90619.fb2
Людина мовчала. Дівчина злякалася. Грабіжник? Що робити? Закричати? Покликати сусідів?
— Галю!
— Боже!
— Галю, це я.
Дівчина кинулась назустріч тому рідному голосу, обняла, судорожно припала до грудей батька. Рідний, близький! «Таточку, звідки?» Вона зазирала в його обличчя, але бачила тільки глибокі провалля очей, чула важкий подих. Від нього пахло ліками, на плечах смугастий халат.
— Звідки ти? — плачучи, запитувала вона. — Де був так довго? Ходімо до хати.
— Тс-с-с, — тривожно прошепотів батько. — Мені не можна!
— Чому? — злякалася Галя.
— Я втік.
— Звідки? Що ти кажеш?
— З караван-сарая. Від татарви. Спасибі козакам, допомогли. Он мій товариш чатує. Машина напоготові. Тільки що — одразу в Дике Поле. Не наздоженуть…
Дівчина похолола. Психічно хвора людина Певно, втік з лікарні. Що робити? «Батечку мій, що з тобою робити?»
— Я хотів тебе побачити. Слідчий дав твою адресу.
— Який слідчий? Ти ж кажеш, що татари…
— Татари — це тепер, — пояснив батько, сполохано озираючись. — А слідчий — трохи раніше. Мене тягали за келих.
— Келих?
— Я був на тім світі. Там мені батько дав келих. Для тебе.
— Для мене?
— А для кого ж іще? Ти ж козацька дитина. Той келих якийсь чарівний. Його били — не розбили, палили — не спалили, довбали — не роздовбали. Такого матеріалу на Землі нема. Всі зацікавилися. Де взяв? Хто тобі дав? Я їм — правду. Так і так — на тім світі дали мені предки. А вони — хто сміється, хто лютує. Ясно, ніхто не вірить. А ти, я знаю, повіриш.
— Я вірю, таточку! Тільки де ж він?
— Еге, де? — щасливо засміявся батько. — Тепер він тут. У машині. Мій товариш привіз його.
Галя розгубилася. Везти батька до Павловської лікарні? Замикати його до «караван-сарая»? Стати зрадницею в його очах?
Від машини одділилася постать, наблизилася. Дівчина розгледіла молодого хлопця, обличчя губилося в пітьмі.
— Добрий вечір, — почувся спокійний, лагідний голос. — Я чув вашу розмову і вирішив втрутитися. Ви можете не зрозуміти…
— Я справді нічого не збагну, — з мукою відповіла Галя, кинувшись до нього. — Поясніть.
— Хвилинку, — стишеним голосом сказав невідомий. — Не кричіть. Ви можете зрозуміти, де він був?
— Безумовно. Це я одразу зрозуміла.
— Тим краще. Я допоміг йому звідти вибратися.
— Навіщо?
— Всього одразу не поясниш. Він згадав про келих.
— Ви теж про це? Що за мара?
— Не мара, — заперечив юнак. — Келих є. Незвичайним шляхом він дістався вашому батькові. Але це не має значення. Це справа другорядна. Проте келих незвичайний. І його дійсно адресовано вам…
— Мені?
— Так.
— Не розумію.
— Я теж не все розумію.
— Хто ж ви?
— Вчений, — ухильно відповів юнак. — Я робив аналізи цього феномена. Знаю трохи історію вашого батька. Ні вчені, ні лікарі, ні слідчі не можуть прийняти всерйоз його розповіді. Для вчених келих — просто незвичайний феномен. Для слідчих — загадка, кримінальний казус, який треба прояснити. Для лікарів — одна з форм шизофренії, психоз. їх цікавить лише батько, а келих — то фікція, вигадка. Зачароване коло! Ми з товаришами вирішили…
— Хто це ми?
— Я і кілька моїх друзів з Інституту фізики. Ми вирішили розв’язати цей вузол. Забрати батька з лікарні (ясна річ, без згоди лікарів, інакше його б не випустили!), вивчити келих, зустрітися з вами, щоб вияснити, який зв’язок той келих має з вами.
— Містика якась, — прошепотіла Галя. — Збожеволіти можна!
— Проте факт! Їдьмо!
— Куди?
— До нас. Усі чекають. Там батько все розповість, ми запишемо. Не турбуйтесь за батька. Ми його підлікуємо. Ваша присутність…
— Де це?
— Котедж, ізольоване приміщення.
— Добре, — рішуче сказала Галя.
Вона сіла на заднє сидіння поруч батька. Він обняв її, Щось бурмотів. Машина м’яко рушила. В одсвітах ліхтарів Дівчина тепер бачила обличчя батька, його дикий погляд.
— Таточку, — шепотіла Галя, — що вони з тобою зробили?