Демокріт довго не міг віднайти очима підсудного, поки йому не допоміг красивий юнак, що стояв поруч. Анаксагор був далеченько, і Демокріт не бачив його обличчя. Сиве волосся й сутулість видавали в ньому літню людину.
— Ти помітив? Перікл хвилюється більше, аніж його вчитель, — звернувся до когось юнак.
— Клянуся псом, у цього нікчеми Клеона нічого не вийде, любий Ксенофонте, — почувся у відповідь чийсь насмішкуватий голос.
Демокріт озирнувся. Біля юнака стояв чоловік років на десять старший за Демокріта, босий, у довгому поношеному хітоні. Обличчя веселе, іронічне. Чи, може, таким його робив ніс, круглий і кирпатий.
Задивившись на своїх сусідів, Демокріт незчувся, як Клеон закінчив звинувачення. Тим часом архонт зробив знак, надаючи слово Періклу.
Впевнений у собі, високий, статний афінський стратег став перед людським морем. Його білий хітон з золотою облямівкою, поверх якого накинуто хламіс, видно було звідусюди.
— Мужі афінські! — підняв правицю Перікл, закликаючи до тиші.
Гамір поступово вщух.
— Хочу запитати вас одне: чи моя поведінка, моє життя давали вам колись привід для недовіри?
Присутні мовчали. А Перікл продовжував:
— Ось уже втринадцяте ви обираєте мене в колегію десяти стратегів. Чи це не є свідченням довіри вашої до мене?
— Так! Так! — прокотилось ареопагом.
— Чи давав я вам бодай найменший привід для нарікань?
— Ні! Ні! — залунало звідусіль.
— Чи не стали Афіни на чолі морського союзу? Чи сьогодні Афіни не в розквіті? А між іншим, я учень Анаксагора, і ви це добре знаєте. Тож не слухайте несправедливих звинувачень тих, кому не до вподоби демократія. Послухайте мене, Перікла, і відпустіть Анаксагора.
Афіняни заплескали в долоні, віддаючи належне розумові свого першого громадянина.
Клеон поривався заперечити, але архонт не дав йому слова. Порадившись, присяжні винесли вирок: довічне вигнання.
— Що ж, цього разу до цикути не дійшло, — зітхнув з полегшенням красивий юнак.
— А мене, Ксенофонте, цикута не мине. Чує моя душа, що погано скінчу.
У словах власника поношеного хітона прозвучав глум. Він насмішкувато поглянув на Демокріта, примруживши ліве око:
— Що скажеш на те, гостю Афін?
— Либонь, не слід так думати про себе. Чи не краще вивчати себе?..
— Діло речеш. Я теж кажу: пізнай самого себе.
З ареопагу верталися втрьох.
— Як тебе звати, чужинцю? — запитав химерний чоловік.
— Дамас, — назвався іменем брата Демокріт.
Він дав собі слово, що в Афінах не відкриється нікому, окрім Протагора.
— А мене — Сократ.
— Про мудрість твою чув я чимало навіть у Гераклеї.
— Не знаю, що там говорять, але, окрім мене, ніхто не має такого імені. Правду кажу, Ксенофонте?
— Воістину так, учителю.
— Щось у тобі є, Дамасе, що заохочує мене до суперечки з тобою. Правда, ще сам не знаю, до якої.
— Підемо до Сімона, — запропонував Ксенофонт. — Там зможемо побалакати про все, що заманеться.
Небавом верткий шкіряник приймав гостей у своїй майстерні.
— Що таке розум? — примружився Сократ, лукаво позираючи на присутніх.
Сімон, передчуваючи цікавий діалог, узяв воскову табличку, щоб записати найістотніше. Таких записів у нього зібралося вже чимало: «Про мужність», «Про честь», «Про закон»…
— Клянуся Зевсом, це не так уже й важко визначити, — запально вигукнув Ксенофонт.
— Так гадаєш? — насмішкувато запитав афінський мудрець.
— Чом би й ні! Розум — це те, що відрізняє мене, скажімо, від собаки.
— І тільки? Мені ж іноді здається, що собаки набагато мудріші, ніж дехто з людей.
Помітивши, що учень образився, Сократ примирливо мовив:
— Я запитую, аби спільно з вами дослідити предмет.
У цих словах Демокріту вчулась іронія, проте за напускною безтурботністю й лукавством Сократа, очевидно, ховалась допитлива натура, яка обрала інструментом вивчення навколишнього світу саме діалог. І ось тепер він запропонував для обговорення тему розуму. Можливо, це лише початок не менш цікавої бесіди, яка ще попереду. Безумовно, дивакуватий афінянин адресує своє запитання і йому.
— А що скажеш ти, Дамасе? — ніби вгадав його думки Сократ.
— Анаксагор твердив, що первоначало руху — розум, тим самим нічого не пояснивши. А розум — це, либонь, здатність усвідомлювати себе як істоту, набувати та зберігати знання, вчитися, робити для себе певні висновки з повсякденного життя.
— А папуга, по-твоєму, володіє розумом? Ось у Сімона є цей птах. Він не лише імітує людську мову, але й знає назви майже тридцяти предметів і вимагає тільки того, чого потребує. Чапля ловить рибу, як справжнісінький рибалка, використовуючи принаду. З цього я роблю висновок, що і папуга, і чапля наперед обмірковують свої дії.
Демокріт зрозумів: Сократ хоче заплутати співрозмовника, показати, що його відповіді приводять до логічного протиріччя. І все ж у процесі суперечки народжувалась істина. Свій метод, як говорив Протагор, він називав майєвтикою — повивальним мистецтвом. Від Демокріта вимагались альтернативні відповіді, які слід було аргументувати конкретними прикладами з життя, наводити аналогії. Дати однозначну відповідь на запитання, що таке розум, було далеко не просто. Демокріта воно вже давно хвилювало, але и досі не дав собі чіткого пояснення.
— Людина також є твариною, але вона від природи вдатна до навчання, і в помічники їй дано руки, гнучкість розуму…
— Чи не софіст ти часом, Дамасе? — не зовсім ґречно обірвав його Сократ. — Я не шаную цих мудрагелів: вони безумно розкидаються словами, нанизують їх на стрижень випадку і другорядності. Можливо, я помиляюсь, але мені чомусь здалося, що ти хочеш утекти від прямої відповіді. Ти згадуєш розум, однак не розкриваєш його суті. А хіба дельфіни не наділені розумом? Просто ми не знаємо їх мови, нам не зрозумілий спосіб їхнього життя. Птахи по-різному щебечуть, побачивши змію, вовка чи людину, — я не раз помічав. Чи не прояв це того ж таки розуму? То що ж воно таке — розум?