— Микола зник! — він робить страшні очі. — Після того, як у будинку померли двоє, він зрозумів, що вона їх убила, пішов до неї і — зник.
Так. Ясно. Микола — це людина, що читає в темряві. І для чого, Жароху, він знадобився тобі? Чому все це не міг випитати в нього я?
— А ви хильнули потроху й вирішили помститися за Миколу? — поцікавився я.
— Ти ж бачив її очі! — співрозмовник зрозумів, що я зриваюся з гачка, що вербуватися відмовляюся, і знову почав істерику. — Ти ж також знаєш, хто вона! Ти ж знаєш!
Вона людей убиває!
Треба буде перевірити, хто й коли помирав у цьому будинку, відмічаю собі я. Даю йому легенького стусана, він замовкає. Знову перелякано витріщається на мене.
— А тепер слухай, — кажу я, відпускаючи його та відступаючи на крок, — зараз ти розвертаєшся й чимдуж біжиш додому. Там тверезієш. Більше не підходиш ані до цього під’їзду, ані до дівчинки. Ви все вірно зрозуміли. Вона — породження пекла, але прийшла сюди не сама, а з цілою армією демонів. І не вам їм протистояти.
— А кому? — розгублено питає він. — Кому їм протистояти? — Інквізиції, — вагомо відповідаю я, демонструючи йому перший-ліпший документ, знайдений у кишені.
Він ковзає по ньому безглуздим поглядом, тоді знову витріщається на мене. — І нікому більше ні слова, — змовницьки шепочу я, — второпав?
Він швидко киває декілька разів, переводить погляд на тіла своїх товаришів. Я регочу подумки й серйозно заявляю: — Їх ми воскресимо, але це — востаннє. І не плутайтеся більше в нас під ногами.
Він знову розгублено дивиться на них, потім — на мене.
— Геть звідси! — рявкаю я.
Він тікає.
Я посміхаюся. Давно я нікому не розповідав такої маячні.
Виявляється, не така вже й нудна ця справа, як здавалося спочатку. А я вже й забув, як мені подобається працювати з ідіотами…
8
Я саме завершив огляд речей та документів упольованих мною мисливців на демонів, коли почув, як поверхом вище відчиняють двері й Макс обіцяє обов’язково зайти ввечері.
Молодець. Обробив дівчинку.
Я тихенько свиснув. Він швиденько попрощався і спустився до мене. Зупинився біля тіл, зацікавлено оглянув їх, нахиливши голову набік (було в цьому жесті щось від собаки… недарма вони його люблять… певно, мають за свого). Спитав:
— Ти їх убив?
— Ні, — я підняв одне тіло попід пахви, — я їх воскресив.
Бери другого й тягни у куток.
Макс здивовано підняв брову, але щодо воскресіння не перепитував, мовчки взявся до справи.
Якщо він мене таки не дурить, то з нього й справді непоганий напарник. Мовчазний, слухняний, кмітливий… І вірити йому хотілося, і працювати з ним було легко, але ж час… Час, який ніколи не зникає просто так, не дозволяв мені бачити у хлопцеві нікого, крім імовірного супротивника.
Ми вклали їх у куточку. Я набрав «02» й повідомив, що бомжі в під’їзді вчинили бійку й тепер двоє з них валяються на підлозі, а третій кудись утік. Я повідомив адресу будинку, досьє на сусідів-алкоголіків (вигаданих, звісно), поскаржився на сантехніка Миколу, який багато п’є й постійно кудись зникає, та висловився щодо незадовільної роботи нашої міліції, яка існує, між іншим, коштом наших податків. Мені пообіцяли з бомжами, сусідами та сантехніком Миколою розібратися, роботу у структурі налагодити, надалі стояти на варті та всіляко пильнувати.
Дивно, як не послали під три чорти… Я верз у слухавку таку фігню, що сам себе ладен був послати… Ех, люблю діставати людей, коли перебуваю у гарному настрої. Принаймні щодо сантехніка Миколи тепер не надто перейматимуться…
— Що далі? — спитав Макс, коли ми вийшли на вулицю та взяли курс на зупинку. Настрій стрімко погіршувався.
Ненавиджу громадський транспорт та шефів, які крадуть недопитаних полонених разом з автівками…
— Коли йдемо в гості? — спитав я у відповідь.
— Увечері… тільки… Тільки вона мене одного запросила… на вечерю…
— Все ясно. Свічки, романтика… Думаю, впораєшся без мене.
Макс злегка почервонів. Господи, він іще вмів червоніти!
— Мабуть, — знизав плечима, — а потім що?
— Не мабуть, а «буде зроблено», — виправив його я. — А потім укладеш дитину спати й тихесенько відчиниш мені двері. Будемо проводити детальний обшук.
Він серйозно кивнув:
— Буде зроблено!
— От і добренько. А тепер бігом купувати свічки та складати романтичні вірші. І не забудь вино. Багато вина.
Вона має міцно заснути.
Він широко посміхнувся й повторив:
— Буде зроблено!
Я зупинився, уважно подивився на нього.
— Слухай, — сказав я, — а вона ж тобі подобається!
— Подобається, — винувато посміхнувся Макс.
— Я маю нагадувати про можливість виникнення потреби в її ліквідації? — поцікавився я.
— Хіба це проблема? — здивувався Макс. — Треба буде — ліквідуємо.
— Незважаючи на те, що вона тобі подобається?
— Ну звісно… — мої питання здавалися йому дивними. — Ти хіба не так робив?
Я? А як я робив? Я взагалі не пам’ятав такого, щоб мені колись подобався хтось із об’єктів. Певно, об’єкти мені траплялися такі — негідні симпатії… Втім, хіба не всі люди такі? Кожного з них є за що вбити… Просто не на всіх знайдеться по вбивці… Та й важкувато буде декого з них убити. Не один убивця на нього буде потрібен, а ціла армія…
— Коли вкладеш її у ліжечко, набери мене на телефон і скинь. Я буду під будинком, — сказав я. — Давай, до зв’язку!