Філософія Брихаспаті пояснювала світ, не прикликаючи на допомогу богів, а, навпаки, твердячи, що природа породжує речі сама, без втручання вигаданих істот. Заперечував Брихаспаті й надприродні явища, жодних свідчень про які людський досвід ще не дав. І недаремно слово «лока» тлумачилось як «те, що йде шляхом земного світу», «людський світ» або ж просто «цей світ».
Брихаспаті наводив приклад того, як у людини зароджується свідомість, і в цих думках мудреця еялін знаходив підтвердження власних уявлень. Брихаспаті міркував так: «Рис та інші складники, що служать для приготування вина, самі по собі не володіють сп’яняючими властивостями, а породжують їх, з’єднавшись особливим чином. Точнісінько так і найдрібніші частинки, з яких складається людське тіло, з’єднані особливим чином, породжують свідомість, хоч самі по собі позбавлені її».
Чим далі вчитувався Демокріт у химерне плетиво чужих думок, тим різкіше залягали зморшки на його високому чолі. Дедалі більше нового, незвичайного і несподіваного довідувався він, всотуючи рядки санскриту.
«Всі світи народжуються і вмирають по черзі; наш також не є винятком. Йому передував інший світ, а наш, руйнуючись, дасть зародки для нового світу, і так триває творіння через подвійну «вічність минулого і майбутнього».
Ці погляди співпадали з твердженнями Геракліта, що рух і розвиток відбуваються через боротьбу, що все на світі змінюється (в одну і ту ж ріку не можна увійти двічі), і його власними, Демокрітовими, поглядами. Перегукувалася з його думками і Гераклітова гадка про світобудову: «Цей космос, один і той же для всього сущого, не створив жоден бог і жодна людина, він завжди був, в і буде вічно живим вогнем, який то загорається, то гасне». Проте не могли вдовольнити Демокріта начала природних явищ, висунуті багатьма філософами, в тому числі і його земляками. Приміром, Фалес з Мілету в природному началі бачив воду, Анаксімандр — щось безконечне і незвичайне — апейрон, той же Геракліт — вогонь. Тут, в Індії, адживіки, послідовники мудреця Маркалідеву, також вважали, що кожному елементові всього сущого — вогню, повітрю, воді і землі — відповідають якісно різнорідні, особливі різновиди частинок-параману. Проте, на думку Демокріта, ці первісні частинки вогню, повітря, води і землі аж ніяк не могли дати вичерпну відповідь на питання, чому у воді плаває риба, а в повітрі ширяє птах… Чи є насправді світ таким, яким його бачать люди?.. Напевно, ні. Він, Демокріт, відкидав осібне існування частинок вогню, повітря, землі та води. Основою всіх природних явищ є атом — неподільний! Атом і порожнеча! Атоми і порожнеча — ось початок всесвіту! Ця гадка вже давно проростала у його свідомості. Однак лише тут, у цій дивовижній країні, визріла остаточно…
Його атоми — це неподільні, незримі й незліченні частинки, що відрізняються одна від одної формою. Вони кружляють вихором у Всесвіті, в результаті чого народжуються земля, повітря, вода і вогонь. Атоми не зазнають жодних впливів і не змінюються через свою твердість. Різноманітність тіл у. природі пояснюється різноманітним щодо порядку й розміщення поєднанням атомів. Та сумніви не полишали Демокріта. Йому конче хотілося перевірити свій здогад. Але як?.. Тож яким щасливим він почувався, коли несподівано відкрив для себе, що джайнські філософи міркували так само. У них також першоосновою всього сущого були безконечно малі частинки-ану, які неможливо пізнати органами відчуттів і які лише в процесі взаємодії набували властивостей чотирьох елементів — води, повітря, землі та вогню. Ці частинки також ніким не створюються і не руйнуються, об’єднуючись у складні комбінації, сполуки — скандхи.
Для елліна раптом усе стало на свої місця. Він зрозумів, чому літають птахи: їх крила спираються на незримі для людського ока атоми повітря. Атоми землі поступово переходили в дерева і трави, риби носами розсували атоми моря. Як просто пояснювались усі дивовижні й загадкові на перший погляд явища природи!..
Він, Демокріт, таки й справді волів би краще знайти одне причинне пояснення, ніж здобути перський престол. Таки мав рацію мудрий Сехемхет: усяке пізнання зводиться до встановлення причини того, що відбувається… І він, еллін з далеких Абдер, знайшов цю причину. Точніше, одну з причин, яка спроможна пояснити багато чого. Атом-неподільний існує! Ніхто не переконає його в протилежному. Демоній ніби також підтверджує це. У той же час в Демокрітовій свідомості б’ється нав’язливе питання: «Для чого все це?» Для чого існують рослини, звірі, людина з її здатністю ставити подібні питання? З якою метою створений світ, далекі зорі, незнані світи, космос? Виходить, була якась першопричина. А до неї? Що існувало до неї? Від невідворотності цього питання Демокріту іноді ставало лячно.
Такою ж невизначеністю дихали і рядки древньої «Рігведи»: «Бо не було ні буття, ні небуття, ні повітря, ні небокраю… ні смерті, ні безсмертя, ні дня, ні ночі, чути було лише дихання Єдиного — нероздільного, яке не рухалося власною силою… були лише мороком оповитий морок, безвісне, одвічне хвилювання. Єдине, пустельне. Вкрите порожнечею, народжене з власного полум’я. Ніхто не знає, звідки почалося й виникло творіння. Ніхто не знає: створений світ чи він існував вічно…»
Кожен рядок наповнений сумнівом, невпевненістю. Чи й справді питання «Для чого все це?» безглузде і ніхто й ніколи не дасть на нього відповіді? Але ж воно постійно б’ється в мозку, і годі від нього сховатися. Навіщо створений світ, людина? Як це сталося?.. Як?
Чому він, Демокріт, страждає через своє незнання, чому карається цим? Чи й справді безглуздо задавати собі подібні питання? Але ж людина — насамперед дитя природи. Отже, природа не могла не передбачити появи цих думок. І якщо людина спроможна ставити такі питання, виходить, це потрібно природі?..
— Що за істота людина, яка намагається зрозуміти навколишній світ? — якось прохопився Демокріт у розмові з Джамадагні. — Її цікавлять найнесподіваніші речі: чому світять зорі, хто творець рослин і тварин, хто створив саму людину, чому саме так, а не інакше влаштований світ.
Ріші задумливо поглянув на елліна. Зважуючи кожне слово, заходився пояснювати:
— Світ не має ні кінця, ні краю. Він безконечний, невидимий, мов музика, і в той же час його можна відчути на дотик. Там, серед міріадів жовтих цяток, розкиданих на нічному склепінні, також існують світи, в яких, як і на Землі, буяє життя. Увесь світ, що довкола нас, побудований з одних і тих же елементів, яким притаманні однакові властивості й закони…
— Атомос, неподільний, — прошепотів Демокріт. — Велике у малому і навпаки, — немов осяяння майнуло в мозку.
— Так, велике у малому, — повторивши еллінову гадку, озвався по хвилі ріші. — Але найвищою спільністю Безміру є розум. Неспокійний, невсипущий, спраглий до всього нового і незвичайного. Жага великого пізнання закладена у нас матір’ю-природою. Ми всі її діти. Діти Безміру. І саме тому якась незрима сила немовби підштовхує нас туди, де мерехтять далекі зорі, у незвідані далі, примушує тікати з насидженого місця, линути у невідомість.
Запала мовчанка. Демокріт відчував, що ріші хоче повісти щось незвичайне. І не помилився.
— Шлях до істини не менш важливий, ніж сама істина. Я давно спостерігав за тобою, славний чужинцю. Ти, мов справжній тиртханкар — перевізник через океан буття, долаєш усі перешкоди на шляху до істини. Кришталевий жук недаремно стукає в твої груди, елліне. Демокріт з подивом глядів на ріші.
— Настане Час Гігантів, і людям відкриється вища мудрість. Ти — один з перших, хто йде їй назустріч. Ти, Демокріте, будеш серед тих, хто залишить нащадкам не тільки думки, але й вчинки свої, свій внутрішній світ.
— Хіба це можливо? — здивувався Демокріт.
— Цьому прислужиться Зоряна Реліквія. Недарма в груди твої стукає жук-кристал. Настане день, коли нащадки еллінів і синів Індри, нащадки волелюбних скіфів та інших народів наблизять Час Гігантів, коли вони оживлять Пам’ять Людства, і перед ними відкриється вища мудрість…
Одного дня ріші Джамадагні розповів, що він є одним з шести брахманів — охоронців священного каменя Чінтамані в Храмі Неба, що заховався у дрімучих південних джунглях. Час віД часу один з охоронців рушав у світ на пошуки слідів трьох Зоряних Реліквій, аби вони не опинились у злих руках. Нащадки брахманів у далекому майбутньому мають зробити все для того, щоб звести воєдино всі три реліквії і повернути їх до каменя Чінтамані у Храм Неба. Настане Час Гігантів…
— Що криється за цим поняттям?
— Час Гігантів прийде тоді, коли людям стане тісно в обіймах Землі-матері. Поки що Чінтамані дрімає. Сон його неглибокий, чутливий. Він всотує у себе Пам’ять Людства. Його очі, вуха — три Зоряні Реліквії, які все бачать і чують, які мандрують з такими, як ти, елліне, провісниками майбутнього. Але й вони поки що мовчазні, дрімотні. Спливе ще дуже багато часу, перш ніж людина осягне навколишність, збагне своє призначення в цьому світі. Тож іди у цей широкий світ, Демокріте. Йди і вивчай його, неси іншим те, чого навчився, наближай Час Гігантів.
Неблизький і виснажливий шлях додому. Через піски, й пустелі, гори і доли проліг він у рідну Елладу. Демокріт і помирав, і воскресав на цьому шляху. Може, й справді вберігав його жук-кристал од смерті й нещасть? Бо ж таки долав еллін численні труднощі, вперто йшов уперед, пам’ятаючи слова свого індійського наставника-гуру про те, що мусить донести до людей спізнане ним, стати тією невидимою частинкою, яка запалить вогонь знань в інших. Жук-скарабей стукав у груди й немовби кликав елліна у незвідану путь.
Далеко позаду залишилась країна Індри, перське царство, Мідія… Вітрильник, який вертав зі збіжжям з Ольвії, узяв на борт молодого мандрівника. Засмаглого, кремезного, від якого віяло впевненістю й розважністю. Стерничий занедужав, і Демокріт переконав власника судна, що кращої заміни годі й шукати. Впевнено і вміло робив він свою справу, ніби все життя тільки тим і займався: за роки мандрівок випала нагода оволодіти мистецтвом мореплавства.
Легко і нечутно ковзає по гладіні Понту Евксінського вітрильник. Розтанули вдалині Гераклея, Халкедон. Попереду Егейське море, поцятковане незчисленними островами й острівцями. Попереду Афіни — столиця морського союзу більш як півтораста держав-міст.
Не міг оминути Демокріт цього міста, в яке мудрий Перікл закликав усякого, хто був спроможний прислужитися аттікам. На судні він довідався про те, що Перікл, перемігши аристократичні партії Кімона й Фукідіда, ось уже майже три олімпіади підряд обирається в колегію десяти стратегів і затіяв грандіозну перебудову міста, доручивши її Фідію та спеціальній комісії. Іктін і Каллікрат саме закінчили будівництво Парфенону, храму Афіни-Парфенос. Мне сік л збудував Пропілеї — вхід на Акрополь. Поголос про небачені за своєю величчю Фідієві статуї, виконані з щирого золота й слонової кістки, дійшов навіть у Малу Азію — передостанній пункт Демокрітової мандрівки. Це також було причиною його бажання відвідати Афіни, звані «школою Греції». Потрапити «до столиці гордовитих аттікїв спонукало й те, що Демокріт хотів завершити в Афінах роботу над «Великим діакосмом» — дітищем майже десятирічної мандрівки.
— Вітання Протагору!
— І тобі вітання, чужинцю… Демокріте, невже це ти? Ну так, звичайно, син поважаного Дамасшша з Абдер… Як це я не впізнав тебе одразу, мій давній друже?
Земляки міцно обнялися.
— Скільки ж це ми часу не бачились?
— Більше двох олімпіад, — всміхнувся Демокріт.
— Справді… Як швидко плине час… Дивлюся на тебе й мимоволі пригадую нашого славного вчителя Левкіппа. Ти чимось схожий на нього. Так, так, не заперечуй. Рухи, жести стали стриманішими. Усяк здогадається, що ти чимало побачив, спізнав життя… Розповідай же хутчіше, що робив увесь цей час.
Був спекотний полудень. Однак у Протагоровій господі було затишно і прохолодно. Обідаючи, вони запивали смаковиті наїдки розбавленим у гідрії хіоським вином.
Уважно слухав Протагор оповідь Демокріта про чужодальні краї, про те, якими знаннями володіють тамтешні мудреці. Далеко не про все бачене й чуте розповідав Демокріт: не відав, яким став Протагор за ці роки. Неважко було зрозуміти, що він давно втратив зв’язок з рідним полісом і перетворився у вчителя мудрості, як називали себе софісти. Зробивши з науки джерело збагачення, він подорожував по містах, виступаючи перед великими й малими зібраннями. В одних промовах розвінчував старі забобони, відстоював демократичний устрій, в інших підтримував олігархію. Найбільше значення для Протагора, як і для більшості софістів, мали. гроші. Він брав за виступ сто мін і нарікав, що люди почали до нього вороже ставитись.
— Бо мають рацію, — різко кинув Демокріт. — Хіба ж можна продавати знання!
— Людина є міра всіх речей, — глибокодумно вирік Протагор у відповідь. — Існуючих, якщо вони існують, і неіснуючих, якщо вони не існують. — Помовчавши, додав: — Шкода лише, що далеко не всі уміють належним чином оцінити працю того, хто приносить їм ці знання.
— Суперечливі твої слова, Протагоре, — озвався Демокріт. — Це добре, що ти ставиш у центр буття не потойбічні сили, а людину. Але небезпечно вважати, ніби для кожного дійсним є те, що здається кожному.
— Про всяку справу можуть бути висловлені цілком протилежні думки, — незворушно відстоював свою тезу Протагор.
— Але ж демагоги на основі цього принципу можуть обстоювати свої корисливі цілі, — не втримався Демокріт.
— Ти закидаєш мені корисливість? — не без сарказму мовив Протагор. — А я й не заперечую. Просто не звертаю уваги, коли тутешній мудрагель Сократ виступає проти софістів. Але навіть з ним ми у дечому сходимось. Приміром, я не знаю, Існують боги чи ні, не кажучи вже про те, які вони на вигляд. Надто багато причин перешкоджають пізнанню цього, до того ж людське життя коротке.
Демокріт застеріг, що не варто вголос говорити про це першому стрічному.
— Маєш рацію, — погодився Протагор. — Але ж ти не перший стрічний. А втім, мій демоній нашіптує, що зі мною колись вчинять так, як сьогодні збираються зробити з Анаксагором. Під час війни зі Спартою в Афінах розплодилася тьма-тьмуща донощиків-сикофантів. Будь обережний, Демокріте.
— Анаксагору загрожує вигнання? — не міг стримати обуреного вигуку Демокріт.
— Коли б вигнання, — скрушно похитав головою Протагор. — Зазнавши поразки від Перікла, Кімон та Фукідід, керівники аристократичного угруповання, вирішили похитнути авторитет найкращого афінського стратега, звинувативши Анаксагора у безбожності. І доручили зробити це Клеону, в якого за душею немає нічого святого.
Тисячний натовп зібрався довкола ареопагу, щоб почути присуд Анаксагору.
— Сьогодні розглядається справа афінського громадянина Анаксагора, сина Гегесібула з Клазомен, — зависнув над майданом голос архонта. — Він звинувачується у богохульстві і поширенні безбожності. Обвинувачем виступить знаний багатьом присутнім афінянин Клеон.
— Анаксагор називає сонце брилою, вогняною наскрізь, — добре поставленим голосом промовив до натовпу такий собі непримітний на вигляд аттік у хітоні тонкої роботи.