— Якщо тобі брешуть, ти не бачиш повної картини, — зробила висновок Аня.
— Бо ті, хто брешуть, вважають, що тобі її не варто бачити.
— Тобто вони вважають, що мають право вирішувати за мене, що мені варто бачити, а чого не варто?
Я поглянув на годинника. Десята ранку. Ще півгодини банальної підліткової полеміки, і треба буде йти. Можливо,залишивши Макса. Нехай обробляє дівчинку. Чи не залишати? Якось він надто привітно посміхається їй, надто захоплено сперечається…
— Не можна так! — доводив щось Макс.
— Чому не можна? — вимагала пояснень Аня.
— Бо так нечесно, — він пхнув мене в бік, — Дене, скажи!
— Звісно, нечесно, — підтакнув я, не уявляючи, про що йдеться.
Таки старішаю. Раніше ніколи не відволікався на свої думки настільки, щоб не фіксувати розмов, що ведуться поруч.
Про що йдеться, я так і не встиг зрозуміти, бо трапилася ще одна незбагненна подія — з-під вікна дивним чином зник «Daewoo». Щойно я бачив його на місці, а тепер — раз! — і немає. Не може машина просто так зникнути. Принаймні ця. Принаймні так тихо та швидко. Я мав хоча б почути звук мотора…
Зовсім машинально я знову поглянув на годинника. Пів на одинадцяту. Декілька секунд тому була десята…
Он воно як. Тепер мені стало зрозуміло. Нарешті, все зрозуміло.
— Максе, котра година? — вирішив пересвідчитися я.
— Пів на одинадцяту, — відгукнувся він, неохоче перериваючи себе на півслові.
— Дідько! — підхопився я. — Ми ж запізнюємося!
Зорієнтувався він, як завжди, миттєво.
— Точно! — ляснув себе по лобі. — А я ще думав — чи нічого не забув… Це все твої бутерброди, Аню, — посміхнувся дівчинці, — такі смачні, що все з голови повилітало.
— Куди запізнюєтеся? — вона підхопилася також. — Чому так рано?
Вона була збентежена, вона не хотіла, аби ми йшли. Не дивно. Маленька закохана дівчинка…
— До Маринки! — я кинувся до дверей. — Бігом, Максе!
Вона ж їде сьогодні, а я ж обіцяв до неї зайти! Вона фотки мені має віддати! З випускного!
Тираду я завершив уже на східцях.
— Почекайте! — гукнула нам у спину Аня. — Ви ще зайде те?
Я збіг aв униз.
— Так, — пообіцяв у мене за спиною Макс, — обов’язково. І помчав за мною.
Я вийшов на вулицю, швидко пішов геть. Макс наздогнав, вирівняв крок, ішов поруч зі мною мовчки, чекаючи на пояснення. Я ледь не сплюнув — просто знахідка, а не напарник!
Я збирався з думками. Вирішував, що саме казати. З чого починати.
З того, що час просто так не зникає? З того, що я не мав помітити, як він зник, що не мав узагалі нічого помітити й запам’ятати, бо перебував, судячи з усього, під гіпнозом?
З того, що гіпнотизер серед нас трьох був лише один? Чи з того, що мені прекрасно відомо, які досліди полюбляє ста вити Доктор Зло і його компанія над відпрацьованим матеріалом — непотрібними вже агентами, такими, як, наприклад, я?
От у чому була вся фішка. От чому я ніяк не міг знайти логіку в діях усіх навколо. Бо й логіки ніякої не було, принаймні для мене. Я був піддослідним матеріалом. І маленька закохана дівчинка Аня була піддослідним матеріалом. Вони щось робили зі мною. Макс щось робив зі мною. Що саме й для чого, відомо було лише їм.
Нарешті я зупинився. Макс також. Раптом закортіло чимдуж врізати по його дещо розгубленій, але сповненій готовності до дій мармизі. Та я стримався.
— В тебе не вийшло, — спокійно повідомив я Максові.
— Не вийшло що? — він здивовано кліпнув очима.
— Я помітив час. Півгодини зникло. Що ти встиг зробити за півгодини?
Він знову кліпнув очима, вдаючи, що не розуміє, про що йдеться.
— Ти чого, Джокере? Які півгодини?
— З десятої нуль-нуль до десятої тридцяти, — посміхнувся я. — До речі, ідіоти у твоєму виконанні більш правдоподібні, ніж п’яниці. Чого б це?
Він поглянув на годинник. Потім на мене. Знову кліпнув.
Нарешті, спитав:
— Ти думаєш, що я тебе гіпнотизував?
— Звісно ж, ні! Я думаю, що я проспав півгодини за столом.
Я не сильно хропів?
— Джокере…
— Коротше, ти провалився. Так і відрапортуй Доктору Зло. І поцілуй його від мене в щічку. Чи, може, в носика…
Так, краще в носика.
Я підморгнув розгубленому Максові, розвернувся й пішов геть. Після «носика» Жарох, певно, гикатиме ще дужче, ніж після мого «з любов’ю». А ще він буде задоволений — я пройшов тест, я ще не остаточно відпрацьований матеріал…
Насолодитися перемогою я не встиг. Індиго наздогнало мене, з несподіваною силою розвернуло до себе, притисло спиною до якогось стовпа. Я вже вдруге стримав бажання натовкти його мармизу. Втім, друге бажання було вже слабшим — мені стало цікаво, як воно викручуватиметься і що вішатиме на мої вуха тепер.
Макс нервувався.
— Припини істерику! — кричав він на мене, тримаючи за комірець.