На користь цієї гіпотези говорив той факт, що у багатьох кристалах спостерігаються так звані колективні явища, здатні підсилювати навіть слабкі зовнішні збудженая. Отже, припускалося, що саме асиметричне поле розворушить скарабея. Розробка методики досліджень і монтаж установки були покладені на Олександра Ткачука…
О двадцять третій п’ятнадцять я був при вході до інституту. Пропускаючи мене, вахтер Кузьма Іванович попередив: «Не забувайте, що завтра субота. До п’ятої ранку я повинен у всіх лабораторіях вимкнути енергоблоки високої напруги. Тож не баріться».
— Домовились. Не думаю, що ми затримаємось так довго.
Я помилився. Зрозумів це, переступивши поріг лабораторії експериментальної кристалооптики, де порядкував Сашко Ткачук. Мій заступник спритно, навіть граціозно, пересувався між кабелів і різноколірних дротів, які ліанами звисали зі стін, щупальцями обвивали стелажі з приладами. Усе це плетиво закінчувалось на довгому лабораторному столі, де був змонтований генератор асиметричного електромагнітного поля — кубічної форми темно-сірий ящик з електронною лінзою, фотопомножувач, спектрофотометр і два осцилографи. Електромагнітна хвиля, сфокусована електронною оптикою, потрапляла на закріпленого у штативі кришталевого жука. Над ним був зафіксований вхідний модуль персонального комп’ютера, який мав реєструвати та аналізувати невидимі для людського ока процеси, що могли відбуватися всередині скарабея в результаті його опромінення. Візуальну інформацію комп’ютер видавав безпосередньо на дисплей та інтерфейс.
— Так і стрес недовго отримати, — зауважив я. — Коли ти нарешті покінчиш з цим безладдям?
— Скоро. А щодо стресу, то він попереду, — насмішкувато кинув Ткачук.
Поки я адаптовувався в цьому розгардіяші, Сашко з заклопотаним виглядом чаклував біля генератора поляризованого світла, раз у раз перемикаючи тумблери, затим узявся виставляти баланс інтенсивності, частоту. Проробивши необхідні маніпуляції, підійшов до скарабея, легенько доторкнувся до нього пальцями, ніби заспокоюючи химерну істоту. Увімкнувши комп’ютер, сів на стілець. Сашкова голова опинилася врівні з жуком на віддалі сантиметрів десяти од блискучої поверхні релікта.
— Налаштуй фотоапарат, — мовив він безапеляційним тоном.
І все ще нічого не розуміючи, я відкрив футляр «Кодака».
— Коч скажи, що і як знімати.
— Фотографуватимеш зображення на екрані дисплея. Я стенув плечима. Що він замислив?
— Ти готовий? — запитав Сашко.
— Ніби…
— В такому разі вимкни світло і включи генератор. Фотографуватимеш, поки стане кадрів.
Тільки-но я натис червоний ґудзик пуску, як кристал засяяв зеленим свіченням. Довкола реліктової істоти виник світловий німб-аура. Край німба торкнувся Сашкового чола. Цієї ж миті на екрані дисплея та інтерфейса ожили якісь картини!.. Щось схоже на заціпеніння обійняло мене. Що за мана?! На екранах рухалися люди на фоні дивних споруд.
Я прицілився об’єктивом «Кодака» в екран дисплея і заходився ритмічно натискати кнопку спуску. Через деякий час із камери почали випадати готові фото. Зображення на екрані поступово стало тьмяніти, поки не щезло зовсім. Я вимкнув генератор і засвітив у лабораторії світло. Мій заступник продовжував сидіти, мов загіпнотизований, незмигним поглядом втупившись в одну точку.
— Що з тобою? — я потряс його за плечі.
Сашко крутнув головою, немовби проганяючи рештки несподіваного сну. Кволо всміхнувся.
— Усе гаразд. Краще глянь, чи вийшли фото.
Я почав розкладати на столі знімки, уважно придивляючись до зображень і намагаючись зрозуміти причини дивовижної метаморфози. Переді мною були скіфи — у шкіряних строях, довговолосі. Хто на конях, хто піший. Всі як один озброєні. В руках короткі мечі, списи. Через плече перекинуті луки і сагайдаки зі стрілами.
— Які найперші враження, колего?
Хоча в Сашкових словах звучала іронія, однак нотки розгубленості, які він таким чином намагався приховати, я все-таки відчув.
Узявши в обидві руки по кілька фото, Ткачук з неприхованим захватом прошепотів:
— Це все правда, старий. Чуєш? Ніякої містифікації! Так і було насправді. Все це я бачив на власні очі.
Мабуть, вираз мого обличчя викликав у Сашка певний сумнів, бо він співчутливо похитав головою.
— Стрес — кепська штука. Йди-но підстав голову під кран, освіжися.,
Мене явно брали на глузи. Згадавши, що найкращий захист — це атака, я негайно скористався випробуваним методом: і
— Ти можеш мені пояснити, що за вистави влаштовуються в лабораторії о такій порі?
— А тобі відомо, що таке фізика? — поставив контрпитання Ткачук.
— При чому тут фізика?
— Поясню: фізика— це те, чим займаються фізики у вільний від роботи час.
— Облиш. Краще признайся, що тут коїться?
Геній експерименту явно був задоволений і результатом досліду і моїм розгубленням.
— Сподіваюся, ти знаєш, що таке золотий переріз? — питанням на питання відповів Ткачук і, не чекаючи відповіді, продовжував: — Свого часу цю пропорцію іменували божественною. Приміром, венеціанець Лука Пачіолі в 1509 році видав книгу, яка так і називалась: «Божественна пропорція». Однак його товариш Леонардо да Вінчі віддав перевагу іншій назві — золотий переріз. Дотримання його надає довершеності творам мистецтва. Саме золотий переріз викликає відчуття гармонії, краси, спокою і врівноваженості. До речі, він присутній і в орнаментах живої природи. Що ж до емоцій, які викликаються в людини, то, на думку спеціалістів, справа в тому, що золотий переріз є не чим іншим, як відношенням смуг частот високочастотної й низькочастотної хвиль головного мозку при бета-ритмі. Не виключено, що людський мозок, стикаючись із проявом золотого перерізу, вступав з ним у своєрідний інформаційний резонанс.
— Що ти хочеш цим сказати? — не зовсім розуміючи, до чого хилить мій товариш, запитав я.
— А ось що, — переможно глянув на мене Ткачук. — Досліджуючи цього жука, я звернув увагу, що в ньому дотримано правило золотого перерізу. Як відомо, це відношення приблизно дорівнює 1,618…, що водночас є часткою від ділення двох послідовних чисел ряду Фібоначчі. В свою чергу, основні біоритми електричної активності людського мозку утворюють ірраціональний ряд, який також зв’язаний із золотою пропорцією.
— Іншими словами, в цьому знаменитому числі ти вбачаєш якусь закономірність зв’язку живого з неживим…
— Абсолютно правильно, — погодився Сашко. — А далї все просто. Цей факт наштовхнув мене на цікаву ідею: переробити між ділом мій персональний комп’ютер таким чином, щоб у ньому виконувались операції не в двійковій системі, а у фібоначчієвій. Наступним кроком мені бачиться створення біонічного комп’ютера з використанням бімолекулярного матеріалу. Це, звичайно, буде ще не скоро, але перевести персональний комп’ютер на ірраціональну систему числення вдалося. Його я й вирішив використати у досліді з поляризованим світлом.
— Ти хочеш сказати, що твій модернізований комп’ютер вчитав інформацію, якою володіє скарабей?
— Приблизно… На початковій стадії експерименту на дисплеї та інтерфейсі почали обертатись фігури. Ліссажу, що само по собі викликало в мене підвищену цікавість. А коли я нахилився над жуком, щоб зблизька приглянутись до його внутрішньої структури, зеленава аура-свічення скарабея торкнулася мого чола. І в цей час на екранах дисплея та інтерфейса ожили дивовижні картини. Скільки це тривало? Хвилин десять, хоч мені здалося, ніби минали роки… Зображення-видіння зникли, коли генератор асиметричного електромагнітного поля автоматично, за програмою, перейшов в інший режим роботи.
…Ми сиділи за лабораторним столом і перебирали фото. Зображення на них були чіткі, хіба що в легкому тумані.
— Ось поглянь, — Сашко взяв одну з фотографій. — Це скіфський вождь Атей, який привіз на батьківщину з далекої Еллади скарабея.
— Звідки ти знаєш? — недовірливо зиркнув я на Ткачука.
— Та вже знаю… — багатозначно протягнув він.
Допитуватися про причини такої самовпевненості було марною справою. Я почав уважно вивчати химерні знімки.
У густій і високій, майже до пояса, траві стояв рослий, кремезний скіф з відкритим мужнім обличчям. Борода, чорна й густа, не дозволяла точно визначити його вік. Але, напевно, більше тридцяти йому не було. Поруч бив копитом білий кінь, якого господар тримав за вуздечку.
— Атей щойно ступив на рідну землю, — прокоментував Сашко. — Бачиш, у нього на грудях на срібному ланцюжку висить скарабей…
На іншому фото майбутній вождь скіфів стояв в оточенні гурту воїнів. «Кодак» зафіксував ряд сцен побуту, військових походів. Вражало те, що Атей кожного разу виглядав іншим, немовби між натискуваннями спуску минали не секунди, а роки, десятиліття…
— Я спершу теж дивувався, — ніби прочитавши мої думки, вів далі Ткачук, — як у такий порівняно мізерний відрізок часу, поки тривав експеримент, вклалося стільки візуальної інформації.