Однак, щоб зрушити брили історії, дилетантських зусиль було явно мало. Вимагалася кваліфікована допомога спеціаліста, знавця справи.
Допомогти у пошуках міг би, звичайно, Микола Олексійович Бандура. Але він був у відрядженні в Одесі, як мені сказали в Інституті археології, і мав повернутися не скоро.
Поки я пропадав у бібліотеках, Олександр Ткачук наштовхнувся на ще одне загадкове явище. При певній потужності дії лазера його промінь на виході з кристала міняв колір: з монохроматичного зеленого перетворювався у набір майже трьох десятків різних довжин хвиль. Затим скарабей протягом п’яти-шести хвилин світився дивним фіолетовим свіченням. Його температурний спектр містив смуги незрозумілої природи, котрі при повторенні експерименту щоразу змінювали положення, зміщуючись в область довгохвильового діапазону. Одне слово, загадки скарабея перетворилися в суцільний спектр незрозумїлостей…
Як я вже згадував, у лабораторії експериментальної кристалооптики, яку незадовго перед тим приєднали до нашого відділу, розроблялася експериментальна партія надвеликих інтегральних схем (НВІСів) для суперкомп’ютера майбутньої радянсько-індійської міжзоряної ракети. Як заготовки використовувались надчисті кристали, вирощені на космічних орбітальних станціях. Слід відзначити, що виготовлення подібних мікросхем — робота надзвичайно копітка і прецизійна. Приміром, щоб упакувати в кожній мікросхемі мільйони елементів, технологам доводилось користуватися невидимим світлом, оскільки звичайне, видиме, надто грубе для прорисовки майбутніх елементів. Тому в лабораторії знаходилася спеціальна установка для рентгенівської літографії. Завдяки цій установці й отримували надвеликі інтегральні схеми з деталями субмікронних розмірів.
Відомо, що будь-яка конструкція починається з певних науково обгрунтованих вимог, які вносять конкретність і зрозумілість, роблячи пошук та дослідження реальними. І ось Ткачук, заохочений незрозумілими явищами, намірився провести експеримент з невидимим світлом — квантами рентгенівських променів. Однак кристал-скарабей не реагував на опромінення. Натомість трапилося інше — технологи повністю забракували виготовлену попереднього дня партію НВІСів.
Переді мною лежала «Програма конструкторсько-доводочних випробувань» — десятки параграфів, пунктів, питань, складених з метою якнайретельніше визначити працездатність приладів, вузлів, деталей, їх надійність в умовах, значно складніших, ніж ті, в яких працюватиме наш суперкомп’ютер. Гортаючи сторінки цієї інструкції, я не знаходив прямих доказів Ткачукової вини. І все ж виходило, що саме його чаклування над скарабеєм стало причиною несподіваного браку.
Я вирішив сам перевірити браковані мікросхеми. Припавши до бінокуляра електронного мікроскопа, напружено вдивлявся у вмуроване в прозорий кристал казкове місто, яке вимальовувалося немовби з висоти пташиного лету. Вражали навдивовижу економна забудова, супермодерний ритм архітектоніки, химерне переплетіння різноколірних комунікацій. У всьому відкривалась незбагненна доцільність, строгий лаконізм форм.
Доцільність… Якийсь непевний здогад замерехтів у мозку. Доцільність плану забудови… Розпливчастий здогад лякливо забився у найглухіший закуток свідомості.
Ще раз глянув на шаблон-макет конструктивного розв’язання забудови і знову припав до бінокуляра. Відмінності між двома схемами разючі. Однак доцільність!.. У нових архітектурних формах казкового міста, в його візерунках відчувалося не стихійне нагромадження зайвих і непотрібних деталей — усе бачене було напрочуд гармонійним, милувало око. Жодного натяку на якусь хаотичність. Навпаки — економність і раціональність. У своїй довершеності нова мікросхема явно перевершувала модель, розроблену конструкторами.
Непевний здогад вдруге озвався у моїй свідомості. І я зважився на, здавалось би, абсурдний крок, запропонувавши перевірити забраковані НВІСи в дії.
Здогад підтвердився. Надвеликі інтегральні схеми працювали! Всі до одної! Причому їх швидкодія зросла майже в дев’ятсот разів. Що стосується надійності, то, як згодом встановили, вона зросла майже в дві тисячі разів! Модернізовані НВІСи являли собою готові до експлуатації схеми, хоч ніхто не знав принципу несподіваної зміни їхньої внутрішньої структури і методики виготовлення.
Анрі Пуанкаре у знаменитій книзі «Наука і гіпотеза» наголошував, що завжди можна придумати незчисленну кількість гіпотез, які пояснюють певний комплекс даних, отриманих у результаті спостереження. Завдання вченого — вибрати найпростішу. Але в нашій ситуації, коли хтось із співробітників висував архіфантастичне припущення, воно розглядалося з усією серйозністю. І ось найнеймовірніша з висловлених гіпотез, що кристал під впливом рентгенівського збудження генерує поле невідомої структури, стала саме тим поштовхом, який наближає відкриття.
Якщо в тій чи іншій галузі домінує одна гіпотеза, то з часом більшість спеціалістів починає її пропагувати. Гіпотезу продовжують уточнювати, шліфувати. Однак у цьому проявляється не стільки сила її прихильників, скільки слабість її противників. А без сильного противника будь-яка наукова дискусія перетворюється в ходіння кружними шляхами.
Щоправда, нам це не загрожувало. Прихильників і противників космічної гіпотези походження скарабея і пов’язаної з ним серії метаморфоз не бракувало. Ми до хрипоти сперечалися, чи може гіпотетичне поле свідомо діяти на структуру мікросхеми, прорисовувати в невідомий спосіб нові елементи, не передбачені стандартною конструкцією, здійснювати у кристалах НВІСів раціональну передислокацію сили-силенної острівців-резисторів, мікротранзисторів, мікропровідників.
Історія з надвеликими інтегральними схемами і справді виглядала так, ніби хтось незримий, розумний цілком свідомо вніс корекції в їхню структуру, тим самим оптимізувавши їх.
Ткачук мав рацію, твердячи, що химера зі скіфського ноховання завдасть фізикам чимало клопотів.
Крок за кроком ми просувалися до істини і… зазнавали поразки. Під час повторних дослідів:ї рентгенівським збудженням скарабей, якщо він справді був причетний до цього, більше не бажав модернізувати інтегральні мікросхеми.
Унікальна знахідка привернула до себе увагу багатьох вчених — істориків, етнографів, хіміків, геологів. Інтерес до кришталевого феномена підігріла стаття професора Бандури в «Археологічному збірнику», яка у більш популярному викладі згодом помандрувала сторінками науково-популярних часописів. Деяку інформацію час від часу подавали в пресі і ми, однак згадували далеко не про всі дива, якими продовжував постачати вчених скарабей. Не згадували ми й про метаморфози з НВІСами. Слід було ще добряче попрацювати, аби твердити, що саме химерний жук відповідальний за акцію модернізації мікросхем.
На адресу редакцій надходило чимало відгуків. Учені, студенти, школярі наперебій висували різноманітні гіпотези, припущення, своє розуміння процесів, які відбуваються в дивовижному кристалі. Надходили навіть фантастичні оповідання, в яких фігурував скарабей. Найцікавішу кореспонденцію редакції пересилали нам.
Один з листів мене зацікавив найбільше, хоча, відверто кажучи, тоді я поставився до нього з недостатньою увагою. Автором виявився молодий геолог із Заполяр’я. Це був навіть не лист, а своєрідна притча, поетична проза. Юнак розмовляв з кристалом, як з живою істотою, котра розумно пристосувалася до зовнішніх умов. Колись щось подібне писав академік Ферсман, який, однак, використовуючи схожі образні поняття, вкладав у них зовсім інший зміст. І все-таки в цьому листі щось було… Пусковий імпульс помчав по інженерно-дослідницькому колу.
Я знаю, що я нічого не знаю.
Минув сезон дощів. Знову настала спека. Бурхливі гірські ріки сповільнили течію, дерева вкрилися рясним цвітом, а небо зробилося чистим і блакитним.
Звиваючись од гілки до гілки, химеристі ліани сплітали непроникну стіну над могутніми деревами. Виблискуючи пурпуровими крилами, перелітали папуги та кокіли, задиристо реготали мавпи. Довкола били прохолодні джерелаг дзюркотливі струмки вилися між буішоквіттям. Лілії й нарциси схилялись до дзеркальної поверхні кришталевих озер. Вабили свіжістю тінисті гроти на схилах. Мінилися під сонячним промінням вершини гір і сяяли золотом та зеленню луки.
Навкруги палахкотів лотос. Червоний різновид священної рослини особливо шанувався тут, на північному сході країни. Його квітками були прикрашені жертовники, храми, статуї богів. У пелюстках лотоса вбачали символ вічно мінливих і плодотворних сил природи.
Демокріт милувався відблисками сонця в зеленкуватій воді священної ріки, мимоволі порівнював її з далеким Хапі. Дивовижна країна… Ще загадковіша, ніж Єгипет.
Варанасі, місто тисячі храмів, за древньою легендою, колись відвідав Будда і на його околицях звернувся до людей з першою проповіддю. Відтоді сюди завжди поспішали паломники вклонитися річці-богині.
Долаючи величезні відстані, вони приходили на береги Гангу, щоб попрохати у Народженої з лотосоподібної ступні Вішну допомоги, звільнитися від кайданів карми.[58]
Зійшовши гхатами-сходами у прохолодну зелень, паломники благочестиво підводили очі до неба, молитовно складали долоні й шепотіли звертання до небеспих заступників.
Загадково усміхаючись, на Демокріта подивлявся замислений Будда. В лівій руці він тримав лотос і, здавалося, готувався подарувати його елліну, котрий уважно розглядав кам’яну стіну, що оточувала дивовижно прикрашений храм. По стіні прогулювався Хануман — найперший дорадник царя мавп, доброзичливий крутій і веселун. Він лукаво поглядав на юрби людей, що поспішали до води. Обабіч нього, тримаючи в лівій руці мангусту, що відригувала чарівний алмаз, хтиво шкірився потворний товстун — бог багатства Кубера. Він немовби насміхався над довірливими людьми, які намагались розповісти про свої знегоди богині-ріці, попросити у неї допомоги.
Храм стояв при самісінькому вході до міста, тому тут завжди вешталися монахи, бурмочучи молитви. Паломникам, що поспішали здійснити обряд обмивання, вони пов’язували на зап’ястя різноколірні нитки, насипали у долоні рисових зерен, відтак кивали на глиняний глечик, що теліпався на поясі. Паломники вкидали туди дрібні монети.
Поважно ступали слони з погоничами на спині, жінки з глечиками на голові. Спішили до храмів рабині бога — храмові танцівниці, прекраснолиці створіння, горді своїм призначенням догоджати покровителям долі людської. Ритмічно подзвонювали на їх босих ногах браслети-бубонці.
Біля входу в храм, тулячись один до одного, сиділи навпочіпки мандрівні монахи, жебраки-бхікшу. Між ними крутилися собаки, з вереском шастали мавпи. Довкола ширились пахощі жасмину, мускусу, сандалового дерева.
З ранку до вечора за містом лежали, стояли або непорушно сиділи на осонні, геть роздягнувшись, ті, кого тут вважали за святих. В ім’я своїх переконань вони витримували неймовірну спеку, коли босоніж годі було ступити на розпечену землю.
Не раз Демокріт був свідком того, як вони прилюдно кінчали життя самогубством, вбачаючи у цьому єдину можливість наблизитися до істини. Які химери керували свідомістю цих фанатиків?
Шанований Аджіта Кесакамбалі[59] говорив: «Ніщо не переходить з цього світу в інший — паралоку. Немає життя після смерті, немає аскетів чи брахманів, які досягнули досконалості на шляху праведності. Коли гине тіло, і мудрець, і невіглас перетворюються у прах. Ніхто не може пережити власної смерті».
Справді, хіба можна осягнути істину, умертвивши плоть?
Демокріт уже давно перестав вірити в надприродне, переконаний у тому, що найскладніші процеси такі ж закономірні, як і найпростіші. Минуле, сьогоднішнє і майбутнє закладене в самих людях. Але як непросто усвідомити справжню природу, мету існування людини в космосі… Як би хотів він хоч на крок приступитися до заповітної мети — знайти відповідь на цю загадку.
Увагу Демокріта привернув гурт жінок у різноколірних сарі та чоловіків у дхоті, що повсідались на мармурових сходах, які широкою терасою спускалися від храму до самісінької води.
Сивоголовий старець з розмальованим червоною фарбою чолом непорушно, мов камінний Будда, сидів на мармуровому підвищенні. Еллін знав, що перед ним індуський свамі — учитель-самітник або гуру, який, очевидно, готувався посвячувати членів касти брахманів у таємниці самопізнання.
— Цей свамі — велика святість, — чулися захоплені перешіптування монахів.
— Лицедій і невіглас, — почув еллін позад себе і різко обернувся, щоб побачити, хто наважився вголос висловити таку оцінку.
За крок від нього стояв худорлявої, але міцної статури чоловік, мало не на голову вищий за Демокріта, який також не міг поскаржитися на зріст. Густа чорна борода хвилями спадала на груди. Широко розкриті очі дивилися привітно і дещо випробовуюче. На плечах зміїлося закручене у тонкі пасма блискуче волосся. Довгий патукулі, розфарбований червоними і чорними смугами, приховував руки і спускався трохи нижче колін. На ногах чоловік мав легкі шкіряні сандалі. Світле обличчя, тонкий ніс робили його несхожим на індійця. Це не був ванапрастху — лісовий самітник, яких частенько можна зустріти в цьому місті. Хто ж він?
Невдовзі Демокріт уже знав, що це відомий серед люду мудрець-ріші Джамадагні, нащадок древнього роду північних брахманів-магадхів.[60] До елліна доходили найнеймовірніші чутки, що цей ріші володіє манах-пар’яя — здатністю читати чужі думки на віддалі і ще знає багато чого такого, що навіть раджі та магараджі побоюються його.
Думки елліна несподівано обірвав притишений голос:
— Ходімо, чужинцю. Я знаю, до чого ти прагнеш.
Демокріту приязно всміхалися очі ріші.
— Коли від одного вогню запалюють інший, неможливо розгледіти частинки, що переходять від полум’я до полум’я. При цьому воно обов’язково набирає іншої форми… Так само знання і досвід, сприйняті учнем від учителя, продовжують думки людей, що жили раніше, — мовив Джамадагні. — Перед тобою, елліне, сутри Брихаспаті.[61] Але й ця книга буття — лише щабель до істини.
Ріші Джамадагні таки вмів читати чужі думки й бачити речі, недоступні звичайним смертним. Можливо, він і справді колись надпив із магічної чаші Рудри і відтоді йому були відомі думки інших? Інакше звідки він міг довідатися, що у Демокріта на грудях знаходиться талісман — кришталевий скарабей, який і відкрив елліну доступ до сутр Брихаспаті.
Демокріт і раніше чув про цього легендарного мудреця. Брихаспаті твердив, що боги і потойбічний світ вигадані жерцями-брахманами. Саме тому тексти локаяти знищувались або ж перекручувалися до невпізнання.