припустила вона, — Послідовники втратили секрет чарів Заборони?
— Може, й так. Але вірогіднішим мені видається інше: ці чари подібні до хвороби, на яку людина може захворіти лише раз у житті, після чого стає для неї невразлива. А дар усіх Конорів успадкованио від нашого спільного пращура Конора МакКоя, що прожив понад десять років під дією Заборони. Мабуть, ми, його нащадки, вже нечутливі до Заборони — і Послідовники про це знали. Моє припущення опосередковано підтверджує й та обставина, що Аліса має здоровий, повноцінний дар. Я й раніше задавався питанням: чому Послідовники лише наглядали за нею, чому не використали проти неї чари Заборони? А тепер розумію: вони пробували, проте зазнали невдачі.
— А от я не розумію, — зізналась Маріка. — Якщо Заборона не становить для нас загрози, якщо Послідовники слабші від нас… навіщо ж тоді вони прагнули знайти наш світ? Як вони збиралися боротися з нами?
— Передовсім, — промовив Стоїчков, — я можу помилятися в своїх висновках щодо Заборони. Хоча це малоймовірно. Гадаю, Послідовники мали намір вдатися до інших засобів. Кілька днів тому Аліса розповідала мені, що в їхньому світі існує надзвичайно потужна зброя… забув, як вона називається…
— Ядерна?
— Атож, ядерна. Її не можна застосувати вибірково, щоб позбутися окремих людей, розсіяних по всьому світові. Але, за Алісиними словами, цією зброєю можна знищити весь світ — і навіть не один раз.
— О! — видихнула Маріка з запізнілим переляком. — Так ви вважаєте…
— Це одне з моїх припущень, і я боюся, що воно близьке до істини. Адже в своєму листі Кейт попереджав, що небезпека загрожує не лише нам, Конорам, а й усьому нашому світові.
Маріка енергійно труснула головою, ніби в намаганні прогнати страшний сон.
— Мені важко в це повірити, пане Стоїчков. Невже Послідовники такі чудовиська? Зрештою, для свого нападу на Норвік вони обрали час, коли не було ні Браєна, ні Матильди, а ще, можливо, подбали про те, щоб замок залишив і батьків камердинер Джордж. А це означає, що Послідовникам, принаймні більшості з них, не байдуже людське життя. Вони не хотіли, щоб при бомбардуванні Норвіка загинули сторонні люди.
— І водночас вони без вагань підписали смертний вирок тобі, Алісі та твоєму батькові. А їхня турбота про слуг, на позір шляхетна, може вказувати на те, що Послідовники уявляють себе великими добродійниками й захисниками людства. Такі фанатики небезпечніші за будь-яких чудовиськ, вони здатні знищити мільйони й мільйони людей, якщо віритимуть, що в кінцевому підсумку решта людства заживе краще. Я б дуже хотів помилятися, але мені здається, що Послідовники ладні були приректи на загибель весь наш світ, лише б позбутися нас — тих, кого вони вважають загрозою для їхнього світу.
Стоїчков замовчав. А Маріка дивилася повз нього на старовинні книжки з Норвіка і з сумом думала про те, що, навіть повернувшись туди, вона не поверне тієї частки себе, яку втратила разом з батьківським замком. Тепер від Норвіка лишились хіба що руїни — та ще нечисленні родинні реліквії, які вдалося врятувати за наполяганням Аліси. Якби ж вони мали більше часу…
До речі! Про час…
— Пане Стоїчков, — запитала Маріка, — коли за тамтешнім часом відбувся напад на Норвік?
— Приблизно о пів на першу ночі, — відповів він, а в його очах зблиснули вогники. — Помітила якусь невідповідність?
— Так, помітила. Я знаю, що батько з Алісою з’явились у Флорешті вже після шостої ранку за ібрійським часом. А це дуже пізно. Якби Послідовники так довго зволікали з нападом, ви б обов’язково про це сказали.
Стоїчков кивнув:
— Сьогодні вночі час ніби сказився. Відтоді як Флавіан розбудив мене і до руйнування Норвіка у нас минуло трохи менше шести годин — так само, як і в світі МакКоїв. Поки ми чекали нападу, то не звертали на це уваги, не до того було. А потім звернули — і добряче задумалися. Скажу зразу, що ми так і не знайшли розумного пояснення, чому плин часу в світі МакКоїв уповільнився… гм, або ж навпаки — час у нашому світі майже вдвічі прискорився.
— А я, здається, розумію, в чому річ, — повільно мовила Маріка. — На жаль, ми вже не можемо це перевірити.
— Що перевірити?
— Швидкість часу в двох світах, сполучених порталам. Я мала здогадатися раніше, але… Ви ж, мабуть, звертали увагу на те, що при розмові через портали, коли я була там, а ви — тут, наші думки трохи спотворювалися?
— Звичайно, звертав. Коли я викликав тебе, а ти відповідала мені, то твої слова мовби накладалися одне на одне.
— А у вас між кожним словом виникала пауза. А щойно портали з’єднувалися, всі спотворення зникали. Ви це помічали?
— Ні… А втім, так. Тепер пригадую. Зазвичай, коли з’єднання встановлювалося, ти надсилала лише одне слово — „готово“ або „можна“ — і я йшов. Але найпершого разу ти сказала: „Проходьте, тільки обережно,“ — і тоді твої слова, як мені здається, ішли з нормальною швидкістю.
— Зі мною таке траплялося рази три чи чотири, — підхопила Маріка. — Щоразу я відчувала якусь дивину, проте досі не могла збагнути, в чім річ… А сьогодні вночі ви помітили різницю?
— Правду кажучи, ні, — чесно визнав Стоїчков. — Може, хтось інший з наших помітив, але мене займали геть інші думки. — Він ненадовго замовк у задумі. — Отже, ти вважаєш, що плин часу в обох світах вирівнюється, коли вони сполучені порталами?
Маріка кивнула:
— Іншого пояснення не бачу. Гадаю, що при з’єднаних порталах світи стають мовби єдиним цілим… — Вона зітхнула. — Та як я вже казала, перевірити це ми не можемо.
— Зараз не можемо. А згодом неодмінно перевіримо. Флавіан обіцяє, що Кейт з сестрою будуть у Флорешті вже завтра ввечері. У крайньому разі — післязавтра зранку.
— А якщо він відмовиться співпрацювати з нами?
Стоїчков підбадьорливо всміхнувся їй:
— Кейт погодиться, не переймайся. Немає на світі чоловіка, який би встояв перед тобою.
Маріка зашарілась і промовчала. А Стоїчков продовжив:
— Сьогодні я мав розмову з твоїм братом, твоєю тіткою та Флавіаном. Всі троє визнали доцільність твого шлюбу з Кейтом. Тому ніяких перешкод я не бачу. А стосовно певних моральних аспектів цього союзу, які, за словами Стеніслава, дуже бентежать тебе, то я хотів би звернути твою увагу, що від Кейта вимагається лише одна-єдина вольова дія — відкрити нам шлях до світу МакКоїв. Все решта, що нам від нього потрібно, це детальні відомості про Послідовників — їхня чисельність, їхні можливості, імена їхніх очільників, де вони мешкають, які держави перебувають під їхнім контролем тощо. Тут Кейтові не доведеться робити вибір — втратити тебе чи стати зрадником. Відкрити портал ми змусимо його хитрістю, а в усьому іншому йому доведеться поступитися під тиском обставин.
— Ви пропонуєте поставити його перед іншим вибором: зрада або смерть?
— Аж ніяк. Це було б несправедливо до людини, якій ми й так багато чим зобов’язані. Можливо, лише завдяки йому наш світ ще існує, а не знищений тією жахливою зброєю. Кажучи про поступки під тиском обставин, я мав на увазі не загрозу смерті, а перспективу допиту під чарами покори.
— Неприємна перспектива, — зауважила Маріка. — І дуже принизлива.
— Тому тобі доведеться переконати Кейта, що в нього просто немає вибору: так чи інакше, з власної волі або під примусом, він однаково розповість нам усе, що ми захочемо від нього дізнатися. Єдине, чого ми не доб’ємося під чарами покори, так це змусити його відкрити портал, оскільки застосування чаклунських здібностей вимагає присутності в людини нічим не скутої волі. Та це, як я вже казав, не проблема. Тепер вирішуй сама, Маріко: буде така співпраця зрадою з Кейтового боку чи просто вимушеним кроком? Особисто я вважаю, що останнє. Певна річ, в очах Послідовників він буде зрадником, для них він і так уже зрадник. Зате його сумління буде чистим, та й твоя гордість не постраждає. Адже так?
Маріка кивнула:
— Так, пане Стоїчков. За цих обставин я не вважатиму Кейта зрадником. А якщо виникне потреба, сама проведу допит під чарами — щоб ніхто, крім мене, не був свідком його приниження. — Вона трохи помовчала. — А знаєте, коли ви заговорили про чари покори, я навіть злякалася. Досі не думала про них, а тут збагнула, що добровільна Кейтова співпраця вам може й не знадобитися, що ви… ну, не ви особисто, а Рада, вирішить не маніжитися з ним, і тоді… тоді не потрібен буде наш шлюб…
Стоїчков допитливо поглянув на неї.
— І тебе, мабуть, цікавить, чи пропонував хтось такий варіант?
— Ну… я певна, що Стен не пропонував. Але інші…
— Інші також не пропонували. Навіть Флавіан жодним словом про це не обмовився. Річ не лише в елементарній порядності — як щодо Кейта, так і щодо тебе. Ми всі зрозуміли, що ваш шлюб принесе чимало користі нашому роду не лише зараз, а й у подальшій перспективі. Ми збираємося воювати з Послідовниками, це так. Але вони — не друїди, які після свого так званого „посвячення“ втрачають майже все людське. На прикладі Кейта і Джейн ми ясно бачимо, що Послідовники є нормальними людьми — такими ж, як і ми. А люди не воюють між собою до цілковитого винищення однієї зі сторін. Кожна війна рано чи пізно закінчується миром — і ця війна не буде винятком. Ставши переможцями, ми не повторимо помилки Послідовників, не гнобитимемо переможених, а спробуємо перетворити їх на друзів. І тут у вас з Кейтом буде особлива місія — ви покажете всім приклад мирного співіснування Конорів та Послідовників.
Маріка встала, підійшла до вікна — але не так близько, щоб її могли помітити ззовні, — і спрямувала замислений погляд у далину, на огорнені туманною імлою верхів’я Далмаційських гір.
— Пане Стоїчков, — промовила вона за хвилю, — я маю до вас велике прохання.
— Слухаю тебе, Маріко, — негайно озвався він.
— Ви, звичайно, розумієте, що з міркувань безпеки, нашої спільної безпеки, Кейтові та Джейн не можна не те що повертатися до свого світу, а й навіть з’являтися там бодай ненадовго.
— Гмм… Так, твоя правда.
— Тоді забудьмо про листа від їхньої матері. Його немає й ніколи не було. — Вона повернулася обличчям до Стоїчкова. — Ви розумієте мене?
— Не зовсім… але здогадуюсь. І сподіваюся, ти знаєш, що робиш.
— Будьте певні, знаю. Прошу, поговоріть з іншими членами Ради, нехай вони забудуть про листа. А Стена, Алісу та батька я беру на себе.
Стоїчков міцно стиснув уста, задумався на хвилю, а потім сказав:
— Гаразд, я це зроблю. Вважай, що листа ніколи не було.
Після Стоїчкова, Маріка завітала в Люблян, до княгині Зарени, поспілкувалася з нею, а потім, у товаристві трьох своїх двоюрідних сестер, приємно провела час, що залишився їй до зустрічі з братом. Коли Стен нарешті звільнився, вона приєдналася до нього в домі Лодислава Савича і пробула з ним майже годину, поки його знову не викликали на чергову нараду.
Тож до Флорешті Маріка повернулася лише незадовго до другої. Портал їй відкрив Авреліан Струдза, що було на краще — бо з Мірчією довелося б довго розмовляти, перш ніж знайти привід спекатись її. А Мірчін же батько просто привітався з Марікою, запитав, чи щось їй потрібно, а отримавши заперечну відповідь, пішов у своїх справах.
Зачинивши за ним двері, Маріка швидко відшукала серед своїх медичних журналів найостанніший випуск, між сторінками якого було сховано конверт з написом „Кейтові та Джейн Волшам“. Вона видобула з нього кілька списаних аркушів і пробігла поглядом першу сторінку:
Мій любий Кейте!
Я пишу ці рядки для вас обох, але звертаюся насамперед до тебе. Проте не тому, що перед тобою я завинила більше, ніж перед Джейн, я винна перед вами однаково; а тому, що причиною всьому була моя любов до тебе. Саме вона утримала мене біля твого батька, коли я чекала на народження Джейн. Я надто сильно любила тебе і не могла розлучитися з тобою навіть заради коханого чоловіка. Я пожертвувала своїм щастям жінки задля щастя бути твоєю матір’ю. Тим самим я зробила нещасними двох людей — себе і того чоловіка, якого кохала (сподіваюсь, ти вже здогадався, що йдеться не про твого батька). А згодом, коли ви підросли, і я зрозуміла, що ви любите одне одного не як брат і сестра, я все з тієї ж любові до тебе, з остраху втратити тебе як сина, зробила нещасними ще двох людей — тебе та Джейн. Я бачила, як ви обоє страждаєте, але й далі мовчала — і це моє мовчання було чи не гіршим за відверту брехню. Ще десять років тому, коли між вами сталося те, чого не повинно було статися, я могла бодай трохи пом’якшити вашу обопільну травму, якби розповіла вам про жінку, що народила тебе, Кейте, і про справжнього Джейниного батька. Я просто мусила це зробити, але…
Маріка зім’яла аркуш і кинула його до каміна, а слідом за ним — решту аркушів разом з конвертом. Потім наслала на них вогняні чари, і за кілька секунд весь папір обернувся на попіл.
„Пробачте, місіс Волш,“ — подумала вона, почуваючи водночас і сором, і полегшення. — „Я не виправдала ваших сподівань, я вчинила непорядно… Та яка, до біса, порядність, коли йдеться про моє щастя!“
Маріка залишила королівську спальню, спустилася поверхом нижче і, розпитавши зустрічного слугу, знайшла кімнату, яку займав її батько. Сер Генрі досі спав, і вона вирішила не турбувати його, а натомість подалася до спальні, яку ділила з Алісою.
На той час кузина вже прокинулась і встигла наполовину вдягтися. Вона стояла в ліфчику, спідницях та панчохах і з розгубленим виглядом тримала в руках червону шовкову сукню, не маючи ні найменшого уявлення, що з нею робити.
Коли Маріка ввійшла до кімнати, Аліса повернулася до неї, а сукню поклала назад на стіл.
— Вітаю, — сказала вона. — Лаятимеш мене, що я підтримала Стена?
— Ні, — відповіла Маріка, вмостившись на краєчку ліжка. — Я вже вгамувалася.
Аліса присіла поруч неї.
— Зігнала злість на братові?
— Не встигла. Перед ним я зустрічалася з паном Стоїчковим. Він пояснив мені, що в тій ситуації мій план дій був надто ризикований. Хоча це й не виправдовує ні Стенового свинства, ні твого відступництва.
Аліса не стала сперечатися. З Марічиного боку й так було подвигом, що вона, хоч із застереженнями, та все ж визнала свою помилку. А вимагати від неї чогось більшого було б украй необачно.
— Між іншим, — зауважила Аліса, — ти вся аж сяєш. Що сталося?
Маріка обняла кузину й поклала голову їй на плече.
— Ми з Кейтом одружимося. Тепер уже точно. Це в інтересах усіх Конорів… Я така щаслива, Алісо!
Аліса лагідно всміхнулася:
— Ну, так мені більше подобається. А то вчора ти геть розклеїлася. Втовкла собі в голову різні дурниці…
— До речі, про листа місіс Волш, — квапливо мовила Маріка. — Всі її безглузді вигадки про Кейта і Джейн… я вже не боюся, що це правда, але сам лист може завдати шкоди.
— Якої шкоди?
— Ну… різної. Там написано… багато неправильних речей. — Маріка глибоко вдихнула і вже твердіше продовжила: — Коротше, я його спалила. І дуже прошу тебе не говорити про нього ні Кейтові, ні Джейн. Ніякого листа взагалі не було.
— Он воно як… — протягла Аліса. Якийсь час вона в задумі погладжувала Марічине волосся, нарешті сказала: — Що ж, розумію. Мабуть, це правильно.
— То ми домовилися?
— Звичайно.
Маріка схопилась на ноги і пройшлася по кімнаті. Її ясно-сині очі промінилися непохитною рішучістю, а на щоках грав рум’янець збудження.
„Ну, ні, Кейте,“ — думала вона. — „Ніде ти від мене не подінешся. Хай навіть місіс Волш правду написала, це нічого не змінює. Ти все одно будеш моїм. Лише моїм…“
Маріка повернулася до кузини:
— А ти, Алісо? Як почуваєшся в нашому світі?
Вона знизала плечима.
— Важко сказати. Я ж здебільшого спала, ще не встигла зорієнтуватися. Але за своїм світом уже сумую. — Аліса зітхнула. — Хоча тепер мій світ тут, і треба вчитися жити в ньому. А я не можу навіть одягтися.
— Не переймайся, — втішила її Маріка. — Для цього існують покоївки. Ти їх матимеш.
Вона допомогла кузині надягти вподобану нею червону сукню і підвела її до дзеркала.
— Ну як?
Аліса скептично подивилася на своє відображення.
— Так собі, нормально… — Тут вона не витримала і сліпуче всміхнулася. — А взагалі, просто клас! Попелюшка на королівському балу.
— Отож-то, — сказала задоволена Маріка. — Тобі дуже личить тутешнє вбрання. — Вона обняла її й ніжно поцілувала. — Знаєш, Алісо, ти така зваблива в цій сукні! Я хочу тебе — просто зараз, негайно.
— Справді хочеш? — запитала Аліса. — Навіть тепер, коли ти добилася свого і скоро вийдеш за Кейта?
— Ну то й що? Одне іншому не заважає, — переконано відповіла Маріка. — Ви обоє мені дорогі, я люблю вас обох. Кейт — мій коханий хлопець, мій майбутній чоловік. А ти — моя кохана дівчина, моя найкраща подруга.
— Ти теж моя кохана дівчина, — промовила Аліса, пристрасно дивлячись їй в очі. — Найкраща, найгарніша, найчарівніша подруга в усьому світі.
Без шпаги та шокера Кейт почувався геть безпорадним, а становище бранця, хай і почесного бранця, дуже гнітило і дратувало його. Втім він розумів, що з боку Конорів така пересторога є розумною й виправданою, але від цього розуміння йому легше не ставало.
Як і раніше, вони вшістьох їхали у просторому фургоні, який, разом з десятком охоронців, чекав на подружжя Траяну в канабрійському порту. Вшістьох — це Кейт з Джейн, Октавіан з Боженкою та покоївки обох дівчат. Слуги Траяну, а також Ховранів небіж Ярусь, якого Кейт узяв до себе на службу, верхи їхали слідом за фургоном, приєднавшись до озброєного почту.
На відміну від трьох попередніх днів подорожі, вельми приємних, треба сказати, днів, проведених у невимушеному, дружньому спілкуванні, сьогодні у фургоні панувала напружена атмосфера недовіри й настороженості. Досі такі балакучі супутники тепер здебільшого відмовчувалися, оскільки всі спроби завести бесіду лише погіршували ситуацію. Траяну з дружиною уважно стежили за кожним рухом Кейта і Джейн, які почувалися під таким пильним наглядом дуже незатишно і вже знудилися в очікуванні вечора, коли, як їм обіцяли, вони прибудуть до королівської резиденції Флорешті.
Сталося це сьогодні вранці, а могло статись і на день раніше. Так воно, власне й було б, якби Октавіан, у прагненні чимшвидше доповісти своєму королю про дивних чужоземців, не вирішив змінити маршрут. Замість їхати навпростець до столиці, він спрямував свій кортеж у Флорешті — що трохи подовжувало шлях, зате дозволяло раніше зв’язатися з Флавіаном. Так і вийшло, що вони розминулися з загоном Радечану, який рухався головним трактом з Паланти до Канабри.
Кейт і Джейн знали, що їдуть не найкоротшим шляхом. Ще в порту Траяну попередив їх, що має намір зробити невеликий гак і відвідати родичів. Оскільки йшлося лише про день затримки, Кейт з сестрою не стали відмовлятися від спільної подорожі. Зрештою, цей день нічого не міняв.
Слід зазначити, що підозри подружжя Траяну нітрохи не вплинули на їхнє ставлення до Кейта і Джейн. Навряд чи вони серйозно вважали, що їхні супутники — небезпечні чужинські чаклуни, просто вирішили перестрахуватися. Октавіан і надалі почував до Кейта щиру приязнь, а Боженка була в цілковитому захваті від Джейн. Так тривало до сьогоднішнього ранку, коли їм зустрівся один з загонів, відряджених Флавіаном на пошуки двох підозрілих чужоземців, що прибули до Канабри з Мишковича…
Збираючись невдовзі рушити в дорогу, молоді люди саме снідали в невеличкому трактирі, де напередодні зупинилися заночувати. Як звичайно, вони жваво розмовляли за столом, аж раптом Кейт помітив, що поведінка подружжя Траяну змінилася. Вони підтримували розмову вже не так охоче, ніби над силу, їхні усмішки стали вимушеними, рухи — скутими й нервовими, а погляди зробилися якимись стурбованими.
За чверть години до трактиру прибув загін з дюжини ґвардійців під проводом декуріона Антоніу Кирте, який виявився троюрідним дядьком Октавіана Траяну. Можливо, все обійшлося б і без арешту, бо чужоземці й так прямували туди, куди наказав їх доправити Флавіан — до замку Флорешті, але тут утнув дурницю Кейт. Дивна поведінка Октавіана та Боженки безпосередньо перед прибуттям їхнього родича стала останньою ланкою в дедуктивному ланцюжку, який привів його до висновку, що подружжя Траяну — Конори. Цей догад уразив Кейта, мов грім серед ясного неба, і він мав необережність висловити своє припущення вголос.
На цьому жарти закінчилися. Добре що Кейт промовив заборонене слово „Конори“, коли поблизу не було сторонніх, бо інакше решту шляху вони з Джейн провели б зв’язаними і з затуленими ротами. Хоч і на превелику силу, та їм усе ж вдалося переконати Траяну й Кирте, що немає потреби вдаватися до таких жорстких заходів. Вірніше, вони переконали лише Боженку — а вже потім вона змогла переконати чоловіка, який, у свою чергу, переконав дядька. Припустившись однієї помилки, Кейт надалі був обережний і ретельно добирав кожне своє слово. Вони з Джейн непохитно стояли на тому, що їм украй важливо зустрітися з князівною Марікою, яка їх знає і зможе поручитися за них. У відповідь на зауваження Кирте, чому вони поїхали до Ібрії, замість звернутися до одного з мишковицьких Конорів, Кейт сказав чисту правду: окрім самої Маріки, єдині Конори, про яких їм відомо, це король Флавіан та князь Стеніслав.
За відсутності кращих, ці пояснення було прийнято. Антоніу Кирте обшукав Кейта й конфіскував у нього всі підозрілі предмети, включно з шокером. У Джейн, яку обшукувала Боженка, нічого вартого уваги не знайшлося. Потім оглянули всі їхні речі в валізах і, серед іншого, долучили до конфіскованих предметів обидва Ключі. На гроші та коштовності не звернули ні найменшої уваги, зате Боженка аж очманіла, коли в Джейниній валізі виявила цілий скарб — купу білизни з їхнього світу і деяку косметику. Кейт уже злякався, що зараз їх, на додачу до всього, звинуватять у крадіжці Марічиних речей, проте Джейн вчасно зорієнтувалась і представила знахідку, як неспростовний доказ свого знайомства з Марікою — мовляв, ці речі було придбано в тому ж місці, де бере їх і вона. А де саме — секрет, до того ж не їхній.
Отак і вийшло, що весь четвертий день їхньої подорожі по суходолу вони провели як почесні бранці під пильним наглядом подружжя Траяну та під охороною королівських ґвардійців, що супроводжували їхній фургон. Це був дуже тяжкий для них обох день, і вони нетерпляче очікували настання вечора. Джейн бодай знайшла собі розраду в тому, що тепер, коли їх викрито, вона змогла надягти зручну та звичну для себе білизну й надушитися нормальними парфумами. У Кейта не було навіть такої слабкої втіхи.
Через ранкову затримку, кортеж прибув до Флорешті лише о десятій. У замку їх уже чекали і без будь-яких зволікань пропустили через браму, щойно Антоніу Кирте назвав себе. У внутрішньому дворі їх зустрів комендант Флорешті, домул Авреліан Овідіу Лучіан Струдза. Три його імені вказували на приналежність до найвищої їбрійської знаті, тому Кейта неабияк здивувало, що він обіймає таку скромну посаду.
Струдза поставився до Кейта з Джейн зовсім не як до бранців, хай навіть почесних, а як до дорогих гостей. Попервах Кейт вирішив був, що він не Конор і не втаємничений в останні події, але потім помітив, що й ставлення Антоніу Кирте до них відчутно пом’якшилось, а обличчя Октавіана та Боженки прояснішали і, поряд з утомою, виказували полегкість. Вони вже не позирали на своїх супутників з осторогою та підозрою, тепер у їхніх очах читалося палке зацікавлення.
Кейта і Джейн провели до різних, хоч і розташованих поруч кімнат, де вони помилися з дороги й перевдяглися в усе чисте. Кейт упорався з цим сам, а Джейн допомагала місцева покоївка. Ні її Елішку, ні Кейтового слугу Яруся до цього крила, що називалося королівським, не пустили. Як пояснив Струдза, доступ сюди дозволено лише надійним та перевіреним людям. Кейт розумів чому — адже Флорешті напевно часто відвідував сам король Ібрії і приймав тут гостей, що приходили до нього через портал.
Завдяки присутності в королівському крилі лише надійних і перевірених слуг, Кейтові та Джейн не довелося причепурюватися при свічках. Обидві кімнати, як і прилеглі до них мильні, освітлювалися скляними кулями, чиє світло було схоже на електричне. Такі кулі Кейт уже бачив у мишковарських покоях Маріки та Стена — або сховані в люстрах, або, як тут, просто вмуровані в стелю. Він і раніше здогадувався про їхнє призначення, а тепер отримав підтвердження свого здогаду.
Трохи згодом до Кейта зайшов Авреліан Струдза й запросив його на пізню вечерю. А Джейн до їдальні повела комендантова донька, юна чорноволоса дівчина на ім’я Мірчія
У кімнаті, де було накрито стіл на шість персон, уже перебували Октавіан і Боженка Траяну. Антоніу Кирте на вечерю не прийшов, вочевидь, віддавши перевагу сну перед їжею, а сам комендант лише побажав молодим людям смачного і залишив їх на Мірчію.
Проте дівчина не поспішала запрошувати гостей до столу і раз-по-раз нетерпляче позирала на двері, через які вийшов її батько. Кейт здогадувався, кого вона чекає, і не помилився в своєму припущенні. Через кілька хвилин двері знову відчинилися, і до кімнати ввійшла Маріка.
Кейт неодноразово уявляв її в розкішному вбранні, яке бачив у ґардеробній під час своїх таємних відвідин Мишковара. Зараз Маріка була в навдивовижу гарній сукні з золотої парчі, що дуже пасувала до кольору її волосся. І хоча Кейт у своїх думках частенько приміряв на неї саме цю сукню, яка найбільше йому подобалася, він навіть припустити не міг, що краса вбрання у поєднанні з Марічиною красою справлять на нього таке приголомшливе враження. У своїх фантазіях Кейт не враховував однієї суттєвої обставини: подумки наряджаючи її у князівські шати, він уявляв Маріку такою, яку знав по їхнім зустрічам у Норвіку, і зовсім не робив поправки на її високе становище в рідному світі. Змінивши вбрання та оточення, Маріка немов перевтілилася, вона скинула маску скромної дівчини-чужоземки і стала тою, ким була насправді — родовитою принцесою.
При Марічиній появі в Кейта защеміло серце. Весь минулий тиждень він пристрасно переконував себе, що його почуття до неї не були серйозними, що він був просто захоплений нею, як доти захоплювався багатьма іншими дівчатами, хіба що цього разу його захоплення було цілком цнотливим. Але тепер, знову зустрівшись із Марікою, Кейт збагнув марність усіх своїх спроб надурити себе. Він кохав її по-справжньому. Кохав до нестями…
— Вітаю, друзі, — промовила Маріка своїм дзвінким голосом. — Рада вас бачити.
Октавіан Траяну ґалантно вклонився їй. Кейт наслідував його приклад. Маріка відповіла їм обом усмішкою й доброзичливим кивком, потім обняла й розцілувала Боженку та Джейн, після чого запросила всіх до столу.
За вечерею говорила здебільшого Боженка. Вона розповіла Маріці про своє весілля з Октавіаном, про їхню подорож і про знайомство з Кейтом та Джейн. Зрідка своє слівце вставляв і її чоловік. Подій останнього дня вони не торкалися і взагалі поводилися так, ніби ніяких ексцесів у дорозі не траплялося і з усієї поїздки вони винесли лише найприємніші враження.
Маріка майже нічого не їла і говорила мало, а здебільшого слухала невимушену балаканину Боженки і блукала по кімнаті замисленим поглядом. Час від часу Марічин погляд зупинявся на Кейті, і тоді на її обличчя набігала якась тінь — чи то тривоги, чи то сумніву…
Коли вечеря скінчилася і Октавіан з Боженкою, побажавши всім на добраніч, подалися до відведених їм покоїв, Маріка запросила Кейта і Джейн перейти до іншої кімнати. Разом з ними пішла й мовчазна Мірчія, яка за столом не зронила жодного слова.
Кімната на третьому поверсі, куди привела їх Маріка, виявилася просторою, гарно оздобленою вітальнею. Як і в їдальні, тут магічний світильник знаходився в люстрі, але горів не дуже яскраво, створюючи в кімнаті приємне відчуття затишку.
Маріка вмостилася на м’якому стільці біля стола, де лежала та сама скринька, до якої Антоніу Кирте вранці поклав усі конфісковані в Кейта і Джейн предмети, зокрема Ключі та шокер. Мірчія сіла в крісло в дальньому кутку вітальні.
— Влаштовуйтеся, друзі, — промовила Маріка англійською і вказала на два крісла попід стіною. А коли вони повсідалися, продовжила: — Можемо говорити вільно, Мірчія не знає англійської й нічого не зрозуміє з нашої розмови. Я запросила її лише задля дотримання паритету сил. Двоє Конорів і двоє Послідовників — хіба не справедливо?
— Ого! — сказав Кейт, обмінявшись швидким поглядом з сестрою. — Отже, ти знаєш про Послідовників?
— Знаю, — кивнула Маріка. — А для тебе це несподіванка?
— Ну… — невпевнено почав Кейт, — просто я думав…
— Гаразд, допоможу тобі. Ваші люди встановили „жучки“ в Норвіку, слухали наші розмови і дійшли висновку, що Конори не підозрюють про ваше існування.
— То ти знаєш і про підслуховування? — здивувалася Джейн.
— Я здогадалася. Аж надто багато вам відомо про нас.
— Твої розмови ми не слухали, — зауважив Кейт. — Ти виявилася надзвичайно чутливою.
— Про це я також здогадалася. До речі, прийміть мої компліменти з приводу вашої слованської мови. Говорите дуже незле. Особливо ти, Джейн. Ви її спеціально вивчали?
— Так. Нас, разом з іншими, готували до проникнення у ваш світ.
— Навіщо? Щоб і тут встановити Заборону?
Маріка сказала «Prohibition», а не «Interdict», але Кейт миттю збагнув, про що йдеться.
— То ти чула і про Заборону? — запитав він, заразом виправивши її помилку.
— Отже, все-таки «Interdict», — промовила вона. — Тобто відлучення. Відлучення від сил. Аліса мала рацію. А я наполягала на «Prohibition».
Кейт розгублено похитав головою:
— Вибач, Маріко, але ти геть збила мене з пантелику. Я ж думав… усі думали, що ти нічого про це не знаєш, а виявляється… Чорт! Невже ти цілий рік водила нас за носа?
Якийсь час Маріка дивилась на нього з ваганням, потім сказала:
— Я б могла відповісти „так“ і тим самим витягти з вас ще кілька зайвих фактів, перш ніж ви розгадали б мій блеф. Проте я хочу, щоб між нами була довіра, тому відповідаю „ні“. Я нічого не знала і не водила вас за носа. А от ви з Джейн дуже спритно дурили мене. Лише після розмови з тобою, після всіх тих твоїх натяків, я звернулася до старших і розповіла їм, що знайшла шлях на батьківщину Конора МакКоя. Тоді й з’ясувалося, що вони дещо чули про Послідовників і про Заборону, але тримали цю інформацію в секреті.
— А чому їх тут немає? — поцікавився Кейт. — Я думав, що по прибутті на нас накинеться цілий натовп Конорів.
— Наші старші ще зустрінуться з вами, — пообіцяла Маріка. — Просто ми вирішили, що першу розмову проведу я. Зрештою, ми добре знаємо одне одного, нам буде легше порозумітися.
— А я б охочіше поговорила з Алісою, — озвалася Джейн. — Я знаю її набагато краще, ніж тебе. І вже точно з нею приємніше мати справу.
Кейт злякався, що ці слова, до того ж мовлені таким зухвалим тоном, можуть образити Маріку. Тому квапливо втрутився:
— А й справді, де Аліса? Якщо ти одержала мого листа, то мала знати…
— Все гаразд, — відповіла Маріка. — І Аліса, і мій батько в безпеці.
— Тут? У цьому світі?
— Так. У Норвіку ми повідомили, що вирушаємо в тривалу подорож, а маєток батько полишив на Браєна.
— Дуже розумно з вашого боку, — схвалив Кейт, відчувши неабияке полегшення.
— І все ж, — наполягала Джейн. — Чому тут немає Аліси?
— Бо я так вирішила, — твердо відповіла Маріка. — Не хочу, щоб ви почали з’ясовувати свої стосунки, замість розмовляти про справи. Не турбуйся, скоро ти зустрінешся з Алісою, а зараз поговорімо про вас. Я не відчуваю вашої магічної сили. Ви можете показати її?
Джейн коротко розсміялася. Маріка здивовано глянула на неї:
— Що я сказала смішного?
— Нічого, — поспіхом відповів Кейт. — Нічого смішного, просто виникло непорозуміння. Ми не маємо жодної магічної сили. Її не має ніхто з Послідовників.
— Як же так? — недовірливо перепитала Маріка. — Хіба ви не чаклуни?
— Не більше, ніж інші люди в нашому світі. На відміну від вас, ми не володіємо якоюсь особливою силою, що міститься в нас самих. Вся наша сила — в наших знаннях.
— В яких знаннях? Звідки вони?
У думках Кейт давно підготувався до цього запитання, тому відразу почав розповідати Маріці про високорозвинену стародавню цивілізацію, що існувала в іншому, нині втраченому світі, і три з половиною тисячі років тому загинула з невідомих тепер причин. Він розповів про те, як невелика група вцілілих після Великої Катастрофи представників тієї цивілізації, котрих потім назвали Попередниками, переселилася в їхній світ і вкорінилася серед місцевого населення; як Попередники передали своїм нащадкам знання, які ще могли передати; як згодом ці нащадки створили таємну організацію Послідовників, покликану зберегти стародавні знання для майбутнього; як Послідовники з покоління в покоління втрачали спадок пращурів, а проте зуміли зберегти деякі крихти з нього; як в останні два-три сторіччя загальний рівень науки та техніки дозволив зупинити подальшу втрату знань, а відтак почався зворотний процес — їх розвитку, систематизації, відновлення доти втраченого…
Маріка слухала його, мало не роззявивши рота від безмежного подиву. Кейт розумів її розгубленість: вона, либонь, уявляла Послідовників якимись чудовиськами, на зразок тутешніх друїдів, а насправді виявилося, що Конорам протистоять звичайні люди — але люди, озброєні досвідом і знаннями високорозвиненої технологічної цивілізації.
— Отже, — повільно мовила Маріка, — ваша магія насправді наука, наука далекого майбутнього?
— Саме так, — сказав Кейт.
— І всі Послідовники — прості люди?
— Ну, не зовсім прості, серед нас зустрічаються справжні генії, на зразок Смирнова, але… З вашого погляду — так, ми прості люди.
— А хто такий Смирнов? — чомусь зацікавилася Маріка.
— Куратор наукових проектів, — відповів Кейт. — Видатний учений, фізик, хімік, математик, електронщик — коротше, універсал. Теоретик і практик. Він не спадковий Послідовник, його завербували, коли він навчався в університеті. Це стало великим надбанням для Послідовників і такою ж великою втратою для решти людства. Алекс Смирнов цілком міг стати другим Ейнштейном. — Кейт посміхнувся. — Він навіть на скрипці грає, як старий Альберт. І, на Джейнину думку, грає просто чудово.
Маріка з якимсь дивним виразом поглянула на Джейн.
— Що ж, ясно… А як ви відкриваєте портали?
— Також з допомогою стародавніх знань. Власне, й самі портали є технологією Попередників. Вірніше, примітивізацією цієї технології до рівня, який змогли осягнути Послідовники.
— І ми теж, — додала Маріка. — Мені відома історія про те, як Фарґас МакКой розгадав секрет порталів. Проте ми для керування ними застосовуємо чари.
— А в нас є спеціальні пристрої, що називаються Ключами, — пояснив Кейт. — Наші мають лежати в тій скриньці. Зовні вони схожі на мобільні телефони. Домул Антоніу Кирте відібрав їх у нас, запідозривши, що це якісь чаклунські амулети… Гм. У певному сенсі він мав рацію.
Маріка відкрила скриньку й видобула звідти обидва Ключі.
— А я думала, що це просто телефони, — сказала вона, з чого Кейт зробив висновок, що перед їхньою зустріччю Маріка оглянула вміст скриньки. — А це, як я розумію, — вона взяла шокер, — не просто кишеньковий ліхтарик. Відчуваю в ньому забагато енергії. Це зброя?
— Атож, — підтвердив Кейт. — Шокер. Паралізує нервову систему людини. Головно периферійну, але й центральній дістається добренько — вистачає, щоб на кілька годин позбавити тями.
— Саме так ти розібрався з грабіжником у „Вуйковій хаті“?
— Ти й про це знаєш?
— Знаю. Читала звіт сотника Котятка. — Маріка відклала шокер убік і взяла один з Ключів; на відстані Кейт не зміг визначити, чий він — його чи Джейнин. — Отже, цим пристроєм може скористатися кожен? Треба лише знати, які натискати кнопки?
— Загалом, так. У користуванні Ключ не набагато складніший від дистанційного пульту для телевізора.
— І з його допомогою можна відкрити будь-який портал?
— Не будь-який. Лише той, на який він налаштований.
— Ага, ясно. Якщо ми, Конори, налаштовуємо на себе портали, то ви, Послідовники, налаштовуєте на портали свої Ключі?
— Десь так.
— І як ти налаштував Ключ на мій портал?
Кейт розповів їй про детектор і про те, як він цілий рік морочив голови своїм колеґам та начальству. Маріка не стала питати, навіщо він це робив, так само я і не поцікавилася, чому він регулярно відвідував Мишковар. Це було зрозуміло без будь-яких пояснень.
Маріка слухала Кейта і пильно дивилася на нього. В її погляді була вдячність (ясно за що), була надія (але на що?) і була невпевненість (але в чому?)…
Потім Кейт став розповідати, як вони з Джейн потрапили в пастку. Він вирішив нічого не приховувати, лише змовчав про те, що встановлював з’єднання між порталами не з Землі, а з Патрії. Ще раніше він збрехав, що Послідовники давно втратили зв’язок з усіма світами Попередників.
Але майже зразу Маріка урвала його:
— Стривай! Ти точно певен, що спіймав Джейн на різниці в часі?
— Ну… так.
— Авжеж так, — підтвердила Джейн. — Щойно я ввійшла в портал, як ззаду на мене накинувся Кейт. Він би не зміг так швидко підбігти при нормальному плині часу.
Було видно, що Маріка розгубилася.
— Тоді я нічого не розумію. Мені здавалося, що при сполучених порталах час в обох світах вирівнюється.
— Дурниці! — пирхнула Джейн. — Нічого не вирівнюється. Час як ішов, так і йде.
— Звідки така впевненість? — миттю насторожилася Маріка.
Збагнувши, що бовкнула зайве, Джейн досадливо прикусила губу. Кейт кинув на неї докірливий погляд.
— Так, так, так, — промовила Маріка. — Що ж це виходить, Кейте? Ти збрехав мені? Послідовники не втратили зв’язку з іншими світами? Відповідай!
Кейт зітхнув:
— Є один світ, шлях до якого ми не забули. Він називається Патрія.
— Там теж живуть люди?
— Лише Послідовники. Це ненаселений світ, хоч і придатний до життя. Для більшості з нас він служить для відпочинку серед дикої природи. Крім того, там розташовані наші найсекретніші лабораторії.
Маріка встала зі свого стільця, підійшла до Кейта і подивилася на нього згори вниз.
— Отже, так, — заговорила вона з металом у голосі. — Прояснімо ситуацію. Передовсім, ви мусите зрозуміти, що брехнею нічого не доб’єтеся. Я маю засіб перевірити правдивість ваших слів і при потребі зможу витягти з вас усю інформацію, яка мені знадобиться.
— Гіпноз? — запитала Джейн. — Наркотики?
— Чари покори. Вони цілковито позбавляють людину волі, примушують її виконувати всі накази. Під дією цих чарів ви не зможете брехати, а говоритимете правду, всю правду і нічого, крім правди. Вам це продемонструвати чи повірите мені на слово?
— Повіримо на слово, — відповіла за обох Джейн.
— Тому, — вела далі Маріка, — вам немає сенсу брехати або намагатися щось приховати. Завтра зранку я на якусь хвилину накладу… — вона зробила паузу і з ваганням глянула на Кейта, -…накладу на Джейн чари покори і просто запитаю — чи все у вашій розповіді було правдою, чи не змовчали ви про щось важливе. А коли виявиться, що ви не були зі мною щирі, я влаштую вам тривалий допит під чарами. Запевняю, це буде дуже неприємно — і для мене, і для вас. Я ясно висловлююся?
— Куди вже ясніше, — понуро промимрив Кейт.
— От і добре, — схвально мовила Маріка й повернулася на своє місце. — І прошу вас: якщо з якихось міркувань ви визнаєте за неможливе добровільно відповісти на те чи інше питання, краще взагалі відмовтеся відповідати. Тоді я запитаю про це під чарами, і ваше сумління не постраждає. А брехня, якщо вона випадково пройде непоміченою, може коштувати мені або моїм близьким життя.
— Як це? — здивувалася Джейн. — Ти ж сказала, що ви залишили наш світ.
— Ми залишили Норвік, бо там стало небезпечно. Але вирішили підшукати інше місце, надійніше.
— Навіщо?
— Щоб боротися з Послідовниками. І перемогти їх.
Кейт від самого початку боявся це почути. Він розкрив був рота, щоб заперечити Маріці, але його випередила Джейн:
— Це справжній ідіотизм! Ви, середньовічні недоумки, навіть не уявляєте, з чим маєте справу. Боротися з Послідовниками, ха! Та краще вже зразу підірвати всю Землю до бісової матері!
Маріка запитливо поглянула на неї, потім на Кейта:
— І як це розуміти?
Кейт пояснив:
— Джейн висловилася надто різко, та загалом правильно. Ти маєш… ви всі маєте усвідомити, що теперішні Послідовники є не просто групою людей, це явище світового масштабу. В минулому Послідовники були самі по собі, окремо від решти людства, і з ними ще можна було боротися, не зачіпаючи долі всього світу. Проте з кінця дев’ятнадцятого сторіччя наша організація перетворилася з таємної на таємничу — Послідовники більше не могли діяти в глухому підпіллі, приховуючи своє існування від геть усіх. Вони побачили, що світ стрімко змінюється, і мусили змінюватися разом з ним. Зараз організація Послідовників має всі ознаки держави — хіба що крім чітко окресленого географічного розташування. Уряди всіх більш-менш значних країн нашого світу знають про нас, рахуються з нами й поважають наш суверенітет. Вони цілком здають собі справу з того, до яких небезпечних наслідків призведе неконтрольоване поширення знань та технологій, що на багато сторіч випереджають сучасний рівень розвитку людської цивілізації. Кожна держава мріє підкорити нас, проте, знаючи, що жодна інша держава цього не дозволить, задовольняється паритетним співробітництвом з нами. Навіть нацистська Німеччина, навіть більшовицька Росія, навіть комуністичний Китай не наважилися виступити проти Послідовників.
— Це нагадує ситуацію з ядерними арсеналами, — зауважила Маріка. — Багато країн мають ядерну зброю, але жодна з них не ризикує першою застосувати її.
— Саме так. А деякі наші секрети ще страшніші за ядерну зброю. Ваше втручання порушить наявний баланс сил, Послідовники втратять контроль над ситуацією, і це може скінчитися катастрофою глобального масштабу. На вашій совісті будуть мільйони, якщо не сотні мільйонів, якщо не мільярди, людських життів. Хіба ви хочете цього?
— А їм начхати, — знов озвалася Джейн. — Це ж бо життя простих людей, а не Конорів. Розв’язали ж вони громадянську війну в Імперії задля того, щоб усадовити Стеніслава на престол.
Маріка проіґнорувала цю вихватку і глибоко замислилася. Мовчала вона довго і весь цей час клацала запальничкою, що дуже дратувало Джейн.
— Маріко, тут можна палити? — нарешті не витримав Кейт.
Вона ствердно кивнула, навіть не глянувши на нього. Кейт підійшов до столу, взяв сигарету та запальничку й закурив. Потім скоса позирнув на Мірчію, щоб побачити її реакцію. Однак дівчина нерухомо сиділа в кріслі, схиливши набік голову й заплющивши очі. Спокійний і безтурботний вираз її обличчя свідчив про те, що вона спала.
„А втім,“ — подумав Кейт. — „Вона ж, мабуть, уже бачила, як курить сер Генрі.“
За відсутності попільнички, він прихопив порожній свічник, який, мабуть, тримали тут на випадок появи невтаємничених у справи Конорів гостей, і повернувся до свого крісла.
Коли Кейт сів, Маріка підвела погляд і тихо запитала:
— А що тоді нам робити? Що ти можеш запропонувати?
— Те, що вже пропонував, — відповів він. — Залишити все, як є, назавжди покинути наш світ, забути про його існування.
— І забути про Послідовників?
— І про них також.
— А вони забудуть про нас? Відмовляться від своєї ненависті? Не стануть нас шукати?… Тільки прямо скажи, не викручуйся.
— Ні, — чесно відповів Кейт. — Вони не забудуть про вас. Вони й далі шукатимуть.
— Але чому? Чому вони так ненавидять нас? Чим ми їм заважаємо?
Кейт трохи помовчав, перш ніж відповісти.
— Розумієш, більшість Послідовників, та й не лише Послідовників, вважають вас мутантами, виродками, нелюдами. Вони впевнені, що ви становите загрозу для всього людства. Але насправді це просто страх. Страх сильного перед ще сильнішим. Страх перед незбагненним, непоясненим. І почасти — заздрість до ваших здібностей. Слабкі бояться частіше, проте їхній страх не становить серйозної загрози — бо вони слабкі. А от коли боїться сильний, до того ж боїться панічно, та ще й заздрить — це дуже небезпечно.
Маріка гмикнула і знизала плечима.
— Тоді твоя пропозиція неприйнятна. Ми не можемо залишити все, як є, не можемо забути про людей, що хочуть відібрати нашу силу, а то й знищити нас. Адже ти сам визнав, що Послідовники прагнуть потрапити до нашого світу… До речі, ти так і не відповів на моє запитання. Що Послідовники збиралися робити в нашому світі?
— Ну, спробували б установити Заборону.
— Спробували б? — перепитала Маріка. — Чому так невпевнено?
— Бо Конори, найімовірніше, невразливі на Заборону. Є припущення, що у вас виробився спадковий імунітет до зовнішнього блокування паранормальних здібностей.
— Лише припущення?
— Експериментально це не підтверджено. Випробувати дію Заборони на тобі було визнано недоцільним. Для перевірки потрібна людина, що успадкувала свій чаклунський дар винятково від Конора МакКоя, а ти за батьківською лінією належиш іншої гілки роду МакКоїв. Наявність у тебе імунітету ні в кого не викликає сумніву. Тим більше, що ти близька родичка Аліси.
— То на ній Заборону випробовували?
Кейт нервово роздавив недопалок у свічнику.
— І на ній, і на інших. Усі вони виявилися невразливими.
Марічині очі зблиснули.
— Отже, є й інші?
— Були, — уточнив Кейт. — Ще четверо народилися з відновленим даром, а в одного з них, найпершого, навіть були діти.
— Як розуміти це „були“? Послідовники вбили їх?
— Так, — відповів Кейт, уникаючи зустрічатися з нею поглядом. — Всіх шістьох, включно з дітьми. Перший нащадок МакКоїв з відновленим даром народився на початку дев’ятнадцятого сторіччя. Послідовники виявили це запізно, вже коли в нього було двоє дітей. Вони намагалися нівелювати їхній дар, але Заборона на них не діяла. Тоді їх убили. Після цього випадку Послідовники пильно стежили за всіма нащадками МакКоїв, намагалися не пропустити жодної нової дитини, народженої в шлюбі чи поза ним. Упродовж останніх двох сторіч народилося ще четверо дітей з відновленим даром, трьох з них також убили, а останню, Алісу… — Він замовк, добираючи слова.
— Алісу залишили, щоб вивчити, — продовжила за нього Джейн. — Курія вирішила дочекатися самовільного пробудження в неї чаклунських здібностей, щоб потім замкнути її в лабораторії й провести різноманітні тести. А потім… Ну, ти й сама розумієш, що було б потім.
— Ще б пак, — повільно кивнула Маріка. — Але ж я пробудила Алісин дар майже три роки тому, щойно вона переїхала до Норвіка.
— Я здогадувалася про це, — сказала Джейн. — Але мовчала. А коли наші зацікавились тобою, їм стало не до Аліси.
— Коли саме вони зацікавилися мною? — запитала Маріка.
Краєм ока Кейт помітив, що сестрині щоки починають червоніти, і поквапився відвернути Марічину увагу на себе.
— Трохи більше року тому, — сказав він. — Доти на тебе ніхто з Послідовників не зважав, бо ти видавала себе за родичку сера Генрі з боку його матері, яка не мала жодного стосунку до МакКоїв. Та врешті комусь спало на думку перевірити…
— Годі, Кейте! — урвала його Джейн. — Не вигороджуй мене. Все одно завтра під чарами покори я зізнаюся, що тут ми збрехали. — Вона з відчайдушною сміливістю подивилася на Маріку. — Це я винна. Я вибовкала батькові твою таємницю, бо була дуже зла на тебе… і на Алісу… Мені дуже соромно, повір.
Маріка не стала питати, чому Джейн була зла на неї з Алісою. Джейнині мотиви були для неї так само очевидні, як і Кейтові.
— Ну що ж, — промовила Маріка, — ситуація більш-менш зрозуміла. Оскільки Конор МакКой провів під Забороною лише десять років, ваші Послідовники сподівалися, що в його нащадків не виробився імунітет. А який їхній план на той випадок, якщо Конори таки виявляться невразливими на чари Заборони? Тільки не кажіть, що плану немає. Либонь, у цьому разі Послідовники збиралися закидати весь наш світ термоядерними бомбами? Пожертвувати сотнями мільйонів людських життів задля спокою семи мільярдів?
Кейт потупився. І справді — кілька разів Ґордон Волш мимохідь згадував про таку можливість. Це так вразило Кейта, що він, поряд із давньою неприязню, почав почувати перед батьком глибокий, забобонний страх…
— А ти достобіса розумна, Маріко, — глухо мовила Джейн.
— Авжеж, я розумна. — Маріка знову встала і пройшлася кімнатою. — Та навіть при всьому моєму розумі, таке жахіття мені навіть на думку не спадало. Це припустив один з наших старшин. — Вона зупинилася перед Кейтом і Джейн. — А ви ще пропонуєте нам залишити все, як є, і жити під дамокловим мечем, щодня зі страхом очікуючи на початок ядерного апокаліпсису. Ні, це виключено!
— Все не так погано, як ти думаєш, — сказав Кейт. Він мусив відкинути голову, щоб бачити Марічине лице. Його коліно притискалося до її ноги, а знайомі пахощі „Шанелі“ лоскотали йому ніздрі й туманили голову. — Якщо ти вимкнеш, а ще краще, зруйнуєш портал у Норвіку, якщо ви не станете більше з’являтися в нашому світі, то Послідовники нізащо не знайдуть вас.
— А якщо після твого з Джейн зникнення вони уважно вивчили ті кристали? Якщо їм вдалося відновити знищену тобою інформацію?… Тільки не кажи, що це неможливо. Я майже нічого не тямлю в електроніці, але з книжок та фільмів мені відомо, що втрачені дані можна відновити.
Кейт знав, що це неможливо, однак сперечатися не став.
— Тоді зруйнуй свій мишковарський портал, — порадив він. — А для більшої певності зруйнуй інші портали, якими користувалася для зв’язку з нашим світом. Після цього Послідовники, навіть з усією моєю інформацією, не зможуть сюди потрапити.
Маріка підійшла до столу, проте не сіла, а взяла один з Ключів і знову стала роздивлятися його.
— Те, що ти пропонуєш, нас не влаштовує, — сказала вона. — Ми не можемо допустити, щоб тінь Послідовників і далі бовваніла за нашими спинами. Ми мусимо вбезпечити себе… але не знаю, як.
— Я теж не знаю, — відповів Кейт. — Проте якийсь вихід має існувати, треба просто знайти його. Ми будемо спільно шукати його, а доти ні тобі, ні твоїм родичам не можна з’являтися в Норвіку. Наше з Джейн зникнення напевно збурило всю спільноту Послідовників, і хтозна, до яких заходів вони можуть удатися. На щастя, ти дослухалася моєї поради і вчасно пішла. Я майже не сумніваюся, що зараз під тим чи іншим приводом на замок накладено арешт і в ньому влаштовано пастку для вас.
— А якщо мені треба побувати там? Не конкретно в Норвіку, а взагалі у вашому світі?
— Я б радив утриматися.
— А якщо це буде необхідно?
— Тоді краще скористатися моїм Ключем.
— Гадаєш, за тими порталами, на які він налаштований, не стежать? — скептично запитала Маріка. — Адже тебе з Джейн також шукають.
— Мій Ключ налаштовано більш ніж на дві сотні порталів та Брам, — пояснив Кейт, з посмішкою глянувши на здивовану Джейн. — Кілька місяців тому, готуючись до можливої втечі, я потай зчитав усі коди з батькового Ключа. Тепер маю доступ до секретних порталів Курії в усіх кінцях Землі та Патрії. Там моєї появи ніхто не чекає.
— І якщо ти навчиш мене правильно натискати кнопки, — продовжила розпитувати Маріка, — то я зможу відкрити будь-який з двох сотень порталів?
Ця ідея не дуже сподобалася Кейтові. А вірніше, геть не сподобалася. Проте він не забув Марічині слова про чари покори. І не думав, що вона блефує. Послідовники також мали вельми ефективні засоби для розв’язування язика.
— Так, — сказав він, — зможеш. Але бажано, щоб у таких вилазках тебе супроводжував я.
Маріка заперечно похитала головою:
— Про це й мови бути не може. Мені дуже шкода, Кейте, Джейн, але ми не пустимо вас до вашого світу. Просто не можемо так ризикувати. Ви забагато знаєте про нас і про наш світ.
— Тобто, ми твої бранці? — запитала Джейн.
Маріка лагідно подивилася на неї:
— Авжеж, золотко, саме так і є. Невже за стільки днів перебування тут ви так і не збагнули, що стали бранцями цього світу? Певна річ, я не запроторю вас до в’язниці, нічим не обмежу вашої свободи, не утискатиму вашої гідності, вам не доведеться в поті чола заробляти собі на хліб, ви отримаєте все, чого лишень забажаєте, до ваших послуг буде весь світ… але цей світ. Повірте: при феодалізмі теж можна жити, і жити дуже непогано, якщо є гроші та належне становище в суспільстві. А це я вам забезпечу.
Джейн скрушно зітхнула:
— Ми з Кейтом уже обговорювали нашу ситуацію. І змирилися з тим, що мусимо залишитися в цьому світі.
— А щодо грошей, — додав Кейт, — то ми не обтяжимо тебе. Я маю понад два мільйони доларів готівкою, що анонімно зберігаються в сейфах різних банків. Їх треба просто забрати й перевести в золото та коштовності.
— Без проблем, — сказала Маріка. — Даси свої реквізити, і ми з Алісою все владнаємо.
— У банках знадобиться мій підпис…
— Дрібниці. Я ж відьма, хіба забув? Так його підроблю, що й ти не відрізниш. Так само з відбитками пальців та малюнком сітківки ока. Повторюю, Кейте: навіть не сподівайся, що ми пустимо тебе або Джейн до вашого світу. Там вас розшукують усі Послідовники.
— А вас з Алісою, можна подумати, не розшукують?
Маріка сумно всміхнулася йому:
— Якраз нас не розшукують. Послідовники вважають, що ми загинули. На початку нашої розмови я трохи схитрувала, не сказала всієї правди, за що перепрошую. Насправді ми не зі своєї волі залишили Норвік, нас змусили піти. Обидва портали — і старий Конорів, і той, що я недавно спорудила, — зруйновано. Не можу сказати з цілковитою певністю, щó саме сталося, але скидається на те, що замок розбомбили.
— Ага! — промовила Джейн. — Фредріксон таки зібрав більшість голосів.
Маріка запитливо глянула на неї, потім — на Кейта.
— Це від самого початку пропонував Старший Куратор Ґустав Фредріксон, — пояснив він. — Його підтримувала значна частина Курії, проте для ухвалення рішення щоразу бракувало кількох голосів. Я уважно стежив за обговоренням цього питання, щоб у разі чого негайно попередити тебе… Ох, чорт! — Лише з деяким запізненням Кейт усвідомив усю небезпеку, що загрожувала Маріці та її рідним. — Сподіваюсь, ніхто не постраждав?
— На щастя, ні, — відповіла Маріка. — Тоді в Норвіку не було нікого, крім мене, батька та Аліси. А нас завчасно попередила місіс Волш.
— Мама?! — вражено вигукнув Кейт, а Джейн лише розгублено охнула. — Ти що, розмовляла з нею?
— Так, розмовляла, — підтвердила Маріка. — Двічі, по телефону. Вона дуже хотіла переконатися, що з вами все гаразд.
— Вона знає, що з нами сталося? — запитав Кейт.
— Не зовсім. Місіс Волш вважає, що ти врешті добився мого кохання і втік до нашого світу, щоб одружитися зі мною. — При цих словах у Марічиних очах спалахнули лукаві вогники. — Ну, а Джейн втекла з тобою за компанію, бо помирилася з Алісою і вирішила бути з нею.
Джейн зашарілася і збентежено опустила очі. Маріка продовжувала дивитися на Кейта, її погляд ставав дедалі ніжнішим і млоснішим. Насилу проковтнувши клубок, що застряг у нього в горлі, Кейт промовив:
— А інші? Що думають інші?
— Вони вважають тебе зрадником. Виявивши зникнення твоїх грошей, Послідовники вирішили, що ти сепаратно співпрацював з одним із тамтешніх урядів, продавав йому ваші секрети. А Джейн чи то допомагала тобі, чи то викрила тебе — і в цьому разі ти її вбив. Отож зараз вас шукають не лише Послідовники, а й спецслужби всіх найбільших держав. Це ще одна причина, чому вам з Джейн не можна з’являтися в вашому світі. А нам з Алісою можна. Для Послідовників ми загинули — а мертвих ніхто не шукає.
Маріка взяла зі столу скриньку, звільнила її від усіх конфіскованих предметів, крім шокера та обох Ключів. Потім закрила кришку й замкнула скриньку на замок.
Спостерігаючи за нею, Кейт гірко шкодував, що не дізнався про бомбардування раніше. Він би знищив Ключі й тим самим розірвав би останню ланку, що пов’язувала обидва світи. А вони з Джейн якось прожили б і без його грошей, і без Марічиної допомоги. Певна річ, їм було б важко, та все ж вони здобули обов’язкову для всіх Послідовників освіту і мали такі-сякі знання в технічних та природничих науках, чим могли б заробляти собі на життя. Наприклад, медичною практикою — Кейт був певен, що зможе синтезувати найпростіші антибіотики…
Маріка наче підслухала його думки.
— Навіть не думай, — сказала вона, перехопивши спрямований на скриньку жадібний Кейтів погляд. — Я розумію, що в такому цінному й дуже секретному пристрої, як Ключ, має бути механізм самознищення. Тому ти навчатимеш мене користуватися ним лише під дією чарів покори. Це неприємно, але… — Вона розвела руками. — Я могла б нічого не говорити про знищення норвікських порталів й обманом добитися співпраці. Проте мені дуже не хочеться тобі брехати, між нами має бути цілковита довіра. Розумієш?
— Розумію…
Почувся делікатний стукіт у двері. Маріка явно чекала на це і відразу мовила слованською:
— Так, заходьте.
Двері відчинилися, і до кімнати ввійшов високий чоловік років тридцяти п’яти, одягнений у військову форму. Завидівши його, Кейт ледве стримав здивований вигук і тут-таки схопився на ноги. А Джейн повільно підвелася з крісла, спрямувавши на новоприбулого приголомшений погляд.
Чоловік спершу вклонився Маріці — шанобливо, як сестрі свого князя. Потім Кейтові та Джейн — по-дружньому, як рівним.
— Гадаю, немає потреби знайомити вас, — сказала Маріка з легкою усмішкою.
— Звісно ж, ні, — відповів сотник Котятко. І звернувся до Кейта з Джейн: — Радий знову вас бачити, пане Волш, пані Волш.
— Панна Волш, — виправила його Маріка, перш ніж Кейт і Джейн встигли відповісти на привітання. — Вони брат і сестра, але завбачливо подорожували під виглядом подружжя.
— Розумна завбачливість, — зауважив Котятко і вже з куди більшою зацікавленістю подивився на Джейн, яка на його очах перетворилася з заміжньої жінки на вільну дівицю. — Ваша сестра, пане Волш, чарівна дівчина, і ви правильно вчинили, коли вирішили вберегти її від залицянь з боку нахабних попутників.
Кейт нарешті вичавив із себе привітання. А Джейн лише мовчки кусала губи.
— Отже, так, Владе, — заговорила Маріка, простягнувши йому скриньку. — Віднесіть це нагору і віддайте моєму братові Стеніславу. Тільки будьте обережні — у цій скриньці знаходяться амулети, що становлять надзвичайну цінність для всього нашого роду.
Сповнений почуття відповідальності, Котятко дбайливо взяв скриньку, як беруть на руки дитину.
„А ми ще шукали в Мишковичі Конорів…“ — тоскно подумав Кейт, дивлячись на скриньку з уже недосяжними для нього Ключами.
Коли Котятко вийшов, Маріка знову повернулася до них і пояснила:
— Стен дуже нетерплячий. Щойно я коротко повідомила йому, яким чином ви працюєте з порталами, і він негайно захотів побачити ваші Ключі. Тільки не сподівайтеся, що він їх зіпсує. Я попередила його не натискати жодних кнопок і не накладати ніяких чарів.
— А чому твій брат сам не прийшов? — поцікавилася Джейн. — Майбутня імператорська пиха не дозволяє йому спілкуватися з простими людьми?
— Я вже пояснювала, — холодно відповіла Маріка, — що так було вирішено: першу розмову проведу з вами я. До твого відома, Стен дуже хотів приєднатися до нас — і не лише він один. Проте я вмовила цього не робити, бо тоді вам улаштували б тривалий допит. А вже пізно, ви втомилися з дороги, та й усім нашим бажано спершу ознайомитися з уже отриманою від вас інформацією, щоб осмислити її й підготувати свої запитання. Ґарантую, що цих запитань буде дуже багато, тому раджу вам гарненько виспатися перед завтрашньою зустріччю. Зараз, Джейн, тебе проведуть до твоєї кімнати, а ти, Кейте, ще трохи затримаєшся — маю до тебе одну розмову.
Джейн непомітно турнула брата ліктем у бік. Кейт усе зрозумів і нерішуче, із завмиранням серця заговорив:
— Маріко, нас поселили в різних кімнатах…
— І правильно. Вам більше не треба вдавати подружжя. А гарних кімнат у Флорешті вистачає. Ви ними задоволені?
— Так, цілком, але… ми з Джейн…
— Що — ви з Джейн? — запитала Маріка, відчутно збліднувши. Її пальці міцно вчепилися в золоту парчу сукні.
— Ну… Розумієш, насправді ми з Джейн не рідні, а… Словом, Джейн моя названа сестра. Батьки вдочерили її, коли вона була ще…
Пронизливий погляд Марічиних ясно-синіх очей, які раптово стали сірими, мов весняне небо перед грозою, примусив Кейта замовкнути.
— Невже?… — промовила вона з гнівом і болем у голосі. — Невже це правда? Ви… ви не просто вдаєте подружжя, ви дійсно… Ви — кровомісники?!
— Ні, ти помиляєшся, — заперечила Джейн. — Адже Кейт щойно пояснив тобі…
— Мовчи! — урвала її Маріка. — Не гріши ще й брехнею, ти вже й так загрузла в гріху. Краще подивися на себе в дзеркало, а потім — на Кейта. І дурневі зрозуміло, що ви брат і сестра. Либонь, Боженці й Октавіану ви пояснювали свою схожість тим, що ваші матері — рідні сестри… або ваші батьки — брати, або батько одного й мати іншого — брат та сестра. А як ви поясните це мені? Вигадаєте померлу в молодості тітку, що залишила немовля сиротою? Ну, спробуйте!
Джейн схлипнула й затулила обличчя руками. А Кейта пойняв жар. Він палав від сорому і мріяв провалитися крізь підлогу — і падати, падати вниз, дедалі глибше, аж до самого пекла…
— І як ви могли подумати, — тим часом вела далі Маріка, — як ви могли сподіватися, що я покриватиму вашу розпусту! Чи, може, ви гадали, що раз ми середньовічні недоумки, то не маємо ні сорому, ні сумління, і кровомісництво в нас — звична річ? Аж ніяк! Наш світ не Содом і Гомора, як ви сподівалися. Тут є закони — і людські, і Божі. Наш Небесний Отець і його син Спаситель так само суворо засуджують кровомісників, як і ваш Єгова разом з Ісусом. А наше суспільство так само не сприймає їх, як і ваше. Я не потерплю біля себе збоченців, не розраховуйте! Тут не ваша дурна демократія „що-хочу-те-й-роблю“, тут я вирішую, що ви можете робити, а що ні, тут я встановлюю для вас закони. І перший мій закон проголошує: більше ніякого кровомісництва!
Різко розвернувшись на підборах, Маріка підійшла до Мірчії, яка так міцно спала, що не прокинулася навіть від останньої бурхливої сцени. Розторсавши дівчину, вона заговорила до неї ібрійською; Мірчія слухала, протираючи заспані очі, і ствердно кивала. Потім встала з крісла, і вони вдвох підійшли до Кейта з Джейн.
— Джейн, ти підеш з Мірчією, — промовила Маріка тоном, що не припускав заперечень. — А Кейт залишиться. Крім усього іншого, я обговорю з ним правила вашої поведінки в моєму світі.
— Але… — почала була Джейн.
— Жодних „але“! Я не питаю твоєї згоди, я повідомляю тобі своє рішення.
А Мірчія взяла її за руку.
— Ходімо, панно. Я проведу вас до вашої кімнати.
Джейн жалісливо зиркнула на брата. Кейт скрушно зітхнув і безпорадно знизав плечима. Тоді сестра, скоряючись владному поглядові Маріки, так само як змалку звикла коритися будь-якій сильній волі, слухняно й приречено рушила з Мірчією до дверей.
Лише на порозі вона затрималась і крикнула Маріці:
— Ти… ти підла мала сучка! Спершу забрала в мене Алісу, тепер забираєш Кейта! Ненавиджу тебе!
У відповідь Маріка гірко посміхнулася:
— Добраніч, Джейн.
Щойно Мірчія з Джейн вийшли, Аліса поспіхом зачинила крихітне потаємне віконце, через яке слухала розмову в сусідній кімнаті. І не лише слухала, а й подумки диктувала її переклад слованською на магічний кристал пам’яті, щоб потім передати його Раді. На щастя, її визнали цілком компетентною, щоб самостійно впоратися з кристалом, тому поруч з нею не було ні Стена, ні Флавіана, ні Стоїчкова, і їй не довелося брехати, пояснюючи їм причину такої гнівної, майже істеричної поведінки Маріки. А сер Генрі, що слухав розмову разом з Алісою, був так само, як і вона, зацікавлений зберегти все в таємниці.
— Правильно, Алісо, — пошепки мовив сер Генрі. — Те, що буде далі, вже не наша справа.
— Як і те, що було сказано перед цим, — додала Аліса і похитала головою. — Ні, просто не можу повірити. Кейт і Джейн… подумати тільки…
— Краще не думай, — порадив їй сер Генрі, підвівшись зі стільця. — Я от намагаюсь не думати. І навіть спробую забути… Добраніч, Алісо.
— Добраніч, дядечку, — відповіла вона, а наступної миті до неї надійшов виклик від Маріки.
„Алісо…“
„Ми вже не слухаємо,“ — заспокоїла її вона.
„Я це відчула.“
„І зайвого я не записала.“
„Дякую…“ — Маріка замовкла, в її думках бринів розпач. — „Це так жахливо!… Так жахливо…“
„Розумію, рідненька. Дуже співчуваю тобі.“
„Я просто не знаю, що робити…“
А от Аліса знала. Як і сер Генрі, вона відразу зрозуміла, щó далі робитиме Маріка. Та й, власне, сама Маріка вже наважилася — просто поки не визнала цього перед собою.
„Як би ти не вчинила, я на твоєму боці,“ — сказала їй Аліса. — „І твій батько теж. Знай це.“
„Я знаю. І дуже ціную…“ — Ще одна пауза. — „Добре, Алісо. Передай запис Раді, а Стенові скажи, що я… що зараз у мене особиста розмова з Кейтом про наше майбутнє… І сьогодні не приходь до мене… Наглянь за Джейн, гаразд?“
Аліса не встигла відповісти — зв’язок урвався.
Поки вони розмовляли, сер Генрі вже встиг вийти. Звичайно, не до вітальні, де зараз були Маріка з Кейтом, а в коридор. Аліса ще трохи затрималася, щоб переглянути вміст кристалу і переконатися, що перестала його записувати після Марічиних слів „а ти, Кейте, ще трохи затримаєшся — маю до тебе одну розмову“. Після цього подалася до розташованих поверхом вище королівських покоїв — там на неї мали чекати Стен, Флавіан і Стоїчков.
Як виявилося, чекали тільки перші двоє. А Стоїчков, отримавши від сотника Котятка скриньку з Ключами, мабуть, поквапився до Зали Дванадцяти, щоб продемонструвати пристрої Послідовників іншим членам Ради.
Коли Аліса ввійшла, Стен за звичкою зміряв ласим поглядом її струнку постать, яку напрочуд вдало підкреслювала темно-синя сукня довжиною до колін. З поваги до місцевих звичаїв Аліса вирішила відмовитися від таких любих їй штанів, але й не збиралася цілком переходити на тутешнє вбрання — хай навіть дуже гарне та розкішне.
— Де Маріка? — запитав Стен.
— Де кристал? — одночасно з ним озвався Флавіан.
Аліса передала кристал Флавіанові і сказала:
— Все записалося нормально. А ви боялися. — І вже до Стена: — Маріка якраз повідомляє Кейтові, що ти дав згоду на їхнє одруження. Хочеш приєднатися до них і благословити майбутнього зятя?
Стен якось невизначено знизав плечима, а Флавіан нетерпляче смикнув його за рукав.
— Ну, ходімо вже! Рада нас зачекалася.
Стен погодився з ним, попрощався з Алісою і попросив переказати Маріці, що завтра зранку він до неї навідається.
„Але ж і буде тобі сюрприз!“ — подумала Аліса, коли обоє чоловіків вийшли через портал.
Утім, вона нітрохи не зловтішалася з цього приводу, їй самій дуже не подобалося те, з якою карколомною швидкістю розгорталися події. Згода Стена та Вищої Ради на шлюб Маріки з Кейтом ще не означала, що вони вже завтра одружаться, тож Аліса розраховувала, що весь цей час до весілля (може, ще кілька місяців) вона спатиме з Марікою. На жаль, обставини склалися інакше, і тепер Маріка мертвою хваткою вчепиться в Кейта, триматиме його біля себе і вдень і вночі, щоб уберегти від Джейн. І їй буде начхати, що скажуть про її поведінку інші, навіть брат…
Спустившись двома поверхами нижче, де розташовувалися гостьові покої, Аліса ввійшла до кімнати, що була відведена для Джейн. Там горіло дві свічки в настінному канделябрі — вочевидь, Мірчія вирішила не запалювати на ніч магічний світильник, оскільки Джейн не змогла б його загасити перед сном.
Сама Джейн, одягнена в довгу нічну сорочку, сиділа на розстеленому ліжку, обхопивши коліна руками і вткнувшись у них обличчям. Попервах Аліса вирішила, що вона плаче, та коли Джейн підняла голову, сліз у її очах не було. Проте погляд був понурий і спустошений.
— А от і ти, — сухо мовила Джейн. — Я все думала: чи відвідаєш мене сьогодні, чи заждеш до ранку.
Аліса зачинила за собою двері і, зосередившись на секунду, запалила магічний світильник. Щоправда, спершу він спалахнув аж надто яскраво, але вона миттю це виправила. Відтак загасила свічки і присіла на край ліжка.
— Ми дуже непокоїлися через тебе з Кейтом, — сказала вона. — Добре, що все минулось. Тепер ти в повній безпеці. — А після деяких вагань, щоб остаточно прояснити ситуацію, сказала: — Я чула вашу розмову з Марікою.
— Тобто підслуховувала, — уточнила Джейн. — У мене виникла така підозра, коли Маріка відмовилася говорити про тебе. — Вона трохи помовчала і нерішуче запитала: — А що було далі? Ну, коли я пішла?
— Я далі не слухала, — відповіла Аліса. — Та якщо хочеш знати мою думку, то сьогоднішню ніч Кейт проведе з Марікою. І всі наступні також. Старшини роду Конорів вирішили їх одружити. Я певна, що Кейт не опиратиметься.
Джейн скорботно зітхнула і знову схилила голову до колін.
— Я цього боялася… От стерво!
— Ти про Маріку? — невинно запитала Аліса. — І в чому ж полягає її стервозність? Що вона не дозволяє тобі спати з рідним братом?
Джейн різко підвела голову і з викликом глянула на Алісу.
— Хай навіть так! Яке їй до цього діло?
— А хоча б таке, що вона любить Кейта.
— Я теж його люблю!
Аліса з удаваною недбалістю стенула плечима.
— Ну й люби — як сестра брата. Більшого тобі не дозволено. Більше — це гріх. І не в якомусь релігійному сенсі, а просто це проти людської природи.
Джейн схлипнула — раз, другий, а потім нестримно заридала. Аліса скинула туфлі, забралася з ногами на ліжко, присунулась до подруги й обняла її за плечі.
— Поплач, і тобі стане легше. Але ти мусиш змиритися з цим. Так уже склалося, що Кейт твій брат, і тут ти нічого не зміниш.
— Все одно Маріка стерво, — твердила Джейн крізь сльози. — Всі мої біди від неї. Через неї я втратила тебе… а тепер втрачаю Кейта.
— Ну, скажімо, мене ти втратила не через неї, — зауважила Аліса. — А через свою впертість. Я ж пропонувала тобі бути зі мною й Марікою, але ти погордувала, не захотіла ділити мене з іншою дівчиною.
— Бо так неправильно. Ти була потрібна мені вся.
— А якщо так не виходило? Ти завжди говорила, що кохаєш мене, проте не змогла зрозуміти мої почуття. Якби ти насправді кохала мене, то бодай спробувала б порозумітися з Марікою, краще пізнати її. Тоді б ти побачила, чим вона мене привабила, тоді б ти також полюбила її. Вона така… така чудова, що її не можна не любити.
Останні слова Аліса промовила з мимовільним сумом. Джейн подивилася на неї спершу запитливо, а потім — з розумінням. У її вологих від сліз ясно-карих очах спалахнули зловтішні вогники.
— Ага! То ти теж постраждала! Вона ж кинула тебе заради Кейта!
Аліса зніяковіла. Попри всі Марічині запевнення в їхньому вічному й непорушному коханні, вона розуміла, що колишньої близькості між ними вже не буде. А може статися й так, що Маріка, пізнавши любов чоловіка, втратить будь-який інтерес до своєї дівочої пристрасті, вони перестануть бути коханками і перетворяться просто на добрих подруг. Звісно, Аліса була рада й дружбі з Марікою, а проте, проте…
— Отже, ми з тобою сестри в нещасті, — констатувала Джейн. — Тому ти прийшла сюди — не лише мене втішити, а й самій утішитись. І Маріка, мабуть, сподівається, що ми кинемось одна одній в обійми.
Аліса промовчала. Вони з Марікою про це прямо не говорили, але якось само собою розумілося, що Аліса знову зійдеться з Джейн. Власне, вона була не проти, але уявляла це зовсім інакше, як поступовий процес, як доповнення до її стосунків з Марікою.
Джейн поклала голову їй на плече.
— Знаєш, я все рівно люблю тебе, хоч ти й зрадниця… Атож, зрадниця, навіть не заперечуй.
— Хто б ще говорив про зраду! — обурено пирхнула Аліса. — Ти зраджувала мене від самого початку, з першого дня нашого знайомства. Ти й познайомилася зі мною за наказом свого керівництва.
— Так, за наказом, — визнала Джейн. — І задля цього мусила кинути іншу дівчину. Через це ми поїхали з Бірмінґему, де мене брали до консерваторії. Тоді я була така зла на тебе, майже ненавиділа — хоча ще в очі тебе не бачила. А потім, коли ми познайомились… я одразу закохалася в тебе.
— Але й далі шпигувала за мною, приховувала правду, не відкрилася мені. Знала, що мене готують для дослідів, знала — і мовчала!
— А що я могла сказати? Тоді б стало ще гірше. Ти б запанікувала, спробувала втекти — і тебе схопили б раніше… Алісо, зайчику, повір, у мене просто серце краялося. Я все думала, як тобі допомогти, намагалася знайти вихід — але нічого не знаходила. Від Послідовників нема де сховатися, ні на Землі, ні на Патрії, тікати від них було марно… А вже в Шотландії, коли я здогадалася, хто така Маріка, що вона справжня, повноцінна відьма, та ще й з іншого, невідомого Послідовникам світу… я так зраділа! Я дуже зраділа.
— Чому?
— А хіба не зрозуміло? Це ж був твій порятунок. Маріка могла захистити тебе, забрати до свого світу. Я все набиралася рішучості поговорити з вами, розповісти все. Я вже наважилася… аж тут виявила, що ти зраджуєш мене, спиш з Марікою…
— І відразу побігла доносити на неї.
Джейн знову схлипнула.
— Мені так прикро, Алісо. Я сама не тямила, що робила. Я вчинила підло… підступно… Пробач мені, зайчику, пробач…
І вона почала вкривати Алісине обличчя палкими поцілунками. Аліса трималася недовго й у відповідь стала цілувати мокре від сліз Джейнине лице, а коли їхні губи зустрічалися, то вже довго не могли розімкнутися.
Згодом Аліса стягла з Джейн сорочку й обцілувала її груди. Аж раптом дещо згадала, швиденько зіскочила з ліжка, підбігла до вхідних дверей і замкнула їх на засув. Потім скинула з себе сукню і повернулась на ліжко до подруги. Джейн усім тілом пригорнулася до неї.
— Ах, Алісо! Мені так бракувало тебе всі ці місяці! Я так сумувала за тобою!
— Я теж сумувала, — відповіла Аліса. — Але ти сама винна, дурненька моя.
— Так, я дурненька, — погодилася Джейн. — Я сама в усьому винна… Люби мене, зайчику. Я так хочу тебе…
Дівчата довго кохалися, лише час від часу зупиняючись на хвильку, щоб перевести подих, а потім знову поверталися до пестощів. З Марікою в Аліси так не виходило, вони мусили робити тривалі перерви для відновлення сил. Порівняно з Джейн, Маріка була надто вибуховою й темпераментною, вона прагнула щосекунди отримувати максисимум насолоди, тоді як Джейн зазвичай воліла розтягнути задоволення, смакуючи його невеликими порціями. Проте це аж ніяк не означало, що з Марікою було гірше, ніж із Джейн, чи навпаки. Алісі було надзвичайно добре з ними обома, і вона охоче підлаштовувалася під них…
Під час однієї з таких коротких пауз Джейн раптом запитала:
— От скажи, тільки чесно: невже Маріка краща за мене?
Аліса повернула голову й подивилася їй в очі.
— Саме зараз, коли ти зі мною, мені здається, що ти краща, — відповіла цілком відверто. — А коли я з Марікою — здається, що краща вона.
— І ти ніяк не можеш порівняти нас?
— Вас неможливо порівняти, сонечко, — сказала Аліса, погладжуючи рукою її живіт. — Ви дуже різні, але я люблю вас обох. Зрозумій це і навчись сприймати мене такою, яка я є. До того ж, тепер у Маріки є Кейт, а я… і ти… коротше, тепер ми разом. Можеш вважати, що ти перемогла.
Джейн зітхнула:
— То ось він який, смак перемоги! Щось багато в ньому гіркоти… Не дуже приємно почуватися запасним варіантом.
— Не бери дурного в голову. Ти не запасний варіант.
— Гаразд, тоді я просто друга. Цього ти не можеш заперечувати. Хоч там як, а коли я поставила тебе перед вибором — я чи Маріка, ти обрала Маріку. Все-таки ти любиш її дужче. — Джейн помовчала. — Ці чотири місяці були найгірші в моєму житті. Я ніби здуріла, загуляла так, аж чортам соромно стало. Спала з усіма дівчатами, які лишень погоджувались на це, зваблювала тих, що вагалися… А потім ще й Кейт… Боже, що я накоїла!…
— Ти каєшся? — запитала Аліса.
— Просто зараз, цієї миті, каюсь. Він бо ж мій брат, ми з ним не можемо жити, як чоловік та жінка, це й справді проти природи… Але я думаю так лише тому, що ти зі мною. Мені добре з тобою, я щаслива і хочу тільки одного — щоб ця ніч не закінчувалася, щоб ми завжди були разом.
Аліса ніжно поцілувала подругу.
— Ми будемо разом, Джейн, — пообіцяла вона. — Тепер будемо. Ніде я від тебе не подінуся…
Коли двері за Мірчією та Джейн зачинилися, в кімнаті запала напружена тиша. Маріка стояла непорушно й дивилася повз Кейта кудись у порожнечу. Її неприродно бліде обличчя здавалося вирізьбленим з мармуру.
Кейт не знав, скільки часу так минуло — може три хвилини, може, п’ять, а може, й усі десять. Він не наважувався першим заговорити. Він просто не знав, що сказати.
Нарешті Маріка зміряла Кейта гострим поглядом, підступила до нього впритул і щосили дала йому ляпаса. Потім іще одного. Кейт навіть не спробував відступити, ухилитися. Він розумів, що заслужив на це.
Та коли він побачив у Марічиних очах сльози, то збагнув, що її гнів — ще не найгірше його покарання.
— Як ти міг, Кейте? — заговорила вона майже пошепки, але з такою невимовною мукою в голосі, що він ладен був тут-таки вмерти, лише б не завдавати їй подальших страждань. — Як же ти міг?… Ти ж казав, що кохаєш мене. А я… Невже ти не бачив, що я теж кохаю тебе? Невже ти був такий сліпий?… Що ти накоїв, Кейте?! Що ти накоїв?… — І вона гірко заплакала.
Цього Кейт витримати не міг. Він упав навколішки, обхопив її ноги й зарився обличчям у пишні складки її сукні.
— Пробач, Маріко. Пробач, рідна. Прошу, не плач…
Маріка потроху вгамувалася. Кейт продовжував стояти навколішки й обіймав її ноги. Він ні про що не думав. Думати було надто боляче.
— Чому? — запитала вона, схлипуючи. — Чому саме Джейн? Ти так сильно хотів допекти мені, що став грішити з рідною сестрою?
— Ні, Маріко, я й не думав допікати тобі. Просто… — Спокуса перекласти більшу частину провини на Джейн (що, загалом, відповідало дійсності) була велика, проте Кейт відкинув цю думку як негідну. — Просто так вийшло. Майже відразу ми зрозуміли, що стали бранцями цього світу, що для нас немає шляху назад. Ми були такі самотні, такі беззахисні, у нас нікого, крім одне одного, не було. Ми шукали розраду нашій самотності — і знайшли її в коханні, хай і гріховному… Та я не виправдовую нас. Лише пояснюю, як це сталося.
Кейт ще міцніше обняв її ноги. Маріка не заперечувала і навіть стала гладити його волосся.
— Ти не самотній, Кейте, — сказала вона. — І Джейн не самотня. Тут ви маєте друзів, їх набагато більше, ніж ти гадаєш. А в тебе, крім того, є я — не просто друг, а й кохана.
Кейт застогнав:
— Прошу, Маріко, не муч мене. Ми обоє розуміємо, що нам не бути разом. Між нами глибока прірва. Ти — принцеса, сестра князя, майбутнього імператора. А я… я — ніхто. Краще дай нам з Джейн спокій, прикинься, що віриш у нашу історію. Нехай ми грішимо, нехай губимо душі — зрештою, це наші душі. Що тобі до нас? Хіба це обходить тебе?
— Таки обходить, Кейте. Ще й як обходить. Я не можу віддати тебе Джейн — і насамперед тому, що сама кохаю тебе. Ти потрібен мені, дуже потрібен. Я не хочу для себе іншого чоловіка — тільки тебе одного.
— Ох, Маріко…
Вона поклала свої руки йому на плечі.
— Встань, Кейте.
Він слухняно підвівся з колін. Пристрасно дивлячись йому в очі, Маріка обхопила руками його шию, встала навшпиньки й наблизила до нього своє лице. Кейт був не в змозі опиратися, він обняв її за талію і припав губами до її солодких, таких жаданих губ.
Цілувалася Маріка вміло, навіть віртуозно. Але при всьому тому в її поцілунку відчувалася якась зворушлива невинність.
— Ти кохаєш мене, Кейте? — запитала вона, коли їхні вуста врешті розімкнулися.
— Так, кохаю. Понад усе на світі кохаю. Якби ж ми могли…
Та Маріка урвала його:
— Ти готовий задля мене на все?
— На все, люба. На все-всеньке. Чого б ти не забажала.
— І ти готовий піти задля мене на смерть?
Питання було вкрай провокативне, навіть нетактовне, проте Кейт без найменших роздумів відповів:
— Так, готовий.
— Що ж, добре.
Маріка трохи відсторонилася від Кейта, взяла його за руку і повела до дверей — але не до тих, що вели в коридор, а до інших, у протилежному кінці вітальні. Проминувши дві невеличкі кімнати, вони ввійшли до розкішної спальні, посеред якої стояло широченне ліжко, зусібіч оточене прозорими завісами.
Маріка зачинила двері, замкнула їх ключем, що стирчав із замка, а потім, як здогадався Кейт з зосередженого виразу її обличчя, наклала якісь чари — чи то для більшої міцності замка, чи, може, проти підслуховування. Також він помітив, що Марічині руки дрібно тремтять, а очі гарячково поблискують.
— Що ти задумала, Маріко? — запитав Кейт.
Вона сором’язливо глянула на нього:
— А ти не здогадуєшся?
— Здогадуюсь, але… Так не можна, люба. Це неправильно.
— Знаю, що неправильно. У нас порядні дівчата роблять це лише після весілля. Та якщо ми проведемо ніч разом, у Стена не залишиться вибору — він муситиме або погодитись на наш шлюб, або вбити тебе.
— Тоді вважай, що я мрець.
— Ні, я серйозно, Кейте, — з запалом мовила Маріка. — Дуже серйозно. Ти просто не знаєш мого брата. Не знаєш, як він ревнує мене. Тому я й питала, чи готовий ти задля мене піти на смерть. А раз ти думав, що я жартувала, то питаю знову: ти готовий поставити на карту своє життя, щоб добитися моєї руки? І це не жарт, зовсім не жарт.
Кейт подивився їй в очі і зрозумів, що Маріка справді не жартує. Також він зрозумів, що сказавши „ні“, назавжди втратить її кохання. Кейт давно змирився з тим, що їм не судилося бути разом, і його втішало одне-єдине — усвідомлення того факту, що Маріка теж кохає його. Він надто дорожив цим коханням, щоб погодитися на його втрату. Нехай це було жорстоке, егоїстичне кохання принцеси, що вимагало безоглядного послуху й постійних жертвоприношень, нехай воно було схоже на щоденні тортури, нехай воно несло з собою лише біль і страждання, та все одно — це було те саме почуття, про яке він мріяв завжди. Таке кохання буває лише раз у житті — і за нього не шкода віддати життя…
А Джейн… Кейт любив її ніжно, віддано, але любив у ній передовсім сестру, і їхній зв’язок важким тягарем лежав на його сумлінні. Він знав, що грішить, усвідомлював гріховність своїх учинків, але нічого не міг з собою вдіяти. Лише Марічине кохання могло зцілити його від цієї згубної пристрасті. А задля цього варто ризикнути життям…
— Я згоден, — сказав Кейт.
— Справді? — запитала Маріка з недовірою.
— Так, справді. Я хочу провести з тобою решту життя… навіть якщо це триватиме лише одну ніч.
Маріка рвучко обняла його і палко прошепотіла:
— Кейте, я обожнюю тебе! Ти найкращий з усіх… А я така погана дівчинка… я так з тобою обійшлася…
Він поцілував її в чоло.
— Не вигадуй, люба. Це не ти погано обійшлася зі мною. Це я вчинив негідно. А ти не відштовхнула мене, дала мені шанс спокутати провину.
Кейт підвів її до ліжка й відсунув убік прозору завісу. Маріка дивилась на нього трохи ніяково, але водночас — з безмежною ніжністю і пристрасним бажанням.
— Ти роздягнеш мене? — запитала вона тремтливим від хвилювання голосом.
— Звичайно, рідна.
Він допоміг їй зняти сукню, потім звільнив її від нижніх спідниць, під якими, попри його очікування, були не лише панчохи, а також і білі шовкові трусики з мереживними оборками.
Мов заворожений, Кейт дивився на струнку, витончену постать, яка виявилася ще досконалішою, ніж він собі уявляв. Під його поглядом Маріка ще дужче зніяковіла і водночас почувала дражливу насолоду від того захвату, що читався в очах коханого. Вона розстебнула ліфчик, оголивши свої чарівні пружні груди, потім опустила руки до трусиків і зупинилась у нерішучості.
Кейт хотів був відвернутися, але потім передумав і проникливо заговорив:
— Ти прекрасна, Маріко. Вся цілком. І я кохаю тебе всю. Кохаю кожну твою часточку. Якщо… — Він на секунду замовк, у горлі йому зненацька пересохло. — Якщо ти так соромишся мене, то, можливо, помиляєшся і щодо своїх почуттів до мене. Може, тобі лише здається, що ти кохаєш мене? Тоді облиш це, поки не пізно. Не роби помилки, якої потім не виправиш.
З завмиранням серця Кейт чекав на відповідь. Він уже не думав про можливу розплату за одну-єдину ніч з Марікою. Тепер він боявся, що вона передумає.
Проте Маріка рішуче похитала головою:
— Ні, любий, ти мене не залякаєш. Я знаю, що кохаю тебе, і впевнена, що хочу цього.
Набравшись сміливості, вона трохи спустила трусики, відкривши поглядові Кейта маленький чарівний лобок, укритий світлим пушком — зовсім не рудим, а швидше платинового відтінку. Витримавши паузу, продиктовану чи то сором’язливістю, чи то кокетством, а може, і тим й іншим, Маріка присіла на край ліжка й остаточно звільнилася від цієї частини свого вбрання.
— От так! — хоробро заявила вона. — А тепер ти роздягайся.
Кейт став скидати з себе одяг. Маріка спостерігала за ним з боязкою допитливістю і мимоволі водила язиком по верхній губі. Коли він повністю роздягнувся, вона сором’язливо мовила:
— А знаєш, я вперше бачу цілком голого чоловіка.
— Ну і як? — з удаваною безтурботністю запитав Кейт.
— Нічого. Анітрохи не страшно.
Та тут Маріка покривила душею. Кейт виразно бачив у її очах затамований страх. І якимсь шостим чуттям збагнув причину цього страху: вона боялася, що з ним їй буде не так добре, як з Алісою. Боялася зневіритись у своєму коханні до нього…
Кейт опустився перед Марікою навколішки і передовсім роззув її. Потім стягнув з її правої ноги панчоху, вкрив поцілунками м’яку ступню і пограв губами з її пальчиками. Вона радісно всміхнулась і підняла свою ліву ніжку, пропонуючи зробити з нею те ж саме.
Цього разу він стягував панчоху повільніше, ступню цілував ретельніше, а пальчикам приділив удвічі більше уваги. Після чого, вервечкою легеньких поцілунків, рушив угору до коліна, а звідти, вздовж внутрішнього боку стегна — до звабливої щілинки між її ногами.
Маріка відхилилася назад і сперлася руками на ліжко. Кейт припав губами до її ніжного лона і з насолодою став пестити його, раз по раз відволікаючись для того, щоб поцілувати стегна та животик. Маріка тихо стогнала і щось нерозбірливо бурмотіла. Невдовзі вона опустилась на лікті, а потім зовсім лягла і взялася куйовдити Кейтове волосся, міцніше притискаючи його до себе.
За кілька хвилин Кейт підвів голову і подивився на Маріку, в її оповиті млосною поволокою очі. Тепер у них не було ні страху, ні невпевненості, ні напруження, а була лише пристрасть і жага нових пестощів. Вона ще не знала чоловіків, проте була досвідчена в коханні — а він почав саме з того, до чого вона звикла. І з ним це було нітрохи не гірше, ніж з Алісою…
— Кейте, любий, — промовила Маріка, важко переводячи подих. — Ти просто чудо… Ходи до мене.
Вона забралася з ногами на ліжко й лягла на подушки, зазивно дивлячись на нього. Кейт негайно приєднався до неї, вони міцно обнялись і поцілувалися.
— Я хочу тебе, Кейте, — прошептала Маріка. — Візьми мене… по-справжньому, по-чоловічому.
— Тобі може бути боляче, — попередив він, потираючись щокою об її щоку.
— Знаю… стерплю.
— Першого разу тобі може не сподобатися.
— Так, я чула. Мені казали. Але я… я вірю, що з тобою буде добре… А якщо ні, то не біда. Мені вже було добре з тобою… Просто будь зі мною ніжний, будь лагідний…
Кейт був з Марікою дуже ніжним, був з нею дуже лагідним. Їй таки стало боляче, вона навіть скрикнула. Та невдовзі він змусив її забути про цей швидкоплинний біль, який безслідно розчинився в бурхливому вирі насолоди. Весь світ довкола Маріки ніби зник, поринув у небуття, і залишилися тільки вони з Кейтом — а також пристрасть, що сповнювала кожну часточку їхнього єства.
Маріка знову почала скрикувати — вже не від болю, а від безмежного захвату. І насамкінець, коли її цілком поглинула хвиля нечуваного щастя, лише відсутність сил завадила їй закричати на повен голос…
Потім вони довго лежали, обійнявшись. Маріка горнулася до його грудей, а Кейт, зарившись лицем у її розкішне золотаве волосся, думав про те, що задля таких миттєвостей варто ризикнути життям. За останні десять років він пізнав багатьох дівчат, зокрема й власну сестру, але з жодною з них йому не було так добре. І річ не в тому, що Маріка була якоюсь особливою в ліжку, адже кожна жінка по-своєму особлива та неповторна. Просто Кейт любив її, любив щиро й самовіддано, без будь-яких сумнівів і застережень, любив дужче, ніж навіть самого себе. А справжня любов перетворює близькість на священне таїнство…
Нарешті Маріка підняла до нього своє обличчя. Її очі сяяли, як дві зорі.
— Ах, Кейте! З тобою мені так… так… — вона не змогла знайти належного слова. — Це найкраща ніч у моєму житті.
— У моєму також, — відповів він, ніжно поцілувавши її. — Я щасливий, Маріко, і ні про що не шкодую. Хай навіть завтра я помру…
Зненацька Маріка відкинулась на подушку й тихенько розсміялася.
— Кейте, любий, коханий, пробач. Не турбуйся, мій брат не стане вбивати тебе.
— Тобто, — промовив він, нітрохи не образившись, а почуваючи лише величезну полегкість, — ти розіграла мене?
— Аж ніяк. Це був не розіграш, а перевірка. Я хотіла знати, чи справді ти кохаєш мене.
— Ти говорила, що не жартуєш…
Вона серйозно подивилася на нього.
— І я не жартувала. Тільки тобі йшлося не про життя чи смерть, а про життя зі мною чи без мене. Якби ти відмовився, я б не пішла за тебе. — Маріка мерзлякувато пощулилася на одну цю думку. — Я б відпустила тебе до Джейн, ми б вигадали якусь переконливу історію… Але ти витримав перевірку, ти довів своє кохання до мене. Ну, і я також довела, що кохаю тебе, бо віддалася тобі до весілля.
— А ми точно одружимося? Твій брат поступиться?
— Він уже поступився. Старшини нашого роду вирішили, що мій шлюб з тобою принесе користь усім Конорам. А Стен погодився з ними.
Кейт відчув, як на радощах його серце буквально застрибало в грудях.
— Правда?
— Чесне слово. Це вже вирішено остаточно. Тож усе гаразд… Ну, хіба що завтра Стен відлупцює тебе, що переспав зі мною до весілля. — Маріка лукаво всміхнулася. — Але не бійся, він тебе не скалічить. Просто надає по шиї.
Він знову пригорнув її до себе.
— Ну й нехай надає. Я це заслужив… Головне — ми будемо разом. Завжди, все життя.
— Так, любий. І ніщо нас не розлучить. Ніхто не встане між нами… — Тут вона замовкла, ніби про щось згадавши. А після деяких вагань збентежено додала: — Знаєш, я з Алісою…
— Знаю, — швидко урвав її Кейт. — Джейн розповідала. Але для мене не має значення, що було в минулому.
Маріка зітхнула:
— Не все так просто, Кейте. Це не в минулому, я й зараз люблю Алісу. А вона любить мене.
— І що ж тепер буде? — розгублено запитав він.
— Нічого страшного, — відповіла Маріка з усією переконливістю, на яку була здатна. — Зовсім нічого. Це не завадить нашому коханню. Адже Аліса дівчина, моя подруга. А ти чоловік — єдиний чоловік, якого я кохатиму. Ти мій чоловік. Батько наших майбутніх дітей… І годі про це, Кейте, дорогенький. Досить розмов. Я хочу знову любитися з тобою.
Змирившись із неминучим, Кейт став укривати поцілунками її чарівне тіло, яке відтепер належало йому. Та, на жаль, не лише йому одному.
Що ж, у реальному житті щастя ніколи не буває повним…
Битва під Інсгваром відбулася на восьмий день після прибуття до міста армії противників узурпатора. Вірне Чеславу військо підійшло до Інсгвара вже через чотири дні, проте Стен, усупереч порадам більшості воєвод і наполяганням князів-союзників, не повів їх негайно в бій, а вирішив зачекати ще кілька днів. Він знав, що ніякої підмоги не буде, тому міг спокійно зволікати час без остраху втратити перевагу і заробляв додаткові очки на свою користь, вдаючи з себе не просто поборника єдності Імперії, а ще й щирого миротворця. Всі ці три дні Стен пропонував командуванню імперської армії умови почесної капітуляції, але всі його пропозиції було рішуче відкинуто головним очільником війська, сином Чеслава, княжичем Вишиградським (він уперто називав себе князем, бо вважав свого батька законним імператором).
І ось, на світанку восьмого дня, Стен наказав дати сигнал до виступу. Обидві армії зійшлися на рівнині лише за дві милі на північ від фортечних мурів Інсгвара.
Битву було виграно ще до її початку — і зовсім не тому, що сили супротивників були нерівні. Перемога чи поразка визначається не лише кількістю вершників та піхотинців, їхнім вишколом і злагодженістю дій, якістю озброєння та бойовим духом війська. Також багато залежить і від командування, від його вміння правильно обрати тактику бою, здатністю контролювати ситуацію, ухвалювати швидкі та правильні рішення.
Не можна сказати, що в армії Чеслава були бездарні воєводи. Навпаки, вони дуже грамотно вели битву, і якби на Стеновім місці був хтось інший, то ще невідомо, кому б цього дня посміхнулася фортуна. Проте на чолі противників Чеслава стояв князь-чаклун, який, завдяки присутності в лавах ворожого війська шпигунів-Конорів, знав про всі його маневри і з випередженням реагував на будь-які, навіть найнесподіваніші ходи. А завдяки іншим Конорам, що займали командні пости або були радниками командирів у його власній армії, Стен міг керувати битвою відразу на всіх ділянках, і його військо діяло, ніби один злагоджений механізм.
Крім того, за кілька годин до початку битви з Інсгвара виступили два великі загони, під покровом ночі й під прикриттям все тих же Конорів непомітно обійшли з заходу та сходу табір супротивника і причаїлися в очікуванні умовного знаку. У самий розпал бою Стен дав цей знак — і обидва засадні полки одночасно вдарили в тил ворога з північного заходу та північного сходу.
Битва закінчилася ще до півдня. Супротивника було розбито вщент, син Чеслава загинув, також загинув один князь з-поміж прибічників узурпатора, а ще двоє князів та п’ятеро княжих синів потрапили до полону. Ані сам Стен, ані його союзники-князі не постраждали. І взагалі, втрати серед переможців виявилися такими незначними, що дехто поквапився пояснити це втручанням Небес. Усе місто блискавично облетіла чутка, що буцім сама Свята Ілона допомагала в бою воїнам свого сина. І багато хто в це вірив, особливо серед простолюду.
А втім, якраз у цьому не було нічого дивного. Якщо для мешканців Галосагу княгиня Ілона була передовсім святою заступницею, що ціною свого життя зупинила вторгнення жорстоких друїдів, то в Південному Неметі, як і в решті земель Західного Краю, на драматичні події дев’ятирічної давнини дивилися трохи інакше, надаючи найбільше значення самому фактові знищення ворожого флоту. Тут Ілону вважали войовничою святою і сприймали її смерть не як трагедію, а просто як перехід від земного життя до небесного. Тому місцеві мешканці вважали цілком природним, що Свята Ілона посприяла своєму синові, позаяк правда була на його боці. Так само думало чимало простих воїнів — і не лише з армії переможців, а і з табору переможених. Стен на власні вуха чув, як деякі бранці на всі лади проклинали своє начальство, включно з самозваним імператором та його прибічниками-князями, за те, що вони мали дурість виступити проти сина святої.
Повертаючись на чолі переможного війська в Інсгвар, Стен мав похмурий і спустошений вигляд. Його соратники пояснювали це втомою від величезного нервового напруження, що його зазнає кожен головнокомандувач, який несе всю повноту відповідальності за наслідки своїх рішень. Але причина була не лише в цьому. Ще Стена пригнічувала думка, що сьогодні словани вбивали свої співвітчизників — а все через те, що їхні князі не можуть мирно поділити між собою владу. Перед битвою і в бою він намагався не думати про це, йому не можна було сумніватися в своїй правоті, бо невпевненість командира згубна для його підлеглих. Зате зараз Стена поймали болісні сумніви. Він переконував себе, що пролита сьогодні мала кров дозволить уникнути великої крові в майбутньому, проте це слугувало йому слабкою втіхою. На відміну від тієї великої крові, яка існувала лише в похмурих прогнозах, мала кров, що пролилася сьогодні, була справдешня, вона пролилася за його наказом…
Зі здобутою перемогою Стенові клопоти на сьогодні не закінчилися. Передовсім він віддав необхідні розпорядження щодо поранених — і своїх, і ворожих; наказав сформувати похоронні команди і домовитися з інсгварськими урядниками про місце та порядок поховання загиблих; а також призначив відповідальних за утримання бранців — це доручення він дав найдовіренішим зі своїх помічників, бо не хотів допустити ніякого знущання над переможеними. Ну й, зрозуміло, слід було забезпечити дармовою випивкою вояків, що проливали за нього свою кров.
Потім довелося залагодити ще низку дрібних, але невідкладних справ, і так могло б тривати аж до самої ночі, якби о шостій вечора Предраг, що тепер почувався справжнім господарем Інсгвара, не скликав усіх воєначальників на урочистий бенкет, улаштований ним на честь перемоги. Отож, на превелике Стенове полегшення, решту справ було відкладено на завтра.
Бенкет видався на славу, хоча урочистим його можна було назвати лише протягом першої години. Присутні пиячили так завзято, що вже о сьомій усі були добряче напідпитку, а о восьмій — п’яні, як дим. Стен і сам хотів гарненько напитися, але мусив стримувати себе, бо його мозок, виснажений за час битви інтенсивним обміном думками з іншими Конорами, міг відреагувати на надмірну кількість алкоголю найнепередбачуванішим чином. Тому він пив дуже помірно, розбавляючи, за ібрійським звичаєм, вино водою, а о пів на дев’яту, розваживши, що вже віддав належне Предраговій гостинності, послався на втому й пішов з бенкету.
Стен і справді почувався дуже втомленим, але його досі не полишало напруження. Дорóгою від князівської резиденції він передумав удаватися до сонних чарів, а визнав за краще відвідати сестру. Сьогодні Стен уже бачився з Марікою, коли по обіді ненадовго заїхав до Лодислава Савича, щоб прийняти привітання від членів Ради, які з цієї нагоди в повному складі зібралися в Залі Дванадцяти. А оскільки ці збори не були офіційними, то Флавіан, з дозволу Стоїчкова, привів з собою Маріку й Алісу. Щоправда, тоді Стенові вдалося перекинутись із сестрою лише кількома словами, а от тепер він вирішив виправити це і провести в її товаристві решту вечора — наразі в Ібрії була лише сьома.
Портал у Флорешті для Стена відкрила Мірчія. Коли він пройшов, вона зустріла його ледь помітною, але напрочуд милою усмішкою:
— Добрий вечір, Стеніславе. Вітаю з перемогою.
— Дякую, — відповів він.
— Хотіла привітати тебе ще вдень, — вела далі Мірчія, — та Флавіан не взяв мене. Можна подумати, що в домі пана Савича не вистачило б для мене місця… А ти, мабуть, прийшов до Маріки?
— Так, — кивнув Стен. — Вона зараз у себе?
— На жаль, ні. Ще о п’ятій вони з Кейтом пішли до пані Зарени. Десь півгодини тому я кликала їх на вечерю, а Маріка відповіла, що вони вже попоїли й обіцяла повернутися щонайпізніше о восьмій. Вчора вдень вони також гостювали в Любляні. А позавчора ваша тітка провела в нас весь ранок.
— Ясно, — сказав Стен.
Княгиня Зарена з першого ж дня пройнялася щирою симпатією до Кейта і беззастережно схвалювала вибір небоги. Стен нітрохи не поділяв тітчиних почуттів — і завинив у цьому сам Кейт… А втім, якщо бути до кінця чесним, то здебільшого провина лежала на Маріці. Кейтові ж можна було лише поставити на карб, що він не знайшов у собі сили протистояти Марічиній забаганці.
Стенові дуже не подобалася сестрина поведінка — а ще більше йому не подобалося те, що нічого не міг з цим удіяти. Коли п’ять днів тому він довідався, що Маріка провела ніч з Кейтом, то аж осатанів і ладен був власноруч задушити цього нахабного молодика. Проте, побачивши сестру, яка просто сяяла від щастя, миттю охолов, Кейта чіпати не став, а щодо Маріки обмежився лише лагідними докорами і попросив більше не чинити так до весілля. Сестра вислухала його, але не послухалась, хоча він їй заприсягся, що в жодному разі не змінить свого рішення і її шлюб з Кейтом — справа вирішена…
Стен повернувся був до ще відкритого порталу, щоб покликати Маріку, та вже наступної миті збагнув, що це невдала ідея. Тітка неодмінно запросить його до себе і, попри пізній час в Істрії, заведе з ним довгу розмову про сьогоднішні події — а Стенові геть не хотілося говорити про це.
— Котра у вас година? — запитав він у Мірчії.
— Десь чверть на восьму. Може, трохи менше.
— Тоді зачекаю тут, — вирішив Стен. — Я, часом, не відірвав тебе від справ?
— Аж ніяк, — відповіла Мірчія, закривши портал. — Щойно я була з Алісою та Джейн, ми просто розмовляли. Ходімо до них?
— Добре, — погодився Стен і разом з Мірчією вийшов з королівської спальні. — Хоча не знаю, як відреагує на мою присутність Кейтова сестра. Я бачився з нею лише двічі, й обидва рази мені здалося, що вона дуже боїться мене.
Мірчія на ходу знизала плечима.
— Воно й зрозуміло. Адже саме Джейн виказала Маріку Послідовникам.
— Ого! — заскочено мовив Стен. — То ти знаєш про Послідовників?
— Тепер уже знаю, — кивнула вона. — І про них, і про світ Конора-пращура, і про Заборону. Позавчора Флавіан мені розповів. Правда, не думаю, що про все. Наприклад, брат обмовився, що погодив це з паном Стоїчковим, а я не розумію, навіщо питати в нього згоди. Певна річ, пан Стоїчков старший, але ж Флавіан король і має більше влади. Якщо вже йому й звертатись до когось за дозволом, то це до тебе, майбутнього імператора. А ти досі навіть не знав, що я втаємничена.
„Отже, про Раду він промовчав,“ — зрозумів Стен.
А вголос сказав:
— Ішлося радше не про дозвіл, а про пораду. Ми з Флавіаном дуже цінуємо мудрість пана Стоїчкова. І ти станеш її цінувати, коли познайомишся з ним ближче. Коли мова заходить про інтереси нашого роду, ми не можемо спиратися лише на своє становище в суспільстві. Зрештою, і я, і Флавіан такі впливові тільки через наше походження. А Стоїчков здобув авторитет сам, завдяки своєму досвідові й видатному розумові. Тепер збагнула?
— Ну… мабуть, так. От зараз, після твоїх слів, я починаю розуміти. А Флавіан просто ухилився від відповіді на це питання.
— Твій брат молодший за мене на п’ять років, — пояснив Стен. — Йому важче визнати, що він, хоч і король, мусить рахуватися з думкою старших та мудріших. Маріка також не любить це визнавати, а проте завжди слухається Стоїчкова. Про такий послух з її боку я можу лише мріяти. — І він мимоволі зітхнув.
Мірчія співчутливо позирнула на нього.
— От Флавіан не має зі мною таких клопотів, — сказала вона. — Тільки не подумай, що я похваляюся своєю зразковістю. Моїм вихованням завжди займалися батько з мамою. А для Флавіана я просто сестра і друг, йому подобається спілкуватися зі мною.
Вони почали спускатися сходами на третій поверх.
— То це правда, — запитав Стен, — що Флавіан обговорює з тобою державні справи?
— Не зовсім так, — відповіла Мірчія. — „Обговорює“ — невдале слово. Інша річ, що він любить говорити зі мною про справи. Йому так легше думається. Тому він і розповів мені про Послідовників, бо останнім часом мусив багато приховувати від мене. Але не турбуйся — я вмію зберігати таємниці.
— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Стен.
З четвертого поверху, звідки вони щойно зійшли, долинули ледве чутні звуки музики. Це грав музичний інструмент зі світу МакКоїв, який називався роялем. Того вечора, перед нападом на Норвік, вони добряче намучилися, поки протягли його спершу через кілька дверей, а потім і через портал. Сер Генрі не наполягав на цьому — зате дуже просила Аліса, хоча сама грати не вміла. Згодом вона пояснила Стенові, що просила про це не так задля дядька, як задля Джейн. Уже тоді було цілком зрозуміло, що Кейта з сестрою не можна відпускати назад до їхнього світу, а Джейн, за Алісиними словами, просто жити не може буз музики, тому рояль стане для неї великою втіхою.
— Бачу, Джейн вирішила не зустрічатися зі мною, — зауважив Стен. — Мабуть, піднялася нагору іншими сходами.
Мірчія похитала головою:
— А от і не вгадав. За роялем зараз пан Генрік.
— Звідки знаєш?
— Бо він грає не так гарно. Від Джейниної гри мені аж дух захоплює.
Проте в певному сенсі Стен таки мав рацію. У вітальні на третьому поверсі вони застали тільки Алісу, яка сказала їм що в Джейн розболілася голова і вона пішла до себе. Стен, звичайно, в це не повірив, та й Аліса, коли говорила про подружчин головний біль, навіть не намагалася бути переконливою.
А за чверть години Мірчію покликав її батько. Вона з щирим жалем вибачилась і залишила їхнє товарство. Стен поглядом провів дівчину до дверей, а коли повернувся до Аліси, то помітив на її обличчі несхвальний вираз.
— Обережніше, Стеніславе, — попередила вона. — Я б не радила тобі так дивитися на Мірчію у Флавіановій присутності.
Стен зніяковів.
— Це вийшло безконтрольно. Повір, я й не думав ні про що таке.
— Вірю, — кивнула Аліса. — Та боюся, що Флавіан не повірить. Маріка вважає, що він так довго не знайомив тебе з Мірчією саме через твою… гм, особливу манеру поводження з дівчатами.
— Це правда, — визнав Стен. — Хоча його страхи марні. Я б нізащо не став чіпати Мірчію, бо тоді б мусив одружитися з нею. Вона ж таки королівська сестра.
— Але тобі не пара, — з розумінням кивнула Аліса. — Дарма що її брат король, сама вона не принцеса. А ти маєш узяти шлюб із принцесою, княжою донькою чи онукою. Пам’ятаю, Маріка якось говорила про князівну Деяну Сеанську.
— Це було необхідно, коли я замірявся на титул короля Галосагу, — відповів Стен. — А після сьогоднішньої перемоги імператорський трон і так мій… якщо, звісно, мене не вб’ють. Коли до нашої армії приєднається військо південних князівств, то на шляху до Златовара нас уже ніщо не зупинить.
— Отже, ти й далі збираєшся парубкувати?
— Ні, таки доведеться одружитися. Треба врешті подумати про сина-спадкоємця, який колись стане королем Галосагу.
— Тоді тим більше варто поріднитися з князем Сеанським, — зауважила Аліса. — Адже він володіє столицею майбутнього королівства. Чи я щось не так розумію?
— Загалом так, але тут є певні тонкощі. Насправді князь Сеанський не володіє Лютицею, а лише контролює її, оскільки вона знаходиться в межах його князівства. Проте сама Лютиця, як і столиці інших земель, є імперським містом.
— Тобто, — збагнула Аліса, — вона й так належатиме тобі.
— Атож. І за цих обставин мій шлюб з Деяною буде вигідний не мені, а насамперед князеві Габору, бо дозволить йому, як тестеві імператора, посилити свій вплив на Лютицю. А це мене зовсім не влаштовує. Навпаки, я всіляко сприятиму унезалежненню Лютиці від Сеанського князівства, щоб через кілька років оголосити її західною столицею Імперії. А згодом, як і передбачено нашим планом, я взагалі перенесу свій двір зі Златовара до Лютиці.
— Ага, тепер розумію. Твій переїзд стане тією точкою відліку, з якої розпочнеться поступовий розділ Імперії.
— Саме так, — підтвердив Стен. — Але доти ще треба провести низку підготовчих заходів, зокрема забезпечити умови, щоб у майбутньому владу в наймогутніших князівствах успадкували Конори. Ми вже маємо Мишкович, Істрію та Далмацію. Князь Лакійський готовий оженити свого онука на моїй двоюрідній сестрі Мілені й чекає лише мого сходження на престол. У тітки Зарени є ще дві доньки, так само і в княгині Далмаційської. Проте цього замало — і тому я мушу чимшвидше одружитися.
Аліса здивовано підвела брови.
— А хіба це вихід? Знадобиться щонайменше вісімнадцять… утім, ні, менше, у вас бо ж інші уявлення про зрілість дівчат, ніж у моєму світі. Ну, гаразд, за найкращого розвитку подій мине аж чотирнадцять років, поки перша твоя дочка буде готова до заміжжя. Навіть коли щороку…
— Я не про це, — зупинив її Стен. — Звичайно, мої дочки, так само як і Марічіні, як і онучки тітки Зарени та княгині Далмаційської, вийдуть за княжих синів, щоб згодом на чолі всіх князівств Західного Краю стали Конори. Але це віддалена перспектива. Зараз же йдеться про те, щоб підтягти на вищий щабель влади якомога більше дівиць з нашого роду — і саме цьому має посприяти мій майбутній шлюб. Якщо я одружуся з дочкою якогось знатного жупана, то всі інші його доньки, імператорові своячки, одразу стануть вельми бажаними нареченими для багатьох князів, надто ж коли я запропоную їм у посаг булаву земельного воєводи або владу над імперськими містами. Саме з цієї причини Мірчія мені не підходить. Вона надзвичайно приваблива дівчина, з дуже поважної родини, і хай тебе не вводить в оману, що її батько обіймає посаду коменданта Флорешті. Авреліан Овідіу Лучіан Струдза є найзнатнішим з ібрійських Конорів — якщо, звісно, не рахувати Флавіана. А що зараз він, власник кількох замків і величезних земельних угідь, мусить наглядати за королівською резиденцією — це така витончена Флавіанова помста за те, як він нечемно повівся з його матір’ю. Тож із знатністю в Мірчії все гаразд. Та, на жаль, вона не має сестер.
— І кого ж пропонують тобі за майбутню дружину? — запитала Аліса.
— Є кілька варіантів. Я ще не мав часу розглянути всі їхні переваги та недоліки.
— А Маріка що про них думає?
— Поки нічого. Цю частину плану Рада вирішила приховати від мене до здобуття корони, щоб не навантажувати зайвими клопотами. Лише чотири дні тому Міятович випадково обмовився, і тоді я змусив його розповісти все. А з Марікою досі не мав нагоди порадитися, зараз у неї інше в голові… — Стен скрушно зітхнув. — Ну, чому вона така вперта й неслухняна? Чому не вірить мені? Я ж дав їй слово, що не зміню свого рішення.
Аліса якось невпевнено похитала головою.
— Ти тут ні до чого, Стеніславе. Маріка цілком довіряє тобі. Гадаю, річ в іншому.
— І в чому ж?
Аліса відповіла не одразу. Зо хвилину вона мовчала, і Стен відчував, що її долають сумніви.
— Я читала листа пані Волш, — врешті зізналася вона. — Того самого, про який Маріка просила нас забути.
— Ага, — тільки й сказав Стен.
— Я прочитала його того ж дня, що й Маріка. Мене так вразила її реакція, що я просто не змогла стриматися. Поки ти спав, а вона була з батьком, я знайшла конверт і… — Аліса зупинилася. — Ох! Я ж таки не маю права розповідати.
— Вирішуй сама, я не стану на тебе тиснути, — якомога байдужіше промовив Стен, хоча насправді знемагав від цікавості. Треба сказати, що його дуже спантеличило Марічине прохання забути про існування листа пані Волш, але жодних конкретних пояснень з цього приводу він від неї не добився. Вона присягалася, що так буде краще для всіх, і Стенові не залишалося нічого іншого, як повірити їй, оскільки листа вже було знищено.
— З іншого боку, — знову заговорила Аліса, — ти повинен це знати, щоб утримати Маріку від необачного вчинку. Тільки обіцяй, що нічого не скажеш їй. І взагалі нікому.
— Обіцяю.
— Ну, що ж… Пам’ятаєш, Маріка тоді говорила про припущення пані Волш?
— Що Кейт і Джейн втекли до нашого світу, щоб жити разом? То вони…
— Ні, тут пані Волш помилилася. Проте обставини, що навели її на цей здогад… Коротше, років десять тому між Кейтом і Джейн були такі стосунки, яких не має бути між братом та сестрою. Їхня мати знає про це і вважає, що вони й досі закохані одне в одного.
Коли Стен уторопав, що мала на увазі Аліса, то аж підстрибнув у кріслі.
— Та що ти кажеш?! Мій майбутній зять спав з рідною сестрою?
— Ні. Насправді це не так. Виявляється, Кейт із Джейн не рідні брат і сестра, а лише двоюрідні. Але вони про це не знають.
— І як так сталося?
— Неприємна родинна історія. У Дейни Волш, яку Кейт вважає своєю матір’ю, була сестра Меґан — і саме з нею був заручений Ґордон Волш, Кейтів батько. Потім вони посварилися, заручини розірвали, і невдовзі Ґордон одружився з Дейною. В листі прямо про це не говорилися, але скидається на те, що Кейтів батько крутив одразу з двома сестрами, і в цьому суперництві перемогла Дейна. Трохи згодом з’ясувалося, що Меґан була вагітна від свого колишнього нареченого, вона народила сина Кейта, а невдовзі по тому загинула. Пані Волш згадала про це побіжно, пославшись на якийсь „трагічний експеримент на шельфі Шеклтона“ — очевидно, Кейт і Джейн добре знають про ті події. Після Меґанової загибелі, її сина забрав Ґордон Волш, а Дейна всиновила його. Їм обом вдалося приховати від Кейта правду.
— Але тоді виходить, що Кейт і Джейн однокровні брат і сестра, — зауважив Стен. — Вони ж від одного батька.
— У тім то й річ, що не від одного, — заперечила Аліса. — У своєму листі пані Волш пояснила, що дуже швидко зневірилась у Ґордоні Волші, а залишилася з ним тільки тому, що не хотіла втрачати Кейта. Вже через два роки після одруження вона покохала іншого — чоловіка на прізвище Смирнов, і саме він є справжнім Джейниним батьком.
— То он воно що! — повільно протягнув Стен. — Тепер зрозуміло, чому Маріка знищила листа. Либонь зі страху, що Кейт досі закоханий у Джейн і може повернутися до неї, коли довідається, що вона йому не рідна, а двоюрідна сестра.
Аліса ствердно кивнула:
— Гадаю, саме тому Маріка й спить з ним до весілля, хоча це суперечить її переконанням.
Стен ненадовго задумався. Потім сказав:
— Дякую, Алісо, що відкрилася мені. До цієї розмови я ще сподівався, що Маріка таки дослухається до моїх умовлянь, але тепер бачу, що цього не буде. Вона не відпустить від себе Кейта, а отже, іншого виходу немає. Завтра, найпізніше післязавтра, я попрошу одного зі священників-Конорів таємно обвінчати їх. А згодом, коли вже стану імператором, влаштую їм бучне весілля, одружу їх удруге — вже для людей, а не для Небес. На щастя, в повторному вінчанні немає нічого протизаконного. Згідно з церковними канонами, весільний обряд для подружньої пари просто підтверджує факт їхнього шлюбу.
— Швидко ж ти все вирішив, — промовила Аліса.
— А тут не було чого вирішувати. Приховавши від Кейта і Джейн правду, Маріка вчинила негарно, навіть підло, і я визнаю це. Проте вона моя сестра, і її щастя для мене понад усе. Нехай хтось інший судить Маріку, нехай вона сама судить себе, нехай її судить Кейт, коли — і якщо — дізнається про обман. Я ж не збираюся ні судити її, ні засуджувати. Просто хочу допомогти їй і — хай так і буде — взяти на себе частку її провини.
Якийсь час вони обоє мовчали.
— А знаєш, — сказала Аліса. — Оце я поділилася з тобою, і мені стало легше. Було дуже важко тримати все в собі. Ще й постійно боятися, що Маріка утне дурницю, спробує зв’язатися з пані Волш і переконати її надалі приховувати правду про Кейтове походження. Власне, тому я й розповіла тобі — щоб ти мав це на увазі.
— Тепер матиму, — пообіцяв Стен. — Обидва Ключі зберігаються в надійному місці, до них Маріка не добереться. Але про всяк випадок я попрошу Стоїчкова та тітку Зарену посилити заходи безпеки.
— Це буде правильно, — схвалила Аліса. — Та колись ми все ж повернемося до світу МакКоїв. Що буде тоді? Чи ти не пустиш туди Маріку?
— Пущу, — відповів Стен. — З мого боку буде великою дурістю, якщо я спробую тримати її на припоні. Міятович має рацію: це так само небезпечно, як розмахувати червоною ганчіркою перед носом у розлюченого бугая. Гадаю, тоді ми просто скажемо Маріці, що нам відомо про її клопіт, і запропонуємо свою допомогу. Ми обов’язково щось придумаємо. Часу маємо вдосталь.
Три дні тому, з огляду на отриману інформацію про Послідовників, Рада одностайно вирішила відкласти поновлення зв’язку зі світом МакКоїв щонайменше на півроку. Передовсім, слід було дати Послідовникам час заспокоїтися через зникнення Кейта і Джейн, а також упевнитися, що зі знищенням Норвіка вони позбулися присутності Конорів у їхньому світі. Крім того, і це було найголовніше, дізнавшись про справжню природу могутності Послідовників, усі без винятку члени Ради перебували в цілковитій розгубленості. Фактично, ворогом Конорів була не група людей, що називали себе Послідовниками; їм протистояв давній людський страх перед усім незбагненним — але страх до зубів озброєний, здатний не лише огризатися й відбиватися, а й боляче кусатись і стрімко нападати. Цей страх багато що знав і вмів, він був аґресивний і непримиренний. Боротися з Послідовниками, як з окремими особами, було марно. Вони не були незамінні, як Конори, на їхнє місце могли прийти інші люди — з належною освітою й відповідними розумовими здібностями. А таких людей у світі МакКоїв було багато мільйонів.
Попервах дехто з Ради бачив вихід із ситуації в цілковитому викоріненні стародавніх знань — головної зброї Послідовників. Проте Кейт, до якого звернулися за консультацією, назвав цей задум нездійсненним. З ним погодились і Маріка з Алісою. За їхніми словами, тамтешнє суспільство досягло такого рівня розвитку і має такі потужні інформаційні технології, що знищити ті або інші знання, навіть доступні лише вузькому колу обраних, просто неможливо.
Тому Рада зайняла вичікувальну позицію. Одні сушили собі голову над цією проблемою в пошуках прийнятних шляхів її вирішення, а інші, зокрема Стен, змогли цілком зосередитися на не менш важливій задачі — здобуття Конорами верховної влади в Імперії. Одначе думка про Послідовників, що гострили на них зуби з іншого світу, нікому не давала спокою, і за ці кілька днів навіть такі запеклі прибічники самоізоляції, як Любомир Жих та Міла Танич, усвідомили марність своїх сподівань, що, відгородившись від небезпеки, вони зможуть повернутися до колишнього життя. Тому всі й раділи наявності Ключів, які дозволять їм повернутися до світу МакКоїв і, принаймні, бути в курсі того, чим займаються їхні найлютіші вороги…
Будильник задзвонив за десять хвилин до півночі.
Маріка ще не спала. Вона швиденько вимкнула дзвінок, підтяглася й сіла в ліжку. За її командою, у люстрі впівсили загорівся магічний світильник.
Кейт, що лежав поруч з нею, міцно спав і навіть не ворухнувся — ні від світла, ні у відповідь на жваве дренчання будильника. Чверть години тому Маріка навела на нього сонні чари — і зробила це дуже неохоче, бо ще не погамувала свою жагу до любощів. Їй узагалі ніколи не було забагато, і часом вона мало не доводила Кейта до виснаження. Він ласкаво називав її своєю маленькою німфочкою і напівжартома, напівсерйозно стверджував, що навіть за всього бажання не зможе зраджувати її — йому просто забракне сил на інших жінок. Вона нітрохи не ображалася і сприймала це як комплімент.
Ще хвилину Маріка просиділа в ліжку, ніжно дивилася на Кейта і думала про те, що їй пощастило набагато більше, ніж її матері. Вона не лише зустріла чоловіка своєї мрії, а й стала його законною дружиною. І в неї немає причин соромитися свого кохання — адже тепер воно освячене Небесами й визнане людьми. Це підтверджувала й обручка, яку Маріка носила майже весь час, знімаючи лише тоді, коли покидала королівське крило, щоб пройтися по території Флорешті або вирушити на верхову прогулянку довколишнім лісом. Ніхто, за винятком обмеженого кола втаємничених, поки не знав, що вони з Кейтом одружені, і до пори до часу це мало залишатися в секреті. Слуги в королівському крилі замку були чудово вишколені, не потикали носа в панські справи й міцно тримали язика на зашморзі; а за межами крила, у присутності звичайної челяді та ґвардійців, Маріка та Кейт поводились обачно й не виказували своєї близькості…
Маріка нахилилася, поцілувала сплячого Кейта в скроню, потім вибралася з ліжка і стала вдягатися. О пів на першу за ібрійським часом вона мала бути в Мишковарі, добре що для цього їй не доведеться звертатися до Стена — ще три тижні тому він зважив на її прохання й надав їй вільний доступ до свого порталу. Час від часу Маріка відвідувала Мишковар, щоб узяти ті чи інші свої речі — одяг, прикраси, книжки, — або просто подивитись у вікно на рідне місто, за яким дуже скучала.
Останнього разу вона була вдома сьогодні вдень. Прийшла сама, без Аліси, Кейта чи Мірчії, оскільки не збиралася оновлювати свій ґардероб у Флорешті, а лише хотіла взяти книжки з алхімії. В молодості її батько закінчив хімічний факультет університету і тепер вирішив трохи просунути тутешню науку. Проте спершу йому треба було ознайомитися з уживаною в цьому світі термінологією, певніше, освіжити її в пам’яті — колись він уже ділився своїми знаннями з Марічиною матір’ю, яка, крім усього іншого, захоплювалася цією наукою.
Більшість трактатів з алхімії зберігалися в головній бібліотеці Мишковара, де Маріка, зі зрозумілих причин, з’являтися не могла, тому вирішила обмежитися тими кількома книжками, що були в її кабінеті. Вже звично пройшовши через братів портал, вона відразу попрямувала до себе — а там на неї чигала величезна несподіванка.
На своєму письмовому столі Маріка побачила наручний жіночий годинник і аркуш тамтешнього паперу, списаного вже знайомим їй каліграфічним почерком:
Леді Маріко!
Передовсім, прошу вас не турбуватися. Шлях до вашого світу знають лише двоє людей — я і один мій добрий друг, якому я цілком довіряю. Нам нарешті вдалося ввімкнути ваш портал…
На цьому місці Маріка перервалася, мерщій підбігла до порталу й переконалася, що він справді в робочому стані. Її аж пойняв жах на думку, що Послідовники виявилися ще могутнішими, ніж розповідав про них Кейт. А досі вона вважала, що він навіть трохи перебільшує їхні можливості, щоб відбити в Конорів бажання потикатися до світу МакКоїв…
Далі в листі йшлося:
…але ми зробили це без лихих намірів щодо вас та ваших родичів. Ми просто хочемо поговорити з вами.
Певна річ, ви можете зруйнувати свій портал, і тоді вже ні ми, ні будь-хто інший з Послідовників не зможе потрапити до вашого світу. Проте я благаю вас не поспішати і повірити в нашу добру волю. Сподіваюся, Кейт і Джейн зможуть поручитися за мене — а я, в свою чергу, ручаюся за того чоловіка, про якого згадувала вище.
Я прошу вас про зустріч і запевняю, що в цьому немає ніякого підступу з нашого боку. Приведіть з собою всіх, кого вважатимете за потрібне. Я чекатиму на вас та ваших товаришів у цьому кабінеті щоночі від дванадцятої до пів на першу за моїм годинником, якого я додаю до листа, оскільки ваш настінний (як я зрозуміла, він був покликаний показувати час в обох наших світах) зупинився.
З глибокою повагою і сподіванням на вашу згоду,
Дейна Волш.
P.S. Будь ласка, до зустрічі зі мною утримайтеся від появи в нашому світі.
Двічі перечитавши листа, Маріка заспокоїлася. Напад панічного страху минув, вона стала міркувати тверезо і дійшла висновку, що на підступ це нітрохи не схоже. Лише цілковитий дурень міг додуматися до такої наївної й непереконливої пастки — а люди, що спромоглися ввімкнути чужий портал, аж ніяк не дурні. Якби Послідовники проникли сюди, навіть якби вони вже облаштувалися тут, встановивши в потаємних місцях свої переносні портали, так звані нуль-Брами, то все одно б не стали виказувати свою присутність лише задля того, щоб захопити Маріку та ще кількох Конорів, яких би вона приведе з собою. Якщо ж їм була конче потрібна Маріка, вони могли просто влаштувати в Мишковарі засаду, замість запрошувати її на зустріч у призначений час. Останнє було верхом ідіотизму.
Розглянувши ситуацію з усіх боків, Маріка зрештою вирішила, що листу можна вірити. Вона здогадувалася, щó потрібно місіс Волш, так само як і здогадувалася про особу того чоловіка, що допоміг їй увімкнути портал… а точніше сказати, ввімкнув для неї портал.
Попервах Маріка збиралася розповісти про все Стенові — брат якраз перебував у межах досяжності. А потім передумала і вирішила звернутися до Стоїчкова. А ще трохи подумавши, відмовилась і від цієї ідеї. Весь сьогоднішній вечір вона поривалася поговорити з Алісою, але так і не наважилася, відклавши розмову з кузиною до останньої миті, перед самою зустріччю з місіс Волш.
Маріка усвідомлювала, що чинить нерозумно й необачно, проте нічого вдіяти з собою не могла. Їй було вкрай важливо зберегти в таємниці справжнє походження Кейта, зробити так, щоб він ніколи не дізнався про її обман, а для цього вона мусила переконати місіс Волш мовчати. Маріка боялася, що в присутності Стена, Стоїчкова і тих, кого вони візьмуть з собою, їй не вдасться спокійно поговорити з Кейтовою матір’ю, пояснити, якої помилки вона припустилася, написавши того дурного листа…
Вдягнувшись і розчесавши волосся, Маріка глянула на наручний годинник, залишений місіс Волш. Він на годину з чвертю відставав від мишковицького часу і майже на півгодини — від ібрійського. Зараз стрілки показували на одинадцяту тридцять п’ять. Час для розмови з Алісою ще залишався.
Маріка взяла з шафки маленьку світлову кулю, запалила її, відтак загасила світильник у люстрі й вийшла зі спальні. Проминувши свій передпокій, вона пройшла до сусіднього і навшпиньки підкралася до дверей кімнати, яку займали Аліса та Джейн. Вірніше, це була Алісина кімната, а для Джейн відвели скромніше помешкання поверхом нижче, проте всі ночі вона проводила тут. Ця ніч також не була винятком — за дверима спальні чулися звуки поцілунків. Обидві дівчини ще не спали і, судячи з усього, засинати поки не збиралися.
Маріка відійшла від дверей і зітхнула. Сама не знала від чого — від полегшення чи від розчарування. Тепер вона могла з чистим сумлінням сказати собі, що таки збиралася порадитись із Алісою, але не змогла, бо завадила Джейн, котра о цій пізній порі ще не заснула. З іншого ж боку, Маріка справді хотіла взяти з собою кузину, зізнатися їй в усьому, розповісти, як непорядно, жорстоко і навіть підло вона повелася з Кейтом та Джейн, заручитися її підтримкою й розумінням. Наразі лише сер Генрі знав усю правду про цей негідний Марічин учинок, але він надто вже сліпо й безумовно любив її, щоб вона могла спертися на нього. Прощення приходить лише через осуд, а батько так і не навчився засуджувати її. Для нього все, що Маріка робила, лежало за межами добра та зла.
Інша річ, Аліса та Стен. Вони також любили її — проте любов не засліплювала їх, а лише робила поблажливими, схильними до прощення. Маріка давно збиралася розповісти їм про все, але ніяк не могла зважитися. Вона дуже боялася, що Стен скористається цим, щоб розлучити її з Кейтом. Здоровий глузд підказував їй, що ці страхи безпідставні, та все ж вона не хотіла ризикувати. Розмову з братом Маріка вирішила відкласти до остаточного вирішення питання з короною — а це мало статися вже незабаром. Мешканці Златовара, що спершу підтримували Чеслава, після битви під Інсгваром почали ремствувати і, не бажаючи облоги міста, дедалі наполегливіше вимагали від нього скласти повноваження і скликати князів для виборів нового імператора. Учора вночі, рятуючись від неминучого бунту, Чеслав залишив столицю і на чолі невеликого війська з вірних йому краян відбув на південний схід — до Вишиграда, своєї вотчини. Там він ще довгенько зможе протриматися, але це вже мало кого турбувало. Головне, що Златовар був готовий прийняти свого майбутнього імператора.
Піднімаючись сходами на четвертий поверх, Маріка впіймала себе на тому, що заздрісно й навіть ревниво думає про Алісу та Джейн. Це було тим більше безглуздо, що всі свої ночі вона проводила з Кейтом і була безмежно щаслива. Утім, заміжжя ніяк не вплинуло на її кохання до Аліси, а кузина, хоч і була тепер з Джейн, нітрохи не охолола до Маріки. Наразі в своїх стосунках вони взяли паузу, Маріка зглянулася на Кейтові почуття і вирішила нічим не затьмарювати йому початок подружнього життя, а як буде далі — час покаже. Та в кожному разі, вона не уявляла свого майбутнього без Аліси. Звичайно, Маріка аж шаліла від пристрасних ночей з Кейтом — але й дуже скучала за ніжними ночами з Алісою…
На щастя, королівська спальня була вільна — сьогодні Флавіан ночував у своєму палаці. Маріка самостійно відкрила портал і пройшла до братового кабінету в Мишковарі. Свого часу їй не склало ніяких труднощів умовити Флавіана налаштувати на неї флорештський портал; набагато важче було переконати Стена дати на це згоду. Попри їхній розрив, попри те, що Маріка вийшла за іншого, Флавіан не змінив свого ставлення до неї й ладен був потурати їй в усьому. Його кохання виявилося на диво безкорисливим і зовсім не егоїстичним.
Дійшовши до своїх покоїв, Маріка вже у вітальні відчула, що її портал зараз активовано. Мабуть, ще ввечері місіс Волш навідалася сюди, побачила, що лист та годинник зникли, тому не змогла дочекатися призначеного часу і прибула на зустріч раніше.
Маріка нечутно прослизнула до спальні й обережно рушила до кабінету. На півдорозі вона загасила свою світлову кулю, поклала її на підлогу попід стіною і привела в дію заздалегідь підготовлені чари. Маріка не була аж такою безвідповідальною, щоб не вжити застережних заходів. Портал у братовім кабінеті вона залишила відкритим, а в світлову кулю, з якою встановила магічний зв’язок, вклала спеціальне повідомлення, щоб його було негайно надіслано всім членам Ради у тому разі, коли цей зв’язок перерветься.
Після цього Маріка стала почуватися спокійніше і впевненіше. Наблизившись до дверей кабінету, вона уважно прислухалася і визначила, що там перебуває лише одна людина.
Самі двері було замкнено зсередини на засув — цілком розумна пересторога. Маріка могла прибрати його за якусь секунду, але навмисно зробила це повільно. Людина в кабінеті, помітивши, що засув рухається сам по собі, сторожко відступила до порталу, проте в її рухах не відчувалося зайвої нервовості. Вочевидь, вона боялася появи когось із прислуги; а от зустріч з тими, хто силою думки здатний рухати предмети, її не лякала.
Ввійшовши до кабінету, Маріка побачила в світлі порталу струнку біляву жінку середнього віку. В її правильних і тонких рисах обличчя була помітна безсумнівна родинна схожість з Кейтом та Джейн. І з Кейтом — особливо.
„Не дивно, що він вважає її своєю справжньою матір’ю,“ — майнуло в Марічиній голові.
Вона мовчки зачинила за собою двері, замкнула їх на засув і лише тоді сказала:
— Добрий вечір, місіс Волш.
— Добрий вечір, леді Маріко, — відповіла Кейтова мати і зміряла її пильним поглядом, в якому вчувалося невдаване захоплення. — А ви дуже вродлива. Досі я бачила вас лише на фотографіях, але вони не передавали всієї вашої живої краси.
Маріка змалку звикла до того, що її зовнішність справляє на людей сильне враження, їй було приємно вислуховувати компліменти як від чоловіків, так і від жінок. А слова місіс Волш принесли їй особливе задоволення — адже це була похвала свекрухи…
— Рада, що сподобалась вам, місіс Волш. І принагідно хочу подякувати за попередження. Ви врятували життя мені, моєму батькові та Алісі.
— Це було найменше, що я мусила зробити. — Вона секунду помовчала. — І скажу чесно, що зробила це не лише для вас, а й для моїх дітей. Я сподівалася, що вони прийдуть з вами. Хоча б один Кейт…
— Не зараз, — твердо мовила Маріка. — Поки вам ще рано зустрічатися. Але запевняю вас, що з Кейтом та Джейн усе гаразд. Перекажіть панові Смирнову, що я добре дбаю про його доньку.
Місіс Волш нітрохи не здивувалася її обізнаності. Певно, вирішила, що Кейт і Джейн переповіли їй зміст листа. Або ж здогадалася, що вона його сама прочитала.
— Можете сказати це йому особисто, — запропонувала Кейтова мати. — Пан Смирнов дуже хоче поговорити з вами. Якщо ви погодитеся піти зі мною… — Вона замовкла, побачивши, що Маріка заперечно хитає головою. — Повірте, для вас це цілком безпечно. Наші наміри чисті.
— Я вірю вам, місіс Волш. Проте не збираюся без необхідності випробувати долю. Якщо пан Смирнов хоче поговорити зі мною, ми можемо зустрітися тут.
Місіс Волш кивнула:
— Я попереджала його, що ви не погодитеся. Тоді зачекайте хвилинку, зараз покличу пана Смирнова. — І ввійшла в портал.
За час її відсутності Маріка встигла лише перевірити, чи щільно зачинені віконниці, і запалити світильник у люстрі. Менш ніж за пів хвилини місіс Волш повернулася в супроводі худорлявого літнього чоловіка, який нітрохи не був схожий на свою дочку Джейн, зате чимось (можливо, настовбурченим сивим волоссям, високим лобом і проникливим поглядом) нагадував старого Альберта Ейнштейна з зображень, що їх Маріка зустрічала в книжках.
— Леді Маріко, — дещо церемонно промовила місіс Волш, — дозвольте відрекомендувати вам доктора Алекса Смирнова, Куратора наукових проектів.
— Рада з вами познайомитися, докторе, — відповіла Маріка.
— Моє шанування, принцесо, — ввічливо сказав Смирнов. — Давно хотів зустрітися з вами. Знаєте, я бачив ваші фотографії…
— Знаю, — якомога м’якше урвала його Маріка; вона любила компліменти, проте не любила їх повторень. — У житті я ще гарніша. Щойно місіс Волш про це говорила.
— Гмм… — трохи збентежився Смирнов. — Ну, гаразд. Дейна повідомила, що ви відмовилися від мого запрошення.
— Так. Я вважаю, що наша перша розмова має відбутися тут.
— Тут, то тут, — погодився Смирнов, проходячи вглиб кімнати.
Він не озирався довкола з допитливістю відвідувача музею, з чого Маріка зробила висновок, що він і раніше був у її кабінеті.
— Прошу сідати, — запропонувала вона обом гостям. — Можете говорити вільно, не стишуйте голос. Якщо ми не кричатимемо, нас ніхто не почує. А портал на цей час краще закрити. Ви не заперечуєте?
Смирнов та місіс Волш обмінялися швидкими поглядами.
— Добре, — сказала Кейтова мати. — Ми згодні.
Маріка повернулася до порталу і вже хотіла закрити його, аж тут дещо помітила і стала уважно оглядати з’єднання.
— Дивно, — промимрила вона й озирнулася на Смирнова. — У вас якось химерно сполучені портали.
— І в чому полягає ця химерність? — поцікавився Смирнов.
— Вони не зовсім підігнані один до одного. Між ними залишилося щось на зразок невеликого просвіту. Не думаю, що це небезпечно, але… просто неакуратно, неестетично.
— А ви можете усунути цей просвіт?
— Звичайно, можу. Адже один з порталів мій.
Очі Смирнова зблиснули.
— То зробіть це. Я маю один здогад і хочу перевірити його.
Маріка не бачила, чим це може зашкодити, тому впритул підігнала свій портал до іншого. Просвіт між ними зник.
— Готово, — сказала вона. — Що далі?
— Тепер дозвольте я відлучуся на хвильку. Візьму лабораторний хронометр.
Починаючи здогадуватися, що саме він хоче перевірити, Маріка без заперечень пропустила його.
Смирнов був відсутній недовго і повернувся з електронним годинником, що показував час аж до тисячних часток секунди.
— Хвилини нам вистачить, — сказав він. — Другий точнісінько такий хронометр я синхронізував з цим і залишив у лабораторії.
— Так я й думала, — сказала Маріка.
Вони зачекали хвилини півтори. Всі троє мовчали, заворожено дивлячись, як миготять на дисплеї десяті, соті та тисячні частки секунди. Потім Смирнов знову сходив до лабораторії, приніс другий хронометр і поставив його поруч із першим. Навіть неозброєним оком було видно, що обидва відлічують однаковий час. А коли Смирнов сполучив їх тонким кабелем і синхронно зупинив, збіглися навіть тисячні від секунди.
— Тепер можете деактивувати перехід, — озвався він, поглянувши на Маріку. — Хоча я вважаю, що краще залишити портали відкритими.
— А проте, я закрию, — твердо мовила вона. — Так почуватимуся спокійніше.
— Вола ваша, принцесо, — байдуже знизав плечима Смирнов.
Маріка без зволікання роз’єднала портали, знову запросила Смирнова та місіс Волш сідати, а сама вмостилася в зручному кріслі за письмовим столом. Крісло було тамтешнім — років п’ятнадцять, а то й усі двадцять тому його принесла сюди княгиня Ілона.
Позирнувши на хронометри, Маріка замислено мовила:
— Виходить, що при щільному сполученні порталів плин часу в обох світах таки вирівнюється. А Кейт і Джейн запевняли мене, що це неможливо.
Смирнов кивнув:
— Щодо цього вони були цілком щирі з вами. Наші технології дозволяють встановлювати лише м’яке сполучення порталів. А ви з’єднуєте їх жорстко. Я б навіть сказав — намертво. Якщо ми просто створюємо нуль-перехід між світами, то ви, образно кажучи, зліплюєте світи докупи, робите їх одним цілим.
— Тобто, — запитала спантеличена Маріка, — ви так не можете?
— Ні, не можемо, — відверто визнав Смирнов.
— Але ж це так просто!
— Для вас, може, й просто. Та не для нас. Ні я, ні інші наші дослідники досі не запропонували жодного більш-менш прийнятного наукового пояснення цього феномену.
— То ви таки знали про вирівнювання часу?
— Авжеж знали. Ще тридцять вісім років тому вперше було відзначено, що подеколи час у нашому світі трохи пригальмовує порівняно з Патрією… До речі, Кейт і Джейн розповіли вам про Патрію?
Маріка ствердно кивнула:
— Їм довелося розповісти. Спершу хотіли приховати її існування, але я впіймала їх на брехні, коли зайшла мова про вирівнювання часу. Вони стали заперечувати таку можливість — а отже, мали з чим порівнювати.
— Зрозуміло, — сказав Смирнов. — Ми справді мали з чим порівнювати плин часу в нашому світі, тож його спорадичне гальмування, що проявилося майже сорок років тому, не пройшло повз нашу увагу. Тоді наші науковці дійшли висновку, що це результат природних часових флуктуацій, обумовлених аномальним розташуванням Патрії. Близько вісімнадцяти років тому все нормалізувалося — тепер ми знаємо, що в той час загинула ваша мати. А за дванадцять років розбіжності з’явилися знову — це вже ви почали відвідувати Норвік. А ми вирішили, що поновилися природні часові флуктуації, і звинувачували в усьому Патрію. Навіть після того, як ми довідалися про ваше існування, нам знадобилося ще понад два місяці, щоб пов’язати гальмування часу з вами.
— Але Кейт і Джейн цього не знали?
— Ні. Вони, звісно, чули про флуктуації, проте не здогадувалися, чим це викликано. Курія вирішила приховати правду від пересічних Послідовників, щоб не зчиняти паніку. Одна думка, що ви спроможні впливати на час… — Смирнов на договорив і розвів руками: мовляв, самі розумієте. — Власне, попервах я збирався ніби між іншим розповісти Кейтові про справжню природу флуктуацій, але в цьому не виникло потреби. Кейт і так зважав на можливість, що час ваших візитів до Норвіка тим чи іншим способом фіксується і враховував це при підробці записів детектора. А в наступних моделях я полегшив йому роботу, щоб він міг просто міняти кристали на інші, з записами попередніх проходжень.
— Тепер ясно, — сказала Маріка. — В своєму листі пані Волш побіжно згадувала, що ви сприяли Кейтові у приховуванні інформації… І до речі, — звернулася вона до самої місіс Волш. — Ви вчинили дуже необачно, надіславши цього листа.
— Я була дуже обережна, — заперечила вона. — Листа ніхто не міг перехопити.
Маріка похитала головою:
— Ідеться про інше. Сам ваш лист був необережний. Тому я не віддала його Кейтові з Джейн, а знищила.
— Знищили? — вражено перепитала місіс Волш. — Навіщо?
Маріка поклала руки на стіл і сплела пальці, ненав’язливо демонструючи свою обручку. Попри її сподівання, Кейтова мати не звернула на це уваги, зате Смирнов, здавалось, одразу все зрозумів, проте не став втручатися в їхню розмову.
— Цей лист, місіс Волш, міг завдати непоправної шкоди, — пояснила Маріка. — Я дуже перепрошую, що прочитала його, але не жалкую про це. Знищивши вашого листа, я вберегла вас від великої помилки. Чому ви взагалі вирішили, що Кейт і Джейн втекли до нашого світу, щоб жити разом?
— А хіба ні?
— Звісно, ні. Вони навіть у гадці цього не мали. Вони, власне, й не збиралися нікуди тікати. Просто через збіг обставин… — Маріка на мить замовкла. — Я так розумію, що ви якимсь чином стежили за ними?
— Правильно розумієте, — озвався Смирнов і видобув з бічної кишені невеликий пристрій, схожий на мініатюрний комп’ютер. — Коли я запідозрив, що Кейт підробляє записи детектора, то поділився своїми здогадами з Дейною. Щоб бути в курсі його подальших дій, ми потай умонтували в його Ключ спеціальний трейсер, який надсилав мені дані про всі маніпуляції з ним. А згодом, про всяк випадок, ми обладнали таким самим трейсером і Джейнин Ключ. Зараз мій термінал показує, що обидва Ключі знаходяться у вашому світі, на відстані шести з половиною тисяч кілометрів звідси. А коли Кейт і Джейн зникли, останні сигнали від їхніх трейсерів було зареєстровано на Патрії. Вони припинилися майже одночасно, через кілька хвилин після того, як Кейт за допомогою свого Ключа встановив з’єднання з вашим порталом.
— Ось чому, — продовжила місіс Волш, — ми від самого початку знали, що Кейт і Джейн перебувають у вашому світі. До того ж прийшли сюди самі, з власної волі. Наступного дня Алекс намагався відкрити ваш портал, але було вже запізно — ви його вимкнули. З цього ми зробили висновок, що Кейт та Джейн нарешті звірилися вам і попросили у вас притулку.
— Насправді все було трохи інакше, — сказала Маріка. — Напередодні Кейт таки звірився мені… вірніше, спробував попередити про небезпеку, але це вийшло в нього так незграбно, що він лише налякав мене. Я тоді нічого не знала про Послідовників і звернулася за порадою до однієї людини… — Відтак вона коротко розповіла про події, які призвели до того, що Кейт і Джейн стали бранцями світу Конорів. А насамкінець додала: — Сподіваюсь, ви розумієте, що після такої тривалої відсутності вони не можуть повернутися назад.
— Розумію, — з зітханням мовила місіс Волш. — У нас їх чекає не надто тепла зустріч. Особливо Кейта, якого вважають зрадником… Утім, ви читали листа й самі все знаєте.
— Так, знаю. І я сказала про це Кейтові з Джейн — мовляв, ви розповіли мені під час нашої телефонної розмови. Фактично, я переказала їм усе, що було в листі, за винятком тієї частини, де ви писали про їхнє походження. Зрозумійте, що з необережності ви могли боляче травмувати Кейта. Я згодна, що Джейн має знати свого справжнього батька, — Маріка мигцем глянула на Смирнова, — проте Кейтові краще не знати, що ви не його справжня мати…
— Я його справжня мати! — палко заперечила місіс Волш. — Хоч я й не народила Кейта, але він — мій син!
— Саме це я мала на увазі. Кейт не любить свого батька, але дуже любить вас. Залишайтесь і далі його матір’ю.
Місіс Волш знову зітхнула:
— Я теж цього хочу. Проте Джейн… вона закохана в Кейта. Її ворожість до нього вдавана. Насправді вона кохає його — і страждає через це.
— Ну, я б не сказала, що Джейн зараз страждає, — зауважила Маріка. — Вона помирилася з Алісою і цілком щаслива, хіба що сумує за рідним світом і за вами. Та навіть якщо ви вірно здогадуєтеся про її почуття до Кейта, то правда лише розіб’є їй серце. Ця правда дасть Джейн марні надії, які ніколи не здійсняться. Вона не зможе бути з Кейтом.
Місіс Волш хотіла запитати чому, але її випередив Смирнов:
— Перепрошую, принцесо. У вас обручки носять на правій руці?
Маріка променисто всміхнулася йому:
— Так, ви вгадали.
Лише зараз місіс Волш помітила обручку й допитливо зазирнула їй в очі.
— То ви з Кейтом заручені?
— Ні. Ми одружені.
Ніби бажаючи перевірити почуте на дотик, Кейтова мати підвелася, простягла через стіл руку і легенько торкнулася пальцем обручки.
— Отже… ви моя невістка?
— Так, — сказала Маріка з лагідною усмішкою. — Дякую вам за Кейта. Я з ним дуже щаслива.
Місіс Волш нічого не відповіла і продовжувала ніжно дивитися на неї. А тим часом Смирнов терпляче чекав, з делікатності відвівши убік погляд.
Нарешті Кейтова мати повернулася на своє місце, хоча й далі не зводила з Маріки ласкавого погляду.
— Гаразд, Алексе, — сказала вона. — Переходь до справи.
Смирнов сухо прокашлявся.
— Отже, принцесо, з вашої розповіді я зрозумів, що Конор МакКой залишив деякі відомості про Послідовників.
— Так, — підтвердила Маріка. — Просто це трималося в таємниці.
— А ви знаєте, яким чином ваш предок потрапив до цього світу?
— Тепер знаю.
— І знаєте, що йому допоміг один з Послідовників?
Цього разу Маріка промовчала. Вона боялася, що її відповідь може зашкодити нащадкам Куратора Бартоломео… хоча, з іншого боку, навряд чи її співрозмовники стануть доносити на давно померлого Послідовника, коли й самі вони не без гріха.
Смирнов здогадався про причину Марічиних вагань.
— Річ у тім, принцесо, — з усмішкою заговорив він, — що вже три десятиріччя я маю честь належати до таємного угруповання серед Послідовників, у лавах якого колись перебував Бартоломео Колонна. В різні часи ми називалися по-різному. Зараз ми називаємо себе еволюціоністами.
— І ви на нашому боці? — недовірливо запитала Маріка. Вона ще могла припустити, що з особистих мотивів окремі Послідовники, на зразок Кейта, Джейн, їхньої матері або того ж Смирнова, не почувають ворожості до Конорів і навіть допомагають їм. Але підтримка згуртованої групи Послідовників здавалася їй неймовірною. Це дуже скидалося на хитру пастку…
— Ми на боці природи, людства і здорового глузду, — відповів Смирнов. — Ми вважаємо помилковим постулат, що зі створенням штучного середовища, яким є цивілізація, природна еволюція людства, як біологічного виду, припинилася. Ми переконані, що, разом з розвитком суспільства, має вдосконалюватися й природа самої людини.
— За допомогою генної інженерії?
— Ні в якому разі, принцесо. Я кажу про природну еволюцію. Ми, еволюціоністи, є принциповими противниками штучного втручання в таку делікатну сферу, як спадковість… ну, хіба що для виправлення деяких вроджених фізичних вад — та й то вкрай обережно. Ми вважаємо, що природа здатна сама подбати про це — в належний час і належним чином. Поява МакКоїв з їхніми унікальними здібностями стала переконливим підтвердженням правоти нашого вчення, це був довгоочікуваний крок у біологічній еволюції людини. Проте переважна більшість Послідовників вбачали в МакКоях лише загрозу для решти людства… гм, а певніше — загрозу своєму винятковому становищу в світі. І взялися до виправлення того, що вважали помилкою природи.
— Кейт розповідав про ті події, — кивнула Маріка. — Проте мені важко віриться в милосердя Послідовників. Чому вони не повбивали всіх МакКоїв? Цьому завадили тодішні еволюціоністи?
— Почасти так. Вони не могли нічого вдіяти з Забороною, але зуміли запобігти негайному винищенню всього роду МакКоїв. А потім, коли виявилося, що їхні діти народжуються без дару…
— З мертвим даром, — уточнила Маріка.
— Атож, дар залишався, але був недієздатний. У той час Послідовники ще не могли виявляти дар у такому стані, тому вважали, що діти МакКоїв народжуються звичайними людьми, і вже не вбачали в них загрози. А еволюціоністам (хоча тоді вони називались інакше) вдалося зіграти не те що на милосерді Послідовників, а радше на властивому всім людям, за винятком хіба що психопатів, небажанні бути катами. МакКої з нівельованим даром зрештою повмирали, а їхні нащадки, навіть після зняття Заборони, не виказували жодних паранормальних здібностей. Послідовники заспокоїлися, а ті з них, що були еволюціоністами, терпляче чекали. Вони вірили, що природа не стерпить такої наруги над її волею, і їхні сподівання справдилися. Та, на жаль, відновлення дару почалося зарано. Тривале перебування під дією Заборони дуже послабило спадковість МакКоїв — добре що це не торкнулося вас, Конорів. До середини сімнадцятого сторіччя їхня чисельність зменшилася майже вдесятеро і протягом наступних трьох сторіч не перевищувала п’ятдесяти душ. Лише в другій половині двадцятого сторіччя розпочався повільний приріст, і наразі в нашому світі мешкає дев’яносто три нащадки МакКоїв. Таку невелику кількість людей легко тримати під наглядом. Коли двісті років тому вперше відновився дар, чимало Послідовників стали вимагати негайного знищення всіх МакКоїв. Раніше такі пропозиції не знаходили підтримки в Курії, але за останній рік, з виявленням Конорів, настрої в середовищі Послідовників поступово радикалізувалися. Донедавна в центрі загальної уваги були ви, а після бомбардування Норвіка, що, як вважається, усунуло загрозу з вашого боку, дедалі гучніше почали лунати голоси, що настав час остаточно вирішити проблему МакКоїв.
— Тобто вбити їх? — запитала Маріка з тремтінням у голосі.
— Так. Існує велика ймовірність, що на найближчих зборах Курії буде ухвалено рішення про їхню ліквідацію.
Маріка встала з крісла й нервово пройшлася по кімнаті. Ця звістка приголомшила її й викликала в ній гостре почуття власної провини — адже це через неї, через її необережність під загрозою опинилося життя сотні людей. До того ж — однієї крові з нею…
— Цього не можна дозволити! В жодному разі!
— Звичайно, не можна, — погодився Смирнов. — І ми не дозволимо.
— Отже, тому ви прийшли до нас? Хочете, щоб ми допомогли нашим родичам, забрали їх до себе?
— Не зовсім. Врятувати МакКоїв і переправити їх у безпечне місце до снаги й нам самим. Ми вже підготували їхню евакуацію. А ви нам потрібні для іншого.
Слова Смирнова трохи заспокоїли Маріку. З полегшеним зітханням вона знову сіла в крісло.
— Слухаю вас, докторе.
— Коли ми, еволюціоністи, довідалися про існування Конорів, то були раді й стурбовані одночасно. Ми раділи з того, що в іншому світі успішно формуються умови для переходу людства на вищий щабель еволюційного розвитку. А наша стурбованість пояснювалася тим, що за наявної соціально-політичної та демографічної ситуації проникнення Конорів до нашого світу могло призвести до катастрофічних наслідків.
— Кейт говорив про це. Він наполегливо переконує нас, щоб ми забули про ваш світ і задовольнялися своїм.
— Але ви не погоджуєтеся з ним?
— Ні. Ми не можемо жити в постійному страхові перед пришестям Послідовників. До того ж час грає проти нас — у нашому світі він іде надто повільно.
Смирнов неквапно кивнув:
— Я так і думав, що ви надаєте забагато значення факторові часу. Втім, не переконуватиму вас, що, швидко чи повільно, час однаково грає вам на руку. Тепер це вже неактуально. Щодо Конорів ми мали два плани, проте ніяк не могли вирішити, за яким з них діяти. Найпростіше було перекрити вам шлях до нашого світу. Попервах більшість із нас були прихильниками саме такого варіанту. Проте це було б незворотною дією, тому ми зволікали до останнього. Кейт дозволив нам вигадати час, та навіть за рік ми не змогли дійти спільної думки. Зрештою, все вирішилося без нас — і, треба сказати, не найкращим для нас чином. Ви пішли з нашого світу — але забрали з собою Алісу, щодо якої ми мали інші плани. Ви пішли — але залишили шляхи для повернення. Обставини зробили вибір за нас — ми збагнули це вже наступного дня після бомбардування Норвіка і дуже боялися, що ви скористаєтеся Кейтовим Ключем, щоб повернутися до нашого світу і потай спорудити портал. Перше ж його відкриття призвело б до гальмування часу, і Послідовники зрозуміли б, що ви знову в нас.
— Але тоді, — занепокоїлася Маріка, — вони вже виявили гальмування. Я ж щільно сполучила портали, і час вирівнявся.
— Не турбуйтеся, — сказав Смирнов. — Ніхто нічого не виявив. Я про це подбав.
— Як подбали? — здивувалася вона. — І взагалі, ви говорите суцільними загадками. Чому фактор часу тепер неактуальний? Які інші плани ви мали щодо Аліси? Поясніть, будь ласка.
Смирнов зосереджено подивився на неї.
— Звичайно, я можу пояснити. Але буде набагато краще, коли ви побачите все на власні очі. Тому ще раз запрошую вас піти з нами.
— Так справді буде краще, — підтримала його місіс Волш. — Довіртеся нам. Довіртесь мені. Я не завдам шкоди дружині мого сина. Я не ворог Кейтові. Покличте своїх родичів, нехай супроводжують вас. Або затримають мене тут як заручницю.
Вже після цих слів Маріка здалася. Проте ще трохи покомизилася, примусила вмовляти себе й переконувати, та врешті погодилася. Поки Смирнов відкривав портал, вона пройшла до спальні, підібрала з підлоги світлову кулю і зняла з неї чари — тепер у них не було потреби.
Коли Маріка повернулася, в кабінеті була лише Кейтова мати — Смирнов уже пройшов через відкритий портал. Місіс Волш узяла її за руку й щасливо всміхнулася.
— Я знала, що Кейт не прикидається, — промовила вона. — Знала, що він кохає вас… але не думала, що ви зможете бути разом.
— Через моє походження?
— Так, через нього. Навіть у нас — хоч у нас демократія — принци та принцеси не можуть вільно обирати собі пару.
Маріка кивнула:
— Я також думала, що нам не бути разом. Проте мій брат дав дозвіл на наш шлюб. Він сказав, що моє щастя для нього понад усе.
— У вас чудовий брат, Маріко, — сказала місіс Волш і обняла її. — А в мого сина чудова дружина.
Оскільки ще на початку розмови Смирнов згадав про лабораторію, Маріка очікувала, що потрапить до просторого, охайно прибраного і яскраво освітленого приміщення з високою стелею, білими стінами, численними шафами та рядами довгих столів. Натомість вона опинилася в порівняно невеликій, вщерть заповненій різноманітними приладами кімнаті, радше схожій на тимчасовий склад для лабораторного обладнання, ніж на саму лабораторію.
Портал, що з нього вийшла Маріка, нітрохи не був схожий на звичний для неї портал, а являв собою прикріплену до стіни прямокутну раму з блискучого металу.
— То це і є нуль-Брама? — запитала вона у Смирнова, котрий зустрічав їх з місіс Волш у лабораторії.
— Так, — відповів він. — Дуже зручний пристрій, на відміну від класичних порталів. І відкривати легше, і можна переносити з місця на місце — все одно працюватиме.
Маріка не стала питати, чому не працюють переносні портали Конорів. Кейт уже перерахував їй геодезичні фактори, що впливають на роботу порталів класичної конструкції, і це було все, що він знав. А з’ясування деталей у компетентного фахівця, яким був Смирнов, Маріка відклала на потім. Вона чомусь не сумнівалася, що вони матимуть ще вдосталь часу для таких розмов.
— Задля вашого спокою я залишу перехід відкритим, — після паузи промовив Смирнов. — Тільки не варто жорстко сполучати Браму з порталом. М’яке з’єднання дозволить вам заощадити час.
— Добре, — погодилася Маріка.
Смирнов кивнув і рушив до дверей. Маріка та місіс Волш подалися за ним. Вони проминули передпокій і вийшли на ґанок.
Зовні був ясний сонячний день. Невеликий одноповерховий будинок, разом з іще двома такими будинками, стояв на пагорку посеред широкої безлісної рівнини. Лише віддалік виднівся невеликий лісок, біля якого паслося стадо довгоногих тварин, найпевніше, кіз. На півдорозі між будинками та ліском гралося четверо дітей. Хоча на такій відстані визначити їхній вік та стать було важко, Маріка все ж наважилася припустити, що всі вони хлопчики і їм не більше десяти років. Один з хлопчиків був у коротких штанцях та безрукавці, решта троє мали на собі лише труси — або ж настегенні пов’язки.
По інший бік пагорка, на розрівняному майданчику стояла здоровенна потворна будівля метрів сімдесяти завдовжки і десь п’ятнадцяти завширшки. Стіни будівлі складалися з великих бетонних блоків, дуже щільно підігнаних один до одного — лише напруживши зір, можна було розгледіти шви між ними. Будівля мала велику залізну браму для транспорту, а також кілька менших дверей, через які могли проходити люди. Неподалік зачиненої брами стояв зелений армійський джип. Людей ніде видно не було — мабуть, вони знаходилися всередині.
— Ви знаєте, як можна відрізнити північну півкулю планети від південної? — запитав Смирнов.
Оскільки при цьому він глянув у небо, а зараз був день, то Маріка відповіла:
— У північній півкулі сонце рухається за годинниковою стрілкою, а в південній — проти неї.
— Правильно. І якщо трохи зачекаєте, то зможете переконатися, що сонце тут рухається за годинниковою стрілкою. Проте, коли воно сховається за обрієм і настане ніч, ви не побачите в небі знайомих сузір’їв північної півкулі — ні своїх, ні наших.
— То ми не в світі МакКоїв, а на Патрії?
Смирнов посміхнувся:
— Я так і думав, що ви назвете його світом МакКоїв, а не Послідовників. — Він видобув з кишені сигарету, закурив і став так, щоб легкий вітерець відносив тютюновий дим у інший від Маріки бік. — Ні, принцесо, ми не на Патрії. Це зовсім інший світ. Ми називаємо його Альпією — але не на честь гір Альп, а на честь Альпіна Гіґса, який відкрив цей світ.
— Отже, Кейт і Джейн таки зуміли надурити мене, — незадоволено мовила Маріка. — Про Патрію мусили розповісти, а про Альпію промовчали.
— Вони нічого не знають про неї, — озвалася місіс Волш. — Ніхто не знає, крім еволюціоністів.
— Це наша велика таємниця, — підтвердив Смирнов. — Ми відкрили її… Вірніше, першим це відкриття зробив один з ваших родичів, а через шість сторіч ми змогли відновити зв’язок з Альпією.
— Як це… — почала була Маріка, але потім сама здогадалася. — То Конор МакКой був не єдиним, кого Куратор Бартоломео відрядив на пошуки інших світів?
— Він був одним з п’яти.
— Он воно що! Виходить, не випадково перстень Бартоломео було налаштовано на п’ять різних порталів.
— Атож, не випадково. Бартоломео Колонна передав такі персні всім п’ятьом МакКоям, що погодилися на його божевільний план… А втім, як виявилося, його план був не таким уже й божевільним. Принаймні двоє людей з п’яти знайшли населені світи — а це не просто успіх, це справжній тріумф його ідеї.
— У цьому світі також мешкають нащадки МакКоїв? — запитала Маріка і знову роззирнулася довкола, немов сподівалася, що просто зараз із трави вигулькнуть її далекі родичі.
— На жаль, ні, — розчарував її Смирнов. І, не чекаючи на Марічине прохання, почав свою розповідь: — Цей світ відкрив Альпін Гіґс, чия мати була дочкою троюрідної сестри прадіда Конора МакКоя по чоловічій лінії. Спершу Альпіну пощастило, він потрапив сюди без будь-яких пригод, зберігши при собі й перстень, і потрібні для спорудження порталу камені… Гмм. Я гадаю, що у вашого предка справи пішли не так гладко, раз він не повернувся в Норвік?
— Справи пішли кепсько, — підтвердила Маріка. — І перстень, і камені він втратив.
— Можливо, в цьому було його щастя. Бартоломео Колонна не врахував психології МакКоїв, що звикли покладатися на свої вроджені здібності, а не на всілякі амулети. Альпін Гіґс спорудив портал і налаштував на нього вільну грань кристалу — проте налаштував трохи не так, як слід, а так, як йому самому було зручно. В результаті, повернувшись додому і знов опинившись під дією Заборони, він не зміг відновити зв’язок зі своїм новим порталом.
— А навіщо він узагалі роз’єднував портали? Я б цього не робила.
— Він хотів розповісти про свою знахідку іншим родичам, — пояснив Смирнов. — Перстень давав йому доступ ще до чотирьох порталів МакКоїв, зокрема й до норвікського. А потім Альпін виявив, що не може відкрити свій новий портал. Він вирушив на пошуки Бартоломео Колонни і зник безвісти разом з перснем. Ми досі не знаємо, що з ним сталося; можливо, його хтось убив і пограбував, а може, він просто захворів і помер у дорозі. Ми знайшли перстень лише одинадцять років тому і зуміли відкрити портал, що його Альпін спорудив у стіні печери. Нам ще неабияк пощастило, що він працював. За тисячу років у печері сталися численні обвали, проте ділянка стіни з порталом лишилася неушкодженою.
— Тисяча років? — перепитала Маріка. — Час тут іде ще швидше, ніж у вас?
— Приблизно в одну цілу і шість десятих рази. Або в три рази швидше, ніж у вашому світі.
Цієї миті з великої будівлі вийшли чоловік та жінка в робочих комбінезонах. Чоловік щось голосно гукнув їм, а жінка просто помахала рукою. Потім вони сіли у джип і, об’їхавши пагорок, попрямували в бік пасовиська.
— Це Бланш і Поль, — сказав Смирнов. — Подружжя. Вони мешкають тут постійно, а в нашому світі їх уже понад п’ять років вважають загиблими. Зараз вони поїхали в рибальське селище, щоб обміняти залізний ніж на кількадесят кілограмів свіжої риби. Поки ми не маємо нагальної потреби в тутешніх харчах — але з прицілом на майбутнє налагодили мінову торгівлю з місцевими мешканцями.
— Тут неподалік море?
— Тут довкола море. Це великий острів, розташований осторонь торгівельних шляхів; за площею він лише трохи менший за Корсику. Тут мешкають здебільшого мирні землероби, скотарі та рибалки, а населення центральної частини острова також займається полюванням. Цивілізація на Альпії ще не вийшла з бронзової доби, туземці мають нас за жерців могутніх богів і ставляться до нас з великою пошаною. Нам вдалося налагодити з ними гарні стосунки, ми навіть залучили їх для побудови цього анґару — звичайно, лише як підсобних працівників. Усю найскладнішу та найважчу роботу виконала спеціальна техніка.
— А скільки вас загалом? — поцікавилася Маріка.
— Наші погляди повною мірою поділяють близько сотні Послідовників, часом ми вдаємося до їхньої підтримки, хоч і не розкриваємо їм факту існування організованої групи еволюціоністів, яка наразі складається з чотирнадцяти осіб — а разом з Полем та Бланш нас шістнадцять. Після виявлення Альпії ми не ризикували залучати нових прибічників і обходилися власними силами.
— Ясно, — сказала Маріка, марно намагаючись приховати своє розчарування. Попервах зі слів Смирнова вона вирішила, що еволюціоністи — дуже впливова група серед Послідовників.
Відчувши зміну її настрою, місіс Волш зауважила:
— Троє з нас, зокрема Алекс, є членами Курії. Ще один еволюціоніст має всі шанси стати новим Куратором Північної Європи, коли… — вона зам’ялася, і Маріка зрозуміла чому: від Кейта їй було відомо, що цю посаду обіймає Ґордон Волш, -…коли теперішній піде у відставку. Впродовж останнього року ми стримували Курію від жорстких заходів стосовно вас, впливали на Старшого Куратора, щоб він не давав санкції на захоплення Аліси, а після зникнення Кейта і Джейн один з нас, Еміліо Родріґес, повернув слідство таким чином, щоб відвести від вас усі підозри.
— О-о, — здивовано протягла Маріка. — А з Кейтової розповіді я зрозуміла, що Куратор Родріґес є прибічником жорсткої лінії.
— Мабуть, він мав на увазі іншого Родріґеса, Хуана, — пояснила місіс Волш. — Куратора Центральної Америки. А наш Родріґес є Куратором з безпеки. Саме про нього я писала в своєму листі. П’ять років тому він…
— Стривай, Дейно, — зупинив її Смирнов. — Про це трохи згодом. Сподіваюся, принцеса вже зрозуміла, що, попри нашу малу чисельність, ми таки маємо певний вплив на діяльність Послідовників. До цього можу додати, що двадцять три з половиною роки тому нам вдалося виторгувати життя для Аліси Монтґомері.
— Щоб дослідити її чаклунські здібності?
— Ні. Щоб згодом переселити її та інших нащадків МакКоїв на Патрію. До виявлення Альпії в нас був інший план: захопити всі портали на Патрії, розірвати її зв’язок з нашим світом і заснувати там нову цивілізацію. Ми розуміли, що рано чи пізно буде вирішено знищити всіх МакКоїв. Допустити цього ми не могли і почали ґрунтовно готуватися до захоплення Патрії. Це був дуже ризикований задум — якби ми пропустили бодай один портал, наш план зазнав би фіаско. Проте іншого виходу не було — аж поки не з’явилась Альпія.
— Ага! — збагнула Маріка. — То це і є те безпечне місце, про яке ви говорили?
— Так. Ми вже цілком підготувалися до переселення на острів більш ніж сотні людей, з урахуванням не лише нащадків МакКоїв, а й членів їхніх родин — дружин та чоловіків.
— А як же житло для них?
— В анґарі є готові блоки для бунґало на зразок цих, — Смирнов кивнув на вже зведені будинки. — За тутешніх кліматичних умов нічого більшого й не треба. Також маємо необхідну техніку для їх спорудження, меблі, інше хатнє начиння. А в підвалі анґару встановлено невелику, але потужну електростанцію на холодному синтезі. Підземні кабелі живлення вже прокладено до місць майбутнього розташування бунґало. Встановити їх з нашою технікою — справа кількох днів, проте ми визнали за доцільне, щоб посильну участь у цьому взяли самі МакКої. Три чи чотири ночі вони зможуть провести і в анґарі, а побудова власного житла стане для них чимось на зразок бойового хрещення.
— Мабуть, це правильно, — погодилася Маріка. — Тут на них чекає важке життя. Вони мають зрозуміти це від самого початку.
— Атож, — сказав Смирнов. — Попри всі ресурси, які ми зможемо надати в їхнє розпорядження, їм буде нелегко пристосуватися до нових умов.
Відколи джип від’їхав від анґару, Маріка не переставала краєм ока стежити за ним. Вона бачила, як машина зупинилася біля дітей, і чоловік з жінкою покликали до себе хлопчика в штанцях. Вони про щось побалакали з ним і поїхали далі, а хлопчик, трохи потупцювавши на місці, поволі, відверто неохоче, поплентався в напрямку Смирнова, місіс Волш та Маріки. Інші діти щось гукали йому вслід і красномовними жестами кликали до себе. Час від часу він обертався, знизував плечима і розводив руками.
Та якоїсь миті поведінка хлопчика різко змінилася. Він уже не звертав уваги на заклики своїх товаришів, більше не зупинявся й не озирався назад, а прискорив ходу і цілеспрямовано рушив до пагорба.
Коли хлопчик був кроків за п’ятнадцять від них, Маріка роздивилася його ауру й побачила ті особливі „кольори“, за якими Конори впізнавали своїх родичів. Він мав живий, повноцінний дар!
— Або я марю, — невпевнено мовила вона, — або… Ви ж говорили, що МакКої тут не живуть.
— Я сказав правду. МакКої, — Смирнов наголосив на множині, — тут не живуть. Є лише один МакКой.
Тим часом хлопчик наблизився до них і піднявся на ґанок. Він мав років вісім або дев’ять, не більше. Був чорноволосий і дуже смаглявий — вірніше, засмаглий. Допитливо глянувши на Маріку, хлопчик звернувся до місіс Волш:
— Я зовсім не хочу їсти, тітко Дейно. Я говорив мамі й татові, що не голодний, але вони наказали йти до вас.
Місіс Волш лагідно скуйовдила його коротку чуприну. А Смирнов строго мовив:
— Ти дуже неввічливий, Вільяме. Чому не привітався з леді Марікою?
Хлопчик, якого звали Вільям, знову зиркнув на Маріку і чомусь скрушно зітхнув. Погляд його темно-карих очей був такий упізнаваний, що вона мало не зойкнула від неймовірного, божевільного здогаду.
„Невже?…“
— А я не знаю її, — з дитячою прямотою заявив Вільям.
— Тим більше ти маєш привітатися, — м’яко зауважила місіс Волш.
Тоді хлопчик повернувся до Маріки й сказав:
— Добридень, леді… А ви справді леді?
— Так, Вільяме, — відповіла вона, пильно вдивляючись у його вкрите густою засмагою обличчя.
— Найсправжнісінька леді?
— Атож, найсправжнісінька.
— І всі леді вдягаються так гарно? — продовжував розпитувати Вільям.
— По-різному, — всміхнулася Маріка. — Але багато вдягаються саме так.
Місіс Волш узяла хлопчика за руку.
— Ходімо, Біле. Тобі час обідати.
— Але я не хочу їсти, — заперечив він.
— Хочеш не хочеш, а мусиш. І що швидше ти пообідаєш, то раніше повернешся до друзів.
Цей арґумент переконав Вільяма, він мовчки спустився з ґанку й попрямував до сусіднього бунґало. Перш ніж піти за ним, місіс Волш запитливо глянула на Смирнова. Той похитав головою:
— Іди сама, Дейно. Ми зачекаємо тут.
Коли місіс Волш з Вільямом увійшли до будинку, Маріка повільно промовила:
— Аліса розповідала, що в неї був менший брат Вільям, який помер наступного дня після народження. Це було п’ять років тому. Якщо зробити поправку на плин часу, то все збігається.
— Так і є, — підтвердив Смирнов. — Щойно ви познайомилися з Вільямом Монтґомері-молодшим. Ще до народження було встановлено, що він має здоровий дар, і Курія постановила вбити його. На щастя, за рік до того Куратором з безпеки став Еміліо Родріґес, і він організував порятунок хлопчика. Вільям змалку мешкає на Альпії і вважає Поля та Бланш своїми батьками, проте знає, що в нього є сестра Аліса. Вочевидь, тому він так розгубився і не привітався з вами одразу. А так він дуже чемний хлопчина.
— Він думав, що я Аліса?
— Схоже, на те. А коли Дейна назвала вас на ім’я, Вільям засмутився.
— Я це помітила, — сказала Маріка. — Тепер розумію, чому вам потрібна Аліса.
— Вона потрібна нам не лише через Вільяма. Багато МакКоїв знають Алісу, як свою родичку, і повірять їй швидше, ніж нам. Проте ви, принцесо, та інші Конори потрібні нам ще більше.
Замовкнувши, Смирнов обвів поглядом рівнину, взяв нову сигарету й закурив. Відтак продовжив:
— Протягом року ми, еволюціоністи, не могли дійти згоди, яку тактику обрати щодо вас. Одні пропонували розірвати зв’язок з вашим світом, а інші, до яких належав і я, вважали це великою помилкою і наполягали на тісному співробітництві з вами. На наше переконання, лише таким чином можна запобігти війні між Послідовниками та Конорами. Я знаю, є дві обставини, що дуже вас непокоять — Заборона і повільний плин часу у вашому світі.
— А ще можливість ядерного нападу, — додала Маріка.
Смирнов гмикнув.
— Бачу, Кейт розповів вам про божевільні марення свого батька. Але запевняю вас, що Послідовники на це не наважаться. Як стверджує доктрина стримування, ядерна загроза реальна лише доти, доки супротивна сторона не має адекватних засобів для удару у відповідь. Сама лише перспектива проникнення Конорів до нашого світу, де вони здатні влаштувати масштабні акції відплати, зупинить Послідовників. Навіть один-єдиний уцілілий Конор-месник може завдати непоправної шкоди планеті, на якій знаходиться безліч атомних та гідроелектростанцій, шкідливих підприємств і арсеналів зі зброєю масового враження. А що ж до Заборони, то я майже не сумніваюся в наявності у всіх Конорів імунітету. Та навіть якщо й ні, це лише тимчасова проблема. Серед дев’яноста трьох МакКоїв з нашого світу близько половини — неодружені молоді люди та незаміжні дівчата. Їхній дар недієздатний, зате вони є носіями невразливості на Заборону, яку зможуть передати своїм з Конорами спільним нащадкам.
— Це вимагатиме чимало часу, — зауважила Маріка. — А час у нас іде занадто повільно.
— Його можна прискорити, жорстко сполучивши порталами ваш світ з Альпією. Тоді вже час у нашому світі, хай і трохи, лише на сім відсотків, та все ж відставатиме від вашого.
— І справді, — погодилася Маріка, прикинувши подумки усереднений плин часу. — А ви дозволите нам встановити постійне з’єднання?
— Вам не доведеться питати нашого дозволу, — відповів Смирнов. — Ми, еволюціоністи, вже вирішили передати Конорам контроль над Альпією.
— Ого! — Маріка аж не повірила своїм вухам. — Передати нам контроль? Але чому?
Смирнов якось безпорадно знизав плечима.
— А що нам залишається робити? Це, до речі, друга причина, чому я від самого початку виступав за співпрацю з вами. І ми, і МакКої з нашого світу — люди, розніжені благами постіндустріальної цивілізації, до того ж нас надто мало, щоб створити тут стійку спільноту і підтягти цей світ до нашого рівня. Швидше вийде навпаки: наступні покоління МакКоїв, попри всі зусилля еволюціоністів, скотяться в бронзову добу.
— А ви гадаєте, що ми, Конори, зможемо нав’язати цьому світові свою феодальну цивілізацію?
— Певна річ, зможете. Ви люди сильні, рішучі, жорсткі… і, коли треба, жорстокі. У вас це вийде.
Маріка довго мовчала, міркуючи над словами Смирнова. Він не заважав їй збиратися з думками і терпляче чекав, коли вона заговорить перша.
— У мене також є ідея, — нарешті мовила Маріка. — Якщо брат погодиться, ми з Кейтом оселимося тут. Станемо засновниками нової гілки роду Конорів і нової князівської династії. А в Мишковичі оголосимо, що Кейт забирає мене до себе на батьківщину.
— Непогана думка, — схвалив Смирнов. — Удвох з Алісою ви зможете згуртувати МакКоїв краще, ніж вона сама. Та й ваш батько… Ви ж візьмете його з собою?
— Аякже. Йому добре там, де я. Крім того, тут мешкатимуть люди з його світу, і тут він зможе вільно називати мене дочкою. — Маріка спустилася з ґанку, поволі пройшлась по траві, потім нахилилася, зірвала квітку ромашки й легенько торкнулася вустами її пелюсток. — А що робитимете ви та ваші товариші? Невже просто передасте нам Альпію та МакКоїв, а самі вмиєте руки?
— У жодному разі, принцесо. Як я вже казав, ми пропонуємо вам співпрацю. Хочемо поєднати ваші паранормальні здібності з нашими стародавніми знаннями, зробити вас, Конорів, новими спадкоємцями цивілізації Попередників. А четверо з нас після переселення на Альпію всіх МакКоїв планують приєднатися до Поля та Бланш і назавжди лишитися тут.
— Серед цих чотирьох і місіс Волш?
Смирнов ствердно кивнув:
— Місяць тому Дейна пішла від чоловіка і тепер мешкає на Альпії. Мені таки вдалося переконати її, що сорок шість років — ще не кінець життя.
[2] Приблизна транскрипція: „Поштівни хаздо Стеніслав! Свою сестре позна мове, о чему следечі редкове. Неха го чита. То є важно а велме хітно. Маріка собі на столу ма писмо подробнейшо.“
[3] Приблизна транскрипція: „на припадку яко не зможемо вияжчі з ньо“.