— Як же так!
— А так. Стерво ти, Андрій Пилипович. Килину Макарів-ну жаль. Гарна, добра жінка була. А через такого поганця пропала.
— А чи не ви все забрали? — гнівно крикнув я.
— Закон. Суд. Все законно. Якби од мене залежало, а то ж Капшук.
— Всі хороші! Як їсти, пити, то добрий був Курінний. А як нещастя — в кущі!
— Дружба дружбою, а закон, братці ви мої, закон — нерушимий! Та що я з тобою патякаю? Не знаю, чого ти прийшов до мене? Розжалобити?
— Вияснити правду.
— Я вже тобі сказав. А тепер хочу бачити твоє розкаяння. Подумай. Не гарячкуй. Згадай, де був? З ким? Де гроші?
— Я вже тобі все розповів.
— Угу, — захлинувся від сміху Кравчина. — Значить, на тому світі був?
— Був. На тому чи на якомусь іншому — не відаю. Л що бачив батька і всю рідню — це правда.
— Угу. І келих захопив з собою?
— Захопив. Стій, стій. Де ж він?
Я лапнув у кишені. Там, справді, щось було. Тремтячою рукою витягнув келих. Поклав на долоню, розглядав його, ніби чудо. Отже, правда? Правда!!!
— Що це? — запитав Кравчина.
— Як то що? Та келих же!
— Той самий?
— Той самий.
— Дай сюди!
Начальник міліції узяв до рук чарівний утвір, замилувався його легкістю, прозорістю переливами майже невидимих граней. Зважив на долоні.
— Як пушинка, — здивувався вій. — От уміють робити Молодця вчені. Синтетика йде вгору. Де вкрав?
— Як?
— Де свиснув? У ресторані? Торочиш про той світ. Артистом став. Я ж сказав: психіатру це чудова байка, а мені… Я стріляний горобець.
Він кинув келих у куток. Келих беззвучно вдарився об стіну, одскочив, ніби опука, і м’яко впав на килим. Кравчина здивувався, підняв його. Ще раз сильно вдарив об підлогу. Келих не розбився.
— Добра робота, — похвалив Кравчина. — Певно, імпортний. Все-таки де дістав?
— Я вже сказав.
— Упертий ішак! — зітхнув Кравчина. — Я хотів як краще, а ти гнеш своє. Сам лізеш у петлю.
— Брехати не буду.
— Так і запишемо. Пошлю доповідну вище. Хай вони вирішують. Келишок при справі. Як речовий доказ. Ха-ха! А тебе — в капезе. Посидиш, подумаєш, погризеш казьонну шкуринку. Нічого, не залишу давнього друга, передам щось. Тільки ще раз щиро прошу: чесне визнання полегшить вирок.
Минали дні. У камері зі мною сиділи сімдесятилітній дід і хлопець. За хуліганство. Хлопець побився з товаришем. Після получки пішли в буфет, слово за слово, пішло, поїхало. Один в пику, другий пляшкою по голові. Хлопцеві обіцяли рік. Дід од-лупцював свою дружину на храмовому святі. Діди-ровесники згадали, як вона скакала в гречку замолоду. І закипіла в старого кров, він збив з баби очіпок, вирвав косу, почав молотити.
Всім нам було сумно. Хлопець і дід приставали до мене, щоб я розповів їм щось цікаве. Я одмовчувався. Та одного разу розповів свою історію. Хлопець захоплювався.
— Здорово! Фантастика. Це якби письменникові — він би написав книгу. Я знаєте як люблю фантастику? І день і ніч читав би! Там ви були кілька годин, а тут минуло три роки з гаком. Парадокс часу! Не чули? Теорія Ейнштейна. Різна ритміка часу. Про це вже всі фантасти пишуть. Паралельний світ. Якесь завихрення часу й простору.
У мене було завихрення в голові від його слів. Проте це було перше теоретичне обґрунтування моїх пригод, і я відчув приязнь до хлопця, що він щиро повірив мені.
Дід замислено кивав борідкою, мугикав здивовано.
— Гм. А кажуть, що нема бога?!
— Якого бога? — збентежився я.
— А того, що на небі…
— Так я ж його не бачив!
— Все’дно, — зітхав дід. — Той світ бачив.
— То й що? Такий, як і цей. Тільки дерева інші. Палац гарніший. Люди веселі.
— Покійники, — не здавався дід. — Отже, той світ. Ти мені баки не забивай. Бог є! Так і знай!
— А коли є, чому ти бабі своїй коси вириваєш? — єхидно запитав я.
— Це к ділу не тулиться, — сердито огризнувся дід. — Бог одне, а баба інше…
Так ми дискутували кілька днів. Потім мене викликав Кравчина. Він був збентежений.
— Знаєш, келих теє, як його… химерний.
— А що я тобі казав?
— Ти не гарячкуй, не гарячкуй. Гм. І діло твоє з розтратою прояснюється. Не винен ти, здається. Я радий. Радий. Поїдеш до Києва, брате мій! Ось так. Там учені зацікавилися твоїм келихом. Доки ще діло не завершено, поїдеш під конвоєм. Не ображайся, закон — діло святе. Бувай. Коли що — не будь на мене в обиді! Я що? Тільки виконавець закону.
У травні мене привезли до Києва. В Лук’янівську тюрму до мене приїжджав якийсь сивий учений. Він привіз у скриньці келих. Попросив наглядача, щоб залишив нас на самоті. Дружньо усміхаючись, сказав:
— Голубе, вашому келиху ціни нема. Він — унікальне явище.