— Ось гляньте! Вони мене навіть переодягли в щось попівське. Може, це секта?
— Ні, це православний монастир, — здивовано мовила жінка. — Я черниця.
— Монастир? У якому місті?
— В Києві.
— У Києві? — зраділа Галя. — Де? Як він зветься?
— Видубецький монастир. Я гадала, що ти знаєш.
— Видубецький? — 3 острахом перепитала дівчина. — Я там бувала. Ченців там давно нема. Площу зайняв ботанічний сад. Один лише старий священик інколи сидить під деревом. Слухайте, люба жінко, ви мене обманюєте!
— Горенько моє, — похитала скрушно головою жінка, мацаючи долонями Галине чоло. — Що це з тобою вчинили? Та ні, наче жару нема. Опоїли зіллям якимсь? Чи що?
— Не опоїли. Я ввечері повернулася додому. Біля двору мене чекав батько. Я його не бачила кілька років, він зник десь. А тут з’явився… дивний, хворий. Поряд машина.
— Яка машина? — не зрозуміла жінка.
— Легкова.
— Дивні слова. Не чула…
— Що ж ви — ніколи не виходили з монастиря? — збентежилася Галя. — Тут народилися?
— Та ні. Я виховувалася в дворянській сім’ї. Катерина Са-мійленко. Теперішнє ім’я Марія. Маю освіту. А твої слова дивні.
— Чому дивні? Хіба я кажу щось неясне? Батько розповідав щось про келих.
— Зажди! — тривожно перебила її жінка. — Келих? Ти сказала — келих?..
— Так.
— Він розповідав мені.
— Хто він?
— Ягу.
— Не розумію.
— Вузол страхітливий, — шепотіла черниця. — Як він тебе віз сюди? На чому?
— Я знепритомніла. Потім відчула, як мене перенесли з машини. Ніби літак…
— Вогняний вихор, — сказала черниця.
— Сяйво якесь, політ, забуття, — втомлено мовила Галя.
— А потім — тут…
— Це він, — кивнула жінка. — Пастка закривається.
— Що ви сказали?
— Зажди. Твої незнайомі слова. Назви. Де ти жила?
— В Києві. Адже це Київ?
— Так то так. Але ж не той Київ.
— А який же? — насторожилася Галя.
— Інший. Чужий тобі. Ти в якому році жила в Києві?
— Химерне запитання. В тисяча дев’ятсот…
— Що ти сказала? — сахнулася від неї черниця. — Інший вік?.. Проклятий… Що ж він з тобою заподіяв?..
— А хіба… що? Хіба тепер не той вік?
— Нині тисяча вісімсот вісімдесятий рік.
— Що ж це? — відчайдушно сплеснула руками Галя. — Як це можливо? Хто тоді мій ґвалтівник?
— Хто він, я вже знаю, — суворо мовила черниця. — А хто ти?
— Я Галя Курінна. Працювала сестрою. Кінчала медичний інститут.
— Це земне. Я питаю про інше.
— Про інше? — здивувалася Галя. — Про що?
— Може, ти згадаєш? Може, тобі вві сні щось ввижалося? Система Ара. Блакитне Світило. Аріман…
— Зажди! Зажди! Григір мені розповідав, — прошепотіла дівчина. — Тільки… як же ти знаєш такі наймення?
— Григір? Хто він?
— Мій… ну, найближчий…
— І він розповідав тобі про інші світи?
— Розповідав. Я теж бачила себе інколи на далеких планетах. Польоти, інші обличчя, незбагненні пристрої.
— Зажди, — тремтячим голосом озвалася черниця. — Дай глянути на тебе. В очі. Громовиця? — прошепотіла вона тривожно. — Це ти?