Втім… Абсолютно неадекватна думка майнула глибоко в мозку — надто вже хворобливо палали його очі. Або він дуже відданий своїй справі, або… Або він прийшов сам. Із власної ініціативи. І відповіді на питання потрібні особисто йому, а не високолобим. І знайшов він мене за допомогою цього свого «сканера»…
Стоп, Джокере. Який «сканер»? Які відповіді можуть бути потрібними настільки, щоб ризикувати життям без узгодження цього ризику з керівництвом?
— А ніяк, — відповів п’яний Джокер, відмахуючись від дурного питання, — вбиваєш — і все. Це просто робота. — І нічого не відчуваєш?
— Нє-а…
П’яний Джокер відверто не розумів, до чого веде його співрозмовник. П’яному Джокерові це було нецікаво. Він солодко позіхав і з надією поглядав на келих, який так нахабно видерли з його рук.
Тверезий Джокер, утім, також розумів небагато…
— А скількох ти вбив?
— Багатенько…
— А жінок вбивав?
— Вбивав.
— А дітей?
— Не доводилося.
— А якщо б довелося?
— Вбив би…
— А Жароха вбив би?
А це до чого?
— Н-є-є-є…
— А мене?
— А от тебе б убив! — широко посміхнувся п’яний Джокер. — От просто зараз взяв би й убив!
— За що? — здивувався Макс.
— За те, що не хочеш зі мною випити за… — п’яний Джокер також витріщився у стелю, згадуючи, яким був перерваний тост.
— За вбивство як метод природного відбору? — підказав Макс.
— О! За нього! — зрадів п’яний Джокер, і вони випили.
— Слухай, — звернувся до Макса п’яний Джокер, добряче хильнувши і сп’янівши остаточно, — а чого це ти зі мною розмовляєш?
Макс замість відповіді лише здивовано гикнув.
— Чого про щось питаєш? — спробував роз’яснити думку п’яний Джокер. — Чому б тобі не взяти та й не прочитати мої думки?
— Не можу, — розвів руками Макс, небезпечно похитнувшись при цьому, — не мо-жу. Вони лише іноді спливають… самі з’являються у моїй голові… лізуть у голову…
Він декілька разів постукав себе пальцем по лобі, нагадуючи, видно, де знаходиться вищезгадана голова, після чого надовго задивився на палець, тоді — на пляшку.
— Коньяк закінчується, — засмучено повідомив він, — треба ще… у тебе є ще?
П’яний Джокер важко зітхнув, підвівся й хитаючись рушив до бару. Втім, до бару він не дійшов. За спиною щось важко гупнуло. Точніше — хтось. Точніше — Макс, який якогось біса звалився на підлогу.
— Я впав, — повідомив він з підлоги.
— Я помітив, — відповів я, — може, встанеш?
— Ага, — відповів Макс і позіхнув, — встану… зараз… тільки трошечки полежу… тро-ошечки… І заплющив очі.
Чудово. П’яне індиго вирішило, що спатиме на моїй підлозі.
Я зітхнув, відімкнув шафу, дістав старого доброго «Стєчкіна».
Якщо ти щось хочеш наказати мені, Жароху, краще зроби це зараз. Бо гостей витерпіти я ще можу, але не спати всю ніч через те, що у моїй квартирі чужий, — не згоден. І Жарох вирішив сказати — задзеленчав «червоний».
— Не хочу, — пробуркотів з підлоги Макс, — не хочу до школи…
— Ну? — спитав я у слухавку.
— Сховай свого друга назад у шафу, — наказав шеф, — і йди спати.
— Знущаєшся?
— Ні, — і поклав слухавку.
Шикарно.
Я із жалем подивився на «Стєчкіна», зітхнув і повернув його на місце. Сів за стіл, поглянув на Макса й допив залишки коньяку просто з пляшки.
Підсумуємо. Навіщо вони підіслали його? Що хотіли дізнатися? Чи зможу я вбити Жароха? Жарох і сам пре красно знає, що ні. Та й наказу такого я отримати не зможу, бо накази віддає він сам… Чи зможу я вбити Макса? Зможу, але й про це Жарох знає. Не може не знати. Просто перевірити мою реакцію на чужинця у квартирі? Навіщо її перевіряти?
Думаю, у цьому плані я достатньо передбачуваний…
А якщо він все ж таки прийшов сам? Якщо не було наказу йти до мене? Тому й не квапився Жарох із дзвінком — обирав найбільш вигідний варіант дій у форсмажорній ситуації…
Добре, навіть якщо припустити, що все було саме так, де логіка? Ризикнути життям, аби намолоти дурниць про себе, спитати, чи вб’ю я його, а отримавши ствердну відповідь, завалитися спати у моїй квартирі? Також не клеїться…
У будь-якому разі виходить, що розмова була беззмістовною й порожньою. Ідіотською вона була, відверто кажучи.
Отже, розмовою мене просто відволікали. Від чого?